Львівський національний університет

імені Івана Франка

Терешкун Оксана Федорівна

УДК 323.1+323.215

Політична суб’єктність української нації:

ґенеза, стан, тенденції розвитку

Спеціальність 23.00.01. – теорія та історія

політичної науки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Львів-2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат політичних наук, доцент

МОСКАЛЮК МИХАЙЛО ФЕДОРОВИЧ,

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника.

Офіційні опоненти: ВАРЗАР ІВАН МИХАЙЛОВИЧ,

доктор політичних наук, професор кафедри політології Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова;

ОСТУДІН ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ,

кандидат історичних наук, доцент кафедри політології Львівського національного університету імені Івана Франка.

Провідна установа: Дніпропетровський національний університет.

Захист відбудеться 11 листопада 2005 р. 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.17 з політичних наук при Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79002, м. Львів, вул. Університетська, 1.

Із дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (м. Львів, вул. Драгоманова, 17).

Автореферат розісланий "7" жовтня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої Вченої ради О. Б. ШУРКО

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. На сучасному етапі розвитку вітчизняної політології помітно підвищилась увага вчених до проблематики становлення і розвитку політичної культури й політичної свідомості українського народу. Особливий інтерес викликає політичний досвід творення партій, громадських організацій, демократичної культури Галичини, яка, будучи тривалий час відірваною від Наддніпрянської України, зберегла національну самосвідомість і політичну волю до національного демократичного державотворення. З’ясування специфіки ґенези та подальшої еволюції національної політичної ідеї як духовного ядра політичної самосвідомості і політичної суб’єктності нації в Західному регіоні України в історично насичений період другої половини ХІХ ст. та ХХ ст. дає змогу повніше реконструювати політичну історію сучасної української нації, врахувати набутий демократичний політичний досвід збереження політичних цінностей у розбудові сучасної української політичної системи та громадянського суспільства.

Переломний характер сучасної доби, зумовлений "помаранчевою революцією", поступово стає чинником прискореного формування політичної суб’єктності української нації. Соціологічні дослідження засвідчують, що політичні симпатії електорату Заходу і Сходу до політики нового уряду і Президента України істотно різняться. Жителі Західного регіону, порвавши з тоталітарним режимом, відкрито підтримують політику уряду на зближення з країнами Європи, водночас схвалюють рівноправні відносини з Росією. Населення Сходу і Півдня України ідеологічно більше орієнтоване на зближення з Російською Федерацією. Отже, тканина політичної свідомості українського суспільства не суцільна, вона має розриви, що неминуче супроводжується конфронтацією. Відбувається суперечливе політичне й громадянське структурування українського суспільства.

Серед чинників структурування політичної нації з відповідною політичною свідомістю дедалі суттєвим стає здатність громадян всіх регіонів України використати можливості загальноєвропейської політичної культури, в межах якої тривалий час розвивалася політична самосвідомість українського народу Галичини. Високий ступінь національно-патріотичної й політичної самоідентифікації громадян Західного регіону зі своєю державою Україною як цілісною країною свідчить про те, що упродовж другої половини ХІХ–ХХ ст. в етнічну память і свідомість вкорінювалися загальноєвропейські політичні цінності, що й сприяло формуванню зрілої, за європейськими мірками, політичної суб’єктності нації.

Симптоматичним у політичному аспекті видається вже той факт, що українці Галичини виступили активною політичною силою в руйнації СРСР після путчу. Очевидно, що розвиток політичної національної самосвідомості на західноукраїнських землях мав власну внутрішню логіку. Проблема обґрунтування ролі Галичини як найбільш національно, політично зрілого ядра українського народу цікавила зокрема М. Грушевського, С. Дністрянського і В. Старосольського, І. Франка, М. Драгоманова, В. Липинського.

Разом із тим системне дослідження проблеми становлення політичної суб’єктності українського народу та її ґенези у другій половині ХІХ – упродовж ХХ ст. відсутнє. В окремих вищеназваних працях ця проблема висвітлюється фрагментарно. Відповідно існує необхідність концептуалізації та системного підходу до досліджуваної проблеми з метою відтворення цілісної картини історії розвитку політичної суб’єктності української нації.

Разом із тим системне дослідження проблеми становлення політичної суб’єктності українського народу та її ґенези у другій половині ХІХ – упродовж ХХ ст. відсутнє. В окремих вищеназваних працях ця проблема висвітлюється фрагментарно. Відповідно існує необхідність концептуалізації та системного підходу до досліджуваної проблеми з метою відтворення цілісної картини історії розвитку політичної суб’єктності української нації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана для дисертаційного дослідження тема пов’язана з планами кафедри політології Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника відповідно до тематики досліджень історії української політичної думки та з тематикою планів науково-дослідних робіт університету "Духовні цінності українського народу: джерела, сучасний стан, формування"(0197У013273).

Мета і завдання дисертаційного дослідження. Мета дисертації полягає у виявленні й дослідженні закономірностей і особливостей становлення та розвитку політичної суб’єктності української нації в контексті історичних реалій.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

–

–

–

–

–

–

–

–

Об’єкт дослідження. Об’єктом дослідження є теорія і практика націотворення (формування, розвиток та модернізація української нації наприкінці Х1Х та в ХХ ст.).

Предмет дослідження. Предметом дослідження є ґенеза , стан та тенденції розвитку політичної суб’єктності української нації.

Методологічна основа дослідження. В основу дисертаційного дослідження закладено структурно-функціональну парадигму, яка дала змогу здійснити аналіз політичної суб’єктності української нації через призму єдності та зв’язку всіх складників цього феномену. Наукова робота ґрунтується на загальнонаукових, філософських принципах і методах пізнання. Спираючись на принцип об’єктивності та світоглядного плюралізму здійснений неупереджений підхід до розкриття змісту основних теоретичних моделей формування і розвитку політичної суб’єктності нації, розроблених українськими та зарубіжними мислителями кінця ХІХ та ХХ століть, враховані різні позиції у вирішенні даної проблеми. Принцип історизму дозволив розглянути феномен політичної суб’єктність нації в історичному виникненні й становленні, а також через призму історичних перспектив його розвитку, через генетичний зв'язок з іншими феноменами дійсності. Застосування принципу діалектики до процесу пізнання політичної суб’єктності української нації, на основі законів та категорій діалектики, дав змогу розкрити закономірності становлення політичної суб’єктності. Принцип активного творчого відображення об’єкта і предмета дослідження дозволив розкрити об’єктивний зміст суспільно-політичних процесів як діалектичної єдності дійсності і можливості.

Робота ґрунтується на науково-філософських методах сходження від абстрактного до конкретного та єдності історичного і логічного. У дисертації застосовано і системно-структурний метод, який надав дослідженню цілісного характеру. Використання аналізу, синтезу, функціонального та інших загальнонаукових методів дало змогу розкрити основні суспільно-політичні й соціокультурні чинники, які вплинули на становлення політичної суб’єктності української нації.

Наукова новизна одержаних результатів визначається актуальністю запропонованої проблеми та розв’язанням поставлених завдань на основі опрацювання значної кількості вітчизняної та зарубіжної літератури. Дисертаційне дослідження є однією з перших спроб комплексного аналізу становлення політичної суб’єктності української нації та її ґенези в другій половині ХІХ – упродовж ХХ ст. Дотепер в Україні досліджувалися лише окремі аспекти, пов’язані з етнонаціональним розвитком українського суспільства, з становленням національного "Я", формуванням політичної свідомості українського народу. В межах здійсненого автором дослідження одержано ряд результатів, котрі окреслюють наукову новизну:

–

–

–

–

–

–

–

–

Практичне значення одержаних результатів визначається науковою новизною в полягає у можливості їх застосування з науковою, навчальною та прикладною метою. Органічно вплітаючись в теоретичний фундамент політології, здійснене дослідження дає змогу концептуально поглибити розуміння сутності формування, розвитку і модернізації української нації, та державотворчих процесів в Україні. Матеріали дисертації можуть бути використані у написанні навчальних посібників з політології, історії політичних рухів України та політичної соціології, а також курсових, бакалаврських, магістерських дипломних робіт. На основі категорій ("нація", "політична культура", "політична еліта", "національна ідея", "політична соціалізація" тощо), які застосовані до аналізу процесу формування політичної суб’єктності української нації, будуть формулюватись та практично розв’язуватись проблеми сучасності, особливо нагальна потреба політичної консолідації всіх верств українського суспільства. Дослідження та основні висновки можуть бути використані в навчально-виховному процесі студентської молоді; прогнозуванні результатів виборів представницьких органів влади і підтримання тих чи інших політичних партій та їх блоків.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною роботою. Висновки і положення наукової новизни автор одержала самостійно. Усі публікації дисертанта одноосібні.

Апробація результатів дослідження. Основні висновки та теоретичні положення дисертації пройшли апробацію на таких наукових конференціях: Всеукраїнській науковій конференції "Україна між минулим і майбутнім" (Івано-Франківськ, 2001); Міжнародній науково-практичній конференції "Громадянськість інтелігенції: шляхи формування в кризовому суспільстві" (Харків, 2001); науково-практичній конференції "Нові політичні реалії України на межі тисячоліть" (Донецьк, 2001); "Україна після президентських виборів: становлення демократії та розвиток громадянського суспільства на регіональному рівні на прикладі Західної України" (Львів, 2005), а також обговорювалися на наукових конференціях професорсько-викладацького складу Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника та на кафедрі політології Львівського національного університету імені Івана Франка. Матеріали дисертації було також використано в лекційних курсах з політології, соціальної філософії.

Результати дисертаційного дослідження знайшли відображення у п’яти наукових публікаціях. Всі публікації надруковані у фахових виданнях.

Структура і обсяг дисертації. Поставлені мета і завдання дослідження зумовили структуру роботи, яка складається із вступу, трьох розділів, кожний з яких містить два параграфи, висновків і списку використаних джерел і наукової літератури. Загальний обсяг дисертації складає 197 сторінок, кількість використаних джерел становить 241 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, показано ступінь її наукової розробки, висвітлено зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами, визначені мета і завдання дослідження, його об’єкт і предмет, схарактеризовано методи дослідження, наукову новизну одержаних результатів та їх практичне значення, подано відомості про апробацію основних положень дисертації, її структуру й обсяг.

У першому розділі "Теоретико-методологічні основи дослідження" проаналізовано логічний зміст, обсяг основних категорій дослідження; виокремлено поняття "політична суб’єктність нації", "політична самосвідомість нації", "політична свідомість нації" тощо; з’ясовано їх взаємозв’язок та відмінність відповідно до теми дослідження; визначено методологічні засади, основні суспільно-політичні чинники, які спричинили процес становлення політичної свідомості українського народу Галичини в складі конституційної Австро-Угорської монархії.

У підрозділі 1.1. "Стан дослідження проблеми формування політичної суб’єктності української нації" зазначено, що цілісний аналіз підходів українських мислителів кінця ХІХ – першої чверті ХХ ст. стосовно проблеми становлення політичної суб’єктності української нації не був предметом дослідження. Однак багато дослідників, які осмислювали історичні форми національно-визвольного руху в контексті конкретної епохи або ж творчості окремого мислителя, частково торкалися досліджуваної проблеми, давали визначення деяким поняттям, категоріям, які творять каркас методології. У суспільно-політичній літературі проблема становлення політичної суб’єктності української нації зазначеного періоду досліджена фрагментарно. Мислителі національно-визвольного руху звертали увагу на окремі націотворчі сили українського народу. Політичні провідники українського визвольного руху поділяли думку, що український народ виробив власну національну культуру, яка базується на демократичних засадах (І. Франко, М. Драгоманов); що в основі громадсько-політичного життя українського народу був і є принцип громадської та індивідуальної автономії; що державний лад тяжіє до республіканської форми (М. Драгоманов, М. Міхновський). До ґрунтовних досліджень, в яких проаналізовано складники політичної культури української нації, належать праці М. Грушевського, Ю. Бачинського, Д. Донцова, О. Бочковського, В. Старосольського, Ю. Липи, М. Сціборського.

Отже, до методологічних проблем цього дослідження належить передусім визначення самого феномену політичної свідомості й політичної суб’єктності нації. Національна політична свідомість є специфічним соціальним явищем. У її структурі є національно-патріотичні почуття, ідеальні форми відображення етнічної соціокультури та історичної пам’яті; розуміння своєї ідентичності, національних інтересів та відносин з іншими народами; бажання, воління до державної суверенізації. Носієм національної політичної суб’єктності є український народ як суб’єкт суспільно-політичної діяльності, спрямованої на самоутвердження в геополітичному просторі шляхом державотворення. Всі складники політичної суб’єктності нації – національно-патріотичні почуття, ідеальне відображення етноспільноти в її історичному й територіальному вимірах, національна воля – продукуються в процесі національно-визвольного руху до національного державотворення і в межах розбудови демократичних інститутів влади. Основна функція політичної суб’єктності нації полягає в тому, щоб дати змогу світові визнати право нації на суверенну державу та осмислити політичну стратегію і тактику власної політичної дії.

У підрозділі 1.2. "Концептуальні виміри політичної суб’єктності" проаналізовано концептуальні підходи до проблеми становлення політичної суб’єктності української нації як одного з найбільш дискусійних питань у націології, а також осмислено структурні складники цього феномену. Виокремлено суспільно-політичний досвід народу, який сформував із себе націю і продукував політичну культуру. Політична культура стає основним мірилом розвитку політичної суб’єктності нації, її визначальним чинником. У структурі політичної культури вирізняються найістотніші для політичної суб’єктності нації складові (зокрема прапор, герб, гімн).

У підрозділі зазначено, що національна еліта та інституалізація її націотворчої діяльності є неодмінною передумовою становлення політичної суб’єктності нації. Водночас визначено найважливіші для націотворення риси політичної еліти: її комунікативність, моральність, здатність усвідомлювати національні інтереси та їх теоретично осмислювати.

До концептуальних вимірів належить легітимізація політичної еліти і її організаційних осередків. Виділено типи легітимізації, які є водночас і складниками політичної суб’єктності нації. Одним із найважливіших вимірів політичної суб’єктності нації є національна ідеологія. Остання в структурі політичної суб’єктності нації виконує функцію інтелектуального і емоційно-вольового знаряддя. Неодмінним виміром політичної суб’єктності нації є її здатність сформувати спосіб своєї геополітичної легітимізації і державного самоствердження.

У розділі зроблено висновок, що політична культура нації має ґрунтуватися, по-перше, на вироблених історично політичних традиціях та модернізованих відповідно до політичних реалій дійсності; по-друге, на національну ідеологію і політичну еліту, яка продукує і використовує ідеологію для спрямування народу на політичну мобілізацію.

Другий розділ "Формування модерної політичної суб’єктності" складається з двох параграфів і присвячений аналізові стадій розвитку національної самосвідомості, місцю і ролі національної еліти та суспільно-політичних чинників, які впливали на формування політичної суб’єктності української нації.

У підрозділі 2.1. "Місце і роль національної еліти у формуванні політичної суб’єктності української нації" розкрито значення феномену національної еліти для становлення та розвитку політичної суб’єктності української нації. Національна еліта є носієм політичних ідей, які творять ядро політичної суб’єктності нації. Такою національною елітою української нації були: Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, М. Драгоманов, І. Франко, М. Міхновський, Л. Цегельський, М. Грушевський, В. Винниченко, В. Липинський, Д. Донцов та ін. Вже наприкінці ХІХ ст. національна еліта посіла чільне місце в продукуванні української політики, ідеології і формуванні політичної суб’єктності нації. В роботі відображено трагічні сторінки історії української еліти.

У роботі розкрито ґенезу національної еліти в Україні, виокремлено історичні етапи формування української національної еліти та специфічні особливості цього процесу в Галичині та Наддніпрянщині. У Галичині першою провідною соціальною верствою, яка відіграла важливу роль у поширенні освіти та пробудженні національної свідомості, була греко-католицька інтелігенція (священнослужителі). М. Грушевський назвав цей період "попівським". На відміну від Галичини, в Наддніпрянській частині України священики Руської православної церкви були своєрідним ідеологічним корпусом царського імперського деспотизму. Тому вони не сприяли національному пробудженню українського народу.

На другому етапі формування національної еліти провідну роль відігравала "народовська" інтелігенція. Представники "народовської" еліти сформували громадські інституції трьох напрямів: науково-дослідницького, просвітницького, культурологічного.

Водночас Наддніпрянська Україна сформувала національно-патріотичну еліту, яка успадкувала ідеї декабристів. Серед них, до прикладу, І. Котляревський, із сільської інтелігенції найяскравіша постать Т. Шевченка. Спільним для Галичини і Наддніпрянщини було те, що український народ виробив здатність до етнокультурної самоідентифікації.

Наступний етап характеризується тим, що інтелігенція Галичини і Наддніпрянщини організовувала спільні дії для захисту інтересів українського народу, передусім культурно-мовних. Було налагоджено видання журналів, альманахів, підручників. Внаслідок такої діяльності національна свідомість почала політизуватися, що зумовило формування політичної еліти: в Галичині – Руська Рада з політичними лідерами І. Франком та М. Драгомановим, а на території Наддніпрянщини – братства і товариства. Тут політичними лідерами стали М. Костомаров та П. Куліш.

Наступну фазу формування української еліти можна визначити як становлення саме політичної еліти і політичних партій, а також формування національно-визвольної політичної ідеології. Русько-Українська Радикальна партія була першою політичною силою, яка чітко сформулювала національну ідею і стала суб’єктом національного визволення. Відтоді становлення політичної суб’єктності нації стало історичним фактом.

Після поразки української революції, з 1923 по 1939 роки, національно-патріотична інтелігенція акцентує увагу на радикальних методах досягнення державної незалежності української нації, як наслідок з’являється радикальна націоналістична ідеологія. Вона стала складовою політичної суб’єктності української нації.

Отже, становлення національної еліти та її ролі у формуванні політичної суб’єктності нації відбувалося в контексті історичних суспільно-політичних подій. Саме це й визначило стадіальність і поступальність якісних змін у національній свідомості еліти та її роль у формуванні політичної суб’єктності нації. Істотним у формуванні політичної суб’єктності нації є те, що еліта охопила своєю патріотичною діяльністю всі сфери життя українського народу: побутову, економічну, культурну, освітянську та політичну аж до організації громадського самоврядування (на території Галичини – крайовий сейм, з його представницьким началом, та місцеві виборчі органи влади; на Наддніпрянщині – земські управи та різні громадські фонди допомоги найбіднішим соціальним верствам населення). Це сприяло національній інтеграції.

У підрозділі 2.2. "Громадсько-політичний рух як передумова становлення політичної суб’єктності" виокремлено чотири типи суспільно-політичних рухів, проаналізовано їхню діяльність, вказано на організаційні та ідейні принципи їх діяльності. Акцентовано увагу на громадсько-просвітницькому русі, що оформився як "Просвіта". Виокремлення освітянського осередку серед громадських рухів цілком виправдане, оскільки представники цієї широко розгалуженої мережі зуміли за короткий час не лише дати освіту селянським масам, але й відродити історичну пам'ять, піднести національну свідомість від етнокультурної до політичної. Зосереджено також увагу на ідеологічному складнику освітньої і пропагандистської роботи різних осередків.

Громадсько-політичний рух сформував у свідомості українського народу здатність усвідомлювати свої економічні й культурно-мовні інтереси і свідомо консолідуватись у націю. Поділяючи громадсько-політичний рух на дві основні типові групи – культурно-просвітницькі й політичні, дається аналіз їх впливу на зміну та розвиток політичної суб’єктності нації.

Отже, громадсько-політичний рух, що зародився у другій половині ХІХ ст., склався в соціальній структурі українського народу у формі його інституалізованої системи з двома галузевими видами діяльності: культурно-просвітницької і суто політичної. Цей рух забезпечив консолідацію всіх соціальних верств у єдину свідому спільноту, здатну до саморефлексії себе і своїх інтересів.

Теорія й практика національного визволення українського народу Галичини в другій половині ХІХ ст. показала, що в ідеології просвітницьких організацій відсутня ідея класової боротьби, національного розбрату та знищення приватної власності. Важливим у формуванні політичної самосвідомості українського народу було й те, що в Галичині чітко відмежовували релігійний критерій української національної визначеності й топографічні ознаки, дотримуючись територіального, культурно-мовного і господарського об’єднання українців та інших етнічних груп, які проживали на історичній території України. Зайве казати, що цей чинник відкривав шлях до політичного усвідомлення нації як значно ширшої спільноти людей.

Отже, починаючи від революції 1848 - 1849 рр. в Австрії, український національно-визвольний рух із слабо розвиненою політичною свідомістю, організаційно неоформленою силою через відкриту постановку перед суспільством української національної проблеми у формуванні ідеї національної політики пройшов важкий шлях до визначення власної моделі української державності. Колишня Галичина, нині Прикарпаття, стала центром українського національного політичного відродження. Політичні ідеї, погляди, переконання національно-визвольного руху українського народу Галичини стали основою національної згоди всіх земель. Рух українців за свої політичні права на збереження і розвиток української мови, культури, традицій, політичної історії й віри набув загальнонаціонального політичного характеру, а також світоглядної національної ідеї – неодмінного чинника політичної суб’єктності, без якого неможливе існування політично свідомої нації.

У третьому розділі "Стан і тенденції розвитку політичної свідомості в сучасному українському суспільстві" проаналізовано сучасну політичну самосвідомість української спільноти, подано її характеристику при домінуючій ролі національно-патріотичних почуттів із соціально-політичною активністю захисту національної мови, культури, традицій та історичної пам’яті. Акцент на державотворчий характер національної мови, культури, традицій відображає загальнозначущі суспільно-політичні інтереси і цілі, які реалізуються через стратегічні напрями руху до демократичних цінностей західноєвропейських держав.

У підрозділі 3.1. "Політична соціалізація як фактор становлення політичної суб’єктності" висвітлено специфіку привласнення суб’єктами політичної культури. Наголошено на питанні про співвідношення національного і громадянського начал у політичній суб’єктності нації. Зроблено висновок, що громадянське начало має поглинати національне і тим самим підносити національне на вищий рівень. У процесі діалектичного поєднання національного і громадянського у політичній суб’єктності нації формується здатність якісно нової рефлексії самоідентифікації людини в суспільстві за державним критерієм.

У підрозділі подано стислий аналіз поняттям соціалізації та політичної соціалізації крізь призму категорії "політична суб’єктність нації". Водночас досліджено одну з найпомітніших тенденцій розвитку модерної політичної суб’єктності нації – набуття нацією таких цінностей, як толерантність; ліберальних поглядів, подолання уявлень про соціалістичну справедливість, визнання приватної власності, як недоторканної та ін. і збереження свого національно-культурного здобутку.

Осмислено зміст та характерні особливості політичної соціалізації українського суспільства, звернено увагу на типові для суспільства ознаки, зокрема, професійну, економічну, політичну, правову, соціокультурну, регіональну, громадянську стратифікацію. З’ясовано соціально-психологічний механізм подолання сформованих за часів Радянського Союзу уявлень про політичну ідентифікацію. Модернізація політичної суб’єктності української нації обтяжена соціально-психологічними та побутовими чинниками, що уповільнює політичну інтеграцію окремих соціальних верств. Звернено увагу на політичний конфлікт між Заходом і Сходом України, який постійно провокують лідери опозиційних партій.

Отже, трансформація модерної політичної суб’єктності української нації стає можливою за наявності розвиненої структури громадянських інституцій, які б протистояли свавіллю державно-бюрократичного чиновництва та унеможливлювали б утворення олігархічно-політичних груп.

У підрозділі 3.2. "Політична суб’єктність в перебудовчий період та в незалежній Україні" доводиться, що суспільно-політична активність громадян Західного регіону в 90-х роках ХХ ст. органічно взаємопов’язана із захистом права української нації на державну самостійність і вихід зі складу СРСР та взаємозумовлена бажанням припинити русифікацію української спільноти.

Вибори Президента України наприкінці 2004 року чітко виявили дві тенденції еволюції політичної свідомості українського народу. Захід і Центр продемонстрували виразну тенденцію до політичної свідомості, орієнтованої на європейські демократичні політичні цінності. Їх протестна акція на фальшування результатів другого туру голосування на виборах Президента України 21 листопада 2004 року засвідчила наявність у політичній самосвідомості відчуття громадянської відповідальності. Політичний протест супроводжувався співом гімну України, що є маніфестацією національно-державного патріотизму. Сполученість політичної протестної дії та спосіб відстоювання демократичного вибору і політичного думання про потребу усунути корумповану владу з політичної арени набули в "помаранчевій революції" вигляду виразної тенденції політичного усвідомлення громадянами себе як суб’єкта й носія влади. Виборці продемонстрували своє розуміння демократії, що ґрунтується на їхньому конституційному праві бути джерелом і носієм влади в Україні.

Отже, нинішній стан розвитку національної політичної суб’єктності дає всі підстави кваліфікувати ситуацію, що склалася внаслідок виборчого процесу, як протодемократичну, що нерозривно пов’язана з перспективою подолання наслідків тоталітарної кланово-олігархічної влади. Це також означає, що в суспільстві існує реальна потреба пошуків політичного порозуміння регіонів України і формування на практиці політичної нації з розвинутою демократією.

У висновках подано основні підсумки результатів дослідження відповідно до поставленої мети і завдань:

Проаналізувавши основні категорії (політична культура, політична свідомість, національна ідея, еліта, національна свідомість та ін.) у контексті категорії політична суб’єктність нації доходимо висновку, що цей зріз проблеми мало досліджений. Категорію "політична суб’єктність нації" в політичній науці не виокремлювали, а отже, не досліджували. Це визначає актуальність нашого дослідження, а також його теоретичну і практичну значущість. Категорія "політична суб’єктність нації" має фундаментальне, на наш погляд, значення для з’ясування і висвітлення процесів націотворення та державотворення.

Осмислений понятійно-категоріальний апарат – "нація", "політична свідомість нації", "політична самосвідомість нації", "національна само ідентифікація" та інші терміни – акумулював найкраще з теоретичних напрацювань сучасної політичної думки, дав змогу визначити категорію "політична суб’єктність нації", яка стала концептуальним методологічним орієнтиром у розумінні ґенези націотворчості та національної державності.

Отже, виявлено, що у політології до цього часу не розроблено категорію "політична суб’єктність нації", що не сприяє глибокому й всебічному осмисленню нації як суб’єкта політичних, економічних і соціокультурних відносин з іншими націями, державами. У дисертації дано авторське визначення категорії "політична суб’єктність нації", суть якого полягає в історичній здатності етнокультурної спільноти усвідомити себе суб’єктом політичних відносин на основі національної свідомості, політичної волі та національно-патріотичних відчуттів. Будучи складним соціополітичним феноменом політична суб’єктність нації охоплює соціальний, інституційний і персоніфікований виміри.

В дисертаційному дослідженні вказується на відмінність таких категорій як "нація – суб’єкт політики" і "політична суб’єктність нації". Нація як суб’єкт політики – це певна спільнота, якій властиві певні політичні інтереси. Реалізація цих інтересів можлива за умови легітимності цієї спільноти в системі політичних владних відносин. Політична суб’єктність нації – це здатність нації бути активним чинником політичного життя і одночасно – це соціальна, персоніфікова та інституційна система. Нація як суб’єкт політики – є реалізована в геополітичному просторі політична суб’єктність.

Визначені концептуальні виміри політичної суб’єктності нації, які дають змогу теоретичного аналізу політичних змін у становленні та модернізації української нації. До концептуальних вимірів політичної суб’єктності слід віднести політичну культуру, яка є важливим чинником утворення нації як політичної спільноти. Концептуальною формою виміру політичної суб’єктності нації є націоналізм, як ідеологія, змістом якого служить національна ідея. Чільне місце у концептуальному вимірі політичної суб’єктності нації належить політичним інститутам, формам державного устрою, політичним орієнтаціям (лібералізм, консерватизм), установкам (демократизм, авторитаризм, тоталітаризм), принципам (толерантність, ненасильство), а також наявність політичної і громадянської еліти (її якісний склад), спільних для суспільства та еліти моральних та правових норм.

Висвітлено основні соціально-економічні, мовно-культурні, політичні чинники, що істотно впливали на процес становлення політичної суб’єктності української нації, зокрема виділено політико-правові чинники українського національного відродження в Галичині, реформи в галузі освіти, скасування кріпосного права у 1848 р., впровадження конституційного права і крайової конституції Галичини, які стали юридичною підставою демократизації суспільно-політичних відносин, закріпили рівноправні міжетнічні відносини та утвердили принцип рівності всіх громадян перед законом, започаткували самоврядування.

Розкрито характер і масштаби впливу української інтелігенції, українських політичних рухів, партій, громадських об’єднань, організацій, які були складниками розгортання українського національно-визвольного руху, які розгорнули пропаганду національних цінностей та сформували національну ідею, яка й стала визначальною у структурі політичної свідомості нації, тобто вони формували політичну суб’єктність української нації. Значну увагу приділено проблемі формування національної еліти, починаючи з греко-католицьких священиків, інтелектуальної еліти з вузьким колом мислителів, культурно-просвітницької верстви і далі політичної провідної сили. Вони забезпечили підвищення національної свідомості та її трансформацію в політичну суб’єктність нації.

Виокремлено такі етапи розвитку політичної суб’єктності української нації – пробудження етнокультурної самосвідомості та формування мовно-культурної самоідентифікації, національної свідомості й самосвідомості українського народу, розділеного територіально Австрією і Росією, становлення національної політичної самосвідомості і насамкінець політичної суб’єктності. Перший етап історично починається у другій чверті ХІХ ст. і закінчується революцією 1848 р., характеризується організацією греко-католицькими священиками просвітницької діяльності українського народу. Другий етап датується з травня 1848 р., коли утворилася суспільно-політична організація Головна Руська Рада, до створення першої політичної партії – Русько-Української Радикальної партії. Із жовтня 1890 р. починається третій етап розвитку політичної суб’єктності української нації і закінчується груднем 1895 р., упродовж якого було обґрунтовано ідею політичної самостійності, соборності українського народу та державного самовизначення; він характеризується розробленням політичної програми та національної ідеї, а також створенням політичних партій. Внесення до програми Русько-Української Радикальної партії тези про боротьбу за незалежність і державну соборність української нації слід вважати визначальним чинником, що характеризує якісний стрибок у розвитку національної самосвідомості до політичної суб’єктності української нації. Після цього етапу національного саморозвитку українського народу дедалі більша частина національного інтелекту узагальнює набутий досвід визвольного змагання та визначає політичні шляхи руху до самостійної української держави. Процес самоконструювання й самоорганізації української нації закінчився утворенням УНР. Четвертий етап – це період становлення політичної суб’єктності української нації в період будівництва національної держави. Листопад 1918 р. був початком становлення української модерної держави, що стало свідченням стабілізації політичної суб’єктності нації. П’ятий етап (20-30-ті рр.) – формування націоналістичної ідеології Д. Донцовим та його однодумцями. Шостий етап – радянський період. Сьомий – від здобуття незалежності України 1991 року до початку 2005 р., який характеризується спадщиною комуністичного тоталітаризму і зародженням громадянського суспільства. З народженням політичної нації в ході “помаранчевої революції” можна стверджувати про восьмий етап, який триває і донині.

В дисертації доводиться, що громадсько-політичний рух був передумовою становлення політичної суб’єктності української нації. Зародження та розвиток політичних установок, політичної та національної свідомості відбувалися наприкінці ХІХ ст. під впливом громадсько-політичних організацій та рухів, які охоплювали значну частину населення. Саме там поширювалася ідея необхідності боротьби за українську державність, автономію.

Визначено основні критерії політичної суб’єктності нації. Їх можна класифікувати як духовні сили нації й інституційно-організаційні. Духовні сили нації репрезентовані політичною свідомістю, національною свідомістю, національною самосвідомістю, політичною культурою, до складу якої входить національна символіка, національна ідея, національна ідеологія, а також мораль і право. Інституційно-організаційні чинники представлені політичною самоорганізацією. Під політичною самоорганізацією нації слід розуміти форму державного устрою (авторитарний, тоталітарний чи демократичний), наявність стратифікованої спільноти, наприклад, юристів, працівників освіти, філософів, письменників, діячів мистецтва, громадсько-політичних діячів, провідної верстви – еліти, а також громадських і політичних інститутів: рухи, партії, братства, організації, товариства, спілки, які є носіями політичної суб’єктності нації.

У роботі здійснено глибокий аналіз політичної соціалізації як важливого фактора становлення політичної суб’єктності української нації. Нація виступає суб’єктом соціалізації. Політична соціалізація сприяє підвищенню активності членів суспільства в захисті своїх прав і свобод, в управлінні державними і громадськими справами. На процес політичної соціалізації впливають політична освіта, політична культура, державний устрій, менталітет нації з її культурою, традиціями, цінностями, стереотипами, формами спілкування.

Проаналізовано основні тенденції становлення політичної суб’єктності української нації та її вплив на громадсько-політичний рух, який ще не привернув достатньої уваги суспільствознавців. Хоча державницька самореалізація української нації спирається на діяльність політичних партій, досвід Галичини й Наддніпрянщини у другій половині ХІХ ст. дає якісно інші виміри, а саме: розгортання різноманітних форм самоорганізації соціальних верств у товариства, братства, інші громадські об’єднання, які були домінуючою силою у розвиткові продуктивних сил та соціальної консолідації нації. Особливу увагу приділено конституюванню політичної самоорганізації української нації та громадянської самовизначеності, яка є складовою сучасної політичної суб’єктності української нації. Вияви громадської й політичної самоорганізації української нації мають свою особливість, але вони дуже тісно взаємопов’язані між собою та з процесом становлення політичної суб’єктності української нації.

Висвітлено основні тенденції розвитку політичної суб’єктності української нації в сучасному суспільстві. В Україні політична суб’єктність не однорідна, не суцільна, що і спричиняє міжрегіональну конфронтацію. Звичайно, джерела конфронтації історично зумовлені. Суспільно-політичну ситуацію, що склалася в Україні, можна визначити як типову конфронтацію політичної суб’єктності політичних сил Заходу і Сходу. Головне завдання у формуванні цілісної політичної суб’єктності полягає в тому, щоб розробити політико-правові нормативні принципи для узгодженої взаємодії регіональних суб’єктів, які активно прагнуть захистити свої культурно-мовні цінності. Орієнтація політичної суб’єктності нації на європейські ліберально-демократичні цінності зумовлюють потребу видозмінити національну ідею. Політичний плюралізм, вільне волевиявлення думок, багатопартійність – це нові тенденції у політичній суб’єктності української нації в період становлення незалежності України.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1.

2.

3.

4.

5.

АНОТАЦІЯ

Терешкун О. Ф. Політична суб’єктність української нації: ґенеза, стан, тенденції розвитку – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.01. – теорія та історія політичної науки. – Львівський національний університет імені Івана Франка. – Львів, 2005.

В дисертації на основі матеріалів політичної історії Галичини та Наддніпрянської України кінця ХІХ – ХХ ст. досліджено процес, чинники та тенденції становлення і розвитку політичної суб’єктності української нації. З історичних порівняльних позицій проаналізовано суспільно-політичні процеси, рушійні сили формування політичної суб’єктності, зародження національно-визвольного громадсько-політичного руху. З політичних позицій аналізуються специфічні тенденції формування національної політичної суб’єктності й політичної інституалізації українського народу Галичини. Розглянуто вплив австрійського політико-правового чинника на розвиток політичної свідомості, становлення національної ідеї, діяльність громадських і політичних організацій, органів самоврядування як інститутів самоорганізації і становлення політичної суб’єктності, а також найважливіші етнополітичні чинники, які зумовили вияв національної самосвідомості українського народу та тенденції політичного самовизначення при внутрішній національній злагоді й спільній співпраці всіх соціальних верств.

Ключові слова: національно-визвольний рух, національна свідомість, національна самосвідомість, нація, політична суб’єктність нації, політична культура, національна ідея, еліта.

АННОТАЦИЯ

Терешкун О. Ф. Политическая субъектность украинской нации: генезис, состояние, тенденции развития – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.01. – теория и история политической науки. – Львовский национальный университет имени