Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника

Тимчук Людмила Іванівна

УДК 374.7(477.85)”1869/1940”

Організаційно-педагогічні засади

української освіти дорослих на Буковині

(1869-1940 рр.)

Спеціальність 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Івано-Франківськ – 2005

Дисертацією

є рукопис

Робота виконана

на кафедрі загальної та соціальної педагогіки Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник:

кандидат педагогічних наук, професор Пенішкевич Одарка Іванівна,

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича,

завідувач кафедри загальної та соціальної педагогіки

Офіційні опоненти:

доктор педагогічних наук, професор Курляк Ірина Євгенівна,

Національний університет „Львівська політехніка”,

завідувач кафедри соціології та соціальної роботи

кандидат педагогічних наук, доцент Білавич Галина Василівна,

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника,

доцент кафедри історії педагогіки

Провідна

установа: Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського, Міністерство освіти і науки України, м.Вінниця

Захист відбудеться „27” травня 2005 року об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.01 у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника за адресою: 76025, м.Івано-Франківськ, вул.Т.Шевченка, 57, конференц-зала

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (76025, м.Івано-Франківськ, вул.Т.Шевченка, 57)

Автореферат розісланий „25” квітня 2005 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Кирста Н.Р.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Сучасна епоха характеризується значними змінами в усіх сферах життя. Стрімке зростання ролі освіти в житті кожної людини й людства загалом, ускладнення боротьби філософських і релігійних ідей, загострення соціокультурних проблем ініціюють посилення ролі особистісних устремлінь, а відтак, потужний розвиток нових наукових напрямів, що передбачає оперативну й ефективну адаптацію кожного до умов існування шляхом прискореного оволодіння новою соціально значущою інформацією.

Навчання упродовж життя як єдино можливий спосіб забезпечення активної діяльності людини є імперативом сьогодення, необхідною передумовою ефективної участі кожного в усіх галузях особистісного й суспільного буття.

У Державній національній програмі „Освіта” (Україна ХХІ століття) означено курс на розробку моделі неперервного навчання задля піднесення культурно-освітнього потенціалу особистості до рівня нових суспільних потреб шляхом постійного поглиблення загальноосвітньої та фахової підготовки, її цілісності й наступності з перетворенням освіти в пожиттєвий процес. Відповідно особливої актуальності набуває освіта дорослих як процес їх професійно-особистісного зростання, що здійснюється у варіативних формах неперервної освіти.

Задля оцінки сучасного стану освіти дорослих і виявлення тенденцій її розвитку в Україні вартісним є ретроспективний аналіз етапу зародження та еволюції такого складного поліфункціонального феномену. Наявні педагогічні традиції і досвід минулого можуть стати важливим джерелом для розвитку сучасної андрагогіки - теорії та практики освіти дорослих. Їх критичний аналіз уможливить уникнення помилок і прорахунків, а, відтак, і максимальне використання кращих надбань та їх інтегрування в сучасну цілісну систему неперервної освіти відповідно до основних вимог Національної доктрини розвитку освіти України у ХХІ столітті (забезпечення здобуття якісної освіти впродовж життя для всіх громадян; утвердження її національного характеру та ін).

У контексті сучасних освітніх пріоритетів помітно активізувалися історико-педагогічні дослідження ученими (Л.Березівська, Л.Вовк, І.Воробець, С.Дмитренко, Н.Коляда, Н.Побірченко, Є.Поточни, Б.Ступарик та ін.) проблем освіти дорослих зі спробами об’єктивного аналізу явищ, положень, ідей педагогічної думки й освіти в Україні на різних історичних етапах.

Важливим доповненням до національної історії може стати досвід організації української освіти дорослих на Буковині кінця ХІХ – першої третини ХХ століть. Він формувався в умовах іноземного – австро-угорського та румунського панування і є переконливим доказом могутнього потенціалу освіти дорослих як чинника збереження духовного життя і національної самобутності українців в умовах поліетнічності, нав’язування чужої мови, культури й звичаїв, політичної та економічної нерівності тощо. З огляду на зазначене, акцентуємо увагу на актуальності та соціокультурній значущості аналізу історії освіти на Буковині й констатуємо недослідженість цієї проблеми в історико-педагогічній науці. Окремі аспекти розвитку освіти дорослих розкрито в працях з історії Буковини (Т.Бриндзан, В.Ботушанський, О.Гнатчук, О.Добржанський, А.Жуковський, Д.Квітковський, В.Курило, Г.Піддубний, М.Ліщенко, О.Романець, М.Семчишин та ін.), у контексті досліджень з історії українського шкільництва на Буковині (Л.Кобилянська, І.Ковальчук, О.Пенішкевич, І.Петрюк та ін.).

Актуальність проблем освіти дорослих та відсутність цілісного дослідження її розвитку на Буковині зумовили вибір теми “Організаційно-педагогічні засади української освіти дорослих на Буковині (1869 – 1940 рр.)”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедри загальної та соціальної педагогіки Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича як складова теми “Історико-педагогічні та соціальні проблеми професійної підготовки кадрів для системи неперервної освіти і соціальних служб” (номер державної реєстрації 0233 U 001234). Тему дисертації затверджено Вченою радою Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (протокол №2 від 4 березня 2003 р.) та узгоджено в Раді АПН України з координації наукових досліджень у галузі педагогіки й психології (протокол № 4 від 28 квітня 2004 р.)

Мета дослідження: проаналізувати організаційно-педагогічні умови розвитку української освіти дорослих на Буковині 1869-1940 років задля використання його досвіду в сучасній андрагогіці.

Завдання дослідження:

-

-

-

-

Об’єкт дослідження: освіта дорослих на Буковині.

Предмет дослідження: українська освіта дорослих на Буковині в 1869-1940 рр.

Хронологічно дослідження охоплює 1869–1940 рр., коли територія сучасної Чернівецької області входила до складу Австро-Угорщини, а з 1918 р. підпорядковувалася королівській Румунії. Вихідний рубіж – 1869 р. – зумовлений двома визначальними для української освіти дорослих подіями: прийняттям австро-угорського державного шкільного закону та заснуванням першого на Буковині українського товариства „Руська Бесіда”. Верхня межа збігається з приєднанням у червні 1940 р. Північної Буковини до складу Української РСР і відповідними змінами в політичній, господарській, соціокультурній сферах краю.

У процесі дослідження використовувалися такі методи: загальнонаукові (аналіз, синтез, узагальнення, систематизація зібраного емпіричного матеріалу); хронологічний (у дослідженні основних етапів розвитку освіти дорослих у регіоні впродовж означеного періоду); теоретичний (аналіз вітчизняної і зарубіжної літератури з досліджуваної проблеми); пошуково-бібліографічний (вивчення архівних джерел); історичний (аналіз передумов і тенденцій розвитку української освіти дорослих на Буковині); контент-аналіз матеріалів періодичних видань і архівних даних; порівняльний аналіз навчальних планів, програм, підручників.

Джерельну базу дослідження складають документи й матеріали фондів Державного архіву Чернівецької області (ДАЧО) - №2 „Виконавчий комітет Ландтагу Буковина”, №3 „Крайове управління Буковини”, №12 „Секретаріат внутрішніх справ на Буковині”, №15 „Префектура Чернівецького повіту”, №26 „Королівський намісник округу Сучава”, №118 „Чернівецький повітовий трибунал”, №211 „Крайова Шкільна Рада Буковини”, №213 „Повітовий шкільний інспекторіат Буковини”); Центрального державного історичного архіву України у Львові (№178 „Крайова шкільна рада”, №348 „Товариство „Просвіта”); Національної бібліотеки України ім.В.Вернадського; відділу цінної та рідкісної книги наукової бібліотеки Чернівецького національного університету ім.Ю.Федьковича; відділу фондів Чернівецького обласного краєзнавчого музею; експозиційні матеріали Чернівецького літературно-меморіального музею Ю.Федьковича; збірники законів і статистичних матеріалів; суспільно-політична й педагогічна преса („Буковина”, „Буковинские ведомости,” „Народний голос”, „Промінь”, „Каменярі”, „Час”, „Самостійність”, „Самостійна думка”, „Рідний край” та ін.); історико-педагогічні дослідження.

Наукова новизна й теоретична значущість дослідження полягає у тому, що вперше періодизовано розвиток української освіти дорослих на Буковині 1869-1940 років; виявлено його основні тенденції (детермінованість суспільно-історичними процесами в краї; удосконалення змісту освіти дорослих і збагачення форм його реалізації дотично до прогресивних процесів у науці й суспільному виробництві та ін.); обґрунтовано еволюцію змісту та організаційних форм освіти дорослих у регіоні досліджуваного періоду; розкрито можливості їх творчого використання у сучасній андрагогіці; в науковий обіг введено маловідомі праці буковинських педагогів з досліджуваної проблеми й невідомі архівні документи (ДАЧО. – Ф.15, оп.1, спр.7914, спр.15634; ф.211; оп.1, спр.242, 3606, 4147, 7810, 7873, 14715 та ін.).

Практичне значення роботи. Результати дослідження впроваджено в навчальний курс “Історія педагогіки України” та спецкурс „Становлення і розвиток освіти на Буковині” в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (довідка від 10.02.2005 р.); у зміст нормативної дисципліни „Історія педагогіки” в Хмельницькому гуманітарно-педагогічному інституті та в лекційні матеріали на курсах підвищення кваліфікації педагогічних працівників у Хмельницькому інституті післядипломної педагогічної освіти (довідка № 61-а від 11.02.2005 р.), з „Андрагогіки” та „Історії соціальної роботи” в Педагогічному інституті Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (довідка № 01-08-136 від 10.02.2005 р.).

Матеріали дослідження можуть бути використані у розробці спецкурсів і спецсемінарів для студентів ВНЗ педагогічного профілю різних рівнів акредитації, працівників культурно-освітніх установ, публічних виступів, у процесі підготовки навчальної літератури, виконання магістерських робіт.

Особистий внесок автора. Ідеї співавторів (Л.Кобилянської, І.Ковальчук, О.Пенішкевич), з якими опубліковані наукові праці, у дисертації не використовувалися.

Апробація результатів дослідження забезпечена виступами на міжнародних науково-практичних конференціях - “Система неперервної освіти: здобутки, пошуки, проблеми” (Чернівці, 1996), “Університетська педагогічна освіта як шлях гуманізації суспільства” (Київ, 1999), „Проблеми розвитку системи соціальної роботи та неперервної освіти в Україні та зарубіжжі” (Чернівці, 2002); „Підготовка соціальних педагогів у вищій школі до здійснення соціального супроводу кризових категорій населення” (Чернівці, 2004), „Творчість Юрія Федьковича в контексті української та світової літератури” (Чернівці, 2004); всеукраїнських - „Українська періодика: історія і сучасність” (Львів, 1999), “Педагогічні ідеї С.Смаль-Стоцького в контексті розвитку національної освіти та виховання” (Чернівці, 1999), „Історико-педагогічні та соціальні проблеми професійної підготовки кадрів для системи неперервної освіти і соціальних служб” (Чернівці, 2001), „Розвиток змісту освіти як історико-педагогічна проблема” (Чернівці, 2003).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження висвітлено у 15 публікаціях, з них – 9 одноосібних у виданнях з переліку ВАК України; 5 – у матеріалах конференцій (2 одноосібних і 3 у співавторстві), 1 навчальний посібник (у співавторстві).

Структура дослідження: дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел, додатків. Обсяг дисертації - 230 сторінок. Основний текст викладено на 183 сторінках. Список використаних джерел складає 479 найменувань (із них 19 – іноземними мовами та 78 архівних справ). Робота містить 8 додатків.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, сформульовано його мету, завдання, об’єкт, предмет, методи та джерельну базу; показано зв’язок з науковими програмами; розкрито наукову новизну й теоретичну значущість, практичне значення одержаних результатів, відображено їх апробацію.

У першому розділі - „Освіта дорослих на Буковині як історико-педагогічна проблема” - визначено ступінь дослідженості порушеної проблеми в науковій літературі, проаналізовано теоретико-методологічні засади освіти дорослих; охарактеризовано економічні, політичні й соціокультурні передумови розвитку української освіти дорослих на Буковині; визначено його періодизацію. За матеріалами аналізу наукових праць, дотичних до предмета дослідження, встановлено його новизну для історико-педагогічної науки.

У науковому обґрунтуванні розвитку освіти дорослих на Буковині 1869-1940 рр. базовими стали сучасні теоретико-методологічні засади освіти дорослих, усталені її основні категорії, принципи, функції тощо. У розділі проаналізовано підходи до тлумачення понять „освіта дорослих”, „дорослий” у міжнародних документах, довідковій педагогічній літературі, працях зарубіжних і вітчизняних учених (С.Вершловський, Л.Вовк, Г.Даркенвальд, С.Змєєв, І.Колесникова, Ю.Кулюткін, С.Мерріем, М.Ноулз, О.Топоркова та ін.). На цій підставі встановлено, що в останню чверть століття відбулися якісні зміни в поглядах науковців на освіту дорослих. Зокрема, в радянській педагогіці традиційно освіту дорослих визначали як систему державних і громадських заходів, спрямованих на поширення знань у популяції дорослого населення, натомість у сучасному розумінні її трактують як невід’ємний чинник неперервної освіти, стадійний і цілісний за своєю структурою пожиттєвий процес, що, забезпечуючи перманентний розвиток творчого потенціалу особистості, стимулює всестороннє збагачення її внутрішнього світу.

З’ясовано, що досі залишається дискусійним визначення категорії „дорослий”. Попри розбіжності вікових меж (18-40 рр.; 16-70 рр.; 21-65 рр.), учені трактують дорослу людину як особу, що вийшла зі шкільного віку; соціально і продуктивно функціонує як громадянин, робітник, член сім’ї; є фізіологічно, психологічно, соціально, морально зрілою, відносно економічно незалежною із життєвим досвідом і належним рівнем самосвідомості, достатніми для адекватної поведінки.

Послуговуючись означеними параметрами “дорослості”, нами окреслено зміст поняття „дорослий”, усталеного в досліджуваний період. Відповідно до австро-угорських і крайових законів, шкільний обов’язок на Буковині поширювався на дітей 7-15 років (7-13 рр. – народна школа, 13-15 рр. – повторне навчання). Оскільки здобуття українцями краю середньої і вищої освіти ускладнювалося їх німецько- чи румуномовністю і високою платнею, після початкової освіти з 16 років молодь залучали до самостійної участі в господарсько-виробничій сфері. Відтак, зміст поняття “дорослі” поширюється на осіб від 16 років, які за соціальним статусом належали до категорії працюючого населення, здатного усвідомлювати свої дії та вчинки й відповідати за них.

Розвиток освіти дорослих на Буковині зумовлювали суспільні процеси, які відбувалися в Австро-Угорщині в другій половині ХІХ ст. Інтенсивні соціально-економічні зміни - розвиток капіталістичних відносин і промислового виробництва, запровадження нових форм і засобів господарювання на основі досягнень науки й техніки – викликали протиріччя між потребами суспільства і реальною готовністю українського населення до життєдіяльності в нових умовах. Натомість економічні трансформації ініціювали соціальне замовлення на освічених, висококваліфікованих працівників, виконання якого гальмували об’єктивні обставини суспільного життя українців Буковини, а передусім, низький рівень розвитку їх освіти і культури (за даними перепису 1880 р., тільки 9,2% усього населення краю читали й писали, а 1,1% - лише читали, проти 89,7% неписьменних (анальфабетів), що було найнижчим показником з-поміж усіх австрійських провінцій).

На початку 60-х років ХІХ ст. з адміністративною автономією Буковини в межах Габсбургської монархії у краї розгортається рух за самоутвердження українства. Він охопив усі сфери життя буковинців – політику, економіку, культуру, освіту, перетворившись у процес українського національного відродження. Установлено, що в досліджуваний період конституційні свободи й австрійське законодавство загалом сприяли діяльності українських культурно-освітніх і політичних товариств („Руська Бесіда”, „Руська Школа”, „Руська Рада”, „Історичне товариство”, „Жіноча Громада”, „Січ” та ін.). Зусиллями їхніх діячів розроблено засади розвитку освіти дорослих на Буковині.

З ухвалою в Австро-Угорщині державних (1868 р. і 1869 р.) і крайового шкільних законів (1873 р.) інтенсивно розвивалося українське народне шкільництво. Його зміст спрямовувався на піднесення загального і культурного рівня народу, впливаючи на розвиток організаційних форм і змісту освіти дорослих. Водночас нами з’ясовано, що передумовою розвитку освіти дорослих на Буковині виступив не тільки факт поступу українського шкільництва, а й труднощі та недоліки в його функціонуванні. Освіта дорослих започатковувалася як компенсаторна ланка шкільництва, яка мала виправити вади школи й допомогти людям адаптуватися до нових соціальних і політико-економічних умов.

За матеріалами дослідження нами вперше періодизовано розвиток української освіти дорослих на Буковині й виявлено його основні тенденції. Упродовж першого періоду (1869–1894 рр.) на тлі помітних політичних, соціально-економічних і національно-культурних зрушень у краї з’являються перші інституції освіти дорослих – народні читальні; другий (1894-1905 рр.) - період розгортання просвітницько-економічної роботи (зростання кількості народних читалень з курсами для неписьменних, викладами (лекціями) і відчитами (рефератами); проведення вечорниць, театральних вистав; організація рільничо-господарських, промислових спілок, крамниць і позичкових кас). Внаслідок шкільних реформ започатковано елементарну освіту дорослих у структурі народної школи – курс повторного навчання. Основною ознакою третього періоду (1905-1914 рр.) розглядаємо вдосконалення організаційних форм освіти дорослих і модифікацію її змісту шляхом розвитку середньої та професійної освіти (повторно-додаткове, продовжене навчання, тематичні народні виклади й відчити, курси фахової підготовки) та функціонування її вищої форми – народного університету. Четвертий період (1914-1928 рр.) - Перша світова війна та румунський окупаційний режим „облоги” – вирізняється різким сповільненням темпів розвитку освіти дорослих, занепадом усіх сфер життя Буковини загалом. Упродовж п’ятого періоду (1928-1940рр. – румунська окупація краю) відроджувалися усталені традиції української освіти дорослих (відновлювали роботу читальні, створювалися кооперативи, аматорські хори й театри, відкривалися курси для неписьменних, української мови, фахової підготовки, організовувалися систематичні науково-популярні лекторії для самоосвіти дорослого населення тощо).

Періодизація уможливила виявлення низки тенденцій у розвитку української освіти дорослих на Буковині 1869-1940 рр. До них відносимо: взаємовплив і детермінованість її розгортання процесами суспільно-історичного розвитку краю, передусім національно-культурним відродженням українців; збагачення форм організації освіти дорослих - від повторного навчання і курсів для неписьменних до професійних курсів і народного університету; вдосконалення змісту освіти дорослих, зініційованого зростанням потреб краю в освічених громадянах дотично до прогресу науки й суспільного виробництва та боротьбою української інтелігенції за утвердження національної школи й освіти; посилення взаємозв’язку двох напрямів у розвитку освіти дорослих – з одного боку, виконання соціального замовлення із формування освіченого працівника, а з іншого - виховання свідомого українця, громадянина; зростання прогресивної ролі української інтелігенції краю в утвердженні освіти дорослих.

За результатами аналізу специфіки розвитку української освіти дорослих на Буковині та критеріїв періодизації означеного процесу, доходимо висновку, що його характерною особливістю упродовж досліджуваного періоду була спрямованість на формування загальнокультурних, особистісних, професійних інтересів; своєчасне забезпечення потреб кожної людини шляхом сприяння адаптації до мінливих суспільних обставин з урахуванням особливостей її національного й громадянського самовизначення та самореалізації.

У другому розділі - „Організаційні форми освіти дорослих на Буковині (1869–1940 рр.)” - простежено розвиток організаційної структури української освіти дорослих у краї в означений період, розкрито специфіку її забезпечення у структурі народного шкільництва й охарактеризовано систему народних (позашкільних, неформальних) організаційних форм освіти дорослих.

За матеріалами дослідження встановлено, що в кінці ХІХ століття на Буковині започатковано розвиток формальної освіти дорослих. Відповідно до австро-угорського державного (від 2.05.1883 р.) і крайового (від 20.03.1894 р.) законів при сільських школах введено обов’язковий курс повторного навчання для 14-15-річних випускників народних шкіл задля повторення і поглиблення набутих ними знань. Окремим розпорядженням Крайової Шкільної Ради (далі КШР) Буковини від 25 вересня 1894 р. дозволялося відвідування повторного курсу особам до 20 років, що дає нам підстави вважати його однією з організаційних форм освіти дорослих. Такі курси проводили місцеві вчителі з 1 листопада до кінця квітня кожного навчального року. Відповідно до статі створювалися два відділення; дні та час занять установлювала повітова шкільна рада з урахуванням місцевих умов. КШР контролювала діяльність курсів та забезпечувала їх фінансування. Завершення курсу підтверджувалося свідоцтвом, у якому фіксувалася навчальна успішність слухача, його поведінка й старанність.

На підставі аналізу джерельної бази встановлено, що функціонування курсів повторного навчання упродовж перших десяти років супроводжувалося значною кількістю недоліків і суперечностей. Зазвичай їх перетворювали на елементарний курс для неписьменних, що зумовлювало необхідність їх реформування. Учителі з власного досвіду рекомендували запровадити для випускників народних шкіл повторно-додаткове навчання на зразок міських курсів продовженого навчання, які забезпечували знання ширші, ніж за програмою 6-річної початкової школи, а для неписьменних – курси для опанування елементарною грамотністю. Однак офіційно на крайовому рівні повторні курси не було реорганізовано, позаяк на практиці буковинські вчителі все ж диференціювали навчання на повторному курсі (для неписьменних організовували елементарні курси, а для письменних - повторно-додаткове навчання за змістом власних авторських програм, наближених до програми курсів продовженого навчання).

Для діяльності курсів анальфабетів притаманним був громадсько-державний характер. Установлено, що їх відкриття ініціювали товариства, а шкільна влада регулювала й контролювала педагогічний процес. І хоча курси анальфабетів започатковували як форму елементарної освіти дорослих, їх практичну діяльність не зводили до елементарного рівня, а спрямовували на опанування селянами за оптимальні терміни (до 3-х місяців) елементарною грамотністю (знаннями, практичними уміннями і навичками, необхідними для формування їх національної свідомості й світогляду загалом). Учасників курсу – молодь і дорослих поділяли на групи відповідно до статі й віку, рівня грамотності. Заняття проводили в школі, подекуди - в читальні впродовж трьох місяців - від січня до березня, іноді у березні-травні. В окремих селах курси працювали у вихідні дні – неділю й свята тривалістю 3-4 години, в інших – у будні тричі на тиждень по дві години. Навчання завершувалося складанням слухачами іспиту перед управителем школи та місцевим інспектором, що посвідчувалося відповідним свідоцтвом. Фінансував і матеріально забезпечував курси Крайовий шкільний фонд та громадські товариства.

Доведено, що в досліджуваний період у краї активно розвивалася українська неформальна освіта дорослих, представлена читальнями, відчитами (рефератами) й викладами (лекціями), професійними курсами, народним університетом.

Народні читальні цілепокладалися на сприяння пізнанню тогочасних реалій і допомогу кожному стати справжнім господарем свого життя, активно й свідомо оцінювати те, що відбувається у соціумі; стимулювання громадянського духу, єдності й почуття обов’язку спільної праці. Поставлені завдання реалізовували читанням книжок, часописів, журналів; організацією курсів для анальфабетів і малограмотних, викладів і відчитів для народу, дозвіллєво-розважальних заходів (хори, декламації, ігри і рухливі забави, гумористичні виступи, народні вистави, „фестини” (свята) тощо). Традиційним у діяльності читалень було поєднання просвіти з господарськими й громадськими справами (майже при всіх сільських читальнях діяли спілки: економічні та господарські - ощадно-кредитні каси-райфайзенки, крамниці, рільничо-господарські й промислові).

З-поміж організаційних форм діяльності читалень і самостійної форми організації освіти дорослих виокремлюємо народні виклади (лекції) і відчити (виступ з рефератом). Їх сутність полягала в усній передачі відомостей з різних галузей знань. Установлено, що під впливом європейського досвіду в 1905 р. з ініціативи українських товариств „Руська Школа”, „Руська Бесіда”, „Союз” у Чернівцях засновано т.зв. комітет „людового університету”. У населених пунктах Буковини його силами систематично влаштовувалися серії науково-популярних викладів для дорослих. Прибічники “людового університету” відповідали за їх тематику, організацію і проведення, дбали про навчально-матеріальне забезпечення, готували прелегантів (доповідачів).

У розділі розкрито підходи українських освітян краю (І.Герасимович, К.Малицька, С.Смаль-Стоцький, Є.Пігуляк, І.Карбулицький, О.Попович, Т.Бриндзан та ін.) до організації та дидактичного забезпечення народних викладів і відчитів. Критеріями ефективності визнавали їх відповідність інтересам і потребам народу; дотримання принципів систематичності, наступності й послідовності, доступності змісту, науковості, об’єктивності й достовірності інформації, а також урахування наявних утруднень і перешкод в освіті дорослих людей (соціальних, психолого-педагогічних; соціально-психологічних; психофізіологічних). Вимоги висувалися і до доповідачів: компетентність у темі викладу, ретельність, психолого-педагогічна підготовка, високий рівень комунікативності, володіння ораторським мистецтвом і педагогічною майстерністю. У викладах і відчитах використовували різноманітні методи й засоби освіти дорослих: колективні обговорення, роз’яснення, підсумкові бесіди, опитування; наочні й технічні засоби (ілюстрації та репродукції картин, прилади - скіоптікон (проекційний апарат), глобус, телурій), „летюча” бібліотека тощо. Організацію народних викладів здебільшого поєднували з літературними й театральними виступами.

За матеріалами дослідження встановлено, що популярною формою організації освіти дорослих на Буковині були професійні курси, які мали на меті забезпечити населення фаховими знаннями й допомагати йому адаптуватися у мінливих суспільних обставинах, поліпшити фінансово-економічне становище. Найактивнішими в організації професійних курсів були українські жіночі товариства „Общество руських женщин”, „Жіноча Громада”, „Кружок Жіночої Громади”. З кінця ХІХ ст. до початку Першої світової війни в краї діяли школи крою та шиття, курси „вищих робіт” (гаптування на шовку, художні артистичні вишивки, малювання на атласі); ручних робіт, виконаних за народними мотивами для міської молоді; зимові господарські курси для сільської молоді. Пожежно-гімнастичні товариства „Січ” організовували курси для підготовки професійних пожежників. У роки румунської окупації заходами „Жіночої Громади” проведено двомісячні курси рахункового діловодства, крою і шиття; шеститижневі курси крою і шиття; тримісячні курси „Порадня практичного шиття і пристосування до нього народних вишивок”, господарські (кооперативні) курси та медичної підготовки.

Доведено, що на Буковині з ініціативи С.Смаль-Стоцького функціонувала й вища школа для дорослих – народний університет. Його діяльність спрямовувалася на культурно-освітній розвиток, підвищення професійного рівня і сприяння самоосвіті громадян незалежно від віку, місця роботи й рівня освіти. Перший курс вищої народної освіти тривав півтора місяця (1910 р.), другий (1911 р.) і третій (1912 р.) – по два місяці. Заняття проводили в зимовий період – лютому-березні. Лекції читали відомі в краї діячі - Д.Бажалук, Є.Бурачинський, Т.Галіп, Г.Герасимович, В.Гузар, Л.Когут, М.Кордуба, З.Кузеля, О.Луцький, О.Попович, В.Сімович, С.Смаль-Стоцький, Р.Цегельський та ін. Встановлено факти поширення ідеї народного університету в селах Буковини: в 1910 р. курси вищої освіти було організовано в Глибоці й Давиденах-Зрубі, в 1912 р. – у Кіцмані.

На підставі вивчення джерельної бази з’ясовано, що в період 1869 -1940 рр. на Буковині вже функціонувала своєрідна організаційна структура української освіти дорослих. Між її елементами встановився закономірний зв’язок, очевидна взаємодія. На цій підставі можемо стверджувати про формування системи української освіти дорослих, складовими якої стали: інституції формальної освіти дорослих (курси повторного, повторно-додаткового, продовженого навчання); громадсько-державні форми (курси неписьменних); народні форми (читальні, виклади і відчити, професійні курси, народний університет).

У третьому розділі - „Зміст і кадрове забезпечення освіти дорослих на Буковині (1869–1940 рр.)” - проаналізовано навчальні плани й програми освіти дорослих, охарактеризовано її дидактичне (підручники, посібники й популярні видання) і кадрове забезпечення.

Перші плани й програми навчання дорослих створювалися на основі загальнодержавних, ухвалених для народних шкіл краю. Навчальний план повторного курсу (затверджений КШР Буковини в 1895 р.) включав предмети для 6-річних загальних народних шкіл відповідно до австро-угорського державного закону від 2 травня 1883 р., зокрема, релігію, мову, рахунки й геометрію, реальні науки (природописну історію, фізику, географію, історію), письмо, рисунки, співи, гімнастику, жіночі й чоловічі ручні роботи. Різнилися вони за кількістю навчальних років і обсягом тижневого навантаження – два роки по 4-5 годин. План складався із двох частин – для першого і другого року навчання без урахування реального рівня підготовки учнів, їх можливостей і потреб. Такий підхід спричиняв значні об’єктивні суперечності й утруднення у навчально-виховному процесі й зумовлював необхідність змін. Оскільки повторні курси відвідували особи 13-20-річного віку, буковинські педагоги (І.Бажанський, І.Герасимович, Д.Данчул, О.Іваницький, М.Коверчук, О.Квасницький, В.Омельський, І.Ріппель, О.Савуляк та ін.) вказували на обов’язковість запровадження для навчання молоді й дорослих програм і планів, які б відрізнялися від шкільних. Альтернативним визнавали повторно-додаткове навчання як доповнення, „заокруглення” знань, отриманих у школі. Зважаючи на відсутність офіційних змін у плані повторного навчання і враховуючи реальні умови, вчителі на місцях розробляли авторські диференційовані програми поширення знань для населення з різними рівнями підготовки: для неписьменних – програми опанування елементарною грамотністю з її подальшим розширенням; для письменних – поглиблення науково-популярних знань, їх спрямованість на практичне застосування і піднесення загальнокультурної та функціональної грамотності.

Прикладом авторських навчальних програм вважаємо програму для повторно-додаткових курсів, запропоновану в 1910 р. буковинським учителем І.Ріппелем. Її основу творять міжпредметні зв’язки у вивченні мови й літератури, географії, історії, природознавства, рахунків і науки господарства. Особливу увагу приділено практичному застосуванню знань у повсякденному житті. Такий підхід сприяв не тільки елементарній грамотності, а й оволодінню системою знань, необхідних для пристосування особистості до конкретних умов навколишнього середовища. Порівняно з програмою повторного навчання, програма повторно-додаткових курсів І.Ріппеля за своїм змістом була вищим етапом освіти дорослих, оскільки віддзеркалювала результати пошуків відповідності змісту освіти потребам дорослих, спроби ініціаторів і педагогічної громадськості перейти від елементарної грамотності до поширення знань відповідно до норми народного університету.

Суттєво вплинули на формування змісту української освіти дорослих на Буковині навчальний план і програма КШР, затверджені в 1905 р. для курсів продовженої освіти. Це була школа підвищеного ступеня, що забезпечувала компенсаторний та інноваційний рівень знань, і була, по суті, наступною ланкою після початкової школи. Результати аналізу джерельної бази дають підстави стверджувати, що зміст продовженої освіти відображено в народних формах освіти дорослих – читальнях, викладах і відчитах, народному університеті.

На відміну від офіційних курсів продовженої освіти, які забезпечували систематичне вивчення наук, на початковому етапі лекційні програми для народу вирізнялися випадковістю тематики, залежністю змісту від підготовленості лекторів, рівня аудиторії. Поступово зроблено спроби систематизувати й удосконалити зміст лекцій за окремими науковими напрямами. В межах діяльності комітету „людового університету” розроблялися програми викладів і відчитів, у яких поєднувалися науковість, пізнавальний потенціал знань та їх відповідність життєвим потребам слухачів. Прикладом слугує програма І.Герасимовича і К.Малицької, розроблена в 1907 р. У неї включено лекції з природничих наук (анатомія людини, зоологія, біологія, хімія, фізика, астрономія, геологія, географія), історії, права, господарства, соціології. Їх вивчення у такій послідовності, на думку авторів, зумовлено ступенем матеріальної та духовної вартості, практичної користі для дорослого населення Буковини досліджуваного періоду.

Першою спробою формування змісту вищої освіти дорослих розглядаємо програму народного університету, розроблену професорами Чернівецького університету й викладачами гімназій під керівництвом С.Смаль-Стоцького. У її зміст включено лекції з історії (всесвітня історія, історія України від найдавніших часів до початку ХХ ст., історія Австрійської монархії, її державного устрою, історія релігій, елементи релігієзнавства); географії світу й України; історії матеріальної культури - господарської діяльності людини, наукових винаходів, історію техніки, медицини; фізики; анатомії, фізіології, психології людини, основ охорони здоров’я; соціології і правознавства; мови й літератури; історії шкільництва й народної освіти в краї; з організації і ведення справ у громадських товариствах, кооперативних спілках і касах. Чимало годин відводилося на практичні вправи, спрямовані на загальний фізичний розвиток, а також на формування спеціальних умінь і навичок, необхідних у пожежній справі. Морально-естетичний розвиток слухачів забезпечувався співом українських народних пісень патріотичного змісту, читанням і вивченням напам’ять творів класиків української літератури, екскурсіями до історичних і культурних місць – митрополичої резиденції, музеїв, українських установ міста тощо.

Програми для дорослих, основу яких творять дисципліни суспільствознавчого, природничого, гуманітарного циклу й прикладного характеру, переконливо свідчать, що освіта дорослих на Буковині досліджуваного періоду спрямовувалася на поступовий розвиток самостійності й виховання почуття відповідальності, формування і зміцнення здатності окремих людей і громад загалом адаптуватися до мінливих умов економіки, культури й суспільства в цілому.

Їх втіленням у життя зініційовано розробку відповідної навчально-методичної літератури - букварів для навчання неписьменних, читанок, методичних посібників. Найбільшої популярності на Буковині здобули букварі галицьких авторів В.Равлюка та О.Солтиса, читанки місцевих освітян М.Кордуби та Є.Семаки, методичні порадники І.Герасимовича, К.Малицької, С.Смаль-Стоцького, С.Канюка. Важливим засобом поширення знань для дорослих стали друковані видання – дешеві й популярні книжки для народу, літературні альманахи, місячники, часописи й газети („Народна бібліотека”, „Товариш”, „Читальня”, „Добрі ради” тощо). Для задоволення літературних смаків буковинців видавалися твори українських письменників, створювалися бібліографічні покажчики (В.Сімович „Рідне письменство”).

Реалізація завдань освіти дорослих вимагала кваліфікованих працівників. Важлива роль у цьому процесі належала передовій українській інтелігенції, особливо буковинським учителям. Вони стали не лише його організатором, а й творцем стратегії і тактики освіти дорослих у краї, започаткувавши й примножуючи педагогічні традиції, сприяли формуванню у селян і міщан освітніх інтересів і уподобань, утвердженню основ самоосвіти й самовиховання.

Належне функціонування різних типів осередків освіти дорослих забезпечували доповідачі (прелеганти) - фахівці з різних галузей науки й практики або студентська молодь. До їх психолого-педагогічної кваліфікації та особистих якостей висувалися чіткі вимоги, однак спеціальна підготовка освітян для роботи з дорослим населенням упродовж досліджуваного періоду не стала соціально значущим пріоритетом.

Узагальнення результатів дослідження дає підстави для таких висновків:

1. Розвиток української освіти дорослих Буковини досліджуваного періоду зумовлений об’єктивними економічними, політичними й соціокультурними потребами краю. З одного боку, розвиток капіталістичних відносин і промислового виробництва, оновлення форм і методів господарювання у аграрній сфері пред’являли в другій половині ХІХ ст. високі вимоги до рівня грамотності, освіти й розвитку працюючого населення. З іншого – зростання національної самосвідомості й громадянської активності дорослих стимулювало їх прагнення до освіти, сприяло формуванню їхніх освітніх потреб і запитів.

2. У розвитку української освіти дорослих Буковини в 1869-1940 рр. виокремлюємо п’ять періодів: І) 1869-1894 рр. – створення підґрунтя для освіти дорослих на фоні політичних, соціально-економічних і національно-культурних зрушень у житті краю; організація культурно-освітніх товариств; структурні зміни в шкільництві внаслідок державних освітніх реформ; ІІ) 1894-1905 рр. – розширення мережі просвітньо-економічних інституцій, зорієнтованих на широкі верстви населення; забезпечення елементарної освіти дорослих у структурі народної школи; ІІІ) 1905-1914 рр. – період інтенсивного розвитку освіти дорослих, кількісного та якісного збагачення її форм і методів, модифікації змісту; ІV) 1914–1928 рр. – сповільнення і занепад розвитку освіти дорослих, спричинений подіями Першої світової війни і румунським окупаційним режимом „облоги”; V) 1928-1940 рр. – відродження кращих традицій української освіти дорослих у складних умовах румунської окупації; запровадження організаційно-методичних інновацій.

Здійснена періодизація уможливила виявлення тенденцій розвитку української освіти дорослих на Буковині, зокрема: взаємовплив і детермінованість її розгортання процесами суспільно-історичного розвитку краю, насамперед національно-культурним відродженням українців; збагачення форм організації освіти дорослих - від повторного навчання і курсів для неписьменних до професійних курсів і народного університету; вдосконалення змісту освіти дорослих дотично до зростання потреб краю в освічених людях, прогресу науки й суспільного виробництва, інтенсивної боротьби передової української інтелігенції за утвердження національної школи й освіти; посилення взаємозв’язку двох напрямів у освіті дорослих – виконання соціального замовлення (формування освіченого працівника) та виховання свідомого українця, громадянина; зростання прогресивної ролі свідомої інтелігенції краю в утвердженні освіти дорослих.

3. Аналіз організаційних форм української освіти дорослих дає підстави стверджувати, що в досліджуваний період на Буковині сформувалася система освіти дорослих, яка мала ступеневий характер і об’єднувала: інституції формальної освіти дорослих (курси повторного, повторно-додаткового, продовженого навчання); громадсько-державні форми (курси неписьменних); народні форми (читальні, виклади й відчити, професійні курси, народний університет).

Розвиток організаційних форм освіти дорослих і оформлення їх у систему розглядаємо важливим доказом еволюційних процесів в освіті дорослих Буковини досліджуваного періоду, свідченням збагачення її кількісних і удосконалення якісних показників. Розвиток інституцій формальної освіти дорослих у структурі державного шкільництва Буковини й функціонування народних осередків освіти зумовили актуалізацію потреби наступності й співвідношення змісту різних етапів освіти дорослих – від етапу поширення елементарних знань у структурі шкільництва до організації народних університетів, аналогічних до існуючих у країнах Європи.

Первинним завданням діяльності осередків освіти дорослих стала ліквідація недоліків шкільної освіти та прогалин у національному вихованні шляхом поширення і популяризації знань про світ, людину й суспільство. У ході еволюційного поступу суттєво розширювалися завдання інституцій для дорослих - своєчасно забезпечити загальнокультурні, особистісні, професійні інтереси й потреби людини, сприяти її адаптації до мінливих суспільних обставин.

4. Зміст навчальних програм для дорослих, які розроблялися на Буковині досліджуваного періоду, переконує, що освіту дорослих розглядали не лише як засіб забезпечення їх елементарної грамотності, а й як засіб розвитку, вдосконалення їх особистісних якостей. Ініціатива й інтерес народу до знань зумовили потребу запровадження неперервної освіти, перехід від уніфікації й шаблонності програм до їх демократизації, суспільної зумовленості, відповідності потребам і запитам народу. Дорослим пропонували лекції і цикли лекцій на соціально-економічні, громадянські, народознавчі теми, з питань охорони здоров’я, виховання дітей у сім’ї, ведення сільського господарства; створювали загальнонаукові програми різних рівнів і різного характеру – загальноосвітнього, науково-популярного, культурологічного, соціально-економічного, громадянського, медичного, побутового тощо.

Зміст української освіти дорослих на Буковині формували за принципами гуманізму; науковості; доступності; зв’язку з життям; політехнізму знань; поєднання знань теоретичного та практичного рівнів; відповідності віковим можливостям і рівню підготовки; врахування регіональних умов життя дорослих; стимулювання до самоосвіти і самовдосконалення. Провідною у змісті освіти визначено ідею національного виховання, формування національної свідомості, почуття обов’язку й відповідальності перед народом, громадської ініціативи й активності.

Реалізація змісту освіти дорослих здійснювалася різноманітними методами та засобами навчання. Найпоширенішими з-поміж них були словесні (лекції, доповіді, роз’яснення, бесіди, диспути тощо), які застосовувалися у комплексі з наочними (ілюстрації, використання проекційної апаратури тощо) та практичними (вправи, навчально-виробнича праця) методами. Велику роль відводили роботі з книгою і друкованими виданнями (голосне читання, реферування, читання художніх творів, самоосвіта). Активно використовували екскурсії, проводили тематичні вечори, театральні вистави тощо.

Утвердженню освіти дорослих на Буковині сприяла діяльність свідомої української інтелігенції, особливо вчителів народних шкіл, що виступали не лише її організаторами, але й важливим чинником реалізації її основних завдань. Від їх особистісних якостей і професійної підготовки залежали якість і успіх освітньої справи з дорослими.