КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

МАРЧЕНКО НІНА ВАСИЛІВНА

УДК 81'373.21:811.11

ПІВНІЧНОНІМЕЦЬКІ ТОПОНІМИ СЛОВ'ЯНСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ

Спеціальність 10.02.04 – германські мови

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

КИЇВ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі германської філології Інституту

філології Київського національного університету

імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

Двухжилов Олександр Володимирович,

доцент кафедри германської філології

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Кияк Тарас Романович, завідувач кафедри теорії та практики

перекладу з німецької мови

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

кандидат філологічних наук, доцент

Кам'янець Володимир Микитович, доцент кафедри іноземних

мов факультету міжнародних відносин

Львівського національного університету

імені Івана Франка МОН України

Провідна установа: Інститут мовознавства імені О.О. Потебні

НАН України, відділ романських, германських та балтійських мов

Захист відбудеться " 22 " червня 2004 р. о 10 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.11 у Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

(м. Київ, вул. Володимирська,58).

Автореферат розісланий "20" травня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради ____к. філол. н. І.В. Смущинська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Вивчення північнонімецьких топонімів слов'янського походження тісно пов'язане з основними напрямками дослідження власних назв. В основу цієї роботи покладене поєднання загальнолінгвістичного та специфічного ономастичного в дослідженні пропріальної лексики. Системність у студіях топонімів дозволила по-новому розглянути шляхи творення топонімів, допомогла зрозуміти їх внутрішню організацію і роз'яснити різнобічні перетворення та перебудови, які відбулися з ними. У науково-практичному плані комплексне дослідження демонструє можливість побудови концепції індивідуального існування оніма в лексичній системі мови та вказує на своєрідні риси функціонування кожного класу пропріальних одиниць як в межах nomina propria, так і у співвіднесенні до nomina appellativa. Апелятивна лексика була і залишається головним джерелом творення ономастичної лексики. На базі порівняльного аналізу онімів та апелятивів розглядаються відмінності між цими лексичними одиницями із точки зору їх структури, семантики та функціонування. Особливу увагу приділено транспозиції апелятивної лексики в топонімну, номінації власних назв, процесам перетворення пропріальних компонентів у словотвірні морфеми різних підкласів топонімів – топооснови та топоформанти. Питання номінації власної назви та визначення критеріїв її відокремлення від найменування апелятивів належать до основних питань у сучасних ономастичних дослідженнях. Займаючись проблемою номінації власних назв, вітчизняні та зарубіжні науковці (А.О. Білецький, І.М. Желєзняк, Ю.О. Карпенко, В.П. Шульгач, Б.О. Серебрєнніков, Н.В. Подольська, О.В. Суперанська, Е. Айхлер, С. Роспонд, Р. Шрамек та ін.) дійшли висновку, що визначені принципи номінації у сфері загальних назв не можуть бути повністю перенесеними на власні, тому що, по-перше, між загальними та власними назвами існують суттєві відмінності, визначені сферою їх функціонування у мові, по-друге, ці принципи обумовлені походженням оніма як назви вторинної відносно апелятива, по-третє, кожен номінований географічний об'єкт є єдиним у своєму роді, він належить до визначеного топонімного ряду за своїми словотвірними та лексико-семантичними ознаками. Ономастична номінація характеризується причинно-наслідковими відношеннями, тому що вона може відбуватися у результаті тих причин, які були викликані тією чи ономастичною ситуацією, завдяки якій жоден географічний об'єкт не може бути номінованим інакше. У праці було зроблено акцент на історичний, соціальний та територіальний аспекти та приділено увагу значенню власної назви, оскільки його визначення належить до головних аспектів дослідження ономастичної лексики.

Власна назва у дослідженні розглядається як білатеральний знак, який складається із позначуваного і позначувача в єдиному для обох контексті. Кожна

власна назва може бути пов'язана з родовим позначенням, завдяки якому топонім з'явився та закріпився у топосистемі й функціонує у мові. У мовленні будь-яка власна назва перебуває в опозиції до загальної, є нетотожною значенню апелятива, від якого походить, спроможна нести власне ономастичне значення.

Актуальність представленої роботи полягає в тому, що в ній було акцентовано увагу на міжмовній взаємодії мовно-етнічних груп слов'ян та германців у період становлення та формування топонімної системи регіону. У результаті такої взаємодії топоніми слов'янської генези не тільки з'явилися, а й змогли зберегтися упродовж тривалого проміжку часу на території із німецькомовним населенням як результати топонімних проникнень до топосистеми регіону. П'ять окреслених у дослідженні етапів міжмовної взаємодії підтверджують тривалість їх існування на двомовній території. У роботі підкреслюється, що завдяки збереженню топонімів однієї генези на іншомовній території, можна говорити про своєрідність північнонімецької топонімної системи, оскільки німецькі топоніми слов'янського походження, які зазнали різного роду адаптацій – фонетичної, словотвірної, лексико-семантичної, значною мірою вплинули на її формування. Констатація того, що в топонімії існували в минулому дві топосистеми – первинна – слов'янська й вторинна – німецька, які в подальшому своєму розвитку об'єдналися в одну, є підтвердженням ізоморфізму розвитку певних інтерференційних явищ у споріднених мовах. Дослідження слов'янських елементів у топоніміконі неслов'янських мов є актуальним для вивчення історії дописемного стану цих мов, для лінгвістичної реконструкції праслов'янської мови, її діалектів та європейської мовної історії. Частина реконструйованих архетипів апелятивів, що входять до складу топонімів, належить до лексичних архаїзмів сучасних слов'янських мов. У дослідження на основі реконструйованих праформ слов'янського лексичного фонду та на базі структурно-словотвірних моделей топонімів було побудовано номінативно-семантичні моделі номінації топонімів. Моделі за структурно-словотвірними ознаками демонструють складний шлях, який пройшли топоніми в процесі своєї мовної та ономастичної еволюції – шлях від індоєвропейських архетипів до праслов'янських топооснов та топоформантів, а потім і до форм компонентів, які є суфіксами сучасних слов'янських мов у топонімотворенні. Низка топооснов та топоформантів, яка входить до складу сучасних німецьких топонімів слов'янської генези, відноситься до топонімотвірних елементів сучасної німецької мови.

Зв'язок роботи з науковими програмами

Дисертація виконана на кафедрі германської філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тема дисертації відповідає профілю досліджень, об'єднаних у межах теми Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Європейські мови та культури в контексті глобалізації світових процесів" (код 01 БФО 147-01).

Мета дослідження полягає у встановленні структурно-словотвірних та семантичних особливостей північнонімецьких топонімів слов'янського походження та побудови структурно-словотвірних та номінативно-семантичних моделей номінації топонімів на базі реконструйованих праформ.

Поставлена мета передбачає вирішення таких завдань:–

проаналізувати методи ономастичного дослідження для їх найефективнішого застосування у роботі;–

проаналізувати особливості номінації мовних одиниць пропріальної лексики;–

проаналізувати особливості семантики оніма / топоніма як білатерального знака;–

проаналізувати особливості мовних контактів між слов'янами та германцями у період становлення та формування топонімної системи регіону;–

проаналізувати лінгвістичні процеси, які відбувалися з топонімами протягом їх існування;–

виявити характер та специфіку збереження топонімів слов'янського походження на іншомовній території;–

охарактеризувати перетворення, яких зазнали ці топоніми та узагальнити їх прагматико-функціональні особливості.

Об'єктом дослідження є географічні назви – північнонімецькі топоніми слов'янського походження.

Предметом дослідження є структурно-словотвірні, номінативно-семантичні закономірності побудови моделей топонімів, функціонування топонімів та їх розвиток у топонімній системі регіону.

Матеріал дослідження склали понад 1000 північнонімецьких топонімів слов'янської генези. Вони зібрані шляхом аналізу фахової літератури та словників, монографій, загальним обсягом приблизно 10 000 сторінок.

Методика дослідження ґрунтується на системному підході до об'єкта вивчення, який передбачає комплексне поєднання ономасіологічних та семасіологічних принципів. Оскільки студії власної назви як білатерального знака потребують своєрідних підходів у дослідженні, тому в процесі підготовки до написання дисертації було проведено аналіз доцільності застосування різних лінгвістичних методів із метою визначення їх продуктивності в досягненні поставленої мети. Відмовляючись від ексклюзивності того чи іншого методу та прагнучи до їх комплексного поєднання, системний підхід припускає розгляд об'єкта дослідження як певної комбінації елементів, що утворює його динамічну цілісність та приводить дослідження до логічного завершення. Зазначені підходи знайшли практичне втілення у використанні конкретних методичних принципів та прийомів. Серед них чільне місце належить таким методам: порівняльно-історичному, етимологічному, типологічному, стратиграфічному, ареальному. У дисертації було використано метод лінгвістичного спостереження та опису використано для інвентаризації, систематизації та класифікації топонімних одиниць та їх структурних компонентів, а також для інтерпретації словотвірних та семантичних особливостей у момент отримання ними найменування. Окрім того, реконструкція праформ праслов'янської мови забезпечила можливість побудови номінативно-семантичних моделей номінації, а структурний метод – структурно-словотвірних. Слід підкреслити, що синтез цих методів продемонстрував характер зв'язків топонімів із номінованими географічними об'єктами, мотиви їх номінації, шляхи перетворення назв у процесі трансонімізації.

Наукова новизна проведеного дослідження та одержаних результатів полягає в тому, що вперше у лінгвістиці німецькі топоніми слов'янського походження розглядаються не як запозичення, а як результат топонімних проникнень на початковому етапі свого існування та як топонімні взаємопроникнення до сучасної топоніміки регіону. Реконструйовані форми слов'янських мов підтверджують версії науковців стосовно розширення кордонів пошуку території розселення слов'ян у минулому, тобто розширення меж етногенезу слов'ян. Під час аналізу компонентів топонімів було вперше в ономастичних дослідженнях розглянуто словотвірне мутаційне, модифікаційне та транспозиційне значення компонентів топонімних одиниць.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що проведений аналіз значення власної назви – дотопонімного, топонімного та відтопонімного – підкреслює конвекційність цієї мовної одиниці стосовно апелятива. Значення оніма демонструє індивідуальні та загальні властивості у функціонуванні кожної власної назви у мовленні, оскільки кожен топонім залежно від об'єкта, який він позначає, має своє власне значення – ойконімне, гідронімне тощо. Загальні риси творення назви, топоформанти та топооснови якої підкреслюють її індивідуальність, можна побачити опосередковано в топонімному словотворенні будь-якої мови. Північнонімецькі топоніми слов'янського походження протягом довготривалої історії існування в іншомовному середовищі змогли зберегти "власний відтінок", а саме: своєрідний "топонімний акцент" слов'янських мов. Поєднання словотвірного та номінативно-семантичного аспектів у дослідженні, наслідком якого є побудовані моделі номінації, є внеском до топоніміки.

Практична цінність проведеного дослідження та одержаних результатів полягає у використанні основних висновків у лекційно-семінарських курсах із історії германської та слов'янської філології, у підготовці спецкурсів із ономастики, лінгвокраїнознавства, етнографії.

На захист виносяться такі положення:

1. Значення власної назви як білатерального знака є конвекційним відносно загальної назви і представляє доономастичне значення, яке виступає основним мотивуючим чинником у процесі номінації географічного об'єкта. Дотопонімне значення вказує на сумарну для топоніма інформацію, що десемантизується, внаслідок чого кожен топонім реалізується у мовленні. Значення топоніма складається із ономастичного значення, що полягає у позначенні об'єкта і вказує на належність позначеного денотата до того чи іншого топонімного ряду. Відтопонімне значення похідних топонімних одиниць вказує на пряму залежність цієї одиниці від значення мотивуючої одиниці та перебуває із нею у семантичних відношеннях твірного та мотивованого слів.

2. Мовна одиниця пропріальної лексики порівняно з апелятивом є мезонімічною, оскільки опозиції онімів ґрунтується на їх схожості з апелятивами. Така схожість може бути як структурною, так і семантичною, але, насправді, оніми та апелятиви є різними складниками лексичної системи кожної мови.

3. Німецькі топоніми слов'янського походження у сучасній північнонімецькій топонімній системі є результатами тривалого і складного розвитку цієї системи в аспекті мовної взаємодії. Наочним свідченням мовних контактів є п'ять етапів міжмовної взаємодії. Сучасні форми топонімів у процесі свого існування пройшли через різного роду адаптаційні процеси – фонетичний, словотвірний та лексико-семантичний.

4. Становлення та формування північнонімецької топонімної системи підтверджує первинність походження слов'янської топонімної системи та вторинність німецької топонімної системи.

5. Із точки зору структурно-словотвірного аналізу німецькі топоніми слов'янського походження можна класифікувати таким чином: а) топоніми, утворені за допомогою семантичного словотворення (лексико-семантичним способом), б) топоніми, утворені афіксальним способом (морфологічним способом), в) гібридні топоніми, утворені шляхом словоскладання (морфолого-синтаксичним), г) мішані топоніми, утворені за допомогою словосполучення (лексико-синтаксичним). Структурна типологія компонентів топонімів надала змогу побудувати не лише структурно-словотвірні моделі зі своїми власними ознаками, характерними для цієї території, а й показати системність номінації в історичному словотворенні, що "дозволило" цим топонімам спочатку повноцінно існувати на двомовній, а пізніше й на одномовній території.

6. Компоненти топонімів, які зазнали різного роду інновацій, мають мутаційне, модифікаційне та транспозиційне значення. Індивідуальне значення кожного топоформанта та кожної топооснови надає можливість ідентифікувати кожну топонімну одиницю у топосистемі регіону.

7. Варіативність власної назви (синонімія, омонімія, антонімія) презентує явище лінгвістичної універсалії, протиставляючи при цьому власну функцію ідентифікації будь-якого топонімного об'єкта – функцію індивідуалізації.

8. На основі реконструкції праформ етимонів можна запропонувати таку класифікацію північнонімецьких топонімів слов'янського походження: а) топоніми, які описують місцевий ландшафт, б) топоніми, мотивацією для яких послужив фіто-зоологічний світ, в) топоніми, які були пов'язані з діяльністю людини. Така класифікація німецьких топонімів слов'янської генези підкреслює давність заселення цієї території слов'янами.

Апробація роботи відбулася на науковій конференції, присвяченій 165-річчю Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, 1999), на науково-теоретичній конференції студентів та аспірантів Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, 2001), на науковій конференції, присвяченій спадщині професора Євгенії Литвиненко (Київ, 2002), на науковій конференції "Мова і нація" (Київ, 2002), на міжнародній науковій конференції за участю молодих науковців "Мовно-культурна комунікація: напрямки і перспективи дослідження" (Київ, 2003).

Публікації. Результати дисертації відображено у 7 статтях, опублікованих у фахових збірниках наукових праць.

Обсяг та структура роботи. Дисертація складається із вступу, списку умовних скорочень, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг праці становить 224 сторінок, з них 195 сторінок основного тексту. Список використаних джерел містить 327 найменування праць вітчизняних та зарубіжних науковців, список джерел ілюстративного матеріалу – 75 назви. У додатках А та Б вміщено 4 таблиці.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір теми, актуальність, новизна та методи дослідження, теоретичне значення і практична цінність виконаного дослідження, сформульовано положення, які виносяться на захист.

Перший розділ "Загальнотеоретичні підходи до вивчення ономастичних одиниць" має на меті вироблення теоретичної основи та висвітлення проблем дослідження пропріальної лексики сучасної ономастикою, розгляд проблеми номінації власних назв, визначення доцільності застосування лінгвістичних методів, їх продуктивності, характеристику специфіки значення власної назви (далі – ВН).

Проблема семантики ВН та визначення її значення належить до основних питань сучасних ономастичних досліджень. ВН – слово, яке має і звучання, і значення. А значення слова – це те поняття, яке виникає у свідомості людини під час його промовляння. ВН відрізняється від загальної за характером закладеної в ній інформації, специфікою лексичних парадигм. Вибір ВН залежить не від змісту, а від того, який об'єкт пропріальної лексики ця назва позначає. ВН, уживана поза контекстом, втрачає співвіднесеність із своїм ономастичним полем, тому значущість власної назви пов'язує її з лексичною системою будь-якої мови. Значення ВН є нетотожним значенню апелятива, навіть тоді, коли вони омофонно збігаються. Окрім лексичного компонента, до значення ВН входять позамовні чинники, а саме: афективний, естетичний, моральний та соціальний. Слово, отримавши статус топоніма, набуває топонімного значення, а те володіє власним значенням, залежно від підкласу топонімів – ойконімним, гідронімним, хоронімним тощо. Дотопонімне конвекційне значення, яке є і залишається одним із мотивуючих чинників номінації топоніма, зазнає десемантизації. Зв'язки топоніма з реальною дійсністю закладені в семантиці вихідного апелятива, який був мотиватором номінації того чи іншого географічного об'єкта, тому прочитання етимологічної "біографії" топоніма надає змогу реконструювати етимон цієї ж мовної одиниці. Одне і те ж значення, а саме – топонімне, можна виразити за допомогою різних структурних форм. Зміст і форма пропріальних назв не спроможні накладатися одна на одну, проте їх зв'язок є історично законсервованим або обмеженим.

Дослідження номінації у сучасному мовознавстві налічує кілька десятиріч, проте залишаються проблеми, які ще потребують розв'язання. Недостатньо вивчено загальні та індивідуальні закономірності номінації різних за характером реалій об'єктивної дійсності. Поняття номінації по-різному кваліфікується науковцями. Досі в лінгвістиці не існує єдиної думки щодо суті процесу номінації взагалі, а в галузі ономастики, зокрема. Головною причиною такого стану розробки теорії номінації є надзвичайна складність самого цього феномена, його багатогранність та багатоаспектність. Сформульовані принципи номінації апелятивної лексики не можуть бути повністю перенесеними на пропріальну лексику, оскільки кожен онім є вторинною назвою відносно апелятива. Пропріальна номінація реалізується шляхом "присвоєння" одиничним об'єктам, що вже були номіновані загальними назвами, – назв, які відокремлюють їх від інших, індивідуалізують та конкретизують. Встановлення критеріїв умотивованості назв в ономастиці є важливим для дослідження таких проблем, як теорія номінації, теорія словотвірного значення онімів, теорія походження ВН. В ономастиці було виділено чотири основні аспекти мотивації найменувань: історичний, соціальний, територіальний та описовий. Апелятив як мотиватор, зазнаючи онімізації, стає онімом. Він уже не спроможний виконувати власну конотативну функцію, тому ВН на цьому етапі набуває статусу денотата. Отже, відбувається перехід слова з одного класу імен в інший, тобто утворюється похідне, мотивоване слово, яке, з одного боку, є новим, із тим самим значенням, а з іншого, ця нова омофонна мовна одиниця має власне значення – ономастичне. Семантика апелятива в процесі номінації географічного об'єкта сприймається номінаторами саме у формі використаного апелятива, проте вона поступово віддаляється, тому бінарна опозиція "апелятив – топонім" уже не має спільної семеми. Мотиваційні відношення апелятива та оніма демонструють явище мезонімії, при якому підтверджується факт, що ВН омофонно збігаються із загальними, але є різними словами лексичного фонду будь-якої мови, володіючи з апелятивом спільним етимоном. Поєднання семасіологічного та ономасіологічного аспектів в ономастичних дослідженнях надає можливість побачити відмінності в номінації та мотивації онімів та апелятивів, демонструє єдність функціонування обох аспектів у дослідженні, а синтез словотвірного та семантичного аспектів номінації уможливлює побудову структурно-словотвірних та номінативно-семантичних моделей топонімів.

Другий теоретико-експериментальний розділ "Слов'яно-германська міжмовна взаємодія у процесі формування північнонімецької топонімії " присвячений аналізові слов'яно-германської лексичної взаємодії у контексті формування топосистеми регіону, мовним контактам між цими етнічними групами, словотвірній та лексико-семантичній адаптації топонімів.

Сучасна північнонімецька топонімна система (далі – ТС) формувалася у процесі взаємопроникнення різних мов, різних культур, що мали спільні індоєвропейські корені. Тому, спираючись на археологічні, етнографічні, етнонімічні, історичні, лінгвістичні дані, можна виділити п'ять етапів мовної взаємодії між слов'яно-германськими мовно-етнічними групами – праіндоєвропейський етап, етап "праконтактів", етап "прямих контактів", етап "постконтактів", інтеграційний етап.

Під час завершального періоду праіндоєвропейського етапу відбулася диференціація населення, яке розмовляло різними діалектами. Час від часу під дією зовнішніх чинників ці діалектні групи зближувалися та контактували між собою. На умовних тодішніх кордонах міжетнічне спілкування відбувалося інтенсивніше. Про існування назв географічних об'єктів у цей період не можна говорити навіть гіпотетично, оскільки письмові джерела відсутні. Проте в часи існування германо-балто-слов'янської спільності ймовірність появи топонімів-міток, або топонімів-орієнтирів, є очевидною. Теоретично можна стверджувати, що саме в період праконтактів з'явилися, висловлюючись сучасним терміном, топоніми-екзоніми, тому що різномовні носії інтерпретували ту чи іншу назву засобами своєї мови. Відокремлення однієї мови від іншої відбувалося шляхом перегрупування мовних діалектів, тому що на великій території, заселеній балтами, германцями та слов'янами, існувало міжговіркове діалектне розмаїття як між мовними етногрупами, так і всередині цих груп. Під час процесу об'єднання, тимчасового чи довготривалого, "відсоток обміну" вживання назв географічних об'єктів у мовленні збільшувався, і сусіди починали вживати ойко-гідро-оронімні назви, пристосовуючи їх до своєї мови. Із поглибленням соціально-економічних та культурних зв'язків, поширенням військової експансії етнічні стосунки між сусідніми племенами укріплювалися, тому назви на субстратних територіях різномовними носіями вживалися у тих формах, які були їм зрозумілими. Поступово з розпадом общин на роди, родів на сім'ї зростала кількість населених пунктів, які отримували нові найменування. У УІІІ-ІХ ст. почали утворюватися феодальні держави. Розселення слов'ян на великих територіях сприяло їх мовній диференціації, відокремлювало територіально одну діалектну групу від іншої. У германців усе відбувалося навпаки. Германські племена об'єднувалися для створення сильного військового союзу, а згодом і держави, маючи на меті захист своїх володінь та загарбання сусідніх земель. Германці розмовляли на близьких діалектах, розуміння яких не вимагало у носіїв великих зусиль. Іншими словами, інтенсивність зв'язків між людьми, які знаходилися на цій двомовній території, перевищувала інтенсивність зовнішніх зв'язків. Слов'янські племена ободритів, полабів, лютичів, волинян, укран були відірвані від інших слов'янських племен. Проте вони спілкувалися, воювали, укладали мир, тимчасові військові союзи, будували нові поселення із своїми безпосередніми сусідами – саксонцями. Тому інтенсивність внутрішнього спілкування із носіями спорідненої мови на спільній для проживання території сприяла поширенню та впровадженню тих мовних норм, які були діючими у той час на цій території, – і таке середовище "допомагало" поглинанню однієї мови іншою. Окрім того, праслов'янська мова не мала свого письмового вираження, а перші зафіксовані географічні назви слов'янської генези з'явилися у літописних джерелах латиною і, очевидно, з власними фонологічними та граматичними трактуваннями переписувачів. Тому вже в перших пам'ятках топоніми слов'янського походження були "деформовані", або, як зазначав Р. Траутманн, "зазнали фальсифікації". Кожен етап слов'яно-германської взаємодії відіграв свою роль у формуванні сучасної північнонімецької ТС, але для сучасного стану існування топонімних одиниць у топонімії краю важливим був п'ятий етап – інтеграційний, оскільки саме тоді топоніми з чітко вираженими топоформантами слов'янського походження змогли спочатку адаптуватися, а згодом інтегруватися та зберегтися у системі іншої мови. Окрім того, на цьому етапі відбулася остаточна асиміляція слов'яномовного населення, проте топоніми продовжували існувати, хоч і в дещо перекрученому вигляді. Виникає запитання – чи можна розглядати топоніми слов'янського походження як запозичення регіональною топонімією? Найпростіше відповісти – так, оскільки всі іншомовні топоніми будь-якої топосистеми раніше визначалися як запозичення. Ми ж розглядаємо ці лексичні одиниці – більшість із них – як результати топонімних проникнень до північнонімецької топонімії. Упродовж ХІІ-ХУ ст. топоніми слов'янської генези, перебуваючи на різних етапах деструкції та десемантизації з боку більш вживаної на той час німецької мови, існували поряд із назвами німецького походження, які були зафіксовані на цій території у ХІІ-ХІІІ ст. у період колонізації саксонцями прибалтійських земель. Слов'янська топонімія із частковими вкрапленнями балто-германських рефлексів вважається первинною, а німецькі інноваційні компоненти виступили у ролі запозичень до топонімів слов'янського походження. Назви географічних об'єктів німецького походження зазнали впливу нижньонімецьких діалектів.

Про симетричність існування назв різного походження у ТС можуть свідчити процеси взаємопроникнення упродовж ХІІ-ХУ ст. Наприклад, більшість гібридних топонімів (?25%) з'явилася у цей час. Детермінант топоніма слов'янського походження слід вважати результатом проникнення (Dьchelsdorf, Duvensee, Erthenenburg, Klinkrade, Mecklenburg), а детермінат-модифікатор німецького походження виступає у ролі запозичення. Сучасні топооснови -burg, -dorf, -felde, -rade, -see мали як свої синонімічні відповідники в минулому, так і різні діалектні форми (наприклад, -borg, -buruc, -buruch, -borec, -burich, -heim, -trop,-trup, -rup, -terp, -dorp, -drup, -rath, -rode). Незважаючи на те, що в ономастиці існує думка, що топоніміка не розрізняє географічних назв, у найменуванні яких беруть участь одночасно дві мови, можна стверджувати, що сучасні композитні утворення північнонімецького регіону заперечують це. Оскільки населення було двомовним, то й населені пункти отримували свої "двомовні" назви, проте це були не топоніми-екзоніми, а назви у формі – "об'єднаного в єдине ціле" – композитного утворення, в якому детермінанти – слов'янського походження, а детермінати – німецького. Це пояснюється тим, що, адаптуючись у мові, топонім приєднувався до тієї чи іншої парадигми, яка переважала у вживанні. Частотність та регулярність вживаності більшістю населення того чи іншого топоніма відігравала роль у його функціонуванні. Проте одночасно зростала ймовірність зміни назви іншомовними носіями, її заміни чи навіть зникнення топоніма з географічної карти. Значна частина топонімів слов'янського походження у цей період зазнала фонологічних та структурних змін, лексико-семантичної адаптації. Свідком безпосередньої симетрії взаємодії внутрішньомовних та позамовних чинників та їх впливу на формування сучасної топосистеми було ХУ ст. За нашими підрахунками, саме в цьому столітті відбулося найбільше руйнувань поселень, що мали назви слов'янського походження. Іншою причиною було також переселення мешканців одних поселень до інших. С. Роспонд вважає, що німці користувалися у номінації композитами, які часто були кальками іншомовних назв, а це могло відбуватися лише на тих територіях, які піддавалися інтенсивному субстратному впливу. Нечисленність на території перекладених топонімів із слов'янських мов німецькою пояснюється тим, що, по-перше, у процесі сприйняття топоніма переважна більшість населення була двомовною і не потребувала для його розуміння перекладу, по-друге, місцеві говірки включали велику кількість лексики обох мов, тому топоніми слов'янського походження на іншомовному ґрунті зберегли свою прозорість, особливо це стосувалося невеликих населених пунктів, по-третє, топоніми, які виконували свою індивідуальну функцію – функцію розрізнення географічних об'єктів один від одного, сприймалися німецькомовним населенням як споконвічні найменування на цій території. Враховуючи складний мовно-історичний розвиток краю, доречно було б говорити про взаємопроникнення на початковому етапі формування німецької топосистеми та взаємозапозичення формульних компонентів топонімів на подальшому етапі розбудови цієї системи. Як проникнення, так і запозичення-кальки могли з'являтися лише внаслідок міжетнічних контактів, а ці контакти відбувалися лише там, де спільне проживання було тривалим, де взаємовідносини та зіткнення різного роду проходили поступово на субстратних мовних територіях. Умотивованість отримання об'єктом тієї чи іншої назви залежала більше від позамовних чинників, ніж від мовних. Коли здійснювався поступовий перехід до інтеграційного етапу, топоніми почали зазнавати спочатку фонетичної, а згодом – словотвірної та лексико-семантичної адаптацій за допомогою морфемних інтеграцій та морфемних інновацій. Інтеграція топонімів слов'янського походження до німецької топонімії і поява нових структурних моделей не привела до зникнення старих моделей. Нові моделі стали додатковими засобами вираження приналежності цих топонімів німецькій топонімній системі. На п'ятому етапі, коли системні мовні засоби мови-реціпієнта (далі – Мб) адаптували топонімний матеріал, доцільно говорити про інтеграт, тобто про проникнення. І якщо морфемна інтеграція інтерпретує повне пристосування топонімів із мови-джерела (далі – Ма) до морфемного інвентаря Мб, то морфемна інновація ґрунтується на морфемному генеруванні з Ма в Мб. У результаті фонетико-фонологічної субституції топоніма, коли він фіксувався у письмових джерелах, з'являлася "випадкова омонімія" й онім семантично закріплювався в Мб. Тому деякі топоніми слов'янського походження, утворені за допомогою афіксального способу, можна назвати омофонно омонімічними як з походження із Ма, так і за інтеграцією до Мб. Для цього етапу була характерна подальша еволюція топонімних одиниць. Окрім того, коли два етапи (постконтактний та інтеграційний) тісно переплелися приблизно на межі ХІ-ХІІ ст., і вже неможливо було побачити їх відмінність, тоді і з'явилися первинні гібридні композити. Тобто, пристосовуючи топоніми до Мб та надаючи їм "характерніших" ознак німецької мови, яка поступово витісняла слов'янські говірки, переномінатори намагалися індивідуалізувати кожну назву. Тому конкретизацію у найменуваннях чи перейменуваннях населених пунктів або назв водних об'єктів було здійснено за допомогою топооснов німецької мови. Номінаційна активність під час інтеграції була різною, і можливо, що на тривалість процесу та динаміку його розвитку впливали мовні контакти та їх інтенсивність. Вірогідно й те, що вже на цьому етапі не можна говорити про мовно-етнічну взаємодію, оскільки місцеве населення належало до однієї держави і більша його частина була двомовною (ХІІ-ХУ ст.).

Третій практичний розділ "Структурно-словотвірні та номінативно-семантичні моделі номінації північнонімецьких топонімів слов'янського походження" присвячений шляхам топонімотворення, словотвірному значенню топоформантів, синонімії та омонімії топонімних одиниць та їх компонентів, номінативно-семантичному аспекту топонімотворення.

Топоніми іншомовного походження кожної ТС ідентифікуються залежно від присутності в них чітко виражених топоформантів того ж походження. Північнонімецькі топоніми слов'янського походження можна поділити з точки зору словотвірного аспекту на чотири групи:–

топоніми, утворені за допомогою семантичного словотворення (лексико-семантичним способом);–

топоніми, утворені за допомогою афіксального способу (морфологічним способом);–

гібридні топоніми, утворені шляхом словоскладання (морфолого-синтаксичним способом);–

мішані топоніми, утворені шляхом словосполучення (лексико-синтаксичним способом).

Упродовж тривалого існування у топонімії північнонімецького краю топоніми слов'янського походження, утворені за допомогою семантичного словотворення (Damm, Lest, Breetz, Boor, Klthel, Reecke, Wizok, Tramm, Sahms і т. д.), набули формульної схожості з топонімними одиницями німецького походження, але не стали їм тотожними. Реконструйовані архетипи топонімів представляють складні інтерференційні процеси, через які вони пройшли. Окрім того, вони презентують германо-слов'янську взаємодію та підтверджують те, що топоніми слов'янської генези належать до найдавнішого шару праслов'янської пропріальної лексики. За нашими підрахунками – приблизно 100 топонімних одиниць (10% від загальної кількості німецьких топонімів слов'янської генези), утворених за допомогою семантичного словотворення (лексико-семантичним способом), демонструють лінгвістичну транспозицію: апелятив > топонім, а морфологічні трансформації, які відбулися у внутрішній формі майже кожного топоніма, привели до того, що вони докорінно змінилися.

Приблизно 650 топонімних одиниць (Buckow, Letschow, Mechow, Teterow, Eutin, Schwerin, Luckow, Bresahn, Kollow, Trammnitz, Basedow, Klenau, Rцmnitz і т. д.) утворилися за допомогою афіксального способу словотворення (морфологічного). Відомо, що цей спосіб був і залишається продуктивним у слов'янських мовах у творенні топонімів. Нами було побудовано 8 моделей творення топонімів афіксальним способом. Найчастотнішими були суфікси -ow / -au, -en / -in (428 топонімів із суфіксами -ow / -au, 257 топонімів із суфіксами -en / -in, 76 одиниць із різноманітними варіантами суфікса -itz, 17 – із варіантами суфікса -k, 13 – із суфіксом -ahn, 16 – із суфіксом -er та низка топонімів, утворених за допомогою префіксально-суфіксального способу). Формантний аналіз суфіксальних типів деривації підкреслює інноваційність у розвитку топонімів. Топонімна стратиграфія класифікує топоформанти як вертикальні нашарування, адже індоєвропейські архаїзми зазнали праслов'янських інновацій, а ті – німецьких. Саме завдяки словотвірним інноваціям німецької мови, сучасні форми топонімів відрізняються від власних початкових форм, етимологічну "біографію" деяких із них на теперішньому етапі нелегко розпізнати та прочитати.

Приблизно 198 топонімів слов'янського походження (6 моделей композит) були утворені шляхом словоскладання. Словоскладання є традиційним способом творення ВН як для німецької мови, так і для індоєвропейської мовної історії. Варто зауважити, що гібридні топоніми були вперше зафіксовані дещо пізніше, ніж топоніми, що утворилися за допомогою семантичного словотворення чи афіксального способу (ХІІІ-ХІУ ст.). Важливою ознакою топонімних композит є те, що значення цілого не дорівнює сумі значень частин композитного утворення, хоча вся назва індивідуалізує номінований об'єкт та відокремлює його від інших. Ця нерівнозначність сумі значень компонентів є наслідком десемантизації та втрати смислової єдності. Компоненти топонімних композит зазнають процесу "перетворення чи перевтілення", а ще точніше – переростають в одне ціле. І в цьому "цілому" руйнується смисловий бік одного із його компонентів (наприклад, у назвах Dalldorf, Bartelsdorf, Cemersdorf, Toradesdorf, Pцppendorf) увага зосереджується на топооснові -dorf, а детермінантні слова-компоненти втрачають своє смислове навантаження). Гібридні топоніми слов'янського походження перейняли морфемну сегментацію німецької топонімної структурної моделі в процесі інтеграції до ТС регіону.

Приблизно 135 похідних топонімів (5 моделей) утворилися за допомогою лексико-синтаксичного способу. Як і в композитних утвореннях, участь у творенні словосполучення беруть не менше двох лексем. Німецькі топонімні словосполучення слов'янського походження (Schalentiner Mьhle, Plцner See, Salemer Moor, Klein Molzahn, Neu Duvenstadt, Gцldenitzer Weeden, Ratzeburger See, Kleine Pinnow See; Kirch Kogel) є відтопонімними утвореннями, які транстопонімізувалися, і володіють власним топонімним та відтопонімним значеннями. Більшість із них утворилася згідно нормам сучасної німецької мови. Вони тотожні за лексико-синтаксичною структурною будовою топонімним словосполученням німецької генези, проте, безперечно, вибір компонентів є вужчим. Відношення між компонентами словосполучень відповідають відношенням усередині синтаксичних сполучень апелятивної лексики німецької мови, окрім тих топосполучень, які демонструють невідповідність правилам узгодження прикметників з іменниками без артикля у німецькій мові.

Та чи інша структура вимагає тих або інших відношень між компонентами, які можуть мати своє конкретне значення. Три відомих у лінгвістиці словотвірних значення можуть застосовуватися і для досліджень пропріальної лексики, а саме: модифікаційне, мутаційне та транспозиційне. Компоненти ВН мають значення як твірні засоби, а ті – семантичні словотвірні якості формантів, які можуть бути інваріантними та неінваріантними. Специфіка композитних утворень полягає в тому, що модифікаційне значення охоплює тільки одну їх частину, а інша частина – детермінант має мутаційне значення відносно детерміната (наприклад, Behlendorf, Cemersdorf, Dьchelsdorf, Travenmьnde, Traventhal, Swartensee). Так, топооснова -dorf, яка є неінваріантною на сучасному етапі функціонування топонімів, у історичному топонімотворенні мала різні форми (-trop, -trup, -rup, -terp, -torp), які, безумовно, можна вважати синонімічними. Топооснова модифікувала кожен детермінант ВН шляхом надання йому ознаки орієнтира населеного пункту. Топооснови гібридних топонімів, які володіють модифікаційним значенням, можна поділити на дві групи – топооснови, пов'язані з діяльністю людини (-dorf, -torf, -borg, -burg, -hagen, -husen, -hausen), топооснови, які позначають топографічні об'єкти (-bek, -bach, -see, -mьnde, -rade, -felde, -thal, -wiese). Ці топооснови з модифікаційним значенням характеризуються семантичною неінваріантністю, а вона, як правило, встановлюється шляхом віднесеності цих топоформантів до топонімного контексту. Мутаційне словотвірне значення поширюється на топоніми, утворені афіксальним способом. Для формантів із цим значенням є характерним явище, яке називається "частковою синонімією" формантів. Синтагматичні значення одного інваріантного суфікса охоплюють частину контекстного значення іншого суфікса, наприклад, топоформанти -ow, -in у мовленні сучасних місцевих мешканців сприймаються як компоненти ВН, а не по-іншому. Слід зазначити, що ці форманти вказують на походження того або іншого топоніма та, завдяки інваріантності, можуть формувати топонімний ряд. Субстанція географічного терміна -felde вказує на субстанцію населеного пункту, окрім того, термін може вживатися і за прямим своїм призначенням – бути оронімом. Тому транспозиція форманта з однієї субстанції в іншу свідчить про зміну його семантики та зміну його значення залежно від топонімного контексту. Значення неінваріантного суфікса збігається зі значенням інваріантного суфікса апелятивної лексики, наприклад, демінутивність у слов'янських мовах суфікса -k чи німецького суфікса -еr, який вказує, в першу чергу, на субстанцію "особа – носій дії", а у складі топонімів володіє мутаційним значенням стосовно топооснови. Навіть у межах одного топоформанта можна простежити словотвірну варіативність його компонентів, наприклад, суфіксів -k / -'nik / -sk / -ak, сучасні форми яких – -k > -ck / 'nik > -ig / -sk > nz, tz / -ak > ack. Транспозиційного словотвірного значення набувають детермінанти композит та словосполучень, які відокремлюють кожен топонім усередині свого класу та відрізняють його від апелятива. Це значення вже закладене у білатеральній ознаці топоніма – позначати та індивідуалізувати об'єкт, відрізняти його від інших. Транспозиційність кожного топоніма відносно апелятива, в результаті якої у лексичному складі мови існують дві назви – загальна та власна, демонструє явище мезонімії, коли слова омофонно збігаються, але відносяться до різних класів лексики. Топоніми, що стали частиною топонімних словосполучень, отримали форманти, які теж змінили їх зовнішню форму. Окрім того, ці форманти модифікують цю новоутворену назву, яка набуває статусу відтопонімного утворення, за їх допомогою ця назва "транспозиціюється" до складу номенклатурного терміна та отримує складніше структурне оформлення. І вже у структурі похідного топоніма виконує так звану орінтувально-відокремлювальну функцію. Різні трансформації у межах пропріальної лексики характеризуються тим, що будь-який формант здатний отримувати додаткове словотвірне значення, адже на початковому етапі відбувається завжди транспозиція, а саме – онімізація.

У говірках цього регіону побутувала чимала кількість географічних термінів, що були синонімічними, відповідників яким не було виявлено в інших діалектах (-bek / -bach, -diek / teich, -husen / -hausen, -stedt / -stadt, -kuhle, -lцse, -sahl, -se). Присутність цих топооснов свідчить про самобутність ТС, яка знаходилася під впливом місцевих говірок, проте паралельне функціонування основ підкреслює топонімну синонімію, а не лінгвістичну. Тривала еволюція топонімів часто обумовлювала появу форм, які можна назвати омонімічними. Існування у певній парадигмі того або іншого топоніма-дублета як конкретного елемента сталого топонімного контексту підтверджує парадигматичну взаємопов'язаність топонімів різних класів. Такі топоніми є омонімічними і здатні відрізнятися лише тим, що відносяться до різних підкласів топонімної лексики (наприклад, ойконім Klepov – оронім Klepov, мікротопонім Strecknitz – гідронім Strecknitz, мікротопонім Priwall – урбанонім Priwall, комонім Duvensee – лімнонім Duvensee). Оніми, які зазнали трансонімізації, перебувають між собою у мотиваційних, семантичних відношеннях, які можна назвати омонімічними не лише з морфологічної точки зору, а й семантичної. Топоніми-омоніми в топонімії краю