НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКИ ПРОМИСЛОВОСТІ

Мєдвєдєв Дмитро Миколайович

УДК 338.24:334.724.6

РОЗВИТОК ДЕРЖАВНОГО СЕКТОРА ЕКОНОМІКИ
В УКРАЇНІ

Спеціальність 08.02.03 – Організація управління, планування

і регулювання економіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата економічних наук

Донецьк – 2006

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Інституті економіки промисловості Національ-ної академії наук України (м. Донецьк) у відділі проблем управління виробництвом.

Науковий керівник – доктор економічних наук, професор

Червова Лідія Георгіївна,

Інститут економіки промисловості НАН України (м. Донецьк), завідуюча відділом проблем управління виробництвом.

Офіційні опоненти:доктор економічних наук, професор

Редькін Олександр Семенович,

Інститут економіки і менеджменту Одеської національної академії зв'язку

Міністерства транспорту і зв'язку України (м. Одеса), директор інституту;

кандидат економічних наук, старший науковий співробітник

Іванов Сергій Євгенович,

Інститут економіки промисловості НАН України (м. Донецьк), старший науковий співробітник відділу проблем економіки підприємства.

Провідна установа – Донецький національний університет Міністерства освіти і науки України (м. Донецьк), кафедра менеджменту.

Захист відбудеться "18" травня 2006 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.151.01 в Інституті економіки промисловості НАН України за адресою: 83048, м. Донецьк, вул. Уні-верситетська,77.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту економіки промисловості НАН України за адресою: 83048, м. Донецьк, вул. Університетська,77.

Автореферат розісланий "18" квітня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.М. Кузьменко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. На початковому етапі реформування економіки України та відносин власності декларувався переважно ліберальний підхід, однак послідовна і цілісна концепція перетворень фактично була відсутня. Державний сектор розглядався як другорядний елемент економічної системи. Такий стан став причиною тривалої трансформаційної кризи і загальної дезорієнтації в макроекономічній політиці. Реалізація ряду приватизаційних програм не привела до очікуваного підвищення ефективності економіки в цілому, а потенціал державного сектора значно знизився.

Незважаючи на деяку макроекономічну стабілізацію, що намітилася в останні роки, багато проблем розвитку і подальшої трансформації української економіки недостатньо розглянуто теоретично і практично не вирішено. Однією з таких проблем є визначення цілей, масштабів і форм діяльності державного сектора.

Дотепер не сформовано стійку модель розвитку державного сектора економіки, не визначено остаточно його роль у національній економіці, багатьом об'єктам державного сектора на сучасному етапі розвитку властиві низька продуктивність праці та рентабельність, незадовільний стан інвестиційних процесів; багато напрямів господарської діяльності держави збиткові. Фактично держава не стала ефективним власником – до кінця не організовано систему обліку масштабних показників державного сектора, вимагають поглиблення теоретичне обґрунтування і практичне удосконалення механізму формування структури державного сектора та оцінки ефективності діяльності його об'єктів.

Ці тенденції обумовили необхідність дослідження всього комплексу проблем, пов'язаних із функціонуванням державного сектора економіки.

Розгляд міжнародного досвіду формування структур національних економік свідчить, що ряду сфер господарської діяльності властива наявність як об'єктів державного сектора, так і недержавних підприємств. Особливо це характерно для трансформаційних економік. Такий стан актуалізує потребу вивчення процесів взаємодії та взаємовпливу державного і недержавного секторів.

Розвиток економіки України у напрямі наближення до економічно розвинених країн також вимагає вивчення моделей державного сектора, сформованих у різних країнах.

Проблемам визначення сутності, економічних форм, особливостей функціонування та ефективності державного сектора економіки присвятили свої дослідження багато вітчизняних учених: А. Гальчинський, В. Геєць, І. Жадан, Я. Жаліло, С. Іванов, О. Канов, В. Міщенко, С. Науменков, О. Процків, О. Редькін, Є. Старовський, А. Філіпенко, Л. Цимбал, Л. Червова, М. Чумаченко, А. Чухно.

Істотний внесок у вирішення проблем управління та функціонування державного сектора економіки зробили російські та зарубіжні вчені: Л. Абалкін, А. Ахмедуєв, Є. Балацький, В. Бірюков, А. Віссаріонов, Є. Гайдар, Г. Клейнер, Є. Кузнєцова, М. Петраков, О. Радигін, В. Студенцьов, В. Супян, К. Хубієв, К. Яновський; Д. Біль, Дж. Б'юкенен, Я. Корнаї, Ж.-Ж. Роза, П. Самуельсон, Дж. Стігліц, В. Танци, Дж. Шумпетер, Л. Якобсон.

Проте проблеми, пов'язані із функціонуванням державного сектора економіки, не можна вважати остаточно вирішеними. Перед економічною наукою стоять нові завдання, вирішення яких має не тільки теоретичне, але і практичне значення. Зокрема, таке явище як формування державного сектора в умовах постсоціалістичної трансформаційної економіки вимагає подальшого розгляду. Також дотепер не сформовано остаточно пояснення з боку економічної теорії зміни загальносвітової тенденції розвитку державного сектора, яка відбулася в останнє десятиліття.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано відповідно до планів науково-дослідних робіт Інституту економіки промисловості НАН України за темами: "Наукові основи управління державним сектором промисловості" (номер держреєстрації 0101U001125, 2000-2003 рр.), у рамках якої надано пропозиції щодо удосконалення організації та методів управління державним сектором у регіонах; "Державне регулювання розвитку виробничої сфери в регіоні" (номер держреєстрації 0103U007371, 2003-2006 рр.), в якій дисертантом розроблено пропозиції до концепції удосконалення механізму державного регулювання розвитку виробничої сфери регіону.

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є розвиток науково-методичних основ формування сучасної моделі державного сектора економіки та обґрунтування пропозицій, спрямованих на її реалізацію в Україні.

Для досягнення цієї мети вирішено такі задачі:

визначено сутність поняття "державний сектор економіки" і його функції та виявлено взаємозв'язок між поняттями "державний сектор", "державна власність" і "державне регулювання";

розглянуто погляди представників різних економічних шкіл на роль державного сектора і форми її реалізації;

досліджено процес розвитку державного сектора у XIX-XX ст., виявлено його основні тенденції, описано виникаючі у процесі розвитку моделі;

обґрунтовано особливості трансформації, стану і функціонування державного сектора України;

проаналізовано модель управління державним сектором і організаційно-правові форми державних підприємств в Україні;

розроблено методологічні підходи до визначення частки державного сектора в національній економіці;

обґрунтовано підходи до удосконалення принципів формування структури державного сектора економіки України;

визначено перспективи розвитку державного сектора економіки України.

Об'єктом дослідження є процеси формування і регулювання державного сектора економіки в Україні.

Предметом дослідження є теоретичні та практичні аспекти розвитку державного сектора економіки України.

Методи дослідження. Теоретичною і методологічною основою дослідження є загальні положення економічної теорії, наукові праці вітчизняних і зарубіжних учених із питань управління, державної власності, державного регулювання, приватизації, корпоративних прав.

При вирішенні поставлених задач використовувалися методи: системного та еволюційного аналізу – при аналізі процесу розвитку державного сектора у XIX-XX ст.; структурно-функціонального аналізу – при обґрунтуванні функціональної диференціації структури державного сектора; математико-статистичного аналізу – при розробці методики визначення питомої ваги державного сектора в економіці; регресивного аналізу – при обґрунтуванні зв'язку ефективності державного сектора і бюджетних параметрів.

Фактологічною основою дослідження стали укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні матеріали Фонду державного майна України, Державного комітету статистики й інші нормативні акти, що регулюють діяльність об'єктів і суб'єктів державної власності та державного сектора.

Аналітична частина роботи виконана на основі інформації Державного комітету статистики України, результатів дослідження Інституту економіки промисловості НАН України і власних досліджень.

Для обробки економічної інформації, побудови таблиць, діаграм і графіків використовувалися сучасні комп'ютерні технології Microsoft.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в обґрунтуванні й розробці пропозицій з удосконалення підходів до управління державним сектором економіки і його розвитку.

Основні результати, які мають наукову новизну, полягають у такому:

обґрунтовано підхід до удосконалення визначення частки державного сектора в національній економіці на основі усереднення відносних показників: частки державного сектора у здійснених інвестиціях в основний капітал, частки державного сектора в загальному обсязі чистого прибутку (сальдо) суб'єктів господарювання, частки державного сектора в зайнятості, що кількісно характеризує діяльність державного сектора;

для вдосконалення системи регулювання розвитку державного сектора економіки запропоновано створення єдиного органу управління цим сектором, визначено його функції, організаційно-правову структуру, принципи взаємодії такої структури з іншими органами державної влади;

удосконалено:

систему інформаційного забезпечення розвитку державного сектора економіки та структуру Єдиного реєстру об'єктів державного майна, що сприяє більш повному кількісному відображенню такої економічної категорії, як "державний сектор економіки" та полегшує проведення аналізу масштабних показників його діяльності;

методи оцінки ефективності діяльності об'єктів державного сектора та її критерії. Запропоновано розрізняти поняття "ефективність діяльності об'єктів державного сектора" та "ефективність управління об'єктами державного сектора";

підходи до формування структури державного сектора на основі аналізу рентабельності та функцій об'єктів, які його складають. Визначено умови та принципи прийняття рішень щодо створення, приватизації та ліквідації об'єктів державного сектора;

дістали подальшого розвитку:

визначення поняття "державний сектор економіки", обґрунтовано взаємозв'язок і розходження даного поняття з поняттями "державна власність" і "державне управління". Поняття "державний сектор" розглядається як сукупність економічних об'єктів, сформованих на основі або за участю державної власності, стосовно яких можливе здійснення управління суб'єктами державної та місцевої влади;

функціональна диференціація об'єктів державного сектора економіки – запропоновано розрізняти об'єкти, що безпосередньо задовольняють суспільні потреби, та об'єкти, що задовольняють суспільні потреби опосередковано, тобто такі, по відношенню до яких основна мета держави-власника – отримання прибутку. Запропоновано та обґрунтовано необхідність закріплення певних організаційно-правових форм (унітарної та акціонерної) за цими об'єктами.

Практичне значення одержаних результатів полягає в поглибленні теорії управління державним сектором і проекції пропозицій на економіку України. Результати можуть бути використані органами державного управління України з метою підвищення ефективності державного сектора, удосконалення нормативної бази, що регулює діяльність об'єктів і суб'єктів управління державним сектором. Рекомендації для обґрунтування рішень із формування напрямів розвитку структури державного сектора економіки регіону використано при розробці Програми Донецької обласної державної адміністрації "Донецька область – 2020" (довідка №01-6/1877 від 10.10.2005 р.); пропозиції зі статистичного відображення місця державного сектора в економіці країни і регіону прийнято для вдосконалення "Методики визначення питомої ваги державного сектора економіки", а також використано у практиці роботи Головного управління статистики в Донецькій області (довідка № 04/2-2-12/433 від 25.10.2005 р.). Пропозиції щодо формування єдиної системи збору, обробки та обліку інформації стосовно діяльності об'єктів державного сектора, корпоративних прав держави і державного майна в подальшому будуть використані при формуванні структури "Єдиного реєстру державного майна, яке використовується в реальному секторі економіки" (довідка Міністерства економіки України від 15.11.2005 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійно виконаною науковою роботою, в якій викладено авторський підхід до управління державним сектором економіки, з метою реалізації якого запропоновано напрями вдосконалення системи інформаційного забезпечення управління державним сектором економіки, методику визначення питомої ваги державного сектора в економіці, обґрунтовано принципи формування методики оцінки ефективності діяльності об'єктів державного сектора, внесено пропозиції щодо удосконалення законодавства України.

Внесок автора в колективно опубліковані роботи конкретизовано у списку публікацій.

Апробація результатів дисертації. Наукові положення і практичні результати дослідження розглядалися і були схвалені на науково-практичних конференціях "Динаміка наукових досліджень 2003" (Дніпропетровськ, 2003 р.), "Проблемы развития предприятий и новых экономических структур в современных условиях" (Донецьк, 2004 р.), "Эффективные методы управления промышленным предприятием" (Донецьк, 2005 р.), "Економічні проблеми промислового розвитку в Україні" (Донецьк, 2005 р.).

Публікації. За темою дисертації опубліковано у фахових наукових журналах і збірниках наукових праць 6 статей, та 4 матеріали конференцій. Загальний обсяг публікацій – 2,5 д.а., з яких особисто автору належить 2,1 д.а.

Структура й обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (112 найменувань). Зміст викладено на 176 сторінках комп'ютерного тексту. Робота містить 33 таблиці, 9 рисунків, 1 додаток.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У розділі 1 "Державний сектор у структурі економіки держави" поняття "державний сектор" розглядається як сукупність економічних об'єктів, сформованих на основі або за участю державної власності (підприємств, установ), стосовно яких можливе здійснення управління суб'єктами державної та місцевої влади.

Визначено, що все різноманіття форм власності, закріплене в нормативних базах різних країн, зводиться до двох варіантів: державної (суспільної) і приватної. Для суспільної форми власності характерне делегування суспільством права управління даною власністю органам державної чи місцевої влади.

Посилення за останні півтора століття процесів державного регулювання економіки і зростання державного сектора пояснюються двома тісно пов'язаними групами причин – соціально-політичними й економічними.

Перша група причин обґрунтовує збільшення ролі держави розвитком суспільного середовища, наприклад технічним прогресом, демографічними зрушеннями. Також важливою причиною є вплив внутрішніх політичних і культурних процесів – зміна суспільних поглядів на законність і обґрунтованість державних функцій і дій. Зростання пріоритету законодавства неминуче призводить до посилення ролі держави як виразника і координатора інтересів різних суспільних груп. До соціально-політичних причин віднесено і вплив соціально-економічних поглядів, які відстоюють різні політичні партії, профспілки, інші громадські організації, і розширення виборчого права.

Економічні причини зростання державного сектора пов'язані з необхідністю усуспільнення деяких видів людської діяльності, що виникає внаслідок особливостей функціонування тієї чи іншої формації. У ринковій економіці держава (і державний сектор як елемент державного регулювання), крім завдань, іманентних самому інституту держави, вирішують задачі компенсування "провалів" ринку, прагнення ринкової економіки до монополізації, проблеми виробництва суспільних товарів, екстерналій, інформаційні проблеми. Крім того, за допомогою державного регулювання і державного сектора підтримується економічна система в цілому.

На підставі аналізу історичного розвитку державного сектора в минулому столітті та його теперішнього стану визначено три основні моделі його функціонування:

1. Підтримуюча (обмежувальна) модель – властива країнам з високоорганізованою ринковою економікою.

2. Стимулююча (проринкова, розширювальна) модель – властива країнам, що розвиваються, зі слабко організованими економічними і ринковими структурами.

3. Стимулююча антиринкова модель – властива колишнім соціалістичним країнам, орієнтованим на абсолютне використання державної власності.

У рамках першої моделі виділено три підмоделі: європейська, північноамериканська і японська.

Для європейської моделі притаманний досить великий за обсягом, високоефективний і щедро фінансований державний сектор, що має дуже різноманітну галузеву структуру. Для північноамериканської моделі, навпаки, типовим є недорозвинений державний сектор, що спеціалізується головним чином на суто державних функціях, обороні й соціальній інфраструктурі, виходячи із системи обмеженого фінансування. Обом моделям властива чітка межа між приватним бізнесом і державою.

Для японської моделі ця межа розмита, переплетення інтересів держави і бізнесу йде через своїх представників у владних і корпоративних структурах. Результатом такої моделі є формально невеликий державний сектор, якому держава надає досить відчутну фінансову підтримку, і широкі можливості уряду в регулюванні економіки в цілому.

На підставі аналізу динамічних рядів, які характеризують діяльність державного сектора ряду країн за більш ніж столітній період, зроблено висновок, що процеси зростання державного регулювання економіки і державного сектора тісно пов'язані через такий бюджетний параметр, як частка державних витрат у ВВП. Мінімально необхідний рівень частки державних витрат у ВВП, який необхідно забезпечувати промислово розвиненим країнам для побудови нестагнаційного державного сектора, у цей час становить 34,21%.

Проблема вибору між державним сектором і іншими важелями державного регулювання значною мірою вирішується через визначення порівняльної ефективності приватного і державного секторів. Існує думка, відповідно до якої державні підприємства апріорно неефективні через відсутність у них "почуття хазяїна", однак більш докладний розгляд даної проблеми показав, що висновок про принципову неефективність державного сектора економіки сумнівний. Його може бути заперечено на тій підставі, що в рамках державного сектора можлива більш успішна, ніж у приватному секторі, реалізація переваг, заснованих на ефекті масштабу виробництва. Крім того, конкуренція діалектична за своїм внутрішнім змістом – крім стимулювання зростання ефективності виробництва, конкурентна боротьба часто вимагає не завжди продуктивних витрат ресурсів. Державні підприємства, як правило, не мають потреби в масштабних рекламних компаніях, не здійснюють витрати на такі заходи, як промислове шпигунство, демпінг. Дослідження емпіричних даних по ряду розвинених країн також не завжди підтверджували порівняно більш низьку ефективність підприємств державного сектора.

Даний факт припускає проведення оцінки доцільності вибору тієї чи іншої форми державної участі в економіці в кожному окремому випадку.

Виходячи з розглянутих організаційно-правових форм підприємств державного сектора, схематично представлено структуру державного сектора (рис. 1). Дана схема має узагальнений характер і може не повністю збігатися з особливостями структури державного сектора окремої країни.

У розділі 2 "Еволюція державного сектора економіки" розглянуто риси системної трансформації економік соціалістичних країн і відзначено кілька моделей становлення ринкової економіки: модель "ринкового соціалізму", для якої характерна перевага власності держави, що поєднується із дрібною приватною власністю; модель "оксамитової революції", відмітною рисою якої є поступовість переходу від централізованого регулювання до ринкового механізму і порівняно висока активність населення в перетворенні відносин власності; модель "шокової терапії", для якої властиве швидке руйнування адміністративними методами старої командної системи і введення ринку. Модель "шокової терапії" було реалізовано в Україні.

Відзначено, що основним фактором, який впливає на формування державного сектора України, стала реалізація ліберальної доктрини, що домінувала на початку 90-х років ХХ ст. Якщо в більшості західних демократій державний сектор формувався протягом сторіч у рамках еволюційного історико-економічного процесу, то в Україні він став "будівельним матеріалом" для приватного сектора, зростання якого вважалося основним пріоритетом економічної політики. Ці процеси і визначили структуру й інституціональну роль українського державного сектора. Динаміку даних процесів відображено в табл. 1.

Проведений аналіз виявив, що темпи скорочення обсягу державного сектора в економіці України, пов'язаного з лібералізацією господарського життя і приватизаційними процесами, різко сповільнилися у 2001-2003 р., у даний момент державний сектор перейшов із фази різкого скорочення у фазу монотонного скорочення. Державний сектор України зберігає значні частки державних підприємств у таких сферах діяльності, як: добувна промисловість, виробництво і розподіл електроенергії, газу і води, транспорт і зв'язок, операції з нерухомістю, охорона здоров'я і соціальна допомога, освіта, колективні й особисті послуги.

Сучасні стандарти статистичних спостережень, що проводяться в Україні, на жаль, не дозволяють цілком кількісно описати державний сектор, тому що не ведеться облік базових параметрів економічної діяльності акці-

Рис. 1. Структура державного сектора економіки

Таблиця 1

Динаміка масштабних показників структури власності в Україні, %

Рік | Показник | Частка державної власності, включаючи комунальну | Частка

недержавної власності |

1992 | Загальна кількість підприємств | 70 | 30 | Загальна чисельність зайнятих | н. д. | н. д.

Інвестиції в основний капітал | н. д. | н. д.

1995 | Загальна кількість підприємств | 41 | 59 | Загальна чисельність зайнятих | 70 | 30 | Інвестиції в основний капітал | 61 | 39 |

2000 | Загальна кількість підприємств | 13 | 87 | Загальна чисельність зайнятих | 49 | 51 | Інвестиції в основний капітал | 45 | 55 |

2003 | Загальна кількість підприємств | 12 | 88 | Загальна чисельність зайнятих | 53 | 47 | Інвестиції в основний капітал | 37 | 63 |

н.д. – немає даних

онерних товариств із домінуючою державною часткою, а дана організаційно-правова форма містить у собі до 50% державного сектора.

Дані за 2004 р. наводити недоречно, тому що в цьому році відбулись зміни у принципах групування даних за ознакою форми власності.

Відзначена низька ефективність державного сектора України. Основними причинами такого стану є недоліки управління, недостатність інвестиційної бази, наявність завищеного штату співробітників.

Протягом 1998-2003 рр. частка державного сектора в інвестиціях в основний капітал істотно знижувалася, а частка в основних засобах залишалася незмінною.

Дані процеси призвели до підвищеного зносу устаткування, зниження продуктивності праці. Основною причиною такого стану варто вважати недотримання необхідних для побудови ефективного державного сектора бюджетних параметрів – у 1999-2003 рр. частка державних витрат у ВВП складала близько 27%. Утримання порівняно завищеної чисельності співробітників пояснено як недоліками управління, а саме апріорною схильністю керівництва об'єктів державного сектора до надмірних штатів (цю тенденцію відзначають багато дослідників), так і порівняно гіршим станом основних фондів (і, як наслідок, необхідністю в додаткових витратах праці). Також на даний показник впливають соціально-політичні причини – здійснити скорочення чисельності працівників у рамках державного сектора значно складніше, ніж у рамках недержавного.

Проведена оцінка продуктивності праці в рамках державного сектора продемонструвала тенденцію до її зниження. Також відзначалося зростання відносної переваги продуктивності праці недержавного сектора над державним. Порівняння динаміки співвідношення продуктивності праці в державному і недержавному секторах і зміни частки державних витрат у ВВП продемонструвало вплив даного бюджетного параметра на ефективність державного сектора. Так у 1997 р. (коли частка держвитрат у ВВП складала 37,1%) продуктивність праці в недержавному секторі перевищувала продуктивність праці в державному секторі у 1,03 раза, а в 2003 р. (коли частка держрвитрат у ВВП складала 28,7%) – у 2,07 раза.

Відзначено, що система управління державним сектором економіки в Україні не склалася остаточно і, як і раніше, вона зазнає еволюційних змін, а саме найменш сформованою варто вважати систему управління державними корпоративними правами. У даний момент домінуючим принципом управління державним сектором є галузевий, територіальна складова в управлінні виявляється слабко.

У розділі 3 "Напрями вдосконалення формування державного сектора" доведено, що всупереч сформованим в Україні традиціям і особливостям господарського життя, які припускають використання європейської моделі державного сектора, процеси трансформації державного сектора економіки України наближають його параметри до північноамериканської моделі. Дана тенденція обумовлена, у першу чергу, характеристикою бюджетних параметрів (а саме низькою часткою державних витрат у ВВП), що у коротко- і середньостроковій перспективі змінити не представляється можливим.

Виходячи з цього визнається необхідним зниження масштабів державного сектора через скорочення державної участі в економіці в сферах, традиційно не властивих державному сектору. В Україні доцільне скорочення державного сектора економіки в таких властивих недержавному сектору сферах діяльності, як оптова і роздрібна торгівля і будівництво. Через те що ця діяльність об'єктів державного сектора є збитковою (у 2003 р. сукупний обсяг збитків склав 1575,4 млн. грн.), переміщення коштів з цих галузей дозволить реалізувати "ефект масштабу" в інших, більш властивих державному сектору, сферах. Це також буде сприяти реалізації такої "традиційної" переваги державного сектора, як лідерство у НДДКР.

З метою підвищення ефективності управління державним сектором економіки запропонована класифікація об'єктів державного сектора за функціональною ознакою і виділено об'єкти двох типів:

1) об'єкти, що безпосередньо задовольняють суспільні потреби, такі як оборона, забезпечення мінімально необхідних соціальних гарантій, виробництво у сфері природних монополій;

2) об'єкти, що опосередковано задовольняють суспільні потреби, тобто ті об'єкти, в особі яких держава виступає як "підприємець" і діє з метою наповнення дохідної частини бюджету.

Визнається, що проведення аналізу масштабних показників державного сектора економіки є необхідною умовою його подальшого розвитку і вимагає формування єдиної системи збору, обліку та обробки інформації, що стосується діяльності об'єктів державного сектора економіки, а також об'єктів державної власності.

Пропонується ряд заходів, спрямованих на підвищення якості такої системи в Україні:

по-перше, для відображення державного сектора в рамках реєстру доцільно виділити пакети державних корпоративних прав, що відносяться до підприємств, в яких державі належить більш 50%, і відобразити об'єкти права комунальної форми власності (що відповідає визначенню державного сектора);

по-друге, річні фінансові плани, що надаються суб'єктами державного сектора, не забезпечують стратегію розвитку суб'єктів господарювання (яка на даний момент фактично відсутня). Це не може гарантувати стабільне становище суб'єктів господарювання на ринку, залучення інвестицій і вирішення соціальних проблем. У зв'язку з цим необхідно формування системи надання середньо- і довгострокових фінансових планів;

по-третє, аналіз фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання проводиться лише на основі узагальненої органами виконавчої влади інформації, тоді як потрібен моніторинг планових і фактичних показників діяльності в розрізі кожного суб'єкта;

по-четверте, такий реєстр не виділяє інформацію про концентрацію державним сектором робочої сили, питому вагу інвестицій і основних фондів, державного сектора, питому вагу продукції та послуг державного сектора у ВВП і в окремих галузях та іншу базову інформацію, необхідну для аналізу стану і розвитку державного сектора. Таку інформацію доцільно згрупувати і виділити окремим додатком до реєстру;

по-п'яте, у рамках реєстру вважається за необхідне проведення упорядкування даних про структуру власності державних підприємств. Відповідно до положення про реєстр, у тому випадку, якщо власником акцій одного підприємства є інше підприємство, проводиться відображення інформації про статус підприємства – власника акцій. Якщо пакет корпоративних прав держави на підприємстві – держателі акцій перевищує 50%, усі пакети корпоративних прав, що належать такому підприємству, необхідно дорівняти до пакетів, що знаходяться в державній власності. У іншому випадку неможливо коректно до державного чи приватного сектора віднести акціонерний капітал підприємства – емітента, тобто потребує розробки механізм узгодження при прийнятті управлінських рішень представниками підприємств-власників акцій і державних представників на підприємствах-емітентах.

Крім того, власники підприємства також можуть мати своїх власників, статус яких не визначено. Статус акціонерних товариств, що носить непостійний характер із причин, які було відзначено, необхідно оцінювати одномоментно і періодично.

У цілому формування реєстру об'єктів державної власності як єдиної інформаційної бази управління державним сектором економіки доцільно покласти на єдиний орган, що генерує і реалізує також концепцію формування структури державного сектора економіки.

Для здійснення макроекономічного аналізу пропонується визначення питомої ваги державного сектора в економіці як середнє арифметичне від суми показників: частка державного сектора у здійснених інвестиціях в основний капітал, частка державного сектора в загальному обсязі чистого прибутку (сальдо) суб'єктів господарювання, частка державного сектора в зайнятості. Сама процедура усереднення, при якій кожному з компонентів привласнюється однакова вага, може бути визнана коректною, тому що кожен компонент "відповідає" за окремий напрям діяльності держави і, отже, у функціональному плані компоненти є "рівноправними". Такий показник, як частка державного сектора у здійснених інвестиціях в основний капітал дозволяє оцінити "довгостроковий потенціал" державного сектора. Показник загального обсягу чистого прибутку (сальдо) суб'єктів господарювання державного сектора економіки характеризує фінансові підсумки діяльності об'єктів державного сектора і, отже, його "вартість" для держави. Показник частки державного сектора в зайнятості характеризує пасивну ресурсну міць державного сектора, а саме ступінь поглинання ним робочої сили.

Питома вага державного сектора в економіці України, що розрахована за запропонованою методикою, представлена у табл. 2.

Таблиця 2

Динаміка частки державного сектора в національній економіці України, %

Показник | 1998 | 1999 | 2000 | 2001 | 2002 | 2003 | Частка державного сектора у здійснених інвестиціях в основний капітал | 44,89 | 50,96 | 45,88 | 43,29 | 36,15 | 37,26 | Частка державного сектора в загальному обсязі чистого прибутку (сальдо) суб'єктів господарювання | н. д. | н. д. | 26,63 | 37,54 | 25,34 | 6,22 | Частка державного сектора в зайнятості | 49,05 | 48,73 | 48,89 | 50,09 | 51,76 | 53,28 | Питома вага державного сектора в національній економіці | 46,97 | 49,84 | 40,46 | 43,64 | 37,75 | 32,25 |

н.д. – немає даних

Слід зазначити, що за розглянутий період частка держави в загальному обсязі реалізованої продукції, робіт, послуг скоротилася у 1,44 раза, а частка чистого прибутку суб'єктів господарювання державного сектора у 4,5 раза. Це сталося за віднесенням до складу недержавних найбільш високорентабельних підприємств державного сектора, в яких держава виступає як "підприємець".

Прийняття обґрунтованих рішень із формування структури державного сектора економіки потребує розробки системи оцінки ефективності діяльності об'єктів державного сектора.

В Україні діє указ Міністерства економіки України і Фонду державного майна України № 375/2298 від 18 грудня 2003 р. "Про затвердження критеріїв ефективності управління суб'єктами господарювання державного сектора економіки".

Критерії оцінки ефективності управлінської діяльності, відповідно до даного нормативного акта, розділені на некомерційні й комерційні. Детальний розгляд даних критеріїв дає можливість зробити висновок, що їх використання дозволяє охарактеризувати саме ефективність діяльності об'єктів державного сектора, а не ефективність управління ними (особливо ясно це видно у відношенні об'єктів другого типу). Поняття ефективності діяльності об'єкта та ефективності управління ним не тотожні, тому що поняття ефективності діяльності застосовне до результатів діяльності об'єкта, а поняття ефективності управління застосовне до процесу управління, вибору суб'єктами управління оптимальних напрямів і методів діяльності об'єкта управління. На ефективність діяльності, крім ефективності управління, впливають також фактори зовнішнього середовища.

З метою підвищення ефективності даного нормативного документа пропонується: покласти затвердження критеріїв оцінки на єдиний орган управління державним сектором (по представленню суб'єктів управління об'єктами державного сектора); поширити дію системи оцінки ефективності на об'єкти комунальної форми власності; визнати практику твердого закріплення нормативних значень ряду комерційних критеріїв недостатньо гнучкою і такою, що не відображає мінливості зовнішніх факторів, які впливають на діяльність об'єктів державного сектора. У цьому зв'язку доцільно норми показників, похідних від показника прибутку, розраховувати з урахуванням середньої норми прибутку по галузі і коригувати у зв'язку з витратами на соціальні потреби підприємства.

Крім того, відзначається, що система оцінки ефективності власне управління об'єктами державного сектора фактично відсутня.

Проведений розрахунок рентабельності державного сектора економіки України показав, що коефіцієнт рентабельності державного сектора економіки України у середньому близький до величини 1,01. У структурі рентабельності виділено об'єкти комунальної форми власності, для яких є характерним коефіцієнт рентабельності нижче одиниці (у середньому 0,8) і об'єкти державної форми власності, в яких коефіцієнт рентабельності вище одиниці (у середньому 1,08). Коефіцієнт еластичності по ВВП частки об'єктів державної форми власності в сукупному обсязі продукції склав у середньому 1,65. Це дозволило зробити висновок, що основною причиною скорочення частки об'єктів державної форми власності в сукупному обсязі продукції є приватизаційні процеси.

Установлено, що приватизація прибуткових об'єктів, що опосередковано задовольняють суспільні потреби, повинна супроводжуватися аналізом пов'язаних із приватизацією змін надходжень у державний і місцевий бюджети від діяльності даних об'єктів. Визнано доцільним при приватизації таких об'єктів закріплення умови обов'язкового виконання прогресивного плану надходжень у бюджет.

Як результат дослідження пропонується модель системи управління державним сектором економіки України (рис. 2).

Для уніфікації методів оцінки ефективності діяльності об'єктів державного сектора, підвищення якості управління даними об'єктами й удосконалення процесу формування структури державного сектора доцільно за кожною сферою діяльності, яка властива державному сектору, закріпити об'єкти певних організаційно-правових форм. У цілому доцільно за об'єктами державного сектора першого типу закріпити єдину унітарну організаційно-правову форму, а їх господарсько-правове становище наблизити до становища структурних підрозділів державних органів при збереженні їх статусу як юридичних осіб. Об'єкти другого типу доцільно представити у вигляді акціонерних товариств із домінуючою державною участю, тому що у випадку відкритого акціонерного товариства функції контролю й об'єктивної оцінки результатів діяльності менеджерів беруть на себе механізми фондового ринку.

Рис. 2. Система управління державним сектором економіки України

ВИСНОВКИ

Основна концепція проведеного дослідження полягає в розробці комплексного підходу до формування, управління і розвитку державного сектора економіки України з метою підвищення ефективності реалізації функцій державного сектора.

Основні висновки і результати дослідження зводяться до такого:

1. Аналіз практики функціонування державних секторів економіки показав, що основна умова їх виникнення як елементів системи державного регулювання економіки – задоволення суспільних потреб. Дана причина визначає структуру і функції державного сектора та методи їх реалізації. Саме поняття "державний сектор" може бути визначено як сукупність економічних об'єктів, сформованих на основі або за участю державної власності (підприємств, установ), стосовно яких можливе здійснення управління суб'єктами державної та місцевої влади як виразниками суспільних інтересів.

2. Посилення за останніх півтора століття процесів державного регулювання економіки і збільшення обсягів державного сектора визначається двома тісно пов'язаними групами причин: соціально-політичними й економічними.

Перша група причин обґрунтовує збільшення ролі держави розвитком суспільного середовища, наприклад технічним прогресом, демографічними зрушеннями. До соціально-політичних причин віднесено і вплив соціально-економічних поглядів, які відстоюють різні політичні партії, профспілки, інші громадські організації, і розширення виборчого права.

Економічні причини зростання державного сектора пов'язані з необхідністю усуспільнення деяких видів людської діяльності, що виникає внаслідок особливостей функціонування тієї чи іншої формації. У ринковій економіці держава (і державний сектор як елемент державного регулювання), крім завдань, іманентних самому інституту держави, вирішують задачі компенсування "провалів" ринку, прагнення ринкової економіки до монополізації, проблеми виробництва суспільних товарів, інформаційні проблеми, проблеми екстерналій. Крім того, за допомогою державного регулювання і державного сектора підтримується економічна система в цілому.

3. Державні витрати у ВВП у промислово розвинутих країнах збільшуються швидше, ніж обсяг виробництва і національний доход. Дослідження емпіричних даних за рядом промислово розвинутих країн дає можливість стверджувати, що мінімальний рівень державних витрат у ВВП, який дозволяє сформувати в сучасних умовах ефективний державний сектор, складає 34,21%. Однак усуспільнення фінансових потоків має межу, що накладається самою суттю ринкової економіки. Досягнення цієї межі змусило економічно розвинуті країни в останні 10-15 років перейти відносно обсягів державного сектора до регулятивної політики "націоналізації – приватизації".

4. Усупереч сформованим в Україні традиціям і особливостям господарського життя, що припускають використання європейської моделі державного сектора, процеси трансформації державного сектора економіки України, що проходять, наближають його параметри до північноамериканської моделі. Дана тенденція обумовлена, у першу чергу, характеристикою бюджетних параметрів (а саме низькою часткою державних витрат у ВВП), що у коротко- і середньостроковій перспективі змінити не представляється можливим.

5. Державному сектору України властива низька ефективність, протягом розглянутого періоду часу продуктивність праці в державному секторі була нижче, ніж у недержавному, та мала тенденцію до зниження (у 2003 р. продуктивність праці в недержавному секторі перевищувала продуктивність праці в державному секторі у 2,07 раза). Основними причинами такого стану є недоліки управління, недостатність інвестиційної бази, утримання завищеного штату співробітників та невідповідність обсягів державного сектора обсягам державних витрат у ВВП (у 2003 р. частка державних витрат у ВВП склала 27%).

6. З огляду на поточні бюджетні параметри, можна визнати необхідним зниження масштабів державного сектора через скорочення державної участі в економіці у сферах, традиційно не властивих державному сектору. В Україні доцільне скорочення державного сектора в таких властивих недержавному сектору сферах діяльності, як оптова і роздрібна торгівля і будівництво. Діяльність державного сектора в таких напрямах на даний час є збитковою.

7. З метою підвищення ефективності управління державним сектором економіки необхідно здійснити впровадження ефективних систем інформаційного забезпечення, оцінки ефективності управління його об'єктами та ефективності діяльності об'єктів.

Система оцінки ефективності управління об'єктами державного сектора в Україні фактично відсутня, а системи інформаційного забезпечення управління державним сектором і оцінки ефективності діяльності його об'єктів вимагають удосконалення.

8. Для підвищення ефективності управління державним сектором економіки вважається доцільним створення єдиного органу управління державним сектором економіки. Основними його задачами повинні стати: формування єдиної інформаційної бази державного сектора економіки, затвердження системи оцінки ефективності діяльності його об'єктів та ефективності управління ними, проведення оцінки ефективності діяльності об'єктів державного сектора та ухвалення рішення про приватизацію чи створення його об'єктів.

9. Для уніфікації методів оцінки ефективності діяльності об'єктів державного сектора, підвищення якості управління даними об'єктами й удосконалення процесу формування його структури доцільно у кожній сфері діяльності, яка властива державному сектору, використання об'єктів визначених організаційно-правових форм. У цілому є обґрунтованим за об'єктами державного сектора першого типу, що безпосередньо задовольняють суспільні потреби, закріпити єдину унітарну організаційно-правову форму, а їх господарсько-правове становище наблизити до становища структурних підрозділів державних органів при збереженні їх статусу як юридичних осіб. Об'єкти другого типу, що задовольняють суспільні потреби опосередковано, тобто ті об'єкти державного сектора, стосовно яких основна мета держави-власника – отримання прибутку, доцільно представити у вигляді акціонерних товариств із домінуючою державною участю, тому що у випадку відкритого акціонерного товариства функції контролю та об'єктивної оцінки результатів діяльності менеджерів беруть на себе механізми фондового ринку, а держава отримує можливість використати механізм дивідендів як спосіб неподаткового стягнення частини прибутку об'єктів державного сектора в бюджет.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Статті у наукових фахових виданнях

1. Медведев Д.Н. Управление государственным сектором экономики (опыт Франции) // Управление экономикой переходного периода. – Донецк: ИЭП НАН Украины. – 2003. – С. 84-93.

2. Цыбулько Т.Л., Медведев Д.Н. Некоторые организационно-техни-ческие аспекты воспроизводства основного капитала в промышленности // Актуальні проблеми економіки. Сер. Економіка. – Донецьк: ДонДАУ. – 2003. – Т.ІІІ, вип. 14. – С. 131-143.

Особистий внесок: проведено аналіз і здійснено класифікацію факторів, що впливають на процес відтворення основних засобів.

3. Мєдвєдєв Д.М. До питання про ефективність відтворення основних фондів: регіональний аспект // Соціально-економічні дослідження в перехідний період. Регіональна політика: досвід Європейського Союзу та його адаптація до умов України. – Львів: ІРД НАН України. – 2003. – Вип. 5 (XLIII), ч.1. – С.