ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ім. В.Н. Каразіна

МАЛИШЕВ Олександр Володимирович

УДК 94 (477.54): 334.713 “18”/“19”

РОЗВИТОК КУСТАРНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ В ХАРКІВСЬКІЙ ГУБЕРНІЇ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX – НА ПОЧАТКУ XX ст.

Спеціальність – 07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового
ступеня кандидата історичних наук

Харків – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національному аерокосмічному університеті ім. М.Є. Жуковського “ХАІ”, Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор
Епштейн Аркадій Ісаакович,
Національний аерокосмічний університет ім. М.Є. Жуковського “ХАІ”, професор кафедри політології і історії.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
Лантух Валерій Васильович,
Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, професор кафедри історії Росії;

кандидат історичних наук,
Бєліков Юрій Анатолійович,
Харківська національна академія міського господарства, доцент кафедри історії і культурології.

Провідна установа: Донецький національний університет Міністерства освіти і науки України, кафедра історії України, м. Донецьк.

Захист відбудеться 10 червня 2005 р. о 16.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (адреса: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, ауд. V-58).

З дисертацією можна ознайомитися у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4.

Автореферат розісланий 21 квітня 2005 р.

Вчений секретар
спеціалізованої вченої радиПугач Є.П.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Розвиток ринкової економіки в другій половині XIX – на початку XX ст. в Україні був нерозривно пов’язаний з розвитком кустарного виробництва, яке було важливою складовою частиною економіки країни. Виникнення, становлення й розвиток кустарної промисловості в різних регіонах Російської імперії відбувалися по-різному. Важливим елементом її соціально-економічної структури в другій половині XIX – на початку XX ст. була Харківська губернія. Відносно швидкий розвиток народного господарства й освіти, інтенсивне впровадження ринкових відносин в усі сфери економічного життя Харківської губернії обумовили виникнення комплексу регіональних особливостей її еволюції.

Актуальність теми нашої дисертації полягає в тому, що вироблення концепції економічного розвитку України передбачає визначення основних напрямків і виявлення специфічних особливостей розвитку малих підприємств в окремих регіонах нашої країни. Особливого практичного значення це набуває у зв’язку з тим, що малі підприємства вважаються найбільш ефективним механізмом подолання багатьох негативних наслідків ринкових перетворень. Виявлення, критичне осмислення, засвоєння цінного й перевіреного часом досвіду кустарів Харківської губернії другої половини XIX – початку XX ст. є запорукою успішного бізнесу в дрібних виробників сучасної Харківщини. Таким чином, актуальність теми дисертаційного дослідження є очевидною й не підлягає сумніву.

Об’єкт дослідження – це кустарна (дрібна) промисловість і система професійно-ремісничої освіти, котрі разом становили єдиний комплекс дрібнотоварного виробництва і були невід’ємною складовою частиною культурно-господарського комплексу Харківської губернії в другій половині XIX – на початку XX ст. Кустарна (дрібна) промисловість – це така форма промисловості, де на окремому підприємстві (розташованому за містом) працювало менше 16 осіб, за відсутності механічного двигуна. Зайняті в ній були переважно селяни (становий статус, місце проживання). Підготовка робочих кадрів для кустарної промисловості здійснювалася в приватних майстернях (учнівство) і спеціалізованих навчальних закладах. Сукупно вони становили систему професійно-ремісничої освіти..

Предмет дослідження – комплекс соціально-економічних, господарчо-правових, культурно-просвітницьких процесів регіонального характеру в сфері розвитку кустарної промисловості й системи професійно-ремісничої освіти у Харківській губернії. Автор дисертації в своїй роботі розглядає регіональні особливості еволюції кустарної промисловості в найрозвиненіших її галузях і найбільш забезпечених, цілісних, уніфікованих структурах з масової підготовки кустарів у Харківській губернії, залишаючи за рамками дослідження другорядні галузі кустарництва, а також різні професійні школи, відділення, курси.

Зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Дисертація написана автором у повній відповідності до планів науково-дослідницької роботи кафедри політології і історії Національного аерокосмічного університету ім. М.Є. Жуковського “ХАІ” в рамках теми “Вітчизняне підприємництво: проблеми ґенези”.

Хронологічні рамки дисертації. Нижня межа – це 1861 р. Після проведення ліберальних реформ 60-х – 70-х років XIX ст. докорінно трансформувалася соціально-економічна, суспільно-політична система Російської імперії, була створена база для бурхливого розвитку в ній товарно-грошових відносин. Кустарна промисловість і система професійно-ремісничої освіти отримали потужний імпульс для свого розвитку. Верхня межа – це 1917 р., коли поступальний розвиток ринкових відносин був перерваний революцією в жовтні 1917 р. Вона привела до знищення приватної власності, нормативно-правової бази для ринкових відносин, ліквідації дореволюційної та створення радянської системи професійної освіти.

Мета дисертаційного дослідження визначена з урахуванням актуальності й ступеня наукової розробки теми. Вона полягає у всебічному й комплексному вивченні регіональних особливостей розвитку кустарної промисловості й системи професійно-ремісничої освіти в Харківській губернії в другій половині XIX – на початку XX ст. як взаємопов’язаних елементів ринкового дрібнотоварного виробництва.

Досягненню мети автор дисертації підпорядкував розв’язання таких завдань:

- визначення конкурентоспроможності найбільш розвинених галузей кустарної промисловості Харківської губернії;

-

-

-

-

-

-

-

-

-

-

Методологія дослідження ґрунтується на таких принципах, як історизм, об’єктивність, системність і порівняльний підхід. Для розв’язання конкретних завдань ми використовували загальнонаукові й спеціально-історичні методи. До перших належать аналіз, синтез, індукція, дедукція, узагальнення й порівняння. Другі включають історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний, історико-культурний, біографічний.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що дана робота є однією з перших спроб комплексно й всесторонньо дослідити регіональні особливості розвитку кустарної промисловості й системи професійно-ремісничої освіти в Харківській губернії в другій половині XIX – на початку XX ст. як невід’ємних, діалектично взаємопов’язаних компонентів культурно-господарської структури регіону.

Автором дисертації вперше у вітчизняній історіографії визначено конкурентоспроможність найбільш розвинених галузей кустарної промисловості в Харківській губернії і за її межами. З’ясовано особливості впливу законодавства Російської імперії на розвиток кустарної промисловості регіону. Виявлено особливості зростання чисельності, річної продуктивності й укрупнення кустарних закладів. Охарактеризовано відмінності в соціально-економічному й правовому стані трудящих кустарної промисловості Харківської губернії. Встановлено особливості роботи земств з розвитку професійно-ремісничої освіти, визначено роль Олександрівських ремісничих училищ в розвитку кустарної промисловості регіону. Виявлено особливості працевлаштування випускників цих училищ. Встановлено особливості статутів, навчальних планів, програм, а також статусу учнів і викладачів Олександрівських ремісничих училищ. Показано розбіжності в концептуальних поглядах ентузіастів розвитку професійно-ремісничої освіти в Харківській губернії, уточнено основні фактори розвитку кустарництва, питому вагу, значення й роль кустарної промисловості в її економіці.

Практичне значення роботи. Матеріали дисертації можуть бути використані при підготовці загальних курсів з історії України, спецкурсів з історії економіки й професійної освіти, а також при написанні монографій і статей з цих проблем. Дана дисертація в наші дні актуальна як у науково-історичному, так і в господарсько-практичному плані. Результати роботи автора з правовими документами другої половини XIX – початку XX ст., зібрані ним дані про життєдіяльність окремих галузей кустарної промисловості, кооперативних структур можуть бути використані для відродження, розвитку, функціонування й правового забезпечення діяльності малих підприємств у сучасній Україні.

Апробація роботи. Основні положення й результати роботи автора за темою дисертації доповідалися й обговорювалися на засіданнях кафедри політології і історії Національного аерокосмічного університету ім. М.Є. Жуковського “ХАІ”. Матеріали дослідження доповідалися автором на 7 вузівських, міжвузівських, всеукраїнських і міжнародних конференціях: Науково-технічній конференції молодих учених, присвяченій 70-річчю “ХАІ” (Харків, 2000), IV Багаліївських читаннях (Харків, 2001), 55-ій науковій конференції молодих учених (Харків, 2002), XX Краєзнавчій конференції молодих учених “Слобожанщина на межі культур”, присвяченій 75-річчю журналу “Краєзнавство” (Харків, 2002), 56-ій конференції молодих учених (Харків, 2003), IV Міжнародній науково-практичній конференції студентів, аспірантів та молодих учених “Людина, культура, техніка в новому тисячолітті” (Харків, 2003), Міжнародній науковій конференції “Сьомі Слобожанські читання” (Харків, 2003). Основні положення дисертації знайшли відбиття в 4 фахових статтях.

Структура дисертації відповідає меті і завданням дослідження. Робота побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку літератури, а також додатку. Загальний обсяг роботи становить 230 с. Із них: 162 с. основного тексту, 45 с. – список джерел і літератури (нараховує 485 бібліографічних позицій), 21 с. – додаток (складається із таблиць, копій архівних документів, карт-схем).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, визначаються мета й завдання дослідження, його об’єкт і предмет, окреслюються хронологічні й територіальні рамки, розкривається й роз’яснюється методологія і методи дослідження, показується наукова новизна й практичне значення отриманих результатів, вказано на апробацію й структуру.

У першому розділі “Історіографія й аналіз джерел” проаналізовано стан наукової розробленості теми, подано характеристику бази джерел дисертації.

Дореволюційна історіографія сконцентрувала великий обсяг фактичного матеріалу за темою дисертації, однак не узагальнивши й систематизувавши його в цілому. Першим науковцем, який зумів поставити вивчення кустарної промисловості на наукову основу, був О.К. Корсак Корсак А.К. О формах промышленности вообще и о значении домашнего производства (кустарной и домашней промышленности) в Западной Европе и в России. – М.: Тип. Грачева и комп., 1861. – 310 с..

У 60-х – першій половині 70-х років XIX ст. вченими було встановлено, що через малоземелля селян, низьку прибутковість землеробства, часті неврожаї й інші причини населення в окремих регіонах країни добуває собі засоби для існування майже виключно за допомогою кустарництва. Загроза сільськогосподарському виробництву змусила міністерства й відомства Російської імперії планомірно й цілеспрямовано зайнятися дослідженням кустарної промисловості.

У 80-і роки XIX ст. з’явилися праці, написані істориками й економістами народницького напрямку, чиї погляди найбільш повно висвітив В.П. Воронцов Воронцов В.П. Очерки кустарной промышленности России. – СПб.: Тип. В. Киршбаума, 1886. – 233 с.. Народники в своїх роботах обстоювали ідею про особливий соціально-економічний устрій Росії, неможливість прогресу в ній товарно-грошових відносин, закликали царський уряд сприяти розвитку кустарної промисловості, підтримувати кооперативний рух, відмовитися від лобіювання інтересів великих виробників.

Наприкінці XIX ст. в Російській імперії починає розповсюджуватися марксизм. Марксисти скептично оцінювали майбутнє кустарної промисловості, вважаючи її лише проміжним етапом, який передує утвердженню фабричного виробництва Струве П.Б. На разные темы (1893 – 1901). Сборник статей. – СПб.: Тип. А.Е. Колпинского, 1902. – 555 с., Туган-Барановский М.И. Русская фабрика в прошлом и настоящем. Изд. . Т.– М.: Соцэкгиз, 1938. – 460 с.; Ленин В.И. Развитие капитализма в России. Процесс образования внутреннего рынка для крупной промышленности. – М.: Политиздат, 1986. – 610 с..

У зв’язку з бурхливим економічним розвитком країни в кінці XIX ст. різко активізувалася діяльність міністерств і відомств Російської імперії як з підтримки кустарної промисловості, так і зі створення системи професійно-ремісничої освіти. На регіональному рівні в 1861 – 1917 рр. це ініціювало появу низки досліджень за темою нашої дисертації, присвячених виключно професійно-ремісничій освіті в Харківській губернії, яку місцеві земці орієнтували на підготовку сільських кустарів Гончаров Н.Н. Об устройстве ремесленных училищ в Харьковском уезде. – Х.: Тип. Варшавчика, 1879. – 23 с.; Гербурт-Гейбович В.Ф. Доклад о состоянии Александровских ремесленных училищ Харьковского губернского земства и о мерах к улучшению постановки в них. – Х.: Тип. “Печатник”, 1910. – 55 с..

Першим, хто зміг, спираючись на матеріали земської, торговельної, транспортної статистики, подолати локальну фрагментарність в описі кустарної промисловості й розробити наукову методологію її дослідження, був О.О. Рибников Рыбников А.А., Орлов А.С. Кустарная промышленность и сбыт кустарных изделий. – М.: Тип. П.П. Рябушинского, 1913. – 415 с..

Одразу після жовтня 1917 р. дрібною промисловістю зацікавилася радянська влада Ленин В.И. VIII съезд РКПб) // ПСС В.И. Ленина. 5-е изд. Т. 38. – М.: Изд-во полит. лит-ры, 1977. – С. .. Після переходу в 1921 р. до непу її інтерес до кустарної промисловості значно посилився. Це було пов’язано з тим, що економічним базисом непу було індивідуальне селянське господарство, важливим компонентом якого вважалося дрібнотоварне виробництво Чаянов А.В. Крестьянское хозяйство. Избранные труды. – М.: Экономика, 1989. – 493 с.; Челинцев А.Н. Теоретические основания организации крестьянского хозяйства. – Х.: Б.и., 1919. – 178 с.; Рыбников А.А. Мелкая промышленность и ее роль в восстановлении народного хозяйства. – М.: Кооперативное издательство, 1922. – 52 с..

Після згортання непу кустарна тематика аж до середини 1950-х рр. або повністю зникає з історичної й економічної літератури, або її висвітлення стає однобоким, недостатнім і тенденційним Василевский П.И., Шлифштейн Е.И. Очерки кустарной промышленности СССР. – М – Л.: Гиз, 1930. – 293 с.; Рашин А.Г. Формирование промышленного пролетариата в России. Статистико-экономические очерки. – М.: Соцэкгиз, 1940. – 464 с.; Лященко П.И. История народного хозяйства СССР. 4-е изд. Т. . – М.: Госполитиздат, 1956. – 728 с.. Дані про професійно-ремісничу освіту містяться в контексті загальних робіт початку 1930-х – середини 1950_х рр., присвячених розвитку народної освіти в Російській імперії. Ці дослідження грішать ідеологічним формалізмом і методологічною шаблонністю Смирнов В.З. Реформа начальной и средней школы в 60-х гг. XIX в. – М.: Изд-во АПН РСФСР, 1954. – 312 с..

Новий етап у вивченні кустарної промисловості почався з другої половини 1950_х рр. Він був пов'язаний з утвердженням у радянській історичній науці концепції про багатоукладний характер економіки післяреформеної Росії. Питання щодо затяжного протікання промислового перевороту, незавершеності аграрної реформи 1861 р., тривалого зєднання землеробства й промислів в Україні були складовою частиною цих праць Вопросы генезиса капитализма в России. Сб. статей. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1960. – 240 с.; Першин П.Н. Аграрная революция в России. Историко-экономическое исследование. Кн.– М.: Наука, 1966. – 490 с.; Рындзюнский П.Г. Крестьянская промышленность в пореформенной России (60 – 80 гг. XIX в.). – М.: Наука, 1966. – 261 с..

У другій половині 1950-х – середині 1980-х рр. з’являються індивідуальні й колективні роботи, присвячені питанням культурно-освітнього будівництва в Російській імперії в кінці XIX – на початку XX ст., у тому числі в її українських губерніях, але загальною вадою цих досліджень була заідеологізованість Вопросы истории школы и педагогики дореволюционной России. Сборник научных трудов. АПН СССР. НИИ общей педагогики. – М.: Изд-во НИИ общей педагогики, 1978. – 102 с. та інші..

У другій половині 1980-х – на початку 1990-х рр. були опубліковані комплексні роботи, присвячені діяльності державних органів Російської імперії з підтримки кустарної промисловості, основним напрямкам урядової політики її підтримки, методам дослідження селянського господарства тощо Очнева Н.П. Министерство Земледелия и Государственных Имуществ. 1894 – 1905 гг.: Дисс. канд. ист. наук: 07.00.02. – М., 1989. – 235 с.; Ковальченко И.Д. Социально-экономический строй крестьянского хозяйства Европейской России в эпоху капитализма. Источники и методы исследования. – М.: Изд-во МГУ, 1988. – 222 с.; Тарновский К.Н. Кустарная промышленность и царизм (1907 – 1914 гг.) // Вопросы истории. – 1986. – № . – С. ..

Роботи, які мають яскраво виражений регіональний характер, становлять самостійну групу. У них загальноімперські закономірності розвитку кустарної промисловості розглядаються через призму українських соціально-економічних і регіональних культурно-етнографічних особливостей Боньковська С.М. Ковальство на Україні. XIX – поч. XX ст. – К.: Наукова думка, 1991. – 111 с.; Пошивайло О.М. Гончарні цехи Лівобережної України XVII – на початку XIX ст. // Народна творчість та етнографія. – 1986. – № . – С. ..

Підвищений інтерес до вітчизняної історії після розпаду СРСР обумовив появу цінних узагальнюючих робіт за темою нашої дисертації Тарновский К.Н. Мелкая промышленность России в конце XIX – начале XX вв. – М.: Наука, 1995. – 373 с. та інші.. В Україні у 1991 – 2004 рр. переосмислення минулого посилило увагу до краєзнавства, що в свою чергу привело до планомірного, цілеспрямованого вивчення історії регіону, в тому числі промислів його населення Скотар І.Ф. Валківська старовина: Історико-краєзнавчий нарис. – Х.: РВП “Оригінал”, 1993. – 71 с.; Удовик І.М., Кукса М.Ф. Україна, Слобожанщина, Куп’янщина. Кн.– Куп’янськ.: Б.в., 1998. – 217 с..

У створених на даний момент роботах не розглядається розвиток кустарної промисловості й системи професійно-ремісничої освіти як невід'ємних складових частин єдиного процесу розвитку дрібнотоварного виробництва Харківської губернії, не приділяється акцентована увага його регіональним особливостям та методам, що дозволяють максимально зосередитися на їх вивченні (порівняльний підхід) Маслов М.П. Державна і земська політика щодо кустарних промислів на Харківщині (др. пол. XIX – поч. XX ст.) // Актуальні проблеми історії та права України. Збірник наукових праць. – Х.: Вид-во ХВУ, 1996. – С. .; Маслов М.П. Розвиток селянського промислового підприємництва у Харківський губернії (1861 – 1914 рр.): Дис. канд. іст. наук: 07.00.01. – Х., 1998. – 230 с.. Одним із завдань нашої дисертації є заповнення цих прогалин.

Джерельна база дисертації охоплює законодавчі акти, що регламентували функціонування кустарної промисловості й системи професійно-ремісничої освіти; видання центральних органів влади Російської імперії, губернських та повітових земських управ; різноманітні покажчики, протоколи засідань експертних комісій, описи експонатів, каталоги виробів різних виставок, періодичні видання (газети, журнали, збірники), опубліковані документи і матеріали, широке коло первинної документації міністерств, земських управ, канцелярії губернатора, галузевих і відомчих управлінь, а також різних товариств, яка збереглася в архівах.

Проведений нами історіографічний аналіз свідчить, що література з теми нашого дослідження включає велику кількість робіт, які містять об’ємний фактичний матеріал, бібліографію, мають науково-критичний потенціал. У них відзначається зростаюча тенденція до регіоналізації досліджень, що підтверджує доцільність обраних автором акцентів. Основою для вивчення теми дисертації стали дані з опублікованих й архівних джерел, котрі вимагали від її автора вивчення в усій цілісності та різноманітті. У своїй сукупності матеріали з теми дисертації, при комплексному науковому підході, дозволили її авторові ретельно вивчити історію розвитку кустарної промисловості й системи професійно-ремісничої освіти у Харківській губерній в другій половині XIX – на початку XX ст.

У другому розділі “Кустарні промисли в Харківській губернії” детально проаналізовано комплекс своєрідних процесів й умов розвитку кустарної промисловості в Харківській губернії в другій половині XIX – на початку XX ст.

У результаті проведення ліберальних реформ 60-х – 70-х років XIX ст. в Російській імперії була створена політико-правова база для розвитку ринкових відносин. У досліджуваний період у країні в цілому й українських губерніях зокрема склався такий стан, коли ринковий спосіб виробництва сполучався і взаємодіяв з феодальним. Кустарна промисловість була невід’ємним атрибутом цього симбіозу, маючи характерні риси, притаманні ринковому способу виробництва. Під час промислового піднесення у 80_і роки XIX ст. Харківська губернія набула потужного промислового потенціалу, а м. Харків – центром Донецько-Криворізького промислового району і дуже важливим транспортним вузлом. Наявність у досліджуваний період в регіоні університету й розгалуженої мережі навчальних закладів усіх типів обумовила те, що він був зосередженням науки й освіти всього півдня країни.

Міністерства, відомства, земства в другій половині XIX – на початку XX ст. вживали в Харківській губернії заходів щодо дослідження й підтримки кустарної промисловості. Активізація їхньої діяльності припала на 70-і – 80-і роки XIX ст. Центральні і місцеві органи влади створювали спеціальні органи для вивчення кустарної промисловості (комісії), вживали відповідні заходи (переписи), а також сприяли розвитку кустарної кооперації й системи професійно-ремісничої освіти. Робота міністерств, відомств і земств з підтримки кустарної промисловості регіону мала характерні риси, пов’язані з розстановкою акцентів на конкретних формах, методах роботи, обсягах її фінансування й масштабах. Розміри асигнувань на вивчення й підтримку кустарної промисловості були безпосередньо пов’язані з зацікавленістю органів влади в досягненні поставлених цілей.

У Харківській губернії в другій половині XIX – на початку XX ст. велика промисловість і товарне землеробство поглинали більшу частину вільної робочої сили регіону. Це негативно позначилося на зацікавленості земств у розвитку дрібної промисловості, в тому числі кустарної кооперації. Так, в Охтирському, Богодухівському, Харківському, Сумському повітах ініціаторами створення виробничих структур (артілей) були власники великих промислових підприємств, які діяли виключно з міркувань оптимізації роботи місцевих кустарів на потреби свого виробництва. В інших повітах артільний рух не набув великого розвитку через неефективність спроб поєднати общинне землекористування і виробничу кооперацію кустарів.

Більш суттєвих результатів, ніж у створенні кустарних артілей, земства Харківської губернії досягли в розвитку споживчої та кредитної кооперації, яка охоплювала в основному сільгоспвиробників регіону. Однак, для кредитування місцевих кустарів так і не було створено спеціального органу (Кустарного банку), що негативно позначилося на розвитку дрібної промисловості губернії. У цілому в Харківській губернії державні й місцеві органи влади зосереджували зусилля на розвитку кустарництва з метою демонстрації своєї активності, зниження соціальної напруги й допомоги дрібним товаровиробникам у їх співіснуванні з великим торговельно-промисловим капіталом.

До числа найбільш розвинених галузей кустарництва Харківської губернії відносилися столярно-бондарна, прядильно-ткацька, ковальсько-слюсарна, гончарна і черевично-шкіряна. Вони були максимально поширені територіально, мали найбільшу питому вагу в економіці регіону, абсорбували більшу частину кустарів й були постачальниками елементарних речей господарсько-побутового вжитку для місцевого населення. За асортиментом, якістю, прийомами обробки кустарних виробів продукція дрібної промисловості Харківської губернії була аналогічна тій, що випускалася кустарями в більшості губерній Російської імперії. Це привело до появи у кустарів регіону численних конкурентів з інших частин країни. Відсутність у Харківській губернії унікальних галузей дрібної промисловості робила її вразливою до експортної експансії кустарних товарів ззовні, перетворювало на споживача цієї продукції.

Необхідність швидкої переробки сировини, її доступність, гнучкість до змін кон’юнктури й можливість натуралізації промислів дозволяла більшості з них існувати в умовах нашого регіону. В цілому в другій половині XIX – на початку XX ст. сукупність природно-кліматичних, соціально-економічних, культурно-просвітницьких і правових умов у Харківській губернії обумовила появу комплексу регіональних особливостей розвитку кустарної промисловості. Місцеве селянство традиційно орієнтувалося на заняття в аграрному секторі, а рентабельність землеробства обумовила його мінімальну кустарну ангажованість. Господарське життя Харківської губернії максимально прогресувало в сільському господарстві і в сфері великого промислового виробництва. Перше було найбільш звичним та доступним для більшості населення регіону, а останнє забезпечувало своїм працівникам більш високу заробітну плату й соціально-правовий статус, ніж у трудящих кустарної промисловості, відтягуючи з неї найбільш кваліфіковані робочі кадри.

У третьому розділі “Розвиток системи професійно-ремісничої освіти в Харківській губернії” всесторонньо охарактеризовано розвиток системи професійно-ремісничої освіти в регіоні в другій половині XIX – на початку XX ст. Одним з важливіших складових елементів розвитку кустарної промисловості є підготовка робочих кадрів. Вона становить для нас великий інтерес, оскільки кустарну промисловість і систему професійно-ремісничої освіти ми розглядаємо як невід’ємні складові частини процесу еволюції дрібнотоварного виробництва.

У дореформений період професійній освіті в Харківській губернії не приділялося особливої уваги через слабкий промисловий розвиток регіону. У той час безальтернативною формою професійної підготовки кустарів була система учнівства, яка за кількістю учнів домінувала і в другій половині XIX – на початку XX ст. Учнівство полягало в навчанні дитини навичкам певного ремесла в кустарно-ремісничій майстерні досвідченим наставником. Головною рисою взаємин між учителем і учнем був їх патріархальний характер. Система учнівства, що мала низку вад (відсутність навчальних планів і програм, невпорядкованість підготовки й неналагодженість побуту учнів), характеризувалася комплексом об’єктивних переваг (відсутність освітнього цензу для учнів, безпосередня передача й засвоєння знань тощо). Разом вони й обумовили її життєздатність.

Реформи 60-х – 70-х років XIX ст. були каталізатором процесу модернізації країни. Одним із її проявів було неухильне підвищення рівня грамотності населення, зростання ролі професійно-технічних і ремісничих знань. У другій половині XIX – на початку XX ст. професійно-ремісничою освітою в Харківській губернії займалися міністерства, відомства, земства й приватні особи.

На початку 60-х – в першій половині 70-х років XIX ст. більшість професійних училищ у регіоні відкривалася з ініціативи приватних осіб і громадських організацій. У другій половині 70-х років XIX ст. у господарському й культурно-просвітницькому житті Харківської губернії відбуваються великі зміни, які прискорили формування нової системи підготовки професійних кадрів у Харківській губернії. Пріоритет у створенні нових професійних навчальних закладів переходить до держави й земств.

Серед навчальних закладів, що здійснювали професійно-ремісничу підготовку абітурієнтів у Харківській губернії в другій половині XIX – на початку XX ст., були ремісничі училища, школи, класи ручної праці, рукоділля, кустарні відділення й навчальні майстерні. Існування великої кількості професійних навчальних закладів різного підпорядкування та фінансування викликало плутанину й дублювання ними один одного. У кінці 70-х років XIX ст. стало зрозумілим, що без втручання земств створити єдину мережу ремісничих училищ й організувати масову підготовку необхідних регіону професійних кадрів неможливо.

18 грудня 1879 року Харківським губернським земством було вирішено організувати мережу земських ремісничих училищ (по одному на кожний повіт). Усі вони отримали назву Олександрівських. У 1880 р. було вироблено й затверджено їхній статут. Протягом 1880 – 1917 рр. до первісного тексту вносилися поправки. Вони стосувалися зміни чисельності учнів у кожному училищі (з 25 до 60 осіб), канікулярного періоду (з 15 квітня – 15 жовтня на 15 липня – 15 серпня), загального щотижневого погодинного навантаження (з 60 до 47 годин), навантаження на загальноосвітні предмети (з 12 до 17 годин) і ремесла (з 48 до 30 годин).

Штат викладачів у 1880 – 1917 рр. в Олександрівських ремісничих училищах кілька разів змінювався (у середньому він був 5 осіб у кожному). Викладачі в цілому не відрізнялися високим освітнім цензом і рівнем педагогічної майстерності. Їхня заробітна плата, будучи основною статтею витрат училищ, була невисокою (300 – 400 рублів у рік), а тижневе навчальне навантаження – великим (30 – 40 годин). Після вислуги років викладачам до зарплати робилися надбавки (досягали 25% від розміру окладу), надання яких повністю перебувало у віданні земств. Більшість викладачів мала при училищах квартири, а за їх відсутності земство сплачувало 30 рублів у рік кожному викладачеві на найм житла.

Учні Олександрівських ремісничих училищ у 1880 – 1917 рр. у переважній більшості мали початкову освіту, були селянами, віком 12 – 18 років при вступі, навчалися безкоштовно (4 роки) й матеріально підтримувалися земствами, але не отримували при випуску ніякого офіційного статусу. Серйозною проблемою цих навчальних закладів була велика плинність учнів, обумовлена браком робочих рук у господарствах їхніх батьків, що негативно позначалося на фінансуванні училищ, постановці навчального процесу й рівні підготовки випускників.

Фінансування Олександрівських ремісничих училищ у 1880 – 1917 рр. губернським земством полягало у виділенні 3500 – 5000 рублів на заснування й 1700 – 2500 рублів на щорічне утримання кожного училища. Витрати повітових земств на зазначені цілі були в кінці XIX ст. не меншими, а на початку XX ст. і більшими (до 10 тис. рублів у рік). Найбільш забезпеченими були училища, розташовані в промислово розвинених північно-західних повітах, а найменше – в землеробських південно-східних повітах Харківської губернії. Недостатнє фінансування було основною причиною низької технічної оснащеності, тісноти приміщень, відтоку кваліфікованих викладацьких кадрів, зриву навчальних планів і програм, завантаженості учнів виконанням комерційних замовлень, надходження від яких покривали до 16% усіх витрат Олександрівських ремісничих училищ.

Контроль за загальноосвітніми предметами в Олександрівських ремісничих училищах здійснювала Дирекція народних училищ, а за ремісничими дисциплінами, адміністративно-господарськими справами – губернське й повітове земства. Реалізацією земської політики були покликані займатися опікунські ради, але їхня діяльність носила формальний характер. Фактично відповідальність за весь стан справ в училищах лягала на плечі завідувачів. Висока концентрація владно-розпорядницьких функцій у їхніх руках приводила іноді до зловживання службовим становищем. В найбільш одіозних випадках виснажлива робота учнів у майстернях по 8 і більше годин у день призводила до масових заворушень і заведення карних справ проти завідувачів. Земства Харківської губернії використовували Олександрівські училища у якості дешевої підсобної майстерні.

Кустарна орієнтація цих училищ була запрограмована їхніми засновниками в 1879 р. і зберігалася до 1917 р. Щільність їх розташування й черговість створення підтверджує кустарний акцент у задумах їхніх засновників (у кустарно-аграрному Старобільському повіті за 8 років створено 2 училища). У 1879 р. вибір кустарництва в якості пріоритетного напрямку підготовки спеціалістів в Олександрівських ремісничих училищах був обумовлений бажанням земців скоригувати вектор господарського розвитку Харківської губернії на царину ідеологічно близького їм кустарного виробництва й відносно невисокою тоді потребою великої промисловості регіону в кваліфікованих робочих кадрах.

Проте стрімкий ринковий розвиток усіх галузей народного господарства Харківської губернії не створив сприятливих умов для масового перерозподілу трудових ресурсів регіону в кустарництво. Розвиток великої промисловості й залізничного господарства, максимально містких щодо використання праці кваліфікованих спеціалістів, обумовив безпідставність орієнтації Олександрівських ремісничих училищ на підготовку сільських кустарів. Уже в 90-і роки XIX ст. було очевидним, що рівень загальноосвітньої та ремісничої підготовки випускників цих училищ був надто високим і не міг бути затребуваний дрібною промисловістю регіону. Перерозподіл у 1880 – 1917 рр. кваліфікованої робочої сили з кустарництва у фабрично-заводське виробництво Харківської губернії найбільш показово демонструє працевлаштування переважної більшості вихованців Олександрівських ремісничих училищ на підприємствах великої промисловості регіону.

Підбиваючи підсумки, слід відмітити, що земствам Харківської губернії в 1879 – 1917 рр. вдалося створити уніфіковану, відносно забезпечену мережу ремісничих училищ, яка була регіональним атрибутом системи професійно-ремісничої освіти. Створення й функціонування Олександрівських ремісничих училищ у 1880 – 1917 рр. обумовлювалося комплексом економічних, суспільно-політичних і культурних факторів і було історично прогресивним, економічно обґрунтованим і соціально необхідним явищем. Цілі й завдання, що ставилися засновниками Олександрівських училищ, були досягнуті частково. Досвід їхньої роботи в умовах ринку підтверджує необхідність урахування об’єктивних тенденцій соціально-економічного розвитку при виробленні концепції професійної освіти.

У висновках узагальнено результати дослідження. Харківська губернія в досліджуваний період була одним із найбільших торговельно-промислових і культурно-просвітницьких регіонів Російської імперії, але за родом діяльності більшості населення та його становою приналежністю залишалася селянською. З кінця 70-х років XIX ст. до землеробства як основного фактора економічного розвитку регіону додається активно прогресуюча фабрично-заводська промисловість. Кустарна промисловість в другій половині XIX – на початку XX ст. не становила конкуренції сільському господарству та фабрично-заводській промисловості в плані господарського значення для економіки регіону.

У період з початку 60-х – до кінця 80-х років XIX ст. кустарна промисловість Харківської губернії мала найбільш сприятливі умови для свого розвитку. У 90-і роки XIX ст. – на початку XX ст. в міру монополізації економіки регіону стан дрібних підприємств погіршувався й посилювалася їхня залежність від великого торговельно-промислового капіталу. У Харківській губернії не було специфічних природно-сировинних (унікальної сировини), соціально-економічних (регіональна економічна криза) і господарсько-трудових (ринково унікальні галузі) умов для бурхливого розвитку кустарної промисловості.

У другій половині XIX – на початку XX ст. кустарництво Харківської губернії зазнало суттєвих змін. У першу чергу вони торкнулися Харківського, Сумського, Богодухівського, Охтирського, Лебединського повітів, де інтенсивно розвивалося товарне цукробурякове виробництво, система транспортних комунікацій і фабрично-заводська промисловість. У Старобільському, Зміївському, Валківському повітах в цей час була слабко розвинена система транспортних комунікацій і фабрично-заводська промисловість, а в економіці переважало зернове виробництво й кустарництво.

У Харківській губернії досліджуваного періоду повсюдно тривав процес трансформації домашньої форми промисловості (натуральної) в дрібнотоварне виробництво (на ринок). У центральних і північно-західних повітах він швидко закінчився. Більшість розрізнених кустарів цих повітів до кінця XIX ст. інтегрувалася в ринкове господарство. Вони або розорялися під впливом великого торговельно-промислового капіталу, або потрапляли в залежність від нього. У південних і південно-східних повітах вищезгаданий процес протікав повільніше через їхню транспортну замкнутість і панування патріархально-аграрного укладу. Більшість дрібних виробників цих повітів до початку XX ст. зберігала господарську незалежність, економічну однорідність і кустарно-землеробську ідентичність.

Автор дисертації вважає оптимальним розділити на дві групи основні регіональні фактори й умови розвитку кустарної промисловості й системи професійно-ремісничої освіти в Харківській губернії в другій половині XIX – на початку XX ст., що позитивно й негативно впливали на цей процес.

До першої групи ми відносимо такі: наявність вільної від землеробства робочої сили, яка в південно-східних повітах концентрувалася в кустарній промисловості; правову підтримку законодавством Російської імперії дрібного виробника, а також відсутність у Харківській губернії особливих юридичних обмежень на можливість обзаведення кустарним підприємством і необхідності великих капіталовкладень у нього; зростання народонаселення регіону (в основному селян) протягом усього досліджуваного періоду (збільшення соціальної бази й потенційних споживачів кустарних товарів); низький рівень врожайності зернових і агротехнічної культури; наявність, близькість і доступність сировини для дрібного виробництва; незацікавленість великих виробників регіону у виготовленні дешевих товарів широкого народного вжитку; створення земствами мережі Олександрівських ремісничих училищ; їхня доступність і відносно високий рівень підготовки учнів.

До другої групи ми зараховуємо такі: відносна забезпеченість селян Харківської губернії орною землею (більше 50% селян регіону до кінця досліджуваного періоду мало земельні наділи близько 5 десятин), що дозволяла їм вести самозабезпечуване сільське господарство; відсутність ринково унікальних і конкурентоспроможних у масштабах усієї країни галузей кустарної промисловості; вузька економічна спеціалізація окремих повітів (північно-західні – цукробурякове виробництво, південно-східні – зернове господарство); суттєва різниця між заробітками кустарів і фабрично-заводських робітників на користь останніх; відсутність у трудящих кустарної промисловості мінімальних соціальних гарантій (лікарняних кас, соціального страхування) і юридичного статусу (непідконтрольні фабричній інспекції); відсутність спеціалізованого органу для кредитування дрібних виробників регіону (Кустарного банку); позиціонування Харківської губернії як імпортера кустарних товарів з інших регіонів країни; працевлаштування більшості випускників Олександрівських ремісничих училищ на підприємствах фабрично-заводської промисловості регіону, що позбавляло кустарну промисловість значного притоку кваліфікованих робочих кадрів; повільний ріст фінансування і комерціалізація навчального процесу у цих училищах.

У цілому життєздатність кустарної промисловості в Харківській губернії в другій половині XIX – на початку XX ст. була обумовлена можливістю інтенсивної господарської утилізації селянами вільного зимового часу й отриманням побічного до землеробства заробітку. Наявність широкого ринку збуту, гнучкість до змін його кон’юнктури, мінімальні капіталовкладення в основні фонди й можливість співіснування з різними галузями господарства (насамперед із землеробством) обумовили високу господарську адаптованість кустарної промисловості до економіки Харківської губернії цього періоду.

Основні положення дисертації викладено в публікаціях автора:

1. Малишев О.В. До питання про особливості розвитку кустарної промисловості Середнього Уралу та Харківщини кінця XIX – початку XX ст. // Збірник наукових праць. Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди. Серія “Історія та географія”. Вип. . – Х., 2000. – С. .

2. Малишев О.В. До питання про фінансування земських Олександрівських ремісничих училищ у Харківській губернії наприкінці XIX – на початку XX ст. // Збірник наукових праць. Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди. Серія “Історія та географія”. Вип. . – Х., 2002. – С. .

3. Малишев О.В. Особливості висвітлення проблем розвитку ремісничого виробництва в Харківській губернії у літературі дореволюційного періоду // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Збірник наукових праць. ХНУ ім. В.Н. Каразіна. Історичний факультет. – Х., 2000. – С. .

4. Малишев О.В. Розвиток професійно-ремісничої освіти в Харківській губернії в післяреформений період (1861 – 1917 рр.) // Збірник наукових праць. Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди. Серія “Історія та географія”. Вип. . – Х., 2002. – С. .

5. Малишев О.В. Роль міністерств, відомств і земств у справі дослідження й розвитку кустарних промислів у Російській імперії наприкінці XIX – на початку XX ст. // Вісник Харківської державної академії культури. Збірник наукових праць. Вип. . – Х., 2002. – С. .

6. Малишев О.В. Харківська губернська земська статистика у другій половині XIX ст.: Зв’язки дослідників кустарних промислів Харківщини й Середнього Уралу в кінці XIX ст. // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Збірник наукових праць. ХНУ ім. В.Н. Каразіна. Історичний факультет. Вип. . – Х., 2003. – С. 223-228.

АНОТАЦІЯ

Малишев О.В. Розвиток кустарної промисловості в Харківській губернії в другій половині XIX – на початку XX ст. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – історія України. – Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна. – Харків, 2005.

Дисертація присвячена комплексному дослідженню історії кустарної промисловості й системи професійно-ремісничої освіти в Харківській губернії в другій половині XIX – на початку XX ст. У роботі на основі широкого кола архівних й опублікованих матеріалів детально проаналізовано розвиток кустарної промисловості регіону, подано всесторонню характеристику її підтримки органами влади, виявлено комплекс регіональних особливостей її еволюції.

Охарактеризовано специфіку розвитку професійно-ремісничої освіти в Харківській губернії, розглянуто особливості роботи на цій царині владних структур. Акцентовану увагу приділено розвитку мережі земських Олександрівських ремісничих училищ як найбільш цілісної, уніфікованої системи професійно-ремісничої освіти регіону, а також результатам й ефективності її роботи в умовах Харківської