НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ

ПРИВАТНОГО ПРАВА І ПІДПРИЄМНИЦТВА

АКАДЕМІЇ ПРАВОВИХ НАУК УКРАЇНИ

КЕРИМОВ СЕРГІЙ ГАСРАТОВИЧ

УДК 347.191.4 (477)

ПРЕДСТАВНИЦТВО ЗА ЗАКОНОМ

В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Спеціальність: 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі цивільного права Одеської національної юридичної академії Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник заслужений діяч науки і техніки України, доктор юридичних наук, професор ХАРИТОНОВ Євген Олегович,

кафедра цивільного права Одеської національної юридичної академії, завідувач кафедри

Офіційні опоненти доктор юридичних наук

КУЧЕРЕНКО Ірина Миколаївна,

відділ проблем цивільного, трудового і підприємницького права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, старший науковий співробітник

кандидат юридичних наук, доцент

ВАСИЛЬЄВА Валентина Антонівна,

кафедра цивільного права і процесу Юридичного інституту Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника, завідувач кафедри

Провідна установа Інститут міжнародних відносин

Київського університету імені Тараса Шевченка,

Міністерство освіти і науки України, м. Київ

Захист відбудеться “_12___” __травня____________ 2006 p. о _12__ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.500.01 по захисту дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва АПрН України за адресою: 01024, м. Київ, вул. Пилипа Орлика, 3.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Науково-дослідного інституту приватного права і підприємства АПрН України за адресою: 01042, м. Київ, вул.. Раєвського, 23-а.

Автореферат розісланий “_11___” ____квiтня__________ 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.В.Безух

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Кодифікація цивільного законодавства в Україні пов’язана не тільки з прийняттям нового Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), але й оновленням регулювання значної кількості суспільних відносин, серед яких помітне місце займають цивільні відносини, які формуються у зв’язку з представництвом одними особами інтересів інших осіб.

В цьому процесі значна роль відводиться активному використанню представництва за законом, якому в новому ЦК України присвячена спеціальна стаття, чого раніше не було в чинному цивільному законодавстві. Це пов’язано із тим, що представництво в умовах розширення кількості учасників економічних відносин, посилення їх автономії є ефективним засобом здійснення ними цивільних прав та обов’язків.

З іншого боку, підвищення уваги до питань захисту прав людини загострює проблему визначення пріоритетності залучення до захисту інтересів конкретної людини інших осіб (представників) чи забезпечення додержання принципу неприпустимості втручання у справи приватної особи проти її волі.

Крім того, представництво є необхідною умовою реалізації правосуб’єктності юридичної особи. І хоча існує думка, що інтереси останньої зазвичай представляє її орган, але правова природа таких відносин залишається не до кінця з’ясованою. До того ж у будь-якому випадку без інституту представництва тут обійтися неможливо.

Сформувавшись у головних рисах ще в стародавні часи, представництво з часом ускладнилося, набуло різних форм та видів внаслідок того, що з розвитком суспільства сфера застосування представництва охопила широке коло як майнових, так і немайнових відносин.

Зокрема, представництво дає можливість оптимізації та активізації придбання та реалізації суб’єктивних прав і обов’язків (у тому числі, у галузі підприємництва), а для малолітніх дітей, недієздатних фізичних осіб та юридичних осіб є основним засобом участі в цивільному обігу. За допомогою представництва можливі придбання і реалізація більшості цивільних прав і обов’язків. Таким чином, представництво виступає як одна з важливих гарантій реальності здійснення прав і виконання обов’язків суб’єктами права.

Актуальність теми посилюється тим, що на практиці виникає чимало питань, які потребують теоретичного осмислення та законодавчого уточнення. Зокрема, це питання визначення суб’єктного складу правовідносин законного представництва; з’ясування позиції законодавців стосовно можливості і підстав представництва неповнолітніх дітей; вимог до особи, яка може бути представником за законом; з’ясування сутності та окреслення меж повноважень представника при представництві за законом; встановлення наслідків неналежного представництва, що здійснюється на підставі закону тощо.

Разом із тим, новим ЦК України не всі питання представництва вирішуються достатньо чітко і послідовно (зокрема, це стосується представництва неповнолітніх фізичних осіб), деякі його положення стосовно представництва за законом мають загальний відсильний характер, лише згадуючи при цьому у загальному вигляді про можливість застосування такого представництва на підставі норм чинного законодавства тощо.

Такий підхід свідчить про те, що цьому інституту законодавці все ще не приділяють достатньої уваги, а це, у свою чергу, є наслідком недостатньої уваги науковців до проблем у цій галузі.

Слід зазначити, що до проблем представництва зверталися як вітчизняні, так і зарубіжні науковці (І.А.Дрішлюк, Є.С.Сєверова, В.Л.Гранін, С.І.Крупко, Є.О.Харитонов, В.О.Рясенцев, О.Л.Нєвзгодіна та ін.), однак серед їхніх досліджень не було таких, що присвячені саме представництву за законом, у тому числі, у цивільному праві Україні.

Така ситуація свідчить, на нашу думку, про недостатній рівень дослідження проблематики, пов’язаної із представництвом за законом у цивільному праві України, та про необхідність звернення до різних аспектів такого представництва на рівні монографічного дослідження

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Спрямованість дисертаційного дослідження визначається програмою наукових досліджень Одеської національної юридичної академії на 2001 – 2005 роки „Правові проблеми становлення та розвитку сучасної Української держави” (державний реєстраційний номер № 0101U001195).

Тема дисертаційного дослідження безпосередньо відповідає плану наукових досліджень кафедри цивільного права Одеської національної юридичної академії в рамках теми „Традиція приватного права в Україні”. Затверджена на засіданні кафедри цивільного права Одеської національної юридичної академії 9 вересня 2002 р., протокол № 2.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є з’ясування сутності та значення представництва за законом у сучасних умовах, особливостей визначення структури та підстав виникнення правовідносин такого представництва, його місця у системі цивільного права України, встановлення особливостей і умов здійснення суб’єктивних прав і обов’язків через представника, а також наслідків неналежного представництва за законом.

У зв’язку з поставленою метою автором вирішувалися наступні завдання:

спеціальне дослідження теоретичного підґрунтя різноманітних концепцій представництва;

всебічний аналіз чинного законодавства України та інших країн, де мають місце аналогічні українській системи цивільного права;

розгляд різних аспектів тлумачення питань представництва за законом судовою практикою;

аналіз положень чинного цивільного законодавства щодо підстав та порядку надання і здійснення повноважень при представництві за законом, а також наслідків неналежного здійснення представництва за законом.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають при здійсненні представництва за законом.

Предметом дослідження є теоретичні та практичні питання правового регулювання відносин представництва за законом.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження слугував загальнонауковий діалектичний метод, а також спеціальні наукові методи логічного, системно-структурного та порівняльного аналізу, які у сукупності були застосовані для з’ясування сутності представництва, засад його регулювання у цивільному праві України, визначення їхнього характеру та особливостей реалізації прав і обов’язків учасниками даних відносин.

При цьому метод історичного аналізу застосовувався, головним чином, для встановлення чинників формування інституту представництва за законом, тенденцій та характеру його розвитку.

Метод логічного аналізу використовувався при дослідженні змісту норм, що регулюють відносини представництва за законом у сучасному цивільному праві.

Метод системно-структурного аналізу слугував для з’ясування місця інституту представництва у системі цивільного права, його структури, видів, підвидів, елементів тощо.

Використання методу порівняльного аналізу дало змогу провести принципово важливе порівняння головних положень інституту представництва за законом у „вертикальній” та „горизонтальній” площині, внаслідок чого цей метод став важливим елементом методологічної основи дисертаційного дослідження.

Теоретичною основою дослідження є праці вітчизняних та зарубіжних фахівців у галузі цивільного права, римського права та загальної теорії права.

Поміж них передусім треба згадати твори С.С.Алексєєва, Ч.Н.Азімова В.К.Андрєєва, Д.В.Бобрової, В.І.Борисової, С.І.Вільнянського, О.В.Дзери, А.С.Довгерта, І.А.Дрішлюка, О.Л.Нєвзгодіної, О.О.Красавчикова, Н.С.Кузнє-цової, І.Б.Новицького, В.О.Рясенцева, О.А.Підопригори, Н.О.Саніахметової, В.І.Семчика, Є.С.Сєверової, В.Д.Фролова, Є.О.Харитонова, Ю.С.Червоного, Б.Б.Черепахіна, Я.М.Шевченко, І.В.Шерешевського та ін.

Деякі з них присвячені аналізу інституту представництва у цілому (праці О.Л.Нєвзгодіної, В.О.Рясенцева, Є.С.Сєверової, І.В.Шерешевського). Але переважна більшість наукових праць згаданих вище авторів стосується лише окремих аспектів проблеми правового регулювання відносин, що вникають при представництві. При цьому серед них практично відсутні праці, які б досліджували відносини, котрі є предметом цього дисертаційного дослідження.

Емпіричним підґрунтям дослідження є акти цивільного законодавства України та інших держав, а також судова та адміністративна практика застосування норм, які регулюють відносини представництва.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим комплексним дослідженням інституту представництва за законом у цивільному праві України, виконаним на матеріалах реформи цивільного права, що відбуваються в нашій країні.

У межах дослідження одержано такі результати, що мають наукову новизну:

– вперше у вітчизняній літературі зроблено спробу сформулювати концепцію представництва за законом, яка б враховувала сучасні тенденції розвитку цивільного права в Україні.

– вперше запропоновано розрізняти правову категорію „представництво” в об’єктивному та суб’єктивному значеннях. В об’єктивному значенні “право представництва” трактується як правовий інститут, тобто як сукупність правових норм, що регулюють діяльність однієї особи (представника) від імені іншої особи, яку представник представляє. У суб’єктивному значенні „право представництва” є юридичною можливістю для представника діяти від імені особи, яку він представляє з безпосередніми юридичними наслідками для останньої. „Право представництва” (або „право на представництво”) у суб’єктивному значенні ззовні виступає як повноваження представника діяти від імені особи, яку він представляє;

– вперше зроблено висновок про те, що інститут представництва є результатом дії двох головних чинників – фактичної та юридичної потреби у представництві. Фактична потреба у представництві зумовлена необхідністю забезпечити захист осіб, які не можуть самостійно здійснювати права і обов’язки у цивільному обігу. Юридична потреба у представництві зумовлена намаганнями заповнити недостатню правосуб’єктність осіб, які є або мають бути учасниками певних правовідносин;

– вперше доводиться твердження про те, що розвиток і вдосконалення інституту представництва за законом відображає змагання двох тенденцій: намагання не допустити необґрунтованого втручання у справи приватної особи і прагнення до заміщення в необхідних випадках недієздатної особи іншим суб’єктом права;

– удосконалення набула теза про те, що виникнення інституту представництва за законом пов’язане із заміщенням юридичної особистості однієї особи іншою незалежно від волі представника і волі особи, яку представляють, на відміну від добровільного представництва, яке встановлюється на підставі волевиявлення сторін;

– вперше зроблено висновок про розрізнення в цивільному праві України кількох видів представництва за законом: представництва „юридичного” (представник вчиняє від імені і в інтересах того, кого він представляє, угоди та інші правочини) та „фактичного”(представник вчиняє від імені і в інтересах того, кого він представляє, також дії фактичного характеру, що пов’язані з настанням певних юридичних наслідків для особи, яку представляють); представництва „регулярного” (такого, що здійснюється згідно з вимогами закону) та „іррегулярного” (такого, де порушено вимоги законодавства стосовно порядку здійснення представництва);

– набула подальшого розвитку пропозиція про врахування в процесі вдосконалення цивільного законодавства України досвіду, накопиченого в інших правових системах, які є спорідненими з правовою системою нашої держави (насамперед, таких, котрі, як і Україна, належать до романо-германської правової сім’ї);

– вперше зроблено висновок про необхідність вдосконалення не лише змісту норм, присвячених регулюванню представництва у законодавстві України, але й термінології у цій сфері. Так, для позначення документу, що підтверджує повноваження, замість терміну „довіреність” пропонується вживати термін „доручення”, який охоплює і поняття довіреності і надання повноваження при представництві за законом.

– вперше зроблено спробу узагальнити та систематизувати наслідки окремих випадків неналежного здійснення такого представництва з формулюванням відповідних рекомендацій по вдосконаленню редакції низки норм ЦК України.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що:–

у науково-дослідній сфері висновки дисертаційного дослідження можуть стати підґрунтям для подальшого вдосконалення інституту представництва за законом у цивільному праві України;–

у сфері правотворчості – при вдосконаленні чинного законодавства може бути використана низка пропозицій щодо вдосконалення деяких норм ЦК України, а також деякі заходи щодо уніфікації понять та термінології чинного законодавства. Можуть бути використані також пропозиції відносно тлумачення положень законодавства судовою та нотаріальною практикою, для чого вказано критерії застосування певних норм у тих чи інших ситуаціях;–

у навчально-методичній роботі – матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані при підготовці навчальних посібників та підручників з цивільного права, при викладанні курсу “Цивільне право”, в розробленні відповідних спецкурсів.

Апробація результатів дослідження. Дисертацію по частинах і в цілому обговорено на кафедрі цивільного права Одеської національної юридичної академії.

Основні положення дисертації знайшли своє відображення у 3-х наукових статтях, які опубліковані у виданнях, що визнані ВАК України фаховими для юридичних спеціальностей.

Результати дисертаційного дослідження доповідались також на науково-методичній конференції “Сучасні проблеми адаптації цивільного законодавства до стандартів Європейського Союзу” (3-4 грудня 2004 р., м.Хмельницький).

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, 3-х розділів, поділених на 9 підрозділів, кожен з яких присвячено висвітленню відповідних аспектів інституту представництва за законом. Повний обсяг дисертації складає 194 сторінки. Список використаних джерел складає 239 найменувань і охоплює використані автором дисертації законодавчі акти, матеріали практики, а також спеціальні праці з проблематики дисертаційного дослідження.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність дисертаційного дослідження, висвітлюється ступінь вивчення теми, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, характеризуються методи дослідження, а також теоретичне та емпіричне підґрунтя дисертаційної роботи. Також формулюються основні положення, що виносяться на захист, обґрунтовується теоретичне та практичне значення одержаних результатів, зазначаються апробація результатів дисертації та публікації.

Перший розділ “Огляд літератури і визначення напрямків та методологічних засад дослідження” складається з двох підрозділів і присвячений огляду існуючої з цього питання літератури та загальній характеристиці категорії представництва у цивільному праві.

Підрозділ 1.1 “Огляд літератури за темою і вибір напрямків дослідження” присвячений аналізу літератури, що стосується проблематики дисертаційного дослідження, який здійснено за двома напрямками: 1) література, присвячена дослідженню відносин представництва як таких; 2) література, присвячена дослідженню представництва за законом в цивільному праві України. При цьому весь масив наукових досліджень у галузі відносин представництва було поділено на три етапи: 1) дослідження в межах цивілістики Російської імперії; 2)дослідження у контексті загального розвитку радянської цивілістики; 3)дослідження в межах власне вітчизняної цивілістики після набуття Україною незалежності.

У цивілістиці Російської імперії у галузі дослідження відносин представництва предметом наукових розвідок було, головним чином, власне представництво як таке (передусім, добровільне) у його звичайному, нормальному функціонуванні. Що ж стосується питань представництва за законом (обов’язкового представництва), то дослідники того часу їх практично не торкалися.

Характерною рисою досліджень представництва у радянській цивілістиці повоєнного періоду знов-таки була концентрація уваги на питаннях добровільного представництва, представництва без повноважень і з перевищенням повноважень та аналіз співвідношення останнього з веденням чужих справ без доручення.

Відображаючи досягнення вітчизняної цивілістичної думки у галузі вивчення інституту представництва і надаючи матеріал для подальших досліджень у цій сфері, наукові розвідки в цілому не можуть вважатися такими, що дають відповіді на питання, які постають у зв’язку з проблематикою дисертації, тому що наукові праці були виконані або на матеріалах ЦК УРСР 1963 р., або на матеріалах проекту Цивільного кодексу України, прийнятого 16 січня 2003 р. Цей кодекс містить низку істотних відмінностей, що стосуються і правового регулювання представництва. Природно, що ці зміни і доповнення не могли бути враховані авторами праць, підготовлених та опублікованих до прийняття нового ЦК України.

У підрозділі 1.2 “Загальна характеристика категорії представництва у цивільному праві” здійснено дослідження категорії представництва в цілому, оскільки представництво за законом є одним із різновидів цієї більш широкої категорії і йому притаманні характерні риси, властиві категорії представництва. При цьому категорія “представництво” розглядається як правовий інститут, як група правовідносин, які виникають у зв’язку з діяльністю однієї особи (представника) від імені іншої, як певна діяльність одних суб’єктів права в інтересах інших суб’єктів.

Трактуючи згідно із ст. 237 ЦК України представництво як правовідношення, в якому одна сторона зобов’язана або має право вчиняти правочини від імені другої сторони, яку вона представляє, разом із тим, автор зазначає необхідність розрізнення “права представництва” в об’єктивному та суб’єктивному значеннях. В об’єктивному значенні “право представництва” трактується як правовий інститут, що регулює діяльність однієї особи (представника) від імені іншої особи, яку він представляє. У суб’єктивному значенні “право представництва” є юридичною можливістю для представника діяти від імені особи, яку він представляє, з безпосередніми юридичними наслідками для останньої, тобто ззовні виступає як повноваження представника діяти від імені особи, яку він представляє.

Виникнення інституту представництва є результатом дії двох головних чинників – фактичної та юридичної потреби у представництві. Фактична потреба у представництві зумовлена необхідністю забезпечити захист осіб, які не можуть самостійно здійснювати права і обов’язки у цивільному обігу. Юридична потреба у представництві зумовлена намаганнями заповнити недостатню правосуб’єктність осіб, які є або мають бути учасниками певних правовідносин.

Ознаками представництва на підставі проведеного дослідження названі такі риси: 1) представництво – це правове відношення; 2) представник зобов’язаний діяти згідно з повноваженням; 3) представник зобов’язаний або має право вчиняти правочини від імені другої сторони.

Розділ другий “Представництво за законом як вид обов’язкового представництва” присвячений дослідженню питань виникнення та видам представництва, а також питанням формування категорії обов’язкового представництва та його загальній характеристиці у сучасному цивільному законодавстві України.

У підрозділі 2.1 “Підстави виникнення та види представництва” аналізу піддано підстави виникнення та види представництва за законодавством України. Підставами виникнення представництва згідно з частиною третьою ст. 237 ЦК України є: 1) договір, 2) закон, 3) акт органу юридичної особи, 4) інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства. Тому залежно від підстав виникнення, на думку автора, варто розрізняти такі види представництва: 1)представництво на підставі договору; 2) представництво за законом; 3) представництво на підставі акту органу юридичної особи, при цьому два останніх види представництва за своєю сутністю є представництвом обов’язковим, оскільки для представника у таких правовідносинах представництво інтересів особи, яку він представляє, є обов’язком, покладеним на нього безпосереднім приписом закону або вказівкою акту органу юридичної особи.

Щодо виникнення представництва “з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства”, то, на думку автора, слід припустити, що тут йдеться про “закон” в широкому значенні слова. Такий висновок виходить з визначення та характеристики актів цивільного законодавства, які містяться у ст. 4 ЦК України, яка дозволяє достатньо чітко визначити, що під це поняття не підпадають ні “звичаї”, ні “корпоративні договори”, ні інші норми, які не відповідають ознакам, вказаним у ст. 4 ЦК України.

Аналіз питань, які були предметом розгляду у цьому підрозділі, дозволив зробити висновок, що, з урахуванням значення волевиявлення учасників цих відносин для їхнього встановлення доцільно розрізняти представництво добровільне і представництво обов’язкове. Представництво за законом є видом обов’язкового представництва, що зумовлює його характерні риси та специфічні особливості. У свою чергу, представництво за законом має низку різновидів: 1)представництво батьками (усиновлювачами) своїх малолітніх дітей; 2)представництво опікуном малолітніх дітей; 3) представництво опікуном фізичної особи, визнаної недієздатною; 4) представництво юридичної особи її органом або учасником; 5) представництво одним із подружжя іншого подружжя при здійсненні ним правочинів, пов’язаних з розпорядженням майном, яке є об’єктом права спільної сумісної власності; 6) представництво одним із членів фермерського господарства інших його учасників при здійсненні ним правочинів, пов’язаних з розпорядженням земельною ділянкою, стосовно якої встановлено право спільної сумісної власності тощо.

У підрозділі 2.2 “Формування категорії обов’язкового представництва” аналіз характерних рис представництва автор здійснює з урахуванням загальних, головних аспектів формування та розвитку цього інституту в європейських правових системах.

Для вирішення поставленого завдання автором досліджується категорія “європейське право” у двох значеннях: широкому та вузькому. Ґрунтуючись на такому підході, під європейським правом розуміється система юридичних норм, створюваних у зв’язку з утворенням і функціонуванням Європейських Співтовариств і Європейського Союзу, що діють і застосовуються на основі і відповідно до установчих договорів і загальних принципів права.

Водночас, аналіз положень європейського права свідчить, що в ньому норми, спеціально присвячені представництву, які можна було б розглядати як правовий інститут, що є відображенням певної концепції, відсутні. Тому здійснено аналіз концепції представництва у цивільному праві тих країн, де ті чи інші риси цього інституту на різних етапах його розвитку були виражені найбільш яскраво. По-перше, це стосується римського права, дослідження питань формування представництва у якому дозволило автору дійти висновків про те, що в процесі розвитку римського права в ньому поступово сформувалися два типи представництва, що відрізнялися за своїм характером: 1)обов’язкове представництво і 2) добровільне представництво. При цьому перевага надавалася представництву обов’язковому, яке детально регулювалося низкою норм права.

Пізніше теорія представництва була деякою мірою розвинута німецькими та французькими правознавцями як “концепція сепарації”, суть якої полягає в тому, що повноваження представника у відносинах представництва (“зовнішні відносини”) розглядаються як абсолютно незалежні від відносин особи, яку представляють, з представником (“внутрішні відносини”). Такий підхід до визначення сутності представництва відбився і на законодавчих рішеннях у цій галузі в законодавстві багатьох європейських країн.

Значною мірою відлуння такого підходу відчувається і в цивілістиці Російської імперії, а пізніше і в радянському цивільному законодавстві.

Принципово бачення сутності обов’язкового представництва змінилося у зв’язку з останньою за часом кодифікацією цивільного законодавства; зміною концепції цивільного права України, згідно з якою цивільне право розглядається як право приватне; визнання доцільності розрізнення права приватного та публічного пов’язане з визнанням у галузях вітчизняного законодавства існування сукупності як приватних, так і публічних елементів тощо.

У підрозділі 2.3 “Загальна характеристика обов’язкового представництва (представництва за законом) у сучасному цивільному законодавстві України” правовідносини представництва розглядаються під кутом зору наявності у регулюванні цивільних відносин як приватних, так і публічних елементів.

При цьому зазначається, що добровільне представництво, що ґрунтується на вільному волевиявленні сторін, слід визнати таким, що належить до сфери дії, передусім, норм цивільно-правового характеру. Натомість, у правовідносинах обов’язкового представництва відчутними є публічні елементи, які пов’язані, зокрема, зі встановленням правовідносин, їх змістом тощо. Отже, і в одному, і в другому випадку мають місце особливості предмету та методу правового регулювання відповідних відносин.

У відносинах представництва, яке виникає безпосередньо із припису закону або з положень адміністративного акту, або з юридичного складу, який є комбінацією останніх, переважають елементи публічно-правового характеру, що знаходить відображення і у підставах виникнення відповідних правовідносин, і в особливостях визначення їхнього суб’єктного складу, і у визначенні змісту тощо. Усі зазначені обставини, так само як і характерні риси правовідносин обов’язкового представництва, визначаються в імперативному порядку, що є однією з визначальних властивостей останніх.

Однак зазначене не означає, що може бути поставленою під сумнів загальна приналежність правовідносин обов’язкового представництва до сфери дії приватного (цивільного) права. Вони, на думку автора, у будь-якому разі є приватноправовими, належать до сфери дії цивільного права, хоча з метою максимально повного забезпечення прав та інтересів учасників відповідних відносин і регулюються за допомогою засобів публічно-правового характеру.

Третій розділ “Окремі підстави представництва за законом” присвячений детальному дослідженню відповідних питань.

У підрозділі 3.1 “Батьківство (усиновлення) як підстава представництва малолітніх дітей” автором зазначається, що помітне певне відлуння положень римського приватного права щодо широкого тлумачення представництва батьком родини його дітей, яке полягає у тому, що право батьків (усиновлювачів) бути законними представниками поширюється не лише на малолітніх, але й неповнолітніх дітей, котрі згідно зі ст. 32, 33 ЦК України не є недієздатними, а мають часткову дієздатність і можуть вчиняти низку правочинів. Проте в цьому випадку рецепція положень римського права стосовно одних відносин не була підкріплена вирішенням інших питань, пов’язаних з цим видом представництва, що призвело до суперечливих рішень у ЦК України. Це дозволило автору зробити загальний висновок про доцільність уточнення концепції ЦК України стосовно представництва за законом в цілому.

Автором зазначається, що право батьків представляти своїх малолітніх дітей ґрунтується на такій складній юридичній сукупності як норма закону і подія (народження дитини), а для представництва батька до того ж потрібна наявність акту цивільного стану (шлюбу з матір’ю дитини), правочину (заява про визнання себе батьком дитини за відсутності шлюбу з матір’ю), рішення суду про визнання батьком дитини (ст. 121 – 129 Сімейного кодексу України). Крім того, у низці випадків можна вести мову про спеціальні підстави виникнення батьківства або материнства (а, відтак, і права на представництво батьками дітей), які окремо визначаються законом.

Враховуючи особливості виникнення відносин батьківства, як підстави для представництва за законом, автором далі дається коротка характеристика відповідних юридичних складів.

Законними представниками малолітніх дітей є також усиновлювачі, які за своїм правовим становищем дорівнюються до батьків. Детальному аналізу піддано також і даний випадок законного представництва.

Підсумовуючи проведене дослідження, автор робить висновок, що з метою захисту прав та інтересів малолітніх дітей доцільно було б ввести норму, яка б передбачала контроль за діяльністю батьків (усиновлювачів) як представників малолітніх дітей. Крім того, недоліком правового регулювання зазначених відносин визнано і відсутність диференціації обсягу повноважень таких представників залежно від віку дитини.

У підрозділі 3.2 “Опіка як підстава представництва малолітньої особи та особи, визнаної недієздатною” на підставі проведеного дослідження автором зазначається, що підставами виникнення представництва в такому разі є положення закону, а також рішення компетентного органу про призначення особи опікуном. У сукупності ці юридичні факти є достатньою умовою виникнення у опікуна повноваження для діяльності у якості законного представника.

Над дітьми, які виховуються у навчально-виховних закладах для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, опікуни не призначаються, а виконання обов’язків опікунів від імені держави покладається на керівників цих установ, які виконують представницькі функції. Тому в даному випадку також має місце представництво за законом. Разом із тим, у цьому випадку має місце дещо інший тип відносин, ніж ті, що складаються у випадку здійснення функцій представництва опікуном. Зокрема, відсутня передбачена ст.71 ЦК України, ст.246 СК України можливість здійснення контролю органом опіки та піклування за діями представника; не застосовуються встановлені ст.224 ЦК України обмеження і наслідки порушення переліку правочинів, які можуть вчинятися в інтересах малолітнього підопічного тощо.

Аналіз положень Цивільного та Сімейного кодексів України дозволив дійти висновку про те, що у кожному разі особою, яку представляють, у даних відносинах представництва за законом може бути лише фізична особа, яка відповідає двом обов’язковим критеріям: 1) вона є малолітньою, тобто такою, що не досягла 14 років; 2) вона позбавлена батьківського піклування.

Підсумовуючи проведене дослідження, автором робиться висновок, що наявність в ЦК України спеціальних норм, присвячених регламентації представництва опікунами інтересів малолітніх підопічних, безумовно, має позитивне значення. Разом із тим, деякі з норм потребують внесення уточнень та спеціального тлумачення (ст. 65, частина 2 ст. 224, ст. 242 ЦК України).

Підрозділ 3.3 “Підстави представництва за законом юридичної особи” присвячений аналізу правовідносин, які виникають в результаті набуття цивільних прав та обов’язків органом юридичної особи.

При дослідженні відповідних питань аналізу піддано, зокрема, питання про те, чи слід вважати дії органу юридичної особи діями самої особи, чи це є діяльність представника останньої.

Відповідно до ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та приймає на себе цивільні обов’язки через свої органи, які діють відповідно до закону та установчих документів. Юридична особа може набувати цивільні права та обов’язки лише через обов’язкове представництво з боку своїх посадовців або спеціально призначених осіб. Діяльність органів юридичної особи є представництвом за законом, оскільки склад і перелік органів юридичної особи, повноваження та компетенція кожного з них, порядок їхнього утворення, визначаються для різних видів юридичних осіб відповідним цивільним законодавством.

Аналізується точка зору, згідно з якою тенденції, які відбулися в цій сфері при опрацюванні ЦК України, не дають підстав вважати діяльність органів юридичної особи від імені та в інтересах останньої представництвом, оскільки орган юридичної особи виступає не як її представник, а як її складова частина, що безпосередньо виражає волю юридичної особи шляхом вчинення правочинів та інших юридичних дій.

На підставі аналізу норм чинного законодавства та сутності представництва обґрунтовується висновок, що орган юридичної особи є її законним представником, підставами виникнення повноважень якого можуть бути: 1)безпосередній припис закону; 2) вказівки установчих документів; 3) членство у юридичній особі; 4) інші обставини, передбачені законом.

Аналізується здійснення правосуб’єктності юридичної особи, набуття нею цивільних прав та обов’язків через своїх учасників, що згідно з частиною другою ст. 92 ЦК України можливо у випадках, встановлених законом.

У підрозділі 3.4 “Наслідки неналежного здійснення представництва за законом” на підставі аналізу позиції законодавця, відображеній у положеннях ст.ст. 239 і 241 ЦК України, а також з урахуванням наявності повноважень та відповідності їхнього обсягу характеру дій, вчинених представником, автор доходить висновку про можливість виділення таких видів представництва: 1)представництво, коли дії представника при укладенні правочину строго відповідають переданим повноваженням; 2) представництво з перевищенням повноважень; 3) удаване представництво – вчинення правочину без повноважень. Другий і третій випадки вчинення однією особою юридичних дій від імені іншої особи можуть бути поєднані у загальну групу “неналежного представництва”.

Перевищення повноваження має місце, коли представник здійснює дію, передбачену його повноваженням, але з тими чи іншими відхиленнями від межі останнього. Якщо ж, маючи повноваження на здійснення одної юридичної дії, представник здійснює іншу юридичну дію, то маємо не перевищення повноваження, а дію за відсутністю повноваження. Перевищення меж повноваження може торкатися межі його змісту або здійснення. Перевищення повноваження можливе у кількісному і якісному відношенні.

Аналіз чинного цивільного законодавства, зокрема положень норм глави 17 „Представництво” ЦК України, дозволив також зробити висновок, що вчинення однією особою правочинів від імені іншої особи без відповідного повноваження не визнається представництвом взагалі, а тому не підпорядковується правилам зазначеної глави ЦК України.

Автором детально розглянуто питання про наслідки здійснення законного представництва з порушенням вимог законодавства щодо порядку і меж реалізації повноважень, а також неналежного здійснення останнього, як суб’єктивного права представника діяти від імені особи, яку він представляє.

У висновках узагальнено теоретичні та практичні результати, одержані в результаті дослідження цієї теми:

1. Пропонується розрізняти “право представництва” у об’єктивному та суб’єктивному значеннях.

В об’єктивному значенні “право представництва” трактується як правовий інститут, тобто сукупність правових норм, що регулюють діяльність однієї особи (представника) від імені іншої особи, яку він представляє.

У суб’єктивному значенні “право представництва” є юридичною можливістю для представника діяти від імені особи, яку він представляє, з безпосередніми юридичними наслідками для останньої. “Право представництва” (або “ право на представництво”) у суб’єктивному значенні ззовні виступає як повноваження представника діяти від імені особи, яку він представляє.

2. Виникнення інституту представництва є результатом дії двох головних чинників – фактичної та юридичної потреби у представництві. Фактична потреба у представництві зумовлена необхідністю забезпечити захист осіб, які не можуть самостійно здійснювати права і обов’язки у цивільному обігу. Юридична потреба у представництві зумовлена намаганням заповнити недостатню правосуб’єктність осіб, які є або мають бути учасниками певних правовідносин.

3. Представництво за законом є видом обов’язкового представництва, що зумовлює його характерні риси та специфічні особливості.

По – перше, у тих випадках, коли учасниками є фізичні особи, законне представництво характеризує, передусім, спрямованість на захист у галузі матеріальних та процесуальних відносин прав та інтересів осіб, які в наслідок малолітства, недоумства або душевної хвороби, не можуть піклуватися про себе самі. Оскільки волевиявлення того, кого представляють, не має значення для обрання представника і визначення його повноважень, то така особа не може впливати на діяльність представника.

По – друге, специфічним є правове становище представника; його діяльність на захист інтересів осіб недієздатних є, з точки зору оцінки внутрішніх відносин представництва, обов’язком, відмовитись від якого він не може, на відміну від добровільного представництва, яке встановлюється на підставі волевиявлення сторін і лише стосовно третіх осіб, з якими представник укладає правочини в інтересах особи, яку він представляє, повноваження представника виступає як його право діяти від імені малолітньої, недієздатної особи тощо.

4. Відносини, що виникають із законного представництва, належать до сфери дії цивільного права і є приватно правовими. З метою максимального повного забезпечення прав та інтересів учасників відносин вони регулюються за допомогою засобів публічно-правового характеру.

5. Право на вчинення правочинів від імені іншої особи при законному представництві має підґрунтям юридичну сукупність, до складу якої обов’язково входить припис закону і акт застосування цього припису, виданий уповноваженим законом органом.

6. Для позначення документу, що підтверджує повноваження, пропонується замість терміну довіреність вживати термін “доручення”, який охоплює і поняття довіреності й надання повноважень при представництві за законом.

7. Перелік випадків представництва за законом, передбачений ст. 242 ЦК України, не є вичерпним. До видів законного представництва можна віднести: представництво батьками (усиновлювачами) своїх малолітніх дітей; представництво опікуном малолітніх дітей; представництво опікуном фізичної особи, визнаної недієздатною; представництво юридичної особи її органом або учасником; представництво одним із подружжя іншого подружжя при здійсненні ним правочинів, пов’язаних з розпорядженням майном, яке є об’єктом права спільної сумісної власності; представництво одним із членів фермерського господарства інших його учасників при здійсненні ним правочинів, пов’язаних з розпорядженням земельною ділянкою, стосовно якої встановлено право спільної сумісної власності тощо.

На підставі одержаних під час даного дисертаційного дослідження теоретичних висновків вносяться пропозиції щодо вдосконалення норм чинного ЦК України, які регулюють відносини законного представництва.

8. Так, пропонується виключити з частини 1 ст. 242 ЦК України слова „та неповнолітніх дітей”, оскільки неповнолітні діти не потребують законного представника з огляду на наявність у них власної неповної цивільної дієздатності, а їхні права та інтереси забезпечуються шляхом контролю з боку батьків (усиновлювачів) або піклувальників, а також у випадках, встановлених частинами четвертою і п’ятою ст. 32 ЦК України, шляхом контролю з боку органу опіки і піклування.

9. Крім цього, пропонується також внести доповнення до частини 1 ст. 242 ЦК України щодо обов’язку відшкодувати шкоду, завдану діями колишнього усиновлювача у якості законного представника.

10. Підставою для звільнення від повноважень опікуна за заявою органу опіки та піклування має бути не лише невиконання опікуном своїх обов’язків, але й неналежне їх виконання. Тому пропонується внести відповідні зміни до частини 3 ст. 75 ЦК України та викласти її в наступній редакції: “За заявою органу опіки та піклування суд може звільнити особу від повноважень опікуна або піклувальника у разі невиконання або неналежного виконання нею своїх обов’язків, порушення прав підопічного, а також у разі поміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров’я або закладу соціального захисту”.

11.Пропонується також у ст. 246 ЦК України закріпити положення про те, що у виданій на підставі акту органу юридичної особи довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Керимов С.Г. Реалізація цивільної правосуб’єктності митних органів // Митна справа. -– 2005. –-№ 3. –-С. 36-40.

2. Керимов С.Г. Деякі питання представництва малолітньої особи її опікуном // Держава і право: Зб. наук. праць. -– Вип. 29. – К., 2005. – С. 452-457.

3. Керимов С.Г. Батьки як законні представники своїх дітей // Актуальні проблеми