НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

ГОДЛЕВСЬКА ВАЛЕНТИНА ЮРІЇВНА

УДК 321.7(460)”1960/1982”

ПЕРЕХІД ВІД АВТОРИТАРИЗМУ ДО ДЕМОКРАТИЧНОГО

СУСПІЛЬСТВА В ІСПАНІЇ

(1960- 1982 роки)

07.00.02 – всесвітня історія

Автореферат

на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського.

Науковий керівник: | доктор історичних наук, професор

Іваницька Ольга Павлівна,

Київський міжнародний університет,

завідувач кафедри міжнародних відносин.

Офіційні опоненти: |

доктор історичних наук, професор

Бєловолов Юрій Григорович,

Донецький національний університет,

професор кафедри міжнародних відносин

і зовнішньої політики;

кандидат історичних наук,

Коннова Майя Вікторівна,

Вінницький державний педагогічний університет

ім. Михайла Коцюбинського,

старший викладач кафедри всесвітньої історії.

Провідна установа: |

Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича, історичний факультет.

Захист відбудеться “_24_” листопада___________ 2006 р. о 15.00___ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 в Інституті історії України НАН України (адреса: 01001, м.Київ, вул. Грушевського, 4)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, м.Київ, вул. Грушевського, 4)

Автореферат розісланий “_20_” _жовтня_________ 2006р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук, професор ГУРЖІЙ О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність проблеми. Процес демократичної трансформації українського суспільства, що розпочався після розпаду СРСР, супроводжується низкою соціально-економічних, політичних та ідейно-моральних проблем. Звідси постає необхідність вивчати і використовувати досвід країн, в яких нещодавно відбувся перехід до демократичного режиму. У світлі цього безсумнівний інтерес представляє Іспанія, демократизація якої виявилася певним рубежем у розвитку світових демократичних транзитів. Франкістська диктатура, що затвердилася при владі в результаті кровопролитної громадянської війни, припинила своє існування мирним шляхом - внаслідок власних протиріч і тиску знизу, без військової поразки або повалення. Якщо при скиненні фашистських диктатур у європейських державах в 1940-і роки вирішальну роль зіграли зовнішньополітичні фактори і вони ж прискорили крах авторитарних режимів у Португалії й Греції в 1974 р., то в Іспанії поштовх трансформаційному процесу був заданий зсередини. Перебудова недемократичного режиму була здійснена „згори” реформаторською частиною правлячої еліти, що пішла під тиском опозиції на переговори з демократичними силами. Згодом багато елементів цієї моделі були використані в країнах Східної Європи й Латинської Америки.

Зрозуміло, що унікальність іспанського, як і будь-якого іншого досвіду, диктує відповідну обережність у проведенні паралелей та прямому перенесенні його на практику інших держав, навіть якщо вони, як і Іспанія, здійснюють перехід від тоталітарної та авторитарної систем до демократичної. Але заслуговують на пильну увагу апробовані в Іспанії принципи, методи, підходи та механізми конкретних дій, характер реакції на проблеми, що існують у соціально-економічній та політичній сферах, тобто фактори, які сприяли їх мирному розв’язанню. Адже іспанський досвід може виявитися корисним для України.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в рамках затвердженої наукової проблеми кафедри всесвітньої історії Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського.

Метою дисертаційного дослідження є виявлення істотних особливостей еволюції франкістського режиму та закономірностей становлення демократичного суспільства в Іспанії.

Мета зумовила розв’язання таких наукових завдань:

а) проаналізувати сучасний стан науково-дослідної розробки історії Іспанії пізнього франкізму та постфранкізму;

б) простежити еволюцію франкістського режиму та з’ясувати основні передумови його трансформації в напрямі демократизації;

в) виявити компоненти франкістської спадкоємності, які заважали процесам суспільного оновлення Іспанії;

г) встановити шляхи досягнення консенсусу між різними політичними силами Іспанії заради мирного і поступового переходу до демократії;

д) проаналізувати компромісний характер взаємодії правлячих кіл Іспанії та сил опозиції на етапі інституалізації нової демократичної системи;

е) систематизувати соціально-економічні, політичні та національні проблеми, успадковані від франкізму, та визначити шляхи їх розв’язання в ході демократичного процесу;

ж) схарактеризувати основні закономірності та особливості переходу Іспанії від авторитарного суспільного устрою до повноцінного демократичного;

з) дослідити процес утвердження демократії в Іспанії та проаналізувати фактори, які забезпечили його незворотність.

Об’єктом дослідження є політична та соціально-економічна історія Іспанії в роки пізнього франкізму та постфранкізму.

Предметом вивчення став процес становлення демократичного суспільства в Іспанії.

Хронологічні межі охоплюють період з 1960 до 1982 р. Нижня межа зумовлена лібералізацією франкістського режиму та створенням передумов мирного переходу до цивілізованого демократичного суспільства. Верхня межа ? першою перемогою соціалістів на парламентських виборах у демократичній Іспанії.

Географічні межі дослідження охоплюють територію Іспанії.

Теоретико-методологічну основу дисертації становлять принципи історизму, системності, об’єктивності та всебічності при оцінці перехідного процесу в Іспанії.

Виділити певні події, чітко визначаючи їх часові рамки, дозволив проблемно-хронологічний метод. Застосування цього методу сприяло встановленню часових меж демократичного процесу в Іспанії та побудові відповідної періодизації.

Вивчити спеціальні питання історичного дослідження допомагає використання статистичного методу. За його допомогою ми визначили, зокрема, соціально-етнічний, соціально-демографічний, професійно-освітній, професійно-демографічний склад іспанського суспільства в період пізнього франкізму та постфранкізму, дослідили основні показники економічного розвитку Іспанії в зазначені періоди, простежили динаміку робітничого руху, страйкової боротьби, студентських виступів в 1960-ті роки, з’ясували розстановку іспанського електорату під час виборів 1977, 1979 та 1982 років тощо.

Порівняльно-історичний метод був нами використаний, зокрема, при співставленні процесів демократизації у країнах Південної Європи та Латинської Америки з метою встановлення особливостей та закономірностей перехідного процесу.

Теоретичне і практичне значення результатів дослідження полягає у тому, що воно є основою для поглибленого вивчення новітньої історії Іспанії, а саме: еволюції диктаторського режиму в демократичний, особливостей соціально-політичних та економічних змін, закономірностей становлення демократії в Іспанії. Матеріали дисертації можуть бути використані при написанні спеціальних та узагальнюючих праць з новітньої історії Іспанії, з відповідних тем курсу політології та основ демократії, а також при підготовці загальних та спеціальних курсів з новітньої історії Іспанії у вузах. Щодо унікального досвіду мирного переходу до демократії, то він може стати підґрунтям в реалізації конструктивних завдань сучасного українського державотворення.

Наукова новизна роботи визначається такими результатами:

а) вперше у вітчизняній іспаністиці проаналізовано, систематизовано і використано переважну частину різножанрових документальних джерел пізньофранкістського і постфранкістського періодів, здійснено історіографічний аналіз зарубіжної, передовсім іспанської, та вітчизняної історичної літератури з досліджуваної проблематики, з’ясовано їх здобутки та лакуни;

б) узагальнено конкретику додемократичної самокорекції пізнього франкізму в економічній, соціальній, політичній, ідеологічній та психологічній сферах і, таким чином, з’ясовано ґенезу передумов демократичного транзиту в Іспанії;

в) досліджено питання хронологічних меж та внутрішньої періодизації процесу іспанського переходу від авторитарної до демократичної суспільно-політичної системи, запропоноване власне бачення та мотивацію розв’язання цієї теми;

г) вивчено і систематизовано комплекс факторів, які спричинили мирний характер демократичного переходу;

д) виявлено основні закономірності, особливості та перебіг еталонної трансформації авторитарного франкістського режиму в демократичне суспільство;

е) визначені шляхи вирішення політичних, економічних, соціальних та національних проблем, що супроводжували перехідний період до демократії в Іспанії;

ж) встановлено фактори, які забезпечили успішність та незворотність демократичного процесу.

Апробація результатів дисертаційного дослідження здійснена на Всеукраїнських науково-практичних конференціях “Вивчення всесвітньої історії в Україні: сучасний стан та перспективи” (17-18 жовтня 2002 р., м. Чернігів) та „Актуальні проблеми історії та правознавства у працях молодих вчених” (23-24 жовтня 2003 р., м. Тернопіль), на VIII міжнародній науково-практичній конференції „Гуманізм та освіта” (19-20 вересня 2006 р., м.Вінниця), на засіданнях кафедри політології та права, а також кафедри педагогіки, психології та соціології Вінницького національного технічного університету, кафедри всесвітньої історії Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського, кафедри міжнародних відносин Київського міжнародного університету.

Результати дисертаційної роботи викладені в 8 наукових статтях, 7 з яких надруковані у фахових виданнях.

Обсяг і структура. Структура дисертації, у відповідності до поставленої мети наукового пошуку, складається зі вступу, чотирьох розділів, узагальнюючих висновків, списку використаних джерел та літератури, що містить 300 найменувань, а також додатків. Повний обсяг роботи становить 217 сторінок, з них 189 – основного змісту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, визначено мету, завдання, об’єкт та предмет, хронологічні та географічні межі, теоретико-методологічну основу, розкрито практичне та теоретичне значення одержаних результатів, сформульовано наукову новизну, визначено структуру роботи, подано інформацію щодо апробації результатів праці.

Розділ 1 – „Джерела, історіографія та теоретико-методологічні основи дослідження”. Еволюція франкістського режиму, закономірності та особливості розвитку післяфранкістської Іспанії віддзеркалені у різнопланових документальних джерелах, більша частина з яких має офіційний характер. Їх можна класифікувати наступним чином: 1) документи юридичного та політичного характеру; 2) мемуарна література; 3) статті, промови, інтерв’ю політичних діячів; 4) офіційні статистичні матеріали; 5) матеріали періодичної преси Іспанії.

Основу вивчення джерельної бази періоду пізнього франкізму (початок 1960-х - середина 1970-х років XX ст.) становлять збірники документів Х. М.Сабіна Родрігеса „Франкістська диктатура (1936-1975). Тексти і документи” та А. Х.Санчеса Наварро „Трансформація в документах”, які вмістили матеріали урядового, юридичного, політичного та статистичного характеру („План стабілізації та лібералізації” (1960-1964 роки), „Плани розвитку” (1964, 1969, 1972 роки), Органічні закони франкістської держави, програми уряду тощо). Jose Manuel Sabin Rodriguez. La dictatara franguista (1936-1975). Textos y documentos. – Madrid, 1997. – 449 р.; Navarro Sanches Angel J. La transicion en sus documentos. – Madrid, 1998. – 661 p. Аналіз цих джерел дозволяє стверджувати, що мирний і в цілому безболісний характер іспанської демократизації спричинений поступовою демократичною трансформацією режиму Ф.Франко в останній період його функціонування. Так, зокрема, відсутність Конституції в Іспанії у зазначений період була компенсована саме Органічними законами.

Процес інституалізації нового демократичного режиму, що розпочався після смерті Ф.Франко в листопаді 1975 р., представлений насамперед законом „Про політичну реформу” (1976 р.), "пактом Монклоа" (1977 р.), Конституцією Іспанії (1978 р.), „Кодексом політичних законів” (1984 р.) та збірником „Документи та трудове законодавство перехідного періоду” (1982 р.) Los Pactos de la Moncloa.- //Transicion politica y consolidacion democratica. Espana (1975 – 1986). – Madrid, 1992. – Р.473-493; Ley 1/1977, de 4 de enero, para la reforma politica// Transicion politica y consolidacion democratica. Espana (1975-1986). – Madrid, 1992. – Р.471-472; Испания. Конституция и законодательные акты. — М., 1982. — 351 с.; Codigo de Leyes politicos. – Madrid1984. – 689 p.; Documentos y legislacion laboral de la transicion. – Madrid, 1982. – 356 p.. На їх підставі можемо прослідкувати послідовність дій владних структур, механізм заміни авторитарної політичної системи демократичною, введення та застосування демократичних процедур, розв’язання соціально-політичних та економічних проблем.

Суттєвим джерелом вивчення історії переходу Іспанії до демократії є мемуарна література, виступи та інтерв’ю провідних політичних діячів Іспанії - короля Хуана Карлоса I, прем’єр-міністрів, лідерів політичних партій тощо Calvo Sotelo, L. Memoria viva de la transicion. – Barcelona, 1990. – 276 р.; Carrillo S. Memorias. – Barcelona,1993. –752 р.; Fraga M. En busca del tiempo servido. – Barcelona, 1987. – 481 р.; Гонсалес Ф. Нет магической формулы реформ // Латинская Америка. — 1991. — № 12. – С.3-8.. Ці матеріали дозволили з’ясувати особисте бачення перебігу подій учасниками процесу демократизації, їх позиції, цілі, плани тощо. Так, наприклад, виступи та звернення іспанського короля Хуана Карлоса I засвідчують те, що він не лише підтримав перехід Іспанії до нового демократичного суспільства, а й виступив одним з ініціаторів цього процесу.

Наступну групу матеріалів складають статистичні дані: результати референдумів 1976 та 1978 рр. на підтримку Закону про політичну реформу та проекту Конституції, парламентських виборів 1977, 1979 та 1982 років, динаміка росту ВНП, зарплатні тощо.

Матеріали іспанської періодичної преси є значною складовою джерельної бази, оскільки на її шпальтах докладно висвітлювався стан перебігу демократичного процесу. Передусім, це „Cambio 16”, „El Pais”, „Mundo obrero”, „El Socialista”, „Тriunfo”, „Economia”, „Nuestra bandera”, „Тiempо”, „Nueva Epoca”.

Досвід іспанського варіанту переходу до демократії був і залишається предметом наукових досліджень фахівців в області історії, політології, права, соціології, транзитології. Здійснений автором історіографічний аналіз окресленої теми дозволяє поділити усі дослідження на чотири групи: 1) публікації радянської доби; 2) праці іспанських науковців; 3) праці зарубіжних вчених; 4) науковий доробок українських істориків часів незалежності.

Науковий доробок радянських істориків фокусувався передовсім на з’ясуванні природи та сутності франкістського режиму Испания. 1918-1977 гг. Исторический очерк. М., 1975. — 496 с.; Понеделко Г.Н. Государство в Экономике Испании: взгляд в прошлое и современность. — М., 1991. — 144 с.; Волков Л.Б. Франкистская Испания. — Фашистская диктатура // Советское государство и право. — 1965. — № 2. – С.130-137; Баранова Т.Н., Лукьянова Л.И. Испания: истоки и современные тенденции оппозиционного движения. М., 1977. — 195 с.. Підхід до цього питання був майже однозначний: франкізм - це тоталітарний фашистський режим. Проблематика демократизації Іспанії не досліджувалась ґрунтовно за радянських часів. Найзмістовнішою історіографічною роботою, на наш погляд, є колективна праця „Сучасна Іспанія”. Науковці висвітлили роль найвпливовіших політичних інститутів в процесі становлення демократії, акцентуючи особливу увагу на ролі Іспанської соціалістичної робітничої партії та Комуністичної партії Іспанії, які відіграли важливу роль в перехідному процесі. Современная Испания. Отв. ред. Загладин В.В. — М., 1983. — 383 с. Значну роль у дослідженні історії Іспанії в радянські часи відіграло періодичне видання збірників досліджень „Проблеми іспанської історії”. При аналізі публікацій радянської доби щодо історії постфранкістської Іспанії нами враховано заідеологізованість історичної науки в СРСР, звідки і тенденційність у висвітленні демократичних іспанських перетворень.

Зарубіжні та вітчизняні науковці зосередили свою увагу в першу чергу на встановленні певних закономірностей та побудові політико-правових моделей перехідного процесу. Серед загальних теоретичних досліджень з цієї теми варто виділити праці американських дослідників Д. Растоу, С. Хантінгтона, Т. Карла, Х. Лінца, іспанських науковців Р. Котарело, Х. Мараваля, М. Касіаглі, російських В. Гельмана, О. Харитонову, Д. Фадеєва., А. Мельвіля, українських О. Романюка та В. Бурдяк. Растоу Д. Переходы к демократии : попытка динамической модели // Полис. – 1996. - №5. – С.5 -16; Хантингтон С. Третья волна: демократизация на исходе ХХ века. – М., 2003. –367 с.; Linz Juan j. La transicion a la democracia en Espana en perspectiva comparada // Tusell J., Soto A. Historia de transicion 1975 – 1986. –Madrid, 1996. – Р.21-45; Powell Ch. Espana en democracia. 1975 – 2000. – Barcelona, 2001.- P.129-136; Cotarelo R. La transicion democratica Espanola // Transicion politica y consolidacion democratica. Espana (1975 – 1986). – Madrid, 1992. – Р.9; Гельман В.Я. Постсоветские политические трансформации (Наброски к теории) // Полис. – 2001. – № 1. – С. 15-29; Мельвиль А.Ю. Опыт теоретико-методологического синтеза структурного и процедурного подходов к демократическим транзитам //Полис. – 1998. – №2. – С. 6-38; Бурдяк В.І. Політичні трансформаційні процеси в Болгарії у посткомуністичний період: Дис. д-ра політ. наук: 23.00.02. – Чернівці, 2004. Погляди науковців на проблему моделювання перехідних процесів від недемократичних режимів є тотожними. Аналізуючи закономірності перехідних процесів, більшість з них наголошують на послідовності і спадковості процесів лібералізації авторитарного режиму, встановлення демократії та її консолідації.

Одним з наукових напрямів, що вивчається у рамках перехідного процесу в Іспанії, є з’ясування еволюції франкістського режиму та формування в його надрах передумов переходу до демократії. Грунтовно досліджували це питання іспанські науковці А де Мігель, Ч. Паеул, Р. де ла Сієрва, Д. Руіс, Р. Тамамес, англійці Д. Гілмор, Р. Гіллеспі, П. Престон, С. Пейн, Р. Карр, російські дослідники С. Пожарська, С. Хенкін, український науковець О. Іваницька. Gilmour D. The transformation of Spain: From Franco to the constitutional monarchy. —L.,1985. – 322 р.; Payne Stanley G. El regimen de Franco.1936 – 1975. – Madrid, 1987. – 682 p.; Powell Ch. Вказана праця. – P.22-123; Preston P. The triumph of democracy in Spain. – L., N.Y., Methuen, 1986. – 274 р.; Пожарская С.П. Думал ли Франко о будущем Испании? // Проблемы испанской истории. 1992. — М. — 1992. — С. 5 — 15; Политика и власть в Западной Европе XX века. Монография. – М., 2000. – С.213-226; Хенкин С.М. Испания после диктатуры. — М., 1993. — С.21-31; Іваницька О.П.Політичний розвиток франкістської Іспанії. 1939 –1975 рр.- Вінниця, 1996. – 90 с.; Її ж. Франко – каудильйо Іспанії. Вінниця. 2002. — 424 с. Більшість дослідників зазначають, що поступова лібералізація державного втручання в економічну сферу сприяла активному включенню Іспанії в систему міжнародного поділу праці. Прямим наслідком дії цього процесу став економічний бум 1960-х років. Нова модель економічного росту в довгостроковому плані спричинила необхідність глибоких і незворотних політичних зрушень. Так, наприклад, Р. Гіллеспі підкреслює, що економічні зміни у франкістській системі одночасно зміцнили опозицію і переконали більшу частину правлячої еліти в необхідності політичних перетворень.

Особливу увагу науковці приділили дослідженню ролі провідних політичних сил Іспанії, найвпливовішими з яких завжди були монархія, уряд, армія та католицька церква.

Успішний мирний перехід від авторитарної диктатури до демократії в Іспанії традиційно пов'язують з діяльністю першого демократичного уряду на чолі з А. Суаресом. Скорегована, послідовна, обміркована діяльність влади на початковому етапі розгортання демократії розглядається детально іспанськими науковцями Р.дель Агіла, Ч.Пауелом, В.Прего, А.Сото, англійськими П. Престоном, Д. Гілмором, Р. Карром, Х. Фусі, російськими С. Хенкіним, В. Поповим, Д. Фадеєвим та ін. Preston P. Вказана праця. – P. 94, 168; Gilmour D. Вказана праця. — P.47; Soto A. La transicion a la democracia. Espana, 1975 – 1982. – Р.35-45; Tusell j. La transicion espanola a la democracia. – Р.51-62; Фадеев Д.А. Опыт политики переходного периода. Испания после Франко // Полис. — 1991. — № 5. – С.121-127; Powell Ch. Вказана праця. — P.159-208, 222-232; Хенкин С.М. Вказана праця. – C.47-55. Науковці одностайні в тому, що уряд А.Суареса на початковому етапі демократизації впроваджував виважену, планомірну, побудовану на компромісах політику співробітництва з всіма політичними силами країни заради подолання труднощів перехідного періоду. Позитивно оцінюється науковцями діяльність уряду щодо знаходження підтримки реформ з боку найвпливовіших політичних сил – провідних політичних партій, армії, церкви.

Успіх демократичного процесу багато в чому залежав від позиції Збройних сил та католицької церкви, які свого часу виступали опорами франкістського режиму. З початком лібералізаційних процесів, як зазначають науковці, ці інституції почали переходити в опозицію до режиму, хоча військові ультра і здійснювали ряд спроб перервати демократизацію після смерті Ф.Франко. M. Marquez Mella. Los grupos de precion en la transicion politica// Tezanos J. F., Cotarelo R., Blas A. de. La transicion democratica espanola. – Madrid, 1993. – P. 164-178; Navarro Esteban J. 25 anos sin Constitucion. - Madrid, 2003. –P.109-133; Cierva R. de la. El 23-F sin mascaras.- Madrid, 1998. – 330 p.

Особливістю іспанського переходу до демократії є спрямовуюча роль монархії. Найвизначнішою заслугою короля, на думку багатьох дослідників, є здатність поєднати монархічну форму правління з демократією. Король виступив символом єдності нації, примирювача політичних, соціальних, регіональних сил, арбітром при сутичках інтересів держави та суспільства. Вилальонга Хосе Луис де. Король. Беседы с королем Испании доном Хуаном Карлосом 1: пер. с исп. Зорина И., Чеботарева С. – М., 2003. - 304 с.; Seco Serano C. La Corona en la transicion Espanola // Tusell J., Soto A. Historia de transicion 1975 – 1986.p.138-159; Хенкин С.М. Хуан Карлос I: политический портрет. – М., 2001. – 92 с.; Пожарская С.П. Бурбоны в Испании // Новая и новейшая история. –1993. – №1. – С.163-171.

Одним з основних факторів, на думку більшості дослідників, від якого вирішальним чином залежало зміцнення демократії в Іспанії, була проблема стосунків "центр-периферія". Науковці одностайні в тому, що в Іспанії був застосований ефективний спосіб розв’язання національно-регіональної проблеми. „Держава автономій” стала проміжною, компромісною формою між унітарною державою і федерацією. Ця форма врегулювання національно-регіональних протиріч уберегла багатонаціональну країну від дезінтеграції. Gunter R., Sani G. y Shabad G. Spain after Franco: the making of competitive party system. – Berkely. etc., 1986.-516 p.; Fusi j. El desarrollo autonomico. El desarrollo autonуmico //Tusell J., Soto A. Historia de transicion 1975 – 1986. – Madrid, 1996. – Р.444-464; Nogueira j. Vilas. La organizacion territorial del Estado // Transicion politica y consolidacion democratica. Espana (1975–1986) – Madrid, 1992. - Р.219-243; Кожановский А.Н. Народы Испании во второй половине ХХ в.: (опыт автономизации и национального развития). — М., 1993. — 189 с.

Незважаючи на значний науковий доробок з історії становлення демократичного суспільства в Іспанії, існує певна лакуна, особливо у вітчизняній іспаністиці, з ряду проблем: відсутня систематизація основних економічних, соціальних, політичних, психологічних передумов переходу Іспанії від авторитаризму до демократії; не з’ясовано фактори, які спричинили мирний характер зазначеного процесу; потребують вивчення основні закономірності та особливості трансформації франкістського режиму в демократичне суспільство; недостатньо досліджені шляхи розв’язання політичних, економічних, соціальних та національних проблем, що супроводжували демократичний процес в Іспанії; бракує систематизованого переліку факторів, які забезпечили успішність перехідного періоду.

Розділ 2 - „Еволюція франкістського режиму та створення передумов його мирної демократичної трансформації”. Франкістська диктатура утвердилася при владі в результаті кровопролитної громадянської війни 1936-1939 рр. Попри всі минулі та теперішні різночитання, в історії франкістського режиму виділяють два чітко окреслені та істотно відмінні один від одного етапи: перший (1939-1959 рр.) кваліфікують як „тоталітарно-авторитарний”, другий (1960-1975 рр.) визначають майже одностайно „авторитарним режимом”.

Ф.Франко проявив себе прагматичним, гнучким і далекоглядним політиком у процесі інституалізації режиму. Зокрема, відсутність конституції компенсувалась так званими “основними законами”. Доволі гнучкою була і структура влади франкістської держави. Панівні позиції в політичній системі франкізму належали не стільки політичним силам, скільки традиційно-консервативним (церкві та армії). Єдиною формою організації економіки та суспільного життя на першому етапі існування франкізму був корпоративізм, який був складовою політики автаркії, стимульованою зовнішньополітичними обставинами.

Наприкінці 1950-х років автаркія вичерпала себе. Перед режимом постало питання про радикальну економічну реформу, здатну послабити або ж ліквідувати етатизацію економіки, відновити роль деформованих товарно–грошових відносин, залучити іноземний капітал. Іспанія взяла курс на „відкриту економіку”.

Прибічники реформ, здійснивши спеціальний “план стабілізації” (він передбачав, зокрема, поступову відміну державного контролю над господарчою діяльністю, цінами та зарплатнею, девальвацію песети та перетворення її в конвертовану валюту, зменшення фінансового дефіциту, надання більш широкого доступу на внутрішній ринок іноземним фірмам) і спираючись на підтримку Організації економічного співробітництва і розвитку та Міжнародного валютного фонду, зуміли знайти шлях реформування економіки. Результатом лібералізації економічного життя в 1960-х – початку 1970-х років стало іспанське „економічне диво”, коли чітко виявились переваги переходу до “відкритої економіки”. За об’ємом промислового виробництва Іспанія посіла восьме місце у капіталістичному світі і п’яте у Європі.

Франкізм успішно провів модернізацію економіки за допомогою управлінської та підприємницької еліти, близької до світської католицької організації „Опус деї”, представники якої (починаючи|розпочинаючи,зачинаючи| з|із| 1957 р.) займали|позичали,посідали| ключові|джерельні| посади в уряді і засобах масової інформації. Нова модель економічного росту в довгостроковому плані несла у своєму зародку необхідність глибоких і незворотних політичних зрушень.

Соціально-економічні зміни 1960-1970-х років сприяли виникненню нової антифранкістської опозиції, ідеологічно різнорідної і нечисленної, яка не являла серйозної загрози для франкізму, але суттєво сприяла демократизації Іспанії.

Певним каталізатором еволюції авторитарного режиму стали нові класи та соціальні прошарки іспанського суспільства, які сформувалися в результаті економічної лібералізації системи і потребували сучасних демократичних норм взаємодії. Ці сектори були зацікавлені у політичній свободі, в лібералізації економічного й соціального розвитку.

Відбулися помітні зміни в політичній поведінці і масовій свідомості іспанців. Розвиток іноземного туризму, еміграція іспанських безробітних в інші європейські країни сприяли проникненню і розповсюдженню серед іспанців західних стандартів життя, демократичних принципів та цінностей .

Еволюціонуючи, франкізм заклав основи власної ліквідації. Значна лібералізація призвела до активізації суспільно-політичного життя: поширились робітничий рух, студентські виступи, почався перехід в опозицію церкви, демократичні настрої проникали в армію.

Лібералізаційні процеси охопили не лише економічну та соціальну сфери іспанського суспільства, а й політичну. Правлячі кола усвідомлювали необхідність цих змін, але більшість з них схилялась до збереження франкізму, прагнучи частково реформувати політичну систему при збереженні основних принципів держави.

Розділ 3 – „Особливості та закономірності першого етапу демократичного процесу в Іспанії (1975 – 1978 рр.)”. Попередня лібералізація франкістського режиму створила економічну, політичну і певною мірою соціальну базу своєї власної демократичної трансформації. Поштовхом переходу до демократії в Іспанії стала смерть фундатора авторитарного режиму Ф.Франко (20 листопада 1975 р.). Посаду глави держави в якості короля Іспанії зайняв принц Хуан Карлос (онук Альфонсо XIII), який у 1969 р. був проголошений наступником каудильйо.

Перший післяфранкістський уряд очолив Х.Аріас Наварро. Його програма, представлена 28 січня 1976 р. у Кортесах, мала загальний характер і передбачала зміцнення кращих здобутків франкізму, їх удосконалення.

Демократична громадськість сприйняла кабінет міністрів К.А.Наварро як продовження франкізму. В Іспанії почалося небачене за весь період диктатури піднесення страйкового руху, розгорнулася|розгорялася| запекла політична боротьба. 26 березня 1976 р. створюється єдиний орган антифранкістської опозиції – Демократична координація, яка виступала за політичну демократизацію суспільства, пов’язуючи з нею можливість приступити до розв’язання соціально-економічних проблем.

Зміцнились реформістські настрої і в правлячому класі, найбільш далекоглядні представники якого розуміли, що жорсткий курс стосовно демократичної опозиції, опір демократичним змінам, що назріли, може призвести до непередбачуваних політичних наслідків.

В такій ситуації король санкціонував 1 липня 1976 р. відставку уряду А.Наварро. Новим прем’єр-міністром став відомий адвокат і політичний діяч Адольфо Суарес. Першочергове завдання уряду А.Суареса полягало у нейтралізації противників реформ в традиційно консервативних інституціях іспанського суспільства (армії, Кортесах, “Національному русі”), а також забезпеченні юридичних норм виходу демократичної опозиції на політичну авансцену післяфранкістської Іспанії.

Ключовою ланкою розриву з франкізмом і створення легальної бази переходу до демократії була політична реформа, яка передбачала визнання суверенітету народу, всезагальне виборче право, необхідність ліквідації основних франкістських інститутів, обрання двопалатного парламенту. Здійснити реформу можна було лише за згодою Кортесів та народного референдуму. Важливим було те, що законопроект „Про політичну реформу” не містив норм, які відміняли попереднє законодавство. За своєю формою він був виконаний як закон про реформу (а не відміну) семи Основних франкістських законів. В результаті 18 листопада 1976 р. франкістські Кортеси затвердили законопроект, здійснивши за влучним висловлюванням англійських істориків Р.Карра і Х.Фусі, “власне політичне харакірі”. Carr R., Fusi J.P. Spain: Dictatorship to Democracy.-L., etc.: Allen&Unwin, 1979. – Р.221. 5 грудня 1976 р. законопроект був ухвалений більшістю голосів на всенародному референдумі.

Перемога на референдумі посилила владні позиції уряду, законодавча діяльність якого після прийняття закону „Про політичну реформу” була досить активною. Протягом лютого-квітня 1977 р. уряд приймає декрети-закони про політичні асоціації, трудові відносини, про розширення амністії, про виборчу систему та закон, який дозволяв об’єднання робітників у самостійні профспілки.

Наступним важливим політичним кроком А.Суареса було створення власної політичної партії центристського спрямування – Союзу демократичного центру (СДЦ), який був коаліцією “обновленців–франкістів”, християнських демократів, лібералів, поміркованих соціал-демократів. Цей Союз не мав цілеспрямованої і чіткої ідеології, але дозволив А.Суаресу діяти одночасно за правилами двох режимів – минулого і майбутнього: як голова останнього уряду авторитарного режиму, він ще продовжував керувати авторитарними методами , але, як лідер парламентської партії, він включився у процес боротьби за владу в новій демократичні системі.

15 червня 1977 р. відбулись перші демократичні парламентські вибори, які розв‘язали декілька важливих питань. По-перше, після виборів політичний контроль за перехідним процесом остаточно закріпився за урядом. По-друге, стала очевидною потреба у виробленні і прийнятті демократичної конституції. По-третє, вибори показали реальну розстановку політичних сил, які протистояли одна одній (з’ясувалось, що з десятків зареєстрованих партій авторитетом користуються лише чотири: Союз демократичного центру, Іспанська соціалістична робітнича партія, Комуністична партія Іспанії та партія правого спрямування Народний альянс). По-четверте, значно зменшилась кількість політичних конфліктів (не було релігійного протистояння та протистояння „монархія – республіка”).

22 липня 1977 р. в Мадриді відбулось офіційне відкриття сесії Кортесів. А невдовзі парламент затвердив новий склад уряду, куди увійшли члени однієї партії – СДЦ – на чолі з А.Суаресом. Перед владою постав ряд невідкладних питань політичного та економічного характеру. Для подальшої демократизації суспільства було необхідно досягти обопільних домовленостей між владою та опозицією. З цією метою восени 1977 р. був скликаний широкий форум всіх великих політичних сил. Переговори між урядом і представленими у парламенті партіями завершились досягненням фундаментальної угоди – „пакту Монклоа”, підписаного 9 жовтня 1977 р. Він передбачав взаємні зобов’язання і взаємні гарантії політичним силам. Пакт складався з двох окремих документів: 1) програми економічної реформи; 2) програми діяльності політичних та юридичних інституцій. В економічній сфері передбачалось здійснення комплексу стабілізовуючих заходів. Іспанська економіка, за пактом, базувалась на ринковому господарстві, “політиці прибутків”, ліквідації диспропорцій шляхом прогресивного оподаткування.

Створений пактом політичний клімат консенсусу сприяв найважливішій події на першому етапі демократизації – розробці та прийняттю у грудні 1978 р. Конституції, яка створила юридичну базу для подальшої демократичної перебудови іспанського суспільства.

Процес розробки Основного закону проходив у форматі „політичного діалогу” і тривав з червня 1977 р. по грудень 1978 р. Затверджена Кортесами в листопаді 1978 р., нова Конституція Іспанії була ухвалена більшістю голосів у грудні 1978 р. на загальнонаціональному референдумі. Вона відмінила|скасувала| дію франкістських законів, закріпила створення|створіння| нового державного ладу. Конституція визначала форму правління іспанської держави як парламентську монархію і оголошувала Іспанію “соціальною, правовою і демократичною державою, вищими цінностями якої є|з'являються,являються| свобода, справедливість, рівність і політичний плюралізм”. Нова Конституція країни забезпечила стабільність демократичного режиму і виступила фундаментом політичного порядку та громадянського миру.

Своєрідність переходу до демократії в Іспанії полягає в тому, що ініціювали і підтримали цей процес реформаторські прошарки правлячої еліти на чолі з королем Хуаном Карлосом. Прагнучи не порушувати “нормального плину” політичного життя, король взяв курс на трансформацію режиму зсередини, при опорі на легально існуючі політичні і конституційно-правові інститути. Хуан Карлос використав те, що на відміну від більшості диктатур, франкізм володів „конституційним фасадом” Powell Ch. Вказана праця .? Р. 133.

. У франкістському законодавстві був закладений механізм перегляду існуючого правопорядку, що і використав іспанський монарх. Кроки в напрямку демократизації іспанського суспільства зміцнили позиції монархії.

На етапі встановлення демократії важливою виявилась проблема забезпечення лояльності політичної опозиції, яка не була впливовою політичною силою, проте уряд усвідомлював, що без її участі перехідний період від авторитаризму не буде базуватися на засадах демократії. Опозиційні партії Іспанії у своїй більшості підтримували курс Суареса А. Як права, так і ліва опозиції, погодились визнавати демократичні процедури і правила політичної боротьби, тому участь опозиційних сил як з правого так і з лівого боку в політичному житті виявилась не тільки можливою, але й необхідною. Участь опозиції у демократичному процесі сприяла формуванню в Іспанії конкурентної партійної системи, початок формування якої припадає на середину 1970-х років.

Таким чином, етап демонтажу авторитарної системи та встановлення парламентської демократії в Іспанії, що розпочався після смерті Ф. Франко (листопад 1975 р.) і закінчився з прийняттям нової Конституції (грудень 1978 р.), відбувся у відносно короткий термін, носив мирний характер і не спричинив жодних катаклізмів у іспанському суспільстві.

Розділ 4 – „Розвиток демократії та її утвердження в іспанському суспільстві після прийняття Конституції (1979 – 1982 роки)”. Після прийняття нової демократичної Конституції політичний процес в Іспанії вступив у нову фазу - фазу консолідації демократії, основним завданням якого було адаптація провідних політичних, соціальних та інституційних структур до нової політичної системи, до принципово іншої моделі врегулювання суспільних конфліктів.

Своєрідною межею між етапами встановлення демократії та її консолідації стали парламентські та муніципальні вибори, що відбулися 1 березня та 3 квітня 1979 р. відповідно. Загальнонаціональні та місцеві вибори 1979 р. були першими, які проводилися за наявності всіх елементів передбачених демократичною політичною системою, а саме: Конституції і виборчого закону, упорядкованої системи політичних партій, юридичних і політичних гарантій прозорості результатів.

Загалом парламентські вибори в цілому закріпили розстановку політичних сил, що склалася після виборів 15 червня 1977 р. Вони засвідчили подальше падіння впливу правих партій та угруповань, тоді як СДЦ та ІСРП підтвердили свої завойовані позиції. КПІ практично повторила результати 1977 р. Так, в Іспанії сформувалася наприкінці 1970-х років поляризована система партій з чотирма основними партіями загальнонаціонального рівня.

3 квітня 1979 р. були проведені вперше після 1931 р. муніципальні вибори, які покінчили із засиллям франкістів на місцях та продемонстрували успіх лівих партій.

Успішно пройшовши установчий етап і отримавши перемогу на других всезагальних виборах 1979 р., СДЦ отримав шанс залишитися при владі. Проте саме у цей момент проявилися всі протиріччя та внутрішні проблеми урядової партії. СДЦ був заздалегідь приречений на зникнення, тому що був штучною партією, створеною з метою управління процесом демократизації на її початковому етапі. Суарес А., усвідомлюючи свою відповідальність, 26 січня 1981 р. подав у відставку.

Якщо при Суаресі А. СДЦ в цілому сприймався як сила, що змогла вивести країну з авторитаризму в умовах громадянського миру, зробити її активним учасником міжнародного життя і проводити політику національної незалежності, то нові керівники СДЦ швидко втратили довіру і вплив в країні. Новий голова уряду Л.К. Сотело діяв нерішуче, пасивно, а іноді суперечливо.Загострення розбіжностей в середині урядової партії, її розкол, нестійкість партійної системи, нездатність уряду реалізовувати власний політичний курс, затяжна економічна криза, неспокій в Збройних силах обумовили розпуск Кортесів і призначення на жовтень 1982 року позачергових парламентських виборів. Перемогу отримала Іспанська соціалістична робітнича партія на чолі з Ф.Гонсалесом.

Іспанська демократизація вирішила проблему національно-територіальної організації держави. В новій Конституції був введений термін “ національності”, і таким чином стверджувався багатонаціональний характер Королівства Іспанія. Була впроваджена процедура отримання автономій на підставі статуту про автономії та результатів місцевих референдумів з даного питання. До травня 1983 р. Іспанія була поділена на 17 автономних утворень, а конституційна децентралізація іспанської політичної системи завершена.

Успіх демократичного процесу багато в чому залежав від позиції Збройних сил, які виступали головними опорами франкістського режиму. Без їх участі виявилася б неможливою еволюція державно-політичних структур, що відбулася в країні після смерті Ф.Франко. Військові, з тривогою спостерігаючи за процесом демократизації, не мали власного проекту постфранкістських перетворень, соціальної підтримки та лідерів, здатних його запропонувати і реалізувати. Наприкінці 1980 р. всі ознаки невдоволення стали у Збройних силах очевидними. 23 лютого 1981 р. військові вдалися до спроби державного перевороту, розраховуючи на підтримку короля. Проте|однак| Хуан Карлос I виступив|вирушив| рішуче проти|супроти|. Він звернувся|обернувся| до армії із|із| закликом|призовом| захистити конституційно-демократичний шлях|колію,дорогу|, який свого часу|у свій час| вибрали більшість іспанців. Путч закінчився провалом. Натомість своєю спробою військового перевороту путчисти сприяли консолідації демократичної системи, яку вони прагнули зруйнувати.

Католицька церква також була змушена пристосовувати свої політичні, суспільні та культурні стратегії до нової ситуації. Будучи однією з найвпливовіших інституцій іспанської держави, вона підтримала демократичні перетворення. Хоча багато питань освіти, шлюбу, сім'ї, регулювання народжуваності ставали предметом гострих дискусій, церква в цілому не ставила під сумнів необхідність світського і демократичного шляху розвитку Іспанії.

Проте, не варто стверджувати про остаточне завершення консолідації демократії в Іспанії у 1982 р. На нашу думку, у даному питанні не можна бути такими категоричними, адже період 1979 – 1982 років характеризувався великою нестабільністю у всіх сферах життя суспільства: політичний, економічний, соціальний тощо.

У висновках наведені практичні результати проведеної роботи, обгрунтовано декілька важливих узагальнюючих положень, що винесені на захист:

- передумовами трансформації франкістського режиму в напрямі демократизації стали безпрецедентний економічний розвиток 1960-х років, зміни в