КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Нагірняк Остап Русланович

УДК 94(477):378.125+001.891[“19”]

Становлення та розвиток українознавчих досліджень у системі

університетських центрів і провідних наукових організацій

Наддніпрянської України (остання чверть ХIХ ст. – 1917 р.)

09.00.12 — українознавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ — 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Центрі українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

СЕРГІЙЧУК Володимир Іванович,

професор кафедри давньої та нової історії України,

директор Центру українознавства Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

ВЕРБА Ігор Володимирович,

професор кафедри історії Росії Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

кандидат історичних наук,

старший науковий співробітник

ГИРИЧ Ігор Борисович,

завідуючий відділом „ Джерела з історії України

ХІХ – початку ХХ ст.” Інституту української

археографії та джерелознавства

ім. М.С. Грушевського НАН України

Провідна установа: Інститут історії України НАН України

Захист відбудеться “15 ” червня 2005 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.01 при Центрі українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 108).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці імені М.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “12” травня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук,

старший науковий співробітник В.М.Піскун

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Українознавство як система наукових знань про Україну і українців є одним із важливих чинників духовного самоусвідомлення нації, формування історичної пам’яті та державного будівництва. Становлення українознавства як наукового напрямку й навчальної дисципліни відбувалося в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., а отже саме цей період важливий для вивчення й узагальнення. Тим більше, що упродовж досить тривалого часу ідеологічні стереотипи боротьби проти так званого українського буржуазного націоналізму не давали змоги об’єктивно відтворити історію становлення і розвитку українознавчих досліджень та їхнього значення у системі наукового знання в останній чверті ХІХ ст. – 1917 р. Сучасний етап розвитку українознавчої науки потребує аналізу накопиченого фактичного матеріалу і переосмислення підходів до його розуміння з метою відтворення цілісної картини українського наукового процесу. У зв’язку з цим сьогодні поглиблена увага науковців не лише до діяльності окремих учених, але й до організаційних засад їхньої роботи, до вивчення процесу інституціоналізації української науки, який припадає на кінець ХІХ – початок ХХ ст. У цей час гуманітарні науки в Україні набувають яскраво виражених національних рис, тяжіють до певної комплексності, системності, набираючи загалом українознавчого характеру. Вищі навчальні заклади, провідні наукові організації на території Наддніпрянщини активно здійснюють дослідження в різних галузях українознавства. Провідна тенденція розвитку науки в той час пов’язана із процесом перетворення її на національну з власним концептуальним баченням, науковими кадрами та інституціями. Саме завдяки плідній праці українських учених тоді постало наукове українознавство, представлене усіма галузями гуманітарних, суспільних і навіть природничих наук. Воно розвивалося на двох рівнях: концептуальному та практично виявному (дослідження українознавчого характеру в окремих галузях знання).

Актуальність цього дослідження визначається тим, що для розв’язання проблем зміцнення національної самосвідомості і самоповаги народу, розвитку й пропагування української науки і культури, виховання національної інтелектуальної еліти нині знадобиться досвід наукової роботи попередніх поколінь українознавців. А наукове українознавство на сучасному етапі має стати тією основою, якої не вистачає у процесі становлення повноцінної української нації і побудови нової України. Актуальність роботи також полягає і в тому, що процес становлення і розвитку українознавства на теренах Наддніпрянської України – тема в історії української науки недостатньо досліджена, яка комплексно не вивчалася. Тому в сучасних умовах, на етапі активного державотворчого процесу в Україні питання українознавчих досліджень у системі університетських центрів і провідних наукових організацій Наддніпрянщини в останній чверті ХІХ ст. – 1917 р. є актуальним.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у рамках науково–дослідної програми Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Дослідження проблем українознавства в системі сучасних загальносвітових тенденцій розвитку націєтворчих концепцій” (номер державної реєстрації 2000Б–010).

Об’єктом дисертаційної роботи є українознавчі дослідження у системі університетських центрів та провідних наукових організацій Наддніпрянської України у останній чверті ХІХ ст. – 1917 р.

Предметом дисертаційного дослідження є процес становлення і розвитку українознавчих досліджень у структурі вищих навчальних закладів і провідних наукових установ Наддніпрянської України у зазначений нами період, тобто постання наукового (академічного) українознавства у тісному зв’язку з тогочасним ходом суспільно–політичного і культурного розвитку України.

Мета роботи – відтворити на основі грунтовного і критичного аналізу архівних матеріалів, опублікованих джерел і наукової літератури цілісну картину процесу становлення і розвитку українознавчих досліджень у Наддніпрянській Україні наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. у контексті поступу української національної науки і культури, формування головних наукових товариств як українознавчих осередків, тобто висвітлити розвиток наукового українознавства у системі вищих навчальних закладів і наукових організацій того періоду.

Для досягнення поставленої мети ставляться такі основні дослідницькі завдання:–

проаналізувати стан наукового вивчення проблеми, залучивши для висвітлення порушеної проблематики якнайширше коло джерел; встановити ступінь дослідження проблеми в історіографії;–

розглянути концептуальне бачення предмета українознавства різними авторами кінця ХІХ – початку ХХ ст.;–

простежити процеси становлення і розвитку основних напрямів наукового українознавства у Наддніпрянській Україні наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., форми діяльності тодішніх провідних вчених у різних галузях українознавства;–

дослідити головні цілі та методи, стратегію українознавчих досліджень провідних наукових організацій, університетських центрів Наддніпрянщини, визначити їх роль і внесок для розвитку українознавства як науки;–

відтворити процес інституціоналізації українознавства, тобто формування і становлення основних українознавчих наукових осередків у різних регіонах Наддніпрянської України, з’ясувати значення і місце українознавчих досліджень у розгортанні українського національно–культурного відродження;–

ввести у науковий обіг нові і маловідомі факти з історії становлення українознавчої науки, узагальнити досвід окремих вчених, університетських центрів та наукових інституцій в галузі українознавчих досліджень і на основі цього виробити теоретичні та практичні рекомендації для подальшого використання результатів дослідження.

Методологічні засади дисертації базуються на основоположних загальнонаукових принципах історизму, об’єктивності, системності, науковості. Важливими шляхами розв’язання проблеми цього дослідження є застосування загальнонаукових (історичний, логічний), міждисциплінарних (структурно–системний підхід) та власне спеціально–історичних методів дослідження (порівняльно–історичний, хронологічний, метод історичної антропології), а також методів джерелознавчого та історіографічного аналізу та синтезу.

Хронологічні рамки дослідження визначені об’єктивними процесами, що відбувалися у суспільному і культурно–науковому житті Наддніпрянської України наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Нижньою хронологічною межею є 80–ті рр. ХІХ ст. Саме у цей період розпочинається політичний етап українського національного відродження, внаслідок якого відбувається деяке послаблення тиску російського царського режиму, що позначилося певним поліпшенням становища і української науки, і українства в цілому. На якісно новому, науковому рівні зростає інтерес до української минувшини, до національних традицій, а наукове життя стало невід’ємним фактором українського національного відродження. Верхньою межею дослідження є початок 1917 року, коли розпочалася українська національно–демократична революція і було започатковано новий період в історичному розвитку України.

Географічні межі дисертаційної роботи визначаються об’єктом дослідження і охоплюють територію Наддніпрянської України. Термін „Наддніпрянська Україна” розглядається автором у широкому розумінні цього слова і має в своїй основі швидше не географічний, а політичний контекст. Під Наддніпрянською Україною або Наддніпрянщиною автор розуміє ті українські землі, що входили у той час до складу Російської імперії.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що це дослідження є одним з перших в українській історичній думці наукових робіт, яке присвячене питанню комплексного вивчення процесу становлення і розвитку українознавчих досліджень в системі університетських центрів і головних наукових організацій Наддніпрянської України у зазначений період. Автором уперше здійснено узагальнювальний аналіз процесу розвитку українознавства на основі наукових принципів і методів дослідження, сучасних теоретико–методологічних засад українознавчої науки. Набуло подальшого розвитку вивчення наукової творчості найбільш відомих українознавців того часу (М. Грушевського, М. Сумцова, Д. Багалія, А. Кримського та ін.), їхнього внеску у розвиток українознавчих досліджень у вищих навчальних закладах, наукових установах, інших інституціях. Узагальнено досвід діяльності провідних організацій Наддніпрянської України у сфері українознавства. На основі широкого кола джерел та наукової літератури автором докладно висвітлено роль Київського, Харківського, Новоросійського (Одеського) університетів у розгортанні українознавчих досліджень, окреслено основні напрями і форми діяльності Українського Наукового Товариства та Харківського історико–філологічного товариства в становленні наукового українознавства, яке розвивалося і на концептуальному рівні, і конкретно дослідницькому, спрямованому на вивчення окремих історичних подій, явищ, осіб. Визначено значення і місце українознавчих розробок того періоду для активізації українського національно–визвольного руху, піднесення української національної самосвідомості, розкрито внесок вчених у процес формування і становлення національної науки. Здобувачем введено до наукового обігу архівні матеріали та опубліковані джерела, що раніше не досліджувалися. У дисертації також уточнюються окремі історичні факти, хронологія тих чи інших подій тощо.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів полягає у тому, що сформульовані у дисертації теоретичні висновки, її основні положення можуть бути використані для подальшої розробки проблем українознавства, допоможуть з’ясувати місце цієї дисципліни у контексті загального розвитку науки. Матеріали роботи можуть застосовуватись при читанні нормативних та спеціальних курсів з історії України, української науки і культури, історіографії, методології історичної науки тощо. Результати дослідження можуть застосовуватись при написанні спеціальних та узагальнюючих робіт, монографій, при підготовці підручників і посібників з перерахованих вище навчальних предметів і спеціальностей. Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації обговорювалися у Центрі українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка; оприлюднювалися в доповідях на міжнародних і всеукраїнських науково–практичних та науково–теоретичних конференціях, а саме: „Українська Центральна Рада: поступ націєтворення та державобудівництва” (Київ, 20 березня 2002 р.); „Історія освіти, науки та техніки в Україні” (Київ, 27–28 травня 2004 р.); „Динаміка наукових досліджень” (Дніпропетровськ, 21–30 червня 2004 р.); „Соціально–економічні, політичні та етнонаціональні чинники буття народу в системі українознавства” (Київ, 21–22 жовтня 2004 р.).

Публікації. Основні положення дисертації викладено у 6 публікаціях, з них 3 – у фахових виданнях.

Структура дисертації орієнтована на цілісне, послідовне, взаємопов’язане висвітлення досліджуваних проблем, обумовлених предметом дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів (які, в свою чергу, поділяються на підрозділи), висновків і списку використаних джерел та літератури. Обсяг основної частини дисертації становить 185 сторінок, загальний обсяг роботи – 218 сторінок, бібліографія нараховує 419 найменувань.

Основний зміст дисертації

У вступі обгрунтовано актуальність теми, визначені об’єкт і предмет дослідження, його хронологічні та географічні межі, а також викладені мета й завдання, методологія та методи дослідження, наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи.

Перший розділ „Історіографія та джерельна база дослідження” складається з трьох підрозділів. У першому – „Теоретико–методологічна основа дисертації” окреслено теоретико–методологічні засади дослідження, розглянуто концептуальне бачення українознавства, розкрито основні стрижневі поняття дисертації: українознавство, україністика, українознавчі дослідження.

У ході дослідження з’ясовано, що українознавство як наукове знання виникає у середині ХІХ ст. Концептуальне бачення поняття „українознавство” започаткував український вчений–енциклопедист Михайло Максимович. Однак набуттям чіткої наукової окресленості, певної системної визначеності воно існує завдяки видатному українському історику Михайлові Грушевському. Він на початку ХХ ст. трактував наукове українознавство як „ріжні галузи науки, присвячені досліду і пізнанню українського народа і його території в сучасности і минувшости” Грушевський М. Справа українських катедр і наші наукові потреби. – К., 1907. – С. 4–5.. Автором визначено, що у подальшому зацікавленість до українознавства дедалі більше зростала, ґрунтовнішою ставала його науково–теоретична база. Національна революція 1917–1921 рр. в Україні дала змогу українознавству вийти на державний рівень і отримати офіційну підтримку з боку влади. Широке впровадження українознавства у культурно–освітню сферу супроводжувалось поглибленням його науково–теоретичної розробки. У цьому аспекті варто відзначити праці І. Огієнка, Ф. Сушицького, С. Єфремова та інших учених. Вони зробили суттєві кроки у напрямі концептуального означення українознавства, розробки його методів і принципів, місця в українській культурі. Зокрема, С. Єфремов у посібнику „Українознавство” (К., 1920) назвав українознавство „наукою про наш рідний край”.

Відзначено, що у 20–ті рр. ХХ ст. внаслідок проведення більшовицької політики „коренізації” далі триває та поглиблюється вивчення українознавства, розвиток його концепції. Велике значення мала діяльність комісій ВУАН, поновлення редагованого М. Грушевським журналу „Україна”. З початку 30–х рр., коли у радянській Україні остаточно утвердився сталінський тоталітарний режим і було згорнуто процес українізації, українознавство і його інституції зазнали жорстоких репресій: нищилися кадри, наукова база, зник з ужитку навіть сам термін „українознавство”. Тому упродовж багатьох десятиліть українознавство, переважно як система наукових знань, розроблялось українськими науковцями за кордоном.

Здобуття Україною незалежності започаткувало новий етап розвитку українознавства. Воно постає як наукова система і навчальна дисципліна, цілеспрямовано вводиться у систему освіти, науки, культури. Однак, як і раніше, у сучасних поглядах на українознавство немає наукової єдності, існує багатоманітність думок і поглядів, насамперед щодо його концептуального бачення. І все ж домінуючими є погляди на українознавство як на об’єктивно існуючу наукову систему. Автором проаналізовано погляди П. Кононенка, М. Жулинського, Я. Калакури, Л. Токаря, Д. Мейса, І. Бичка, І. Бойченка та інших сучасних науковців щодо концептуального бачення предмета українознавства. Дисертант поділяє думку вчених (В. Крисаченка, В. Піскун), які розглядають українознавство як інтегративну систему знань, визначають його предмет і об’єкт. Предметом дослідження українознавства є Україна як геополітична і соціо–культурна реальність та українство як загальноцивілізаційний феномен у всій своїй неповторності і своєрідності у просторі й часі. Об’єктом українознавства є реальний український світ, який створювався упродовж тисячоліть і сьогодні визначає суть буття і свідомості українців як етнічної спільноти. Українознавство ставить за мету цілісне достовірне знання про Україну і світове українство, українське світобачення у просторі і часі. Власне тому воно має враховувати досягнення різних галузей наук, щоб осягнути інтегративних знань про український народ.

Автором подано визначення понять „україністика” і „українознавчі дослідження”. Україністика – це все, що стосується вивчення України та її народу різними науками (і гуманітарними, і природничими, і навіть технічними). Україністика – це дослідження певних наукових тем, аспектів, фактів у сфері українознавчого знання. Вона є практичною базою для українознавства, органічною складовою українознавчої науки. Власне україністика розставляє певні українознавчі теми, проблеми в окремих наукових опрацюваннях, а українознавство узагальнює останні. Під поняттям „українознавчі дослідження” автор розуміє наукові розробки, пошуки, студії, дослідження власне науковців–фахівців у окремих галузях української історії, філології (мовознавства, літературознавства і фольклористики), етнографії, географії, археології, правознавства, економіки, мистецтвознавства та інших наукових дисциплін, що безпосередньо стосуються України та українського народу у всезагальному їх розвитку. А структура українознавчих досліджень повинна бути орієнтована на цілісне, комплексне висвітлення різноманітних сфер буття українського народу.

У другому підрозділі „Стан наукової розробки дослідження” аналізується ступінь наукової розробки проблеми, здійснюється історіографічний огляд з предмета дослідження від початку ХХ ст. до наших днів. Процес становлення та розвитку українознавчих досліджень у системі університетських центрів і провідних наукових організацій Наддніпрянської України в останній чверті ХІХ – початку ХХ ст. ставав об’єктом та предметом наукового вивчення істориків, філологів, культурологів, етнологів тощо. Однак, попри такий стан речей на сьогодні практично не існує наукових праць, у яких би здійснювалося комплексне, цілісне дослідження цієї теми.

Аналіз історіографічної бази дозволив нам умовно поділити її на п’ять основних груп. Першу групу становлять праці вчених кінця ХІХ – початку ХХ ст., тобто власне самих організаторів і фундаторів українознавчих досліджень у Наддніпрянській Україні того часу. У цей час були закладені концептуальні основи розвитку українознавства (М. Грушевський) та розгорнуті широкі дослідження в галузі україністики (М. Залізняк, В. Дорошенко, М. Сумцов, М. Плевако, І. Каманін та інші)22 Грушевський М. Справа українських катедр і наші наукові потреби. – К., 1907. – 33 с.; Грушевський М. Развитие украинских изучений в ХІХ в и раскрытие в них основных вопросов украиноведения // Украинский народ в его прошлом и настоящем. В 2–х т.т. – Спб., 1914. – Т.1. – С. 1–37; Грушевський М. Українське товариство у Києві та його наукове видавництво // Записки УНТ у Києві. – 1908. – Кн. 1. – С. 3–16; Залізняк М. Російська Україна та її відродження. – Львів, 1910. – 72 с.; Дорошенко В. Українство в Росії. Новіші часи. – Відень, 1916. – 116 с.; Дорошенко Д. Українські кафедри в Київському університеті // Нова громада. – 1906. – Кн.ХІ. – С. 121–129; Дорошенко Д. Украинское ученое общество в Киеве // Украинская жизнь. – 1913. – № 3. – С. 45–53; Сумцов Н.Ф. Двадцатипятилетие Историко–филологического общества при имп. Харьковском университете // Сборник ХИФО. – 1905. – т. ХІV. – С. 17–28; Плевако М. Историко–филологическое общество при имп. Харьковском университете // Украинская жизнь. – М., 1915. – № 11–12. – С. 56–76; Каманин И. Важнейшие труды Н.П. Дашкевича по южнорусской истории // ЧИОНЛ. – 1908. – Кн. 20. – Вып. 3. – Отд. ІІ. – С. 71–82 та ін.. Наукові студії представників цього етапу української історіографії стали відправною точкою у справі дослідження історії українознавства наступними поколіннями науковців.

Другу групу праць становлять дослідження українських вчених 20–х – початку 30–х рр. ХХ ст. На цьому етапі переважало дослідження історії та діяльності наукових товариств і організацій Наддніпрянщини кінця ХІХ – початку ХХ ст. Найвизначнішими працями у той час були дослідження О. Гермайзе, П. Христюка, Л. Окіншевича, М. Грушевського, О. Грушевського, Д. Щербаківського та ін.33 Гермайзе О. Праця київського Українського наукового товариства на тлі наукового життя Наддніпрянської України // Україна. – 1929. – Кн. 32. – С. 31–37; Христюк П. 1905 рік на Україні. – Х., 1925. – 239 с.; Окіншевич Л. Наука історії українського права // Україна. – 1927. – Кн. 1–2. – С. 105–130; Грушевський М. Велике діло // Україна. – 1929. – Кн. 32. – С. 3–9; Грушевський О. Українське Наукове Товариство в Києві та Історична секція при Всеукраїнській Академії наук в рр. 1914–1923 // Україна. – 1924. – Кн. 4. – С. 7–18; Щербаківський Д.М. М.Т. Біляшівський і українське мистецтво // Записки ІФВ ВУАН. – К., 1926. – Кн. 9. – С. 38–53 та ін.. Варто також зазначити, що, незважаючи на умовно сприятливі обставини для розгортання українознавчих дослідів, у ті роки так і не було створено якоїсь узагальнюючої роботи з обраної теми. На початку 30–х рр. ХХ ст. у розробках українських учених почав помітно відчуватися вплив комуністичної ідеології з її антинауковим необ’єктивним класовим підходом. А після утвердження сталінського тоталітарного режиму у радянській Україні наукові розробки з історії українознавчої науки кінця ХІХ – початку ХХ ст. взагалі припиняються.

У зв’язку з цими обставинами українська історіографія українознавства переміщується за межі України, де численні представники української діаспори продовжують традиції українознавчих досліджень. Власне ці студії становлять третю групу праць, яка є складовою частиною третього етапу української історіографії українознавства, що умовно охоплює період з 30–х до кінця 80–х рр. ХХ ст. Представники української наукової думки за кордоном здійснили перші спроби узагальнити попередній досвід українознавців початку ХХ ст., з’явилися перші розвідки комплексного характеру. Однією з узагальнюючих праць є „Огляд української історіографії” Д. Дорошенка, що побачила світ ще в 1923 р. у Празі44 Дорошенко Д.І. Огляд української історіографії. Державна школа. Історія. Політологія. Право. – К., 1996. – 258 с..

Науковці діаспори виробили певну методологію і стратегію досліджень. Широкого розвитку набула україністика – дослідження у галузі правознавства, мистецтвознавства, археології і української історичної науки. Це праці Р. Лащенка, Я. Пастернака, Л. Білецького, П. Курінного тощо55 Лащенко Р.М. Лекції по історії українського права. – К., 1998. – 254 с.; Пастернак Я. Археологія України. – Торонто, 1961. – 792 с.; Білецький Л. Основи української літературно–наукової критики. – К., 1998. – 408 с.; Курінний П. Історія археологічного знання про Україну. – Полтава, 1994. – 140 с. та ін.. Із об’єктивних причин недостатнім залишався рівень досліджень про внесок університетських центрів та наукових організацій Наддніпрянської України у процес розгортання українознавчих пошуків в останній чверті ХІХ – початку ХХ ст. Зате активно вивчалися персоналії – видатні українознавці зазначеного періоду66 Оглоблин О. Пам’яті Дмитра Багалія // Український історик. – 1988. – № 1–4. – С. 92–106; Окиншевич Л. Пам’яті академіка М. Василенка // Правничий вісник. – Нью–Йорк, 1971. – Кн. 3. – С. 22–29; Винар Л. Найвидатніший історик України М. Грушевський (1866–1934). – Мюнхен, 1986. – 120 с.. Загалом, історіографічний доробок представників української наукової діаспори є, безперечно, одним з найважливіших і найцінніших, який і сьогодні не втратив свого наукового значення.

Праці радянських науковців становлять четверту групу, яка є основою радянської історіографічної думки з предмета дослідження. Головними її особливостями були:

1. Зникає сам термін „українознавство”, який поступово підміняється іншими – „народознавство”, „краєзнавство” і т.д. Саме українознавство розцінювалося як „буржуазно–націоналістична” наука, тому було практично заборонене для всебічного вивчення.

2. Українознавчі дослідження здійснювались, але вже з позицій радянської методології. Змінюються також спектр і напрям цих досліджень. З’являється значна кількість робіт з вивчення україністики (українського мовознавства, літературознавства, фольклористики, історії тощо). Концептуальний підхід остаточно витіснений, комплексна методологія у переважній більшості замінена конкретно–науковою.

3. Характерною ознакою радянської історіографії було те, що в науковому процесі основний акцент зміщується в бік дослідження історії вищих навчальних закладів Наддніпрянщини, збільшується кількість видань про Київський, Харківський, Одеський (Новоросійський) університети. Власне ж діяльність викладачів – професорів вищих шкіл Наддніпрянщини у сфері наукового українознавства в останній чверті ХІХ ст. – 1917 р. практично не розглядалася.

4. Позитивним є той факт, що у середовищі радянської історіографії і далі тривали наукові дослідження про життя та діяльність провідних українських учених кінця ХІХ – початку ХХ ст., а саме А. Кримського, П. Житецького, В. Перетца, М. Сумцова. Водночас не вивчалася наукова праця українознавців, на яких радянська влада понавішувала ярлики „буржуазних націоналістів”: М. Грушевського, М. Слабченка, В. і Д. Щербаківських, В. Щербини та багатьох інших науковців.

З початком розпаду Радянського Союзу і проголошенням незалежності України розпочинається сучасний етап розвитку наукового українознавства. Це дало можливість дослідникам переглянути усталені у попередній період заідеологізовані погляди на українознавство. Використання нових, раніше не відомих чи заборонених джерел, та залучення сучасних методик дозволило по–новому трактувати предмет дослідження і пов’язаний з ним процес утвердження української національної науки, національно–культурного відродження українського народу в цілому. П’яту групу літератури з теми дисертації становлять праці сучасних українських дослідників: Я. Калакури, П. Кононенка, О. Шаблія, М. Наєнка, Я. Жупанського, В. Онопрієнка, В. Масненка, С. Заремби, О. Коновця тощо. Об’єктивніше і повніше висвітлюється діяльність науково–громадських установ Наддніпрянської України наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., зокрема УНТ у Києві і ХІФТ. Про цей факт свідчать наукові розробки Т. Щербань, З. Зайцевої, В. Назаренка та ін. Значно розширилися і поглибилися дослідження у сфері персоналійного українознавства, зокрема, вчених М. Грушевського, В. Науменка, М. Біляшівського, Д. і В Щербаківських та інших українознавців, по–новому переосмислено українознавчий дорочок М. Сумцова, Д. Багалія, А. Кримського, П. Житецького тощо. Основні етапи, оцінка багатьох тогочасних явищ, тенденцій українознавства на сьогодні значно об’єктивніші, ніж кілька десятиліть тому.

У третьому підрозділі „Джерельна база” характеризується джерельна основа дослідження, яка складається з архівних матеріалів, документальних публікацій і мемуарної літератури.

Основний пласт матеріалів зосереджений у фондах ЦДІАК України, де містяться основні джерела, що висвітлюють різноманітні форми діяльності університетських центрів, провідних наукових організацій і товариств Наддніпрянської України у галузі українознавства у досліджуваний нами період, відображають наукову роботу відомих українознавців того часу (М. Грушевського, О. Левицького, М. Петрова, І. Каманіна, М. Сумцова, Д. Багалія та інших). З цього погляду особливо цінними є документи „Канцелярии киевского, подольского и волынского генерал–губернатора” (Ф. 442), які відтворюють процес утворення і організації Українського Наукового Товариства у Києві. Важливими є архівні матеріали „Управления Киевского учебного округа” (Ф. 707). Тут є цінні документи про тогочасні наукові товариства.

Науково–видавничу діяльність науковців останньої чверті ХІХ – початку ХХ ст. висвітлюють документи „Канцелярии Киевского отделения цензора” (Ф. 294). Значний пласт джерел із досліджуваної нами проблеми вміщують у собі матеріали „Южного районного охранного отделения, г.Одесса” (Ф. 268), „Харьковского охранного отделения” (Ф. 304), „Министерства народного просвещения” (Ф. 733), „Канцелярии Харьковского инспектора по делам печати” (Ф. 1680) та інших фондів.

Важливе значення для дослідження обраної тематики мають фонди наукових організацій Наддніпрянської України, а саме: Харківського історико–філологічного товариства (Ф. 2017), Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва (Ф. 725) і т.д. Документи цих фондів висвітлюють широку наукову роботу цих товариств, відтворюють їхні організаційні засади, інфраструктуру, повідомляють нас про засідання цих науково–громадських установ, на яких йшлося про значну кількість повідомлень і рефератів з українознавчої тематики, розповідають про їхню видавничу діяльність тощо.

Особливу цінність становлять матеріали ІР НБУВ, а саме документи „Архіву Всеукраїнської Академії наук” (Ф. Х). Вони висвітлюють життєвий шлях і науковий доробок у сфері українознавства відомих учених–українознавців Наддніпрянщини кінця ХІХ – початку ХХ ст.: Ф. Вовка, Л.Добровольського, Д. Щербаківського, Д. Багалія, Я. Новицького тощо. В „Архіві ВУАН” також є документи про діяльність УНТ у Києві, які подають списки членів цієї організації, протоколи засідань Ради УНТ протягом 1907–1921 рр. і т.д. Неабияк доповнює фактичну сторону дослідження фонд Київського університету св. Володимира (Ф. VІІІ), який має цінні дані про науково–педагогічну діяльність провідних викладачів цього вищого навчального закладу наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., роботу університету у різних ділянках українознавчої науки тощо. Вагомий пласт джерельної інформації з предмета дисертації міститься також у особистих фондах ІР НБУВ: Д. Багалія (Ф. 80), О. Левицького (Ф. 81), А. Лободи (Ф. 27), І. Каманіна (Ф. 83), П. Житецького (Ф. 85), М. Дашкевича (Ф. 65) та інших учених зазначеного періоду, які проявили себе у різних сферах українознавства.

Значно доповнюють наукову картину дослідження архівні матеріали Державного архіву міста Києва (ДАМК). Серед них головне місце посідають документи фонду „Київський університет св. Володимира” (Ф. 16).

Органічною складовою джерельної бази дисертації є опубліковані матеріали - різноманітні збірники документів, щорічні звіти про діяльність тих чи інших навчальних закладів і наукових товариств, протоколи засідань останніх тощо, які виходили переважно на сторінках друкованих органів цих організацій – „Университетских известий”, „Сборника ХИФО”, „Записок УНТ в Києві” та ін. Важливу інформацію з предмета дослідження містять збірники документів про Київський університет, що вийшли у 1994 і 2000 рр. за редакцією В. Короткого і В. Ульяновського77 З іменем Святого Володимира: Київський університет у документах, матеріалах та спогадах сучасників: У 2–х кн. / Упор.: В. Короткиий, В. Ульяновський. – К., 1994. – Кн. 2. – 454 с; Alma Mater: Унііерситет св. Володимира напередодні та в добу Української революції 1917–1920 рр. Матеріали, документи, спогади: В 3–х кн. / Упор.: В. Короткий, В. Ульяновський. – К., 2000. – Кн. 1. Університет св. Володимира між двома революціями. – 704 с.. Збірку епістолярної спадщини та щоденники М. Грушевського проаналізував І. Гирич.88 Гирич І.Б. Архів М. Грушевського як джерело для вивчення діяльності визначних постатей українського руху / М. Грушевський, С. Єфремов, В. Липинський, М. Василенко): Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.09 / НАН України. Ін–т укр. археографії. – К., 1995. – 25 с; Гирич І.Б. Епістолярна спадщина Михайла Грушевського: Покажчик до фонду № 1235 у ЦДІА України у м. Києві. – К., 1996. – 107 с. Величезний масив епістолярію й щоденник видатного діяча дають нам багато інформації для дослідження українського наукового руху кінця ХІХ – початку ХХ ст. Складовою джерельної бази дослідження стали також праці мемуарного характеру. З цього погляду варто звернути увагу на грунтовні спогади О. Лотоцького, Є. Чикаленка, Д. Дорошенка, Д. Багалія, І. Огієнка та інших авторів, які мають цінну інформацію з предмета дисертації.

Отже, аналіз джерельної бази дисертаційної роботи свідчить про те, що з обраного предмета дослідження є значний масив архівних матеріалів, опублікованих джерел та мемуарної літератури, що дає можливість всебічно висвітлити цю проблему.

Другий розділ „Українознавчі дослідження у системі університетських центрів Наддніпрянської України” присвячений аналізові доробку вчених – викладачів трьох основних вищих навчальних закладів Наддніпрянщини у галузі українознавчих студій в останній чверті ХІХ ст – 1917 р. У першому підрозділі – „Наукові напрямки досліджень в Університеті св. Володимира” розглядаються українознавчі дослідження вчених Київського університету св. Володимира, науковий доробок цього університетського центру Наддніпрянщини у різних сферах українознавства. У ході дослідження дисертантом з’ясовано, що в останній чверті ХІХ – початку ХХ ст. одним з головних осередків розвитку українознавчих досліджень був саме Університет св. Володимира. Немало вчених–професорів, викладачів університету зробили помітний внесок у розвиток української науки, вивчення історії, права України, української мови і літератури. Активізація українського суспільно–політичного життя, піднесення національної самосвідомості широких верств народу мали певний вплив і на розвиток досліджень, які проводили викладачі Університету св. Володимира у галузі історії. До когорти учених–професорів Київського університету, які значно піднесли рівень українознавчих розробок у сфері історичної науки у досліджуваний нами період, слід віднести М. Дашкевича, І. Лучицького, М. Довнара–Запольського, В Антоновича та ряд інших.

Українознавча праця київських вчених В. Перетца, В. Розова, С. Маслова, А. Лободи та ін. започаткувала справу дослідження історії української мови, літератури, фольклористики, палеографії, сприяла активізації наукових пошуків у цих сферах гуманітарних знань. У досліджуваний нами період в Університеті св. Володимира відбувається становлення української мистецтвознавчої наукової традиції завдяки діяльності професора Григорія Павлуцького. Науковий доробок вчених університету у галузі українознавства виховував молодих дослідників у національному дусі, давав поштовх для піднесення української національної свідомості у середовищі широких мас народу, а українознавча діяльність Університету св. Володимира останньої чверті ХІХ – початку ХХ ст. відноситься до найкращих надбань української науки та культури.

У другому підрозділі „Науковий доробок учених Харківського університету” дається аналіз українознавчої спадщини вчених цього потужного наукового центру Наддніпрянської України в останній чверті ХІХ – початку ХХ ст. Саме у цей період Харківський університет став визначним культурно–освітнім центром, осередком різноманітних українознавчих досліджень. Під час революції 1905–1907 рр. прогресивні вчені і студенти Харківського університету виступили за вільний розвиток української мови, науки, культури, за впровадження українознавчих кафедр, які б створили грунт для становлення та розвитку наукового українознавства. Хоча цю ідею не вдалося втілити у життя, українські вчені університету (Д. Багалій, М. Сумцов, М.Халанський) почали читати курси з історії України, української мови та літератури.

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. – це час активізації наукових розробок з української історії у Харківському університеті, пов’язаний передусім з поліпшенням умов для наукової діяльності у Харкові і приходом до університету молодих талановитих істориків. У цей період на історико–філологічному факультеті працювала група дослідників, які студіювали українську історію, етнографію, культуру. Серед них: М. Сумцов, В. Данилевич, В. Савва, В. Веретенников, В. Барвінський та ін. Однак найбільш яскравий період у розвитку українознавчих досліджень у Харківському університеті в галузі історичної науки пов’язаний з ім’ям визначного українського вченого Дмитра Багалія (1857–1932), який відомий як неперевершений знавець історії Слобожанщини, авторитетний дослідник минулого Лівобережжя, Південної України, Чернігово–Сіверщини, фахівець у сфері історіографії, джерелознавства, історичної географії, археології та інших ділянок українознавства. Д. Багалій сформував власну історичну школу. Під його керівництвом плідно працювали вихованці Харківського університету М. Бакай, М. Плохинський, В. Барвінський та ін.

В останній чверті ХІХ – початку ХХ ст. певний розвиток в університеті отримала українська філологія. Харківські філологи того періоду доклали багато зусиль для дослідження українського фольклору і етнографії. У цьому аспекті варто завдячувати тодішнім ученим М. Халанському, Д. Овсянико–Куликовському і особливо М. Сумцову. Харківський університет водночас був осередком вивчення української мистецької спадщини. У цьому відношенні почесне місце посідають наукові студії того ж М. Сумцова і Є. Редіна. В цілому дисертантом доведено, що українознавчі дослідження, які здійснювалися вченими, викладачами і професорами Харківського університету у різних галузях наукового знання, активно підносили рівень національної науки і культури, збагачуючи її новими неперевершеними здобутками та досягненнями.

У третьому підрозділі – „Становлення українознавчих досліджень у Новоросійському (Одеському) університеті” з’ясовано, що в останній чверті ХІХ – на початку ХХ ст. важливим українознавчим центром Наддніпрянської України, крім Києва і Харкова, стала Одеса, зокрема Новоросійський університет. Встановлено, що українознавчі дослідження у цьому університеті завдяки науковій діяльності його викладачів та вчених мали місце, хоча і меншою мірою, ніж у інших університетських осередках через несприятливі політичні обставини на Півдні України, значне переважання російської інтелігенції, яка байдуже або навіть вороже ставилася до „українського питання”. Однак в цілому тут також розроблялася на широкій джерелознавчій базі україністика, розширювались і набували подальшого розвитку її галузі. Про це свідчить активна наукова діяльність А. Синявського, який відомий як розробник і теоретик економічної географії України, економічного районування і політичної географії.

Найбільшого розвитку в Новоросійському універсистеті у досліджуваний нами період досягли історичні дослідження. Історична наука в ньому розвивалася як складова частина усієї української історіографії. Праці вчених Е. Штерна, О. Маркевича, І. Линниченка, О. Грушевського, А. Флоровського та ін. стосувалися різноманітних сторін і періодів української історії.

Наукові розробки філологів О. Кочубинського, В. Істріна та інших на широкій джерельній базі довели, що українська мова – це самостійна східнослов’янська мова, а не якесь відгалуження російської чи польської. Треба відзначити, що вчені Новоросійського університету брали діяльну участь в українському національному русі, особливо під час революційних подій 1905–1907 рр. Про це свідчать діяльність одеської „Просвіти”, студентські вимоги і петиції щодо відкриття українських кафедр. Усе це сприяло піднесенню української національної самосвідомості в південноукраїнському регіоні.

Дисертант встановив, що в останній чверті ХІХ – початку ХХ ст. Київський, Харківський і Новоросійський університети, незважаючи на свій офіційний статус, перетворилися у значні наукові і культурно–освітні осередки України, де готувалися кадри національної інтелігенції і здійснювались численні українознавчі дослідження. Українознавчі дослідження в кожному з університетів мали свої окремі особливості і різний рівень розвитку. Однак в цілому в останній чверті ХІХ – початку ХХ ст. українознавчі дослідження в системі цих університетських центрів Наддніпрянської України набувають досить високого наукового рівня, що об’єктивно сприяло становленню української національної науки.

Третій розділ „Українознавча проблематика у роботі провідних наукових організацій Наддніпрянської України” висвітлює наукову діяльність Українського Наукового Товариства у Києві (УНТ) і Харківського історико–філологічного товариства (ХІФТ), які були головними осередками українознавчих досліджень у Наддніпрянщині.

У першому підрозділі – „Діяльність вчених–українознавців у структурі Українського Наукового Товариства” охарактеризовано організаційну і видавничу діяльність цієї наукової установи, розкрито особистий внесок видатного українського історика М. Грушевського у процес створення УНТ як національної наукової інституції з власними секціями. Найголовнішими секціями Товариства були історична та філологічна, створені протягом 1907–1908 рр. Історичну секцію очолював особисто М. Грушевський. Вона була центральною і найчисленнішою в системі УНТ. Дисертант проаналізував українознавчі дослідження вчених – членів історичної секції УНТ М. Грушевського, І. Каманіна, М. Стадника, В. Степового, Л. Добровольського, О. Грушевського, І. Стешенка, М. Василенка, О. Левицького, О. Русова, А. Ярошевича, М. Стасюка та ін., які виходили на сторінках друкованих органів Товариства – „Записок УНТ