Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

ЮРЧУК ОКСАНА ФЕДОРІВНА

УДК: 94 : 329.11(438 : 477) “1918/1939”

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ У ПОЛЬСЬКІЙ КОНСЕРВАТИВНІЙ

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

(1918–1939)

Спеціальність 07.00.02 – Всесвітня історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата історичних наук

Львів – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії слов’янських країн Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник : доктор історичних наук, професор

Зашкільняк Леонід Опанасович,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

завідувач кафедри історії слов’янських країн

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Гелей Степан Дмитрович,

Львівська комерційна академія,

завідувач кафедри історії і політології

кандидат історичних наук, доцент

Комар Володимир Леонович,

Прикарпатський університет імені Василя Стефаника,

доцент кафедри історії слов’ян

Провідна установа: Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича,

кафедра міжнародних відносин, м. Чернівці

Захист відбудеться 20 грудня о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Університетська 1, тел. 296-47-71).

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79 605, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий 18 листопада 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук, професор Сухий О.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Одним із зовнішньо-політичних пріоритетів відродженої у 1991 р. Української держави є налагодження партнерських взаємин із сусідніми країнами. Повноцінний розвиток добросусідських відносин між Україною та Польщею неможливий без подолання існуючих досі в обох суспільствах міфів та стереотипів минулого. Їхній довготривалий вплив на суспільну свідомість поляків був пов’язаний з конкретними ідеологічними доктринами у довоєнний та між-воєнний період, які мали на меті обгрунтувати польську державну присутність на західноукраїнських територіях. Проблема пристосування польської історичної традиції до нових геополітичних умов повоєнної Європи та специфіка багатонаціональної Польської держави вимагали від політичної еліти країни пошуку прийнятної форми співіснування польського населення з націо-нальними меншинами. Індикатором політичної зрілості польських політичних сил, у тому числі і консерваторів, повинно було стати вирішення українського питання. Консерватори, які володіли у відродженій Польщі потужним фінансово-економічним та суспільно-адміністративним потенціалом, розгля-дали національне питання як один із засобів впливу на стратегію державного розвитку Польщі.

Суспільно-політичні умови формування міжнаціональних взаємин у міжвоєнній Польщі закріпили механізми пасивного функціонування низки стереотипів загального несприйняття між поляками та українцями аж до наших днів. Подальший розвиток позитивних стосунків між польським та українським народами вимагає подолання свідомісних упереджень минулого. На даному етапі існує потреба відтворити цілісну систему підходів польських консерваторів до висвітлення українського питання з урахуванням суспільно-політичного тла польсько-українських взаємин у міжвоєнній Польщі, вивчити передумови та окреслити етапи формування бачення українського питання у консервативній суспільно-політичній думці, визначити його місце у системі ідеологічних пріоритетів.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Робота викону-валася в рамках наукової теми: “Історичні зв’язки України із зарубіжними слов’янськими народами”, яка розробляється на кафедрі історії слов’янських країн Львівського національного університету імені Івана Франка.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є системний аналіз процесу формування та трансформації українського питання у суспільно-політичній думці польських консерваторів міжвоєнного періоду. Відповідно до поставленої мети визначено основні завдання дослідження:

–

–

–

–

–

Об’єкт дослідження – польський консервативний рух міжвоєнного періоду.

Предметом дослідження стали програми, концепції, доктрини, мемуари, публіцистика, що склали ідеологічну базу суспільно-політичної думки поль-ських консерваторів у справі розв’язання українського питання у Польській державі 1918–1939 рр.

Хронологічні рамки роботи охоплюють міжвоєнне двадцятиліття (1918–1939), що відповідає періоду перебування основної частини західноукраїнських земель у складі Польської держави.

Методологія і методи дослідження. Методологічні підходи, використані при підготовці дисертації, відповідають принципам історизму та об’єктивності. Діалектичний підхід до складних явищ суспільно-політичного життя Польської держави та оцінки становища українського населення базувався на загально-наукових (узагальнення та систематизація) та спеціальних методах дослідження (соціологічний, функціональний, історико-проблемний, порівняльно-ретро-спективний, проблемно-хронологічний). Їх поєднання сприяло виконанню по-ставлених наукових завдань, дослідженню невідомих аспектів теми, подоланню усталених стереотипів, реалізації нових підходів до аналізу та інтерпретації тогочасних подій.

Наукова новизна отриманих результатів. Наукова новизна дисертації полягає у тому, що вперше в українській історіографії комплексно розглянуто різноманітні аспекти трактування українського питання у суспільно-політичній думці польських консерваторів міжвоєнного періоду. На основі широкого кола джерел, передусім архівних, об’єктами дослідження стали консервативні партії, організації, окремі консервативні осередки та провідні представники польської консервативної думки. Їх діяльність досліджується у системі суспільно-політичних та міжнаціональних відносин міжвоєнної Польщі. Такий підхід дав можливість розкрити динаміку бачення консерваторами українського питання та співставити її із загальними тенденціями його розв’язання у Польській державі, визначити конструктивні пропозиції та причини їх нереалізованості у міжвоєнний період. Подачу матеріалу здійснено за проблемним принципом. Головні результати проведеної роботи представлено у наступних положеннях:

1)

2)

3)

Практичне значення отриманих результатів. На основі залучених до дослідження матеріалів суспільно-політична думка польських консерваторів постає як система взаємопов’язаних ідей, концепцій та методів політичної діяльності, які знайшли відображення у трактуванні української проблеми у міжвоєнній Польщі. Теоретичні положення та висновки дослідження можуть використовуватись для подальшого вивчення питання польсько-українських стосунків, становити інтерес при написанні загальних праць з історії двох країн, історії суспільно-політичних рухів, всесвітньої історії ХХ ст., для підготовки підручників та навчальних курсів, дипломних робіт тощо.

Особистий внесок здобувача. На основі опублікованих програмних документів консервативних партій, праць польських консерваторів та архівних матеріалів, які були вперше введені до наукового обігу, проведено аналіз функціонування українського питання у суспільно-політичній думці польських консерваторів міжвоєнного періоду на трьох рівнях: теоретичному (української нації, державності та культурно-історичної традиції), свідомісному (міфів та стереотипів) та практичному (пропозицій та концепцій ).

Апробація результатів дослідження. Основні положення дослідження були представлені на відкритому семінарі у Варшавському університеті (Варшава, липень 2003), ХІІІ Міжнародному славістичному колоквіумі (Львів, 2004), Міжнародній науковій конференції “Поляки, українці, білоруси, литовці у міжвоєнній Польщі (1921–1939) (Дрогобич, 2004)”, відкритому семінарі в Інституті історії Ягеллонського університету (Краків, червень 2004), а також оприлюднені у чотирьох статтях, опублікованих у фахових виданнях.

Структура дисертації. Особливості та характер поставлених перед дослідником завдань зумовили структуру роботи. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Обсяг тексту дисертації – 168 с., перелік джерел і літератури складає 503 позиції.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано вибір теми, хронологічні рамки дослідження, окреслено методологічні засади, об’єкт та предмет дисертації, сформульовано мету та завдання, висвітлено практичне та теоретичне значення дисертації.

У першому розділі “Історіографія та джерела” проведено науковий аналіз історіографії досліджуваної проблеми, представлено всебічну характе-ристику архівних та інших джерел.

Історіографія. На формування історіографії проблеми визначальний вплив мали ідеологічні та суспільно-політичні умови функціонування консер-ватизму як ідеології та українського питання як явища в історії Центрально-Східної Європи ХХ ст. Зміст дослідницької літератури визначався рівнем інформаційної відкритості українського та польського суспільств і політичними перспективами їх розвитку. Основні положення історіософії українського питання консерватори висунули ще наприкінці ХІХ ст., а у першій чверті ХХ ст. В.Фельдман та А.Бельціковська поклали початок науковому дослідженню консервативної суспільно-політичної думки.

Радянська історіографія у трактуванні правих політичних рухів виріз-нялася тенденційністю, а суспільно-політична думка польських консерваторів взагалі залишалася поза її увагою. На противагу їй у польській історіографії 1970-х – 1980-х рр. з’явилися комплексні дослідження Ш.Рудницького11 Rudnicki S. Dziaіalnoњж polityczna polskich konserwatystуw 1918–1926. – Wrocіaw i in.: Zakіad Narodowy im. Ossoliсskich, 1981. – 384 s.; Idem. Ziemiaсstwo polskie w XX wieku. – WarTRIO, 1996. – 136 s. та В.Владики22 Wіadyka W. Dziaіalnoњж polityczna polskich stronnictw konserwatywnych w latach 1926–1935. – Wrocіaw: Ossolineum, 1977. – 252 s. , присвячені становленню та розвитку консервативного руху у міжвоєнній Польщі. Одночасно зріс інтерес польської історичної науки до висвітлення “білих плям” в історії польсько-українських взаємин 20–30-х рр. ХХ ст. Основні аспекти функціонування української спільноти у міжвоєнній Польщі розкрито у монографіях Т.Пьотркевича, М.Папєжинської-Турек, Р.То-жецького. Спроба об’єктивного висвітлення національної політики міжвоєнної Польщі простежується у монографії А.Хойновського33 Chojnowski A.Koncepcje polityki narodowoњciowej rz№dуw polskich w latach 1921–1939. – Wrocіaw i in.: Wydawnictwo Literackie PAN, 1979. – 262 s.. Серед сучасних укра-їнських істориків проблемі розвитку українського консерватизму у 20–30-х рр. ХХ ст. присвячено дослідження С.Гелея44 Гелей С. Василь Кучабський: від національної ідеї до державності (Українська консер-вативна політична думка першої половини ХХ ст. та її вклад в історичну науку). – Львів: Ін-ститут української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського, 1998. – 532 с.; суспільно-політичні взаємини між українцями та Польською державою висвітлено у роботах М.Швагуляка55 Швагуляк М. “Пацифікація”. Польська репресивна акція у Галичині 1930 р. і українська суспільність. – Львів: НАН України, 1993. – 52 с.; Він же. Степан Томашівський і західноукраїнський консерватизм // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Київ: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича, 1997. – Вип. 3-4. – С. 308-337; Він же. Українці і Польська держава: між конфронтацією та порозумінням (кінець 1920-х – 1935 роки) // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 2003. – Вип. 38. – С. 368-405..

В останні десятиліття українські та зарубіжні історики, серед яких Я.Дашкевич, Р.Вапінський, Є.Томашевський, Д.Бовуа, значну увагу приділяють свідомісним аспектам розвитку міжвоєнної Польщі. Зростання суспільного інтересу до міфів та стереотипів минулого у сучасній Польщі сприяло віднов-ленню інтересу до консерватизму як ідеології, що скерована на захист національної традиції. Розвиток ідеологічних та політичних засад консервативного руху висвітлено у працях польських істориків Б.Шляхти66 Szlachta B. Konserwatyzm. Z dziejуw tradycji myњlenia o polityce. – Krakуw-Warszawa: Dante Ararat, 1998. – 278 s. , А.Косіцької-Паєвської77 Kosicka-Pajewska A. Polska miкdzy Rosj№ a Niemcami. Koncepcje polityczne Adolfa Bocheсskiego. – Poznaс: BOOk Service, 1992. – 212 s., М.Круля88 Krуl M. Style politycznego myњlenia. Wokуі “Buntu Mіodych” i “Polityki”. – Paris: Libella, 1979. – 124 s., М.Яскульського99 Jaskуlski M. Kadu?eus polski. Myњl polityczna konserwatystуw krakowskich 1866–1934. – Warszawa-Krakуw: PWN, 1990. – 273 s. , Є.Ярузельського110 Jaruzelski M. Stanisіaw Cat-Mackiewicz (1896–1966). Wilno – Londyn – Warszawa. – Warszawa: Czytelnik, 1987. – 354 s.0; суть та принципи формування європейської консервативної доктрини проаналізовано в антології консервативної думки, яку впорядкували українські дослідники О.Проценко та В.Лісовий111 Консерватизм. Антологія / Упоряд. Проценко О., Лісовий В. – Київ: “Смолоскип”, 1998. – 597 с. 1. Самостійну групу досліджень становлять праці, що розкривають особливості трактування національного питання у польському консерватизмі. Серед них виділяються роботи К.Вжезінської112 Wrzesiсska K. Obraz mniejszoњci narodowych w poznaсskiej prasie konserwatywnej w latach 1918–1939. – Poznaс: Wydawnictwo Naukowe, 2000. – 237 s.2 та В.Міха113 Mich W. Mniejszoњж ukraiсska w myњli politycznej polskiego ruchu konserwatywnego (1918–1939) // Res Historica. – Lublin, 1997. – Z. I. – S. 271-285; Idem. Myњl polityczna polskiego ruchu konserwatywnego. – Lublin: UMCS, 1994. – 66 s.; Idem. Obcy w polskim domu (Nacjonalistyczne koncepcje rozwi№zania problemu mniejszoњci narodowych 1918–1939). – Lublin: UMCS, 1994. – 143 s.; Idem. Problem mniejszoњci narodowych w myњli politycznej polskiego ruchu konserwatywnego (1918–1939) // Lublin: UMCS, 1992. – 306 s.

3, у яких не лише висвітлено консервативний погляд на українську проблему, а й проаналізовано суть та методи діяльності консерваторів та їх роль у політикумі міжвоєнної Польщі.

Джерела. Основу дослідження склали опубліковані та неопубліковані джерела, різні за походженням, змістом та характером: програми, резолюції, рапорти консервативних партій та організацій, інших партій, статистичні дані (сеймові звіти, матеріали переписів 1921 та 1931 рр.), історичні та публі-цистичні твори, мемуари. Головну увагу зосереджено на архівних матеріалах з фондів польських та українських архівів Варшави, Кракова, Любліна та Львова.

З точки зору наукової новизни найвагоміше значення мають матеріали збірок Державного архіву у Кракові: партійні списки малопольської Партії національних правих (Стронніцтво правіци народовей, СПН), стенограми тематичних дискусій, листування приватного та офіційного характеру (перед-виборча переписка), звіти про діяльність періодичних видань, реферативні повідомлення про суспільно-політичниий та культурно-освітній розвиток національних меншин, що між іншим розкривають роль українського фактора у формуванні суспільно-політичного клімату на “східних кресах”. Проблемі національної політики Польської держави та її впливу на становище українського населення присвячено документи Архіву Нових Актів у Варшаві. Грунтовним джерелом для дослідження польсько-українського зближення на рівні політичних еліт у середині 1930-х рр. є матеріали переписки та особисті документи позапартійного консерватора графа Я.С.Лося з фондів Державного архіву м. Любліна.

Окрему групу джерел становлять матеріали відділів рукописів польських наукових бібліотек: Ягеллонської бібліотеки та Бібліотеки Польської Академії Наук (Краків), Бібліотеки Варшавського університету та Національної біб-ліотеки у Варшаві, серед яких увагу привертають проекти законодавчих актів державної ваги (Конституції 1921 та 1935 рр., статут для трьох південно-східних воєводств 1922 р., додаткові коментарі до документів міжнародного значення), матеріали переписки між діячами консервативних партій та урядовцями, статистика про становище меншин у Польщі, неофіційна переписка та спогади, які розкривають вплив свідомісного фактору на консервативну ідеологію та формування польсько-українських взаємин міжвоєнного періоду. Виняткове значення для дослідження внутрішньо-політичного розвитку консервативного руху мають спогади Я.Бобжинського.

Для висвітлення процесу польсько-українського зближення на рівні консервативних сил у першій половині 1930-х рр. актуальними є матеріали фондів Центрального державного історичного архіву України у м. Львові (да- лі – ЦДІА України у Львові), серед яких головне місце займає листування українських (О.Назарука, Г.Хомишина) та польських (Я.С.Лося, Я.Бобжин-ського) консерваторів з приводу пошуку шляхів вирішення українського питання. Низка матеріалів ЦДІА України у Львові розкриває особливості функціонування українців у Польщі.

Групу опублікованих джерел становлять програми, статути, декларації консервативних та інших польських та українських партій, а також праці з історії Польщі, брошури та газетна публіцистика польських і українських політичних діячів. Ключове значення для дослідження мають роботи Я.Бобжинського, А.Бохенського, С.Естрайхера, В.Л.Яворського Я.С.Лося. Окрему і винятково важливу групу джерел становить консервативна (“Дзєннік Познаньскі”, “Слово”, “Дзєнь Польскі”, “Газета Повшехна”) та провладна преса (“Дрога”, “Бюлетин польско-україньскі”), яка, незважаючи на певну суб’єктивність, найбільш оперативно відображала суспільні проблеми. Потужна, проте малодосліджена джерельна база дозволяє під новим кутом зору поглянути на польсько-українські відносини у міжвоєнний період.

У другому розділі “Розвиток ідеологічних та політичних засад кон-серватизму після Першої світової війни” розкрито особливості становлення та кристалізації польської консервативної ідеології та політики, окреслено структуру та особливості функціонування консервативних партій, організацій, визначено їх місце у політичній системі міжвоєнної Польщі.

Польська консервативна доктрина була важливою складовою євро-пейського консерватизму і базувалася на притаманних йому засадах традиціоналізму та еволюціонізму, що передбачало повагу до приватної власності та підпорядкування суспільного життя морально-релігійним принципам. Проте особливості розвитку консервативної ідеології в період бездержавного існування польської нації привели до формування відмінних підходів у трактуванні ключових категорій консерватизму: традиція, свобода, суспільство. Найвагоміший внесок у розвиток консервативної суспільно-політичної думки зробили представники краківської консервативної школи (“станьчики)”, які сформували систему взаємозв’язків між консервативною ідеологією та політикою й закріпили за собою провідні позиції у політичному житті підавстрійських польських земель аж до початку Першої світової війни.

Провідне місце у системі цінностей польської консервативної доктрини 20–30-х рр. ХХ ст. належало католицькій релігії та церкві, які відстоювали ідею повернення до традиції – самобутнього поступального розвитку народу за притаманними лише йому “неписаними законами”. Збереження та розвиток традиції у новій якості означали перетворення Польщі на багатонаціональну імперію. Консерватизм передбачав політико-правове обгрунтування нового культурного етапу в суспільному розвитку польської нації. Категорії ієрархічного та солідарного суспільства, сильної влади, національної толерантності у поєднанні з постулатом про божественне походження влади мали забезпечити унікальність розвитку Польської держави з акцентом на національній культурі.

Проблема самоідентифікації польської нації та встановлення зв’язків з іншими народами розглядалася консерваторами через категорію патріотизму. Ідея християнського солідаризму повинна була забезпечити політичну та моральну єдність суспільства, яке включало вагому частку непольського населення. Проблема полягала у необхідності розвитку самобутності нації на основі “неписаної конституції”, фактично чужої для непольської частини населення. Запропонована консерваторами схема побудови фундаментального ладу у багатонаціональній Польщі трималася виключно завдяки експлуатації міфів та стереотипів минулого, які закріплювали у суспільній свідомості поляків ідею меншовартості інших націй (українців, білорусів) як необхідну складову відновлення традицій історичної Польщі.

З відродженням незалежної Польської держави консерватори прагнули повернути привілейоване становище серед політичної еліти. Проте, незважаючи на інтелектуальний і політичний досвід організаційно розрізнені та ідеологічно немобільні консервативні партії були позбавлені практичних важелів впливу на формування стратегії державного розвитку. Поразки на виборах 1918 та 1922 рр. привели до втрати частини землевласницького електорату і спонукали до пошуку політичного союзника. Після довготривалих перемовин з пілсудчиками консерватори у 1928 р. увійшли до складу провладного Безпартійного блоку співпраці з урядом (ББВР) і невдовзі втратили самостійність у виборі політичної тактики, особливо стосовно проблем внутрішньополітичного розвитку Польщі.

Національне питання у консервативній суспільно-політичній думці між-воєнного періоду посідало вагоме місце. Консерватори, володіючи неабияким досвідом політичної діяльності та державного управління, як ніхто інший у польському політикумі розуміли, що стабільний розвиток міжвоєнної Польщі залежав від розв’язання проблеми непольського населення. Проте принципам національної толерантності не було місця ні в політиці офіційної Варшави, ні в перенасиченій міфами та стереотипами свідомості польського суспільства. У цих умовах консерватори скерували свої зусилля на утвердження тези про законність польської присутності на західному та східному пограниччі – територіях з автохтонним німецьким чи слов’янським населенням.

Національне питання у суспільно-політичній думці польських консер-ваторів розглядалось виключно крізь призму стереотипу про перманентну зовнішньо- та внутрішньополітичну загрозу “польському стану посідання” зі сторони меншин (євреїв, німців, українців та білорусів). Розв’язання єврейського питання консерватори пов’язували перш за все з концепціями “евакуації” (добровільної чи примусової еміграції) та сегрегації (нейтралізації впливу євреїв на суспільні відносини з використанням різних методів, зокрема шляхом створення гетто). Вирішення німецької проблеми узалежнювалося від геополітичного фактору, а основною передумовою вважалося збереження національної рівноваги на західному пограниччі. Консервативні концепції подолання “німецької та єврейської загрози” базувалися на визнанні культурно-історичного, національного та економічного потенціалу німців та євреїв. Особливу увагу консерватори надавали збереженню формальних ознак дотримання прав німецької спільноти у Польщі.

Цілком відмінними були засади формування консервативних концепцій з розв’язання питання слов’янських меншин (білорусів й українців), які завжди розглядалися разом з литовською проблемою й виключно у контексті “міфу східних кресів”. Вихідною точкою консервативних пропозицій була теза про національну меншовартість та культурно-історичну відсталість українців та білорусів, а головним мотивом такого підходу – ідея відповідності умовній ієрархічній шкалі народів періоду Ягеллонів у ХVI–XVII ст. Припускаючи можливість налагодження позитивних відносин зі слов’янами, консерватори абсолютизували роль Ягеллонської доби у формуванні політичної свідомості поляків, українців, білорусів та утверджували думку про їх історико-політичну приналежність до польської політичної нації.

У третьому розділі “Україна та українці у політичній думці консерваторів” висвітлено особливості трактування консервативною сус-пільно-політичною думкою проблеми українського народу, нації, державності та оцінки суспільно-політичного становища українців у Польщі.

Упродовж міжвоєнного двадцятиліття консерватори пройшли шлях від заперечення національної проблеми у Польщі до визнання виняткової ролі міжнаціональних взаємин у збереженні внутрішньополітичної стабільності у державі. У 1920-х рр. основу консервативного погляду на проблему ук-раїнського народу становила ідея трактування західних українців як складової польської політичної нації, аж до повного заперечення прав українців на самоідентичність. Консерватори підтримували офіційний курс на утвердження у суспільній свідомості переконання про дво- (русини та українці) чи багатонаціональний (бойки, лемки, гуцули, поліщуки, тутейші) характер українського населення та розглядали державну політику регіоналізації як один з найперспективніших напрямків асиміляції українців. Щоб завуалювати процес поглиблення культурно-світоглядної прірви між українцями та поляками, консерватори пропагували стереотип меншовартості українського та “обраності” польського народу. На початку 1930-х рр., в умовах загострення відносин між Польською державою та українським суспільством, консерватори підтримали угодову лінію на порозуміння з українцями і визнали право українського народу на саморозвиток, проте не на самовизначення. Адже подальше співіснування обох народів консерватори пов’язували з політикою державної асиміляції.

Проблему української нації та державності консерватори розглядали виключно крізь призму геополітики. Стереотип про політичну незрілість української нації, довгий час позбавленої власної державності, використо-вувався для заперечення приналежності західноукраїнських земель до спільної з Надднірянщиною національно-історичної традиції. У зв’язку з цим спроби української політичної еліти відновити українську державність на західно-українських територіях як складову об’єднаної України оцінювалися консерваторами як зазіхання на польський “історичний спадок”. У свідомості польського суспільства “Україна” розглядалася виключно як історико-географічна, а не політична категорія, що дозволяло довільно маніпулювати історичними фактами з метою утвердження тези про занепад української політичної традиції. Проте у 1930-х рр. серед консерваторів поширилася думка про можливість узгодження польських та українських інтересів. Українське питання передбачалося вирішити у масштабах всього українського народу шляхом створення буферної української держави на Наддніпрянщині коштом СРСР та запровадження певних поступок для українців у Польщі. Консерватори бачили можливість реалізації великодержавних планів Польщі у південно-східному регіоні за рахунок контролю та впливу на український фактор.

В оцінці суспільно-політичного становища українців у Польщі консер-ватори керувалися політичною доцільністю та власним розумінням націо-нальної безпеки. У першій половині 1920-х рр. головні зусилля консерваторів були скеровані на розширення електорату за рахунок західноукраїнських земель і супроводжувалися формальними деклараціями про дотримання міжнародних зобов’язань стосовно меншин. Консервативній суспільно-політичній думці було притаманне використання подвійних стандартів в оцінці становища українського населення в Польщі. З одного боку, консерватори виступали на підтримку офіційного курсу посилення обмежуючих заходів стосовно меншин, з іншого – критикували методи реалізації політики колонізації та регіоналізації. У 1930-х рр., в умовах зростання ролі українського національного руху на західноукраїнських землях, консерватори відмовилися від однобічної оцінки українського політикуму. Прагнучи продемонструвати готовність до співпраці, вони засудили силові методи вирішення польсько-українських конфліктів під час “пацифікації” 1930 р. та висловилися за необхідність перегляду політики офіційної Варшави стосовно українського населення, вага якого у суспільно-економічному секторі міжвоєнної Польщі невпинно зростала.

У четвертому розділі “Польські консерватори та український суспільно-політичний рух” досліджено різнобічні аспекти трактування в межах консервативної суспільно-політичної думки українського політикуму, його якісного складу, а також етапів, особливостей та перспектив польсько-української співпраці на рівні консервативних сил.

Проблема оцінки українського політикуму у міжвоєнній Польщі постала перед польськими консерваторами лише з початку 1930-х рр. і була пов’язана зі зміною політичної тактики стосовно меншин на державному рівні. У попередній період консервативний погляд на українську політичну еліту обмежувався стереотипом “українця-гайдамаки”, що передбачав упереджене та негативне ставлення до представників української еліти, чия відданість справі відродження української держави сама по собі кваліфікувалася як сепаратизм. Упродовж 1920-х рр. консерватори сформували поверхневе уявлення про українське політичне життя, у якому український рух виступав як деструктивне та спонтанне явище.

Про українських рух як важливий чинник політичного життя на західноукраїнських землях консерватори відкрито заговорили після “пацифі-кації” 1930 р. Про зміну консервативних підходів до українського питання свідчив вихід у світ у 1931 р. публікацій Я.С.Лося та Я.Бобжинського, у яких висловлювалася пропозиція про співпрацю з українськими консерваторами на засадах паритету. З ініціативи польських консерваторів на чолі з Я.Бобжинським упродовж 1932–1933 рр. відбулися дві зустрічі польських і українських консервативних сил у Варшаві, на яких українців представляла Українська народна обнова на чолі з греко-католицьким єпископом Г.Хо-мишиним. Стратегічною метою зустрічей було визначено формування позитивних стереотипів взаємного сприйняття між обома народами на рівні політичних еліт та суспільств на засадах прагматизму та взаємоповаги до національних інтересів обох сторін. Проте польсько-українські консультації не принесли очікуваних позитивних результатів, що посилило в українському суспільстві негативне ставлення до ідеї порозуміння та пізніше “нормалізації” 1935 р.

Теоретичну платформу для польсько-українських перемовин 1932–1933 рр. склали концепції вирішення українського питання Я.Бобжинського та Я.С.Лося, ядро яких становила теза про узгодження польсько-українських інтересів у справі відродження української держави над Дніпром. Відмінності спостерігалися виключно у ставленні до проблеми запровадження української автономії на територіях компактного проживання українського населення, при чому більшість схилялася до ідеї розширеного самоврядування (П.Дунін-Борковський) чи культурно-національної автономії (Я.С.Лось). Комплексну програму вирішення українського питання представили члени неоконсер-вативного осередку варшавського часопису “Бунт Млодих”, згідно з якою стабілізація українсько-польських взаємин розглядалася як необхідний етап для реалізації польської великодержавної ідеї. Концепція молодобунтівців акуму-лювала в собі досвід попередніх теорій та передбачала паралельну реалізацію ідеї відродження української держави над Дніпром та запровадження української культурно-національної автономії в Польщі.

ВИСНОВКИ

Суспільно-політична думка польських консерваторів міжвоєнного періоду увібрала поширені зразки європейської консервативної традиції ХІХ–ХХ ст. Проте, в умовах ХХ ст., коли визначальний вплив на суспільно-політичний розвиток європейських держав здобув націоналізм, консервативна ідеологія та політика опинилися в тіні. Подібні тенденції спостерігалися на польських землях у ХІХ – на початку ХХ ст., у період їх бездержавного існування в складі Австрії, Пруссії та Росії. Попри складні обставини суспільно-політичного розвитку польської нації, у ХХ ст. консерватори увійшли з вагомим інтелектуальним доробком. Цей факт дозволяє трактувати історію польського консерватизму як історію трансформації ідейних поглядів її окремих представників у певну структуровану систему. Навіть гроно найбільш реалізованих у політичному відношенні краківських консерваторів, яким вдалося сформувати навколо себе правлячий консервативний табір на межі ХІХ–ХХ ст., перейняло на себе функцію ідейно-творчої еліти і сприяло створенню єдиної консервативної ідеологічної системи як взірця польської та європейської інтелектуальної думки. Однак під впливом домінуючої у ХХ ст. моделі національної держави політична стратегія консерваторів зазнала поразки. Серед причин, що привели до втрати консерваторами провідної ролі у політичному житті польської нації, визначальними була організаційна неструктурованість, ідеологічна та політична статичність, специфічний погляд на форму й способи функціонування Польської держави.

Проблему державного устрою міжвоєнної Польщі консерватори розгля-дали як довершену систему суспільно-політичних чинників, серед яких одну з ключових позицій займала справа дотримання рівноваги між польським та непольським населенням. Незважаючи на існування суттєвих концептуальних відмінностей між консервативними партіями чи консервативними політичними осередками, які були зумовлені бездержавним розвитком польських земель у попередні століття, ідея захисту територіальної та історико-культурної єдності Польської держави становила ядро діяльності всіх консервативних сил.

Питання безпеки міжвоєнної Польщі тісно перепліталося з визначенням статусу національних меншин, особливо слов’янських (українці та білоруси). Пропагована ендеками ідея відродження Польщі в “історичних межах” сприяла загостренню протистояння між поляками та українцями. Польсько-українська війна 1918–1919 рр. надала українському питанню зовнішньополітичного звучання з тенденцією до його перетворення на ключову проблему міжвоєнної Польщі.

До середини 1920-х рр. консерватори розглядали українське питання виключно як внутрішньополітичну проблему локального характеру, а вихідною точкою їхніх теоретизувань було переконання про споконвічну приналежність “кресових земель” до Польської держави. В основу традиціоналізму, що становив важливу складову консервативної ідеології, було покладено Ягел-лонський міф, який передбачав відродження “історичної Польщі” в терито-ріальному, ідеологічному та культурно-історичному вимірах. Ідеологічний вимір полягав у відтворенні в умовах міжвоєнної Польщі зразка польської політичної нації ХVІ–ХVІІ ст., культурно-історичний – у запереченні національної самобутності та відрубності слов’янських народів, які входили до складу багатонаціональної імперії Ягеллонів. У поєднанні з концепцією сарматизму (“обраності” польського народу) та стереотипами меншовартості інших слов’янських народів (українців і білорусів) вплив Ягеллонського міфу в тій чи іншій мірі знайшов своє відображення в усіх створених у консервативній суспільно-політичній думці концепціях вирішення українського питання. Негативний стереотип “українця-гайдамаки”, позбавленого національної самоідентичності та державотворчого потенціалу, було покладено в основу трактування консерваторами самоназви “українець” та українського народу загалом: від повного заперечення його існування до визнання його культурно-етнографічної єдності з наддніпрянськими українцями. Консерватори прилучилися і до утвердження у свідомості польського народу переконання про виключно історико-географічний характер терміну “Україна”, а отже – споконвічну приналежність західноукраїнських земель до Польщі. У цьому контексті носії ідеї об’єднаної української держави розглядались на рівні сепаратистів, а український національний рух – як позбавлений суспільної підтримки проект зовнішньополітичного характеру.

Зміна суспільно-політичної ситуації у Польщі в 1930-х рр. та загострення польсько-українських відносин на рівні держави змусили частину польського політикуму переглянути своє ставлення до української проблеми. Незважаючи на проголошений офіційною Варшавою угодовий курс, реальні кроки до зближення з українцями здійснювались лише на рівні незалежних консервативних осередків. Формальне визнання з боку консерваторів українських легальних політичних сил, а практично – їх клерикально-консервативної частини – рівноцінними учасниками політичного процесу на західноукраїнских землях засвідчило перехід польської та української політичних еліт на новий якісний рівень: від конфронтації до нормалізації. Хоча багатообіцяючі зустрічі польських та українських консерваторів не виправдали сподівань української сторони на конструктивний і плідний діалог, усе ж мали важливе значення для формування позитивних стереотипів взаємного сприйняття. Адже польські консерватори перші у польському міжвоєнному політикумі звернули увагу на роль свідомісного фактора у зближенні обох народів. Провідні польські публіцисти міжвоєнного періоду, які у своїй більшості належали до консервативного табору – С.Мацкевич, Я.С.Лось, А. та А.М.Бохенські – головною передумовою польсько-українського зближення вважали відмову від негативних міфів та стереотипів минулого та досягнення суспільного порозуміння за сприяння консервативних сил з обох сторін. Консервативна тенденція сприяти стабілізації міжнаціональних взаємин на західноукраїнських теренах проявилась у діяльності окремих представників консервативного руху в справі налагодження польсько-українських контактів на найвищому рівні в процесі досягнення “нормалізації” 1935 р.

Головним досягненням консервативної суспільно-політичної думки 1930-х рр. було створення низки концепцій з вирішення українського питання. Вони грунтувалися на принципах традиціоналізму та католицького інтегризму, а отже розглядали українське питання виключно через призму польських державних інтересів. Важливо, що в період посилення політики національної асиміляції українського населення, консерватори пропонували вирішення українського питання в Польщі шляхом запровадження культурно-національної автономії чи розширеного самоврядування на західноукраїнських землях з обов’язковим узалежненням дотримання державою прав українського насе-лення від цензу його лояльності. Український фактор у консервативній суспільно-політичній думці вважався головним у забезпеченні геополітичних інтересів Польщі в центрально-східному регіоні Європи. Припускаючи можливість польсько-українського союзу у відродженні української державності на Наддніпрянщині коштом СРСР, консерватори створили схему взаємо-залежних зв’язків, у якій було повністю проігноровано право західних укра-їнців на національне самовизначення. Навіть концепція найбільш толерантних у національному питанні варшавських молодобунтівців передбачала формальну відмову українців від ідеї об’єднаної української держави та остаточне визнання своєї приналежності до польської політичної традиції.

Невпинний рух міжвоєнної Польщі до авторитаризму загострив міжна-ціональне протистояння всередині держави та усунув зі свідомості польського суспільства принципи національної толерантності. За таких умов навіть окремі пропозиції у справі покращення польсько-українських взаємин на західно-українських землях виходили за межі державного курсу полонізації сло-в’янського населення, що унеможливлювало реалізацію консервативних концепцій стабілізації польсько-українських взаємин на західноукраїнських землях. Незважаючи на вагомий внесок консерваторів у державне будівництво та створення зовнішньополітичного іміджу Польщі у світі, до кінця 1930-х рр. їх було повністю усунуто від управління державою. Парадоксально, але прагнення консерваторів відродити мультикультуралізм Речі Посполитої Ягел-лонів розбилося об зрощений на цьому ж грунті і вперто впроваджуваний у життя офіційною Варшавою курс на побудову польського гомогенного суспільства у багатонаціональній міжвоєнній Польщі.

Основні тези дисертації викладені у наступних публікаціях автора:

1)

2)

3)

4)

АНОТАЦІЯ

Юрчук О. Ф. Українське питання у польській консервативній суспільно-політичній думці міжвоєнного періоду (1918–1939). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02 – всесвітня історія. – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2005.

У дисертації проведено комплексне дослідження формування та функціонування українського питання у суспільно-політичній думці польських консерваторів міжвоєнного періоду. Висвітлено головні складові консер-вативної ідеології та політики, визначено роль і місце консервативного чинника у політичній системі міжвоєнної Польщі та рівень його впливу на національну політику держави. Досліджено генезу та функціонування етнічної (самоназва та проблеми етногенези), культурно-історичної (мова, культура, освітні інсти-туції), суспільно-політичної (громадсько-політичні організації та партії) та свідомісної складових українського питання у польському консерватизмі. Структуровано пропозиції та концепції вирішення української проблеми та