Львівський національний університет

імені Івана Франка

Сивирин Микола Анатолійович

УДК 94(477.8)

Депортації та переміщення населення

західних земель України

40-х – початку 50-х рр. ХХ ст.

Спеціальність 07.00.01 – Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів - 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі українознавства Тернопільської академії народного господарства Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат історичних наук, професор

Лановик Богдан Дмитрович,

Тернопільська академія народного господарства,

завідувач кафедри українознавства

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Качараба Степан Петрович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка,

завідувач кафедри історичного краєзнавства

кандидат історичних наук, професор

Кучерепа Микола Михайлович,

Волинський державний університет

імені Лесі Українки,

професор кафедри новітньої історії України

Провідна установа: Інститут історії України НАН України, м. Київ

Захист дисертації відбудеться 23 березня 2005 р. о 15.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка, ауд 337 (79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, тел. 296–47–71)

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського на- ціонального університету імені Івана Франка (79005, м. Львів, вул. Дра-гоманова, 5).

Автореферат розісланий “22” лютого 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук Сухий О. М

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження зумовлена об’єктивною необхідністю висвітлення міграційних процесів, які впливали на економічний та політичний розвиток краю, а, особливо, на демографічну ситуацію в післявоєнній Україні, зокрема її західних областей.

Переміщення цивільного населення на території західних земель України, спричинені міжвоєнними поділами та репресіями сталінського тоталітарного режиму, німецькою окупацією, а згодом радянською системою післявоєнних років охопили майже всі верстви населення краю, відбились на розвитку економіки, соціальної та демографічної ситуації української нації.

До цього часу в історичній науці не зверталась належна увага на цей комплекс проблем. Поставленій в кон’юнктурні рамки радянської цензури, історичній науці, будучи дотичною до сфери ідеології, доводилось вивчати та оцінювати вище окреслені події у дозволених межах, тобто під кутом зору тогочасної ідеології у вигідному їй світлі. Тому більшість процесів та істо-ричних явищ залишались спотворено потрактованими або зовсім замовчу-ваними. У той же час ці проблеми інтенсивно розроблялися західними вченими, особливо представниками української діаспори, які були очевидцями та учасниками цих подій. Отримання Україною незалежності стало поштовхом для переосмислення історичних процесів і наукової спадщини про них.

Зв’язок роботи з науковими темами та програмами. Обраний напрямок дослідження є складовою науково-дослідних робіт кафедри україно-знавства Тернопільської академії народного господарства. Робота виконувалась у рамках кафедральної науково-дослідної теми „Історичні та економічні особливості розвитку української спільноти у ХХ столітті” №0103U0004466.

Метою дисертаційної роботи є дослідження депортацій та переміщень населення західних областей України, їх розселення на території України та колишнього СРСР в цілому, значення цих міграцій для розвитку промисловості, сільського господарства, науки, культури.

У процесі виконання роботи передбачалося дослідити:

· політичні та соціально-економічні причини, характер та наслідки переміщення західноукраїнського населення в 1939-1953 рр.;

· зміст заходів сталінського тоталітарного режиму щодо проведення насильницьких депортацій населення західноукраїнських земель;

· масове насильницьке переселення західно-українських громадян у Німеччину каральними органами гітлерівської влади;

· регіони розселення депортованого західноукраїнського населення на території СРСР та їх участь у розбудові та розвитку економіки країни.

Об’єктом дослідження є депортації та переміщення населення західних областей України 40-х – початку 50-х рр. ХХ ст.

Предметом дисертаційного дослідження є з’ясування причин, характеру та наслідків переселенських процесів 1939–1941 рр., насильницького вивезення громадян західноукраїнських земель до Німеччини, депортацій населення Західної України в різні регіони СРСР.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 40-і – 50-і рр. ХХ ст. Вони зумовлені тим, що період Другої світової війни і післявоєнний час характе-ризувався у житті західноукраїнського населення особливими територіальними змінами, обумовленими політичними впливами сусідніх держав, які найбільше виявились у масових насильницьких депортаціях та привели до етнонаціо-нальних змін у краї.

Територіальні рамки дослідження охоплюють західні області України, які найбільше піддавались міграційним процесам та етнонаціональним змінам.

Теоретико-методологічною основою дисертації є принципи історизму та об’єктивності в підході до висвітлення явищ минулого на основі комплексного аналізу джерел. Для досягнення мети використано різноманітні наукові методи, що взаємно доповнюють один одного. Історико-хронологічний метод дав змогу комплексно дослідити тему. Поєднанням історичного і логічного аналізу конкретних історичних фактів і явищ виявлено причини іміграційних процесів і з’ясовано їх наслідки для регіону. Порівняльний метод дав змогу оцінити міграційні процеси західних областей України в їх позитивних і негативних проявах. Використовувалися також загальнонаукові методи аналізу і синтезу, узагальнення.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що:

- вперше в українській історіографії на основі введення в науковий обіг значної кількості невідомих архівних матеріалів, нової інтерпретації як уже відомих, так і нововиявлених фактів комплексно досліджено депортації та переміщення населення в Західній Україні в 40-х – на початку 50-х років ХХ століття;

- розкрито зміст та методи реалізації міграційної політики тоталітарних режимів;

- проаналізовано причини і наслідки значних змін в етнічній структурі населення західноукраїнських областей;

- визначено роль і місце переселенців в економічному, культурному і духовному житті Західної України, УРСР та СРСР в цілому.

Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що дисертаційна робота синтезує депортації і переміщення населення західно-українських земель як періоду Другої світової війни, так і повоєнного часу.

Результати та теоретико-наукові узагальнення дисертації можуть бути використані під час підготовки як узагальнюючих праць з історії України, так і висвітлення регіональних тем з даної тематики, для написання монографій, підручників та навчальних посібників.

Апробація результатів дисертації здійснена шляхом її обговорення та рекомендації до захисту на засіданні кафедри українознавства Тернопільської академії народного господарства. Загальна концепція роботи та її окремі аспекти знайшли відображення в доповідях автора на науково-практичних конференціях: Міжнародній науковій конференції історичного факультету Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, Українського державного славістичного центру НАН України, Київ-сь--кого славістичного університету “Національно-державне відродження сло-в’янських народів Центрально-Східної Європи крізь призму 85-річчя” (18-19 листопада 2003 року); Третій Всеукраїнській науковій конференції кафедри історії та етнографії України Одеського національного політехнічного уні-верситету “Інтелігенція і влада” (16-17 жовтня 2003 року); Всеукраїнській науково-практичній конференції історичного факультету Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка “Актуальні проблеми історії і правознавства у працях молодих вчених” (23-24 жовтня 2003 року).

За матеріалами дисертаційного дослідження опубліковано 5 наукових праць.

Структура дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків (разом – 162 сторінки), списку використаних джерел (216 позицій), додатків. Повний обсяг дисертації – 188 сторінок.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її територіальні і хронологічні рамки, мету і завдання дослідження, наукову новизну та практичне значення роботи.

У першому розділі „Історіографія та джерельна база дослідження” автор здійснив аналіз наявної літератури та охарактеризував архівні фонди, які стосуються теми дисертаційного дослідження.

Літературу присвячену депортаціям та переміщенням населення західних земель України в 40-х – на початку 50-х років ХХ ст. умовно можна поділити на три групи. Перша: публікації про репресивну практику сталінського тоталітарного режиму в Західній Україні у 1939–1941 рр. Друга: дослідження про нацистський окупаційний режим і вивезення українського населення на роботу до Німеччини. Третя: про поновлення радянського тоталітаризму в західних областях України і його репресивну практику в перші повоєнні роки.

Радянська історіографія через ідеологічні заборони ігнорувала насиль-ницький характер встановлення радянської політичної системи та її репресивну практику в Західній Україні у 1939–1941 рр. Історики змушені були беззасте-режно визнавати прогресивність однопартійної системи, твердити, що керів-ництво комуністичної партії призвело до стрімкого економічного піднесення в регіоні, а заміна „буржуазних” цінностей новою ідеологією – до розквіту духовної сфери.

Якщо радянська історіографія оминала означену тематику, то зарубіжні автори надавали перевагу висвітленню саме цих моментів, зокрема репресіям проти населення областей приєднаних до СРСР у 1939–1941 рр. Armstrong John A. Ukrainian Nationalism: 1939-1945. – 2nd, ed – Littleton, Colorado, 1980.- 356 p.; Sword Keith. The soviet takeover of the polish Eastern provinces 1939-1941.- London, 1991. – 205 p.; Cherubin Dariusz. Ludnoњж polska w Zwi№zku Radzieckim w czasie II wojny swiatowej. – Warszawa, Tyrsa, 1990. – 375 s.; Siemaszko Z.I. W sowieckim osaczenim. 1939-1941. – London: Inc. J. Pilsudskiego, 1991. – 265 s.; Wagierskiy. Lwow pod okupacj№ sowieck№. 1939-1941. – Warszawa, KWN, 1991. – 260 s. Серед зарубіжної літератури слід виділити книгу американського вченого Я.Т.Гросса, яка є ґрунтовним дослідженням запровадження радянського тоталітарного режиму в Західній Україні восени 1939 р. Gross Jan T. Revolution from Abroad: The soviet congest of Poland’s Western Ukraine and Western Belorussia. – Princeton, New Jersey, 1988. – 150 p. Автор зміг відтворити процес встановлення радянської влади і її репресивні дії через призму особистісного сприйняття, змалювати соціально-психологічну атмосферу, а також зробити ряд теоретичних висновків щодо природи тоталітарного режиму.

У період „перебудови” в СРСР, на рубежі 80–90-х років почали з’являтися перші публікації у яких мова йшла про насильницькі депортації проти населення Західної України і Білорусії в 1939–1941 рр. Йдеться про дослід-ження В.Парсаданової, М.Бугая Парсаданова В. Гласность. Насущные вопросы и необходимые ответы. – Москва, 1989, - С.158; Бугай М. Депортації населення з України (30-50-і роки) // Український історичний журнал. – 1990. - №10. – С.35.. На початку 90-х років механізм функ-ціо--нування радянської репресивно-каральної системи в Західній Україні дослідив І.Білас Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953 рр. – У 2-х книгах. Київ. Либідь-Військо України, 1994. – кн..1. – 424 с.. Його праця написана на основі кола недосліджених раніше архівних документів, які були оприлюднені вперше.

Однією з перших вдалих спроб сучасної історіографії в Україні підійти до розглядуваної проблеми з нових позицій стала кандидатська дисертація В.Ко-валюка Ковалюк В. Встановлення і функціонування радянського режиму в Західній Україні на початку Другої світової війни. Автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.01./ Ужгород. держ. у-т. – Ужгород. – 1994. – 20с.. Для неї характерний критичний підхід, що відображає суперечливість та складність процесу інтегрування Західної України в радянську суспільну систему.

До переліку видань, присвячених подіям 1939-1941 рр. можна долучити працю О.Рубльова і Ю.Черченка „Сталінщина і доля західноукраїнської інте-лігенції”, яка вийшла у світ 1994 р. Рубльов О., Черченко Ю. Сталінщина і доля західноукраїнської інтелігенції (20-50-і роки ХХ ст.) – К., Наукова думка, 1994. – 350 с. Дану тему автори досліджували упродовж тривалого часу, публікуючи спочатку матеріали на сторінках „Українського історичного журналу”.

Певну увагу західноукраїнським землям в умовах тоталітарного сталінського режиму відведено в дослідженнях Ю.Шаповала. На основі невідомих раніше документів і матеріалів у своїх розвідках історик аналізує складний перебіг подій в Україні в 20-х –50-х роках, показує суперечливу епоху через призму долі відомих діячів тієї епохи Шаповал Ю. Україна 20-50 років: сторінки ненаписаної історії. – К., Наукова думка, 1993. – 240 с..

У книзі львівських істориків М.Литвина, О.Луцького і К.Науменка „1939. Західні землі України” виділено трагічний злам української історії другої половини 1939 року: німецько-радянський акт 23 серпня, договір про дружбу і кордони 28 вересня, похід Червоної армії в Західну Україну, спротив галичан сталінській диктатурі Литвин М., Луцький О., Науменко К. 1939. Західні землі України. – Львів, Інститут українознавства ім.І.Крип’якевича НАН України, 1999. – 150 с..

Аналіз наведених та інших публікацій засвідчив, що питання пересе-ленсько-депортаційних акцій радянського тоталітарного режиму в західних землях України у 1939-1941 рр. ще недостатньо досліджені, спостерігається різнобій в цифрах, суперечливість в оцінках.

Щодо другої групи досліджень, які стосуються нацистського окупа-ційного режиму і вивезенню українського населення на роботи до Німеччини, то в цій ділянці напрацювання радянських істориків більш вагомі, хоча й не позбавлені певних догм і стереотипів. У 1960 р. в збірнику „З історії західноукраїнських земель” була поміщена стаття львівського історика М.Івасюти „Становище селянства західних областей Української РСР під час тимчасової німецько-фашистської окупації і його боротьба з загарбниками та їх наймитами (червень 1941 – жовтень 1944 рр.)” Івасюта М. Становище селянства західних областей Української РСР під час тимчасової німецько-фашистської окупації і його боротьба з загарбниками та їх наймитами (червень 1941 – жовтень 1944 рр.) // З історії західноукраїнських земель. – К., Вид-во УРСР, 1960. – С.168-186.. Стаття містила, поряд з застарілими догмами і тенденціями, і ті, які не втратили своєї актуальності й сьогодні. М.Івасюта зазначав, що з офіційних матеріалів окупантів видно, що до середини червня 1944 р. з дистрикту Галичина було відправлено до Німеч-чини 325 тис. радянських громадян. Вказані цифри майже збігаються з сучасними підрахунками.

Із узагальнюючих праць, відомих у радянські часи, відзначимо колек-тивну працю „Історія Української РСР” у 8 томах Історія Української РСР. У 8 томах, 10 книгах. – Т.7. – К., Наукова думка, 1977. – 536 с. , у відповідному томі якої аналізуються причини, плани, методи, характер мобілізації українських робітників, а також їхнє перебування на роботах у Рейху. Вказується, що кількість вивезених радянських громадян – 2 млн. 800 тис. осіб, з яких 80% були українцями (С.155).

У колективній праці „Боротьба трудящих західних областей УРСР проти фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу” наводяться побіжні дані про політику вивезення українського населення і вказується, що „за роки окупації із західних областей України на каторгу до Німеччини було відправлено 528944 особи” Боротьба трудящих західних областей УРСР проти фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу. – К., Наукова думка, 1984. – 239 с.(С.79).

У 1965 р. побачила світ монографія М.Коваля „Історія пам’ятає! Кривавий шлях фашистів на Україні” Коваль М. Історія пам’ятає! Кривавий шлях фашистів на Україні. – К., Політвидав, 1965. – 113 с.. Ця книга повністю присвячена вивезенню українського населення на роботи до Німеччини. Автор намагався подати комплексну картину вивезення населення, починаючи від використаних німецькою окупаційною владою засобів вербування до депортацій і закінчуючи описом становища на роботах у Німеччині вивезених. Важливо, що автор також подає у книзі сюжети про діяльність радянського підпілля і партизан, спрямовану проти вивезення людей до Рейху. Однак автор проводить аналіз депортованих не західного регіону, а цілої території України.

У монографії, яка побачила світ 1999 р., М.Коваль зазначив, що нині „з’явилися підстави для корективів в одноманітно негативних картинах перебування української людності на роботах в Німеччині” Коваль М. Україна у Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945). – К., Альтернативи, 1999. – 336 с. (Серія „Україна крізь віки”). (С.192). Автор зазначає різницю між тими українцями, які потрапили на роботи у табори праці промислових підприємств, і тими, хто був скерований у сільське господарство. Слід наголосити, що й це дослідження присвячено всій Україні, а тому західні землі згадуються лише побіжно. Як наслідок, відсутня загальна картина вивезень населення Західної України на роботи до Німеччини.

Із новітніх колективних праць присвячених Другій світовій війні, від-значимо видання „Безсмертя. Книга пам’яті України 1941–1945”, у якій вмі-щено розділ „Гірка доля українських „остарбайтерів” Безсмертя. Книга пам’яті України 1941-1945. – К., Пошуково-видавниче агентство „Книга пам’яті України”, 200. – 944 с.. Автори відзначають, що близько 10% українців з різних причин добровільно виїхали на роботи до фашистської Німеччини, однак цієї кількості виявилося замало, тому згодом почалася примусова депортація українців. Зазначається також неоднозначне ставлення до цієї проблеми церкви, націоналістичного підпілля, радянських партизан. Описується становище вивезених у Німеччині. Заслуговує уваги й той факт, що автори праці висвітлили процес повернення на батьківщину колишніх остарбайтерів. Репатріантам, які дісталися додому після війни доводилося випробувати на собі „фільтраційні” заходи органів держбезпеки СРСР. Нерідко такі перевірки закінчувалися „етапами” до східних регіонів СРСР.

Із напрацювань істориків, опублікованих у журнальних статтях, відзначимо праці Я. Довгополого Довгополий Я. Українці на примусових роботах в Третьому Рейху // Всесвіт. – 2001. №3-4. – С.127-129., О.Забродця Забродець О. Волинські остарбайтери (1941-1945) // Волинь у Другій світовій війні. – Луцьк, Вежа, 2004. – С.107-126., С.Макарчука Макарчук С. Втрати населення Галичини в роки Другої світової війни (1939-1945) // Вісник Львівського університету. Серія історична. – 2000. Вип.35-36. – С.321-343., О.Реєнта і О.Лисенка Реєнт О., Лисенко О. Таємниці, що були за сімома замками. Втрати українського народу у Другій світовій війні // Рідна школа. – 1995. - №6. – С.2-5. та ін.

Отже, що нині існує велика кількість літератури присвяченої даній темі. Однак у публікаціях бракує або цілісної концепції і картини вивезень українського населення на роботи до фашистської Німеччини із Західної України, або нового джерельного матеріалу, або й певної наукової об’єктив-ності, особливо коли йдеться про радянську історіографію.

До третьої групи публікацій належать ті, у яких висвітлюються питання депортацій, переселень і вивезень населення у повоєнні роки. Слід зазначити, що дослідженням проблеми повоєнних виселень та депортацій вітчизняні історики зайнялися на початку 90-х років ХХ ст., хоча не треба забувати, що українські емігрантські кола не випускали з поля зору жодної події, яка б стосувалася життя в Україні.

Однією з перших праць присвячених подіям на західноукраїнських землях в повоєнний період можна вважати „Сотрудничество Украины и Польской народной республики” І.Євсеєва Евсеев И.Ф. Сотрудничество Украины и Польской народной республики. – К., 1962. – С. 127., яка побачила світ у 1962 році. Попри ідеологічні штампи і стереотипи, книжка стала дороговказом для дослідників повоєнної історії Західної України. Публікації в історичних журналах О.Гараня Гарань О.В. Проблеми формування національних кадрів у західних областях УРСР у другій половині 40-х – 50-х роках // Український історичний жупнал – 1989. - №10 – С. 55-65., С.Кульчицького Кульчицький С. Історичний висновок про діяльність ОУН-УПА // Сучасність. – 2001. - №2 – С.50-59. та інших дали поштовх для розробки більш детальних досліджень. В цих роботах розглядалися окремі аспекти переміщень населення західноукраїнських областей, формування органів влади, зміни етнонаціонального складу шляхом депортацій політичних опонентів. Більш поглибленим дослідженням подій в Західній Україні займається київський професор В.Сергійчук Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. – Тернопіль: Кн.-журн. видавництво, 1997. – 440 с.; Сергійчук В. Нескорена церква. – К.: Дніпро, 2001. – 496 с. та тернопільські дослідники Б.Лановик, С.Ткачов Ткачов С. Польсько-український трансфер населення 1944-1946 рр. Виселення поляків з Тернопілляю – Тернопіль: Підручники і посібники, 1997., В.Кіцак Кіцак В. Соціально-психологічна адаптація переселенців із Закерзоння в Західній Україні (1944-1947) // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: Історія / Ред. кол.: М. Алексієвець (гол. ред.) та ін. - Вип. VIII. - Тернопіль, 1999. - С. 144-148., Й.Свинко Свинко Й. Трагедія українців Польщі в 40-х роках ХХ ст. (до 60-річчя депортації українців зі своїх споконвічних земель Надсяння, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя) // Українська наука: минуле, сучасне, майбутнє. – Тернопіль: Економічна думка, 2004. – С. 176-188. та інші.

Окремі аспекти проблеми знайшли своє відображення у роботах О.Колянчука, П.Лавріва, Г.Гончарука та А.Нагайцева. При написанні роботи автор опирався на досягнення діаспорної історіографії – праці В.Кубійовича, В.Маркуся, М.Марунчака, В.Косика, Ю.Борця.

Джерельна база дисертаційної роботи. Основними джерелами для висвітлення міграційних процесів в західних областях України 1939–1959 рр. стали архівні матеріали. Радянська система приділяла велику увагу ідеологізації суспільства, тому справи, які стосувалися міграції, демографії зберігалися в архівосховищах під грифом “Цілком таємно”. Лише за часів незалежності України деякі з них були відкриті для дослідників історії, хоча, як показала практична робота в архівах, значна частина матеріалів ще й сьогодні зберігається в спецхранах МВС і СБУ, доступ до яких обмежено, а тому розглянути проблеми міграції в середині ХХ століття всебічно стає можливим лише при ретельному співставленні вже опублікованих фактів та їх аналізі. Значна частина архівних матеріалів з даної тематики все ж виявлена дисертантом у Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГО України), а саме: фонд 1 (Центральний Комітет Кому-ністичної партії України); фонд 62 (Український штаб партизанського руху). Це матеріали про хід виселення західноукраїнського населення в період 1939- 1940 рр., так званих осадників; статистичні дані основних показників областей України (адміністративно-територіальний поділ, кількість і соціаль-ний стан населення); розпорядження німецької окупаційної влади стосовно набору робочої сили; діяльність ОУН-УПА в період війни та перше повоєнне деся-тиліття, постанови, накази та розпорядження ЦК КП(б)У стосовно відбудови народного господарства країни і організаційного набору робітників.

Певну джерельну основу становлять документи Державного архіву Львівської області (ДАЛО), зокрема фондів: П.-3 (Львівський обласний комітет Комуністичної партії України), П.-5001 (Дрогобицький обласний комітет Комуністичної партії України). Це документи партійних, комсомольських, профспілкових та каральних органів радянської влади. Особливий інтерес становлять офіційні звіти, доповідні записки та проекти державних і партійних постанов, матеріали засідань та донесення агентів радянських спецслужб. Вели-кий пласт документів присвячений кадровій політиці в західних областях України.

Автор використав матеріали Державного архіву Тернопільської області (ДАТО) – ф.п.-1 (Тернопільський обласний комітет Комуністичної партії України). Документи даного архіву дають змогу встановити певні закономір-ності державної політики в регіоні та деталізувати процеси міграції, допов-нивши їх раніше невідомими фактами.

З опублікованих джерел слід відзначити тритомну працю групи львівських вчених Інституту українознавства ім.І.Крип’якевича НАН України “Депортації”, упорядниками якої є Ю.Сливка, І.Білас, В.Голяк, М.Ковальчук, М.Литвин, Я.Лялька, О.Луцький, П.Максимук, К.Науменко, І.Патер, О.Стасюк. У тритомнику публікуються документи, спогади та інші матеріали про репресії та депортаційні акції періоду Другої світової війни та встановлення в Західній Україні тоталітарного режиму, про примусове виселення українців із Закерзоння (внаслідок операції “Вісла”) та поляків і євреїв із Західної України у 40-х – на початку 50-х років. Велика увага приділяється національно-визвольним змаганням.

В збірці документів “Голод в Україні 1946-1947” розглядаються причини і наслідки голодомору, і першопричиною міграції населення із східних областей України на західноукраїнські землі – вважається перш за все голод (упорядники О.М.Веселова, Т.Г.Гриценко, А.П.Огінська, П.П.Панченко, Р.Я.Пи-ріг, А.А.Соловйова, Л.В.Яковлева).

При написанні дисертаційного дослідження автором використовувалися мемуари та спогади (опубліковані та усні з власного архіву автора).

При написанні роботи використано інтернет видання, які стосувалися теми дослідження (веб-сайти: , , , ).

Опрацьовані джерела становлять фактологічну основу комплексного наукового дослідження.

У другому розділі – „Депортації населення із Західної України в період Другої світової війни (вересень 1939 – жовтень 1944 рр.)” розглядаються міграційні процеси, які відбувалися у період становлення радянського тоталі-тарного режиму в Західній Україні (вересень 1939 – червень 1941 рр.) та в період німецької окупації краю (червень 1941 – жовтень 1944 р.).

Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Західній Україні у 1939-1941 рр. супроводжувалось численними репресивними заходами (звіль-нен-ня з роботи, ув’язнення), які зачепили всі соціальні і національні групи населення. Як метод політичного переслідування та адміністративного покарання широко використовувалися депортації – виселення без правових на це підстав. За 1940-1941 рр. у віддалені райони СРСР було депортовано із Західної України понад 180 тис. осіб. Серед них були колишні функціонери різних політичних партій та громадських організацій, підприємці, польські осадники, священики, заможні селяни.

Московська дослідниця В. Парсаданова дає інші цифри депортованих, стверджуючи, що у цей період із Західної України і Західної Білорусії було депортовано в СРСР 1 млн. 170 тис. осіб, із них поляків – 389 тис. Історик М.Бугай, аналізуючи архівні документи, які зберігаються у Державному архіві Російської Федерації, дійшов висновку, що “після переселення нових контин-гентів населення із західних регіонів країни на доповнення до тих, що вже були депортовані від початку 30-х років і до 1942 р., кількість сімей переселенців становила 959482 особи. Серед них було 28569 сімей (137315 осіб) польських осадників, 25863 сім’ї (76347 осіб) біженців.

При здійсненні масштабної міграції радянський уряд не ставив собі за мету отримати для України якісь політичні чи економічні вигоди. Ставилось завдання знищити самобутність населення України і, перш за все, її західних областей, перемішати регіональні етнічні групи людей. Західні області України активно заселяли російськомовним населенням, під приводом їхньої обізнан-ості з принципами соціалістичного будівництва, їх забезпечували усім необ-хідним, надавали квартири, доручали керівні посади.

Депортації були злочином проти людяності, не кажучи вже про жахливі методи її здійснення. Понад 8 тис. в’язнів (за іншими даними понад 20 тис.), яких німецько-радянська війна застала в місцевих тюрмах, були розстріляні за наказом Л. Берії. Таким і подібними карально-репресивними діями тоталітарна система дискредитувала себе в очах західних українців. Саме тому багато людей, які раніше вітали прихід Червоної армії і встановлення радянської влади, змінили свої погляди.

Репресивно-каральна система, що функціонувала в Західній Україні у 1939-1941 рр., становила одну з ланок тоталітарного механізму, допускала свавілля, грубе і цинічне порушення прав людини.

Важливою складовою частиною міграційних процесів в період Другої сві-то-вої війни стали депортації місцевого населення окупаційною німецькою владою. Дії фашистських властей привели до загибелі значної кількості населення в таборах (тимчасового утримання, для військовополонених, праці). Все це викликало антиокупаційні настрої серед місцевого населення, які з часом вилилися в масовий народний спротив у формі партизанської боротьби ОУН - УПА.

Лояльна політика німців в Генерал Губернаторстві в деякій мірі сповільнила наростання народного невдоволення окупаційною владою. В той же час націоналістичним підпіллям проводилася активна пропагандиська діяльність на сході України, що спричинило міграцію політично активної молоді із західних областей в глибину республіки для виконання громадсько-політичних завдань.

Німецька окупаційна влада у 1941–1944 рр., керуючись ідеологією ра-сизму, була зацікавлена в житті та праці українського і польського цивільного населення лише як засобу одержання засобів, зокрема продовольчих, потрібних Німеччині, а також розглядала їх як джерело дешевої робочої сили. З Галичини і Волині гітлерівці вивезли на примусові роботи до Німеччини приблизно 455 тис. осіб. За офіційними радянськими даними, з Волинської області – 30 тис., зі Львівської і Дрогобицької разом – 170,4 тис., з Рівненської – 22,2 тис., з Станіславської – 68,3 тис., з Тернопільської – 164 тис. осіб.

Масова насильницька депортація населення була віднесена Міжнародним воєнним трибуналом у Нюрнберзі до військових злочинів і злодіянь проти людства.

В роки війни українці стали жертвою нацистської політики геноциду. За даними професора В.Косика демографічні втрати українців в роки війни становлять майже 14, 5 млн. (убиті, померлі від хвороб і голоду, евакуйовані, депортовані, мобілізовані, емігранти, втрати в природному прирості).

З окупацією України фашистською Німеччиною природня міграція населення була неможлива. В той час фашисти проводили повне спустошення природніх і людських ресурсів, намагалися витіснити українців на північний схід, створювали передумови для колонізації та германізації України. У 1941–1944 роках гітлерівські окупанти вчинили на Україні кривавий геноцид: фізично знищили сотні тисяч людей, мільйони погнали в Німеччину та в завойовані ними країни Західної Європи на каторжні роботи, в концентраційні табори. Лише військовополонених там перебувало понад 5 млн., 2/3 з яких загинули від голоду та виснажливої праці. Серед цих солдатів третина – українці.

Розподіл українських етнічних земель на дві частини – Генерал-Губернаторство і Рейхскомісаріат – і політика, яка в них проводилася, чітко вказувало на небажання німецької окупаційної влади сприяти утворенню Української держави.

Зокрема, поміркована політика в Генерал-Губернаторстві до місцевого населення була зумовлена тривалим перебуванням вказаної території під австро-угорським пануванням і слабким поширенням ідей комунізму протягом двох років перебування під радянським владним режимом.

Однак і в Генерал-Губернаторстві окупаційний режим унеможлював природну міграцію населення.

У третьому розділі – „Етнонаціональні зміни в західних областях України в перші повоєнні роки (1945-1953 рр.).” розглянуто механізми зміни етнічного складу населення західноукраїнських областей у післявоєнні роки.

Основною метою радянського керівництва на Західній Україні було придушення національно-визвольного руху шляхом масового переселення в глибину СРСР, та направленням в західні області російськомовного населення. В 40-х першій половині 50-х років переселення набули форм насильницьких депортацій. Після смерті Сталіна відбулася певна зміна форм, але не змісту переселень. Оргнабори стали обовязковими для виконання і доволі часто для вирішення поставлених союзним керівництвом завдань використовувалися примусові заходи, в основному по відношенню до молоді.

У перші повоєнні роки, прагнучи уніфікувати етнонаціональну структуру населення Західної України, керівництво СРСР ініціювало переселенські акції. До вересня 1946 р. із західних областей України було переселено 790 тис. польських громадян. Протягом 1944-1946 рр. із південно-східних воєводств Польщі до УРСР прибуло близько 482 тис. українців.

Втілення у життя національної політики радянського режиму також виявилося у проведенні оптації – формально добровільного вибору грома-дянства СРСР українцями-русинами Чехословаччини та громадянства ЧСР – чехами та словаками Волині та Закарпаття. За підсумками волинської акції до Чехословаччини переселилося майже 30 тис. осіб, до СРСР – понад 12 тис. У 1945-1947 рр. із Закарпатської області виїхало близько 20 тис. чехів та словаків.

Після вступу радянських військ жертвою репресивної політики нової влади стає частина німецького та угорського населення Закарпаття. Впродовж кінця 1944 – початку 1945 рр. було відправлено в табори як військовополо-нених 70 тис. угорців-чоловіків. З них майже 25 тис. – це закарпатські угорці-чоловіки віком від 18 до 55 років. При цьому радянські репресивні органи не рахувалися з тим, що більшість з них не служили в угорській армії, або ж були до неї включені насильно.

Ще масштабнішими були репресії проти учасників українського національно-визвольного руху та членів їхніх родин. За офіційною довідкою міністерства внутрішніх справ УРСР протягом 1944–1946 рр. було „виселено сімей бандитів” 15040 (57145 осіб). Але особливо масштабною виявилась депортація, проведена органами КДБ у жовтні 1947 р., що охопила понад 26 тис. сімей, або ж майже 78 тис. осіб, у тому числі з Рівненської області – 11347, Волинської – 9050, Львівської – 15820, Тернопільської – 15508, Станіславської – 11886, Чернівецької – 1627, Дрогобицької – 14456 осіб.

Всього ж станом на 23 листопада 1948 р., так званий спецконтингент із України становив майже 152 тис. осіб. Виселення сімей так званих оунівців продовжувався і в наступних роках. Загалом за 1944–1952 рр. на спецпоселення у віддалені райони Радянського Союзу було вивезено більше 200 тис. осіб.

Масштабні депортації мали за мету не тільки залякати населення, підірвати соціальну базу антирадянського руху. Вони були органічною рисою тоталітарного політичного режиму.

У 1943–1944 рр. значна кількість українців, рятуючись від сталінсько-беріївських репресій, залишили рідну землю. В умовах найжорстокішої війни вони без засобів для існування емігрували на Захід, терпіли злидні, але не хотіли повертатися в СРСР. Після війни у 1945 р. в Австрії, Німеччині, інших країнах Західної Європи перебувало понад 3 млн. українців. Радянські спецслужби зробили все, щоб повернути емігрантів у СРСР. Посилаючись на союзницькі угоди, підступно обдурюючи американських, англійських та французьких чиновників, їм вдалося обманом, обіцянками, шантажем і заляку-ванням переправити в СРСР більшість біженців. Не піддалися агітації НКВС майже 300 тис. українців. Тих, кого радянським спецслужбам вдалось переконати повернутися на Батьківщину через одеський порт, відправляли на роботу у промислові регіони, в тому числі Донбас, значну частину практично відразу депортували в табори ГУЛАГу, на Урал, Сибір, далеку Північ. Їх перебування там було нестерпним.

Західноукраїнська еміграція отримала підтримку ООН, інших світових організацій, урядів країн, де вони поселились і це дало їм змогу створити різні культурно-освітні інституції.

Намагаючись докорінним чином змінити етнонаціональне обличчя західноукраїнських областей радянський режим сприяв інтенсивній міграції росіян. Впродовж повоєнних років російське населення в регіоні щорічно зростало в середньому на 20 тис. осіб. При цьому більшість росіян влашто-вувалися на постійне проживання у містах.

Соціальна структура російського населення регіону формувалась під впливом міграції на перехресті двох основних тенденцій. Перша викликана об’єктивною потребою індустріалізації, друга – зумовлена ідеологією та політикою влади. Вона виходила із основного завдання, яке покладалося на росіян з боку тоталітарного режиму – творення „радянського народу” в „зара-женому націоналізмом краї”.

З одного боку, як наслідок індустріалізації, у перші повоєнні роки у західних областях України виникає цілий ряд нових галузей промислового виробництва, що часто відбувалося шляхом переведення відповідних заводів з Росії разом з робітниками та інженерно-технічним персоналом. А з другого боку, зазначені тенденції надавали соціальній структурі росіян регіону специ-фічних рис. Найперше – це високий відсоток зайнятих переважно розумовою працею і військових.

Репресії значних мастабів і відверта зневага до місцевого українського населення, зайнятого в основному в сільському господарстві і як неквалі-фіковані робітники, недовіра до місцевої української інтелігенції, яка не влаштовувала радянську владу ні кількістю, ні, що було говним, за своїм світоглядом – ось визначальні риси кадрової політики того часу. Усі більш-менш відповідальні посади чочлювали „немісцеві”. Помітне місце серед них належало росіянам. Виділялись цілі сфери зайнятості, як, наприклад, силові структури, суд, прокуратура, праця в яких була прерогативою передусім росіян. В результаті склалися суттєві відмінності і в галузевій структурі національ-ностей. Російське і російськомовне населення влилося, головним чином, у промисловість, транспорт, культуру, торгівлю, але особливо в управління – найбільш привілейовану соціальну групу радянського суспільства. А отже, мало великий вплив на формування кадрової політики.

Демографічна ситуація в західних областях України в повоєнні роки значною мірою визначалася міграційними процесами. Одним із них було переселення із сіл. Його доволі високі темпи зумовили зменшення кількості сільського населення регіону й порушення його статетвої та вікової структури, негативно позначилися на стані сільськогосподарського виробництва, спричинилися до загострення житлової та продовольчої проблеми у містах. Своєю чергою, молодь із західних областей України відправлялась на освоєння нових територій, особливо на Північ, Далекий Схід, Сибір, а на Україну, в її західні області приїжджали люди інших національностей, передусім росіяни.

Примусові переселення мали тотальний характер, охопили все населення України, у тому числі кримських татар, німців, поляків. За межами України утворилась діаспора українського народу.

Значну групу переселенців становили сільськогосподарські робітники, також випускники вузів і технікумів, набрані через систему оргнаборів та розподілу на роботу. Це була глибоко продумана тактика вивезення в Росію з України молодої робочої сили.

Іншу групу переселенців становили ті, хто виїхав за військовими, партійними і відомчими наказами, комсомольськими та іншими путівками, а також „економічні мігранти”. Це були переважно молоді люди. З України виїжджало більше населення з вищим рівнем освіти, ніж прибувало до неї. На відміну від 40-х, в 50-х роках міграція з України йшла переважно в міста і промислові селища. Основними місцями поселення українців у післявоєнний період були Західносибірський, Східносибірський та Північний регіони Росії, Казахстан, республіки Середньої Азії, Прибалтика. Практично не поповню-валися українцями Центрально-Чорноземний регіон і Кубань.

Розвиток промисловості в східних областях України і повний занепад її на Заході республіки створили велику різницю в заробітній платні, яка також стала важливим чинником міграції в регіоні.

У висновках узагальнено результати дисертаційного дослідження та викладено основні положення, що виносяться на захист:–

найбільш значимі етнонаціональні зміни в західноукраїнському регіоні у 40-х – 50-х рр. ХХ ст. були викликані встановленням радянського тоталі-тарного режиму у передвоєнний період, репресіями і вивезеннями населення у період німецького окупаційного режиму, післявоєнною сталінського політикою щодо національно-визвольного руху в Західній Україні і міграційними змінами, викликаними ходом економічних процесів в СРСР;–

у 1939–1941 рр. встановлення радянської влади на Західній Україні проводилось шляхом репресивних заходів проти окремих верств місцевого населення – заможної частини українців, польських поміщиків і осадників, інтелігенції і військових, які були депортовані в центральні і східні райони СРСР;–

окупація західноукраїнських земель фашистською Німеччиною привела до значних втрат населення у таборах (тимчасового перебування, для військо-во-полонених, праці), вивезенням на примусові роботи у Німеччину, нищенням людських ресурсів гітлерівським режимом;–

діяльність ОУН і УПА в роки війни вела до часткової міграції активної молоді із західних регіонів в глиб України для розгортання діяльності націоналістичного підпілля;–

у післявоєнні роки радянське керівництво намагалося повернути на