КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

КУЛИНИЧ СЕРГІЙ ПЕТРОВИЧ

УДК. 398.20

СУЧАСНИЙ ДИТЯЧИЙ ФОЛЬКЛОР:

СЕМАНТИЧНИЙ, СТРУКТУРНИЙ, ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ

АСПЕКТИ

10.01.07 – фольклористика

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі фольклористики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник – доктор філологічних наук, професор

Копаниця Любов Миколаївна,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, професор

кафедри фольклористики

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Кейда Федір Федорович,

Маріупольський державний

гуманітарний університет,

завідувач кафедри української філології

кандидат філологічних наук

Полковенко Тарас Вікторович,

Міжрегіональна академія управління

персоналом, заступник директора

Інституту культурологічних

та етнополітичних досліджень

Провідна установа – Національний педагогічний університет

імені М.П. Драгоманова, Міністерство освіти

і науки України, м. Київ

Захист відбудеться “28” жовтня 2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту докторських дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, М.Київ, вул.. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “28” вересня 2005 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор філологічних наук, професор Грицик Л.В.

Загальна характеристика роботи

Український дитячий фольклор з погляду взаємодії усної творчості дитинства і фольклору дорослих, шляхів виникнення і розвитку його жанрів, способів трансляції культурної традиції на поетику дитячого віку – явище не тільки творчо багате, а й неодномірне та неоднозначне. Тією чи іншою мірою дитячий фольклор ставав об’єктом уваги збирачів, науковців протягом ХІХ та ХХ ст. Наукове дослідження дитячого фольклору провадилося не так активно, як його збирання та публікація. Увага до нього пояснювалась різними причинами, проте визначення його як унікального феномена дитячої субкультури почалось досить пізно. Сучасний підхід до вивчення багатоманітності дитячого фольклору знаходимо у працях українських (Г.Довженок, Л.Дунаєвська, Ф.Кейда, К.Луганська, О.Бріцина, В.Семерянський, Й.Федас, П.Чемериський та ін.) та зарубіжних фольклористів (М.Чередникова, М.Осорина, С.Лойтер, М.Бєлоусов, С.Тихомиров, М.Мухлинін, О.Трикова). Однак дитячий фольклор достатньою мірою не введено у сучасний український науковий контекст, його осмислення залишається переважно традиційним.

Втім, у сучасному фольклорному репертуарі дітей присутні твори як історично усталених жанрів усної народної творчості, так і відносно нові нетрадиційні (“страшилки”, “страшні історії”, оповідання про “викликання”, переробки-пародії, текстографічні загадки, дівочі альбоми-анкети, “жахливі” віршики, ігри в країни-мрії), що складають палітру сучасної дитячої традиції.

У наш час селянська культура з її традиціями, звичаями, обрядами, стійким общинним устроєм на очах одного покоління надзвичайно швидкими темпами відходить у минуле. Ігрова поведінка, побут, напрямки зацікавленості сільських і міських дітей помітно зближуються. Природно, що в таких умовах змінюються і процеси передачі культурної спадщини. Отже, дослідження процесу створення фольклорної образності, формування історичної поетики та ігрової поетики дитячого фольклору, таким чином, зачіпає, з одного боку, проблему типологічної спадкоємності та типологічної повторюваності, а з іншого – питання виконавства у дитячому фольклорі у світлі теорії інформації. Ось чому в парадигмі дитячої традиції особливого значення набувають семантика художньої форми, моделюючі властивості загальних знакових топосів, жанрів і власне структура фольклорного мислення, де закладені всі передумови поетичної перспективи усної культури.

Актуальність дослідження зумовлена насамперед відкриттям з 80-их рр. ХХ ст. міського дитячого фольклору, який тільки до певної міри є аналогом селянського фольклору, але загалом постає унікальним явищем, призначеним розкрити самостійність дитячої субкультури як особливого світу дитячого соціуму, законів дитячої традиції.

Необхідність реферованого дослідження продиктована також відсутністю в українській фольклористиці концепції сучасного дитячого фольклору, невизначеністю категорії жанру і пов’язаними з цим термінологічними проблемами, які з різних причин до недавнього часу знаходились за межами наукового знання. Одне, причиною цього стала інерція дослідницької думки, де уявлення про дитячий фольклор та етнографію обмежувалось рамками селянської традиції, інше – зумовлене свідомим замовчуванням та цензурною чисткою текстів і цілих жанрів усної дитячої творчості.

Особливість дисертації виявляється у тому, що в ній уперше в українській фольклористиці досліджується жанровий масив сучасної усної дитячої творчості, який активно функціонує у різновікових групах сучасних дошкільнят і школярів, визначається концептуалізація, методологічно нове обґрунтування специфіки поняття “сучасний дитячий фольклор”.

Зв’язок роботи з науковими проблемами, планами, темами. Дисертаційну роботу виконано на кафедрі фольклористики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Праця узгоджена з планами кафедри, відповідає науковим засадам теорії і практики вивчення фольклорних жанрів, зокрема сучасного дитячого фольклору.

Об’єктом дослідження є наративні тексти сучасного дитячого фольклору (“страшилки”, “страшні оповідання”, пародійні тексти), текстографічні загадки, “магічні” викликання, лічилки, ігри в країну-мрію, що побутують серед сучасних дітей дошкільного і шкільного віку. У дисертації використано матеріал з українських та російських періодичних видань (“Барвінок”, “Комсомольская правда в Украине”, “Педагогика”, “Живая старина”), а також окремих дитячих видань. Основну частину текстів (близько 1500 одиниць) зібрано автором дисертації протягом 2000 – 2005 років методом польових записів на території Київської, Кіровоградської, Черкаської, Полтавської області, а також міста Москви та Раменського району Московської області, більшість яких вводиться в науковий обіг уперше.

Предметом дослідження став структурний, семантичний та функціональний аспекти вивчення сучасних жанрів усної дитячої традиції, які через сюжетно-мотивну парадигму, міфологічну, архетипну основу наративу доводять існування феномену дитячої субкультури як структурованої складової українського фольклору.

Основна мета дослідження полягає в тому, щоб дослідити спектр різноманітних жанрів сучасного дитячого фольклору в контексті фактів традиційної культури, проаналізувати сучасні жанри традиційного дитячого фольклору як систему на сюжетному, мотиваційному, поетичному рівнях. Цілісність сучасного дитячого фольклору виявляється через генетичні, типологічні та естетичні зв’язки, які детермінуються в синхронічному та діахронічному прочитанні. Відповідно до сформульованої мети пропонованого дослідження визначається ряд завдань:

виходячи із нових у фольклористиці та етнографії методологічних принципів в інтерпретації поняття “фольклор”, беручи до уваги розширення фольклорного поля, запропонувати сучасну характеристику змісту, об’єму та меж термінів “дитячий фольклор", ”сучасний дитячий фольклор”;

визначити науково вивірені методологічні засади дослідження дитячого фольклору та апробувати методичні принципи і прийоми структурного вивчення жанрів традиційного дитячого фольклору;

структурувати наративні жанри сучасного дитячого фольклору;

окреслити генетичні витоки жанрів, прослідкувати етапи їх еволюційного процесу, виявити хронологічні й семантичні нашарування, тим самим довести мобільність творчого мислення дітей;

прослідкувати процес створення фольклорної образності, історичної поетики дитячого фольклору;

з’ясувати вплив і прояви міфологічно-ігрової культурної традиції на певні рівні художньої структури сучасного дитячого фольклору, встановити статус міфологічної основи сюжетів та мотивів, жанрів дитячої усної культури;

охарактеризувати спосіб об’єктивації сакрального в усній дитячій традиції та його основні моменти.

Теоретико-методологічним підґрунтям дисертації стали концепції українських та зарубіжних учених В.Бойка, Г.Довженок, Л.Дунаєвської, О.Таланчук, М.Причепія, В.Анікіна, Л.Виготського, Г.Виноградова, О.Капиці, В.Проппа, О.Трикової, Є.Мелетинського, М.Чередникової, С.Лойтер, М.Осориної, М.Гайдеггера, Ж.Піаже, З. Фройда, К.- Г.Юнга.

Досягнення поставленої в роботі мети при вирішенні конкретних завдань зумовило застосування історико-генетичного, герменевтичного, психолого-генетичного, структурно-семантичного та функціонального методів. Застосування історико-генетичного методу передбачає зіставлення фольклорних явищ у рамках одного жанру в контексті ендогенних процесів розвитку суспільства, герменевтичний метод визначив принципи текстологічного дослідження текстів, психолого-генетичний виявив природу виникнення і створення оригінального “життєвого світу” дитини, структурно-семантичний метод залучався для вивчення жанрових особливостей сучасного дитячого фольклору, функціональний метод окреслив практичне і прагматичне призначення найбільш поширених жанрів сучасної усної традиції.

Наукова новизна дослідження полягає як у виборі теми, так і у підходах до її опрацювання: вперше в українській фольклористиці пропонується комплексне дослідження дитячої субкультури в контексті фактів традиційної культури та дитячої психології і доводиться, що специфічними ознаками становлення і функціонування сучасного дитячого фольклору є його цілісність, синкретизм та поліфункціональність, але, в той же час, і тісний зв’язок з традиційним дитячим фольклором. Цей висновок обґрунтовано і визначено низкою конкретних теоретичних положень, зокрема:

уперше в одному дослідженні проаналізовані сфери сучасного дитячого життя, які з різних причин до недавнього часу знаходились за межею наукового знання;

уточнено і визначено зміст поняття “сучасний дитячий фольклор”, виявлено особливості його становлення та функціонування в контексті дитячої вікової диференціації;

запропоновано концептуалізацію, методологічно нове обґрунтування специфіки сучасного дитячого фольклору;

конкретизовано жанрову класифікацію найбільш поширених в українському сучасному дитячому фольклорі вербальних та вербальнографічних зразків усної дитячої творчості;

дістало дальшого розвитку положення про символізацію конфлікту, агресії та страху в контексті архетипів колективного несвідомого, де визначається оригінальність дитячого мислення і його природна спрямованість до уснотворення шляхом колективного переживання страху.

Теоретичне значення дисертації. Досліджений фактографічний та польовий матеріал сучасного дитячого фольклору, одержані результати та висновки запропонованого дослідження відкривають нові можливості у вивченні теорії сучасного фольклору та історії фольклористики на сучасному етапі, зокрема в галузі дитячого фольклору. Структурно-семантичний та поетичний аспекти розгляду дитячих наративів доповнили номінативний ряд українського фольклору, ввели нові категорії та означення, з’ясували способи і методи осягнення дійсності засобами створення неповторного “життєвого світу” дитини. Матеріали дослідження, його висновки, зібрані зразки усної дитячої традиції сприятимуть подальшій розробці цілісної концепції функціонування жанрів дитячого фольклору, запровадженню більш об’єктивних, наукових, критеріїв їх диференціації, розумінню поширення дифузних явищ та їхньої ролі в жанроутворенні, усвідомленні української дитячої традиції як цілісного етнокультурного явища і його тісного семантичного, структурного, функціонального зв’язку із традиціями світового дитячого фольклору.

Практичне значення одержаних результатів полягає в уточненні методологічних засад, важливих для подальших студій над зібраними зразками сучасної усної дитячої творчості та істотно поглиблює уявлення про розвиток сучасної фольклористичної науки у питанні дослідження дитячого фольклору і спростовує ряд усталених стереотипів та помилкових уявлень про нього як сталу, інертну систему. Опрацьований матеріал може бути використаний в науково-методичних посібниках, підручниках з фольклористики, при розробці лекційних та спеціальних курсів, в педагогічно-виховній та навчальній діяльності.

Апробація основних положень дисертації. Дисертація обговорена на кафедрі фольклористики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Апробація роботи проводилась на Міжнародній науковій конференції “Семіотика культури/тексту в етнонаціональних картинах світу” (14 квітня 2004 р.), науково-прогностичній конференції “Людина – проект світу і смислу: життєтворчі орієнтири для освіти XXІ століття” (До 80-річчя з дня народження члена-кореспондента НАН України, доктора філософських наук, професора Л.В. Сохань) (26 листопада 2004 р.); на щорічних (2002р., 2003р., 2004р.) науково-практичних конференціях в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Публікації. Основні положення та результати дослідження викладено у чотирьох опублікованих працях авторах, які розміщено у фахових наукових збірниках, рекомендованих ВАК України.

Обсяг і структура дисертації. Структура дисертації визначена метою і завданнями, складається зі вступу, трьох розділів, кожен з яких ділиться на підрозділи, з висновків, списку використаної літератури та додатків; викладена на 155 сторінках основного тексту. Бібліографія нараховує 198 позицій.

Основний зміст роботи

У “Вступі” характеризується загальний стан вивчення досліджуваної проблеми, її актуальність, сформульовано мету і завдання дослідження, його методологію, розкрито наукову новизну, зазначено етапи наукового пошуку, теоретичне й практичне значення, вказано на апробацію дисертації та публікації, підготовлені за темою роботи.

Перший розділ – “Дитячий фольклор у наукових дефініціях та студіях” – присвячено методологічному визначенню рамок понять “дитячий фольклор”, “сучасний дитячий фольклор”, розкрито суть і специфіку теоретичних дискурсів української фольклористики від початку ХІХ ст. до сучасності, з’ясовуються основні наукові засади, уявлення психологів, педагогів про дитячу усну культуру.

У першому підрозділі – ”Зміст, об’єм і межі понять “дитячий фольклор”, “сучасний дитячий фольклор” – окреслюється коло публікацій і наукових праць українських, російських, польських фольклористів, які з ХІХ ст. виявляли інтерес до усної дитячої традиції. Проте коло зацікавлень обмежувалось збиранням та публікацією окремих зразків дитячого фольклору, зокрема колискових пісень. Головне завдання підрозділу – визначення послідовності у науковому зацікавленні дитячим фольклором українськими, російськими, західнослов’янськими фольклористами (М.Максимович, Я.Головацький, Д.Ревуцький, К.Квітка, В.Кравченко, Н.Заглада, М.Гайдай, М.Левицький, О.Терещенко, П.Бессонов, А.Пєтухов, П.Шейн, Є.Покровський, З.Радченко, О.Кольберг, С.Рокосовська, Л.Млінек, Б.Густавіч). Наукові розвідки у сфері культури дитинства визначили й спрямували насамперед педагогічний інтерес у вивченні дитячого фольклору. Через те увага до нього обмежувалась вкрапленням творів дітей у публікації разом з фольклором “дорослих”. Усебічне осмислення феноменального явища дитячої субкультури у 60 – 70 рр. ХХ ст. стає підґрунтям наукових студій української фольклористики дитинства (В.Бойко, О.Бріцина, Г.Довженок, К.Луганська). Такий підхід у ракурсі порівняльного аналізу жанру казки, встановлення витоків сюжетів, образів і мотивів епічних жанрів, залучення матеріалів аналізу космогонії, теократії, етнічних релігій, антропоморфізму, анімізму як форми первісних вірувань, що спроектували їх образи у народну символіку, дає можливість не тільки конкретизувати специфіку і зміст різноманітних жанрів сучасного дитячого фольклору, а й максимально уточнити саму суть традиційної культури.

Не одне явище дитячого фольклору ще й досі не має адекватної термінології. Відсутність точної, чіткої конотації термінів пояснюється тим, що сучасна фольклористика не має ще наукового опису матеріалу. У реферованій роботі конкретизуються поняття, які в сукупності утворюють теоретичну модель дитячого фольклору, проаналізовано стан визначеності поняття “дитячий фольклор”, узагальнено й систематизовано критерії ідентифікації цього явища.

Перша характеристика змісту, об’єму і меж поняття “дитячий фольклор” належить Г.Виноградову, котрий детермінував його “особливим явищем відокремленого дитячого побуту у відокремленому дитячому житті”. Він окреслив дитячим фольклором всю сукупність різних видів словесних творів, що відомі дітям і що не входять в репертуар дорослих.

Майже одночасно з Г.Виноградовим запропонувала своє розуміння терміну О.Капиця. Термін “дитячий фольклор” застосовується для позначення всіх творів народнопоетичної творчості, що побутують серед дітей. Носіями і творцями дитячого фольклору є дорослі і діти. Українські дослідники (В.Бойко, Г.Довженок, Л.Дунаєвська, О.Бріцина, К.Луганська, В.Семерянський, П.Чемериський) не розходяться в поглядах на такий підхід до визначення поняття “дитячий фольклор”.

Щодо окреслення поняття “сучасний дитячий фольклор”, то К.Чистов визначає фольклор як сукупність словесних текстів, що ввійшли в усну побутову традицію етносу чи – вужче – якоїсь локальної, професійної спільності, а сучасний підхід, зумовлений новим досвідом, в окресленні поняття “фольклор”, пропонує Б.Путилов, визначаючи його явищем вербальної культури у всій його багатоманітності та вказуючи на збирання і вивчення не фіксованих довго жанрів і форм фольклору, які не відповідали критерію “художність”, а також не фіксованих явищ міського фольклору. Російські дослідники, фольклористи кінця ХХ ст. (М. Чередникова, С.Лойтер, М.Осорина, О.Трикова та інші) надали терміну ширшого - семантичного навантаження.

Наше уявлення про сучасний дитячий фольклор синтезує як нові методологічні принципи, що стосуються самого поняття “фольклор” (В.Бойко, Г.Довженок, Б.Путилов, К.Чистов, С.Неклюдов, Є.Костюхін), так і досягнення сучасної науки про дитинство (Л. Виготський, І. Кон, Д.Ельконін, Ж.Піаже, Е.Еріксон, М.Осорина). Таким чином, дитячий фольклор розглядається не як культурна маргіналія, а як широка, специфічна, багатоскладова галузь вербальної народної творчості, яка включає в себе класичний дитячий фольклор та фольклор дітей дошкільного і шкільного віку в його усних та письмових формах, в тому числі і мовні утворення, що ввійшли в дитячу традицію. Власне, колективне дитяче середовище (дитячі позашкільні заклади оздоровчого типу) викликало до життя жанри “міфічної” традиції (“страшні історії”, пародійні тексти, “замовляння”, “ворожіння”, оповідання-“викликання”, ігри в країну-мрію). Шкільне середовище протягом багатьох десятиліть формує жанри, що побутували і побутують в письмовій формі (дівочі альбоми, рукописні оповідання, текстографічні загадки, графіті, поезія “жаху”, термінологічні парасловники), що характеризуються наявністю варіантів та стереотипів, прийомами використання усталеного запасу словесних блоків та формул.

Осмислення поняття “сучасний дитячий фольклор” як самостійного, неоднорідного явища народної культури вимагає усвідомлення його специфіки, для виявлення якої недостатньо дослідження дитячого фольклору в руслі народної традиції та народної педагогіки; необхідна однакова увага до всіх номінацій у словосполученні “сучасний дитячий фольклор”, а відтак і явищ, всіх контекстів його функціонування. Адже дитячий фольклор – це насамперед фольклор, він належить культурі традиції, в основі якої наступність і типологічна повторюваність. Сучасна дитяча традиція – різні жанри і види, що активно побутують серед дошкільнят та дітей приблизно до 13-14 років. Дослідження такого пласту дитячої субкультури ґрунтується на матеріалі, який введений в науковий обіг з 80-90-их років ХХ ст. Він репрезентує сучасну дитячу традицію, семантичним ядром якої є образ, що здатний передати найперше афективний стан психіки дитини та її творчий потенціал. Цей образ як відбиття, вираження певного уявлення за своєю природою інтегральний. Скажімо, у психології стверджується: те, що випливає на поверхню нашої свідомості із того, що глибше свідомості, уже з самого початку своєї появи є складним і багатогранним синтезом (А.Ухтомський). У свою чергу, всякий інтегральний образ є продуктом пережитої культурної домінанти. Це багато в чому пояснює живучість психологічних архетипів, проблема яких завдяки роботам К.-Г.Юнга привернула увагу мистецтвознавців та культурологів ХХ ст. Завдання дослідження – виявити в наративних текстах, в розвитку дитини ту домінанту, що стає психологічним джерелом дитячого уснотворення. Такою домінантою в свідомості дитини стає страх, страх смерті, боязнь (М.Гайдеггер) та гра як найхарактерніший контекст функціонування дитячого фольклору взагалі.

Аналіз різних жанрів сучасного дитячого фольклору демонструє, що силою того, як у творах дитячої традиції на зміну одній домінанті приходить інша, план вираження наступного ступеня втрачає своє утилітарне значення і знаходить при цьому зовсім інші внутрішні якості. З урахуванням цього емоційне переживання первинного досвіду змінюється переживанням творчого самовираження, яке із зміною віку дитини може набувати гумористичного, пародійного ефекту.

З погляду походження, вікового призначення, естетичної установки та ефекту емоційного впливу, особливостей побутування та виконання сучасного дитячого фольклору, ми можемо розглядати його як масив стабільних текстів активної дитячої традиції, що побутує переважно серед мешканців міста і становить багатоскладову галузь дитячої вербальної творчості, фольклорної писемності, яка характеризується наявністю варіантів і стереотипів, що є основою її самореалізації та самоствердження і має важливе значення в регулюванні ігрової та комунікативної діяльності дітей.

Підрозділ – 1.2. ”Специфіка сучасного дитячого фольклору, проблеми класифікації” – має на меті доповнити вже існуюче коло проблем, пов’язаних з поняттям “сучасний дитячий фольклор”. Автор дисертації своє завдання бачить не стільки у принциповій новизні інформації, скільки у її систематизації і конкретизації. Таке завдання передбачає вибудову ієрархії характерних ознак творів сучасного дитячого фольклору і визначення універсальних параметрів, за якими можна буде класифікувати матеріал і адекватно його описати. Перший – це типологічна тяглість і типологічна повторюваність, досвід багатьох попередніх поколінь, що повторюється, трансформується в ігрових формах поведінки і творчості дитини. Другий – функціонування, побутування жанрів усної культури дитинства та виконавство. Фольклорне знання дитини у дитячому фольклорі визначається не її пам’яттю, а різноманітними формами ігрової активності дитини. Дитячий фольклор через те не має моножанрів, які вимагають особливої епічної пам’яті. Досвід дисертанта показує, що серед дітей надзвичайно рідко зустрічається дитина з великим репертуаром. Третій параметр пов’язаний із тим, що сучасному дитячому фольклору властива обумовленість зміни одних специфічно вікових форм фольклору іншими.

Акцентовано, що в більшості методологічних завдань класифікації сучасного дитячого фольклору переважають принципи диференціації творів, виходячи з віку дитини та особи виконавця (Г.Виноградов, О.Капіца, В.Пропп, Т.Зуєва), домінують критерії щодо функціонального призначення (В.Василенко, Г.Довженок), а також відсутності єдиної психологічної настанови на вигадку чи реальність (Т.Зуєва), чи рівня уяви, фантазії, міфологічного мислення (Л.Виготський, Є.Мелетинський, Ю.Лотман, Е.Успенський), твори розглядаються з урахуванням середовища, в якому вони побутують (В. Анікін).

Має рацію В.Василенко, пропонуючи функціональний принцип класифікації, виділяючи групи текстів за наявністю в них ігрових елементів: колискові пісні, твори, пов’язані з ігровими діями, твори, що захоплюють дітей своїм словесним змістом і виконуються незалежно від ігрових дій. Втім, ігрове начало можна зафіксувати в усіх жанрах дитячого фольклору. А коли той чи інший жанр не пов’язаний з ігровими діями дитини, то гра ведеться на рівні смислу, поняття, слова, звуку, отак забезпечуючи потребу спілкування чи емоційного контакту.

Схема диференціації творів дитячого фольклору за походженням, якої більш послідовно дотримується В.Анікін, точно відображає синкретичність і генезу дитячого фольклору. Але вона не може бути основою робочої класифікації, оскільки багато жанрів усної дитячої традиції (билиці, лічилки, скоромовки, анекдоти тощо) побудовано, як показує аналіз, на основі прямих чи опосередкованих запозичень із фольклору дорослих чи літератури.

Раціональність загальної системи класифікації текстів дитячого фольклору за характером побутування і призначення при врахуванні спільності поетики, музичної побудови та виконуваної в побуті функції (М.Мельников, Г.Довженок, О.Бріцина, В.Семеринський, П.Барташевич, В.Василенко) бачимо при розподілі матеріалу, а також його аналізі.

У дисертації проблема класифікації дитячого фольклору розглядається в двох аспектах – визначення меж поняття і виділення системи жанрів та жанрових різновидів.

Вивчаючи сучасну дитячу субкультуру в контексті народної традиції, матеріал з дитячого фольклору дозволяє прийняти низку критеріїв його аналізу: функціональне призначення, побутування і виконання творів, міра вияву ігрового начала, особливості художнього відтворення дійсності цілою системою стабільних текстів, які загалом правомірно назвати найважливішими засобами формування, збереження і трансляції картини світу в дитячій традиції.

Дослідженню логіки парадоксу та структури конфлікту в творах усної дитячої творчості, аналізу архетипів агресії та страху як своєрідної програми “культурної поведінки” дітей дошкільного та молодшого шкільного віку, поясненню механізмів народження персонажів дитячої міфотворчості присвячений другий розділ дисертації – “Логіка та механізми творення сучасного дитячого фольклору”.

У першому підрозділі – “Парадоксальність сучасної дитячої логіки” – сучасний дитячий фольклор розглядається як синкретичний вид духовної культури, для якого характерні дві різноспрямовані тенденції: традиційність, обумовлена універсальністю психологічних констант дитячого віку, і її динаміка як наслідок особливої сприйнятливості дітей до соціально-історичних, культурних змін. Новизна матеріалу, який став об’єктом реферованого дослідження, піддається впізнаванню: аналогічні ігрові, комунікативні ситуації, виражені фольклорним словом, мінливий, рухливий вербальний текст супроводжує стійкі, повторювані ситуації. Тому категорія жанру у таксономії щодо дитячого фольклору уявляється малопродуктивною.

У дитячому фольклорі система вербальних форм дифузна за своєю природою. Адже один і той же текст в межах дитячого віку однієї людини набуває різних функцій. Наприклад, текст лічилки входить у дитячу свідомість значно раніше того часу, коли дитина братиме участь в іграх за правилами. Лічилки легко запам’ятовуються та із задоволенням вимовляються співом дітьми у віці 3-5 років: поетична форма стає засобом самовираження. Водночас, у певній ситуації лічилка може стати “дражнилкою”. Таким чином, поліфункціональність – сутнісна властивість багатьох текстів дитячого фольклору. Визначити їх жанрову приналежність неможливо без точної фіксації ситуації, в якій виконується текст. А отже, загальне визначення вимагає об’єднання текстів за їх функціональним, а не за структурним принципом. Так тексти, які за функціональною ознакою можна визначити як “заманки” (діти їх називають “загадками”, “анекдотами”), ґрунтуються на принципі переборення автоматизму (мови, мислення, поведінки) і сприяють складному процесу саморозвитку творчої особистості.

“Заманка” – словесна гра особливого типу. В її основі – логіка парадоксу: коли логічно істинний розвиток висновку із істинних передумов приводить до необхідного заперечення самих передумов та їх докорінної зміни. Ігрові діалоги “заманок”, створюючи мікросюжет, стають і своєрідною школою мислення. Їх тексти мають відношення не до сфери емпіричної діяльності, а до сфери свідомості. У словесних діалогах “заманок” розігрується роль ”простака” і “мудреця” (хитруна). Наприклад, логіка “хитруна”, як і в соціально-побутовій казці, завжди передбачувана: він фіксує лише зовнішній, предметний бік розмови. В міжчасі ініціатор діалогу “заманки” непомітно переводить його зовсім в іншу площину. Смисл запитання, що завершує діалог, визначається наявністю деталей, що “вислизнули” з уваги слухача.

Найбільш наявно функціональна особливість текстів усної дитячої культури виявляється в картографічних загадках. Тут вербальний текст (завдання, що вимагає відповіді) супроводжується малюнком. Смисл гри відкривається лише в момент програшу. Будь-яке знання, що стало аксіомою, при парадоксальному його запереченні може стати початком, що продукуватиме нове знання. Сміх того, хто програв у такій ситуації, – джерело народження нового твору. Подолання помилки переходить у ранг вимислу і, зберігаючи задоволення від емоційно сприйнятого світу, набуває естетичної якості: передбачувана прямолінійна логіка відрізняє поведінку улюблених героїв анекдотів (Незнайки, Чебурашки, П’ятачка, Понки, Покемонів, героїв народних казок тощо). А досвід, набутий дитиною в грі за допомогою тексту, веде її до нового творчого осягнення дійсності.

У другому підрозділі – “Символізація конфлікту, агресії та страху в “страшних історіях” дітей як психологічний та культурний архетип” – аналізується найхарактерніше захоплення дітей раннього шкільного віку, коли дитина вперше прилучається до дитячої колективної усної традиції, – “страшилки”, “страшні історії”. Форма таких жанрів жорстко детермінована і відзначається лише окремими наративними деталями.

“Страшні історії” – важлива частина фольклорної традиції, незалежно від її національної приналежності. За психосексуальною теорією З.Фройда, в дитячому віці завершується “Едіпова битва” і підводяться її підсумки. Згідно з теорією психолога М.Малера, у 7-12-річному віці дитина усвідомлює таке поняття, як смерть, прагне його осмислити. У цей період фундаментуються світоглядні уявлення і естетичні “смаки” у відповідності до своїх задумів (Е.Еріксон). Пригніченість та гіперконтроль творчої активності дитини стають причиною формування почуття несамостійності, некомпетентності, низької самооцінки. Фройдівська теорія відношень з об’єктами описує цей період як консолідуючий функції ЕГО і СУПЕР-ЕГО, що є детермінантою реалістичних знань про себе і навколишній світ (локус і топос), з іншого боку, на наш погляд, це і фаза чергової актуалізації безсвідомих і свідомих страхів. Ж.Лакан вважає, що в цьому віці дитина “у відносній мірі, оволодіваючи мовою і символами культури, відчуває конфлікт розриву між неправдивим Я, зовнішнім світом і правдою про суб‘єкт.”1 Таким чином, зовні спокійний ранній шкільний вік, з одного боку, стає акумулятором суперечливих тенденцій і конфліктів, суть яких, як свідчать спостереження і матеріали польових досліджень автора, визначається невідповідністю між усвідомленням дитиною своєї дорослості, яку вона отримує від світу старших, а з іншого – тим ступенем довіри і свободи, який зобов’язана отримати дитина. Отже, центральний конфлікт раннього шкільного віку – проблема між відповідальністю і довірою, регламентованістю і свободою, що нав’язані ззовні, а довіра і свобода є внутрішніми рушійними силами. Безсвідомо дитина вимагає плати за свою регламентованість і єдиною її формою вважає вільне виявлення своїх спрямувань, право на довіру з боку старших. Як і будь-який внутрішній психологічний конфлікт, ця суперечність між регламентованістю і свободою вивільнює у свідомості дитини не осягнені розумом механізми і символи, що складають струнку і логічну систему спонтанного осмислення оточення, “модель світу”, засіб пізнання його і звідси – дитячий “усний міф” (визначення М.Чередникової).

Механізм логіки саморозвитку архетипів агресії і страху дав ряд вторинних асоціацій в “страшилках”, “страшних історіях” – від вібрації семантики просторових локусів, образів-символів зла, смерті до їх художніх трансформацій. Послідовною фіксацією на ґрунті зближення виявів безсвідомого, асоціацій у фольклорі сучасних дітей з архетипами агресії і страху є нові психологічні й культурні переживання – символи ”плям” (червоних, жовтих, білих, зелених ), що уявляються причиною смерті.

Діти свято вірять у те, що їх хтось захистить: найближчі, дорослі, міліція, навіть перехожий. Проте сюжети “страшилок”, ”страшних історій” (“а це правда було”) доводять протилежне. Зловісні плями неминуче ведуть до смерті, де остання є своєрідним викликом світу дорослих. Детальний аналіз символіки “страшилок”, “страшних історій” дає можливість конкретизувати внутрішній сюжетний конфлікт між зовнішнім світом і регламентованим світом дорослих, який виступає як агресія ззовні. Це і є основним конфліктом молодшого шкільного віку, базовою емоційною домінантою, головною сюжетною колізією творів дитячого фольклору, жанрів як “серйозного” фольклору, так і гумористично-ігрових текстів.

Таким чином, витоки “страшилок”, “страшних історій”, домінанта, на основі якої

вони виникають, – природній вияв психологічного стану дитини, дитячий страх, тривога, неспокій як універсальний механізм пізнання, формування психологічного образу дитини і дійсності. Етапи інтелектуального життя дитини і форми дитячої фантазії знаходять утілення в поетиці текстів сучасного дитячого фольклору.

Мета третього розділу дисертації – “Поетика жанрів сучасної усної дитячої творчості” – полягає в обґрунтуванні функціональної природи різних жанрів сучасної дитячої усної культури, її семантичної структурованості та своєрідної системи засобів художнього вираження. Тут підкреслюється, що жанровою домінантою в дитячому

фольклорі є страх та гумор, що визначає не лише зміст, а й структуру жанрів, які виникають і розвиваються у зв’язку з необхідністю художнього осмислення дійсності.

1Лакан Ж. Стадия зеркала и другие тексты. – М.,1992. – С.55.

Дисертант наголошує: якщо з’являється необхідність достеменно зрозуміти відношення жанру до дійсності, треба взяти до уваги не тільки реалії повсякденного життя, але й осягнути дійсність як особливий вид дитячого мистецтва з властивими йому естетичними закономірностями, що віддзеркалюють особливий “життєвий світ” (Е.Гуссерль) і виявляють процес становлення дитини як особистості, а значить – формують образний еквівалент світобудови.

Відповідно до цього у підрозділі – 3.1. “Концепти, мотиви та образи “страшного” фольклору дітей” – смисловим центром є теза про вплив цільової установки на структурну організацію тератологічних текстів, здатність домінантного мотиву надприродного випадку бути найдоступнішим засобом до жанрової ідентифікації “страшного” дитячого оповідання. Про справедливість цього твердження свідчить аналіз спільних мотивів, персонажів, окремих словесних блоків, певних світоглядних підходів щодо вибору лексичних, контекстуально-синонімічних, стильових засобів вираження.

Виділені теми, “репродуктивні” образи, лексичні, контекстуально-синонімічні та смислові засоби вираження легко групуються. Вони пов’язані, по-перше, із змістом та естетичною природою дитячих оповідань, художнім оформленням поняття “страху”, по-друге, з відтворенням психічного стану дитини, її емоційної пам’яті та складного процесу психологічного розвитку особистості, по-третє, з динамікою розвитку мислення дитини у віці від 6-7 років до 12-13 років.

Стверджуючи, що дитячі “страшні історії” характеризуються однотипними сюжетними колізіями і розв’язками, зауважимо, що більшість сюжетів “страшилок”, містерій, історій, які годі пояснити, утворюють дії і вчинки персонажів – надприродні сили, істоти-маргіналії (рука, очі, зуби) і звичайні предмети (рукавичка, штори, лялька, платівка). Разом з тим, за функціональною природою увесь досліджуваний жанровий масив зараховується до жанрів “страшилок” та “страшних історій” відповідно до рівня окреслення категорії “страху” та настанови на вимисел і домисел, відтворюваних лексичними та синтаксичними засобами. І хоча твори усної дитячої культури виконують різну функцію – інформативну, естетичну, навіть соціальну, але всіх їх об’єднує те, що в них “правда, це було насправді”, що і надає вірогідності зображуваного. Достовірності оповідям надає і емоційний тон активних носіїв, які залучають до цього вже добре випробувані в наративній традиції епічні засоби і прийоми відтворення дійсності, загальновідомі події та імена. Ця тенденція простежується у поетичному конструюванні часу “страшилок”, “страшних історій”, але будь-яка часова подія завжди сприймається актуальною. Наративний простір обмежується рамками казкових персонажів або персонажів безіменних, що залежить від вікових особливостей дитини: “Одна бабуня продавала пиріжки на вулиці. І в тому місті, в якому продавали пиріжки, стали зникати люди. Одного разу міліціонер купив такий пиріжок, розламав його пополам, а там ніготь. Він сказав це всім. І вони стали шукати цю стару. Вона жила в чорному будинку. Скрізь всі вікна були позакривані чорним. Коли міліціонер один пішов, вона сказала йому: “Сідай на стілець”. Там була червона пляма. Він сказав: “Ні, краще ви сідайте”. Баба сіла й провалилась. То була Баба Яга. А два чорти стояли внизу і крутили один механізм. І з нього відразу виходили пиріжки" (Кожевникова Андрія, 10 років, м.Вишневе, Київська область). Фантазування виконує тут важливу художню функцію підтвердження ймовірності повідомлення.

У підрозділі 3.2. – “Парапародійні, пародійні та пародичні форми усної дитячої традиції” – ставиться питання про закономірності інтерпретації фольклорних творів – пародійних текстів як травестій “серйозних” жанрів дитячого фольклору. Пародіювання у творчості дітей – не просто словесна гра, комічний ефект оповіді, а принципова світоглядна і психологічна співзалежність, коли характер виконання пародійних творів та їх структура є спричинником психологічних переживань оповідача.

Пародіювання (спів навпаки, передражнювання) в поетиці дитинства становить принцип зміни вихідного тексту, у основі якого – двоєдиний процес відтворення і трансформації первотвору. У залежності від послідовності проведення цього принципу, фоновий текст – оригінал – тією чи іншою мірою спрямовується в інше русло: виникає в завершальній стадії пародія, яка є комічним образом твору, жанру, хоча сам текст пародії не обов’язково має бути комічним.

Оцінюючи кількісне співвідношення записів “страшних” оповідань і пародій на них, відзначимо, що мінімальне число останніх росте, і на сьогоднішній день кількісна симетрія порушена в бік комічних текстів. Спрямованість наших пошуків, що ґрунтуються на великому текстовому матеріалі, дає можливість визначити, що “страшилки”, “страшні історії” і пародії на них стратифіковані за всіма визначеними віковими групами: 1) 4-6 років; 2) 7-9 років; 3) 10-13 років і старші. Навмисне чергування “страшних” і пародійних текстів, за численними спостереженнями, виявляється як в одиничних випадках виконавства, так і при обміні оповіданнями в різновікових групах. Пародійній інформації піддаються основні сюжетні типи і всі характерні для “страшних” оповідань мотиви, образи, прийоми. Відповідно до багатоманітності вияву загального закону пародіювання “страшних” оповідань, дисертант, послуговуючись методикою М.Мухлиніна, всі тексти розподіляє на три групи: парапародійні, пародійні, пародичні.

У парапародійних текстах виконання вимагає ретардованої, монотонної розповіді, яка в кінці завершується голосним викриком: “Віддай моє серце...” тощо. За тематичним принципом, серед них виділяємо три типи текстів: а) “Помста покійника”, б) “Таксист і некрофаг”; в)”Чорний дім (ліс)”. Парапародійні тексти синтезують у собі сюжетні, структурні, стильові елементи чарівної казки та замовляння (магічний ритм, наскрізний постійний з естетичним навантаженням епітет, композиційний прийом ступінчатого звуження образів, мотив хатинки в лісі) і є продуктом лише колективної творчості. За нашими опитуваннями та експериментами, парапародійні твори відомі з дитинства представникам старшого покоління. Цей факт відносить виникнення творів подібного типу щонайменше до 40-50 років ХХ ст.

Пародійні тексти в репертуарі дітей в основному відповідають загальним уявленням про пародію. Відмежовуючись від спостережень над функціональною поетичною специфікою оповідних форм дитячої традиції, помічаємо, що основний сюжетний склад сучасних пародійних текстів, які ввійшли в наративну традицію значним числом варіантів, обмежений номінативністю характерних образів, прийомів, сюжетних мотивів, сюжетних типів. Це резюме корелює з матеріалами аналізу системи мотивів-символів дитячих “страшних” оповідань. У дитячій пародії найчастіше піддаються травестії і бурлеску такі образні мотиви, як жовта, червона та чорна плями, пляма, з якої висовується рука покійника, пляма, яка ковтає людей або є входом у потаємний світ вампірів, піаніно з чорно-білими зубами, рука, що вбиває свою жертву, смертоносні зелені очі; несподівано персоніфікований предмет; чорний ліс (дім), труна на коліщатах. Зіставлення часто повторюваних мотивів дитячої традиції дає цікавий результат: домінантні мотиви, образи, що супроводжують різні жанри дитячого фольклору, можна розцінювати як архетипові, що в структурно-смислових комбінаціях не тільки конструктивні – утворюють нові тексти, але й континуальні.

І нарешті, пародичні тексти дитячого фольклору беруть в основу використання якогось твору (часто популярного серед дітей) як макета для нового твору без мети створення пародії на нього.

Аналіз пародійних текстів показує, що буття одних чи інших форм “страшних” оповідань і пародій на них, художні орієнтації і жанрові переваги дітей різного віку відображають складний процес соціалізації і творчого саморозвитку дитини.

У підрозділі – 3.3.”Просторові координати символічної системи дитячого фольклору” – дисертант на основі аналізу універсального модуля “дім” намагається з’ясувати своєрідну роль загальнокультурного символу в дитячій фантазії, вивчити схеми основних просторових співзалежностей в символіці психічного життя дитини та в продуктах колективної творчості дітей – текстах дитячого фольклору.

Загальним мотивом сучасного дитячого фольклору є мотив страху смерті. У зв’язку з цим простір дитячих життєвих реалій носить двоплановий характер. Як правило, це “дім” і “не дім”. Така двопланова опозиція простору визначає семантику просторових локусів давніх культур.

У підрозділі розглядається символічна система наративтих текстів сучасного дитячого фольклору з точки зору їх семантичного та функціонального спрямування. “Художній світ” дитячих усних творів вимальовується через систему засобів поетичного втілення, якими і виступають найрізноманітніші символи – від казкових до безіменних, від неістот до персонажів, наділених надприродними властивостями (Баба Яга – бабуня, піаніно, кольорові стрічки, фіранки, відьма, чортик).

Простір в “страшному” фольклорі дітей – реальний – відомий