Національний педагогічний університет

імені М.П. Драгоманова

МІШЕНІНА ТЕТЯНА МИХАЙЛІВНА

УДК: 811.161.2’367 +81’37 М 71

СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ

СИНТАКСИЧНИХ КОНСТРУКЦІЙ ПОСЕСИВНОСТІ

В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

10.02.01 – українська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі української мови Криворізького державного педагогічного університету, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент

ВЕРБОВИЙ Микола Володимирович,

Криворізький державний педагогічний

університет, доцент кафедри української мови

Офіційні опоненти доктор філологічних наук, професор

СОЛОГУБ Надія Миколаївна,

Інститут української мови НАН України,

провідний науковий співробітник відділу

стилістики і культури української мови.

кандидат філологічних наук, доцент

ЛЕУТА Олександр Іванович,

Національний педагогічний університет

імені М.П. Драгоманова,

доцент кафедри української мови.

Провідна установа –  Кіровоградський державний педагогічний

університет імені В.Винниченка, кафедра

української мови,

Міністерство освіти і науки України,

м. Кіровоград.

Захист відбудеться „ 1___” _червня 2005 р. о _1400___ год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.053.04 в Національному педагогічному університеті імені М.П.Драгоманова, 01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, 01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9.

Автореферат розісланий „__25______” __квітня___ 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.П.Гальона

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Панівним у сучасній лінгвістиці є функціональний підхід до аналізу мовних явищ. Це зумовлено тим, що до сьогодні достатньою мірою досліджена структура мови, взаємовідношення між одиницями в мовній системі, але недостатньо вивчено те, як ці одиниці функціонують. Адже потенції мовної одиниці, її можливості передавати певний семантичний і структурно-синтаксичний зміст зумовлюють вибір тієї чи іншої одиниці мовцем у процесі мовлення й визначають сферу її вживання. Функціональна парадигма об’єднує різнорівневі засоби, які виражають варіанти певної поняттєвої категорії. У її дослідженні йдеться насамперед про елементи відображених відношень між об’єктами дійсності, які (елементи) входять до сфери варіативності узагальнених семантичних категорій.

Функціональний аналіз застосовано у дослідженнях категорій темпоральності, модальності, локативності, аспектуальності, оцінки тощо. Посесивність же розглядалася лише з позиції реалізації на словотвірному, лексичному або морфологічному рівнях в українській, польській, чеській, болгарській, російській, англійській мовах.

На рівні предикативних посесивних конструкцій категорія посесивності привертала меншу увагу дослідників. На матеріалі романських і балтійських мов ці питання частково висвітлені у працях Е.Бенвеніста, Л.Лухта, О.Мухіна, О.Селіверстової. На окремі риси синтаксису посесивних конструкцій української мови вказували Л.Булаховський, Н.Гуйванюк, М.Жовтобрюх, О.Курило, О.Мельничук, І.Слинько, С.Смеречинський. Проте, незважаючи на значний доробок науковців, багато питань цієї проблеми залишаються дискусійними; немає єдності й у визначенні критеріїв виділення власне посесивних конструкцій. З позиції функціональної граматики спостереження над посесивною одиницею має спиратися на аналіз семантичних компонентів посесивних відношень і засобів їх реалізації. Сукупність засобів вираження являє собою певний простір, в якому виділяється ядро й периферія. Ядерна одиниця реалізує в реченні значення категорійної домінанти щодо формального вираження позиції всіх учасників ситуації.

Традиційно ядерними (базовими) посесивними конструкціями вчені вважають одиниці, що конституюються на базі дієслів мати, бути (N1 – Vf (мати) – N4; (У) N2 – Vf (бути) – N1). Проте поняття ядра й периферії у вираженні посесивних відношень уявляється більш широким. Базова одиниця, згідно з теоретичними положеннями дериваційного синтаксису, характеризується симетрією співвідношень власне семантичного, семантико-синтаксичного, формально-граматичного й комунікативного планів. У такому разі постає питання про віднесення ускладнених (семантично і формально) моделей з дієсловом мати (конверсивної – з дієсловом бути) до ядра чи периферії та про співвіднесеність (або дериваційний зв’язок) таких конструкцій з іншими одиницями з посесивним значенням.

Залишаються неописаними численні структурно-семантичні типи конструкцій (на позначення відношень “людина — абстрактне поняття”).

Отже, вивчення посесивних предикативних конструкцій передбачає визначення семантичних компонентів посесивних відношень, які зумовлюють їх структурно-семантичні особливості, а також характеризують зв’язок “посесор — об’єкт володіння”.

Актуальність дисертаційного дослідження зумовлена необхідністю поглибленого аналізу специфіки конструкцій, що відображають посесивні відношення (володіння). Функціональний підхід дозволяє здійснити аналіз однорівневих і різнорівневих засобів, які взаємодіють на основі спільних семантичних функцій і можуть бути нетотожні як за формою, так і за змістом. Одним із важливих аспектів функціонального аналізу є виявлення загального й відмінного в одиницях, виходячи з характеристик інваріанта й варіанта. У зв’язку з цим актуальним видається виділення формального інваріанта, який у своїй семантичній структурі виявляє компоненти (посесивного зв’язку), обов’язкові для розуміння категоріальної ситуації. Граматичне оформлення відтінків посесивного значення, відповідно, пов’язується з комбінацією цих компонентів.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках реалізації наукової програми “Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності”. Проблематика дослідження координується з науковою темою кафедри української мови Криворізького державного педагогічного університету “Проблеми функціонування мовних одиниць і граматичних категорій у різних стилях української мови”. Тема дисертації затверджена Вченою радою Криворізького державного педагогічного університету 09 січня 2003 року, протокол №6.

Мета роботи полягає у з’ясуванні зумовленості структурно-семантичних особливостей цих структур в основних стилях української мови.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

1) з’ясувати зміст поняття “посесивність”, розглянути структуру функціонально-семантичної категорії посесивності;

2) класифікувати різні типи відношень, об’єднані загальним поняттям “посесивність”;

3) описати основні семантичні типи посесивних предикативних конструкцій;

4) виділити й описати мінімальні структурні схеми синтаксичних конструкцій з дієсловом мати, зумовлені способом організації семантичних компонентів посесивних відношень, та засоби їх морфолого-синтаксичної реалізації;

5) охарактеризувати основні семантичні компоненти посесивного значення;

6) виявити особливості функціонування посесивних предикативних структур в українській мові, з’ясувати причини, які уможливлюють паралельне вживання певних конструкцій.

Теоретико-методологічні засади. В основу дослідження покладено положення про зв’язок мови й мислення. Мова є засобом пізнання світу, універсальною оболонкою різних форм суспільної свідомості. Мовна система граматики, що охоплює впорядковану множинність граматичних одиниць, класів і категорій, їхню структуру та зв’язки з лексикою, включає також закладені в цій системі закономірності функціонування мовних засобів, що реалізуються в процесах мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Важливе значення має положення про взаємодію елементів мовної системи й навколишнього світу, про тісний зв’язок семантичних і граматичних категорій на рівні мовних засобів та їх функцій. У роботі використано положення функціонально-граматичних досліджень, що знайшли відображення у працях Й.Андерша, Е.Бенвеніста, Л.Булаховського, І.Вихованця, К.Городенської, А.Грищенка, Н.Гуйванюк, Ж.Лейтнера, О.Мельничука, І.Слинька, В.Топорова, С.Ульман, В.Харьковського, К.Чинчлея, Ч.Філлмора, В.Ярцевої.

Об’єктом дослідження є посесивні предикативні конструкції, які на сьогодні ще недостатньо описані на рівні структурної й семантичної організації, а також на рівні дериваційних відношень цих одиниць та одиниць інших мовних рівнів (морфологічного, лексичного, словотвірного, синтаксичного).

Предметом дослідження є семантико-синтаксична структура предикативних конструкцій посесивності.

Матеріал дослідження. Фактичний матеріал, проаналізований у дисертації, добирався з текстів розмовно-побутового (фольклор, художні тексти) та наукового стилів, художніх текстів української літератури ХІХ — ХХ століття різної жанрової приналежності (прозових, поетичних і драматичних творів). Усього проаналізовано близько трьох тисяч синтаксичних конструкцій.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше в українському мовознавстві системно описано структурно-семантичні типи посесивних предикативних конструкцій з позицій функціонально-семантичного синтаксису, з’ясовано умови формування та засоби їх реалізації як однорівневих та різнорівневих дериватів. Досліджено семантичні компоненти, що є релевантними у визначенні характеру посесивного зв’язку. Уперше виділено відношення органічної / неорганічної належності, належності дифузного типу.

Теоретичне значення дослідження. Дослідження структурно-семантичних особливостей посесивних предикативних конструкцій поглиблює теорію граматики на основі з’ясування механізму відображення в мові складної взаємодії та взаємозв’язку явищ реальної дійсності у вияві посесивних відношень і мовних засобів вираження їх у посесивних конструкціях.

Практичне значення роботи визначається можливістю використання її результатів у підручниках і посібниках з сучасної української літературної мови з метою поглибленого опису структурно-семантичної специфіки простого речення, а також у практиці викладання курсу української мови у вищих навчальних закладах освіти, у спецкурсах і спецсемінарах з проблем синтаксису простого речення. Матеріали дисертації можна використати при укладанні синтаксичного словника сполучуваності дієслова мати з суб’єктними, об’єктними, локативними й темпоральними синтаксемами.

Методи дослідження. Специфіка об’єкта дослідження, мета роботи зумовили використання як основних описового методу, трансформаційного та компонентного аналізу. Також застосовувалися прийоми класифікаційного та кількісно-статистичного методів.

Апробація та впровадження результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданні кафедри української мови Криворізького державного педагогічного університету. Наукові доповіді з теми виголошувалися на наукових конференціях професорсько-викладацького складу Криворізького державного педагогічного університету (2002, 2003, 2004 рр.); на Других Всеукраїнських науково-граматичних читаннях (м. Донецьк, 23–24 жовтня 2002 року). Результати дисертаційного дослідження впроваджені на уроках української мови с/ш №52 м. Кривого Рогу (довідка № від 17 вересня 2004 року) та в лекційно-практичному курсі сучасної української літературної мови Київського міського педагогічного університету імені Б.Д.Грінченка (довідка № від 27 грудня 2004 року).

Публікації. Результати дослідження відображені в деcяти публікаціях, сім з них уміщено в наукових виданнях, рекомендованих ВАК як фахові.

Структура та загальний обсяг роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, списку джерел фактичного матеріалу та їх умовних скорочень. Загальний обсяг дисертації 198 сторінок (із них основний текст дослідження – 192 сторінки); список використаної літератури становить 235 позицій, список джерел фактичного матеріалу – 92 позиції.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, теоретико-методологічні засади дослідження, вказано на зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету й завдання дисертації, теоретико-методологічні засади дослідження, з’ясовано об’єкт і предмет дослідження, його джерельну базу, визначено наукову новизну, теоретичне й практичне значення роботи, подано відомості про апробацію та публікацію результатів дослідження.

У першому розділі – „Посесивність як мовна категорія” – аналізується поняття „посесивність”, визначається структура посесивності, виділяються мовні рівні, на яких реалізується належність; обґрунтовується вибір базової моделі посесивної конструкції (N1 – Vf (мати) – N4); класифікуються посесивні предикативні структури залежно від типу посесивного зв’язку (конструкції органічної та неорганічної належності, конструкції дифузного типу).

Традиційно категорія посесивності в сучасній лінгвістиці розглядається як одна із семантико-синтаксичних універсалій, яка відображає відношення між двома об’єктами зовнішньої реальності. Учені розуміють посесивність як поле, що містить упорядковані змістові елементи, співвідносні з формальними засобами вираження (Н.Гуйванюк, В.Топоров). Залежно від способу передачі посесивних відношень і характеристики ситуацій володіння (тобто ступеня експліцитності значення категорії посесивності) в структурі поля виділяють ядро й периферію. Загальновизнаним є той факт, що універсальними способами передачі значення посесивності є дієслова мати і бути, які формують валентну рамку із двох облігаторних актантів (Н.Арутюнова, І.Данильчук). Такі конструкції виражають значення володіння і називаються власне посесивними. Посесивні відношення в подібних одиницях виявляють ознаки: а) об’єкт володіння є залежною субстанцією, утворює простір суб’єкта; б) суб’єкт володіння (посесор) являє собою незалежну субстанцію і є носієм предикативної ознаки володіння; в) предикативна ознака володіння представлена як спрямування відношення від посесора до об’єкта. Виділяються конструкції, що конституюються на базі предикатів, виражених дієсловами на позначення дії. Обидва типи конструкцій виявляють позиції посесора та об’єкта володіння. Посесивне відношення експлікується за допомогою предиката, вираженого дієсловом на позначення дії, що відносить такі структури до периферії.

Понятійна основа ситуації володіння трактується по-різному. В широкому розумінні посесивність виражає просторові відношення, коли один із об’єктів “включається” або “входить” до іншого. У роботі посесивний зв’язок розглядається як стан „входження” або „включення”, оскільки виділення сфер посесора розширює межі відношень на рівні суб’єкт – об’єктивна дійсність. Володіння з цієї позиції витлумачується у зв’язку з аспектом відносності, а не абсолютності. Таким чином, для характеристики посесивної ситуації актуальним є окреслення меж простору суб’єкта володіння. Стан володіння, у якому перебуває конкретний предмет, аналогічно характеризується за допомогою компонентного аналізу відношень з іншими субстанціями. Спосіб практичної діяльності людини стає основою різних (у тому числі альтернативних) орієнтацій пізнання, що визначають ціннісне сприйняття об’єктів. На цій підставі відношення розглядається як характеристика реальності, в якій є можливими події, процеси як результат практичної варіативності умов існування об’єктів володіння. У такий спосіб відношення вказують на своєрідну незавершеність певного фрагменту дійсності, можливість виникнення нових процесів. Тому виділяємо динамічний аспект посесивних відношень: володіння об’єктом певним чином „реалізується”.

Враховуючи зазначене вище, посесивність витлумачується як одна із універсальних категорій, що виявляється на семантико-синтаксичному рівні як функціонально-семантична категорія і відбиває відношення між двома об’єктами, коли один об’єкт сприймається як елемент особистої сфери іншого об’єкта (особи) або коли один об’єкт (особа) має право володіння чи користування іншим об’єктом (матеріальним).

На основі аналізу посесивних відношень виділяються семантичні компоненти, що є релевантними для визначення сфери володіння. Розуміння невідчужуваності в роботі ґрунтується на тому, що посесивні відношення виникають між незалежною субстанцією (суб’єктом) і залежною (об’єктом) – заданою, обов’язковою складовою посесора. З цієї позиції функціональні, родинні зв’язки на рівні „особа – особа” визначається як ознака відчужуваної належності. Неорганічна належність характеризує об’єкт як окремий, відчужуваний від посесора. Об’єкт, що входить до сфери посесора, становить дискретну одиницю зовнішньої реальності і є відчужуваною частиною посесора.

Реалізація зв’язків у вигляді матеріального процесу вимагає більш конкретного підходу до їх розуміння, розподілу за рівнями організації реальності, оскільки, наприклад, емоційні й раціональні відношення можуть виявлятися не у вигляді фізичного процесу, а за допомогою поведінки людей, їх дій і вчинків. Пор.: ...Віталій, проте, не мав на неї гніву, він прощав їй цей, як завжди буйний спалах (Гончар); Але ж має тепер життячко: відколи ту поліцейську ганчірку на руку начепив, у вічнім перебуває страху... (Гончар).

Отже, в межах відповідного рівня організації матерії (соціального, психофізичного рівня) абстрактні поняття включаються до системи посесивних зв’язків і ототожнюються з об’єктом володіння. Очевидно, для аналізованої сфери володіння не є визначальними ознаки на рівні опозиції відчужуваність / невідчужуваність, оскільки опосередковане співвідношення матеріальних еквівалентів з абстрактними поняттями не усуває різниці між чуттєвим і раціональним. Тому виділено належність дифузного типу, яка характеризує зв’язок “людина – внутрішній світ”; “людина – соціальна дійсність”.

За характером посесивного зв’язку вчені виділяють субординативну й домінантну належність. Субординативна належність — це пасивне, неконтрольоване відношення між двома окремими об’єктами, при якому посесивний об’єкт або сама наявність зв’язку не залежить від посесора. Домінантна належність — це активне, контрольоване відношення між двома окремими об’єктами, при якому посесивний об’єкт або наявність зв’язку залежить від посесора. Відношення належності протиставляються також на рівні опозиції постійність / тимчасовість зв’язку. Постійне володіння містить інформацію про об’єкт, що постійно пов’язаний зі своїм посесором. Тимчасове володіння визначає об’єкт як такий, що пов’язаний з посесором тимчасовим відношенням. Проте, на нашу думку, таке розуміння вимагає конкретизації, оскільки виділені різновиди посесивного простору модифікують узагальнене поняття володіння. У понятті „постійність” відбиваються однорідність, тотожність, цілісність зв’язків. Непостійність визначається як розщеплення або одноактність, переривання чи відновлення зв’язків. Отже, в загальному значенні постійність (статичність) характеризує зв’язок власне володіння. Відповідно, сфера відчужуваності включає предмети навколишньої дійсності. Такі відношення характеризуються як володіння або зв’язок за функцією: Чи не пожалієш нам хоч трохи, бо ми й шматка хліба не маємо (Кармалюк); Ми навіть власної не маєм хати, Не одкрийте нас тюремним ключарам (Українка). Розуміння відчужуваності уявляється як динаміка втрати та набуття власності.

Для органічної належності визначальною є постійність посесивних зв’язків. Відношення, які здійснюються в межах посесивного простору дифузного типу, мають функціональний характер, оскільки абстрактні поняття відбивають результат пізнання людиною об’єктів соціальної і духовної реальності у формах практичної діяльності. Проте подібні одиниці вважаються не власне посесивними, оскільки в цьому випадку відбувається фактично лише перенесення сформованої моделі посесор – відношення володіння – об’єкт володіння, категоріальне значення посесивності набуває відносного, не спрямованого характеру.

Отже, категорія посесивності має концентричну будову, центром якої є людина, носій ознаки володіння. Багаторівневість дійсності зумовлює виділення трьох сфер за ознакою приналежності об’єкта до зовнішньої чи внутрішньої (ідеальної) реальності. В межах простору здійснюються посесивні відношення, що характеризують об’єкт як відчужуваний / невідчужуваний або такий, що поєднує ознаки обох типів зв’язків. Реалізація відношень залежно від різновиду посесивного простору може мати статичний або динамічний характер. Проте на кожному рівні організації дійсності, окрім загальних для всіх рівнів зв’язків, існують свої, специфічні відношення.

Одиниці всіх рівнів (лексичного, морфологічного, синтаксичного) містять сему, яка передбачає зв’язок між двома предметами й може реалізуватися як у лексичних одиницях, визначаючи сам принцип номінації об’єкта, так і на синтаксичному рівні. Тому виділення базової моделі уможливлює систематизацію семантичних компонентів посесивних відношень, які своєрідно групуються у конструкціях певного семантичного різновиду, а також зумовлюють трансформаційний процес через актуалізацію певних компонентів посесивних відношень. Синтаксичні одиниці мають системну організацію. Дериваційна парадигма як сукупність форм одного структурного типу виявляє їх взаємозв’язок. Компонент дериваційної парадигми в ролі похідної конструкції відбиває процеси модифікаційної або транспозиційної природи. Визначення похідної одиниці здійснюється за допомогою аналізу формально-граматичної, семантико-синтаксичної та комунікативної організації речень, які перебувають у дериваційному зв’язку. Видові семантико-синтаксичні категорії ґрунтуються на семантичних ролях іменникових компонентів у реченні. Базова модель речення характеризується симетрією усіх рівнів.

У роботі зазначається, що посесивні відношення відображають зв’язок посесора та об’єкта. Оскільки семантично елементарне просте речення являє собою структуру, яка складається тільки з одного предиката й зумовлених його семантико-синтаксичною валентністю іменникових синтаксем, семантично передбачувані валентністю предиката стану, вираженого дієсловом мати, є позиції суб’єкта та об’єкта: Хлопець має книгу. У наведеній моделі посесор (носій активної ознаки) розуміється денотативно: як реальний актант категоріальної ситуації. Суб’єкт представлений у пропозиції, співвідноситься з „даним” (темою) при актуальному членуванні конструкції. Дериваційні відношення між компонентами парадигми речення мають неоднаковий характер, хоча разом із тим видозміни речення не порушують необхідних у цих процесах меж семантико-синтаксичної тотожності синтаксичних одиниць. Транспозиційні видозміни стосуються перетворень складних речень на прості ускладнені та перетворень речень на словосполучення. Регулярні співвідношення вихідності / похідності виявляють складнопідрядні речення з детермінантними підрядними частинами (часу, причини, цілі, допустові, умовні) і прості ускладнені речення з детермінантними членами Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис. – К.: Либідь, 1997. – С.173-175..

Отже, у таких структурах просте речення типу Хлопець має книгу займає серединну позицію парадигматичного ряду, функціонує як похідна одиниця щодо складного речення (за умови наявності структурно-семантичного поширювача); як вихідна одиниця щодо ускладненого простого речення або синтаксичної одиниці нереченнєвої природи (словосполучення, синтаксеми): а) Михайло має книгу — книга Михайла — Михайлова книга; Дівчина має русяве волосся — Дівчина з русявим волоссям — Русявоволоса дівчина — Русявка; б) Катря має гроші на сукню — Катря має гроші, щоб купити сукню. Аналіз вихідної посесивної предикативної конструкції дозволяє, по-перше, визначити співвідносність однорівневих та різнорівневих дериватів, по-друге, виділити шляхом порівняння компоненти посесивних відношень, що виявляються на семантико-синтаксичному та власне семантичному рівнях (Микола має фотокартку — володіння за функцією; наявність предмета; наявність як результат дії). Деталізація компонентів посесивних відношень спирається на протиставлення зовнішнього та внутрішнього володіння, посесивність як мовна категорія комплексно відбиває характеристику зазначених видів володінь за напрямами зв’язку та його значення.

У роботі розглядаються посесивні предикативні конструкції, виходячи з аналізу посесивних відношень, відображених у базовій моделі. Структура посесивних предикативних конструкцій відповідає загальній формулі суб’єкт — відношення — об’єкт. У вихідній моделі конструкцій спостерігається симетрія співвідношень власне семантичної, семантико-синтаксичної та формально-граматичної структури. Отже, базова конструкція визначається як така, що має модель N1 — Vf (мати) — N4; виражає семантичну структуру: носій посесивного відношення — посесивне відношення — об’єкт посесивного відношення.

У базовій посесивній конструкції з дієсловом мати учасники ситуацій характеризуються однозначно: суб’єкт відношення є активним, об’єкт – пасивним, оскільки на нього спрямоване відношення володіння. Відомо, що реляційне значення підкоряється законам логіки: воно має об’єднувати однорідні сутності. Оскільки в мовній реальності модель посесивних відношень є антропоцентричною, то суб’єкт володіння виражається лексемами на позначення особи. У семантичній структурі такі лексеми містять реляційне значення „володар”. Посесивний простір утворюють предмети, події, явища й інші особи. Референція лексем у позиції об’єкта володіння дозволяє визначити характер посесивного зв’язку, враховуючи ознаки: відчужуваність / невідчужуваність; статичність / динамічність; активність / субординативність.

Таким чином, категорія посесивності визначається як семантично гетерогенна, тобто така, що об’єднує ряд різнопланових відношень. Враховуючи релевантні для визначення типу посесивного відношення ознаки, конструкцію типу Хлопець має книгу можна кваліфікувати як базову, тобто таку, що виявляє активний суб’єкт, субординативний об’єкт, відчужуване відношення (об’єкт не є частиною посесора); статичність володіння (характеризує простір як включення). Комбінація семантичних компонентів дає можливість виділити різновиди посесивних предикативних структур: конструкції органічної належності (об’єкт є частиною посесора; простір являє собою входження); конструкції дифузного типу, які відбивають відношення між людиною та абстрактним поняттям (відношення, що передають психічні, інтелектуальні властивості особи; відношення, які відбивають результати духовного освоєння дійсності).

Структурно-семантичні поширювачі базової посесивної конструкції різняться ступенем обов’язковості, необхідності в семантико-синтаксичній структурі речення. Обов’язкові компоненти співвідносні з такими елементами ситуації, які відіграють основну роль для характеристики й ідентифікації відношень. Необов’язкові (другорядні) компоненти вказують на вірогідні, можливі елементи ситуації. Структурна організація значень посесивних відношень визначає структурно-семантичні особливості конструкцій зі значенням належності.

У другому розділі – „Конструкції з семантикою неорганічної / органічної належності” – розглянуто визначальні характеристики структури та семантики предикативних структур на позначення неорганічної / органічної належності.

Конструкції неорганічної належності відбивають відношення між людиною та річчю; людиною і людиною. Значення володіння виявляє такі семантичні компоненти: а) об’єкт постійно / тимчасово пов’язаний із суб’єктом; б) суб’єкт активний щодо об’єкта; в) об’єкт не є частиною посесора.

Характерною особливістю для конструкцій неорганічної належності є активне вживання конверсивної моделі (Петро має стіл — Стіл належить Петру), оскільки їхня семантична структура має вигляд: Носій посесивного відношення — Посесивне відношення — Об’єкт посесивного відношення. Базова модель С — П — О (N1 — Vf (мати) — N4) поширюється відповідно до поєднання семантичних компонентів посесивних відношень. Динамічний характер посесивного зв’язку зумовлює функціонування чотирикомпонентних конструкцій, в яких розрізняється значення власне володіння та належність за функцією. У подібних структурах фіксується кореляція статичного дієслова мати з динамічними дієсловами на позначення набуття, втрати власності чи користування нею.

Відчужувані об’єкти, що складають посесивний простір особи, становлять конкретні предмети. За характером зв’язку посесора та об’єкта володіння виділяються тематичні групи: конкретний предмет; матеріальні цінності; одяг; їжа; приміщення, господарські будівлі.

Належність за функцією характеризує динамічний зв’язок „посесор — конкретний предмет” і зумовлює функціонування чотирикомпонентної конструкції зі значенням мети або безпосереднього користування об’єктом (N1 — Vf (мати) — N4 — (в) N6 (руках): Вони (бійці – Т.М.) уже мали гвинтівки у руках (Смолич). Конструкції, які представляють відношення „суб’єкт — одяг”, реалізують значення власне володіння та володіння за функцією, що зумовлює регулярне використання локативного поширювача. При цьому детермінатив виявляє ототожнення суб’єкта як тіла, що має невідчужувані частини з комунікативно виділеними (на собі (тіло — тіло); на ногах, голові, руках тощо): Іщинський мав на собі такий костюм, на який ніхто не повинен був би заздрити (Шевчук). Статичні посесивні відношення „суб’єкт — матеріальні засоби” характеризують простір особи як постійний. При цьому об’єкт володіння виражається тематичним іменником або словосполученням з кількісним значенням. Напр.: Ви щиро помогти хотіли – он маєте на олтарі срібло і золото – замість отих агап, могли б рабів з неволі викупляти (Л.Українка); Крім нерухомого добра, в старого була ще купа грошей, векселі і якесь поняття про справедливість (Сенченко). Одиниці, що передають динамічний зв’язок, поширюються компонентом зі значенням мети (N1 — Vf (мати) — N4 — (на) N4): До речі, вона безробітна – та й робити, певно, нічого не здатна, – нудиться, не має грошей на вбори (Підмогильний). У конструкціях, які виражають відношення „посесор — приміщення”, об’єкти господарської діяльності, регулярним є використання дієслів наймати, орендувати, придбати, які за значенням корелюють з дієсловом мати: ...Після одруження він навідріз одмовився йти у прийми, хоч свого кутка, як і годиться епохальному поетові, не мав, наймав тоді в Голосієві у приватному будинку щось на зразок сіней (Шкляр).

Конструкції зі значенням наявності у посесора стосунків з іншими особами по лінії родинних, соціальних та функціональних зв’язків на внутрішньопосесивному рівні поділяються на конструкції умовно невідчужуваної та оказіонально невідчужуваної належності, які, в свою чергу, характеризують зв’язок як статичний і динамічний: Звичайно, я маю тепер не тільки наречену, а й жінку (Підмогильний); Нас таки чимале військо, маєм свого отамана (Л.Українка). Конструкції, в яких ознака (конкретна / неконкретна) об’єкта представляє відношення, що характеризується як відображення (чітке / нечітке) свідомістю суб’єкта поведінки, діяльності об’єкта є суто чотирикомпонентними (С — П — О — (за) Z (N4), утворюючи спеціалізовані тематичні ряди. Динамічні конструкції містять афективно-когнітивну оцінка діяльності чи поведінки: 1) характерна поведінка (дивак, плаксій, примітив, ідіот): Ти, мабуть, маєш мене за примітива, — сказав Едик (Мушкетик); — Товаришу лейтенант, — обурився кореспондент, – ви за кого мене маєте? Це я повинен у газеті боягуза вміщати? (Білкун); 2) самохарактеристика, де суб’єкт виражений у модально-пропозитивному й порівняльному планах через позицію іменник — зворотній займенник себе: Колеги мали себе за творців нової техніки, нового технологічного віку (Дрозд); 3) типова діяльність або соціальний статус (X має У у функції Z): Вари зілля при людях, щоб за знахаря тебе мали (Шевчук); — Чи справді вона така багачка в селі? — За таку її люди мають (Кобилянська); 4) оцінка діяльності через психічні властивості: Семен мав брата за дуже розумного, хоча й не пойняв йому цілком віри (Коцюбинський); Степан. Я ж завжди мав Вас за чесну людину (Кропивницький).

Конструкції органічної належності передають відношення невідчужуваності, які усвідомлюються як обов’язкові для кожного конкретного суб’єкта, і містять фонові знання про те, що кожна істота має частини, органи тіла. Об’єкт володіння може бути представлений як абсолютно або відносно невідчужуваний. Відповідний характер зв’язку — обов’язковий чи вірогідний — на мовному рівні реалізується в базових три– або чотирикомпонентних конструкціях. Зокрема, конструкції з абсолютно невідчужуваним об’єктом, ужиті в загальному значенні, мають трикомпонентну модель: Людина має голову, руки, серце, печінку, серце, нирки. У загальному значенні вживається також чотирикомпонентна конструкція (з кількісним об’єктом, атрибутивним поширювачем), яка містить характеристику фізіологічних особливостей взірця: Астенічний (доліхоморфний) тип має високий або середній зріст, видовжену грудну клітину з підгрудинним кутом, довгу шию, вузьке передпліччя, відносно довгі кінцівки, ніжну тонку і бліду шкіру та слабо розвинену підшкірну клітковину (Посібник).

Навпаки, конструкції з конкретним значенням мають облігаторний атрибутивний поширювач, оскільки обов’язковість наявного зв’язку між посесором та частиною чи органом тіла корелює з атрибутивністю, яка позначає сталу ознаку або стан об’єкта: Брови Степан мав густі, очі великі, сірі, чоло широке... (Підмогильний); Порфирій Федотович мав велику... голову і широкі брови (Дімаров).

Для конструкцій з відносно невідчужуваним об’єктом класифікуючим компонентом посесивних відношень є необов’язковість зв’язку, що уможливлює функціонування структур, які передають місце розташування соматизму на поверхні цілого — тіла. Типовим для реалізації цього значення є прийменниково-відмінкові форми (на) N6; (під) N5; (між) N2; (поряд) N2; (вище) N2. Предикат розглядуваних конструкцій виражається тематичними дієсловами або зв’язкою бути: У цього ж Сергія Бурова лице було розмальоване шрамами, що лежали на лобі, на щоках, на підборідді — довге волосся трохи прикривало їх (Ткач); Під очима в секретаря синці, на щоках жовтуваті кола — напевне, загострення хвороби (Цюпа).

Оскільки людина являє собою фізичну та духовну єдність, використовуються структури, які репрезентують опосередкований зв’язок фізичного та психічного станів особи. Зв’язок психічного та фізичного станів на мовному рівні передається за допомогою конструкцій моделі С — П — О —  Loc (N1 – Vf (мати, тримати) – N4 – (в) N6), де локалізатор виражається соматизмом, що являє собою “орган”, через який виявляється внутрішній зміст людської душі або склад характеру, напр.: І спогорда одходить від розгубленого лісника... чорнобриве дівчисько, а біля неї увивається ставний закоханець, що має в очах любов та молодече безжур’я (Стельмах); І хоч затяжким було для нього весло, але в очах, як і Миколка, тримав цілі броди синьої радості (Стельмах). Перетворення активної конструкції (за характером посесивного зв’язку) в пасивну виражається в заміні логічного суб’єкта об’єктом. На формальному рівні відбувається перетворення прямого додатка в підмет. У розглядуваних конструкціях суб’єкт володіння виражається за допомогою посесивного родового або його деривата – присвійного прикметника, а також присвійного займенника. В аналізованих конструкціях співвідносні дієслова формують чотири тематичні групи: 1) “глибинного буття”, які вказують на невиявленість ознаки (ховатися, чаїтися); 2) виявлення певної властивості, характеристики (виражатися, відбиватися, світитися, випромінюватися); 3) сприйняття (відчуватися, чутися); 4) метафоризовані дієслова. У конструкціях з дієсловами, вжитими в переносному значенні, досить чітко розмежовується володіння фізичним органом (локалізатором) і наявність / виявленість психічного стану: В її очах світились незнані йому чарівні іскри, що, як далеке блимання ватри, привертали його стомлений погляд… (Підмогильний); Вона взяла той пучечок, і в зеленаво-голубих очах дівчини сплеснула тиха радість (Цюпа).

Посесивні конструкції трансформуються у складні іменники або субстантивні словосполучення залежно від функції такого компонента посесивного значення, як постійність тимчасовість; а також характеру зв’язку між посесором та об’єктом, де об’єкт характеризується як абсолютно чи відносно невідчужуваний. Оскільки структурною особливістю конструкцій з об’єктом на позначення соматизму є обов’язковість атрибутивного поширювача, то вихідною моделлю слід уважати таку: С — П — Atr — О; для конструкцій з відносно невідчужуваним об’єктом, відповідно, С — П — О. Деривація на базі вихідних семантично елементарних речень відбувається у такий спосіб: Чоловік має ніс + Ніс є кривий — Чоловік, що має кривий ніс, некрасивий — Чоловік з кривим носом некрасивий — Кривоносий чоловік некрасивий — Кривоніс некрасивий: Горбоносий матрос нахилився над своєю тільняшкою, і міцні жилаві руки його завертілися, неначе жорна, збиваючи білі густі клубки мильної піни (Ткач); Русявий довгоносий отрок говорив сусідові: – Спробуй розв’язати йому руки, він кулаком усіх приб’є (Хижняк).

У третьому розділі – „Дифузні типи посесивних конструкцій” – розглянуті структурно-семантичні особливості посесивних предикативних одиниць, які поєднують ознаки органічної / неорганічної належності.

У роботі виділено й охарактеризовано конструкції зі значенням внутрішнього стану, властивості особи, в яких об’єктом володіння виступають абстрактні сутності.

Зазначені об’єкти є потенційними складовими посесивного простору суб’єкта, оскільки взаємозв’язок характеризується за критеріями постійності / непостійності, відносної невідчужуваності. Посесивні відношення „особа — абстрактне поняття” в мовній реальності відбиваються за допомогою конструкцій, в яких у позиції об’єкта виступають лексеми відповідних тематичних груп: “афективно-когнітивні прояви”; “інтелектуальні якості”; “самопочуття особи, її фізичний стан”; “судження”.

Найпродуктивнішою з-поміж аналізованих посесивних структур є конструкції на позначення афективно-когнітивних проявів суб’єкта. Семантичною особливістю конструкцій розглядуваного типу є суб’єктна спрямованість емоційного стану, оскільки відношення між особами на рівні внутрішнього світу визначаються як інтерактивний акт. Спрямованість емоції зумовлює функціонування вторинного об’єкта, що знаходить вираження в конструкціях моделі N1 – Vf (мати) — (до) N2: Вона часом мала до нього й жаль (Шевчук); Без метушні, без галасу, без житейської мізерії він усе життя старається людям на теплий, як душа хліб, і всі мають до старого тільки любов (Стельмах).

Факт відчуття, почуття особи може передаватися за допомогою описових форм, де концепт-посесор частково або повністю ототожнюється з простором, що вміщує почуття. У першому випадку типовою є форма на серці, душі (на (в) N6); в грудях (в N6); у другому, відповідно, — у собі, ньому (у (в) N6): Сидів і безглуздо всміхався, начебто поділяв усі веселощі…Начебто не мав на серці пронизливого суму, який з’їдав мені серце (Шевчук); Не було в ньому вже страху, стало байдуже, як і завше (Підмогильний); Здавалося б радіти, бо ж став студентом. Але на душі в Андрія був сум (Цюпа).

До конструкцій розглядуваного структурно-семантичного типу зараховано також фразеологічні одиниці моделі N1 – Vf (мати) – N4; (У) N2 – Vf (бути) – N4, в яких лексеми серце, душа в позиції об’єкта умовно позначають внутрішній світ людини й ототожнюються з простором, в якому містяться емоції й почуття. Такі структури типові для художньої мови (усього проаналізовано 80 одиниць). Трикомпонентні конструкції моделі (N1 – Vf (мати) — N4 (серце)) характеризують людину згідно з моральними нормами. Атрибутивний поширювач виражається прикметником, вжитим у переносному значенні: Чоловік має, здається, чорні думки й чорне серце в грудях (Шевчук); Воно як маєш серце не з льодини, розп’яття — доля кожної людини (Костенко).

Оскільки внутрішній світ людини представлений через опозицію емоційного світу та суб’єкта на рівні активність / пасивність, регулярними є пасивні конструкції моделі N1 — Vf (охопити, огорнути) — N4: Радість охопила його: Темно-гаряча пелена впала Колькові на очі, і спершу його пронизав крижаний страх, а потім огорнула нестерпна радість (Шкляр); Темна пристрасть, що оволодіває нами, сприймається як вища цінність, про яку годі питати „навіщо?”, „звідки?”, „чому?” (Основи психології).

Конструкції зі значенням інтелектуальних характеристик особи реалізують два значення: “пізнавальна діяльність” (N1 — Vf (мати) — N4); “здібність оцінювати ситуацію, аналізувати її та керуватися цим у своїй діяльності” (N1 — Vf (мати) — N4 – Inf): Як хочеш, сину. Маєш розум теж. Але ж подумай, щастя йде у руки (Костенко); Я мав глузд збагнути, що зв’язаний далеко не втечу, через це вирішив чекати (Шевчук). Ототожнення інтелектуальної характеристики з простором уможливлює функціонування трикомпонентної конструкції, де об’єкт виражений лексемою голова: – Де я мала свою голову, коли він був у неї (Кобилянська); Вадим мав не тільки голову, а й руки (Дімаров).

Класифікуючими ознаками взаємозв’язку „особа — судження” є реальність / гіпотетичність; верифікаційність / неверифікаційність; істинність / хибність. Зазначені поняття мають узагальнене значення, тому вимагають інтерпертації змісту, що зумовлює функціонування складнопідрядного означального речення, де підрядна частина уособлює емпіричний факт, реалію позамовної дійсності. Судження, відбите в узагальненому значенні лексеми думка, в поверхневій структурі речення виражається прийменниково-відмінковою формою (про) N4, (на) N4; описовими формами гадки (в гадці) не мати про кого? що? (N4); на гадці мати що? (N4). Сполучення думка — Inf реалізує значення необхідності / можливості дії. Трансформи мати думку – Inf, думав – Inf; думав, що – мав думку, що пов’язані синонімічними відношеннями. Інтегральні ознаки синонімічних конструкцій (інваріантний пропозитивний зміст, рівновалентність, інваріантне граматичне значення, подібність синонімічних умов функціонування), дозволяють виявити відповідність аналітичних конструкцій типу наміритися поїхати конструкціям типу мати поїхати. Сема вимушеності актуалізується тоді, коли зовнішній контекст підкреслює обов’язкове виконання дії на противагу значенню семи повинності, в якій наголошується на причині дії. Модальний компонент можливості вживається для позначення вірогідності певної дії. Дієслово означає характер дії за наявністю здібності / можливості зробити щось у певний момент.

До цієї групи слід віднести співвідносні конструкції фразеологізованого типу, в яких підкреслюється сема вищого ступеня здібності (мати – сила (N4) – Inf). Можливість дії виражається також описовою формою (мати право Inf) із загальним значенням “бути у стані, змозі робити що-небудь”. Третій компонент може виражатися віддієслівним іменником, що акцентує увагу не на власне дії, а на процесі (N1 – Vf (мати) — N4 (право) — (на) N4). Конструкції розглядуваного типу функціонують в усіх стилях сучасної української мови. Залежно від значення й мовної функції вживаються модифікації вихідної моделі.

У конструкціях зі значенням самопочуття особи, її фізіологічного стану повідомляється про фізіологічний стан особи, що оцінюється за шкалою, еталоном для якої є позитивна характеристика фізичних відчуттів, дій органів і частин тіла людини. Оскільки відхилення від задовільного фізіологічного стану являють собою мимовільні дії, що виникають стихійно, в мовній реальності фіксується тенденція до використання пасивних конструкцій з суб’єктним членом у родовому У(N2) -– N1);