КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Седляр Юлія Олександрівна

УДК: 327.008.8.(470+571)

СТРАТЕГІЧНЕ ПАРТНЕРСТВО

В УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИХ ВІДНОСИНАХ

23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем

та глобального розвитку

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата

політичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі країнознавства Інституту міжнародних

відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор політичних наук, професор

ГОЛОВЧЕНКО Володимир Іванович, профессор кафедри

країнознавства Інституту міжнародних відносин Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

МАЙБОРОДА Олександр Микитович, завідувач

відділу етнополітології Інституту політичних та етнонаціональних

досліджень НАН України

кандидат політичних наук

СТАДНІЧЕНКО Ольга Іванівна, в.о. доцента кафедри

соціально-політичних дисциплін

Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова

Провідна установа: Одеський національний університет

ім. І.І.Мечникова, Міністерство освіти і науки України

Захист відбудеться „ 19 „ грудня 2005 року о 14 год. на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.29 в Інституті міжнародних

відносин Київського національного університету

імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10.

Автореферат розісланий “ 09 “ листопада 2005 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Ю.Константинов

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Проблема українсько-російських відносин виходить далеко за межі взаємин лише двох країн. Впливаючи на долю багатьох інших народів і держав, передусім європейських, вона набуває більш чіткого регіонального виміру. У зв’язку з цим об’єктивна оцінка досягнутого рівня міждержавної взаємодії України та Російської Федерації дозволяє по-новому розставити геополітичні акценти в регіоні, підтвердити та зафіксувати факт суттєвої зміни геостратегічного становища обох держав.

До того ж, незважаючи на проголошене у травні 1997 р. стратегічне партнерство в українсько-російських міждержавних відносинах, у них і досі спостерігається значний потенціал напруги та конфліктності, відчувається дистанціювання, а іноді й відчуження, що не може розцінюватися як нормальний стан взаємин двох демократичних держав, котрі прагнуть стати повноправними членами світової спільноти.

Всебічне вивчення проблеми стратегічного характеру українсько-російських відносин у сучасних умовах диктується такими обставинами: схожістю транзитивних питань внутрішнього розвитку, що стоять перед двома країнами; територіальними розмірами обох держав, що є найбільшими на пострадянському просторі, від стану стосунків між котрими значною мірою залежить стабільність у регіоні; належністю України до зони геостратегічних інтересів Російської Федерації, без тісної співпраці з якою Росія не лише не зможе відбутися як європейська держава, але й не буде спроможна здійснювати свій вплив в Чорноморському регіоні, на Балканах та Придністров’ї; присутністю значної російської меншини в населенні України та української - в Російській Федерації, що потребує збереження дружніх відносин між обома народами; геополітичним сусідством України з Росією, що вимагає вироблення перспективної компромісної моделі взаємин держав, яка виключала б розвиток подій за схемою ескалації конфліктного потенціалу; амбівалентним станом політичних орієнтацій українського населення щодо зовнішньополітичної спрямованості нашої держави, який не можна ігнорувати і котрий змушує провести неупереджений аналіз даного сценарію розвитку українсько-російських відносин.

Певною мірою цьому може сприяти спроба об’єктивного аналізу українсько-російських відносин у різних сферах з подальшим виробленням практичних рекомендацій при моделюванні двостороннього співробітництва в контексті досліджуваної моделі взаємин. Саме тому дисертант сконцентрував увагу на аналізі українсько-російської співпраці в політичній, військовій, економічній та гуманітарній сферах. Адже, відносини стратегічного рівня передбачають наявність двох і більше сфер співробітництва між державами, в яких їхні стратегічні інтереси співпадають.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в рамках комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” (номер держреєстрації 0197U015201), наукової теми Інституту міжнародних відносин “Міжнародні правові, політичні та економічні засади розвитку України” (№ 01БФ048-01 державної реєстрації). У рамках зазначеної програми дисертаційна робота відповідає одному з напрямків діяльності кафедри країнознавства Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Моделювання місця і ролі України в процесі глобальної трансформації сучасної системи міжнародних відносин” (номер держєреєстрації 0197U003325).

Мета і завдання дослідження. Виходячи з актуальності теми і враховуючи недостатній ступінь її розробки у вітчизняній та зарубіжній політичній науці, здобувач поставив за мету здійснити комплексний аналіз процесів та чинників, які обумовили формування ідеї стратегічного партнерства в українсько-російських взаєминах, розкрити фактори, що перешкоджають наповненню її реальним змістом.

Для реалізації мети дослідження дисертант визначив наступні завдання:

дослідити концепції стратегічного партнерства, що розробляються у вітчизняній і зарубіжній політологічній науці, з подальшим виокремленням його параметрів для формату міждержавного співробітництва;

спираючись на сучасну методологію наукових досліджень, проаналізувати передумови та причини, які призвели до формулювання ідеї стратегічного партнерства у двосторонніх відносинах України та Російської Федерації;

охарактеризувати специфіку розвитку українсько-російських взаємин у військово-політичній, економічній та гуманітарній сферах і визначити ступінь їх відповідності параметрам стратегічного партнерства, окресленим автором;

виявити основні проблеми у двосторонніх стосунках і проаналізувати можливості їх ефективного вирішення;

з’ясувати чинники, які в найближчій перспективі визначатимуть умови формування та характер імплементації стратегічного партнерства в українсько-російських відносинах;

виробти практичні рекомендації щодо ефективного моделювання зовнішньополітичного курсу України з Російською Федерацією в контексті проголошеного стратегічного партнерства та адаптації його до особливостей сучасної політичної ситуації.

Об’єктом дослідження є сучасні українсько-російські міждержавні відносини.

Предметом дослідження є проблема набуття ними рівня асиметричного стратегічного партнерства.

Методи дослідження. Специфіка дисертаційного дослідження обумовила застосування відповідної методології. У контексті розв’язання поставлених автором завдань ефективними у використанні виявилися статистично-аналітичний, компаративний, проблемно-хронологічний методи. Статистично-аналітичний метод дозволив з’ясувати спільні тенденції та особливості в розвитку обох країн, що обумовлюють специфіку реалізації стратегічного партнерства у різних сферах зовнішньополітичної діяльності держави. Компаративний аналіз на основі порівняння офіційних документів дав змогу визначити загальне й відмінне у стратегічних інтересах, а тим самим і в розумінні механізмів та меж реалізації стратегічного партнерства. Проблемно-хронологічний метод застосовувався для дослідження тематики роботи в її часовій послідовності та динаміці. Системний аналіз надав можливість комплексного дослідження зовнішніх та внутрішніх факторів впливу на стратегічний характер взаємин, визначення їх у взаємозв’язку та взаємозалежності.

Наукова новизна. Наукова новизна роботи полягає у тому, що на основі критичного залучення і комплексного аналізу значного масиву джерел та фахової літератури автором проаналізовано причини розроблення, специфіку становлення, шляхи та межі реалізації моделі стратегічного партнерства в міждержавних взаєминах України і Російської Федерації. Розглядаючи реалії і перспективи партнерства в українсько-російських відносинах, дисертант зробив спробу об’єктивного, з урахуванням конкретної ситуації, висвітлення проблем, які виникли у процесі налагодження тісної взаємодії України з Росією та окреслив можливості їх ефективного усунення у контексті нових геополітичних реалій.

Автором отримано наступні результати, сформульовано та розкрито ряд положень, які мають наукову новизну:

- на підставі опрацювання значного обсягу джерел сформульовано оригінальну концепцію стратегічного партнерства у міждержавних відносинах. Визначено, що воно є особливим інструментом зовнішньої політики держави з реалізації спільних стратегічних інтересів. При цьому стратегічні інтереси мають довготривалий характер і повинні збігатися хоча б у двох сферах, а іноді – переходити з однієї в іншу. Стратегічне партнерство, на відміну від союзницьких відносин, залишає широке поле для політичного маневру, не передбачає синхронізацію дій у відносинах зі стратегічними партнерами;

- на концептуальному рівні верифіковано сучасний стан українсько-російських відносин щодо параметрів стратегічного партнерства і виявлено, що міждержавні стосунки України і Російської Федерації в цілому не відповідають зазначеним критеріям і можуть бути оцінені як декларативні;

- з’ясовано зміст, який вкладається обома сторонами в поняття стратегічного партнерства, причому уточнено, що Україна мотивує даний рівень взаємодії, виходячи з економічних чинників, а Росія – з військово-політичних;

- проаналізовано українсько-російські стосунки в політичній, військовій, гуманітарній, економічній сферах крізь призму концепції стратегічного партнерства і зроблено висновок, що лише в економічній сфері можна говорити про наближення взаємин до рівня стратегічного партнерства, а гуманітарна, політична та військова співпраця мають низку серйозних недоліків, що засвідчує незначний потенціал реалізації даного рівня взаємин у цих галузях;

- встановлено, що основними факторами, які впливали на розвиток та динаміку українсько-російського стратегічного партнерства, є внутрішньополітична ситуація в обох державах, а також позиція країн-членів ЄС і США;

- визначено, що основними проблемами на шляху налагодження відносин стратегічного партнерства між Україною і Росією, є питання, які виникли внаслідок розпаду Радянського Союзу. Серйозною перешкодою є й недоопрацювання у нормативній базі, що найбільш негативно позначаються на економічній складовій двостороннього співробітництва. На шляху розгортання тісного політичного діалогу між елітами обох країн стоїть і психологічний бар’єр, що формує негативні стереотипи у взаємному сприйнятті;

- запропоновано рекомендації щодо ефективного моделювання зовнішньополітичного курсу України з Російською Федерацією в контексті задекларованого стратегічного партнерства та адаптації його до особливостей сучасної політичної ситуації.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів. Теоретичне значення роботи визначається тим, що висунуті в ній наукові положення створюють додаткові умови для подальшого дослідження українсько-російського стратегічного партнерства. На основі розробленої авторської концепції стратегічного партнерства можливий розвиток досліджень, пов’язаних із проблемами співробітництва в сучасній міжнародній системі держав, відносини між якими мають стратегічний характер, а також оцінка ефективності зовнішньополітичних стратегій таких держав.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що аналіз розвитку проблеми стратегічного партнерства в українсько-російських взаєминах дає можливість визначити певні орієнтири для державних діячів і політологів, зацікавлених практиків і вчених у науковому осмисленні трансформації системи міждержавних відносин на пострадянському просторі, зокрема між Україною та Росією. Результати проведеного дослідження можуть бути використані при підготовці узагальнюючих праць з проблем зовнішньої політики України і Росії, а також при підготовці спеціальних рекомендацій щодо розширення взаємовідносин між Україною та Російською Федерацією. Матеріали даної роботи можна застосовувати під час вивчення розділу “Міжнародна політика” загального курсу “Політологія” та викладанні відповідних тем з курсів “Зовнішня політика України”, “Зовнішня політика Росії та країн СНД”, “Новітня історія України”, а також при читанні спецкурсів та проведенні спецсемінарів, написанні курсових та дипломних робіт у класичних університетах, педагогічних та інших вищих навчальних закладах. Крім того, результати дослідження можуть бути використані у практичній діяльності органів виконавчої влади, зокрема МЗС України.

Апробація результатів дослідження. Основні положення роботи обговорювалися на засіданнях кафедри країнознавства Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, були оприлюднені у виступах на наукових конференціях професорсько-викладацького складу, аспірантів та студентів Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, квітень 2003 р., жовтень 2004 р.); міжнародній науковій конференції “Українська держава: історія, та етапи розвитку” (м. Львів, вересень 2003 р.); щорічних науково-методичних конференціях “Могилянські читання” (м. Миколаїв, жовтень 2003 р., листопад 2004 р.); на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Політичні, соціально-економічні та етнонаціональні процеси у південному регіоні України” (м. Миколаїв, жовтень 2003 р.); Другій міжнародній науково-практичній конференції студентів, аспірантів і молодих вчених “Шевченківська весна. Сучасний стан науки: досягнення, проблеми та перспективи розвитку” (м. Київ, травень 2004 р.); Третій міжнародній науково-практичній конференції “Динаміка наукових досліджень 2004” (м. Дніпропетровськ, червень 2004 р.); науково-практичній конференції “Перспективные разработки науки и техники” (м. Бєлгород, Російська Федерація, жовтень 2004 р.); V міжнародній науковій конференції “Россия: тенденции и перспективы развития” (м. Москва, грудень 2004 р.).

Публікації. Основні наукові положення дисертації викладені у шести наукових статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації. Структурно робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (467 найменувань, 37 сторінок), додатків (3). Повний обсяг дисертаційної праці 219 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано сутність і стан наукової розробки проблеми, політичну актуальність теми, мету і завдання дисертаційної роботи, визначено об’єкт, предмет, методологічні засади дослідження, сформульовано концептуальні положення роботи, новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, характер апробації, подано загальну характеристику дисертації.

У Розділі 1 – “Концептуально-методологічні засади та джерельна база дослідження” – обґрунтовано концепцію наукової проблеми, класифіковано теоретичні й методологічні підходи до поняття стратегічного партнерства, проаналізовано ступінь вивченості та джерела дисертаційного дослідження, розглянуто різні погляди на динаміку та розвиток українсько-російських стосунків.

На основі узагальнення всього масиву літератури з проблематики сформульовано визначення стратегічного партнерства у форматі міждержавних відносин. Останнє розуміється як особливий тип взаємодії держав-партнерів з реалізації спільних стратегічних інтересів. При цьому стратегічні інтереси мають довготривалий характер і повинні збігатися хоча б у двох сферах, а іноді – переходити з однієї в іншу. Стратегічне партнерство, на відміну від союзницьких відносин, залишає широке поле для політичного маневру, не передбачає синхронізації дій у відносинах зі стратегічними партнерами.

На підставі даного визначення виокремлено основні параметри стратегічного партнерства, до яких належать такі: обопільне визнання стратегічного характеру партнерства; спільні стратегічні інтереси та спільні підходи до їх реалізації в двох і більше сферах співробітництва; тривалий характер партнерських взаємин, які розвиваються по висхідній; наявність механізмів реалізації стратегічного партнерства; правове закріплення змісту і механізмів стратегічного партнерства у двосторонніх документах.

Підготовка дисертаційної праці виявила необхідність залучення широкого кола джерел українською, російською та англійською мовами, різних за своєю політичною спрямованістю, науковою цінністю, методами дослідження, висновками й рекомендаціями, що дозволило, у свою чергу, уникнути однобічної оцінки розвитку українсько-російських взаємин.

Використані автором джерела умовно можна поділити на три групи:

- до першої належать такі, в яких підґрунтям для вивчення засад зовнішньої політики України і Росії є Основний Закон (Конституція) кожної країни, окремі державні акти, закони, постанови та рішення урядів;

- значне місце в опрацюванні теми посідають опубліковані тексти договорів та угод, підписаних Україною та Російською Федерацією, документи двосторонніх конференцій та зустрічей, офіційні підсумки міждержавних переговорів, а також заяви й інші матеріали, що видаються міністерствами закордонних справ обох країн, які становлять друге коло джерел;

- третю становлять офіційні виступи й інтерв’ю провідних політиків обох держав, зокрема, президентів В.Ющенка, В.Путіна, голів України та Російської Федерації Л.Кравчука, Л.Кучми та Б.Єльцина, міністрів закордонних справ, депутатів парламентів та членів уряду.

Важливим для дослідження проблематики стало опрацювання вітчизняних та зарубіжних наукових видань, у яких висвітлюються питання еволюції українсько-російських взаємин, розглядаються головні проблеми та надаються перспективні рекомендації. Для виявлення їх специфіки, на думку автора, доцільним є поділ фахової літератури на три групи:

І. Роботи, присвячені загальним проблемам становлення концепції стратегічного партнерства як виду міждержавних взаємин. Виділення даної групи літератури пояснюється тим фактом, що дослідження з теоретичних засад стратегічного партнерства знаходяться в стані розробки як у вітчизняній науці, так і в зарубіжній зовнішньополітичній думці. У цілому існуючі напрацювання можна поділити на дві підгрупи:

- до першої належать праці, в яких висвітлюються теоретичні засади стратегічного партнерства як виду міждержавного співробітництва. До таких робіт відносяться дослідження А.Коттрела, Дж.Догерті, Л.Харта, К.Дж.Холсті, О.Холсті, Л.Джефрі, Дж.М.Коллінза, Дж.Ліски, Х.Мілнера, Д.Мітрані, В.Мюррея та М.Грімслі, Р.Осгуда, Г.Перепелиці, Г.Снайдера, А.Уолферса, П.Циганкова, І.Жовкви, О.Знахоренко;

- до другої – роботи, які досліджують практичний розвиток двосторонніх відносин між окремими державами світу, що встановили між собою стосунки стратегічного партнерства. Даний підхід знайшов своє безпосереднє відображення в працях вітчизняних науковців і державних діячів, зокрема, Е.Лисицина, Б.Парахонського, Б.Тарасюка, В.Чумака, фахівців Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова. Подібний метод аналізу простежується і в деяких роботах представників російської політологічної думки, зокрема, В.Ананичука, А.Володимирова, Кан Бон Ку, А.Козирєва, Т.Мозель, С.Проскуріна, І.Суздальцева.

ІІ. Роботи, присвячені загальним проблемам міжнародних відносин у 90-х роках ХХ століття і на сучасному етапі, наукові розвідки з питань гарантування безпеки в Європі та на пост-радянському просторі, еволюції зовнішньополітичних орієнтирів України і Російської Федерації після розпаду СРСР. Ці праці, написані в межах різних наукових дисциплін, об’єднує те, що проблеми українсько-російських відносин згадуються в них лише побіжно, проте факти та оцінки авторів допомагають зрозуміти значення і причини багатьох подій та процесів, пов’язаних з відносинами між Україною та Росією. До них належать дослідження таких вітчизняних експертів-міжнародників, як Л.Гайдукова, Л.Губерського, Б.Гуменюка, О.Коппель, В.Кременя, В.Крижанівського, В.Манжоли.

ІІІ. Праці, в яких аналіз українсько-російських відносин посідає значне місце, є одним з головних або основним предметом дослідження.

Серед авторів українських публікацій, найбільш великих за обсягом, глибоких за змістом і багатих фактичним матеріалом, слід назвати, насамперед, В.Бадрака, В.Бегму, Є.Бершеду, Б.Губського, А.Гуцала, О.Лановенка, Б.Парахонського, Г.Перепелицю, С.Пирожкова, А.Сухорукова, В.Чумака.

Чільне місце у вивченні формування двосторонніх відносин України та Російської Федерації належить російським вченим, які за спрямованістю аналізу можуть бути поділені на декілька підгруп:

- до першої належать представники так званих національно-патріотичних кіл, які у теоретичній площині намагаються повернути у науковий обіг ідеї геополітики першої половини ХХ століття, де Україна розглядається як складова російського державного утворення. Такі ідеї знайшли своє безпосереднє відображення у працях провідних ідеологів цього напрямку – О.Дугіна, К.Затуліна, Н.Нарочницької, А. Севастьянова;

- до другої слід віднести представників російської науки, праці яких вирізняють спроб розглядати модель двосторонніх стосунків України і Росії крізь призму російських державних інтересів. До науковців цієї школи належать В.Ігрунов, В.Котєльніков, С.Кулагін, В.Макарєнко, С.Марков, Т.Мозель, А.Мошес, С.Проскурін, Н.Сидорова, О.Тимошенко;

- третю, хоча й порівняно невелику, підгрупу становлять найпоміркованіші російські міжнародники, зокрема, А.Арбатов, Р.Євзєров, Д.Катая, А.Піонтковський, які підкреслюють необхідність розбудови прагматичного співробітництва між державами.

При підготовці даного дослідження враховувались роботи й зарубіжних науковців, зокрема, З.Бжезінського, Т.Буккволла, Ш.Гарнетта, Д.Шерра. До аналізу були залучені й праці представників української діаспори, зокрема, Я.Білінського, С.Олійника, Б.Піскиря, С.Трофименка.

Особливе місце в цьому масиві наукових доробок посідають вітчизняні дисертаційні дослідження останніх років, зокрема, вагомий внесок у вивчення українсько-російських відносин зробли Д.Катая, О.Ладюк, І.Мельничук, О.Стадніченко.

Розділ 2 – “Українсько-російське воєнно-політичне співробітництво” – присвячено аналізу реалізації ідеї стратегічного партнерства між Україною і Російською Федерацією у політичній та військовій сферах на сучасному етапі.

У відносинах проголошеного стратегічного партнерства між Україною та Російською Федерацією політичні та військові взаємини залишаються недостатньо розвиненими, незважаючи навіть на те, що обдві сторони на офіційному рівні декларують зацікавленість у розбудові стосунків саме стратегічного характеру.

У розділі проводиться верифікація українсько-російського військово-політичного співробітництва щодо параметрів стратегічного партнерства. У ході такого аналізу з’ясовується незначний потенціал виведення їх на стратегічний рівень. Останнє підтверджується тим фактом, що, за результатами дослідження, відносини між Україною та Російською Федерацією у військово-політичній сфері у повному обсязі не відповідають жодному з критеріїв стратегічного партнерства. Зокрема:

- на сьогодні, згідно з офіційними документами, обдві країни в означеній галузі декларують протилежні стратегічні інтереси. Так, Україна основним завданням зовнішньої політики проголошує поступове входження до європейських та трансатлантичних структур. Відповідно до цього основним гарантом безпеки у Європі наша держава безальтернативно визначає Північноатлантичний альянс. Російська Федерація, постулюючи себе як країну, що претендує на роль регіонального лідера, прагне сформувати по периметрах своїх кордонів пояс з так званих дружніх держав, що будуть зорієнтовані у безпековому плані на Москву. У даному контексті загрозою для російської сторони є НАТО, особливо його розширення на Схід. Через це будь-які заяви Києва стосовно майбутнього членства в даній організації розглядаються у Кремлі як дії спрямовані проти Росії. У політичному плані тісний діалог між країнами має невеликі шанси на успіх, оскільки керівництва України і Російської Федерації використовують відмінні платформи державотворення. Так, для України основним системотворчим елементом є національна ідея, для Росії, обтяженої імперським минулим, - “великодержавницький ґрунт”. За таких обставин російська сторона не виявляється повністю готовою до сприйняття України як рівноправного партнера. Українська ж на таких умовах не готова вести широкий діалог;

- різноспрямованість стратегічних інтересів формує у сторін різні підходи до реалізації національних інтересів у двостороньому співробітництві. В результаті існуючі проблеми у військовій і політичній сферах ефективно не розв’язуються, а в деяких випадках навіть додаються;

- з огляду на експлуатацію різних схем з реалізації стратегічних інтересів обдві держави хоча і сформували механізми імплементації та координації своїх дій, проте їх діяльність носить періодичний характер з відсутністю конкретних результатів;

- між двома країнами підписано один документ, у якому проголошено стратегічне партнерство. Проте сама формула чітко не окреслює його змістовне навантаження.

На характері українсько-російського співробітництва в означеній сфері негативно позначається позиція світової спільноти, і, передусім, Сполучених Штатів. З одного боку, вплив американського фактора вирівнює асиметрію взаємин України з Росією, але, з іншого, враховуючи останні тенденції в розвитку американсько-російських та українсько-американських стосунках, починає сприяти подальшому охолодженню між країнами.

Головними проблемами у взаєминах між країнами, що залишилися після розпаду Радянського Союзу, є неврегульованість морської ділянки кордону, відсутність остаточної визначеності статусу та умов перебування Чорноморського флоту Росії на території України. На сьогодні проблема не стоїть настільки жорстко, однак із наближенням членства України в Північноатлантичному альянсі вона може набути нової якості. Отже, в майбутньому можна прогнозувати послаблення політичних контактів між державами.

Ситуація зможе змінитися лише за умови остаточного вибору Росією європейської (західної) орієнтації у зовнішній політиці. У цьому випадку на політичному рівні Україна зможе стати стратегічним партнером Російської Федерації в контексті допомоги європеїзації російського суспільства. За таких умов можна прогнозувати відновлення тісного політичного діалогу між представниками еліт, розширення співробітництва за всіма напрямками, що сприятиме зміцненню безпеки у Європі і гарантуватиме стабільність на східному кордоні нашої держави.

Розвитку такого партнерства сприятиме і традиційна близькість країн у територіальному, економічному та історико-культурному плані, значний відсоток етнічних росіян серед населення України і українців в Росії, які прагнуть зберегти політичну близькість держав. Такий стан речей відповідає надіям і проросійськи орієнтованого населення Криму та Східної України, що в цілому сприяє стабілізації внутрішньополітичної ситуації в державі.

У Розділі 3 – “ Стратегічне партнерство між Україною та Російською Федерацією в економічній сфері ” – проаналізовано українсько-російське співробітництво в економічній галузі.

Об’єктивні умови становлення державності України є досить складними. В економічній сфері це виявляється в наслідках розпаду колись єдиного народногосподарського комплексу СРСР, де Україна спеціалізувалася на енергоємному виробництві в майже повній залежності від Росії та Туркменістану в забезпеченні потреб у нафті й газі; у вагомому (кам’яне вугілля) або майже повному (нафта, газ) вичерпанні корисних копалин на своїй території; у відсутності золотого запасу держави; у значній орієнтації промисловості на військові потреб.

З іншого боку, Російська Федерація, виключивши українські ланки із загального виробничого циклу, змушена відтворювати їх заново, що вимагає додаткових витрат, знижує конкурентноздатність товарів і врешті-решт призводить до погіршення стану економіки в цілому. Подібна взаємозалежність держав обумовлює вироблення і підтримання тісних економічних зв’язків між ними.

Саме гострота проблем внутрішнього розвитку в обох країнах, неможливість їх самостійного розв’язання спричинили встановлення стратегічного характеру економічних стосунків України та Російської Федерації. Як засвідчив проведений аналіз, спільність стратегічних інтересів двох держав виявляється у подоланні економічної кризи; реструктуризації та модернізації економіки; відновленні, а точніше, налагодженні на сучасному рівні з урахуванням змін, що сталися, зв’язків між галузями і підприємствами; створенні нових промислових потужностей, зокрема, виробництва спільної конкурентоспроможної продукції з подальшою її реалізацією на світових ринках, що забезпечить стабільний розвиток українській та російській економікам, сприятиме створенню нових робочих місць і, таким чином, зміцнюватиме позиції обох країн при входженні в розвинені світові економічні структури.

Українсько-російські економічні взаємини в цілому розвиваються динамічно і по висхідній. Росія протягом усього часу зберігає лідерство серед країн-реципієнтів українських зарубіжних інвестицій, обіймаючи при цьому п’яте-шосте місце серед країн-інвесторів у вітчизняну економіку. До того ж, на Російську Федерацію припадає левова частка українського експорту. Загальний обсяг двостороннього товарообміну останніми роками складає майже третину від усього об’єму зовнішньої торгівлі України. При цьому важливість російського вектора полягає у тому, що Російська Федерація готова споживати українську продукцію кінцевого етапу виробництва. Таким чином, у результаті українсько-російського товарообміну Україні вдається утримувати баланс у торгівлі наукоємною продукцією.

Хоча між державами не було укладено єдиного спільного документу, в якому були б чітко визначені мета, завдання й шляхи реалізації стратегічного партнерства України та Російської Федерації в економічній сфері, обсяг створеної нормативної бази і галузі, які вони охоплюють, переконує у визнанні сторонами стратегічного характеру економічного співробітництва між ними. Щоправда, 7 жовтня 2002 року між Україною та Росією був укладений договір про стратегічне партнерство у газовій галузі, що свідчить про важливість тісної співпраці російського та українського паливно-енергетичних комплексів.

Держави виробляють механізми з реалізації та координації стратегічних інтересів в економічній сфері. Прикладом цього можуть бути зусилля сторін, спрямовані на формування зони вільної торгівлі, спроб утворення газотранспортного консорціуму.

Отже, взаємини між Україною та Російською Федерацією в економічній сфері в цілому наближені до параметрів стратегічного партнерства.

Головними ж завданнями, що необхідно розв’язати державам для реалізації економічного стратегічного партнерства повною мірою, є такі: на законодавчому рівні ключовим питанням залишається формування ефективних механізмів контролю за реалізацією вже укладених домовленостей. Певна увага має бути надана аналізу документів, що так чи інакше гальмують двосторонню торгівлю з метою подолання штучних бар’єрів; відкритим залишається питання формування зони вільної торгівлі між країнами; неврегульованим залишається питання створення міжнародного газотранспортного консорціуму; спільних підходів вимагає розв’язання проблеми розподілу закордонного майна Радянського Союзу і повернення вкладів Зовнішекономбанку СРСР громадянам України. У цьому питанні вже відбулися певні зрушення, але вони не можуть вважатися такими, що задовольняють обдві сторони; особливої обережності потребують процеси приватизації провідними російськими компаніями українських видобувних, транспортних та переробних підприємств у нафтогазовій галузі, що поступово призводитиме до збільшення залежності української економіки від російського капіталу. До того ж слід враховувати, що російські компанії не мають значного інвестиційного потенціалу. Стратегічні інтереси України можуть бути забезпечені повною мірою лише за умов врівноваження ситуації цілеспрямованим залученням до приватизації провідних західних компаній.

У Розділі 4 – “Українсько-російське гуманітарне партнерство” – розглядається співробітництво між Україною та Російською Федерацією в гуманітарній сфері. У розділі проаналізовано весь спектр проблемних питань міждержавної взаємодії у цій галузі. У ході аналізу встановлено, що Україна у двосторонніх гуманітарних відносинах виступає, на жаль, пасивною стороною. Росія ж активно діє на випередження, що відкриває перед нею можливості здійснення гуманітарної експансії в Україні. Користуючись тимчасовою перевагою через більш опрацьовані механізми і здійснюючи потужний інформаційний, релігійний, культурний впливи на українське суспільство, Російська Федерація намагається дестабілізувати внутрішньополітичну ситуацію в Україні шляхом зіткнення по лінії “Схід-Захід”. Розвиток за схемою конфронтаційного сценарію, хоча не є бажаним і для самої Росії, однак, залишає у такий спосіб широкі можливості для втручання у внутрішні справи України, мотивуючи свої дії “захистом російськомовного населення”. За таких умов Українська держава постає перед дилемою: або слід змиритися з фактичним станом речей, або вдатися до дій, які призвели б до усунення диспропорції, що мають місце, і дозволити б надати взаєминам з Російською Федерацією в гуманітарній сфері форми рівноправного співробітництва. Проблемним залишається і питання повернення з Росії культурних та матеріальних цінностей. Зрозуміло, що в логіці вищевикладеної моделі українсько-російських гуманітарних відносин реалізація стратегічного партнерства на сучасному етапі є неможливою.

Налагодженню конструктивної співпраці двох країн у гуманітарній сфері могла б сприяти ціла низка заходів, зокрема: активізація роботи міждержавних структур; перспективним проектом вбачається реалізація підписаної у лютому 2001 року Програми міжрегіонального і прикордонного співробітництва; пріоритетним виступає російський напрям вітчизняної інформаційно-культурної політики, що має забезпечуватися системою конкретних заходів, результатом яких повинно стати повніше інформування російської громадськості про культурне життя України. Особлива роль у поширенні культурної та інформаційної присутності може належати Культурному центру України в Москві. Доцільним стає створення своєрідного інформаційного поля навколо багатогранного стратегічного партнерства між Україною та Російською Федерацією, що сприятиме відтворенню благотворної тональності для побудови взаємин двох зацікавлених держав. Позитивною також вбачається мобілізація двосторонньої співпраці у напрямку забезпечення національно-культурних запитів українців у Росії та росіян в Україні.

ВИСНОВКИ

Стратегічне партнерство між Україною і Російською Федерацією на сучасному етапі є складною компромісною моделлю двосторонніх відносин, якій притаманна взаємодія з глобальними елементами та складовими частинами конструкції міждержавних стосунків регіонального виміру. Значний вплив на його формування і реалізацію здійснює система чинників, які є різноплановими за своїм характером, динамікою і значенням.

Досліджуючи проблему формування стратегічного партнерства в українсько-російських відносинах, відповідно до поставлених завдань приходимо до таких висновків:

1. Стратегічне партнерство у відносинах між державами є особливим типом взаємодії держав-партнерів з реалізації спільних стратегічних інтересів. При цьому стратегічні інтереси мають довготривалий характер і повинні збігатися хоча б у двох сферах, а іноді – переходити з однієї в іншу. Стратегічне партнерство, на відміну від союзницьких відносин, залишає широке поле для політичного маневру, не передбачає синхронізації дій у відносинах зі стратегічними партнерами.

Для того, щоб відносини між державами набули рівня стратегічного партнерства, вони мають відповідати таким параметрам: 1) обопільне визнання стратегічного характеру партнерства; 2) наявність спільних стратегічних інтересів і спільних підходів до їх реалізації у двох і більше сферах співробітництва між державами; 3) довготривалий характер партнерських взаємин, що розвиваються по висхідній з отриманням чітких кінцевих результатів; 4) наявність механізмів реалізації стратегічного партнерства; 5) правове закріплення змісту і механізмів стратегічного партнерства у двосторонніх документах.

2. Проголошення Україною стратегічного партнерства з Російською Федерацією в цілому обумовлено такими факторами:

- взаємопов’язаністю та взаємозалежністю національних господарських систем обох країн, миттєвий розрив яких міг призвести до втрати виробничих циклів у пріоритетних галузях, що означало згубні наслідки для стабільного розвитку їх економік;

- геополітичним становищем України, яке створює необхідність збалансованої моделі відносин як з Європейським Союзом, так і з Росією. Для України зазначений напрямок є важливий саме тим, що надає можливість уникнути подвійної альтернативи: Захід чи Схід і, рухатись на Захід, не розриваючи зв’язки зі Сходом та не протиставляючи себе Росії. Більше того, через ці стосунки Україна може зробти суттєвий позитивний внесок у зміцнення європейського вектора Росії. У такий спосіб створюються умови для усунення розриву між Європою та Євразією, не допускається зведення нової “залізної завіси” на східному чи на західному кордонах України, що однаково здатне негативно впливати на систему європейської безпеки;

- у культурному плані збереження тісних контактів між Україною і Російською Федерацією вимагає й значний відсоток етнічних росіян серед населення України та українців в російському суспільстві, які прагнуть зберегти політичну близькість між державами. Реалізація стратегічного партнерства у двосторонніх відносинах сприяла б стабілізації внутрішньополітичної ситуації в країнах, відкрила широкі можливості для задоволення їх національно-культурних потреб.

3. Характеризуючи українсько-російські відносини у військово-політичній, економічній та гуманітарній сферах в контексті відповідності їх параметрам стратегічного партнерства, можна зробти наступні висновки:

- Україна і Російська Федерація обопільно на офіційному рівні визнають стратегічний характер їх взаємодії. Останнє підтверджується виступами голів обох держав, високих посадовців, які декларують зацікавленість у розвитку саме такого виду стосунків між країнами;

- однак аналіз офіційних документів і поточних матеріалів України і Росії дозволив виявити різноспрямованість стратегічних інтересів обох держав, відмінність поглядів сторін на механізми вирішення спірних питань, що й породжує суперечливість процесу реалізації стратегічного партнерства у міждержавних відносинах України з Російською Федерацією. Так, українська сторона мотивує даний рівень взаємодії, виходячи з економічних чинників: постачання енергоресурсів, наявність тісних промислових зв’язків, що обумовлені існуванням колись єдиного радянського народногосподарського і оборонного комплексу. Росія ж робть акцент на політичній та військовій складових стратегічного партнерства;

- неспівпадіння стратегічних інтересів України і Російської Федерації унеможливлює створення та ефективне функціонування механізмів з реалізації українсько-російського стратегічного партнерства. Лише в економічній галузі можна говорити про прагнення сторін до створення спільних механізмів з реалізації та координації стратегічних інтересів. Перспективними спільними проектами в даній сфері вважаються утворення зони вільної торгівлі та формування міжнародного газотранспортного консорціуму з управління газотранспортною системою України. Водночас остаточне оформлення даних механізмів вимагає подальшого узгодження позицій сторін з принципових питань;

- українсько-російські взаємини в цілому розбудовуються несистемно, з постійними кризами. Винятком можуть служити лише економічні відносини між країнами, що розвиваються динамічно з досягненням конкретних результатів;

- між двома країнами не існує окремого двостороннього документу, в якому б чітко визначалися напрямки та цілі українсько-російського стратегічного партнерства. Єдиним документом, в якому закріплюється стратегічний характер взаємодії між Україною та Російською Федерацією є договір про дружбу, співробітництво та партнерство від 31 травня 1997 року. Проте, сама формула стратегічного партнерства виглядає розмито, що породжує варіативність в його тлумаченні і може свідчити про відсутність у сторін реальних планів дій у даному напрямку.

Отже, російсько-українські взаємини загалом не відповідають зазначеним параметрам стратегічного партнерства і на сучасному етапі можуть бути оцінені як декларативні.

Винятком можуть слугувати лише економічні стосунки між країнами, які за інтенсивністю, атмосферою і характером наближені до рівня стратегічного партнерства. Однак наявність однієї сфери співробітництва, у якій стан відносин між Україною та Російською Федерацією носить стратегічний характер, суттєво не впливає на специфіку взаємин в цілому.

4. Головними проблемами, що стоять на порядку денному українсько-російської співпраці, є питання, які виникли внаслідок розпаду Радянського Союзу. До таких належать відсутність остаточного врегулювання статусу та умов перебування на українській території Чорноморського флоту Росії; неузгодженість сторін щодо розподілу морської ділянки кордону; різне бачення сторонами процесу розподілу закордонного майна колишнього СРСР; у гуманітарній сфері особливої уваги заслуговує необхідність вироблення шляхів повернення українських культурних пам’яток з Росії.

Серйозні недоопрацювання існують й у нормативній базі двостороннього співробітництва. Між країнами підписана значна кількість угод, але і досі відсутні дієві механізми за їх виконанням. Головна складність такого становища – принципові розбіжності в законодавствах двох держав. Найбільш негативно це відбвається на зовнішньоторговельному режимі України та Росії. Зокрема, різняться методи регулювання експортно-імпортних операцій, шляхів їх оподаткування. Усе це призводить до невиправданого підвищення цін, перешкоджає вільному товарообміну товарів та послуг, провокує розширення нелегальної торгівлі.

Перешкодою на шляху розгортання тісного політичного діалогу між елітами обох країн виступає й психологічний бар’єр, що формує негативні стереотипи у взаємному сприйнятті. Даний чинник підживлюється так званою історичною пам’яттю українського і російського народів і зміцнює вже усталені кліше міждержавної взаємодії. Так, з боку України, перебування держави в складі колишніх Російської імперії та Радянського Союзу сформувало на підсвідомому рівні переконання у необхідності подальшого дистанціювання від Росії за будь-яких обставин, що інколи проявляється у відторгненні усього російського. З боку Росії, великодержавницькі амбіції, що ґрунтуються на імперському минулому держави, конструюють тип взаємодії спрямований на політичне поглинання України, ускладнюють процес сприйняття культурної самобутності нашої держави. Водночас така поведінка шкодить національним інтересам самої Російської Федерації, унеможливлюючи адекватну оцінку реальної ситуації й, тим самим, стимулюючи її ізоляцію у відносинах з найближчими сусідами.

5. Оцінюючи перспективи реалізації стратегічного партнерства між Україною та Російською Федерацією, слід визнати, що вона, на нашу думку, залежатиме від наступних факторів:

- зміцнення української державності та ставлення Росії до цього процесу. Цей чинник ще тривалий час буде визначальним, зважаючи на існуючі імперські амбіції російського керівництва;

- становлення російської державності та вибору країною європейського або азійського шляху розвитку;

- внутрішньополітичної ситуації в кожній зі сторін. У даному питанні важливе значення має те, чи зможуть обдві держави створити дієві механізми державної влади, подолати значний рівень бюрократії та корупції, забезпечити внутрішню стабільність. Важко сказати, кому це вдається краще, оскільки на сучасному етапі на всіх цих напрямках у сторін наявні численні проблеми, розв’язанню яких перешкоджає відсутність сформованого громадянського суспільства. Крім того, не існує чітко окреслених правил гри, що, в свою чергу, призводить до безвідповідальності деяких високих державних посадовців, ірраціональності політики, її непередбачуваності, що тим самим провокує постійні кризи в двосторонніх відносинах;

- результативності економічної взаємодії держав;

- розвитку відносин України і Росії з іншими країнами, передусім зі Сполученими Штатами та державами-членами Європейського Союзу.

З огляду на останні позитивні тенденції у взаєминах РФ–ЄС, що намітилися із домовленостями сторін на самітах у Москві та Лондоні, можна прогнозувати певну