НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ.Т.Г.ШЕВЧЕНКА

ГНАТЮК МИРОСЛАВА МИХАЙЛІВНА

УДК 801. 73

ТЕКСТОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ТВОРЧОСТІ

ЮРІЯ ЯНОВСЬКОГО: ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

10.01.06 – теорія літератури

10.01.01 – українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі теорії літератури та компаративістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор,

академік НАН України

Жулинський Микола Григорович,

Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, директор.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Шляхова Нонна Михайлівна,

Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова,

завідувач кафедри теорії літератури і компаративістики;

доктор філологічних наук, професор

Гнатюк Михайло Іванович,

Львівський національний університет імені Івана Франка, професор кафедри теорії

літератури і порівняльного літературознавства;

доктор філологічних наук, професор

Панченко Володимир Євгенович,

Національний університет “Києво-Могилянська академія”, віце-президент з науково-навчальних студій.

Провідна установа: Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, кафедра теорії літератури і порівняльного літературознавства, Міністерство освіти і науки України, м.Тернопіль.

Захист відбудеться “8” листопада 2006 року о 10.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м.Київ, вул. М.Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м.Київ, вул. М.Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “4” жовтня 2006 р

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Г.М.Нога

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. На сучасному етапі розвитку літературної науки текстологія утвердилась як одна з базових філологічних дисциплін, теоретична значущість та практична цінність якої визначається розумінням художнього тексту як авторського здобутку і як культурного надбання нації. Незаангажований, позбавлений ідеологічних догм погляд на авторський текст став результатом ґрунтовних текстологічних досліджень, внаслідок яких вихід на історію тексту твору – від становлення й розвитку первинного задуму до кінцевого результату втілення, є складовою теоретичного осмислення способів творчої роботи, еволюції образної та світоглядної систем митця, психології процесів художнього мислення. Наближення до адекватного прочитання літературного тексту, закцентоване сучасними інтерпретаційними методологіями, значною мірою зумовлюється новими уявленнями про текст, які розгортаються в аспекті його генетичного прочитання. Розгляд твору в контексті його становлення, тобто текстологічний підхід дає твердий фундамент для побудови обґрунтованих наукових концепцій з відповідними теоретико-літературними, історико-літературними, біографічними висновками. Поступове зближення текстології як філологічної дисципліни з іншими напрямками гуманітарних досліджень загалом і новими літературознавчими підходами зокрема, широкий комплексний підхід у вивченні художнього тексту із залученням теорії літератури, герменевтики, літературної критики, історії, археографії, літературного джерелознавства та інших наук потверджує комплексний характер розвитку сучасного літературознавства. При цьому значна увага приділяється “конструюванню” тексту в межах художнього й літературознавчого дискурсів, з урахуванням численних психосоціокультурних чинників. Досліджуючи складний процес “смислопородження”, сучасні вчені апелюють не лише до тексту, але й до авантексту, метатексту, трактованому як “експліцитне називання автором прийомів, що використовуються для формування змісту під час написання твору”11 Дмитриева Е. Генетическиая критика во Франции. Теория? Издательская практика? Явление постмодернизма? // Генетическая критика во Франции. Антология. – М.: ОГИ, 1999. – С. 18.. Метатекст визначають як “текст опису, текст “другого порядку”, за допомогою якого автор називає прийоми, що використовуються ним для передачі певного змісту й ті, що відображають процеси становлення твору”22 Метатекст // Генетическая критика во Франции. Антология. – С. 285.. Авантекст, зі свого боку, поглиблює розуміння процесу народження і росту художнього тексту. Аналіз рукописів дає змогу встановити співвідношення тексту з авантекстом, останній має подвійне тлумачення як “сукупність чернеток: рукописів, начерків, варіантів, сценаріїв, планів, що розглядаються як матеріальні попередники тексту, системно з ним пов’язані” та як “інтелектуальна конструкція, створена на основі препарування та аналізу генетичного досьє, котра виявляє напрямки формування смислу твору в його континуумі”; вона “не існує поза критичним дискурсом, що породив його”33 Авантекст// Генетическая критика во Франции. Антология. – С. 283.. Включення рукописів у силове поле теоретико-літературного, історико-літературного дискурсу уможливлює повніше й адекватніше розуміння авторського тексту, трактування його як відкритої структури, яка передбачає множинність моделей герменевтичного прочитання. Саме генетичний аспект виявляє рух внутрішньої герменевтичної логіки розвитку тексту, розмаїтість смислових вузлів, які незрідка зумовлюють перенесення певних акцентів із канонічних версій, що з ними звикли працювати теорія й історія літератури, – до версій, не актуалізованих у канон. Саме авантекст часто є прихованим за “ширмою” канону.

Для текстології української новітньої літератури визначення справжнього авторського тексту ускладнюється тим, що це не лише проблема текстологічна. Особливості розвитку тоталітарного суспільства вносили свій драматичний відтінок у творчу долю тих чи інших літературних текстів. Зважаючи на особливу роль, яку відігравав під час видання творів новітньої літератури інститут редактури (йдеться, зокрема, про систему редакторських “удосконалень”, викликаних настановами правлячої партії), а також враховуючи вплив цензурних комітетів, важливим аспектом текстологічних досліджень є розмежування творчої і не творчої волі автора (точніше, його підневолі від владних структур), вияв вододілу між цензурою та самоцензурою. Першопричиною багатьох текстологічних зрушень виявилася не стільки “мода” на літературні переробки, як інколи стверджується, скільки драматичні злами історії, а за ними – трагедії людської душі. Яскравий приклад – творчий доробок Юрія Яновського. Цей загальновизнаний і, здається, цілком “благополучний” класик насправді є однією з трагічних постатей української літератури, що підтверджує його творча лабораторія і детальний текстологічний аналіз. Правдиве прочитання його життєвого і творчого шляху можливе лише через безпосереднє звертання до всього, витвореного рукою майстра, тобто – рукописів, які є не лише “документами, що свідчать”, але живим і непідробним голосом митця. Дослідження його творчості, як і творчості багатьох інших радянських українських письменників, часто відштовхуються не від першооснов – джерел текстів, а від припасованих до них ідеологічних рамок. Кінцеві результати – тексти спочатку розглядалися в кривому дзеркалі вульгарного соціологізму, а згодом, аж до недавнього часу – крізь призму “всеперемагаючого” соцреалізму. Сьогодні твори Яновського потребують іншого прочитання, а саме – відкриття за образом “благополучного” класика письменника, якого мало знаємо.

Комплексне, позбавлене ідеологічних кліше і трафаретів вивчення текстології української радянської літератури стало можливим лише після докорінних змін у сфері суспільної свідомості, означених перебудовними процесами кінця минулого століття та проголошенням української державності. Застосування сучасного текстологічного інструментарію в методиці й методології літературознавства дає сьогодні змогу по-новому поглянути на текст як базове, фундаментальне поняття гуманітарних наук, яке не зводиться до постструктуралістського тлумачення текстів. Значний внесок у скорочення відстані між теорією і практикою в осмисленні проблеми тексту зробили такі вчені, як М.Гудзій, С.Маслов, М.Сиваченко, В.Бородін, В.Смілянська, Н.Чамата й ін. Суттєвим чинником подолання вказаної дистанції є розвиток “персональної текстології”, в рамках якої вивчається специфіка творчої манери даного письменника, своєрідність його художнього розвитку, історична доля творів, особливості рукописних документів та ін. Це зумовлює необхідність глибшого аналізу творчості Ю.Яновського, яка ще не була предметом комплексного, системного текстологічного розгляду, що й визначає актуальність цього дослідження. Вивчення теоретико-текстологічних проблем художньої спадщини митця на основі поєднання смисло-генетичних, джерелознавчих аспектів є новим аспектом дослідження “персональної текстології” українських авторів. Вагомим внеском у вивчення життя і творчості Ю.Яновського стали праці О.Білецького, К.Волинського, В.Дроб’язка, Г.Зленка, Г.Клочека, Ю.Коваліва, Г.Костюка, Н.Кузякіної, Ю.Лавріненка, М.Ласло-Куцюк, Є.Маланюка, М.Наєнка, Г.Островського, В.Панченка, М.Пархоменка, С.Плачинди, І.Семенчука, Л.Сеника, А.Тростянецького, В.Фащенка, Ю.Шереха, М.Шкандрія, М.Шудрі та ін. Актуальним залишається едиційний аспект текстології. Видання повного, науково обґрунтованого зібрання творів письменника з відповідними біографічними, теоретико-текстологічними, історико-літературними коментарями давно на часі, оскільки видрукувані в радянський період багатотомні зібрання митця, на жаль, не уникли цензурних та редакторських “удосконалень”. Оновлення сучасної видавничої практики визначає таку концепцію публікації текстів, де чільне місце відводиться генетичному досьє творів, часто трактованому як синонім авантексту.

Окреслені текстологічні аспекти дослідження української радянської літератури засвідчують, що говорити про загальні проблеми текстології: задум і втілення, авторську волю й еволюцію художнього мислення, вибір основного тексту, цензуру та автоцензуру, редагування і видання неможливо без розуміння особливостей розвитку суспільства і знання не сфальсифікованої догмами історії. Названа проблематика також визначає актуальність пропонованого дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана як складова частина наукової теми Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка – “Актуальні проблеми філології” (Державний реєстраційний номер 02БФ044-01) та в річищі пріоритетних завдань відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України, що полягають у науковому дослідженні й публікації архівних документів.

Мета роботи полягає в узагальненні та концептуалізації теоретичних проблем, пов’язаних із текстологією Юрія Яновського, контекстуалізації мисленно-чуттєвого світу митця, подальшій розробці основних принципів і теоретичних положень текстології української новітньої літератури.

Виходячи з наукової значущості досліджуваних проблем, досягнення цієї мети

видається можливим за умови розв’язання таких завдань:

- окреслити текстологічні аспекти дослідження української новітньої

літератури, збагативши теоретико-методологічну базу “персональної текстології”;

- залучити якнайширший ареал архівних джерел для всебічного висвітлення

автобіографічного синергену Ю.Яновського, виявити витоки творчої еволюції та особистості митця, проаналізувати генетичний метатекст творчості;

- дослідити романістику Ю.Яновського 20–30-х рр. ХХ століття під кутом зору генетичної текстології, що уможливлює цілісний аналіз літературних творів, розглянути поняття “творчої волі автора” в умовах тоталітарного суспільства;

- шляхом встановлення генеалогії та філіації рукописних і друкованих джерел,

ґрунтовного аналізу генетичного досьє творів письменника визначити їх основний текст;

- на основі текстологічного аналізу з’ясувати особливості творчої лабораторії Ю.Яновського, психолінгвістичні аспекти процесів художнього мислення, співвідношення цензури та самоцензури, доцільність редакторських втручань;

- проаналізувати творчу історію роману “Жива вода” – “Мир”, суспільно-політичні та естетичні складники генезису тексту, художню своєрідність;

- розглянути варіативність шевченкіани митця в структуруванні його текстуального простору, висвітлити жанрову модифікацію;

- виробити і обґрунтувати текстологічні рекомендації для едиційної практики, визначити художньо-смислову вартість проміжних редакцій та варіантів тексту.

Об’єктом дослідження є творча спадщина Юрія Яновського – літературні твори та комплекс архівних матеріалів (рукописи, щоденники, документи біографічного характеру, листи, записні книжки та ін.), а також система духовно-моральних орієнтацій та ідеологічних приписів і їхнє відображення в текстології письменників радянської доби.

Предмет дослідження – теоретико-текстологічні аспекти творчості Ю.Яновського, метатекст та генетичне досьє творів, що відображають процеси їх зародження й становлення.

Теоретико-методологічна основа дисертації ґрунтується на комплексно-системному підході до об’єкту дослідження – тексту твору як багаторівневої структури, що передбачає всебічність підходів до його прочитання та інтерпретації. Постаючи як об’єкт вивчення різних наук, – теорії й історії літератури, психології та філософії, лінгвістики і герменевтики, історії й культурології та ін., текст твору осмислюється в широкій системі координат, що актуалізує комплексний характер його дослідження. Сукупність філологічно-аналітичних, герменевтичних і порівняльних методик складає базове теоретико-методологічне підґрунтя, яке дає змогу осмислити генезис тексту Ю.Яновського як чуттєво-інтелектуальну конструкцію, де текстова процесуальність, пов’язана з формуванням смислу, творчості і стадіальний аналіз їх взаємодії наближає до адекватного прочитання літературного твору, глибшого розуміння самого автора. Враховуючи плани синхронії та діахронії, порівняльно-історичне вивчення джерел тексту як основний метод текстологічних досліджень закономірно включає у себе елементи інших методів – філологічного, герменевтичного, типологічного, структурного, компаративного, історико-біографічного, психоаналітичного.

Теоретико-методологічною базою дослідження є наукові праці Р.Барта, М.Бахтіна, Ж.Бельмен-Ноеля, О.Білецького, Г.-Ґ.Ґадамера, М.Гайдеґґера, Л.Ґінзбург, А.Грезійон, Т.Гундорової, У.Еко, М.Жулинського, Р.Інґардена, Б.Кормана, Ю.Лотмана, Б.Мейлаха, О.Потебні, П.Рікера, Н.Фрая, М.Фуко, В.Халізєва, Д.Чижевського, М.Чудакової, В.Шкловського, К.-Ґ.Юнга та інших, що дають змогу осмислити природу художнього тексту у всій повноті його змістової та функціональної реалізації, допомагають здійснити генетичну реконструкцію твору та проаналізувати психофізіологічні процеси художнього мислення, історію та перспективи розвитку сучасної текстології.

Наукова новизна роботи:

- на основі комплексного аналізу архівних джерел тексту і друкованих матеріалів творчості Ю.Яновського, здобутків вітчизняного та зарубіжного літературознавства зроблено першу спробу системного дослідження проблем текстології української новітньої літератури;

- в результаті теоретико-текстологічного вивчення і систематизації матеріалу проаналізовано ряд методологічних і методичних питань, що розширюють межі “персональних текстологій”, поглиблюють і розвивають основні принципи та положення текстології української новітньої літератури, генетичної критики;

- запропоновано нові рівні теоретичного осмислення актуальних проблем

текстології української новітньої літератури, окреслено текстологічні аспекти в сучасних літературознавчих методологіях;

- вперше здійснено комплексний науковий аналіз архівної спадщини

Ю.Яновського як органічної складової творчого доробку митця, з фактологічною достовірністю реконструйовано невідомі сторінки його життя і творчості;

- шляхом всебічного вивчення раніше не друкованих і не коментованих джерельних матеріалів у роботі вперше проаналізовано особливості вияву творчої волі автора в умовах тоталітарного суспільства, психолінгвістичні аспекти літературного задуму та його текстологічне втілення, складові автобіографічного синергену митця;

- за відсутності генетико-текстологічних досліджень, присвячених творчості Ю.Яновського, означено засади “персональної текстології” як джерела подальших літературознавчих розвідок, об’єктивного аналізу теоретико-літературних, історико-літературних, біографічних даних;

- уперше в українському літературознавстві введено у науковий обіг матеріали генетичного досьє творів письменника, досліджено співвідношення тексту та авантексту;

- виявлені під час науково-критичного опрацювання архівних матеріалів фактологічні дані слугуватимуть ґрунтовному вивченню специфіки творчої лабораторії письменника, особливостей його художнього мислення, конкретизації українського літературного процесу першої половини ХХ ст.

- на основі ґрунтовного вивчення рукописних і друкованих джерел уперше

висловлені рекомендації щодо вибору основного тексту творів Ю.Яновського, доведена необхідність включення розділу “Інші редакції та варіанти” для підготовки

майбутніх академічних видань творів письменника;

Результати дослідження допомагають осмислити теоретико-текстологічні аспекти творчості Ю.Яновського в усьому комплексі художніх трансформацій текстуального простору, світоглядних та естетичних координат творчості митця.

Практичне значення одержаних результатів. Методика й результати дисертаційного досліження можуть бути використані в розробці теорії текстології української літератури, розширенні та поглибленні студій у галузі “персональної текстології”, подальшому вивченні актуальних питань теорії й історії літератури.

Виокремлення “Літературного джерелознавства і текстології” як філологічної дисципліни актуалізувало вироблення навичок та вмінь текстологічної роботи, аналіз і використання всієї сукупності джерел – друкованих та рукописних, уже опублікованих і тих, що зберігаються в архівних фондах, потребу їх всебічного вивчення й інтерпретації. У зв’язку з цим автором дисертації розроблена Програма джерелознавчої практики для студентів філологічних спеціальностей, впроваджена у навчальний процес Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Матеріали, що склали основу дисертації, використовуються її автором у курсі “Текстологія”, який читається у названому вузі. Вперше в Україні введений до навчальних програм у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, сьогодні він викладається в інших вітчизняних університетах, що дозволяє сподіватися на розширення кола висококваліфікованих фахівців у згаданій галузі, а також створення необхідних підручників та методичних посібників.

Результати дослідження можуть бути використані для розробки лекційних курсів з теорії й історії літератури, текстології, для підготовки та проведення спецкурсів і спецсемінарів, а також при написанні дипломних, магістерських, дисертаційних робіт.

Викладені в роботі текстологічні рекомендації знайдуть своє застосування в едиційній практиці, при обґрунтуванні концептуальних засад майбутнього повного, науково-критичного видання творчої спадщини Ю.Яновського та ін. письменників.

Особистий внесок здобувача зафіксовано в обґрунтуванні новизни роботи, ідеї та висновки якої належать її автору. Будь-які форми використання досліджень інших літературознавців обумовлені відповідними посиланнями.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено і схвалено на засіданні кафедри теорії літератури та компаративістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні її положення відображені в монографії та публікаціях, а також у доповідях на наукових всеукраїнських та міжнародних конференціях, семінарах: “Постмодернізм як проблема в історії художньої літератури” (Київ, 2002), “Мова і культура” (Київ, 2002, 2003), П’ятий міжнародний конгрес україністів (Чернівці, 2002), “Творчість Юрія Яновського в контексті літературного процесу ХХ століття” (Київ, 2002), “Історична ретроспектива в українській літературі: від давнини до сучасності” (Київ, 2002), “Проблеми жанру, стилю, літературного напряму” (Запоріжжя, 2003), “Проблеми розвитку філології в Україні у контексті світової культури” (Київ, 2003), “Теоретичні й методологічні проблеми літературознавства” (Київ, 2003), “Тарас Шевченко: загальнолюдські та національні виміри творчості” (Київ, 2004), “Семіотика культури/тексту в етнонаціональних картинах світу” (Київ, 2004), “Тарас Шевченко і народна культура” (Черкаси, 2004), “Філологія в Київському університеті: історія та сучасність” (Київ, 2004), “Творчість Олександра Довженка в контексті світової культури” (Київ, 2004), “Художня форма” (Київ, 2004), “Мови та літератури народів світу в контексті глобалізації” (Київ, 2005), “Київські філологічні школи: історико-теоретичний спадок і сучасність” (Київ, 2005).

За матеріалами дисертації видано монографію (19 д.а.) та надруковано понад 20 наукових статей у фахових виданнях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дослідження – 371 сторінка, обсяг основного тексту – 340 сторінoк. Список використаних джерел містить 406 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету й основні завдання дослідження, визначено його наукову новизну, окреслено теоретико-методологічні засади, розкрито практичне значення роботи, зазначено етапи апробації результатів наукового пошуку.

У першому розділі “Текстологічні аспекти в сучасних літературознавчих методологіях” окреслено місце і роль методики й методології текстологічного аналізу в сучасному літературознавчому дискурсі, нові напрями текстологічних досліджень, перспективи розвитку.

В літературознавстві ХХ ст. зростання методологічної “самосвідомості” науки про літературу значною мірою обумовлене відкриттям відмінностей між, здавалося б, ідентичними поняттями – текст і твір. Уявлення про художній твір як багаторівневу структуру розширювало пошук у сфері методології критики, виявляло нові способи та прийоми інтерпретації. Відродилися й стали актуальними герменевтика та риторика, знайшли своє продовження історико-літературна, компаративістська, біографічна методології. Розробка нових методологічних ідей сприяла виникненню таких підходів, як соціологізм (В.Фріче, М.Розенталь, В.Переверзєв, М.Ліфшиц), формалізм (В.Шкловський, Ю.Тинянов, Б.Ейхенбаум), творчо-генетична школа (П.Сакулін, М.Піксанов), рецептивна естетика (В.Ізер, Г.Р.Яусс), деконструктивізм (Ж.Дерріда) та ін. Зближення літературознавства з антропологією та аналітичною психологією означило вищий рівень міфопоетичного та метафоричного мислення, а нове застосування психоаналітичних підходів до мистецтва лягло в основу теорії психоаналізу. Середина ХХ ст. стала часом зближення й протиборства різноманітних методологічних напрямів. Методологічний плюралізм засвідчив тенденцію багатопідхідності до аналізу художнього твору, інтенсивність розвитку різних методів та напрямів літературознавчих досліджень, існування в рамках однієї науки різнорідного методологічного інструментарію дослідження свого об’єкта, оскільки твір – явище складне й багатогранне. Розробляючи способи аналізу семантики зовнішніх зв’язків, літературознавча наука відкрила, що і внутрішні зв’язки тексту мають смисл та значення. Вони стали в центрі уваги структуралізму (роботи Празької школи, пізніше – Р.Барта, Ю.Лотмана, Цв.Тодорова, Ю.Крістевої) та семіотики (автори тартурського щорічника “Семіотика”). Поняття “контекст”, “гіпертекст”, “інтертекстуальність”, “підтекст”, “авантекст” і “генотекст”, які виникли у зв’язку з новими потребами інтерпретації художніх творів, відіграють важливу теоретико-методологічну роль. Означення тексту як головного об’єкта не лише філології, а й гуманітарного знання загалом, невід’ємне від ідеї діалогізації як особливої форми взаємодії всіх смислів, обґрунтованої М.Бахтіним. Оскільки спілкування відбувається на текстовій основі, то саме текст і розглядається як основна форма комунікації. Поняття “чуже слово”, “діалогізм”, “карнавалізація”, сформульовані М.Бахтіним, сьогодні поповнюють словник західного постструктуралізму.

Одне з важливих понять “формальної школи” – поняття прийому, способу побудови художньої конструкції, де твір розглядався як “щось зроблене, оформлене, придумане” (Б.Ейхенбаум), згодом розвинулося у методологічних розробках “нової критики” та структуралізму. Промовисті назви наукових праць В.Шкловського – “Як зроблений “Дон Кіхот”?”, Б.Ейхенбаума – “Як зроблена “Шинель”?” закцентовували на дослідженні морфології художнього тексту й можливостях текстуального аналізу для виявлення глибинних пластів змісту. Генетична критика у Франції, яка постала на ґрунті структуралізму та поетики на початку 70-х років ХХ ст., обравши об’єктом свого дослідження генезис художнього твору й мисленнєву діяльність письменника крізь призму його рукописів, також поставила собі завданням вияснити “як це діє?” через проекцію “як це було зроблено?” (Ж.Бельмен-Ноель). Цікаво, що на початку 20-х років ХХ ст. один із колег Б.Томашевського – М.Піксанов дійшов висновку: щоб зрозуміти, як зроблена “Шинель” М.Гоголя, треба знати, як вона робилася. Вчений розглядав “історію тексту” як частину “творчої історії”, яку чекають великі перспективи на ниві літературознавства. Власне, в цьому він доповнив і розвинув думку В.Перетца про необхідність вивчення “літературної історії”, замінивши це надто широке поняття суто текстологічним терміном “творча історія”.

Пов’язуючи свої завдання й методи з загальними закономірностями розвитку літератури, тими вимогами, які сьогодні ставляться перед гуманітарною наукою, сучасна текстологія відкриває нові можливості реконструкції історико-дискурсивного універсуму, в якому твір з’являється на світ. Катаклізми, які переживає текст у процесі свого становлення, руйнують ілюзію одномоментності його написання й демонструють складний шлях заперечень та переосмислень, протидій суб’єктивних та об’єктивних факторів, внутрішньої боротьби частини й цілого. Постійно видозмінюючись, текст модулює своїми начерками та чернетками, планами й списками, різними редакціями та варіантами, авторизованими машинописами і коректурами, що визначають поняття авантексту. Породжений аналітичним дискурсом, він не існує поза масивом рукописних джерел твору і є виявом тієї логічної системи, яка їх організовує. На справедливу думку Р.Барта, “здатність ламати узвичаєні канони” є для тексту визначальною. Звідси й закономірне заперечення сучасною текстологією поняття “канонічний текст”. Запозичений у богословів, цей термін означає загальноприйнятість, канонічність текстів (насамперед Біблійних), офіційно прийнятих церквою. Проте для текстів художньої літератури, що можуть бути доповнені або уточнені з виявом раніше невідомих джерел, це правило втрачає силу. Та й щодо канонічних текстів Біблії зараз з’явилися нові питання, пов’язані з віднайденням нібито невідомих раніше її частин, які зберігалися в недоступних донедавна печерах, і з якими сьогодні працюють теологи Ватикану.

Разом із поняттям “канонічний текст” позбавляється певної фетишизації й поняття основного тексту, особливо, коли йдеться про поліваріантний характер творчості, як наприклад, у Тараса Шевченка чи Василя Стуса. Проте, якщо в корпусі поетичних творів нової або новітньої літератури можемо говорити про багатоваріантність як основу видань, приймаючи ідею множинності за базову у визначенні основного тексту чи текстів, тобто розглядаючи їх як “вібрацію тексту саме варіантами” (Г.Грабович), то застосовувати такою ж мірою цей принцип до творів прозових значно складніше. Не встановивши тут основного тексту, важко говорити про цілісність твору, яку ідентифікуємо з певною сугестією, аж ніяк не закостенілістю, а радше – певною сформованістю тексту, який автор прагне донести до читача, часто проходячи складний і суперечливий шлях від задуму до втілення. Проблема закорінена не так у площині варіативності, як у площині вичерпальності авторського самовираження, різних етапах оформленості тексту, котрий, зрозуміло, лишається досить умовним у своїй завершеності. Творення варіантами для прозових творів є більше явищем доцентровим, аніж відцентровим. Варіанти у цьому разі – своєрідна канва для певної вивершеності. Розуміючи шлях написання твору як процес динамічний, багатофазовий, до якого входять усі джерела тексту, його рукописні та друковані варіанти й редакції, генетична текстологія прагне виявити той етап роботи письменника, де найповніше змогло реалізуватися його творче, особистісне “Я”, або ж навпаки, не зреалізувалося і чому. Розкриваючи максимальні можливості тексту, його “іншопросторові” виміри (оскільки й генезис далекий від прямолінійності, його форми багаточисельні й різноманітні), вона дає розуміння тих напрямків і рушійних сил смислу, які наближають до адекватного прочитання літературного тексту, глибшого розуміння самого автора.

Рукописи як “речові докази” конструювання тексту відкривають своєрідну стенограму творчого процесу з досить посутнім авторським началом, хоча участь митця у смислотворенні трактується по-різному. Однак реабілітація “автора”, проведена генетичною критикою, яскраво засвідчила те, що рукописи повертають первісний смисл “пишучій інстанції”, оскільки “присудок “писати” потребує підмета” (М.Конта). Означеність авантексту як інтелектуальної конструкції, де існує стільки ж напрямів, скільки існує підходів до вже опублікованого тексту, закономірно вивільняє генезис від лінійного прочитання, оскільки будь-який його аспект можна “розглядати” як породження нових смислів. Епоха постструктуралізму в критиці й постмодернізму в мистецтві, поставивши під сумнів конечність будь-якого кінця, сповідує відкриті структури, множинні смисли, переваги незавершеного тексту над ілюзорною довершеністю. “Воскрешаючи” історію авторського тексту, генетична текстологія виявляє перетин тих внутрі- й позатекстових зв’язків, які увиразнюють принципи кодування текстового матеріалу й декодування його в площинах різнорідних інтерпретаційних парадигм. Рукопис, як один із найважливіших аргументів автентичності тексту, розширює межі сучасних інтерпретаційних методологій, накреслюючи шлях новим гіпотезам.

У другому розділі “Генетичний “topos” ранньої творчості та складові автобіографічного синергену Юрія Яновського” розглядаються визначальні чинники формування текстуальності й контекстуальності мисленно-чуттєвого світу митця, шляхи пошуку творчої самоідентифікації, авторська репрезентація естетичних поглядів, типи художніх кодів. Дослідження теоретико-текстологічних проблем базується на аналізі широкої джерельної бази, яка виявляє складові автобіографічного синергену письменника, своєрідність його експериментувань у сфері смислової організації тексту, включення української літератури в контекст філософсько-психологічних та соціо-культурних модусів світової літератури.

У підрозділі 2.1. “Біографічна автореференційність як форма метатекстуальності” наголошується на оновленні інтересу до автобіографії як однієї з форм автотематизації, де замість біосу на першому плані постає поняття аутосу. Біографічна автореференційність Юрія Яновського як своєрідне самооповіщення, вказівка на самого себе, де автор та його поетика стають предметом власного тексту, є одним із прийомів метатекстуальності – свідомості про текст у широкому значенні слова. Причина актуалізації авторської особистості в сучасному літературознавчому дискурсі пов’язана з можливістю наукового дослідження літературних текстів у різних площинах, із застосуванням нових прийомів та способів інтерпретації, в основі яких лежать визначальні принципи багатьох гуманітарних наук – літературознавства, історії, психології, лінгвістики, філософії й ін. Ставлення до авто/біографії як до літературно-історичної, філософської проблеми, психологічного документу, матеріалів з політичної, соціальної, культурної історії виявляє такі основні принципи роботи з нею, як контекстуальність, ретроспективність, визнання автентичності, референційність (знаходження чогось та Я за текстом), варіативність моделі “людина й суспільство”, реляція понять “автор” – “оповідач” – “головний герой” у композиційно-смисловій структурі автобіографічного тексту. Закиди сучасних дослідників щодо “романізації автобіографії”, близькості позицій автобіографа та романіста аж ніяк не зменшують значущості цих “еґо-документів” в історичному плині часу, адже вони є джерелом морального й духовного досвіду людства, самопізнання та самовираження. У контексті сучасних теорій про сконструйованість світу автобіографії, невід’ємними складовими якого є дійсне та вигадане, текст літературний та історичний, наративний дискурс і реальний досвід життя, важливою є думка про те, що автобіографії та художня література надихаються тим самим стимулом (Н.Фрай). На тому, що життя будь-якої людини за певних умов може бути предметом естетичним, наголошував ще Г.Винокур.

Спонукою до з’яви першої відомої автобіографії Ю.Яновського, яка зберігається в Інституті рукописів НБУВ й датована 2 грудня 1925 р., став лист українського письменника та літературознавця М.Могилянського. Працюючи на той час керівником Комісії для складання біографічного словника діячів України при ВУАН, він звернувся до митця з проханням надіслати відповіді на анкету та фотографію для публікації у хрестоматії. Яновський дякував за теплий лист, а далі повідомляв, що з етичних міркувань не зможе надіслати фотографію, оскільки “писательствує” недавно й лише через кілька років буде зрозумілим, чи вартий він такої уваги. Серед прикладених на окремій сторінці біографічних даних пропонувалося вибрати ті для хрестоматії, які вважатимуть за потрібні, оскільки деякі її параграфи спеціально писалися для М.Могилянського. Самокритичність автора листа аж ніяк не була позірною. Всі, хто близько знав письменника, відзначали його надзвичайну вимогливість до себе. Самопізнання – ось що стало фактом його життя. Він був своєрідним “штрихкодом” у, здавалося б, досить стандартній анкеті, на яку письменник знайшов власні оригінальні відповіді. Судячи з них, для молодого Яновського важив тоді не “фактаж” біографії чи його достовірність, а означення імпульсу творчої енергії, процес самоідентифікації, напруга мислення і світовідчування.

Авторська репрезентація естетичних поглядів представлена на сторінках художніх творів та в щоденникових записах Яновського, в автобіографічних матеріалах й епістолярній спадщині, у публіцистиці, документальних джерелах. Цей метатекст, як органічна складова автобіографічного синергену, виявляє максимальну відвертість та відкритість митця у спілкуванні з читачем, велику повагу як до прихильників, так і до опонентів. Автобіографічний наратив Яновського 20-х рр., здається, якраз і був покликаний до життя, аби через розповідний аспект, історію власного життя, весь комплекс актуалізації підкреслити необхідність діалогізму як принципу розуміння. Нова форма автобіографічного вираження виявляла наративні стратегії, що сприяли глибшому розкриттю характеру, цілісності відтворення “шляху героя”, зближенню з читачем, образ якого, як зазначав колись М.Бахтін, перебуває у тому самому просторі й часі. Ведучи діалог із самим собою, своїм часом і читачем, Яновський актуалізує “текст” свого життя засобами персональної автореференційності. Він прагне підібрати найточніші образи, звуки, слова й форми для передачі “себе” та відтворення “внутрішнього Я”. Процес самоусвідомлення і самопізнання з необхідністю передбачав закономірну складову тріади – самовираження.

Починаючи з 30-х років, акценти помітно змістяться й на перший план настійно виступатимуть складові “персонального наративу”, ретельно профільтровані внутрішньою цензурою. Пізнання феномену людської індивідуальності, що дедалі залежало від розуміння самоцінності особистості, заступило однозначне трактування її як жорстко детермінованого суспільними відносинами, соціально-історичними та політичними обставинами суб’єкта. Запущені тоталітарним режимом “механізми табуювання” (І.Бєлєнький) визначили ідеологічні детермінанти ціннісно-смислової текстуалізації життя, регламентацію корелят авто/біографічного простору. Особистісне начало, маркування себе як індивіда з унікальним внутрішнім досвідом відсувається на другий план. Автобіографія як засіб самовираження поступається місцем “офіційній” біографії, що вже набула статусу ерзаца.

Наголошуючи на важливості біографічного матеріалу для літературно-наукової праці, тісно пов’язаної з психологією творчості, сучасні дослідження відкривають не лише постать творця, а й чинники його особистого, внутрішнього життя, що відбиваються в художній творчості, світоглядній системі, у всій неповторності життєпису. Вибудуваний на базі синергетичного розуміння синтезованої інформації автобіографічний синерген дає можливість хронотопічного означення автобіографічної особи, її багатовимірності, симфонічності. Інтеграція біографічної традиції в структуру історико-культурного дискурсу передбачає полісемантичне прочитання своєрідної максими “життя як текст”, де всі компоненти з необхідністю виходять на рівень метатексту.

У підрозділі 2.2. “Реляція “автор - текст” у модерній новелістиці” увиразнюється можливість подолання хибної альтернативи “текст або автор” крізь призму творчої відповідальності митця як основного генератора смислу в даному тексті й причетність до загального смислу через діалогічність розуміння.

У сучасній філології проблема “автор – текст” залишається чи не найдискусійнішою, відкритою. Нові інтерпретаційні версії, що з’являються на різних етапах її осмислення, відштовхуються як від конкретного художнього матеріалу, так і від тих суттєвих теоретичних результатів, на які здобулася наукова думка на сьогоднішньому етапі. На прикладі першої збірки новел Ю.Яновського “Мамутові бивні” (1925) в дисертації досліджуються різні аспекти цієї проблеми, де вихідною точкою є текст, переломлений через світовідчуття автора.

Документальну основу першої новели – “Мамутові бивні” закцентовано епіграфом, взятим із тодішніх газет: “…Коло Трипілля знайдено мамутові бивні”. Авторський код, закладений на початку новели, поступово “дешифрується” наступним розвитком подій. Письменник відразу налаштовує читача на певну оперетковість дійства. Монтажність авторських планів у конструюванні сюжету є ніби своєрідним продовженням оперетки з мамонтом Вімом, але вже в нових історичних декораціях. Ця пародія поширюється і на характер кінозйомок, і на ті принципи, які неприйнятні для автора як творчої людини. Він відверто глузує з трафаретності, шаблонності низькопробного кінематографа, надуманості та штучності сюжетів. Позиція митця виражається переважно через оповідний текст, де між ним і оповідачем, який веде мову від першої особи, існує відчутна близькість. Майстерне “кінооко” художника закцентовує “кінокадри”, що могли б стати матеріалом кінохроніки. У фіналі автор максимально “оприлюднює” себе як носій концепції всього твору, а сюжетно-“міфологізуюча” функція розкривається через відношення “творець і створене”. У міфологізації історії відчувається настанова на зрив фальшивих масок як у мистецтві, так і в житті, гіркота й сором за “примітивні мелодії” й “погану оперету”.

Експериментуючи зі змістом і формою, Ю.Яновський прагне модернізувати традиційну манеру письма, підняти на вищий рівень художнє мислення читача, знайти нові шляхи творчого самовираження. Не менш цікавою у цьому плані є наступна новела – “Історія попільниці”. Виявляючи елементи епатажу й штрихи детективного роману, епіграф задавав відповідний настрій. На першому плані – постать оповідача, який коментує події від першої особи, витримуючи правила популярних розповідей “про шпіонів” та переломлюючи їх через драматичні зіткнення “фатальної” любові й жорстокого обов’язку, довіри та зради, злочину і кари. Композиційна рамка твору довершує міфологізуючу функцію тексту як спосіб інобуття “концепційного” автора.

На рівні протиборства свідомостей розгортається й основна драма в новелі

“Роман Ма”, що перегукується з “Історією попільниці” своїм закінченням. Сюжетні перипетії, суголосність характерів обумовлені ідентичним кодом та історичним матеріалом – подіями громадянської війни в Україні, відтвореними в усій повноті та складності. Як і раніше, оповідач є однією з ролей автора та однією з форм вираження його свідомості. Яновський знову ставить героїв у ситуації неминучого вибору, критичного порубіжжя, де вони виявляють себе як натури складні, сильні, вольові, безкомпромісні. Революційна ідея, ставши для них мірилом честі, добра і справедливості, беззаперечно відсуває на другий план глибоко людське, особисте, загострюючи тим самим до краю конфлікт між пошукуваним ідеалом та реальною дійсністю. Унікальність характерів закцентовує і незвичність обставин та ситуацій. Автор-оповідач прагне максимально заінтригувати читача, піднести до верховіть своєї творчої фантазії. У заключних рядках твору знову з’являється власне автор й, об’єктивуючи свої уявлення про основні моральні категорії, виразно солідаризується з бійцем, який апелює до сонця, що також повстало проти кровопролиття. У короткому зауваженні про дивного романтика, який залишив на могилі Ма гільзу від парабелума Рубана, він не бере на себе роль судді, а радше виступає “свідком для суду”, аби розповісти, що сталося…

У новелі “Туз і перстень”, ретроспективно звернутій до “Роману Ма”, знову з’являється паралель із розстріляним сонцем. Письменник вірив – відвернути катастрофу спроможні лише людяність і гуманізм, сповідування норм та принципів християнської моралі. Ця домінанта ранньої новелістики Яновського, певною мірою, диктує й право вибору його героями, уміння скористатися чи знехтувати ним. Письменник не нав’язує своїх рішень, даючи змогу кожному зробити власні висновки. Завдяки образній структурі, драматизму дії, лірико-експресивним відступам тексту, що сприяють максимальному самовираженню автора, проводиться “спектральний” аналіз вічних понять, серед яких особливо закцентовано загальнолюдські християнські цінності.

Розуміння функції автора як творця особливої філософії та естетики тексту увиразнює його роль як генератора смислу, органічної складової художньої цілісності. У стилетворчому плані він становить визначальну характеристику як окремо взятого твору, так і всієї літератури. Основна стилетвірна ознака художнього письма Ю.Яновського – “духовний романтизм”, де висока одухотвореність, смислова наповненість слова виступає не просто засобом відтворення світу, а й джерелом розуміння, стає важливою ланкою в сприйнятті літератури як “нової реальності”, що гармонізується в уяві читача відкритою множинністю інтерпретацій. Поширення меж тексту до “співтворчості розуміючих” (М.Бахтін) і є тим необхідним компонентом, який уможливлює діалогічність культур, помножуючи художній досвід людства.

У підрозділі 2.3. “Текстологічні паралелі та міжтекстуальні аналогії в системі творчих корелят митця (“Пісні Ут”, повість “Байгород”)” аналізується авторська експозиція естетичних принципів у призмі типологічних моделей світової літератури, новаторські тенденції творчості митця з позицій специфіки і типів художнього мислення.

В українській прозі ХХ ст. Ю.Яновського справедливо визнано одним із

найбільших реформаторів. Це стосується не лише його відкриттів у сфері смислової організації тексту, формо- та жанротворення, а й значно ширше – включення української літератури в систему нових естетичних координат, закорінення на наших теренах європейської мистецької традиції, входження України в світовий культурний та геополітичний простір. Конструкції модерного письма й типи художніх кодів потверджували широке інтертекстуальне поле творчості письменника, що дало підстави для звинувачень функціонерами від літератури у “стилізації під банальну Європу”, “іноземщині”. Яновський творив на тих висотах духу, де перехрещуються шляхи великих митців усіх часів і всіх народів. Так, певні естетичні принципи та ідеали українського митця можна об’ємніше уявити на тлі ідей німецького поета, драматурга і теоретика мистецтва Ф.Шіллера. Духовний романтизм Яновського проектувався на гуманістичне громадянське суспільство, про яке колись мріяв Шіллер. У 1799 р. він написав один із кращих своїх творів – “Думу про дзвона” (переклад М.Лукаша, в інших перекладах – “Пісня про дзвона”). Перший вірш Ю.Яновського українською мовою також мав суголосну назву – “Дзвін”. У ньому ще були помітні риси учнівства, але вже від початку він випромінював той могутній духовний імпульс, особливий душевний лад, які згодом сповна виявляться у надзвичайно близькій до шіллерівської “Пісні