АКАДЕМІЯ МЕДИЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЕПІДЕМІОЛОГІЇ ТА ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ

ім. Л.В. ГРОМАШЕВСЬКОГО

КОВАЛЬСЬКА ОКСАНА РОМАНІВНА

УДК 616.98-032:611.6]-036.2

Епідеміологічні особливості інфекцій невенеричної природи, що передаються статевим шляхом

14.02.02 – епідеміологія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата медичних наук

КИЇВ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Львівському національному медичному університеті

ім. Данила Галицького

Науковий керівник: доктор медичних наук, професор

Виноград Наталія Олексіївна,

Львівський національний медичний університет

ім. Данила Галицького,

завідувач кафедри епідеміології

Офіційні опоненти:

доктор медичних наук, професор,

Щербінська Алла Михайлівна,

Інститут епідеміології та інфекційних хвороб

ім. Л.В.Громашевського АМН України,

головний науковий співробітник лабораторії

загальної вірусології

доктор біологічних наук, професор

Руденко Ада Вікторівна,

Інститут урології АМН України,

завідувач лабораторії мікробіології, вірусології і мікології

Провідна установа: Київська медична академія післядипломної освіти ім.П.Л. Шупика МОЗ України, кафедра мікробіології та епідеміології

Захист відбудеться “13” травня 2005 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.614.02 при Інституті епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л.В. Громашевського АМН України (03038, м. Київ – 38, вул. Амосова, 5).

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л.В. Громашевського АМН України (03038, м. Київ – 38, вул. М.Амосова, 5).

Автореферат розісланий “ 11 ” квітня 2005 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат медичних наук С.І.Доан

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність роботи

Система епідеміологічного нагляду щодо інфекцій, які передаються статевим шляхом (ІПСШ), в Україні включає обов’язкову реєстрацію основних шести нозологічних форм (сифіліс, гонорея, трихомоніаз, урогенітальний хламідіоз, мікоплазмози, генітальний герпес); цілеспрямоване виявлення захворілих; обов’язкове обстеження сексуальних партнерів та їх лікування. Перші три захворювання, згідно з нормативно-правовою базою України, об’єднуються під терміном „венеричні захворювання”. Крім того, для них використовують термін „інфекції, що передаються статевим шляхом, І-го покоління”. Відповідно, інші три ІПСШ – урогенітальний хламідіоз, мікоплазмоз та герпетична інфекція - називають невенеричними захворюваннями або ІПСШ ІІ-го покоління.

Значний інтерес до проблеми інфекцій, що передаються статевим шляхом, у всьому світі визначається їх медико-соціальним значенням, що охоплює всю гаму негативного впливу на здоров’я людей: захворюваність, інвалідизацію і смертність. Поліетіологічність захворювань, схильність до хронізації, тропність збудників до багатьох систем і органів, складність клінічної та лабораторної діагностики не завжди дозволяють у повній мірі оцінити значення цих інфекцій у патології людини, проте вони належать до найпоширеніших захворювань у світі. Негативний вплив збудників інфекцій, що передаються статевим шляхом, на репродуктивне здоров’я людей у багатьох країнах визнається провідним, особливо в державах із демографічною кризою. Ці інфекції мають пандемічне поширення, більшість із них тривалий час перебігають асимптомно і тому залишаються недіагностованими [E. Flynn, CDC, 2004]. Епідеміологічними особливостями цих захворювань є висока ураженість груп активного репродуктивного віку, з чим пов’язаний значний відсоток розповсюдження генітальних інфекцій серед загальної популяції.

На планеті кожного року понад 400 мільйонів дорослих чоловіків та жінок інфікуються збудниками, які спричинюють інфекції, що передаються статевим шляхом. Показники ураженості населення ІПСШ у різних країнах суттєво відрізняються - 12,0 - 64,7 %, частіше страждають жінки - 16,7-68,0 % проти 9,8-62,0 % чоловіків. У країнах Східної Європи спостерігаються найбільші показники зростання ІПСШ у світі: у минулому десятилітті вони виросли в 37 разів [E. Flynn, CDC, 2004].

Існуюча система контролю за поширенням ІПСШ невенеричної природи в Україні, незважаючи на прийняті профілактичні програми, є мало ефективною з ряду причин. Перш за все, не існує реальної взаємодії мережі державних і недержавних закладів, організацій і органів медичної та інших служб, які практично можуть реалізувати такі програми на державному, регіональному і місцевому рівнях. Крім того, відсутня підготовка достатньої кількості фахівців із проблем попередження цих захворювань, низька інформованість населення про їх негативні наслідки, відсутність достовірної інформації про засоби захисту від збудників ІПСШ сприяють інтенсифікації епідемічного процесу.

Актуальність проблеми, її соціальна значущість, відсутність оцінки чинників ризику інфекцій невенеричної природи, що передаються статевим шляхом, та належної структури епідеміологічного нагляду за цією патологією зумовили вибір теми наукових досліджень.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами

Робота виконана у рамках науково-дослідної роботи кафедри епідеміології Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького “Вивчити клініко-епідеміологічні закономірності поширення сексуально-трансмісивних захворювань невенеричної етіології серед населення в західноукраїнському регіоні з метою розробки ефективних засобів їх лікування та профілактики” (№ державної реєстрації 01 98 U000878).

Мета роботи - встановлення особливостей розвитку епідемічного процесу інфекцій невенеричної природи, що передаються статевим шляхом, у західноукраїнському регіоні та удосконалення системи епідеміологічного нагляду.

Для досягнення вказаної мети були поставлені наступні задачі:

1.

2.

3.

4.

5.

Об’єкт дослідження – епідемічний процес інфекцій невенеричної природи, що передаються статевим шляхом (урогенітальний хламідіоз, мікоплазмоз, уреаплазмоз, генітальний герпес).

Предмет дослідження – хворі з запальними захворюваннями геніталій та здорові особи; поведінкові характеристики індивідуумів і соціально-економічні явища при визначенні чинників ризику; обліково-звітна документація 7 областей західноукраїнського регіону та України за 1993-2003 роки.

Методи дослідження – комплексний епідеміологічний: описово-оціночні, аналітичні, статистичні прийоми; лабораторні методи: мікробіологічний, серологічний.

Наукова новизна отриманих результатів

Встановлено особливості розвитку епідемічного процесу інфекцій невенеричної природи, що передаються статевим шляхом, у західноукраїнському регіоні за період 1993 – 2003 роки. Виявлено основні чинники, групи та території ризику щодо зазначених інфекцій. Вперше встановлено відмінності розвитку епідемічного процесу конкретних нозологічних форм ІПСШ на окремих адміністративних територіях та тенденції його розвитку серед населення із врахуванням статево-вікових особливостей. Виявлено найтиповіші асоціації мікроорганізмів у хворих на інфекції невенеричної етіології, що передаються статевим шляхом, оцінено адекватність вибору методів лабораторної діагностики урогенітального хламідіозу, мікоплазмозів, генітального герпесу діагностичною мережею лікувально-профілактичних установ. Запропоновані додаткові напрямки оптимізації епідеміологічного нагляду щодо інфекцій невенеричної природи, які передаються статевим шляхом. Доведена епідеміологічна доцільність епідеміологічного нагляду за групами потенційного ризику інфікування.

Практичне значення отриманих результатів визначається:

· обґрунтуванням доцільності диференційованого спостереження за групами високого ризику щодо інфекцій невенеричної природи, що передаються статевим шляхом, і обсягів лабораторних досліджень у цих групах;

· впровадженням у роботу мережі лікувально-профілактичних закладів методології визначення пріоритетних напрямків профілактики ІПСШ невенеричної природи у залежності від чинників ризику;

· зміною стратегії вибору обсягів та методів лабораторної діагностики інфекцій невенеричної природи, що передаються статевим шляхом, із врахуванням особливостей розвитку епідемічного процесу в адміністративних територіях;

· можливістю прогнозування епідемічної ситуації щодо ІПСШ невенеричної природи в західноукраїнському регіоні держави.

Отримані результати впроваджені в практику роботи дерматовенерологів м. Львова, в навчальний процес Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького й Харківського державного медичного університету.

Особистий внесок здобувача

Автором здійснено збір бази даних, проведені узагальнення й статистична обробка результатів та їхній аналіз із обрахуванням показників, які характеризують тенденції, направленість епідемічного процесу в розрізі адміністративних територій; обґрунтовані висновки й практичні рекомендації. Проведений пошук, збір і аналіз літератури вітчизняних та зарубіжних авторів. Здобувачем розроблена анкета для визначення чинників ризику виникнення ІПСШ невенеричної природи. Проведені лабораторні обстеження 450 хворих із ІПСШ (група А) та 245 здорових осіб (група Б) із метою виявлення спектру мікроорганізмів на слизових геніталій і у 203 (група В) та 198 (група Г) із них шляхом анкетування на добровільних засадах отримано інформацію для вивчення поведінкових характеристик та визначення чинників ризику.

Апробація результатів дисертації

За матеріалами дисертації опубліковано 19 наукових робіт, у тому числі 5 статей - у наукових фахових виданнях, що входять до переліку, затвердженого ВАК України. Матеріали дисертації використані при представленні на конференціях і з’їздах - 14 тез доповідей.

Основні положення дисертації доповідались і обговорювались на:

-

-

-

-

-

-

-

-

Структура дисертації. Зміст роботи викладено на 141 сторінці. Дисертація складається із вступу, огляду літератури, матеріалів та методів досліджень, трьох розділів власних досліджень, аналізу та узагальнення результатів, висновків, списку використаних джерел з 195 найменувань. Робота містить 19 таблиць, 19 рисунків та 15 формул.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Огляд літератури

Представлено дані щодо поширеності інфекцій, що передаються статевим шляхом, у світі з аналізом тенденцій розвитку епідемічного процесу в країнах у залежності від охоплення різних верств населення профілактичними програмами з попередження виникнення та поширення зазначеної патології. Проаналізовано сучасні досягнення у вивченні чинників ризику, особливостей формування мікробіоценозів при ІПСШ і спектру патології, яка при цьому визначається у різних групах населення.

Матеріали і методи досліджень

Із врахуванням того, що об’єктом вивчення був епідемічний процес ІПСШ невенеричної природи дослідження мали багатоплановий етапний характер.

На першому етапі вивчались тенденції розвитку епідемічного процесу ІПСШ у 1993-2003 роках в Україні та семи західних областях (Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Хмельницькій, Чернівецькій) із врахуванням територіальних та статево-вікових особливостей за даними офіційної статистичної звітності. Всього було проаналізовано 264 обліково-звітних форм за 1993-2003 роки.

На другому етапі досліджень проводились лабораторні обстеження 450 осіб (224 чоловіки та 226 жінок) із патологією сечостатевої системи та порушенням фертильності - група А, і практично здорових осіб, що проходили планові профілактичні обстеження (245 осіб – 127 чоловіків та 118 жінок) - група Б із метою оцінки адекватності використаних у лабораторній мережі лікувально-профілактичних установ методів верифікації діагнозів.

Третій етап передбачав вивчення чинників ризику виникнення інфекцій невенеричної природи, що передаються статевим шляхом, у західноукраїнському регіоні, за допомогою анонімного анкетування. До груп анкетованих увійшли особи, які обстежувались на ІПСШ (із груп А та Б) і дали добровільну згоду на участь в опитуванні: група В – 203 особи (117 чоловіків і 86 жінок) та група Г – 198 осіб (109 чоловіків і 89 жінок).

Із метою вивчення соціально-демографічних характеристик населення, уражених збудниками ІПСШ, визначення територій, груп та часу ризику, тенденцій епідемічного процесу у західноукраїнському регіоні були проаналізовані дані річних звітних форм № 9, № 12, № 34 семи західних областей України впродовж 11 років (1993-2003 роки), які порівнювали із загальнодержавними показниками.

Первинну базу даних за ознаками систематизували, використовуючи інтенсивні (ІП) та екстенсивні показники. За ІП аналізували захворюваність та поширеність, за екстенсивними - питому вагу даної інфекції в сумі всіх генітальних інфекцій, темп приросту/спаду (ТПр).

Аналіз рівня та структури захворюваності на ІПСШ невенеричної природи проводили для визначення епідеміологічної значимості окремих нозологічних форм та встановлення пріоритетності проблем їх профілактики. Епідеміологічна значимість інфекцій оцінювалась за поширеністю, захворюваністю серед населення і тенденцією розвитку.

Із метою визначення багаторічної тенденції ІПСШ серед різних груп населення вираховували показники теоретичної лінії тенденції (теоретичні показники - ТП) шляхом вирівнювання фактичної кривої методом найменших квадратів за прямою. Це дозволило усунути вплив випадкових чинників при оцінці показників динамічного ряду.

Дослідження з метою верифікації діагнозу у хворих на ІПСШ проводилися за стандартами ВООЗ: для виявлення урогенітальної хламідійної інфекції використовували цитологічний метод при фарбуванні за Романовським-Гімзою, реакцію прямої імунофлуоресценції (РПІФ), реакцію непрямої мікроімунофлуоресценції (РНІФ)); для генітального герпесу - РПІФ; для мікоплазмозу та уреаплазмозу - бактеріологічний метод. Бактеріологічним методом також вивчалися інші мікробні агенти, що містилися у клінічному матеріалі від хворих на ІПСШ.

Епідеміологічні дослідження типу випадок-контроль для визначення чинників ризику виникнення ІПСШ невенеричної природи проведено шляхом формування бази даних при анонімному анкетуванні з використанням напівструктурованих анкет серед захворілих на ІПСШ у порівнянні з практично здоровими.

При трактуванні отриманих показників проводилась оцінка їх вірогідності.

Виявлення причинно-наслідкових зв’язків проводилось для перевірки робочих гіпотез щодо впливу окремих елементів соціальних та природних умов (чинників ризику) на розвиток епідемічного процесу ІПСШ. Ступінь кореляції зв’язку визначали за допомогою коефіцієнта кореляції, коефіцієнта асоціації та їх вірогідності. Зазначені методи дозволили встановити направленість зв’язку та його ступінь. Обраховували показники вимірів асоціації впливу та потенційного впливу: ризик, шанс, відносний та атрибутивний ризик.

Обробка статистичного матеріалу проводилась на персональному комп’ютері Pentium ІІІ із використанням стандартного пакету прикладних програм Microsoft Office (Microsoft Еxcel 2002), та статистичної програми Statistica.

РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕНЬ ТА ЇХ ОБГОВОРЕННЯ

Якісні та кількісні прояви епідемічного процесу інфекцій невенеричної природи, що передаються статевим шляхом, у західноукраїнському регіоні країни

Західний регіон України був обраний територією вивчення із урахуванням залежності ІПСШ від комплексного впливу соціально-економічних, мо-рально-етичних та поведінкових чинників людей, які мають свої особливості в цьому регіоні країни.

Для визначення тенденцій розвитку епідемічного процесу ІПСШ в Україні проаналізовано базу даних у семи областях держави (рис.1).

Рис. 1. Теоретичні рівні захворюваності на інфекції, що передаються статевим шляхом, в Україні за 1993-2003 роки:

трихомоніаз; х герпес;

сифіліс; хламідіоз;

гонорея; мікоплазмоз.

Інтенсивні показники захворюваності на ІПСШ у період 1999-2003 роки коливалися від 299,2 до 783,5. Значне зростання захворюваності за 11 останніх років спостерігається на урогенітальний хламідіоз, мікоплазмоз та генітальний герпес. Так, захворюваність на урогенітальний хламідіоз в Україні зросла в 6,4 рази, мікоплазмоз – у 2,2 рази, герпетичну інфекцію – у 1,4 рази. Темпи приросту даних захворювань склали (+542,3) %, (+122,95) %, (+44,41) % відповідно. Тоді як для групи венеричних інфекцій є характерним зниження захворюваності: темп спаду за 11 років сифілісу становив (–17,09 %), гонореї - (-77,41 %).

Проведений нами розрахунок ризиків інфікування за окремими нозологічними формами показав, що найвищий ризик був при трихомоніазі - 0,29 %, що у 4,4 рази вище від урогенітального хламідіозу (0,066 %), у 5,3 рази - від сифілісу (0,055 %), у 6,6 рази - від мікоплазмозу (0,044 %) та у 6,7 рази - від гонореї (0,043 %).

Територіями підвищеного ризику щодо ІПСШ виявилися Хмельницька та Чернівецька області. Найпоширенішим був в усіх західних областях трихомоніаз, питома вага якого в структурі ІПСШ була на рівні загальнодержавного - 60,6 % проти 58,3 % відповідно. Урогенітальна герпетична інфекція в Україні підлягала обов’язковій реєстрації лише до 1998 року, рівень захворюваності на яку був найнижчим у структурі ІПСШ (середньорічна захворюваність – 7,4). Урогенітальний мікоплазмоз був введений до офіційної реєстрації з 1999 року, у той рік ІП його становив 17,8, максимальний рівень був в останній рік спостереження – 44,1, при середньорічному показнику – 31,9.

За роки спостереження найбільш суттєво зросла захворюваність у регіоні на урогенітальний хламідіоз – у 4,5 рази. Територією найвищого ризику щодо поширеності урогенітального хламідіозу виявилися Волинська та Хмельницька області – ІП в останній рік спостереження перевищували загальнодержавні в 1,4 та 1,7 рази відповідно. Територіями епідемічного благополуччя за даними показниками можна вважати Івано-Франківську та Львівську області – ІП були найнижчими – 18,5 та 20,4 відповідно, в інших областях вони коливалися від 36,5 до 52,2. На нашу думку, дані статистичні показники не відображають у повному обсязі поширеність хламідіозу в регіоні. Про це свідчить висока розбіжність захворюваності у областях, наприклад, між Волинською та Чернівецькою - ІП різнилися в 9 разів. Як показав поглиблений аналіз, тут мала місце різниця в обсязі лабораторної діагностики й обов’язковій реєстрації хламідіозів у адміністративних територіях. В областях, що межують з іншими країнами, таких як Закарпатській, Львівській та Чернівецькій і, крім того, Хмельницькій – темпи приросту за 11 років були вищі від загальнодержавних у 6,1-16,2 рази, а середньорічні темпи приросту коливалися в межах від (+194,1) % до (+517,6) %. Тільки у Волинській області була помірна тенденція до спаду з темпом (-23,9) % та середньорічною швидкістю зниження захворюваності (-2,7) %.

Побудова вирівняної фактичної кривої за методом найменших квадратів дала змогу підтвердити наявність чіткої вираженої тенденції зростання урогенітального хламідіозу як серед чоловіків, так і серед жінок (рис. 2). Проте, серед жінок спостерігався більш інтенсивний розвиток епідемічного процесу впродовж 11 років, ніж серед чоловіків: захворюваність на урогенітальний хламідіоз зростала зі швидкістю 42,0 % та 27,6 % на рік, темпи приросту становили 461,5 % та 303,7 %, відповідно. Крім того, впродовж 11 років поширеність урогенітального хламідіозу серед жінок була вищою, ніж серед чоловіків на 8,2 %, а ризик інфікування - у 1,3 рази вищий.

У всіх західних областях, як і в Україні, групою ризику щодо урогенітальних хламідіозів виявилися особи віком 18-29 років. Ризик інфікування в даній групі (0,21%) був майже в 5 раз вищий від інфікування в групі осіб старших 30 років (0,043 %), у 11,7 рази – у підлітків (0,018 %) та в 84 рази – у дітей (0,0025 %). Середньорічні ІП у цій групі перевищували загальнопопуляційні в 3,5 рази в цілому по Україні (у 3,3 рази - чоловіки, у 3,7 рази - жінки). У даній віковій групі найвища захворюваність була зареєстрована на Волині серед жінок та на Тернопіллі - серед чоловіків. Найнижчі показники захворюваності на урогенітальний хламідіоз в Україні були зареєстровані серед дітей. Викликають тривогу порівняно високі показники захворюваності серед підлітків, які наближуються до таких у віковій групі старших 30 років. В останній віковій групі у більшості західних областей, на відміну від загальноукраїнських даних, основну групу уражених становили особи чоловічої статі.

Рис. 2. Поширеність урогенітального хламідіозу в Україні за статтю:

ІП захворюваності у чоловіків; ІП захворюваності у жінок;

ТП захворюваності у чоловіків; Х ТП захворюваності у жінок.

Діагностика герпетичної інфекції сьогодні в Україні базується на серологічних обстеженнях, що не дозволило провести аналіз захворюваності на генітальний герпес серед осіб із ІПСШ. Ці тести лише дозволяють оцінити рівень серопозитивності населення, і, на жаль, недопустимі для верифікації діагнозу.

Показники серопозитивності до генітального герпесу в Україні як серед чоловіків, так і серед жінок мали помірну тенденцію до зростання зі швидкістю 7,3 % та 2,2 % на рік відповідно, середньорічний показник в Україні становить 7,4. Перевищення даного показника було зареєстровано лише у Волинській та Львівській областях. Рівень серопозитивності до герпетичної інфекції в Україні серед чоловіків у 1,5 рази перевищував цей показник серед жінок. Різке зростання серопозитивності спостерігається серед осіб віком 18-29 років. Інтенсивні показники цієї групи перевищував загальнопопуляційний рівень у 3,3 рази. Серед дітей поширеність герпетичної інфекції в цілому у державі була найнижчою.

Захворюваність на урогенітальні мікоплазмози в Україні за 1999-2003 роки становила за ІП у середньому 31,9. Перевищення даного показника на заході було у Чернівецькій області – 51,9. Захворюваність серед жінок майже в 2 рази була вищою, ніж серед осіб чоловічої статі – 41,1 проти 21,3 відповідно.

Кількісні прояви епідемічного процесу мікоплазмозів в Україні характеризувалися вираженою тенденцією до зростання – ТПр становив (+147,8) %, середньорічний темп – (+29,6) %. Позитивна динаміка захворюваності як серед чоловіків, так і серед жінок спостерігалася у Закарпатській, Тернопільській, Хмельницькій та Чернівецькій; лише серед жінок – у Івано-Франківській та Львівській областях. Тенденції до зниження захворюваності намітились у Волинській області серед всього населення (швидкість спаду (-7,4) %) та у Івано-Франківській (-10,5 %) і Львівській (-18,3 %) - серед чоловіків. Групою ризику при мікоплазмозах, як і при всіх ІПСШ, була вікова група 18-29 років (ІП - 140,8). Найнижча захворюваність спостерігалася серед дітей та підлітків.

Поліетіологічність інфекцій невенеричної природи, що передаються статевим шляхом, та проблема лабораторної діагностики

Комплексне лабораторне обстеження мало за мету проведення верифікації діагнозу для конкретного хворого, співставлення результатів попередніх лабораторних обстежень цих пацієнтів та оцінку адекватності використаних тоді методів діагностики.

У групах осіб чоловічої статі переважали молоді люди віком 20-29 років – (46,43±3,33) % у групі А та (49,61±4,44) % у групі Б, близькими до того були показники і серед жінок, які також належали до аналогічної вікової групи – (52,21±3,32) % та (49,15±4,6) % відповідно.

Серед чоловіків переважали особи з уретропростатитом ((34,3±3,3) %), уретритом ((24,15±2,97) %), непліддям ((16,43±2,58) %). У групі жінок із ІПСШ велика частка припадала на осіб із порушеною фертильністю ((23,69±2,69) %), аднекситом ((17,67±2,42) %) і кольпітом ((15,66±2,3) %). У (7,23±1,64) % жінок обстеженої групи в анамнезі було невиношування вагітності.

При лабораторному обстеженні виявилося, що найпоширенішим патогеном, як серед чоловіків, так і серед жінок обох груп порівняння, був Herpes simplex virus, інфікованість яким у групі А в 1,88-2,5 рази перевищувала аналогічні показники для Ureaplasma urealyticum, у 3,0-3,2 рази - Chlamydia trachomatis та в 7,5-7,9 рази - Mycoplasma hominis (рис. 3, табл.).

Рис. 3. Частота виявлення антигену Herpes simplex virus у зішкребному матеріалі із генітального тракту обстежених різних вікових груп.

Таблиця

Спектр збудників інфекцій невенеричної природи, що передаються статевим шляхом,

виявлених у обстежених різних вікових груп (у %) (Р<0,01)

Групи | Етіологічні агентиЧастота

виявлення | У тому числі у вікових групах (роки): | 16-1920-2930-39 | 40-4950-52 | абсM±mабсM±mабсM±mабсM±mабсM±mабсM±mА | Chlamydia

trachomatis 10723,78±2,0192,0±0,665412,0±1,53306,67±1,18132,89±0,7910,22±0,22** | Herpes simplex virus33173,56±2,08306,67±1,1816636,89±2,279721,56±1,94306,67±1,1881,78±0,62* | Mycoplasma hominis439,56±1,3920,44±0,31**153,33±0,85184,0±0,9281,78±0,62*00,0Ureaplasma urealyticum15434,22±2,24143,11±0,828518,89±1,85419,11±1,36122,67±0,7620,44±0,31**Б | Chlamydia

trachomatis3413,88±2,2172,86±1,06*156,12±1,5362,45±0,99*41,63±0,81*20,82±0,57** | Herpes simplex virus7631,02±2,9693,67±1,23614,69±2,26228,98±1,8372,86±1,06* | 20,82±0,57**Mycoplasma hominis145,71±1,4820,82±0,57**52,04±0,9* | 62,45±0,99*10,41±0,41** | 00,00Ureaplasma urealyticum4417,96±2,4572,86±1,06*239,39±1,86114,49±1,3220,82±0,57** | 10,41±0,41**Примітка: 1. * - 0,05>Р>0,01,

2. ** - Р>0,05.

У групі Б інфікованість вірусом простого герпесу (ВПГ) була вищою від вищенаведених патогенів у 1,6, 2,1, 5,4 рази відповідно. Порівнюючи інфікованість збудниками ІПСШ невенеричної природи у обох групах, встановлено, що у групі А ураженість всіма патогенами була вищою, ніж у групі Б у 1,7-2,3 рази - серед чоловіків та у 1,7-2,4 рази - серед жінок.

У групі А в найвищому відсотку серед моноінфекцій діагностовано урогенітальний герпес у всіх вікових групах. У цілому цей показник серед чоловіків становив (8,89±1,34) %, а серед жінок – (9,11±1,36) %, тоді як урогенітальний хламідіоз і уреаплазмоз були виявлені у (8,44±1,31) % та (3,11±0,82) % обстежених, а мікоплазмоз - лише у (0,44±0,31) %. У групі Б моноінфікування ВПГ було найвищим у всіх вікових групах, як і у групі А.

Виявлено найтиповіші асоціації мікроорганізмів у хворих на ІПСШ невенеричної етіології. Серед усіх мікст-інфекцій найчастіше зустрічалось інфікування двома збудниками: герпетично-уреаплазменне – (41,67±3,45) % у групі А та (40,74±6,69) % у групі Б, хламідійно-герпетичне – (20,1±2,81) % та (25,93±5,96) %, герпетично-мікоплазменне – (10,78±2,17) % та (12,96±4,57) % відповідно. У частини обстежуваних було виявлено три патогени одночасно, з яких найчастішим було поєднання хламідій, ВПГ і уреаплазм – (14,22±2,44) % у групі А та (9,26±3,94) % у групі Б.

Отже, у тому разі вимальовується щонайменше три складні проблеми, які мають місце сьогодні в регіоні. По-перше, майже у третини ((29,4±2,91) %) практично здорових осіб групи Б було виявлено антитіла до C.trachomatis, причому у 62,5 % із них – до 30 років, тобто більше половини осіб активного репродуктивного віку вже є інфіковані хламідіями (рис. 4).

Рис. 4. Частота виявлення C.trachomatis у обстежуваних різних вікових груп:

РПІФ; РНІФ.

По-друге, антиген був виділений у 13,88±2,21 % декретованих осіб без жодних клінічних ознак захворювання, що свідчить про наявність інфікованості урогенітальним хламідіозом кожного сьомого практично здорового жителя регіону. По-третє, частині хворих, у яких є гіпердіагностика за серологічним методом, призначається безпідставно протихламідійна терапія, і, при цьому у них призупиняються інші лабораторні обстеження з метою верифікації діагнозу. Ця група хворих лишається без з’ясованого лабораторного діагнозу, а саме, очевидно генітальний герпес є найбільш поширений серед інфекцій невенеричної природи, що передаються статевим шляхом.

Отже, інфікування ВПГ стається, як і при більшості ІПСШ, у віці до 30 років, але, на відміну від бактеріальних інфекцій, внаслідок неадекватності організації лабораторної діагностики на ВПГ хворі не отримують відповідної противірусної терапії. Саме ВПГ, на нашу думку, призводить до хронізації запальних процесів генітального тракту. Ось чому, у розрізі організації коректного епідеміологічного нагляду за герпетичною інфекцією, слід визнати необхідним введення суцільного скринінгу на інфікованість ВПГ шляхом виявлення його антигену в усіх осіб, що звертаються за медичною допомогою з приводу ІПСШ. Цей крок має бути першим, оскільки неспроможність лабораторної служби на сучасному етапі не дозволяє введення суцільного скринінгу всій групі ризику – особам у віці від 18 до 29 років. Але саме це має стати у подальшому обов’язковим компонентом системи епіднагляду за генітальним герпесом.

Щодо внутрішньоклітинних бактеріальних агентів – мікоплазм і уреаплазм, то вони переважно виявлялись при змішаному інфікуванні. Якщо для U.urealyticum ці показники були аналогічними за тенденцією до групи хворих на урогенітальний хламідіоз, то для M.hominis як у групі А, так і у групі Б найбільш ураженими виявилися особи віком 30-39 років. При уреаплазмозі статистично достовірна різниця колонізації статевих органів чоловіків і жінок виявлена у віковій групі 20-29 років із вищим відсотком уражених серед жінок. Шанс інфікування уреаплазмами жінок був вищим, ніж чоловіків у 1,3-1,6 рази у віці 20-29 років та у 1,5-1,8 рази у віці 30-39 років в обох групах порівняння.

Таким чином, на сьогодні рівень лабораторної діагностики ІПСШ у ряді лабораторій лікувально-профілактичних закладів не відповідає стандартам ВООЗ, а при діагностиці використовуються неадекватні серологічні методи. Такі підходи не забезпечують своєчасної верифікації ІПСШ невенеричної природи і формування бази даних для організації коректного епідеміологічного нагляду при урогенітальному хламідіозі і герпетичній інфекції, оскільки діагностика при цій групі захворювань має базуватися на безпосередньому виявленні збудника чи його антигену в місці ураження, а не на серологічних методах. У ряді виникнення висхідних запальних процесів сечостатевих органів чи генералізації процесу значення серодіагностики зростає.

Чинники ризику виникнення та поширення інфекцій невенеричної природи, що передаються статевим шляхом, у західноукраїнському регіоні держави

Важливим моментом було з’ясування обставин, що сприяли ймовірності інфікування збудниками ІПСШ, виходячи із поведінкових навичок, які формувалися впродовж життя респондентів під впливом родини, оточення за місцем навчання, роботи, спілкування у вільний час. Зокрема, важливим було вивчення етично-моральних установок та їх змін упродовж періоду, коли респонденти набули матеріальної самостійності, змінювали місце проживання.

Аналіз даних анкетування виявив досить великий перелік обставин, які у подальшому розроблялись нами як ймовірні чинники ризику: частота вживання алкоголю, освітній рівень, подорожі за кордон, частота статевих зв’язків, відсутність постійного статевого партнеру, невикористання бар’єрних засобів захисту при статевих стосунках, низька інформованість щодо ІПСШ, несвоєчасне надання кваліфікованої медичної допомоги.

Наші дослідження засвідчили, що існують певні „критичні” періоди, коли вперше відбувається інфікування. Так, (61,6±48,49) % опитуваних пов’язали їх з часом, коли вони набули матеріальної самостійності, змінили місце проживання.

У групі В (93,6±1,7) % осіб мали шкідливі звички (вживали алкоголь та/або курили). Аналіз розподілу за віком серед респондентів засвідчив, що найбільшу групу із періодичним вживанням алкоголю становили особи чоловічої статі 18-29 років. Рівень інфікованості чоловіків цієї групи збудниками ІПСШ був в 1,4 рази вищий, ніж у жінок. Виявлено прямий кореляційний зв’язок (ПКЗ) між регулярним вживанням алкоголю та ймовірністю інфікування ІПСШ. Так, для чоловіків ПКЗ був середньої сили (коефіцієнт асоціації Q=0,53±0,07, Р<0,01), а для жінок - високої сили (Q=0,93±0,017, Р<0,01). За розрахунками шансів рівень регулярного вживання алкоголю одруженими чоловіками був у 1,4 рази вищий, ніж неодруженими (2,0 проти 1,43 відповідно). Атрибутивний ризик вживання алкоголю у одружених при цьому складав 73,42 %.

У групі порівняння, ймовірність захворювання на ІПСШ у чоловіків, які вживали алкоголь, була вищою у 1,7 рази, чим у тих, хто не вживав (співвідношення шансів ОR=1,66), а у жінок цей показник був ще вищим - 2,7 рази (OR=2,72). У той же час, кількість осіб, які вживали алкоголь, була у 1,63 рази меншою, ніж у групі В.

При проведенні однофакторного дисперсного аналізу встановлено, що міра впливу алкоголю на ІПСШ була в цілому 62,03 % із одночасним значним впливом випадкових причин. Згідно з даними аналізу, вплив алкоголю на інфікування ІПСШ є більшим серед чоловіків, ніж серед жінок (68,19 % проти 52,43 %).

Виявлена висока поширеність паління сигарет серед опитуваних - у (43,84±3,5) % респондентів ((55,56±4,6) % чоловіків, (27,91±4,8) % жінок). Більшість жінок-курців була віком 17-25 років, тоді як серед чоловіків переважали особи до 21-30 років.

Як у чоловіків, так і у жінок, не виявлено кореляційного зв’язку між інфікуванням та палінням сигарет (Q=0,073), при однакових шансах у групах тих, хто палить та не палить сигарети (1,18 та 1,37 відповідно).

Встановлено, що суттєвим чинником ризику виникнення ІПСШ були міграційні процеси. Визначено ПКЗ середньої сили для обох статевих груп (Qчол.= 0,66±0,1, Qжін.=0,313±0,016, Р<0,01), що співпадає із розрахунками шансів. Крім того, шанси інфікування чоловіків під час мандрівок виявилися вищими при зовнішній міграції до Польщі, Росії та Чехії (4,75 проти 1,5), а жінок - при внутрішній (5,0 проти 1,8), із ПКЗ середньої сили (Q=0,5±0,13, Р<0,01). Подорожі з метою заробітків здійснювала п’ята частина респондентів – (19,67±4,9) %, причому чоловіки у 3,3 рази частіше, ніж жінки. На відрядження припадало (6,56±3,0) % від усіх подорожей - порівну обох статей, а решта була пов’язана із туризмом.

Таким чином, міграційні процеси в державі були важливим чинником ризику виникнення ІПСШ як при зовнішній, так і при внутрішній міграції у осіб обох статевих груп. При зовнішній міграції шанси інфікування під час довготривалих поїздок були вищими у чоловіків, ніж у жінок.

Оцінка рівня сучасних знань респондентами щодо ІПСШ показала пряму залежність ризику зараження від особистої сексуальної практики. А вивчення таких поведінкових характеристик дозволяє спрогнозувати розвиток епідемічного процесу хвороб, які пов’язані з сексуальною поведінкою, у тому числі ІПСШ.

Виявлено високий зворотній кореляційний зв’язок між рівнем інфікованості збудниками ІПСШ у групах порівняння і проходженням планових медичних оглядів, використанням бар’єрних засобів профілактики (презервативів), а також середньої сили – наявністю постійного статевого партнера і дотриманням правил особистої гігієни.

Обрахунок такого показника як зміна статевого партнера показав співпадіння результатів із даними літератури - 2/3 респондентів групи В мали в анамнезі більше одного статевого партнера, тоді як у групі Г - лише третина (рис. 5).

Рис. 5. Наявність впродовж останнього року зміни статевих партнерів у респондентів груп порівняння.

Вивчення причин збереження сексуального здоров’я виявило наступну ранжировку мотивації. Серед осіб групи В на першому місці було небажання мати матеріальні втрати, пов’язані із лікуванням (діагностикою); на другому - втрати часу; на третьому - втрати сексуального партнера чи сім’ї; і на четвертому - мати негативні наслідки для майбутніх дітей і власного здоров’я.

Аналіз своєчасності звертання за спеціалізованою медичною допомогою показав, що ця ознака не відрізняється достовірно серед респондентів обох груп, але різнилася серед осіб у вікових групах. Виявилося, що при появі клінічних симптомів ІПСШ хворі у (29,1±3,19) % випадків звернулися за медичною допомогою у приватні діагностичні лабораторії, (37,93±3,41) % - до приватних лікарів, (26,11±3,08) % - у лікувально-профілактичні заклади, (6,9±1,78) % - розпочали самолікування. Мотивацією звертання до приватної медицини при першому епізоді хвороби було бажання анонімного лікування ((52,71±3,5) %) та отримання більш якісної медичної допомоги ((14,32±2,46) %).

Основною причиною самолікування була відсутність коштів для лабораторного обстеження та оплати за ліки. Інформацію щодо вибору препаратів у цьому випадку респонденти отримали від фармацевтичних робітників аптечної мережі ((28,57±12,53) %), друзів ((64,29±13,29) %), зі спеціальної літератури ((7,14±7,14) %). Після двох невдалих курсів самолікування (14,29±9,71) % хворих все ж таки звернулися за медичною допомогою до лікарів. Отже, безрецептурний продаж медичних препаратів потенціює щонайменше два ризики: неадекватність терапії, що веде до хронізації ІПСШ та поширення збудників цих захворювань через неадекватність заходів щодо уражених осіб.

Таким чином, на підставі проведених аналітичних досліджень з метою виявлення чинників ризику виникнення ІПСШ встановлено, що існує ряд соціально-економічних і поведінкових обставин у групах населення активного репродуктивного віку, які забезпечують підтримання високих показників циркуляції збудників ІПСШ у популяції: низький рівень інформованості про способи профілактики ІПСШ, високий рівень внутрішніх і зовнішніх міграційних процесів, вживання алкоголю, часта зміна статевих партнерів.

ВИСНОВКИ

1. Епідемічна ситуація щодо інфекцій невенеричної природи, які передаються статевим шляхом, є неблагополучною без ознак стабілізації як в Україні, так і в західноукраїнському регіоні. За інтенсивністю та динамікою епідемічний процес в регіоні є аналогічним до загальнодержавного: інтенсивні показники у 1993-2003 роках коливались від 299,2 до 783,5. За період, що аналізується, спостерігалась тенденція до зростання захворюваності на урогенітальний хламідіоз (у 6,4 рази), мікоплазмоз (у 2,2 рази), герпетичну інфекцію (у 1,4 рази).

2. У всіх західних областях, як і в Україні, групою ризику щодо інфекцій невенеричної природи, які передаються статевим шляхом, були особи віком 18-29 років. Ризик інфікування хламідіями у даній групі майже в 5 разів перевищував аналогічний показник у групі осіб старше 30 років, у 11,7 рази – у підлітків та в 84 рази – у дітей. Серед жінок спостерігалася більша інтенсивність епідемічного процесу, ніж серед чоловіків: захворюваність зростала зі швидкістю 42,0 % проти 27,6 % на рік, а ризик інфікування був у 1,3 рази вищим.

3. Територіями підвищеного ризику на заході країни щодо інфекцій невенеричної природи, які передаються статевим шляхом, виявилися Хмельницька та Чернівецька області. У розрізі західного регіону стан епідемії урогенітального хламідіозу мав місце у Волинській та Хмельницькій; мікоплазмозу – у Хмельницькій та Чернівецькій областях.

4. Комплексне лабораторне обстеження за стандартами ВООЗ хворих із запальними захворюваннями сечостатевої системи та осіб із порушеною фертильністю виявило, що найпоширенішим збудником був Herpes simplex virus, інфікованість яким у 1,88-2,5 рази перевищувала аналогічні показники для Ureaplasma urealyticum, у 3,0-3,2 рази - Chlamydia trachomatis та в 7,5-7,9 рази - Mycoplasma hominis.

5. Генітальний герпес, урогенітальний хламідіоз, уреаплазмоз і мікоплазмоз як моноінфекцію виявлено в (18,00±1,81) %, (8,44±1,31) %, (3,11±0,82) % та (0,44±0,31) % обстежених відповідно. Найтиповішими асоціаціями мікроорганізмів у хворих були герпетично-уреаплазменні – (41,67±3,45) %, хламідійно-герпетичні – (20,1±2,81) %, герпетично-мікоплазменні – (10,78±2,17) %. У частини хворих виявлено інфікування трьома патогенами одночасно, з яких найчастішим було поєднання хламідій, вірусу простого герпесу і уреаплазм – (14,22±2,44) %.

6. У ряді лабораторій мережі лікувально-профілактичних установ проводяться лише серологічні дослідження на урогенітальний хламідіоз, мікоплазмоз, герпетичну інфекцію, що недостатньо для верифікації діагнозу. Найвищі показники ураженості населення Волинської та Хмельницької областей на урогенітальний хламідіоз є результатом коректного обліку даних реєстрації і обліку випадків захворювань.

7. Чинниками ризику інфікування збудниками інфекцій невенеричної природи, що передаються статевим шляхом, були часте вживання алкоголю, відсутність постійного статевого партнеру, невикористання бар’єрних засобів захисту при статевих стосунках, низька інформованість щодо ризику інфікування збудниками генітальних інфекцій, ненадання вчасної кваліфікованої медичної допомоги, міграційні процеси. Шанси інфікування чоловіків під час подорожей були вищими при зовнішній міграції до Польщі, Росії та Чехії, а жінок - при внутрішній.

8. Із метою оптимізації епідеміологічного нагляду в зазначеній групі інфекцій необхідно введення щорічного лабораторного обстеження на урогенітальний хламідіоз, генітальний герпес та мікоплазмоз особам активного репродуктивного віку. Профілактичні програми мають формуватися із врахуванням чинників ризику, притаманних для