НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ МОВОЗНАВСТВА ім. О.О. ПОТЕБНІ

УДК 811.162.1’282.4: 94(477) „16”

ЛАЗАРЕНКО Олеся Миколаївна

ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОЛЬСЬКОЇ МОВИ В УКРАЇНІ У XVII СТОЛІТТІ

(на матеріалі творів Лазаря Барановича)

Спеціальність: 10.02.03 – слов’янські мови

А в т о р е ф е р а т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2005

Дисертація є рукописом.

Роботу виконано у відділі західно- та південнослов’янських мов Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України

Науковий керівник – академік НАН України,

доктор філологічних наук, професор

РУСАНІВСЬКИЙ Віталій Макарович,

Інститут мовознавства

ім. О.О. Потебні НАН України

завідувач відділу західно- та

південнослов’янських мов

Офіційні опоненти – доктор філологічних наук, доцент

ЧЕРНИШ Тетяна Олександрівна,

Інститут філології Київського

національного університету

імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри полоністики

кандидат філологічних наук, доцент

РОМАНОВА Неоніла Петрівна,

Київський славістичний університет,

доцент кафедри філології

Провідна установа – Ужгородський національний університет МОН України, кафедра словацької філології, м. Ужгород.

Захист відбудеться 15 березня 2005 року о 14 год. на засіданні спеціалізованої ради Д.26.172.01 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Інституті мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України за адресою: 01001, Київ-1, вул. М. Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України (01001, Київ-1, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано 11 лютого 2005 року.

Учений секретар спеціалізованої ради,

доктор філологічних наук, професор Н.Г. Озерова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАЦІ

Проблема функціонування мови в іншомовному середовищі неодноразово висвітлювалася в сучасній мовознавчій літературі. Різні аспекти міжмовних контактів розглядали відомі зарубіжні й українські лінгвісти – У. Вайнрах, А. Блумфільд, А. Мейе, І.О. Бодуен де Куртене, В.Ю. Розенцвейґ, Ю.О. Жлуктенко, С.В. Семчинський, О.Б. Ткаченко, В.М. Русанівський, В.Ф. Чемес. Функціонування окремих мов в іншомовному оточенні висвітлювали І.А. Стоянов („Мова болгар України”), М. Швець („Українська мова в Словаччині”), М. Лесів („Українські говірки у Польщі”).

Побутування польської мови за межами її основного ареалу, а саме в Україні, досліджують у кількох напрямках. Найосновніші з них – діалектологічні й присвячені сучасному станові польської мови в Україні. Наукові праці як польських, так і українських мовознавців К. Фелешко, З. Курцової, Я. Ріґера, Ю. Яворської, подаючи детальний аналіз польських говірок, описують цілі терени України, де компактно проживає польське населення. У студіях C. Рудницького, Е. Дженґель, І. Цехош, Л.В. Непоп, М.В. Юревич, Л.М. Бондарчук вивчається польська мова окремих населених пунктів.

Інший напрямок досліджень пов’язаний із функціонуванням польської літературної мови в Україні та її описом у різні історичні періоди. Він розроблений меншою мірою, однак охоплює як літературознавчий, так і мовознавчий аспекти. Зокрема, це праці Р. Лужного, Т. Хинчевської-Геннель, Р.П. Радишевського, Н.П. Романової, присвячені польсько-українським літературним та мовним зв’язкам XVI–XVIII cт. Окремі статті С. Урбанчика, М. Карплюк, Д. Мошинської розглядають особливості функціонування польської мови на фонетичному, граматичному й лексичному рівнях у твор-чості українських культурно-релігійних діячів та письменників М. Смот-ри-цького, П. Могили, С. Косова, однак не вичерпують проблеми польсько-українських мовних контактів, зокрема у XVII ст.

ХVІІ століття є, безперечно, найцікавішим періодом у розвитку польсько-українських культурних зв’язків. Внаслідок історичних та геополітичних подій на Україні склалася своєрідна етнічна ситуація. Попри польсько-український конфлікт, викликаний подіями 1648 року, для освічених кіл України польська мова й далі виконувала роль посередника між західною та східною культурами, зберігаючи за собою позиції мови літератури й науки. Тогочасні українські письменники, які гуртувалися навколо Києво-Могилянської Академії, Петро Могила, Лазар Баранович, Іоанникій Галятовський та інші цілий ряд творів написали польською мовою. Видається вельми цікавим саме те, якою мірою ці українські автори володіли практично нерідним для них польським літературним стандартом і як відтворювали його у своїх оригінальних творах.

Таким чином, актуальність дисертаційного дослідження зумовлена необхідністю ґрунтовніше дослідити особливості функціонування в XVII ст. польської мови за межами етнічної Польщі, а саме в українському оточенні, що дасть змогу поглибити проблематику теорії міжмовних контактів, зокрема на рівні літературних мов.

Джерельною базою слугували оригінальні польськомовні твори Лазаря Барановича, що з’явилися протягом 1670–1680 років у друкарнях Києво-Печерської Лаври, Чернігова та Новгород-Сіверського. Обсяг обстежених 8 творів – близько 2000 сторінок.

Зв’язок праці з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є складовою комплексного наукового дослідження „Лексикологія і лексикографія української та інших слов’янських мов у синхронному та історичному аспектах”, над якою працює відділ західно- і південно-слов’-янських мов Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України.

Мета роботи полягає в тому, щоб описати польську мову одного з провідних українських письменників XVII ст. – Лазаря Барановича – на фонетичному, морфологічному та лексичному рівнях; на основі цього опису відтворити з урахуванням ситуації двомовності процеси, що відбувалися у польській мові на теренах Україні в ХVІІ ст.; встановити і проаналізувати фонетичні, граматичні та лексичні особливості польської мови в Україні стосовно унормованості, які відрізняли б її від польської мови етнічних мешканців тогочасної Речі Посполитої.

Досягнення цієї мети передбачає виконання таких завдань:–

з’ясувати й окреслити статус польської мови в українському суспільстві XVII ст., досліджуючи при цьому шляхи її проникнення в Україну, особливості її поширення та функціонування;–

подати мовну біографію архієпископа Чернігівського та Новгород-Сіверського Лазаря Барановича як однієї з найвідоміших і найяскравіших постатей українського письменства XVII ст., що послуговувався у своїй творчості польською мовою;–

проаналізувати систему вокалізму та консонантизму в польсько-мовних творах Лазаря Барановича з погляду її унормованості порівняно із загальнопольською мовою XVI–XVII ст. та польськими діалектами;–

дослідити систему словозміни польської мови творів Лазаря Барановича з погляду унормованості порівняно із загальнопольською мовою XVI–XVII ст.–

визначити українські лексичні запозичення в польськомовних творах Лазаря Барановича й окреслити особливості їх функціонування; розкрити основні напрямки й час проникнення українських лексем у польську мову.

Об’єктом дослідження було обрано польську мову творів українського релігійного діяча, політика, письменника XVII ст. – архієпископа Чернігівського і Новгород-Сіверського Лазаря Барановича.

Предметом дослідження є аналіз фонетичної, морфологічної та лексичної систем польської мови XVII ст., що функціонувала на теренах України; аналіз шляхів проникнення польської мови в Україну та її паралельного функціонування поряд із латинською, староукраїнською та старослов’янською мовами; огляд мовної ситуації в Україні в XVIІ ст. як частині багатонаціональної Речі Посполитої.

У роботі використано такі методи дослідження: –

описовий, який дав змогу представити фонетичний рівень і слово-зміну польської мови, а також виявити лексику українського походження;–

порівняльно-історичний, за допомогою якого здійснено порівняння мовних явищ української та польської мов, а також їх розгляд в історичному аспекті;–

зіставний, який було спрямовано на системне зіставлення явищ, зокрема лексичних, польської мови з українською, російською, церковнослов’янською, грецькою мовами з метою виявлення їх специфіки.

Наукова новизна дослідження зумовлена тим, що вперше на великому фактичному матеріалі польськомовних творів українського письменника Лазаря Барановича досить повно досліджено особливості функціонування польської мови поза межами польських етнічних теренів, а саме в Україні у XVII ст.

Теоретичне значення. Дисертація окреслює ряд проблем, пов’язаних із теорією мовних контактів, білінгвізму та полілінгвізму, а також пропонує певну схему дослідження функціонування мови в іншомовному середовищі. Із метою цілісного опису фактичного матеріалу було враховано і висвітлено позамовні чинники в розвитку польської мовної системи на українських теренах, визначено сфери вживання польської мови в Україні, а також проаналізовано ті рівні, які найбільшою мірою зазнали впливу з боку української мови.

Виконана праця дає змогу уточнити деякі аспекти взаємодії української та польської мов, а також доповнити певними теоретичними висновками історію вивчення міжмовних контактів.

У дисертації обґрунтовано вживання в українській славістиці терміна „польський периферійний діалект” (polszczyzna kresowa), запропонований свого часу білоруським мовознавцем В. Вереничем на позначення південного та північного варіантів польської мови, що функціонують до сьогодні на теренах України, Білорусі та Литви.

Практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані в навчальних курсах і спецкурсах з історії польської літературної мови, історичної граматики та діалектології польської мови, компаративістики, а також вступу до мовознавства, загального мовознавства, теорії міжмовних контактів тощо. Зібраний матеріал може лягти в основу „Словника мови Лазаря Барановича”, „Польсько-українського словника XVII ст.”, „Словника християнської термінології” тощо.

Особистий внесок здобувача. Усі результати дослідження одержані автором самостійно. Праць, написаних у співавторстві, немає.

Апробація роботи. Основні положення дисертації та результати дослідження викладено на таких міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях: „Нові дослідження пам’яток козацької доби” (Київ, 2000–2003), „Мова у слов’янському культурному просторі” (Умань, 2002), „Мова і культура” (ХІ Міжнародна наукова конференція, Київ, 2002), П’ятий Міжнародний конгрес україністів (Чернівці, 2002), VIII Міжнародна Кирило-Мефодіївська конференція (Одеса, 2003), Міжнародна лінгвістична конференція на честь 80-річного ювілею професора І.К. Кучеренка і професора Н.І. Тоцької (Київ, 2003). Дисертацію обговорено на засіданні відділу західно- та південнослов’янських мов Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України.

Публікації. За темою дисертації опубліковано 8 статей та 1 тези в наукових журналах і збірниках наукових праць, статей, тез і повідомлень, з них 5 – у фахових наукових виданнях.

Структура дисертаційної роботи. Дисертація складається з переліку умовних скорочень, вступу, списку джерел, чотирьох розділів, висновків, списку скорочень назв словників та іншої довідкової літератури, списку використаної літератури.

Повний обсяг дисертації 214 c., 186 з яких – основний текст. Список джерел нараховує 8 назв, використаної літератури – 307 назв.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність проблеми, визначено мету дослідження і його завдання, предмет і об’єкт, розкрито методи, наукову новизну теоретичне і практичне значення наукового дослідження, подано відомості про теоретичну і джерельну базу роботи, а також про апробацію.

Перший розділ „Польська мова в Україні (історія, розвиток, особливості функціонування)” складається із 7 підрозділів. У перших трьох розкрито історичні та культурні передумови, що сприяли поширенню польської мови в Україні. Згадано про перші польсько-українські контакти, починаючи від часів князя Ярослава Мудрого (ХІ ст.) та галицького князя польського походження Юрія-Болеслава Тройденовича (XIV ст.).

Один із підрозділів присвячено аналізові мовної ситуації в Україні в XVIІ ст. Її своєрідність полягала у тому, що функції літературної виконували одночасно чотири мови. Латинська була мовою освіти й науки, церковнослов’янська – мовою православної Церкви, а також частково художньої літератури (пізніше й уніатської), староукраїнська (руська) – мовою діловодства, літописів та художньої словесності, і нарешті польська, яка функціонувала в усіх сферах суспільного життя тодішньої України – урядовій, освітній, духовно-релігійній, навіть побутовій.

Виявлено, що статус польської мови як мови культури і влади на українських теренах, що входили до складу багатонаціональної Речі Посполитої, прирівнювався до статусу lingua franca (Г. Грабович), або статусу французької мови Нормандії в середньовічній Англії чи до статусу російської мови в колишньому Радянському Союзі (С. Пуг). А. Вінценз у свою чергу роль польської мови в Україні XVI–XVII ст. порівнює із “сучасною роллю англійської мови в Індії чи Ірландії або з роллю французької мови в Петербурзі в XVIII ст.”.

Польська мова для українських культурних кіл стає літературною мовою, мовою релігійної полеміки, а також мовою, яку викладали у православних навчальних закладах (зокрема, у Києво-Могилянському колегіумі).

Те, що польська мова довго й активно функціонувала на українських теренах, не могло не вплинути на її розвиток і структуру. Внаслідок польсько-українських мовних контактів на українському субстраті сфор-мувався різновид польської мови – т. зв. польський периферійний діалект.

Тому в дисертації обґрунтовано використання у славіс-тич-ному мовознавстві терміна „польський пери-ферійний (кресовий, окраїнний) діалект” (polszczyzna kresowa), запропонований свого часу білоруським вченим В. Вереничем, на позначення діалектів, що функціонують за межами основного ареалу поширення польської мови. Вони представлені на території України, Білорусі та Литви, що зумовило їхній поділ на південний та північний варіанти, тобто такі, що сформувалися на сході Речі Посполитої на українській, білоруській та литовській основах.

Окреслення цих діалектів як периферійних, тобто “кресових”, тісно пов’язане із історичним поняттям Кресів у польській історіографії – територій, розташованих на схід і північний схід від кордонів сучасної Польщі – України, Білорусі та Литви. Польські науковці усвідомлюють неактуальність самого визначення “Креси” по відношенню до сучасних вищезгаданих діалектів, оскільки воно відображає геополітичну ситуацію за часів І Речі Посполитої (до ХVІІІ ст.), міжвоєнного періоду (1918–1939), коли українські, білоруські та литовські землі входили до складу польської держави. Але з огляду на пізнаваність та історичну традицію даний термін закріпився у мовознавстві і продовжує функціонувати у наукових працях, присвячених передусім польсько-українським, а також польсько-білорусько-литовським стосункам.

Механізми формування двох “кресових” діалектів польської мови пред-ставлено у вигляді таблиці (за З. Курцовою):

Південні Креси Північні Креси

руський < польський білорусько- < польський

(український) суперстрат литовський суперстрат

субстрат субстрат

\ / \ /

південний варіант північний варіант

периферійного діалекту периферійного діалекту

(південнокресовий діалект) (північнокресовий діалект)

Наступний підрозділ присвячений оглядові вітчизняної та зарубіжної наукової літератури, де висвітлюється проблема польсько-українських мовних контактів та явище „кресового” (периферійного) діалекту. Тут згадано праці таких польських мовознавців ХІХ–ХХ ст., як К. Нітша, О. Брюкнера, Т. Лера-Сплавінського, С. Грабця, С. Урбанчика, З. Курцової, Я. Ріґера та ін. З українського боку цією проблемою займалися П. Житецький, І. Зілинський, А. Генсьорський, Л. Булаховський, Ю. Шевельов, Л. Гумецька, І. Білодід, В. Русанівський, М. Худаш та ін.

З метою простежити особливості функціонування польської мови в Україні XVII ст., ми обрали для дослідження творчість відомого політика, дипломата, письменника, релігійного діяча архієпископа Чернігівського та Новгород-Сіверського Лазаря Барановича. Саме його біографії і присвячений один із підрозділів. Основну увагу тут звернено на становлення письменника як носія польської культури. Детально розглянуто чернігівський період життя архієпископа, оскільки основну частину своїх польськомовних творів він надрукував у власній друкарні в Чернігові.

Літературна спадщина письменника була об’єктом досліджень багатьох науковців, як українських, так і польських. Ці студії мали переважно літерату-рознавчий, релігієзнавчий та історично-філософський напрямок, натомість мовні особливості творів Лазаря Барановича, за винятком деяких праць Я. Ріґера, залишилися поза увагою дослідників.

У другому розділі „Орфографічні та фонетичні особливості польської мови Лазаря Барановича” проаналізовано фонетичну систему польської мови українського письменника. Описові системи вокалізму та консонантизму передує підрозділ, присвячений орфографічним і графічним особливостям польської мови. Це було зумовлено тим, що вирішення питань, пов’язаних із становленням і розвитком правописних норм, дає, безперечно, змогу більш глибоко і всебічно проаналізувати польську мову XVI–XVII ст., зокрема на фонетичному рівні, виділяючи при цьому регіональні (напр., великопольські, малопольські, а у нашому випадку і т.зв. „кресові”) риси.

Загалом виділені правописні особливості в польськомовних творах Лазаря Барановича збігаються із принципами тогочасної орфографії, не виявляючи при цьому регіональних (периферійних) ознак. Використання готичного шрифту, вживання діакритичних знаків і великої літери, написання слів іншомовного походження, відтворення на письмі деяких звуків, правопис слів разом та окремо і т.ін. в українських друкарнях (Київ, Чернігів, Новгород-Сіверський) були ідентичні тим засадам, які панували в друкарнях, розташованих на теренах етнічної Польщі.

Підрозділи „Вокалізм” та „Консонантизм” представляють в міру повний образ фонетичної системи польської мови XVII, що функціонувала на українських теренах. Зібраний матеріал характеризується рядом особливостей, які можна поділити за регіональними ознаками, а саме великопольськими, малопольськими та „кресовими”.

а) Великопольські риси: –

деназалізація в кінці слова к > e: w iame, wierze.

Хоч ця риса має місце й у малопольських письменників, наприклад, у творах М. Рея, де трапляються приклади типу imiк – zginie, bracie – na ciк, mуj panie – to znamiк. Це пояснюється впливом саме великопольської вимови носових голосних звуків, яка в XVI ст. поширилися „у найвищих прошарках суспільства, у більш культурних міських центрах, наприклад, у Кракові, і на великопольсько-малопольському пограниччі” Gramatyka historyczna jкzyka polskiego. — Warszawa, 1964. – S. 109..

б) Малопольські риси:–

переважання форм із -’ov: krolowi, Doktorowie;

в) „Кресові” риси, тобто риси периферійного південного діалекту:–

плутання звужених голосних звуків б і а; –

реалізація звуженого звука й як і/у: cztyry, pirogi.–

вторинна назалізація типу swк іoїк (це явище є інноваційним у польському периферійному діалекті);–

реалізація груп en, eс як к: Jutrzкka, bіagosіawiкstwo; –

буквосполучення chi замість chy: pieluchi, chiba.

Було виявлено, що основні проблеми розвитку орфографічної та фонетичної систем польської мови, яка функціонувала у XVII ст. в Україні, є схожими на ті проблеми, що стосуються розвитку польської мови на терені етнічної Польщі.

Дуже чітко і послідовно простежуються процеси інтеграції польської мови на українських теренах Речі Посполитої із загальнопольським стандартом, який саме в той час формувався.

Окрім того, вдалося також простежити вплив української мови, яка була рідною для архiєпископа Лазаря Барановича, що не могло не відбитися на польській мові його творів.

Третій розділ „Система словозміни у польськомовних творах Лазаря Барановича” присвячений аналізові словозміни іменників, прикметників (та дієприкметників), займенників, числівників у польськомовній спадщині Лазаря Барановича.

Словозміна іменника характеризується великим ступенем нормативності. Ті відхилення, що тут трапляються, презентують давні форми, які вже почали у XVII ст. занепадати, а в наступних століттях майже не вживалися. Паралельно з ними використовуються нові форми, що надалі розповсюджувалися і ставали загальнопольськими.

Це, зокрема, стосується формування чоловічо-особової категорії іменників у множині, наприклад wilki чи wilcy; orіy чи orіowie; psy чи psi. Щодо розподілу відповідних закінчень у мові Лазаря Барановича, то тут спостерігається найбільша в усій парадигмі іменників чоловічого роду неусталеність і коливання, що притаманне й іншим польськомовним авторам XVI–XVIІI ст.: Oycowie i Oycy, Anioіowie i Aniele, Synowie i Syny, ptacy i ptaki.

У знахідному відмінку множини іменників чоловічого роду зафіксова-не вживання давньої форми, успадкованої ще з праслов’янської мови, на -у (-і) або -е: Kбїda Nбcya ma ?woie o?obliwe Pбtrony, przy?yіay do mnie bogi swoiк, Syn ... umкdrza ?lepce, що у XVII ст. частіше трапляється у віршованих творах, ніж у прозових, оскільки слугує тут стилістичним засобом, а також часто залежить від рими (різниця у кількості складів).

Орудний відмінок множини іменників чоловічого роду характеризуєть-ся вживанням трьох закінчень: давніх -у та -mi, що поступово починали замінюватися новим -ami: swemi pioruny, miedzy Apo?toіy, goџdџmi, Koсmi, Z Apo?toіami, nad pбnбmi. Вважається, що давнє закінчення -у XVI–XVII ст. виконувало стилістичну функцію з метою увиразнити текст або проповідь.

У місцевому відмінку множини іменників чоловічого роду вжито форми зі старим закінченням -ech, яке почало занепадати на межі XVI–XVII ст. і замінюватися новим -ach: w usciech, w Obrбziech, але: o tyranбch, w koniach.

При відмінюванні іменників жіночого роду множини найбільш харак-терним відхиленням від норм XVII ст. є вживання закінчення -am у давальному відмінку (замість -om): Owcam, Ziemiam, ?io?tram. Ці форми є залишками давніх форм, які функціонували у XIV i XV ст., але вже у XVI ст. починає переважати й остаточно закріпилося закінчення -om, запозичене зі словозміни іменників чоловічого роду.

У словозміні іменників середнього роду трапляються приклади з давнім закінченням -ech, що вже на той час сприймалося як особливість поетичної мови. Однак у Лазаря Барановича такі форми є й у прозовому полемічному творі „Nowa Miara Starej Wiary” (1676): w Sіowiech, w Paс?kih Sіowiech.

У творах Лазаря Барановича є приклади вживання двоїни, якими польські письменники XVI–XVII ст., окрім збереженою до сьогодні словозміною слів oko, ucho, rкka, активно не користуються: Dwiк ?zaciк mai№c pokrywaж nagiego, Kiedy ?ie Sіoсca Dwie nб Ziemi ziбwi№, W rкkuњmy Pбn?kich.

Система відмінювання прикметників (як повних, так і коротких форм) та дієприкметників у польськомовних творах Лазаря Барановича загалом відповідає системі сучасної польської мови. Виняток становить орудний відмінок множини чоловічо-особових і нечоловічо-особових форм, де з’являється закінчення -emi замість -ymi: Y z nie ?troynemi Bogu іzami, Niebo ia?nemi z haftowaі gwiбzdбmi.

Словозміна займенників і числівників не виявляє регіональних особливостей і відбиває тогочасний стан польської мови.

Загалом у системі словозміни польська мова Лазаря Барановича подібна до мови інших письменників, які жили і творили тоді в різних регіонах Речі Посполитої – у Великопольщі, Малопольщі, на Мазурах, у Литві та Білорусі. Певні індивідуальні особливості можуть полягати перш за все в більшому чи меншому вживанні окремих закінчень, наприклад, закінчення -ymi в орудному відмінку множини прикметників.

Відзначимо, що система словозміни у польськомовних творах Лазаря Барановича на відміну фонетичної системи є набагато унормованішою. Тут майже немає регіоналізмів чи архаїзмів, які би засвідчували українське походження письменника. Тут здебільшого виступають паралельні закінчення, давні (напр., закінчення -у в орудному відмінку множини чоловічого роду, форми двоїни) і нові, але саме це співіснування різних форм характеризує польську мову XVII cт., оскільки то був переломний і перехідний етап в її історії.

Лазар Баранович у своїй творчості послуговувався загальнопольською мовою і на тлі інших польськомовних поетів і письменників XVII ст. у системі словозміни іменних частин мови не вирізняється.

Четвертий розділ „Лексичні та стилістично-граматичні особливості творів Лазаря Барановича” присвячено переглядові лексичного матеріалу польськомовних творів письменника. Основне завдання розділу – виявити лексеми українського, церковнослов’янського та грецького походження, а також слова-орієнталізми, запозичені зі східних мов – татарської, турецької, перської. Уживання Лазарем Барановичем українських лексем зумовлене походженням письменника, а також позамовними чинниками, оскільки передавало певні реалії українського профанного і сакрального життя (напр., duma, kniaџ, Kozak, Spas).

Загалом виявлено, що в польській мові існує три головні тематичні групи, куди найактивніше проникали українські запозичення або запозичення з інших мов за посередництвом української. Це, зокрема, військова тематика, пов’язана з дипломатичними стосунками з Москвою, Туреччиною і татарами, потім – козацькі повстання, і нарешті – питання православ’я.

Серед військової лексики, яка вживалася в польській мові XVI–XVII ст., є багато східних, опосередкованих через українську мову, запозичень, т.зв. орієнталізмів, що походять переважно з турецької і татарської мов – bachmat, bisurman, buіatowy, sahajdak.

Деякі слова українського походження є оказіональними кальками і до загального лексичного фонду польської мови не ввійшли, оскільки мали питомі відповідники – kotiuha, otruta, pamiat.

Тематика, пов’язана з постулатами Східної православної церкви, містить у собі запозичення й кальки з грецької та церковнослов’янської мов. Це, в першу чергу, назви церковних посад і санів, споруд, а також пов’язаних з ними територій (archimandryta, episkop, metropolita, monaster), а також лексеми, пов’язані з внутрішнім життям православної церкви – епітети для називання Бога, свят, святих, побожних людей (bogomodlca, sercewidec, stritennia, Zіotousty).

Окрім того, у розділі проаналізовано цитати церковнослов’янською мо-вою зі Святого Письма, які передавалися в друкованому тексті Лазаря Барано-вича латинською графікою. Ці церковнослов’янські лексичні елементи в україн-ській редакції в жодному випадку не є мовними запозиченнями, а лише своєрідним стилістичним засобом, який мав на меті докладніше пояснити суть написаного. Вплітання біблійних цитат, уривків із православних молитов ніби “інкрустували”, оздоблювали текст. При цьому вони часто виділялися іншим шрифтом: Ten inny niech miк starego opasze / y poprowadzi do Nieba / lubo chcк / lubo niechcк. Hospodi ili choszczu / ili niechoszczu spasi mia.

Про українську редакцію церковнослов’янських текстів, переданих латиницею, зокрема, свідчать такі фонетичні та морфологічні риси:

1) передача майже у всіх випадках л латинським і: nб Prestoli, w Lito, w Triodi cwitnoi, wњichїe, osinit, Diwstwennik, Diwo, proњwitiі, џilo, obritochom, ko wiri. Виняток: Raduysia Diewo;

2) передача фарингального г літерою h: bohatstwa, Rymskaho, Hospodi, Bіahosіowen Boh nasz wsehda, Duchб Swiбtaho, mhіa, Hriady won, wrah, wo hrad, ot jedynaho.

3) приклади плутання и та і, що виразно відтворюється латинкою: iesy: – ieњi (iesi): so Serбphimy zowuszcze: Swiбt / SS. iesy Hospodi– I ludi proњwitil ieњi; Hospodi – Hospody: Hospodi ili choszczu / ili niechoszczu spasi mia – Skoro vsіyszy mia Hospody; iedino... – iedyno...: iedino?u?znuiu Troycu – iedynorodnomu Synu.

4) трапляються форми (щоправда, поодинокі) дієслів третьої особи однини теперішнього часу без кінцевого -ть: Prawda oczy kole. Пор. цсл.: iazyk do Kijowa dowedet.

5) виступає перехід кінцевого -л в дієсловах минулого часу у -в: Kelestina Pбpy Rymskaho / ... nб Prestoli їyw Lit 8; Hrihoria Pбpy Rymskaho / iїe Prestol prawiw Cerkow lit 13; Пор. цсл. y taynaia Premudrosty twoieia iawiі mi iesi.

6) занотовано форму родового відмінка прикметника чоловічого роду на -ого: do Swiatoho Ducha; Пор. цсл. Boїestwennym њijaiб њwitoliciem Duchб Swiбtaho iбsno bohosіowiі ieњi.

Трапляються також і поодинокі лексичні українські елементи та форми, напр.: mowczanka, koїuch, proworczawszy, szczo.

Наведений мовний матеріал збагачує теорію міжмовних контактів і дає сучасному дослідникові змогу послідовніше і детальніше з’ясувати проблему українсько-польських мовних взаємовпливів у XVII ст.

У Висновках узагальнено результати дослідження щодо особливостей функціонування польської мови в Україні в XVII ст. Одержані результати дослідження дозволили дійти до таких висновків:

1. У XVII ст. внаслідок геополітичних та історично-культурних подій в Україні склалася соціолінгвістична ситуація, коли одночасно функції літературної мови виконувало чотири мови – латинська, польська, церковнослов’янська і староукраїнська. Кожна з цих мов мала вузько окреслену сферу функціонування у процесі спілкування різних прошарків українського суспільства.

Латинська мова згідно із західноєвропейською традицією була переважно мовою освіти і літератури; на терені Речі Посполитої латина протягом довгого часу була мовою сейму і судів.

Церковнослов’янська мова була сакральною мовою Православної Церкви, а після Унії 1596 року почала обслуговувати потреби і Греко-Католицької Церкви; це також була мова спеціальної літератури, переважно церковної і до певної міри художньої.

Староукраїнська мова функціонувала передусім як офіційна ділова мова, мова літописів, художньої літератури; вона займала престижне становище також на білоруських і литовських землях, приналежних до Речі Посполитої.

2. Внаслідок польсько-українських мовних контактів на терені України сформувався різновид загальнопольської мови – периферійний (кресовий, окраїнний) діалект (за польською термінологією polszczyzna kresowa), а саме його південний варіант (північний варіант представлений на білоруських та литовських теренах).

Носіями цього діалекту були поляки, що переселилися в Україну із етнічних теренів Польщі. Вплив периферійного діалекту на формування польської мови, що розпочався у XVI ст., на її фонетичну та лексичну системи, як відзначають польські мовознавці, був не менший, ніж інших діалектів, що функціонували на етнічних землях Речі Посполитої. Ця заслуга належить передусім польським поетам та письменникам, які проживали або творили на т.зв. південних Кресах – М. Рей, С. Кленович, С. Шимонович та ін.

3. Окрім польського населення в Україні носіями південного варіанту периферійного польського діалекту були представники української еліти – шляхти та духовенства – , які належали до польськомовного культурного простору, послуговуючись польською мовою у культурному і приватному житті. Це було зумовлено, по-перше, тим, що українські території на той час перебували у складі багатонаціональної Речі Посполитої, де польська мова була державною. По-друге, це залежало від типу освіти, яку українці здобували переважно в латино-польських школах, колегіумах та університетах. Що стосується православних шкіл та колегіумів у XVII ст., то їхні освітні програми були створені за зразками протестантських та єзуїтських шкіл. Яскравий приклад цього – Києво-Могилянський колегіум, заснований у 1632 році Петром Могилою, де система освіти, включаючи, звичайно, нововведення, зумовлені православним напрямком вищої школи, базувалася на викладанні „семи вільних наук”, загальноприйнятих предметів у тогочасній культурній Європі.

Потреба у володінні українцями польською мовою виникала також у зв’язку із релігійною полемікою з представниками римо-католицького та уніатського середовища. Вибір саме польської мови православних авторів для захисту своїх догматів був зумовлений тим, що ідейним опонентам бажано було відповідати тією ж мовою, якою послуговуються і вони; до того ж цією мовою і розпочалася власне сама полеміка.

Полемічна література українських релігійних діячів була скерована на неправославну аудиторію їх опонентів, хоча реальними читачами були не противники православ’я, а його поборники з українського суспільства. Це яскраво свідчить про те, що польська мова активно використовувалася у внутрішньому культурно-релігійному житті пізньосередньовічної України.

4. Одним із таких представників української культури, що активно послуговувався у своїй творчості польською мовою, був релігійний діяч, політик, дипломат, поет, письменник – архієпископ Чернігівський та Новгород-Сіверський Лазар Баранович. Майже вся його літературна спадщина (віршовані твори, полемічний твір і навіть приватні листи) була написана по-польськи, хоча протягом усього життя священик декларував свою етнічну приналежність до українського (руського) народу.

Дослідження польської мови оригінальних творів Лазаря Барановича на фонетичному, граматичному та лексичному рівнях було покликане виявити особливості її функціонування в Україні в XVII ст.

Проведення аналізу польськомовних творів українського письменника дозволило зробити такі висновки:

4.1. Зібраний мовний матеріал дає можливість виявити графічні і фонетичні особливості мови письменника, а також дає підстави для таких тверджень. Певні фонетичні явища характеризуються, з одного боку, загальнопольським походженням, з другого – мають чіткі і виразні риси, притаманні польським периферійним діалектам. На фонетичному рівні було виявлено ряд особливостей, які можна поділити за регіональними ознаками, а саме за великопольськими, малопольськими та „кресовими”. Частина з них увійшла до загальнопольського мовного стандарту, а пізніше до польської літературної мови. Ті ж риси, які презентували український мовний вплив, частково стали нормою (напр., занепад звужених голосних), а частково залишися притаманними саме південному варіантові польського периферійного діалекту.

4.2. Досліджувана у творах Лазаря Барановича словозміна іменних частин мови (а також дієприкметників) презентує тогочасний стан польської мови в Україні, який, за винятком невеликої кількості відхилень, відповідає загальнопольським нормам кінця XVII cт.

Загалом у системі словозміни польська мова цього автора є подібною до мови інших письменників, які жили і творили у той час у різних регіонах Речі Посполитої – у Великопольщі, Малопольщі, на Мазурах, у Литві та Білорусі. Певні індивідуальні особливості можуть полягати, на нашу думку, перш за все у більшому чи меншому вживанні окремих закінчень, наприклад, закінчення -ymi в орудному відмінку множини прикметників.

Слід зазначити, що система словозміни у польськомовних творах Лазаря Барановича на відміну від фонетичної системи є набагато унормованою. Тут майже немає регіоналізмів чи архаїзмів, які б свідчили про українське походження письменника.

У більшості випадків тут виступають паралельні закінчення, давні і нові, але саме це співіснування різних форм характеризує польську мову XVII cт., оскільки то був переломний і перехідний етап в її історії.

4.3. Лексичний рівень найяскравіше і найповніше демонструє результати польсько-українських мовних контактів. Українські лексичні елементи вводилися до польської мови на рівні різних тематичних груп, зокрема до військової і релігійної термінології.

Серед військової лексики є багато східних запозичень із турецької, татарської, перської мов, що ввійшли до лексичного складу польської мови через посередництво української.

Деякі слова українського походження у творах Лазаря Барановича є оказіональними кальками і до загальнопольської мови не ввійшли, маючи питомі відповідники.

Особливе місце серед тематичної лексики займають релігійні терміни грецького та церковнослов’янського походження, пов’язані із догматами Православної Церкви.

Використання Лазарем Барановичем у своїх творах латинської мови, сентенцій, цитат свідчить про те, що письменник ішов за західноєвропейською традицією стилістичного увиразнення тексту.

Щодо вплетення Лазарем Барановичем у польськомовний текст церковнослов’янських цитат, що були при цьому передані латиницею, то винятковість і особливість подібного явища полягає в унікальному мовному поєднанні двох культур – латинської західної та церковнослов’янської східної, тобто католицької та православної.

5. Польська мова в Україні у XVII ст., представлена творами архієпископа Чернігівського та Новгород-Сіверського Лазаря Барановича, виявляє себе на фонетичному, граматичному та лексичному рівнях як однорідний мовний організм, що перебуває в динамічному розвитку.

Виявлено, що основні проблеми розвитку південного варіанту польського периферійного діалекта, який функціонував в Україні у XVII ст., є схожими на ті проблеми, що стосуються розвитку польської мови на терені етнічної Польщі – напр., занепад звужених голосних, формування чоловічо-особової та нечоловічо-особової категорії іменників, що призвело до суттєвих змін у системі словозміни, занепад форм двоїни тощо. Цей період є перехідним у формуванні загальнопольських мовних рис, що можна простежити і в представленому матеріалі творів Лазаря Барановича.

Проаналізовано також ряд регіональних особливостей, безпосередньо пов’язаних із впливом української мови, яка була рідною для Лазаря Барановича, що не могло не відбитися на польській мові його творів. Це стосується передусім лексичного рівня, а також намагання архієпископа створити православний варіант польської мови за допомогою латинізованої церковнослов’янської мови.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:

1. Лазаренко О.М. Мова листування Лазаря Барановича із козацькими гетьманами // Нові дослідження козацької доби в Україні: Зб. наук. статей. – К., 2000. – Вип. 9. – С. 177-181.

2. Лазаренко О.М. До історії розвитку польськомовної публіцистики в Україні в ХVІІ ст. // Науковий вісник Чернівецького університету. Слов’-янська філологія: Зб. наук. праць. – Чернівці: Рута, 2001. – Вип. 117–118. – С. 246-253.

3. Лазаренко О.М. Польська літературна мова в українському суспільстві XVII ст. // Вісник Київського університету. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. – 2001. – Вип. 11. – С. 52-54.

4. Лазаренко О.М. Українські лексеми в польськомовних творах Лазаря Барановича // Тези доповідей та повідомлень Міжнародної наукової конферен-ції „Мова у слов’янському культурному просторі” (Умань, 2002 р.). – Умань, 2002. – С. 23-24.

5. Лазаренко О.М. Засоби стилітично-граматичного увиразнення тексту
(на матеріалі польськомовних творів Лазаря Барановича) // Мова і культура. – К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2002. – Вип. 5. – Т. ІІІ. – Ч. 2. Національні мови і культури в їх специфіці і взаємодії. – С. 11-18.

6. Лазаренко О.М. Функціонування лексеми „козак” у творах Лазаря Барановича // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. статей. – К.: Шлях, 2002. – Вип. 11. – С. 234-238.

7. Лазаренко О.М. Особливості розвитку польської орфографії у XVII ст. (на матеріалі творів Лазаря Барановича) // Слов’янський збірник. – Випуск Х. – Одеса, 2003. – С. 54-60.

8. Лазаренко О.М. Польсько-українська двомовність Лазаря Барановича у контексті української культури XVII ст. // Українська історична та діалекто-логічна лексика: Зб. наук. праць. – Львів, 2003. – Вип. 4. – С. 250-254.

9. Лазаренко О.М. Фонетичні особливості польської мови в Україні в XVII ст. (на матеріалі творів Лазаря Барановича) // Українське мовознавство (Міжвідомчий науковий збірник). – Вип. 29-30. – К., 2004. – С. 190-194.

Анотація

Лазаренко О.М. Особливості функціонування польської мови в Україні у XVII ст. (на матеріалі творів Лазаря Барановича). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.12.03 – слов’янські мови. – Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України, Київ, 2005.

У дисертації на основі аналізу фонетичної, морфоло-гічної та лексичної систем творів архієпископа Чернігівського та Новгород-Сіверського Лазаря Барановича здійснено спробу показати процеси розвитку польської мови в Україні XVII ст. Встановлено, що в результаті польсько-українських мовних контактів поза етнічними межами Речі Посполитої, а саме на українських теренах, виникнув варіант польської мови – так званий периферійний діалект (polszczyzna kresowa), яким послуговувалися як польські переселенці, так і представники українського суспільства. Виявлено найважливіші фонетичні, морфологічні, лексичні та стилістичні риси польської мови, що функціонувала в Україні в зазначений період. Зокрема, звернуто увагу на ті особливості, які виникли під впливом української мови, що була рідною для Лазаря Барановича, і що не могло не відбитися в його польськомовній спадщині. Також було здійснено порівняльний аналіз із іншими діалектами польської мови – це, у першу чергу, з великопольським та малопольським, що лягли пізніше в основу сучасної польської літературної мови.

Ключові слова: теорія міжмовних контактів, польсько-українські мовні зв’язки, полілінгвізм, польська мова в Україні, польський периферійний діа-лект; фонетична система, морфологічна система, лексична система; українські, церковнослов’янські, грецькі запозичення.

Аннотация

Лазаренко О.Н. Особенности функционирования польского языка в Украине в XVII в. (на материале произведений Лазаря Барановича). – Рукопись. Диссертация на соискание учёной степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.03 – славянские языки. – Институт языковедения им. А.А. Потебни НАН Украины, Киев, 2005.

В диссертации исследуются процессы развития польского языка в Украине в XVII веке на основе анализа фонетической, морфологической и лексической системы сочинений архиепископа Черниговского и Новгород-Северского Лазаря Барановича. Установлено, что в результате польско-украинских межъязыковых контактов за этническими пределами Речи Посполитой, а именно на украинских территориях, возник вариант