АКАДЕМІЯ АДВОКАТУРИ УКРАЇНИ

Самолюк Василь Васильович

УДК 343.12

Законне представництво

у кримінальному процесі УКРАЇНИ

Спеціальність: 12.00.09 - кримінальний процес
та криміналістика; судова експертиза

АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі кримінального процесу і криміналістики Львівського національного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник – | доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент Академії правових наук України,

Нор Василь Тимофійович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка, завідувач

кафедри кримінального процесу і криміналістики

Офіційні опоненти: | доктор юридичних наук, професор

Шумило Микола Єгорович,

Університет економіки і права “Крок”,

проректор з наукової роботи

кандидат юридичних наук, професор

Шибіко Василь Петрович

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри правосуддя

Провідна установа – | Національна юридична академія

України імені Ярослава Мудрого (м. Харків),

Міністерства освіти і науки України,

кафедра кримінального процесу

Захист відбудеться 13 вересня 2005 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.122.01 в Академії адвокатури України за адресою: 01032, м. Київ-32, бульвар Тараса Шевченка, 27.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Академії адвокатури України за адресою: 01032, м. Київ-32, бульвар Тараса Шевченка, 27

Автореферат розісланий 4 серпня 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради О.П. Кучинська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Істотне розширення у кримінальному судочинстві України принципу змагальності зумовило потребу більшою мірою забезпечити рівноправність сторін та надати додаткові гарантії тим, хто з огляду на об’єктивні причини не може самостійно реалізувати свої процесуальні права. Однією з таких гарантій є законне представництво учасників кримінального процесу, які через неповноліття, психічні чи фізичні вади не володіють повною процесуальною дієздатністю.

Радянська кримінально-процесуальна доктрина хоча і не заперечувала існування у кримінальному судочинстві принципу змагальності, проте у зв’язку з відсутністю чіткого розподілу процесуальних функцій між судом та сторонами проблемі забезпечення гарантій процесуальної рівноправності сторін відводила другорядну роль. Диспозитивні засади у реалізації власних прав – одна з умов оптимального забезпечення законних інтересів учасників судочинства – як правило, недооцінювались, поступаючись місцем публічно-правовим засобам, ефективність яких залежала від рівня правосвідомості дізнавача, слідчого, прокурора і, особливо, суду. У зв’язку з цим механізми диспозитивного характеру (одним з яких є законне представництво) під час розгляду справ за участю суб’єктів, які з об’єктивних причин не володіли реальною здатністю користуватися процесуальними правами (особи, щодо яких вирішувалось питання про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру; неповнолітні обвинувачені, потерпілі чи свідки), не застосовувались.

Вказані обставини призвели до того, що у вітчизняній кримінально-процесуальній науці законне представництво не було предметом дисертаційних та монографічних досліджень. І хоча деякі теоретичні та практичні аспекти проблеми побічно з’ясовувалися у працях М. Гошовського, О. Кучинської, М. Казаренка, В. Леоненка, Г. Омельяненко, С. Писарчука, цілісна концепція цього інституту так і не знайшла свого вираження у кримінально-процесуальній доктрині.

Проте уже тепер практика правозастосування висунула для вирішення широке коло проблемних питань, адже розширення меж участі у кримінальному процесі законного представника обвинуваченого, потерпілого, свідка наразі стало вимогою часу і вже знайшло часткове відображення у деяких новелах кримінально-процесуального законодавства.

Основою для дослідження теми дисертації стало чинне законодавство України, роз’яснення щодо його застосування та узагальнення відповідної судової практики, проведені Верховним Судом України. Значна кількість інформації була отримана у ході особистого вивчення дисертантом судової практики у кримінальних справах в архівах Славутського районного та Нетішинського міського судів Хмельницької області, Острозького районного суду Рівненської області (загалом понад 200 кримінальних справ). Концептуально робота ґрунтується на дослідженнях проблем представництва у кримінальному процесі у працях В.Адаменка, В.Божьєва, О.Ландо, В.Лазаревої, Л.Новобратського, Г.Саркісянца, В.Степанова, Ю.Стецовського, П.Теплякова, В.Шимановського, С.Щерби та ін. Окрему цінність для дослідження мають роботи з цивільно-процесуального представництва І.Ільїнської та Л.Лесницької, Я.Розенберга, В.Шерстюка, цивільного представництва – В.Андреєва, О.Невзгодіної, В.Рясенцева та ін.

Загальнотеоретичну базу дослідження становлять праці Ю.Грошевого, Г.Міньковського, М.Михеєнка, В.Нора, М.Строговича, В.Шибіко, М.Шумила та інших процесуалістів.

Актуальність теми. В радянській науці кримінального процесу основна увага дослідників була зосереджена на участі у справі законного представника обвинуваченого, але при цьому не враховувалось загальнопроцесуальне значення інституту представництва. У чинному КПК України здебільшого йдеться також про законне представництво саме обвинуваченого.

Однак очевидним є факт, що повною дієздатністю можуть не володіти не лише обвинувачені, але й потерпілі, цивільні позивачі, свідки. Якщо ж виходити із загальних правових принципів, недієздатні чи частково дієздатні особи не можуть самостійно реалізувати своє право – їх завжди заміняє або допомагає у реалізації прав законний представник. Ось чому питання законного представництва всіх учасників процесу потребує детального вивчення і врегулювання в законі.

Дане дослідження стосується саме кримінально-процесуального інституту законного представництва, який хоча і базується на загальноправових, у тому числі і цивілістичних засадах представництва недієздатних осіб, однак має дещо іншу цільову спрямованість, яка породжує відмінності правового регулювання статусу цього учасника.

У дисертаційній роботі комплексно та системно досліджуються: сутність законного представництва як самостійного інституту кримінального процесуального права; теоретичні та практичні аспекти участі законного представника у справі; правовідносини за участю законного представника та ряд інших питань законного представництва у кримінальному процесі.

Зв’язок роботи із науковими програмами, планами. Дисертація підготовлена згідно з планом науково-дослідницьких робіт кафедри кримінального процесу та криміналістики Львівського національного університету імені І. Франка і відповідає темі дослідження кафедри – “Проблеми захисту прав та законних інтересів особи в кримінальному процесі в умовах його реформування” (номер державної реєстрації 0103u005941).

Дисертація пов'язана також з науковою темою "Проблеми державотворення та захисту прав людини і громадянина", яка досліджується на юридичному факультеті Національного університету “Острозька академія”, де працює дисертант.

Об'єкт та предмет дослідження. Об'єктом дослідження є законне представництво як одна із форм надання правової допомоги недієздатним учасникам кримінального судочинства.

Предмет дослідження – кримінальні процесуальні відносини за участю законних представників, зміст та правова природа інституту законного представництва, а також особливості здійснення законного представництва стосовно різних учасників процесу на окремих стадіях кримінального судочинства.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексний науковий аналіз проблемних питань законного представництва у кримінальному процесі, формулювання теоретичних висновків та розробка пропозицій, спрямованих на розвиток теорії кримінально-процесуального права, удосконалення кримінально-процесуального законодавства та практики реалізації норм інституту законного представництва у кримінальному процесі.

Для досягнення мети дисертаційного дослідження були поставлені такі завдання:

- виявити характерні ознаки законного представництва та визначити його поняття;

- провести класифікацію законного представництва за відповідними критеріями на окремі види;

- визначити процесуальну мету, функції та загальні межі повноважень законного представника;

- встановити передумови та підстави залучення законного представника до участі у кримінальному процесі;

- дослідити правовий статус законного представника різних учасників кримінально-процесуальної діяльності: обвинуваченого, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, свідка;

- розкрити особливості законного представництва учасників кримінального судочинства на різних його стадіях;

- виявити можливі колізії та прогалини правового регулювання законного представництва в кримінальному судочинстві;

- розробити конкретні пропозиції, спрямовані на вдосконалення чинного кримінально-процесуального законодавства та юридичної практики з питань, що стосуються законного представництва, а також сформулювати основні положення для вирішення теоретичних проблем.

Методологічну основу дослідження складає система загальнотеоретичних та спеціально-наукових методів пізнання, зокрема: діалектичний, формально-юридичний, порівняльного правознавства, історичний, структурно-функціональний, системного аналізу, соціологічний, статистичний.

До основних серед дослідницьких методів, що використовувалися у написанні дисертаційного дослідження, належить загальний метод пізнання – діалектичний. Згідно з його принципами всі явища природи і суспільного життя органічно взаємопов’язані та взаємообумовлені. Вони залежать одне від одного і перебувають у постійному русі та розвитку, саме з властивостей окремих явищ формується властивість та сутність цілого. Через діалектичний метод законне представництво розуміється як система соціальних (морально-етичних, правових) відносин, що виникають, змінюються та припиняються у різних сферах суспільного життя, в тому числі й у кримінальному судочинстві.

Формально-юридичний метод включає такі прийоми, як опис і аналіз правових норм та правовідносин, їх пояснення і тлумачення, класифікацію. За допомогою таких прийомів у дисертації досліджувалась юридична природа законного представництва у кримінальному процесі, з’ясовувались зміст та значення вживаних законодавцем термінів, встановлювалось співвідношення норм, які регулюють статус законного представника на міжгалузевому та галузевому рівнях. Метод порівняльного правознавства було покладено в основу уніфікації доктринального розуміння та правового регулювання законного представництва у кримінальному процесі та інших галузях права. При цьому порівнювались інститути законного представництва як у матеріальних (цивільне, сімейне), так і в процесуальних (цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне) галузях права. Історичний метод використано для дослідження генезису становлення інституту законного представництва у кримінальному процесі. Структурно-функціональний метод лежить в основі визначення процесуальної функції законного представника, а відтак – з’ясування конкретного обсягу його процесуальних прав та обов’язків. Метод системного аналізу використано для з’ясування місця інституту законного представництва в системі права України. За допомогою соціологічного методу з’ясовано позицію юристів-практиків щодо вирішення поставлених у роботі проблем. Через використання статистичного методу встановлювалися тенденції практики провадження у справах за участю осіб, які не володіють повною процесуальною дієздатністю.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що в національній кримінально-процесуальній науці це дослідження є першим комплексним, системним монографічним дослідженням проблем законного представництва у кримінальному процесі. В роботі вперше на концептуальному рівні сформульоване наукове бачення інституту законного представництва у кримінальному процесі, розроблено численні пропозиції щодо вдосконалення кримінального процесуального законодавства в частині реалізації правовідносин за участю законних представників.

У результаті проведеного дослідження сформульовано низку висновків та пропозицій, що містять наукову новизну і виносяться на захист:

- законне представництво у кримінальному процесі є системою правових відносин, які виникають, з одного боку, між законним представником та особою, яку він представляє, а з другого, – законним представником та іншими суб’єктами кримінального процесу, і направлені на реалізацію, охорону та захист суб’єктивних прав учасника, який не володіє повною процесуальною дієздатністю;

- під законним представником у кримінальному процесі потрібно розуміти суб’єкта кримінально-процесуальних відносин, допущеного до участі у справі органом дізнання, слідчим, прокурором чи судом з кола визначених законом осіб, для захисту інтересів недієздатного (частково дієздатного) суб’єкта провадження;

- законне представництво у кримінальному процесі врегульовується широкою системою конкуруючих норм різних галузей права, проте після порушення справи здійснюється в межах встановленої кримінально-процесуальної форми;

- система юридичних фактів, на основі яких виникає законне представництво, становить юридичний (фактичний) склад, центральним елементом якого виступає факт залучення законного представника у справу, оформлений у відповідному процесуальному документі органом, що веде процес;

- законний представник є учасником кримінального процесу, який володіє низкою самостійних прав, виконує відповідні процесуальні обов’язки та може брати участь у всіх стадіях провадження;

- особливість статусу законного представника полягає в тому, що його функція, на відміну від інших учасників, наперед не встановлена і визначається функцією представлюваної особи. Поєднання ним процесуальних статусів різних учасників провадження, функції яких перебувають у суперечності, неприпустиме;

- обсяг прав законного представника, які він реалізує на власний розсуд, залежать від рівня дієздатності особи, яку він представляє;

- законні представники у різних стадіях судочинства реалізують як права обвинуваченого, так і власні права, у зв’язку з чим нормативно має бути визначено їх перелік;

- законні представники повинні залучатись у процес з моменту залучення осіб, які не володіють повною дієздатністю. Незалучення законного представника потрібно розглядати як грубе порушення принципів змагальності та процесуальної рівності сторін з відповідними наслідками.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів визначається декількома аспектами. Насамперед, теоретичне значення полягає у тому, що в дисертації сформульовано ряд положень, висновків та пропозицій, які є основою для вирішення теоретичних та практичних проблем інституту законного представництва у кримінальному процесі, а також можуть слугувати підґрунтям для наступних досліджень цієї та суміжних проблем.

Окрім того, теоретичні положення та висновки дисертації можуть бути використані у навчальному процесі для викладання курсу "Кримінальний процес України", а також для написання підручників, подальших наукових розробок теми процесуального представництва та у підготовці спеціалістів у сфері кримінального судочинства.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання у роботі над проектом Кримінального процесуального кодексу України, підготовці постанов Пленуму Верховного Суду України щодо захисту прав учасників кримінального судочинства, а також застосування на практиці під час провадження у справах за участю осіб, які не володіють повною процесуальною дієздатністю.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювалися на Х-ХІ Регіональних науково-практичних конференціях Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні (2004-2005 рр., м. Львів), ІІ-ІV Регіональних наукових конференціях Проблеми державотворення і захист прав людини в Україні (2003-2004 рр., м. Острог), Всеукраїнській науковій конференції “Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини” (2005 р., м. Острог).

Окремі положення та результати дисертаційного дослідження були апробовані в навчальному процесі юридичного факультету Національного університету “Острозька академія” у ході викладання курсу “Кримінальний процес України”.

Пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання окремих питань процесуального представництва були подані до Верховного Суду України та до Комітету з питань правової політики Верховної Ради України.

Публікації. За темою дисертації автором опубліковано шість одноосібних статей, у тому числі п’ять у фахових наукових виданнях.

Структура дисертації. Відповідно до мети, завдань і предмета дослідження дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які мають загалом 7 підрозділів, висновку, списку використаних джерел (190 найменувань) та додатків. Повний обсяг роботи становить 219 сторінок, текст дисертації – 195 сторінок. Список використаних джерел та додатки загалом нараховують 20 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкрито актуальність і стан наукової розробки теми дисертаційного дослідження, визначено мету та завдання роботи, об’єкт, предмет і методологічну основу дисертаційного дослідження, виділено положення, що становлять наукову новизну одержаних результатів та вказано їх науково-практична значимість.

У першому розділі – “Загальні умови участі законного представника у кримінальному процесі” – з’ясовуються сутність та природа законного представництва у кримінальному процесі, визначаються підстави та передумови його виникнення, встановлюються загальні умови участі законного представника у справі.

У підрозділі 1.1. – “Сутність законного представництва у кримінальному процесі” – розглядаються питання, пов’язані зі з’ясуванням юридичної природи законного представництва у кримінальному процесі.

Насамперед вказується на те, що законне представництво, попри низку особливостей, має ту ж юридичну природу, яку має будь-яке правове представництво. У той же час законне представництво у кримінальному процесі має ряд ознак, характерних як процесуальному представництву загалом, так і властивих лише даному виду представництва. Серед загальних ознак законного представництва виділяється: 1) його направленість на надання допомоги у реалізації процесуальної функції та суб’єктивних прав відповідного учасника процесу; 2) допустимість сумісної (паралельної) участі процесуального представника з особою, яку він представляє; 3) обмежений обсяг прав, які представник може реалізувати від імені представлюваного; 4) можливість одночасного допуску до участі у справі кількох представників; 5) визначений законом загальний обсяг повноважень представника та його самостійність у їх реалізації.

Серед ознак, властивих виключно законному представництву, виділені такі: 1) законні представники покликані законодавцем охороняти права і законні інтереси недієздатного чи частково дієздатного суб’єкта; 2) вони отримують повноваження на представництво інтересів особи, яку вони представляють, не від неї самої (оскільки вона не володіє повною дієздатністю), а на підставі закону; 3) їх обсяг прав не залежить від волі представлюваного, оскільки така воля не може бути визнана правом; 4) здійснюючи представництво, вони виражають свою власну волю; 5) представництво інтересів визначених законом осіб є обов’язком законного представника.

Попри спільні риси інституту законного представництва з аналогічними інститутами інших галузей права, законне представництво у кримінальному процесі має свою специфіку, яка, на думку дисертанта, полягає ось у чому: –

по-перше, законний представник стає учасником процесу і наділяється правами лише після допуску його до участі у справі. Особа може мати кілька законних представників у загальноправовому значенні, проте визнаватися як учасник процесу будуть лише ті з них, які спеціально допущені до справи органом, який веде процес;–

по-друге, не кожен законний представник у загальноправовому значенні може бути законним представником у кримінальному процесі. Причиною цього може бути будь-яка обставина, що перешкоджає належній охороні прав та законних інтересів недієздатного учасника справи.

Потреба в інституті законного представництва у кримінальному процесі обумовлюється такими причинами: 1) необхідністю компенсувати неповну дієздатність учасника кримінально-процесуальних правовідносин; 2) обов’язком законного представника турбуватися про недієздатного представлюваного; 3) правом законного представника захищати права та законні інтереси відповідних осіб.

Проведено також класифікацію законного представництва за різними критеріями: залежно від об’єкта (законне представництво особи та законне представництво над майном); за обсягом дієздатності представлюваних (законне представництво повністю недієздатних, частково недієздатних та дієздатних осіб); залежно від процесуального статусу представлюваного (законне представництво обвинуваченого, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, законне представництво особи, щодо якої вирішується питання про застосування примусових заходів виховного характеру та законне представництво особи, щодо якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру); залежно від фактичної підстави, що обумовлює участь у справі законного представника (законне представництво неповнолітніх, законне представництво осіб з фізичними вадами та законне представництво осіб з психічними вадами); за характером правового зв’язку між представником та представлюваним (природне та адміністративне законне представництво).

У підрозділі 1.2. – “Передумови та підстави законного представництва у кримінальному процесі” – з’ясовується коло обставин, необхідних для виникнення законного представництва у сфері кримінального судочинства.

До загальних передумов участі законного представника у справі, на думку дисертанта, належать норми права, на основі яких виникає правовідношення, правосуб’єктність учасників цього правовідношення, що її визначають встановлені кримінально-процесуальним та кримінальним законом умови суб’єктно-статусного характеру, а також система юридичних фактів, яка відіграє причинно-наслідкову роль у формуванні цього правового зв’язку.

Систему юридичних фактів, на основі яких виникає законне представництво, становить юридичний склад, що включає:

1) факт залучення представлюваного суб’єкта до участі у справі, оскільки законне представництво може виникнути лише щодо учасника кримінально-процесуальної діяльності;

2) факт відсутності у особи, яку представляють, повної процесуальної дієздатності, під якою пропонується розуміти здатність особи самостійно набувати і реалізувати процесуальні права та обов’язки, розпоряджатися набутими правами, і нести відповідальність за невиконання покладених обов’язків;

3) факт перебування цієї особи у визначеному законом правовому зв’язку з іншим суб’єктом – представником. До кола законних представників пропонується відносити батьків (усиновителів), повнолітніх дітей щодо батьків (усиновителів); опікунів, піклувальників, патронатних вихователів, представників адміністрації установ чи організацій під опікою чи піклуванням яких прибуває особа; діда, бабу, брата, сестру, мачуху, вітчима; представників органу опіки і піклування;

4) факт відсутності у представника перешкод для вступу в процес, до яких дисертант відносить: попередню участь у справі як слідчого, дізнавача, прокурора, судді, секретаря судового засідання або перебування з ними в родинних стосунках; порушення проти законного представника кримінальної справи у цьому ж або іншому провадженні; вчинення представлюваним суб’єктом злочину проти законного представника; наявність порушеного провадження про позбавлення батьківських прав, права опіки, піклування чи патронату; відмову законного представника від участі у справі;

5) факт визнання представника учасником процесу через процесуальне оформлення його статусу постановою про залучення законного представника до участі у справі з роз’ясненням усіх прав та обов’язків учасника.

Наявність кожного елемента цього фактичного складу, на думку дисертанта, є обов’язковою. У разі відсутності хоча б одного з вказаних фактів законне представництво не може виникнути, а якщо такі факти відпадуть в процесі його реалізації, підлягає припиненню.

У підрозділі 1.3. – “Загальні умови визначення кримінально-процесуального статусу законного представника” – з’ясовується сукупність ознак, які визначають місце та роль законного представника у кримінальному процесі та характеризують його як самостійного суб’єкта процесуальної діяльності.

Зокрема обґрунтовується позиція, за якою законний представник є самостійним суб’єктом кримінально-процесуальної діяльності, який володіє рядом визначених кримінально-процесуальним законом прав та виконує у процесі відповідну процесуальну функцію. Залежно від того, якого учасника процесу законний представник представляє, він може виконувати або функцію захисту, або обвинувачення. Так, здійснюючи представництво обвинуваченого, цивільного відповідача, законний представник виконує функцію захисту. А здійснюючи представництво потерпілого, цивільного позивача – функцію обвинувачення. Проте недопустимою вважається ситуація, коли б законний представник зміг в одній справі поєднувати виконання цих двох функцій.

Від процесуальної функції у роботі відмежовується мета участі законного представника у справі. Вважається, що такою метою виступає охорона прав та законних інтересів особи, яка через об’єктивні причини позбавлена можливості належним чином самостійно реалізувати свої процесуальні права.

Окремо вказується на можливість одночасного поєднання особою, яка виконує функцію законного представника у кримінальному процесі, спеціального статусу іншого учасника кримінально-процесуального провадження. Так, вважається за можливе одночасне поєднання тією ж особою статусу законного представника обвинуваченого та статусу цивільного відповідача, статусу законного представника потерпілого та законного представника цивільного позивача. Щодо можливості поєднання статусу законного представника та захисника, то відстоюється позиція, що, будучи допущеним як захисник, законний представник втрачає статус законного представника як учасника процесу і надалі реалізує права захисника, тобто такого поєднання не відбувається.

У роботі також вказується на недоліки поєднання законним представником статусу законного представника та свідка. На думку дисертанта, законний представник, як і інші учасники провадження (обвинувачений, потерпілий, цивільний відповідач чи позивач), повинен володіти правом давати свідчення, а не обов’язком. У зв’язку з цим показання законного представника потрібно виокремити в окреме джерело доказів.

Окремо у роботі розглядаються питання встановлення загальних засад взаємодії законного представника з представлюваним, межі участі якого у справі, а відтак і процесуальна самостійність, мають різнитися залежно від рівня дієздатності останнього. При цьому пропонується встановити правило, за яким здатність самостійно здійснювати свої права та доручати захист чи представництво своїх інтересів іншій особі у кримінальному процесі належить учасникам, які досягли повноліття, а також юридичним особам. Учасники процесу віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також учасники з психічними чи фізичними вадами, що утруднюють самостійне здійснення ними своїх прав і виконання обов’язків, користуються допомогою законного представника. Права та охоронювані законом інтереси малолітніх учасників процесу, громадян, визнаних недієздатними внаслідок душевної хвороби чи недоумства, а також громадян, визнаних судово-психіатричною експертизою неосудними чи обмежено осудними, але такими, щодо яких розглядатиметься питання про застосування примусових заходів медичного характер, повинні реалізувати їх законні представники.

Щодо розпорядчих дій у кримінальному процесі (відмова від обвинувачення, примирення з обвинуваченим, а також розпорядчі дії щодо цивільного позову тощо) відзначається, що законні представники недієздатних осіб вчиняють розпорядчі дії на свій розсуд. Законні представники осіб з неповною процесуальною дієздатністю дають згоду на вчинення таких дій самим представлюваним.

Другий розділ – “Законне представництво обвинуваченого” – розкриває особливості законного представництва обвинувачуваного на різних стадіях процесу.

У підрозділі 2.1. – “Законне представництво обвинуваченого на досудових стадіях процесу” – розкрито особливості здійснення законного представництва обвинуваченого у стадії порушення кримінальної справи та стадії досудового розслідування.

Особливу увагу дисертант приділяє розкриттю особливостей врегулювання законного представництва на стадії порушення кримінальної справи. Участь законного представника в цій стадії відбувається на загальноправових засадах на підставі норм сімейного та цивільного права. Пояснюється це тим, що на цій стадії відсутній підозрюваний чи обвинувачений як суб’єкт представництва, а є лише особа, від якої беруть пояснення або щодо якої вирішується питання про порушення кримінальної справи.

Обґрунтовується позиція, що в стадії порушення кримінальної справи законні представники повинні володіти правами: 1) від імені представлюваного робити явку з повинною (з’явлення із зізнанням), яке може бути прийняте як таке у випадку його підтвердження подальшими діями самого представлюваного, що вказують на його каяття та бажання розкрити злочин; 2) бути присутнім під час відібрання пояснень від представлюваного і самому давати пояснення з приводу обставин, що мають значення для справи; 3) бути повідомленим про рішення, прийняте в результаті провадження у стадії порушення кримінальної справи; 4) ознайомитись з постановою про порушення кримінальної справи чи відмову в її порушенні; 5) оскаржувати прийняте рішення в порядку ст. 99-1 КПК.

На відміну від стадії порушення кримінальної справи у стадії досудового розслідування участь особи, яка притягується до кримінальної відповідальності, носить значно ширший характер, що, відповідно, відображається на межах участі її законного представника. Дисертант робить висновок, що визначення у кримінально-процесуальному законі чіткого переліку прав, якими повинні володіти законні представники обвинуваченого, а також врегулювання процедури, яка б передбачала обов’язкове роз’яснення таких прав, повинно сприяти захисту прав та законних інтересів учасників справи, які не володіють повною дієздатністю. Тут також визначається система прав, якими законний представник повинен володіти у стадії досудового розслідування, а саме: 1) знати, у чому обвинувачують (підозрюють) представлюваного, ознайомлюватися з матеріалами, якими обґрунтовується затримання підозрюваного чи обрання запобіжного заходу або пред'явлення обвинувачення; 2) до першого допиту представлюваного мати з ним та захисником конфіденційне побачення, а після першого допиту – такі ж побачення без обмеження їх кількості та тривалості; 3) збирати відомості про факти, що можуть використовуватися як докази в справі, та подавати інформацію про них; 4) бути присутнім на допитах представлюваного та під час виконання інших слідчих дій, виконуваних з їх участю або за їх клопотанням, клопотанням захисника чи самого законного представника, а під час виконання інших слідчих дій – з дозволу дізнавача, слідчого; 5) з дозволу особи, яка провадить дізнання, чи слідчого застосовувати науково-технічні засоби під час провадження слідчих дій, в яких він бере участь, а також під час ознайомлення з матеріалами справи; 6) заявляти клопотання і відводи; 7) ознайомлюватися після закінчення досудового розслідування з усіма матеріалами справи; 8) подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду; 9) на забезпечення безпеки.

Щодо обов’язків, які повинні нести на досудовому розслідуванні законні представники, то до їх переліку віднесено обов’язок: 1) з’являтись на виклик органу, що веде процес; 2) допомогти представлюваному запросити захисника, а у випадку його малоліття, неосудності чи обмеженої осудності запросити його самостійно; 3) дотримуватись процесуального порядку ведення слідства; 4) забезпечити належну поведінку представлюваного та його явку до органу, що веде процес, якщо той перебуває під наглядом законного представника.

Обґрунтовується позиція, за якою законний представник має право брати участь у справі з моменту залучення до справи самої особи, що не володіє повною процесуальною дієздатністю, яке може відбуватися у різних формах (затримання, допит, пред’явлення обвинувачення). Якщо про наявність неповноліття, психічних чи фізичних вад на час вчинення таких процесуальних дій відомо не було, законний представник повинен бути допущений з моменту, коли про такі обставини стало відомо.

Необґрунтована відмова слідчого або суду допустити законного представника до участі в справі повинна бути предметом оскарження, оскільки суттєво порушує як право на представництво самого законного представника, так і право обвинуваченого на захист.

У підрозділі 2.2. – “Законне представництво обвинуваченого в судових стадіях процесу та стадії виконання вироку” – розкрито особливості здійснення законного представництва обвинуваченого у стадії попереднього розгляду справи суддею, стадії судового розгляду, стадіях апеляційного, касаційного та виключного провадження, а також у стадії виконання вироку.

Відзначається, що в стадії попереднього розгляду справи суддею законні представники повинні мати право: 1) бути повідомленими про час та місце такого розгляду; 2) бути присутніми під час його проведення, мати можливість заявляти відводи та клопотання; 3) клопотати про колегіальний розгляд справи у випадках, передбачених законом; 4) у випадку призначення справи до розгляду знайомитись з обвинувальним висновком та іншими матеріалами справи; 5) оскаржувати рішення суду.

Характеризуючи систему прав законного представника в стадії судового розгляду, дисертант виходить з прав, які мають самі представлювані. Однак аргументується хибність твердження, що законні представники підсудних користуються на судовому розгляді правами осіб, яких вони представляють, адже вони не користуються правом мати захисника (чи представника) та правом звертатися до суду з останнім словом, якими наділений представлюваний з огляду на положення ст. 263 КПК. Обсяг прав законного представника дещо вужчий і, з урахуванням сказаного вище, включає право: 1) заявляти відводи; 2) заявляти клопотання і висловлювати свою думку про клопотання інших учасників судового розгляду; 3) подавати докази, просити суд про приєднання до справи документів, про виклик свідків, про призначення експертизи і витребування інших доказів; 4) давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; 5) просити суд про оголошення доказів, що є в справі; 6) ставити питання представлюваному та іншим підсудним, свідкам, експертові, спеціалістові, потерпілому, цивільному позивачеві і цивільному відповідачеві; 7) брати участь в огляді речових доказів, місця вчинення злочину і документів; 8) брати участь у судових дебатах; 9) отримувати копію вироку.

Щодо обов’язків законного представника, то відповідно до ч. 2 ст. 271 КПК він повинен беззаперечно виконувати розпорядження головуючого про додержання порядку в судовому засіданні. Якщо під час судового засідання від участі у справі буде усунуто захисника представлюваного або він не зможе виконувати свої функції з інших причин, законний представник зобов’язаний допомогти представлюваному запросити іншого захисника, а у випадку повної недієздатності представлюваного – запросити його самостійно. Крім того, до обов’язків законного представника на стадії судового розгляду дисертант відносить обов’язок з’являтись на виклик суду; забезпечити належну поведінку представлюваного та його явку до суду, якщо він перебуває під наглядом законного представника, не перешкоджати встановленню істини у справі шляхом вчинення протиправних дій.

У процесі апеляційного та касаційного оскарження вироків та постанов за законним представником має бути закріплене право: 1) подавати апеляційну чи касаційну скаргу та до початку розгляду справи доповнити, змінити або відкликати її; 2) бути повідомленим про скаргу чи подання іншого учасника судового розгляду та подати на них свої заперечення; 3) подавати нові матеріали (додаткові докази) та заявляти клопотання про їх витребування; 4) знайомитись з матеріалами справи; 5) бути повідомленим про час і місце апеляційного чи касаційного розгляду справи, бути присутнім під час їх проведення; 6) підтримувати в суді свою скаргу чи відмовитись її підтримувати; 7) давати пояснення з приводу поданої скарги; 8) заявляти клопотання і висловлювати свою думку про клопотання інших учасників; 9) у випадку проведення апеляційним судом судового слідства давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання, ставити питання іншим учасникам справи, брати участь у дослідженні інших доказів та у судових дебатах.

Межі участі законного представника в стадії перегляду судових рішень у порядку виключного провадження порівняно з іншими судовими стадіями дещо обмежені, що пояснюється особливостями процесуальної форми даної стадії.

Хоча звернення законних представників не є підставою для порушення виключного провадження, вони можуть лише ставити питання про таке порушення перед відповідними посадовими особами. Якщо справу порушено, вона підлягає розгляду за правилами, встановленими для перегляду справ у касаційному порядку. У такому випадку законні представники користуються всіма правами, якими вони володіють у судовому розгляді справи касаційним судом.

Насамкінець, система прав законного представника засудженого в стадії виконання вироку, на думку дисертанта, має включати: 1) право знати про місце відбуття засудженим покарання; 2) право мати із засудженим побачення; 3) право у передбачених законом випадках заявляти клопотання про звільнення засудженого від відбування покарання, заміни покарання більш м’яким, знаття судимості тощо; 4) право брати участь у розгляді судом заявлених клопотань та інших судових засіданнях, у яких можлива участь засудженого; 5) право у передбачених законом випадках подавати апеляцію на рішення суду, в тому числі якщо таким правом володіє сам засуджений.

Третій розділ – “Законне представництво потерпілого, цивільного позивача та свідка” – розкриває особливості законного представництва потерпілого, цивільного позивача та свідка на різних стадіях процесу.

У підрозділі 3.1. – “Законне представництво потерпілого, цивільного позивача та свідка в досудових стадіях процесу” – розкрито особливості здійснення законного представництва потерпілого, цивільного позивача та свідка у стадії порушення кримінальної справи та стадії досудового розслідування.

Зазначається, що законне представництво потерпілого має певні особливості залежно від того, чи відбувається діяльність в порядку публічного, приватного чи приватно-публічного обвинувачення.

На думку дисертанта, участь законного представника в стадії порушення кримінальної справи в порядку публічного обвинувачення проявляється в двох основних аспектах: заявленні про вчинений злочин та участі в розгляді та вирішенні такої заяви. Вважається, що право законного представника потерпілого на заявлення про вчинений проти представлюваного злочин є незаперечним. Таку заяву він може подавати як від імені потерпілого, так і від власного імені. Що стосується порядку вирішення заяви, то на думку дисертанта, потрібно передбачити обов’язок органу, який вирішує питання порушення кримінальної справи, повідомляти заявника про результати розгляду поданої ним заяви.

Якщо потерпілі у справах приватного обвинувачення не володіють повною процесуальною дієздатністю, то щодо них також можливе здійснення законного представництва, а отже, і подання скарги законним представником. Вважається, що законний представник повинен подавати скаргу від свого імені. Окрім того, законний представник повинен мати право відстоювати заявлене у скарзі обвинувачення, хоча виступає як представник потерпілого, а не потерпілий.

Вирішуючи суперечність у позиціях потерпілого та законного представника у даній категорії справ, на думку дисертанта, доцільно виходити з обсягу дієздатності потерпілого як однієї з безпосередніх підстав його законного представництва. Оскільки, відповідно до запропонованої градації дієздатності, малолітні потерпілі, а також потерпілі, визнані судом недієздатними, не можуть брати участь у вирішенні процесуальних питань розпорядчого характеру, – суд повинен керуватися виключно позицією законного представника. Стосовно потерпілих віком від 14 до 18 років та потерпілих з психічними вадами, то суд, очевидно, не може не брати до уваги їх пропозицію.

Відстоюється думка, за якою законний представник не може подати скарги на захист інтересів потерпілого у віці від 14 до 18 років, якщо останній не бажає порушення справи. Це ж стосується і законного представника громадянина, визнаного обмежено дієздатним. Закриття ж порушеної справи, у випадку примирення такого потерпілого з обвинуваченим, можливе лише за наявності згоди законного представника. Сам же законний представник виступити з ініціативою закриття справи може лише у випадку представництва малолітнього чи визнаного судом недієздатним потерпілого.

Аналогічні правила щодо порушення кримінальної справи підлягають застосуванню і в справах про злочини приватно-публічного обвинувачення.

Як підсумок, вказується на те, що законний представник потерпілого в стадії порушення кримінальної справи має право: 1) на власний розсуд заявляти про злочин, вчинений проти представлюваного у справах публічного обвинувачення; 2) на власний розсуд подавати скаргу про злочин, вчинений проти малолітнього чи визнаного судом недієздатним представлюваного у справах приватного обвинувачення; 3) за згодою представлюваного подавати скаргу про злочин, вчинений проти неповнолітнього чи обмежено дієздатного представлюваного у справах приватного та приватно-публічного обвинувачення; 4) бути присутнім під час відібрання пояснень від представлюваного і самому давати пояснення з приводу обставин, що мають значення для справи; 5) бути повідомленим про прийняте в результаті провадження у стадії порушення кримінальної справи рішення; 6) знайомитись з постановою про порушення кримінальної справи чи відмову в такому порушенні; 7) оскаржувати прийняте рішення в порядку ст. 99-1 КПК.

Аналогічні права під час заявлення про злочин, а також при розгляді і вирішенні таких заяв, має законний представник цивільного позивача.

У стадії досудового розслідування законні представники потерпілого та цивільного позивача повинні мати право: 1) бути присутнім під час оголошення представлюваному постанови про визнання його учасником справи і роз’яснення йому передбачених законом прав; 2) запрошувати представлюваному представника за договором; 3) подавати докази; 4) заявляти клопотання та відводи; 5) подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду; 6) бути присутнім під час допиту представлюваного; 7) брати участь у слідчих діях, які проводяться за їх клопотанням чи клопотанням представлюваного, а з дозволу слідчого і в інших слідчих діях; 8) бути повідомленим про закриття справи з підстав, визначених законом