АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ПЕДАГОГІКИ АПН УКРАЇНИ
ДЕСЯТОВ ТИМОФІЙ МИХАЙЛОВИЧ
УДК 37.046 “71” (4 – 11) ІІ пол. “19”.
ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ НЕПЕРЕРВНОЇ ОСВІТИ В КРАЇНАХ
СХІДНОЇ ЄВРОПИ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХХ СТОЛІТТЯ)
13.00.01 – “Загальна педагогіка та історія педагогіки”
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора педагогічних наук
Київ – 2006
Дисертацією є рукопис
Робота виконана в Інституті педагогіки і психології професійної освіти АПН України
Науковий консультант доктор педагогічних наук, професор, дійсний член
АПН України
Ничкало Нелля Григорівна,
Академія педагогічних наук України, академік-секретар відділення педагогіки і психології професійно-технічної освіти;
Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор, дійсний член АПН України
Філіпчук Георгій Георгійович,
Державне підприємство “Український науково-дослідний і навчальний центр проблем стандартизації, сертифікації та якості”, генеральний директор;
доктор педагогічних наук, професор Курляк Ірина Євгенівна,
Прикарпатський університет імені Василя Стефаника., професор кафедри історії педагогіки;
доктор педагогічних наук, професор Руснак Іван Степанович,
Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри педагогіки і методики початкового навчання;
Провідна установа Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра педагогіки, Міністерство освіти і науки України, м.Луганськ
Захист відбудеться 27 січня 2006 року о 14оо на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.452.01 в Інституті педагогіки АПН України за адресою: 04053, м.Київ, вул. Артема, 52-д.
З дисертацією можна ознайомитися в науковій частині Інституту педагогіки АПН України (04053, м.Київ, вул. Артема 52-д).
Автореферат розісланий 26 грудня 2005р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої раді Л.Д.Березівська
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність дослідження. Необхідність дослідження проблем неперервної освіти країн Східної Європи (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Болгарія, Румунія, Литва, Латвія, Естонія) зумовлена інтенсивним розвитком процесів інтеграції суспільного життя, зростанням інтересу до порівняння економічних показників, суспільно-політичних систем, моделей освіти та культури різних країн і народів.
Провідними тенденціями розвитку сучасного суспільства, що здійснюють вплив на всі сфери життєдіяльності різних країн, стали процеси економічної, політичної та культурної глобалізації, розвитку економіки знань та інформаційно-комунікаційних технологій. Вони набувають особливої актуальності у сучасних умовах у зв’язку із: по-перше, загальносвітовими тенденціями посилення ролі людського фактора, інтелекту, знань, кваліфікації в економічному прогресі, у забезпеченні конкурентоспроможності як окремих підприємств, галузей, так і країн в цілому; по-друге, прискоренням науково-технічного прогресу, стрімким поширенням інформаційних технологій у всіх сферах життєдіяльності, особливо у сфері виробництва і розповсюдження знань; по-третє, тривалим кризовим соціально-економічним станом східноєвропейських країн, що спричинив розвиток негативних тенденцій у відтворенні життя людей, продуктивних сил; по-четверте, становленням ринкової економіки в цих країнах, посиленням конкуренції на ринку праці та розвитком ринку освітніх послуг; по-п’яте, глобалізацією та інтернаціоналізацією освітніх процесів, що спонукає до універсалізації і стандартизації освітніх понять, термінів та методів наукового пошуку.
Інтеграція України до європейського та світового освітнього простору, особливості якої пов’язані як з природою означених глобальних процесів, так і з специфічними умовами розвитку суспільно-економічного, політичного та культурно-освітнього життя нашої країни, зумовлює необхідність розв’язання низки складних проблем. Згідно з Національною доктриною розвитку освіти (2002) до них належать передусім такі: підвищення якості освіти, здійснення моніторингу ефективності діяльності освітньої системи на національному рівні; децентралізація управління освітою шляхом розширення державно-громадського партнерства у соціальній сфері; структурна перебудова освітньої системи відповідно до потреб забезпечення неперервності освіти; формування готовності вчителів та навчальних закладів до інноваційної діяльності; розвиток ринку освітніх послуг; розширення міжнародного співробітництва, моніторинг та використання інноваційних ідей зарубіжного досвіду в сфері освіти тощо.
Розв’язання комплексу цих складних завдань потребує всебічного вивчення динаміки змін у системах освіти східноєвропейських країн. Найбільш радикальних реформ на початку ХХ століття зазнали системи освіти Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини, Словенії, Румунії, Литви, Латвії, Естонії. Звернення до їх досвіду зумовлено причинами, серед яких головними, на нашу думку, є такі:
- активізація контактів східноєвропейських країн з державами Західної Європи у сфері освітньої політики. Їх результатом стало запровадження близьких за ідеологічними та концептуальними основами програм реформування систем західноєвропейських країн.
- орієнтація східноєвропейських країн на висновки академічних громад розвинених країн Європи;
- активізація впливу освітньої політики розвинених країн на освітні програми впливових міжнародних політичних, економічних, фінансових, культурно-освітніх організацій і через них – на процеси освітніх змін у східноєвропейських країнах.
Пошук країнами Східної Європи власних моделей розвитку освіти в умовах посилення глобалізаційних впливів – процес складний і суперечливий. Він зумовлений пріоритетами, які мають всезагальний характер. Вивчення й усвідомлення суті цих пріоритетів має допомогти освітянам – політикам, теоретикам, практикам східноєвропейських країн осмислити процеси, що відбуваються в освітній галузі, знайти шляхи їх модернізації.
На рубежі другого і третього тисячоліть людство шукає ефективні шляхи виживання, розв’язання глобальних проблем, зокрема екологічних, технологічних, соціальних. Провідну роль у їх розв’язанні має відігравати освіта, яка набуває нових форм, створюючи нові методи і технології, суголосні з цивілізаційними процесами. Водночас спостерігається дефіцит суспільно-цілісного сприйняття неперервної освіти як об’єктивного явища, що проявляється, зокрема, у поверховому її розумінні, спрощенні до профілізації або до однобічної орієнтації, недооцінці “культуролого-педагогічних” та “соціолого-педагогічних” зв’язків.
Розв’язання цих важливих завдань гальмується низкою суперечностей, зокрема між:
- необхідністю врахування особливостей становлення і розвитку вітчизняної неперервної освіти, прогресивних ідей зарубіжного досвіду професійної підготовки фахівців та їх недослідженістю у вітчизняній педагогічній науці, нерідко ігноруванням у педагогічній практиці;
- очікуваннями суспільства щодо якісних змін у діяльності освітніх закладів та недостатнім низьким рівнем готовності до їх запровадження;
- глобалізацією економіки і розвитком інформаційних технологій, заснованих на знаннях, і внутрішньосистемними факторами, що протистоять культурній глобалізації;
- роздробленістю освітнього процесу та високою інтегрованістю становлення людської особистості;
- рівнем розвитку виробництва, соціальної сфери, культури, науки і професійною кваліфікацією;
- вимогами інформаційно-технологічного суспільства й непідготовленістю фахівців до професійної діяльності в нових умовах;
- масовістю підготовки фахівців й індивідуально-творчим характером їх професійної діяльності.
Результати наукового аналізу свідчать, що досвід країн Східної Європи щодо організації змісту, форм і технологій неперервної освіти в порівняльному педагогічному плані в нашій країні не вивчався. Тим часом у реформуванні національної системи освіти спостерігається особливий інтерес до цього досвіду, оскільки економічні, політичні, соціальні й технологічні перетворення в цих країнах відбуваються приблизно в таких самих умовах, як і в Україні, хоча і з деяким випередженням.
Результати педагогічних, психологічних, соціологічних та інших досліджень створюють перспективи подальшого вивчення й узагальнення явищ і фактів, що виникають в освітньому просторі, доповнення традиційних методів вивчення неперервної освіти “від часткового до загального” методом – від закономірного цілого до конкретних його форм і пошуків у реальній дійсності. У зв’язку з цим зростає необхідність поглиблення досліджень проблем неперервної освіти, які вже тривалий час є предметом вивчення українських, російських, польських, чеських, угорських та інших дослідників різних країн.
Порівняльно-педагогічні дослідження з окремих аспектів розвитку неперервної освіти за рубежем здійснені Н.В. Абашкіною, Н.М. Бідюк, Г.С. Воронкою, Т.І. Вакуленко, Т.С. Кошмановою, А.В. Каплуном, С. Качором, А. Кроплі, М.П. Лещенко, З.О. Мальковою, О.М. Новиковим, І.С. Руснаком, С.М. Романовою, А.А. Сбруєвою та іншими вченими.
Актуальні відомості щодо різних складових неперервної освіти містять праці Ю.С. Алфьорова, Л.І. Анциферова, Ю.К. Бабанського, В. Блажека, Ш. Бороша, Х. Беднарчика, А.П. Біляєвої, В.Г Виноградова, А.П. Владиславлєва, Б.Л. Вульфсона, В.Н. Голованова, Л.С. Гур’євої, К. Геллерта, А.В. Даринського, Р. Дейва, Е. Едвардса, О.В. Купцова, О.В. Матвієнко, В.Г. Осипова, В.Г. Онушкіна, Б.Ф. Райського, Г.В. Селевко, І.П. Смирнова, О.П. Тонконогої, Е. Фора, К. Хефнера, А.В. Хуторського, Р. Хохлейтнера, Т. Хюсена, Д. Хьюсмана, К. Чарнецького, Ф. Шльосека.
Винятково важливе значення для дослідження проблем неперервної освіти мають праці з філософії освіти В.П. Андрущенка, Б.С. Гершунського, П. Грютингса, І.А. Зязюна, В.Г. Кременя, В.О. Кудіна, М.В.Кузьміна, Ф.Г. Кумбса, В.С. Лутая, А.Ж. Марковича, М.І. Михальченка.
У сучасних умовах набуло актуальності вивчення впливу глобалізаційних процесів на розвиток освіти, що знайшло відображення в працях Л.С. Гур’євої, В.Г. Кременя, М.З. Згуровського, Н.Г. Ничкало, С.О. Сисоєвої; визначення шляхів формування світового освітнього простору (Б.Л. Вульфсон, С.І. Змейова, З.О. Малькова, Л.П. Пуховська). Здійснюються спроби аналізу процесуальних характеристик, досягнутих результатів та перспективних можливостей інтеграції освіти в межах геополітичних регіонів (Є.І. Бражник, Н.М. Лавриченко).
Окремі дослідження присвячено аналізу трансформації в управлінні освітою, що відбуваються в контексті сучасних освітніх реформ. Зокрема, проблеми децентралізації управління освітніми системами східноєвропейських країн висвітлюються в дослідженнях Б.Л. Вульфсона, О.Н. Джуринського, З.О. Малькової, Ю. Пультуржицького.
Важливими аспектами зарубіжних освітніх реформ кінця ХХ – початку ХХІ ст., що знайшли відображення у вітчизняних та зарубіжних порівняльно-педагогічних дослідженнях, стали питання стандартизації змісту освіти (В.П. Беспалько, Р. Дейв, Б.Ф. Мельниченко).
Значний науковий інтерес у контексті нашого дослідження становлять роботи, предметом яких є проблеми моніторингу якості освіти в східноєвропейських країнах, що знайшло відображення у наукових виданнях МОП, ЄФО; аналіз вітчизняної та зарубіжної філософської, соціологічної, педагогічної, психологічної літератури та дисертацій, в яких висвітлюються актуальні проблеми розвитку неперервної освіти. Однак не здійснено цілісного порівняльно-педагогічного дослідження, в якому були б системно розглянуті тенденції розвитку неперервної освіти в країнах Східної Європи.
З огляду на актуальність інтеграції освітньої системи України в європейський та світовий освітній простір, зростаючу роль неперервної освіти у реформаційних процесах, що відбуваються в країнах Східної Європи, а також недостатній рівень їх дослідженості обрано тему дисертації „Тенденції розвитку неперервної освіти в країнах Східної Європи (друга половина ХХ століття)”.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до плану науково-дослідної роботи Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України у зв’язку з розробкою тем ”Професійний розвиток фахівців у різних освітніх системах: порівняльний аналіз” (РК № 102 U000397) та ”Багаторівнева професійна підготовка фахівців у сучасних системах: порівняльний аналіз” (РК № 0199 U000398).
Тема дослідження затверджена вченою радою Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України 26 квітня 2001 року, протокол № 4, та узгоджена у Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології АПН України 22 квітня 2003 року, протокол № 4.
Об’єкт дослідження – процес розвитку неперервної освіти в країнах Східної Європи.
Предмет дослідження – основні тенденції розвитку неперервної освіти в країнах Східної Європи в другій половині ХХ століття.
Мета дослідження: на основі цілісного аналізу педагогічних, соціальних та економічних процесів виявити специфічні внутрішні національні, зовнішні загальноєвропейські та світові чинники, що зумовили потребу формування систем неперервної освіти, тенденції їх становлення та розвитку в країнах Східної Європи. За результатами аналізу обґрунтувати можливі шляхи використання найбільш продуктивних ідей досвіду східноєвропейських країн щодо розвитку неперервної освіти в нових соціально-економічних умовах та запропонувати науково-методичні рекомендації для втілення означених ідей неперервної освіти в освітню практику в Україні.
Концепція дослідження. У дисертації розглянуто тенденції розвитку неперервної освіти в країнах Східної Європи від початку її формування у 50-ті роки ХХ століття до 2005 року ? етапу узагальнення результатів, обґрунтування концептуальних засад модернізації неперервної освіти в східноєвропейських країнах. Дослідження ґрунтується на основних положеннях теорії пізнання, ідеях філософії освіти, неперервної освіти ? освіти упродовж життя як світової тенденції.
Порівняльно-педагогічне вивчення впливу глобалізаційних процесів спрямовується на виявлення та аналіз спільних тенденцій у розвитку неперервної освіти в східноєвропейських країнах, що свідчить про конвергенцію систем освіти цих країн. Це зумовлює необхідність конкретних рішень у законотворчій й управлінській сферах суспільної діяльності, базові вектори якої зорієнтовано на розробку загальних – у форматі інтегративної єдності – стратегій розвитку освіти, що реалізуються в масштабах кожної країни Східної Європи у напрямі поєднання новітніх соціально-економічних стандартів з успадкованими національними традиціями. Інтеграція у розбудові освітніх систем є ефективною за умови послідовної гармонізації процесів централізації та децентралізації управління освітою на макро- і мікрорівнях.
Основна ідея концепції полягає в системному підході до вивчення цілісної структури неперервної освіти як системи, кожна з підсистем якої, у свою чергу, є системою й об'єктом теоретичного дослідження. Розгляд неперервної освіти як системно-інтегрованого утворення базується на положеннях, суть яких полягає в тому, що цілісність системи не зводиться до простого поєднання її елементів (підсистем), що системні властивості її як цілого не виводяться з кожного елемента зокрема, що взаємозв'язок системи неперервної освіти із соціальним середовищем має відкритий характер і проявляється у змінах як середовища, так і самої системи.
Системно-історичний підхід дає змогу виявити особливості розвитку неперервної освіти, що створює підстави для прогнозування глобалізаційних процесів, явищ, характерних для сьогодення. У нових соціально-економічних умовах важливим для України є врахування світових тенденцій. Це дасть змогу забезпечити законодавчі зміни, які врегулюють відповідальність державних та інших керівних структур освітньої сфери; здійснити глибокий і всебічний аналіз трансформації неперервної освіти у нову її якість – освіту упродовж життя; виявити позитивні ідеї досвіду зарубіжних країн у розвитку неперервної освіти при переході до державно-громадського управління освітою в Україні.
Науковий пошук автора спрямовується на виявлення впливу глобалізації та інтеграції світового господарства на розвиток неперервної освіти, аналіз загальних тенденцій національних систем неперервної освіти та їх моделей, формування ідеології неперервної освіти як глобально-регіональної стратегії розвитку освітніх систем.
В основу дослідження покладено принципи історизму, наступності, полікультурності, міждисциплінарності, прогностичності, гнучкості. На різних етапах наукового пошуку порівнювалися системи неперервної освіти та їх законодавча база, стандарти компетентності, управління національними системами освіти, моделі, структура та система фінансування. Здійснювався аналіз статистичних даних про неперервну освіту в державах Східної Європи та України, про її розвиток у зв’язку з інтеграцією, глобалізацією сучасного виробництва.
Відповідно до предмета, мети та концепції дослідження було визначено такі завдання:
1. Вивчити стан дослідженості стратегій освітніх реформ у країнах Східної Європи.
2. На основі системного аналізу тенденцій розвитку неперервної освіти виявити передумови формування концепції навчання упродовж життя;
3. Розкрити вплив процесів глобалізації та інтернаціоналізації світового господарства на розвиток неперервної освіти;
4. Теоретично обґрунтувати періодизацію становлення та розвитку неперервної освіти в країнах Східної Європи;
5. Схарактеризувати роль соціальних партнерів у посиленні зв’язку освіти з ринком праці;
6. Розкрити сутність загальних тенденцій у галузі фінансового регулювання розвитку неперервної освіти;
7. Обґрунтувати методологію розробки стандартів неперервної освіти та їх структуру в країнах Східної Європи;
8. Здійснити порівняльний аналіз моделей національних систем неперервної освіти цих країн, виявити подібне і відмінне в їх розвитку;
9. Окреслити можливості використання прогресивних ідей досвіду східноєвропейських країн у розвитку освіти упродовж життя в Україні.
Методологічну основу дослідження становлять історичний і системно – комплексний принципи науково-педагогічного пошуку, положення теорії пізнання (зокрема, взаємозалежності і взаємовпливу явищ об'єктивної дійсності), принципи науковості, цілісності, наступності, соціальної зумовленості, об'єктивності, культуровідповідності, єдності національного і загальнолюдського, а також положення, викладені в міжнародних документах та законах східноєвропейських країн щодо цілей розвитку систем освіти.
Обґрунтовуючи методологію дослідження, ми керувалися синергетичним підходом, з позицій якого розглядались особливості реформування освітніх систем як складних, відкритих організацій, що функціонують у непередбачуваному контексті; герменевтичним підходом, що дозволяє пояснити взаємозв’язок між логікою локальних освітніх реформ та глобальних економічних, політичних та соціальних змін, а також ідеями непрагматичної концепції філософії освіти (Р. Рорті Мід), згідно з якою суб’єкт пізнання сприймається як зацікавлений суб’єкт, що слугує поясненням суттєвих відмінностей у трактуванні цілей, процесуальних характеристик та результатів реформування сучасної освіти представниками освітніх систем різних країн (освітніми політиками, теоретиками, практиками), споживачами освітніх послуг, роботодавцями, державою, широкою громадськістю.
Теоретичну основу дослідження становлять:
- філософські концепції функціонування та розвитку освітніх систем в контексті глобалізації, в яких обґрунтовуються теоретичні основи перебудови освіти на засадах розв’язання суперечностей між глобальним та локальним, між посиленням уніфікації культурного життя націй та збереженням їх національної ідентичності (І.А. Александров, Б.С. Гершунський, І.А. Зязюн, В.С. Лутай, В.О. Кудін, М.І. Михальченко, В.Г. Кремень, Б. Суходольський, В.Ф. Паламарчук, В.С. Пазенок).
- концептуальні положення методології порівняльної педагогіки, що передбачають вивчення особливостей функціонування та розвитку систем освіти країн різних у контексті регіонального та світового освітнього процесу, з’ясування наднаціональних впливів на розвиток національних та регіональних освітніх систем (Н.М. Бідюк, В. Блажек, В.Л. Вульфсон, С.І. Змейов, Г.Г. Філіпчук, В.М. Жуковський, Т.С. Кошманова, М.П. Лещенко, О.М. Новиков, З.О. Малькова, Л.П. Пуховська, О.Н.Олейникова, І.С. Руснак, Ф. Кумбс, Е. Фор, К. Хернер, Ю. Хьюсман, Ф. Шльосек).
- положення щодо історії розвитку неперервної освіти (Л.І. Анциферова, А.П. Владиславлєв, Л.П. Вовк, А.В. Вихрущ, Ч. Гюммель, А.В. Даринський, Е. Джелпі, Е. Едвард, В.Г. Осипов, В.Г. Онушкін, І.Є. Курляк, А. Кроплі, О.П. Тонконога);
- концепції неперервної професійної освіти (С.Я. Батишев, Х. Беднарчик, Т. Новацький, Р.С. Гуревич, А.О. Лігоцький, В.І. Луговий, Н.Г. Ничкало, І.П. Смирнов, С.О. Сисоєва, З. Вятровський, С. Качор).
Джерельна база. На різних етапах дослідження було використано 455 джерел, у тому числі 241 англомовних; вивчено 42 документи міжнародних організацій, 63 статистичних та аналітичних матеріалів, з них польських – 17, чеських – 19, угорських – 16, болгарських – 11; збірників наукових праць – 39; джерела, що використані через Інтернет мережу –27.
Проаналізовано 127 законодавчих та нормативних актів про становлення і розвиток неперервної освіти у країнах Східної Європи, які представлені у робочих матеріалах і документах ЮНЕСКО, Комітету з освіти (англ.Education Committee, франц. Comite de 1 education), Європейської ради Європейського Союзу (англ. Europen Council of the European Union, франц. Conseil europeen de 1 Union europeenne), Комісії Європейського Союзу (англ. Europen Commission of Europen Union, франц. Commission europeenne), Комітету з культури, прав молоді, освіти і засобів масової інформації (англ. Committee on Culture, Youth, Education and Media, франц. Commission de la jeunesse, de 1 education et des medias), Парламенту Європейського Союзу (англ. Europen Council, франц. Conseil europeen) та документах і дослідницьких матеріалах з проблем освіти Ради культурної співпраці (англ. Council for Cultural Cooperation) у Раді Європи (англ. Сouncil of Europe – CE, франц. Conseil de Europe ? CE), а також в документах Освітнього комітету і Центру освітніх інновацій ОЕСД (Організації співпраці і економічного розвитку) та інших міжнародних інституцій, котрі на різних історичних етапах регламентували розвиток неперервної освіти в східноєвропейських країнах.
Методи дослідження. Мета і завдання дослідження зумовили необхідність комплексного використання основних теоретичних і компаративістських методів, зокрема: загальнонаукових – аналізу і синтезу; порівняльно-історичного, що дає змогу порівнювати соціально-педагогічні факти, явища і результати; структурного, що уможливлює розгляд розвитку соціальних та освітньо-культурних процесів, виокремлює їх основні компоненти; моделювання; ймовірнісний вибір фактів; кількісний та якісний аналіз, узагальнення.
Для розв'язання дослідницьких завдань використано також комплекс взаємодоповнюючих методів дослідження, взаємопов'язаних та послідовно застосованих в загальній логіці аналізу: класифікаційно-аналітичний - для дослідження структури та складових неперервної освіти, концепції формування неперервної освіти в країнах Східної Європи; економіко-математичні – для виявлення взаємозв'язків між інвестиціями в освіту та професійну підготовку, формуванням людського капіталу та економічними результатами людської діяльності на різних рівнях; статистичного аналізу – для оцінки стану і динаміки розвитку неперервної освіти в країнах Східної Європи та України; проблемно-порівняльний, що дозволив здійснити характеристику політичного, структурного, культурного та людського вимірів реформ, запроваджених у східноєвропейських країнах у досліджуваний період, виявити суперечності та обґрунтувати шляхи їх подолання.
У ході дослідження використовувалися також емпіричні методи: інтерв'ю, діалог, дискусія, спостереження, опитування, обговорення тощо. Здійснювався також хронологічний, кількісний, структурно-порівняльний аналіз наукових і документальних матеріалів.
Характеристика основних етапів дослідження. Дослідження проводилося протягом 1998 – 2005 рр. і охоплювало чотири етапи науково-педагогічного пошуку.
На першому етапі (1998 – 2000 рр.) – вивчалася історична, філософська, психологічна та педагогічна література, аналізувався вітчизняний і зарубіжний досвід розвитку неперервної освіти, визначалися основні напрями, об’єкт, предмет, мета, завдання дослідження, аналізувалися концепції розвитку неперервної освіти, проводилася систематизація й первинне узагальнення дослідницьких матеріалів.
На другому (2001?2002 рр.) аналізувалися закони, постанови, рішення та інші документи органів державної влади країн Східної Європи, а також вивчалися документи міжнародних організацій (МОП, ЄФО, ЮНЕСКО, ОЕСР, Європейської ради Європейського Союзу, комісії Європейського Союзу, Комітету з культури прав молоді, освіти і засобів масової інформації та інші), а також аналізувалися навчальні програми, методична література, науково-педагогічна література.
На третьому етапі (2003 – 2004 рр.) – вивчався генезис системи неперервної освіти, визначалися основні періоди її розвитку та провідні тенденції на кожному з них. Продовжувалася робота по здійсненню системно-історичного та порівняльного аналізу одержаних результатів та їх систематизація. Аналізувалися моделі й структура неперервної освіти, визначалися організаційно-педагогічні умови їх впровадження.
На четвертому етапі (2004?2005 рр.) здійснювалося узагальнення результатів дослідження, теоретично обґрунтовувалися концептуальні засади модернізації неперервної освіти в східноєвропейських країнах, виявлялися особливості і відмінності розвитку неперервної освіти України і країн Східної Європи, дидактично обґрунтовувалися підходи до розробки стандартів неперервної професійної освіти; здійснювалася підготовка рукописів і видання навчальних та навчально-методичних посібників і методичних рекомендацій з проблем неперервної освіти. Визначалися основні напрями розвитку неперервної освіти в умовах інформаційно-технологічного розвитку, формулювалися основні висновки та рекомендації.
Наукова новизна і теоретичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вперше:
- досліджено тенденції розвитку неперервної освіти в країнах Східної Європи та здійснено порівняльний аналіз їх освітніх систем на основі вивчення матеріалів, опублікованих інституціями ЮНЕСКО, МОП, Європейського Союзу і Ради Європи; охарактеризовано динаміку змін у структурі неперервної освіти на всіх її рівнях, проаналізовано національні кваліфікації, обґрунтовано періодизацію розвитку неперервної освіти, принципи й практичні рішення щодо розбудови систем неперервної освіти, її глобальний та європейський контекст; проаналізовано процес еволюції концепції неперервної освіти, яка поступово трансформується в концепцію освіти і навчання протягом усього життя; розкрито суть національних особливостей моделей, виявлено подібне і відмінне у національних системах неперервної освіти в східноєвропейських країнах; на основі порівняльного аналізу виявлено відмінності між лінійною наступністю традиційних рівнів освіти, навчання в чітких рамках інституціонального простору та неформальною й інформальною системами навчання, що передбачають різноманітність форм надання освіти; виявлено спільні напрями розвитку освіти, об’єктивну зумовленість її нової парадигми, сенс якої полягає в організації навчання впродовж життя; проаналізовано сучасний стан розвитку національної системи неперервної освіти України в контексті змін, що відбуваються у європейському освітньому просторі; простежено підходи до переорієнтації змісту освіти на формування компетентності, що передбачає ефективне розкриття і розвиток здібностей й дозволяє успішно здійснювати професійну діяльність відповідно до вимог робочого місця; охарактеризовано п'ять рівнів компетентності, які дають можливість диференціювати ступінь автономності, відповідальності і варіативності у використанні базових знань. Проаналізовано зв'язок компетентності з трудовою діяльністю при визначенні функцій працівника; з урахуванням світового і вітчизняного досвіду обґрунтовано нові підходи до методології розробки стандартів неперервної професійної освіти та організаційно-педагогічні засади їх впровадження.
Вдосконалено положення щодо: формування конвергентних тенденцій ідеології освітніх реформ східноєвропейських країн в досліджуваний період; особливості впливу системи політичної влади в країні, структури освітньої системи, традиційної культури школи на механізм розробки та запровадження освітніх реформ; оновлення механізмів формування готовності суспільства, освітянського середовища та владних структур до змін у контексті запровадження децентралізаційних реформаційних програм, прогнозування неперервної освіти в умовах європейської інтеграції, формування технології наступності навчальних програм, яка забезпечується шляхом накопичення та перенесення кредитних одиниць.
Подальшого розвитку набули: положення щодо визначення структури та функцій стандартів професійної освіти; впровадження інноваційних педагогічних технологій неперервної освіти, виявлення її онтологічних ознак, які збігаються з ознаками і принципами навчання упродовж життя; визначення позицій інтеграційних стратегій у країнах Східної Європи; обґрунтування напрямів розвитку соціального партнерства на загальнодержавному, регіональному рівнях та на рівні навчального закладу, а також прогнозування розвитку неперервної освіти в країнах Східної Європи.
До обігу української педагогічної науки введено нові факти, теоретичні ідеї і підходи, напрацьовані політиками, теоретиками та практиками європейських країн у процесі розробки, запровадження та оцінки результатів децентралізаційних, професійно-орієнтованих та ринково-орієнтованих стратегій розвитку неперервної освіти у другій половині ХХ століття.
Практичне значення дослідження полягає в тому, що обґрунтовані авторам методологічні положення використано в процесі розробки стандартів, які направлені для апробації у відповідні навчальні заклади (наказ Міністерства освіти і науки України, погоджено з Міністерством праці та соціальної політики України, № 436 від 25.07.2005 р.). Автор брав участь у розробці чотирьох проектів законодавчих і нормативних актів з питань удосконалення професійної освіти в Україні; а також у підготовці Указу Президента України „Про додаткові заходи щодо вдосконалення професійно-технічної освіти”; за участю науковців Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України, регіональних науково–методичних центрів та практиків розроблено Концепцію розвитку професійно-технічної (професійної) освіти України, Державну Програму розвитку професійно–технічної освіти України на 2005-2010 рр..
Положення, результати і висновки дослідження можуть використовуватися в дослідженнях з теорії та історії педагогіки, порівняльної педагогіки, філософії освіти, соціології освіти та економіки освіти, а також у процесі подальшого розвитку стратегій реформування освітньої системи України в умовах глобалізаційних впливів на національну освітню політику нашої держави; у розробці рекомендацій щодо визначення конкретних шляхів адаптації освітньої системи України до стандартів Європейського освітнього простору. Матеріали дослідження доцільно використовувати в закладах підвищення кваліфікації керівних кадрів освіти, в обласних інститутах післядипломної педагогічної освіти, у вищих педагогічних навчальних закладах при викладанні навчальних курсів педагогіки і порівняльної педагогіки, спецкурсів та спецсемінарів з проблем педагогічних інновацій.
Результати дослідження впроваджено при розробці стандартів професійної освіти, підготовці нових навчальних планів та програм у Хмельницькій області (довідка про впровадження № 15 від 06.07.2005 р.), у Черкаській області (довідка про впровадження № 1261-01 від 23.06.2005 р.), у Чернігівській області (довідка про впровадження № 01/1780 від 04.07.2005 р.), у Харківській інженерно–педагогічній академії (довідка про впровадження № 204 від 21.05.2005 р.), у Київському професійному педагогічному коледжі імені Антона Макаренка (довідка про впровадження № 129 від 05.07.2005 р.), Донецькому інституті підвищення кваліфікації інженерно–педагогічних працівників (довідка про впровадження № 111-а від 29.05.2005 р.); у процесі науково–консультативної допомоги щодо делегування в порядку експерименту виконавчому органу Київської ради (Київської міської державної адміністрації) повноважень щодо управління державними професійно–технічними навчальними закладами м. Києва (наказ Міністерства освіти і науки України № 471 від 11.08.2005 р.).
Особистий внесок здобувача полягає в: багаторічному самостійному дослідженні методологічних, теоретичних і методичних проблем неперервної освіти за рубежем; обґрунтуванні сучасної вітчизняної системи неперервної освіти на засадах гуманістичної філософії, концептуальних підходів до вивчення тенденцій розвитку неперервної освіти в країнах Східної Європи. Це свідчать про конвергенцію систем освіти в сфері управління якістю; встановлено, що загальними для цих країн механізмами визначення якості є оцінювання, сертифікація і стандарти освіти; у виявленні прогресивних ідей реформістського поступу східноєвропейських країн в освітньому просторі ХХ ст. і розробці рекомендацій щодо можливого творчого їх використання у розбудові системи неперервної освіти України в сучасних соціально–економічних умовах; упровадженні Державних стандартів професійно-технічної освіти.
В опублікованому у співавторстві навчальному посібнику ”Наука управління загальноосвітнім навчальним закладом” (О.М. Коберник, Б.Л.Тевлін, Н.М. Чепурна) особистий внесок здобувача полягає в: обґрунтуванні наукових основ управління, функцій, принципів й методів управління загальноосвітнім навчальним закладом в контексті організації навчання упродовж життя; опрацюванні характеристики педагогічного менеджменту, описі системи внутрішньошкільного керівництва й контролю.
В опублікованому у співавторстві навчальному посібнику ”Урок як основна форма навчального процесу” (Н.В. Касярун, Л.І. Прокопенко) особистий внесок здобувача полягає в обґрунтуванні структури та компонентів навчального процесу, також у характеристиці форм організації навчального процесу, методології визначення ефективності уроку, принципів навчання й системи дидактичних вимог до процесу навчання.
В опублікованому у співавторстві “Словнику – довіднику педагогічних і психологічних термінів” (В.М. Глазиріна, А.І. Кузьмінський, Л.І. Прокопенко) особистий внесок автора полягає в обґрунтуванні нових педагогічних термінів, понять, явищ в контексті неперервної освіти.
Вірогідність результатів дослідження забезпечена методологічною обґрунтованістю вихідних теоретичних положень, застосуванням методів, адекватних об’єкту і предмету, меті і завданням дослідження, аналізом та обробкою значної кількості педагогічних джерел, нормативних, аналітичних документів і матеріалів з питань освіти в країнах Східної Європи, вітчизняної і зарубіжної науково-методичної літератури, поєднанням кількісного і якісного аналізу матеріалів на всіх рівнях управління освітою, реалізацією основних положень при підготовці проектів законодавчих актів, методичних розробок.
Апробація результатів дослідження здійснювалася під час участі дисертанта в дев'ятнадцяти міжнародних і вітчизняних науково-практичних конференціях, семінарах, симпозіумах, засіданнях круглих столів, зокрема: Всеукраїнському науково-практичному семінарі „Проблеми професійно-художньої освіти в Україні” (Черкаси, червень 1997 р.); Міжнародній науково-практичній конференції „Психолого-педагогічні та естетичні аспекти професійно-художньої освіти на межі ХХІ століття” (Черкаси, травень 2000 р.); Міжнародній науково-практичній конференції „Економічна освіта: проблеми і перспективи” (Черкаси, жовтень 2001 р.); Міжнародній конференції „Проблемы непрерывного технического и профессионального образования в начале ХХІ века” (Москва, жовтень 2002 р.); Міжнародному симпозіумі „Проблеми розвитку післядипломної педагогічної освіти в сучасному суспільстві” (Київ, жовтень 2002 р.); Міжнародній науково-практичній конференції „Неперервна професійна освіта педагогічних працівників: теорія і практика” (Черкаси, квітень 2003 р.); Міжнародній науково-практичній конференції ЮНЕСКО „Роль непрерывного образования для всех в развитии регионов в начале ХХІ века в свете рекомендаций ЮНЕСКО и МОТ (Сеул+5)” (Москва, червень 2004 р.); звітних наукових конференціях Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України „Професійна педагогіка і психологія: результати дослідження, проблеми, перспективи” (Київ ? Львів, лютий 2002 р.); „Неперервна професійна освіта: творчі здобутки і перспективи” (Київ, березень 2000 р.); методологічному семінарі „Теоретико-методологічні проблеми неперервної професійної освіти” (Київ, грудень 2001 р.); Міжнародній науково-практичній конференції „Теоретичні і методичні проблеми підготовки педагога професійної школи до впровадження інноваційних та інформаційних технологій навчання” (Київ, травень 2001 р.); виїзному засіданні відділення педагогіки і психології професійно-технічної освіти АПН України (Черкаси, вересень 2000 р.); Спільній регіональній консультативній раді країн Середземномор'я, Східної Європи та Центральної Азії (Італія, м.Турін, листопад 2004 р.).
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук на тему ”Система професійно-технічної освіти Туреччини” була захищена в 1998 році. Матеріали кандидатської дисертації в тексті докторської дисертації не використовувалися.
Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлено у 38 публікаціях. Серед них: 1 одноосібна монографія, 31 наукова стаття, з них 20 у фахових виданнях, затверджених ВАК України, 2 навчальних посібники (у співавторстві), 1 словник-довідник педагогічних і психологічних термінів (у співавторстві), 6 статей у збірниках матеріалів наукових конференцій.
Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається з вступу, семи розділів і висновків до кожного з них, загальних висновків, списку використаних джерел (455 назв, з них – 241 іноземними мовами), додатків. Загальний обсяг дисертації 484 сторінки (основна частина 431 сторінка, ілюстрована 7 таблицями та 15 рисунками).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У Вступі обґрунтовано актуальність і доцільність дослідження, розкрито сутність проблеми, визначено об'єкт, предмет, мету, завдання і методи, викладено концепцію дослідження, охарактеризовано джерельну базу, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення, визначено зв’язок роботи з науковими програмами й темами Міністерства освіти і науки України, вірогідність одержаних результатів, наведено дані про їх апробацію та публікації.
У першому розділі ? „Методологічні засади розвитку неперервної освіти в країнах Східної Європи”? на основі аналізу 42 документів міжнародних організацій досліджено проблеми неперервної освіти, стан, основні тенденції та закономірності розвитку освіти в Східноєвропейських країнах (Польща, Угорщина, Литва, Латвія, Естонія, Чехія, Словаччина, Словенія, Румунія, Болгарія). Розкриваються шляхи вдосконалення національних освітніх систем, йдеться про описи методу порівняльного аналізу в працях стародавніх мислителів, середньовічних „компаративістів”.
Наголошується на важливості ролі вчених епохи Відродження Я.А. Коменського, Жульєна Паризького, в працях яких наводиться методика зіставлення педагогічного досвіду, аналізується зміст питальника Жульєна, своєрідного критерію (індикатора) визначення рівня освіти. З’ясовано, що продовженням цього напряму є розробка ЮНЕСКО та ОЕСР міжнародних показників освіти для великої групи країн з різними системами освіти. Зазначено, що між питальником Жульєна і міжнародним показником ЮНЕСКО та ОЕСР є багато спільного, що є свідченням наукового обґрунтованого прогнозування розвитку освіти компаративістами попередніх епох.
У розділі досліджено процес зародження ідеї неперервної освіти, обґрунтовано періодизацію становлення та розвитку неперервної освіти. У працях компаративіста В. Арнольда „Вища освіта в Німеччині”, „Народна освіта у Франції”, виданих у 1874 р., обґрунтовується положення щодо необхідності взаємозв’язку та наступності середньої та вищої освіти. Думку В. Арнольда розвиває М. Седлер, який вказує на необхідність продовжувати навчання і поза межами шкільних програм, тобто фактично мова йде про неформальну освіту.
У досліджуваний період об’єктивно розширилося і дослідницьке поле порівняльної педагогіки, оскільки до нього увійшла неперервна освіта, яка потребувала теоретичного обґрунтування.
Підтвердження цього є порівняльно-педагогічні дослідження проблеми розвитку неперервної освіти за рубежем, здійснені українськими та зарубіжними вченими Н.В. Абашкіною, Л.І. Анциферовою, Н. Ахмедом, Н.М. Бідюк, Ш. Борошом, Т.І. Вакуленко, Б.Л. Вульфсоном, Р. Дейвом, Ф. Кумбсом, А.А. Сбруєвою, Л.П. Пуховською Ф.Урбанчиком та ін. Результати сучасної порівняльної педагогіки, критеріїв та індикаторів, дають можливість визначити стан розвитку неперервної освіти в окремих країнах.
У розділі також досліджено становлення і розвиток нової філософії освіти, перетворення її у стратегію і парадигму освіти в історичній перспективі. Висвітлено процес трансформації цілей, завдань, характеру та функції освіти, форм її надання з визначенням ролей тих, хто навчається, і тих, хто навчає. Розкрито світову тенденцію зміни парадигми освіти, охарактеризовано кризу класичної моделі і системи освіти, суть якої полягає у суперечності між існуючою системою освіти і реальними умовами життя суспільства. Проаналізовано педагогічні ідеї нової філософії освіти, спрямовані на розвиток концепції неперервної освіти. Визначено вихідні принципи неперервної освіти, ідеї формування світогляду нового типу, концепцію, згідно з якою структурується та об’єднуються офіційна й неофіційна системи освіти в єдину конструкцію – неперервну освіту.
Феномен неперервної освіти розглядається в контексті історії розвитку педагогічної думки з давніх часів. Зроблено спробу проаналізувати еволюцію поняття та концепції неперервної освіти.
Встановлено, що зміни в традиційній освітній системі відбуваються значно повільніше, ніж зміни в матеріальному виробництві, суспільстві та культурі. Розкрито закономірності проявів суперечливого характеру суспільного прогресу, суть яких полягає у тому, що чим швидший його перебіг, тим вищі темпи морального старіння і відновлення знань і техніки, а значить і темпи девальвації раніше здобутої освіти.
Теоретичний аналіз проблеми становлення неперервної освіти поєднано з практичними підходами до реформування систем освіти в країнах Східної Європи. Застосовано переважно модернізаційний підхід до неперервної освіти, за якого ця система розглядається з погляду її вдосконалення, поліпшення та впровадження інноваційних підходів.
У другому розділі ? „Неперервна освіта ? освіта впродовж життя як світова тенденція” – з антропоцентричних позицій розглянуто принципи становлення і розвитку систем неперервної освіти в координатах глобальних тенденцій, а також теоретичні основи формування систем неперервної освіти в країнах Східної Європи у другій половині ХХ століття.
Вивчення 127 законодавчих та нормативних актів про розвиток неперервної освіти в країнах Східної Європи дало можливість зробити аналітичну оцінку сучасного стану та динаміки розвитку неперервної освіти у контексті глобалізації та інтернаціоналізації світового господарства, проаналізувати зарубіжні і вітчизняні концепції неперервної освіти. Доведено, що неперервна освіта – тенденція світова, що панівні соціальні й економічні тенденції зумовлюють необхідність нової парадигми освіти, яка припускає „включення” кожної людини в безупинно мінливе середовище знань, цінностей, відносин, умінь і компетенцій. На освіту покладаються основні функції надання всім громадянам можливості засвоїти необхідні знання, уміння і компетенції.
Доведено, що формування нової парадигми освіти в країнах Східної Європи відбувається в процесі взаємодії зовнішніх умов світового розвитку з внутрішніми особливостями і логікою розвитку, властивими національним системам освіти як суспільним підсистемам. Виявлено, що ключовим фактором зовнішнього впливу на систему освіти є глобалізація та інтернаціоналізація. Могутнім каталізатором процесів глобалізації став бурхливий розвиток інформаційних і комунікаційних технологій. У дисертації в загальному плані розглянуто наслідки впливу дихотомії „глобалізація?локалізація” на сферу освіти. З’ясовано, що зовнішні і внутрішні процеси, відкритість системи зовнішньому середовищу та її оперативна „закритість” водночас ніби стикуються при взаємодії антагоністичних і взаємодоповнюючих сил. Саме в цій взаємодії створюється складна одночасність глобального поширення транснаціональних інституалізованих ідеологій і незгасаючої розмаїтості мереж соціокультурних взаємозв’язків, що з особливою очевидністю спостерігається в сфері освіти.
Проаналізовано також процес конвергенції освіти східноєвропейських країн, що
