ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

МІРОШНИЧЕНКО МАРИНА ЮРІЇВНА

УДК 821812.282-31 Вальзер

СПЕЦИФІКА ХУДОЖНЬОГО СВІТУ МАРТІНА ВАЛЬЗЕРА

10.01.04 – література зарубіжних країн

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Дніпропетровськ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії зарубіжної літератури і класичної філології Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: | кандидат філологічних наук, доцент

Рожина Олександра Дмитрівна, Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, кафедра історії зарубіжної літератури і класичної філології, доцент. |

Офіційні опоненти: | доктор філологічних наук, професор

Шалагінов Борис Борисович, Національний університет „Києво-Могилянська академія”, кафедра філології, професор;

кандидат філологічних наук, доцент

Пастушенко Людмила Іванівна, Дніпропетровський національний університет, кафедра германської філології, доцент.

Провідна установа: | Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, кафедра зарубіжної літератури та теорії літератури,

Міністерство освіти і науки України, м. Чернівці.

Захист відбудеться “21” квітня 2006 року о “12.00” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради

К 08.051.12 Дніпропетровського національного університету (49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т.Шевченка, 1).

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Дніпропетровського національного університету (49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8).

Автореферат розісланий “20” березня 2006 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради І.В. Кропивко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Мартін Вальзер (нар. 1927 р.) займає чільне місце в ряду таких видатних німецьких письменників другої половини ХХ ст., як Г.Белль, Ґ.Ґрасс, У.Йонсон, В.Кеппен. Розпочавши свою літературну діяльність у „Групі 47”, він блискавично здобув визнання читачів та критиків і згодом став лауреатом багатьох вагомих літературних премій, серед яких премія „Групи 47” (1955), премія імені Ґергарда Гауптмана (1962), імені Ґеорґа Бюхнера (1981), Велика літературна премія Баварської академії мистецтв (1990), премія Миру Німецької книготоргівлі (1998). Автор близько двадцяти романів, численних оповідань, новел, п’єс, есе і статей, М.Вальзер є однією з найпомітніших і найсуперечливіших постатей в інтелектуальному просторі Німеччини.

Однак українському читачеві творчість М.Вальзера досі залишається маловідомою. В українському перекладі 1984 року вийшла лише одна збірка творів письменника (романи „Філіпсбурзькі подружжя” і „Робота душі”) Цитування інших романів здійснюється в нашому перекладі.. Російською зявилися „Браки в Филиппсбурге” (1979), „По ту сторону любви” (1979), „На полном скаку” (1985), „Письмо лорду Листу” (1985), „Биография любви” (2005), кілька пєс й оповідань.

Творчість письменника від початку літературної діяльності привертала увагу вітчизняних і зарубіжних дослідників. Головний інтерес радянської критики (Ю.Архипов, Д.Калниня, О.Книпович, І.Млечина) до творчості М.Вальзера припадає на 70-80-ті роки, насамперед завдяки соціально-критичній спрямованості романів і прихильному ставленню автора до комуністичної ідеології. Причому в полі зору перебували романи „Філіпсбурзькі подружжя”, „Хвороба Ґаллістля”, трилогія „Половина гри”, „Одноріг”, „Падіння”, новела „Баский кінь”. Ці розвідки проте мали оглядовий характер (передмови, рецензії, статті). В українському літературознавстві слід відзначити ґрунтовні дослідження Д.Затонського, який присвятив творчості М.Вальзера окремі розділи в працях „В наше время” та „Шлях через ХХ століття” і є автором передмови до єдиного україномовного видання творів письменника.

У вітчизняному й зарубіжному вальзерознавстві можна вирізнити такі основні напрями досліджень творчого доробку М.Вальзера: вивчення процесу становлення його творчої індивідуальності (Е.Вейн, К.Пецольд, Й.Пройс, М.Райх-Раніцькі, Ґ.Фетц, В.Шварц); виявлення особливостей художнього мислення (Ю.Бонґартц, Г.Доане, Д.Затонський, І.Млечіна, Я.Новак); аналіз соціально-політичних аспектів творчості (Ю.Архипов, Т.Бекерманн, Г.Доане, О.Книпович, В.Стеженський і Л.Чорна); дослідження особливостей поетики письменника (М.Діркс, П.Крумбгольц, У.Райнгольд); виявлення генетичних і типологічних зв’язків у культурно-історичному контексті (М.Ваґнер-Еґельгааф, З.Мевз, Й.Недреґард, С.Табернер, К.Фінґергут). Причому головна увага приділяється романам 1960-70-х років, аналізу яких присвячено кілька монографій. Твори, написані пізніше, досліджувалися лише в окремих аспектах і системно ще не аналізувалися.

Актуальність роботи зумовлюється необхідністю виявити й охарактеризувати типологічні риси художнього світу М.Вальзера як одного з найменш досліджених у вітчизняному літературознавстві авторів, який своєю творчістю репрезентує ідейно-художні пошуки сучасної німецької літератури.

Об’єктом дослідження стали романи „По той бік кохання” („Jenseits der Liebe“, 1976), „Робота душі” („Seelenarbeit“, 1979), „Лист лордові Лісту” („Brief an Lord Liszt“, 1982), „Прибій” („Brandung“, 1985), „Захист дитинства” („Die Verteidigung der Kindheit“, 1991), „Один без одного” („Ohne einander“, 1993), „Війна Фінка” („Finks Krieg“, 1996), „Вируючий фонтан” („Ein springender Brunnen“, 1998), „Біографія кохання” („Der Lebenslauf der Liebe“, 2001), „Смерть критика” („Tod eines Kritikers“, 2002), „Миттєвість кохання” („Der Augenblick der Liebe“, 2004), новела „Баский кінь” („Ein fliehendes Pferd“, 1978), художньо-філософські твори „Думки Месмера” („MeЯmers Gedanken“, 1985) і „Подорожі Месмера” („MeЯmers Reisen“, 2003), а також літературно-критичні статті, есе, інтерв’ю й публіцистика письменника.

Предметом дослідження є художній світ М.Вальзера, який сформувався в певному історичному й літературно-естетичному контексті.

Зв’язок роботи з науковими темами. Роботу виконано на кафедрі історії зарубіжної літератури і класичної філології Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна в межах наукової теми кафедри „Розвиток і взаємодія художньо-естетичних систем у літературі і мистецтві”.

Мета дослідження полягає в тому, щоб, висвітливши своєрідність художнього бачення М.Вальзера, розкривши специфіку створеної ним художньої системи й закономірностей її існування як унікального естетичного явища, сформувати цілісне уявлення про художній світ письменника. Відповідно до мети в роботі слід розв’язати такі завдання:

· розглянути філософсько-естетичну систему М.Вальзера, зокрема концепцію історії, мови, мистецтва й релігії, та визначити її значення для формування художнього світу письменника;

· простежити світоглядну і творчу еволюцію та виявити внутрішню єдність художнього мислення письменника;

· осмислити концепцію людини і світу та інші змістові домінанти художньої системи М.Вальзера;

· виявити художні особливості поетики М.Вальзера – характер часово-просторової побудови і структури образів, жанрову своєрідність, принципи композиції сюжету, специфіку наративної організації романів, роль філософсько-літературознавчої категорії іронії в розкритті ідейного змісту творів.

Методологічна основа. Застосований у роботі підхід передбачає поєднання системно-цілісного, формально-структурного, іманентного методів з елементами методики „пильного читання” (close reading). На вибір напряму і методів дослідження вплинули ідеї Л.Андреєва, М.Бахтіна, Ю.Борева, М.Гіршмана, І.Ільїна, Ю.Лотмана, В.Руднєва, Б.Успенського, Н.Фрая, В.Халізєва, Ф.Штанцеля.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в роботі вперше у вітчизняному літературознавстві здійснено комплексну характеристику пізніх романів М.Вальзера (починаючи з 1976 року) в контексті еволюцїї філософсько-естетичних поглядів письменника. Художній світ романів проаналізовано з точки зору його системної єдності, що дає ключ для глибшого розуміння всієї творчості і специфіки художнього мислення М.Вальзера, в першу чергу концепції людини і світу і поетики романів.

Практична цінність одержаних результатів полягає в тому, що матеріали дисертації можуть бути використані в курсі історії зарубіжної літератури ХХ ст., а також при розробці програм спецсемінарів і спецкурсів з німецької літератури для студентів факультетів іноземних мов вищих навчальних закладів.

Особистий внесок здобувача становить системне дослідження творчості сучасного німецького письменника М.Вальзера, що охоплює головним чином неперекладені романи й теоретичні праці письменника.

Апробація дослідження. Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри історії зарубіжної літератури і класичної філології Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Основні її положення висвітлювались у доповідях: 1) „Zum Individualstil von Martin Walser (anhand der Novelle „Ein fliehendes Pferd“)“ на VI Міжнародній науковій конференції германістів (Харків, листопад 1998 р.).; 2) „Час і простір в романах Мартіна Вальзера” на науковій конференції „Тобі, Харківщино, – пошук молодих” (Харків, березень 2002 р.); 3) „У пошуках втраченої ідентичності: концепція особистості в романах Мартіна Вальзера” на Всеукраїнській науковій конференції „Функціонування літератури в культурному контексті епохи” (Дніпропетровськ, лютий 2004 р.); 4) „Філософія мови в художньому світі Мартіна Вальзера: між довірою і скепсисом” на літній школі „Німецькомовні літератури” Інституту літератури НАН України (Судак, липень 2004 р.); 5) „Іронія як форма розкриття ідейного змісту в романах Мартіна Вальзера” на XIV Міжнародній науковій конференції імені професора Сергія Бураго „Мова і культура” (Київ, червень 2005 р.).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлено у семи публікаціях, чотири з яких опубліковані у фахових збірниках наукових праць.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів з висновками, загальних висновків і списку використаних джерел, що налічує 189 позицій на 16 сторінках. Обсяг основного тексту дисертації – 196 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дисертаційної роботи, наукова новизна і практична цінність, методологічна основа, зв’язок роботи з науковою темою, особистий внесок дисертанта.

Перший розділ – „Теоретичні засади вивчення творчості М.Вальзера” – містить два підрозділи і знайомить з наявними в літературознавстві підходами до вивчення художнього світу, а також з історією і станом дослідженості творчого доробку М.Вальзера.

Теоретико-методичні засади вивчення художнього світу формулюються у підрозділі „Теоретичні й методичні основи дослідження”. Констатується, що проблеми взаємовідносин між художнім твором і дійсністю, а ширше – між мовою і реальністю викликали різні підходи до розуміння художнього світу: 1) концепція художнього світу як відображення дійсності (Г.Поспєлов, В.Халізєв, М.Храпченко); 2) цілісний підхід – моделювання дійсності в її цілісності й неподільності (М.Бахтін, Ю.Борев, М.Гіршман), тобто текст як світ; 3) структурально-семіотичний підхід – художній світ як суцільний мовний простір, знакова система (Р.Барт, У.Еко, Ю.Лотман, В.Руднєв), тобто світ як текст; 4) наративний підхід – художній світ як фіктивний світ, вихідна точка зору „теорії оповіді” (К.Касіч, Й.Фоґт, Ф.Ципфель).

Слідом за М.Гіршманом, художній світ розуміється дисертантом як цілісна система взаємодії елементів змісту і форми, кожний з яких не є самоцінним, а несе смислове навантаження для системи в цілому. Зважаючи на те, що об’єктом даного дослідження є не один твір, а творчість письменника як єдина художня система, пропонується розширити обсяг терміну „художній світ” і осмислити його як специфічне авторське світобачення, що породжує художню реальність. Важливою передумовою повнішого дослідження художнього світу письменника визнається вивчення його філософсько-естетичних поглядів.

Системна єдність творчості письменника, на думку російського вченого М.Храпченка, зумовлена насамперед тим, що творчість кожного митця окреслює своє коло тем, ідей, образів тощо. І якими б гострими не були протиріччя, що виявляються в процесі еволюції письменника, вони не порушують системності його творчої діяльності. Ознаками творчості письменника як системної єдності є, таким чином, її сталість і розвиток.

У підрозділі – „Творчість М.Вальзера в оцінці вітчизняної та зарубіжної критики” – здійснено огляд літературознавчо-критичної рецепції творчого доробку М.Вальзера. Розмаїття підходів і точок зору, представлених у критичних працях, можна згрупувати за основними тенденціями у визначенні романної творчості М.Вальзера: 1) соціальна критика (Т.Бекерманн, Е.Вейн, Д.Затонський, Й.Кайзер, Д.Калниня, І.Млечіна, К.Пецольд, М.Райх-Раніцькі); 2) реалізм (Е.Вейн, Д.Затонський, І.Млечіна, М.Райх-Раніцькі); 3) психологізм (Д.Затонський, М.Райх-Раніцькі); 4) поєднання модернізму й реалізму (Д.Ґеттше, Р.Морітц); 5) постмодернізм (Я.Новак). Погоджуючись із тезою про соціально-критичну спрямованість романів М.Вальзера, вважаємо, проте, суперечливим безапеляційне визначення їх реалістичними, зважаючи на унікальність і неоднозначність художнього світу будь-якого письменника, а також на чинник еволюції творчості, і, відповідно, ставимо завдання довести наявність і гармонійне співіснування в художньому світі письменника елементів різних естетичних напрямів: реалізму, модернізму й постмодернізму.

Другий розділ – „Філософсько-естетичні погляди М.Вальзера” – складається з трьох підрозділів і висвітлює, головним чином на матеріалі літературно-критичних статей, есе та інтерв’ю письменника, основні аспекти філософського світобачення М.Вальзера, зокрема концепцію історії, мови, мистецтва й релігії.

У першому підрозділі – „Філософська концепція історії” – простежується еволюція філософського розуміння історії М.Вальзера. Прогресистським уявленням, що передбачає спрямованість історії до певної мети, визначається світогляд письменника в період захоплення марксизмом (1960-70-ті рр.). Із середини 70-х років разом з марксистською картиною світу утопічне розуміння історії поступово витісняється нетелеологічним уявленням про історію як невпинний, але позбавлений мети процес. Будь-які універсалістські проекти, глобальні теорії з ідеологічними інтерпретаціями світу викликають у письменника недовіру, він розуміє небезпеку такого способу мислення, що втрачає зв’язок із дійсністю. Таким чином, успадковане від модернізму розуміння процесуальності історії релятивується у світогляді М.Вальзера постмодерністською невірою в існування мети історії та іронічною байдужістю до красномовних ідеологічних проектів. У цьому контексті дисертант проводить паралелі з концепцією Ю.Габермаса, який визначає головною ознакою сучасного, „пост-метафізичного”, етапу філософської рефлексії відмову від класичного уявлення про панування теорії над практикою. Парадоксальне співіснування антагоністичних переконань – історизму й епістемологічної невпевненості – у світобаченні М.Вальзера є свідченням суперечливості та синтетичності його філософської концепції.

Аналізуючи хід національної історії, письменник послуговується не раціонально-науковими методами, а покладається на свою інтуїцію, почуття. Вихідною точкою для нього є окреме людське життя, а загальна історія складається з численних конкретних біографій і локальних конфліктів. Намагання подолати щоденну несправедливість, змінити реальність є запорукою для рухомого, процесуального розуміння історії; у безісторичності, навпаки, панує застій, тобто смерть. Локалізація в конкретному часовому (сучасність і повсякденність), просторовому (батьківщина) та індивідуальному (одиничне людське життя) вимірах, поворот від теорії до практики визначають антиміфічний характер сприйняття письменником історії.

У підсумку постає така картина сприйняття М.Вальзером історії, яка свідчить про розчарування у філософських теоріях ХХ ст. (зокрема в марксизмі) і характеризується приземленим прагматизмом та релятивізмом у баченні детермінованості історії. Обмеження соціально-антропологічної проблематики творчості національно-культурною традицією протистоїть втягненню в універсалістську парадигму розвитку. Філософська концепція історії М.Вальзера є прикладом конструктивного традиціоналізму в літературному процесі.

Другий підрозділ – „Мистецтво і релігія в культурологічній парадигмі Мартіна Вальзера” – присвячений дослідженню розуміння письменником ролі літератури й релігії, суспільного призначення письменника, генетичних та онтологічних аспектів творчого процесу; з’ясовуються основні естетичні засади письменника, а саме: визначення поняття „недосконалості” (Mangel) як основного чинника творчості, формулювання принципу „точності” відображення (Genauigkeit) тощо.

Творчість у розумінні М.Вальзера виконує екзистенційну функцію, стає своєрідним способом життя. Після того як письменник спробував себе в різних художніх і публіцистичних жанрах (оповідання, новела, роман, драма, вірш, есе, стаття, промова), він свідомо зупинив свій вибір на романі, який забезпечує необхідний простір для самовираження. На відміну від публіцистики, де від письменника очікують проголошення позиції”, роман, за М.Вальзером, є розмовою з самим собою” (Selbstgesprдch) за допомогою персонажа, „виступом з найінтимнішим у суспільне”. Він переконаний, що кожна людина є письменником: навіть якщо їй не довелося професійно цим займатися, вона тоді „пише свої книги як читач”.

Саме література як захист від недосконалості життя не дозволяє втратити зв’язок із зовнішнім світом, рятує від самотності. Своїми спільниками М.Вальзер уважає все людство, яке, „як сукупний автор, створило персонаж і назвало його Богом” Martin Walser. Auskunft. 22 Gesprдche aus 28 Jahren. Hrsg. von K. Siblewski. – Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1991. – S. 74. . Люди наділили Бога всім, чого бракувало їм самим, людству взагалі: „необмеженою владою, всюдисутністю, насамперед безсмертям, [...] і, що найважливіше, – добротою” Ibidem. – S. 75.. Відтак література остаточно змістила християнську релігію з п’єдесталу великої заступниці принижених. Релігія, насамперед в інституті церкви, є для М.Вальзера універсальною моделлю стосунків влади. Він сумує за часами, коли релігія ще була релігією, а не зводилася до теології і знаряддя влади.

Письменник піддає критиці догматизм, абстрактність і неприродність – риси, на його думку, притаманні християнському вченню, головним „злочином” якого він вважає впровадження дихотомії душі і тіла. У романах згадки про церкву й релігію мають відчутний присмак іронії та навіть сарказму. Різке неприйняття християнської релігії має автобіографічне походження і стало наслідком негативного досвіду проведеного, за висловом письменника, у „сільському середньовіччі” дитинства. Підтвердження цьому ми спостерігаємо в почасти християнській стратегії поведінки вальзерівських протагоністів і демонічно-апокаліптичній символіці семантичного комплексу природи. Водночас, поштовхом до ревізії християнської моралі для М.Вальзера було знайомство з літературою й відкриття філософії Ф.Ніцше, а пізніше – емпіричної філософії французького просвітника Ла Метрі.

М.Вальзер наголошує на спільності основи (мова, текст) та функцій (захист від недосконалостей світу, ілюзія цілісної ідентичності) літератури і релігії, які як продукт людської фантазії є відображенням утопічних уявлень людей про добро.

У третьому підрозділі – „Філософія мови: між довірою і скепсисом” – вальзерівська концепція світу як мовної реальності зіставляється з традицією мовного скепсису В.Гумбольдт-Ф.Ніцше-Ф.Маутнер і вченням про внутрішню діалогічність слова М.Бахтіна. Обсяг мовної рефлексії у творах М.Вальзера на трьох рівнях – у теоретичних висловлюваннях, як тема літературних творів, а також як причина творчих інновацій – дає підстави вважати його причетним до цієї традиції. Найширше ця тема представлена в романах „Одноріг”, „Лист лордові Лісту”, „Один без одного”, „Вируючий фонтан”, „Смерть критика”, у художньо-філософських творах „Думки Месмера” і „Подорожі Месмера”. На сучасному етапі головною характеристикою мови, на думку М.Вальзера, стала її самоспрямованість, дистанція між сигніфікатом і сигніфікантом безнадійно зростає, людина втрачає зв’язок із дійсністю. Позитивне ж полягає в тому, що мова є носієм колективної пам’яті, скарбницею історії, що зберігає свідчення культурного становлення людства. Історично набуті значення слова співприсутні в ньому на правах діалогу й актуалізуються в кожний окремий момент уживання та буквально промовляють до нащадків.

Згідно концепції М.Вальзера фатальну двомовність свідомості зумовлюють два полюси: рідна мова (діалект) і чужа мова (літературна), яка, у свою чергу, є зібранням найрізноманітніших контекстів. „Точність” висловлювання прихована в його спонтанності, уживанні слів без попереднього конструювання їхнього значення, як це відбувається з чужими, “вивченими або вичитаними” словами. Підтвердження цьому М.Вальзер бачить у маргінальності діалекту відносно до письмової культури. Слова без конкретного значення, а отже готові виражати будь-яке значення, приречені бути інструментом ідеологічного впливу. Так народжується чужа „авторитарна” мова, що обслуговує суспільні інститути школи, релігії, політики тощо.

Мовна рефлексія ставить під сумнів і можливості літератури. Для письменника мова якщо і є засобом виробництва, то таким, яким він не володіє. Унаслідок специфіки професійної або аматорської діяльності вальзерівських персонажів творчість та пов’язані з нею труднощі тематизуються в романах експліцитно. Раз у раз герої переживають втрату здатності писати або спілкуватися. У той же час саме літературна творчість є засобом самоідентифікації і порятунком від несправедливостей світу.

У романах М.Вальзер зображує картину мовчазного суспільства, де сповідальне письмо (приватні листи, щоденники або й професійна літературна діяльність) дає персонажам інколи останню надію на самовираження. Узагалі, герої М.Вальзера – справжні мовчуни, бо частка спрямованих назовні, прямих висловлювань є надто мізерною порівняно з багатосторінковими ескападами неозвученого внутрішнього монологу. Мовний розлад як причина і наслідок розщепленої свідомості є невід’ємним атрибутом втрати ідентичності. Таким чином, філософська концепція мови М.Вальзера вбирає в себе апологетичні та критичні тенденції, які базуються на модерністсько-постмодерністському усвідомленні мовної детермінованості людської свідомості й тотальної текстуальності світу.

Предметом дослідження в третьому розділі – „Людина і світ у романах М.Вальзера” –, що містить три підрозділи, стали особливості світоглядної і творчої еволюції М.Вальзера, концепції людини і світу в романах та функціонування міфологем батьківщини і природи в художньому світі письменника.

У першому підрозділі – „Еволюція творчості Мартіна Вальзера” – робиться спроба виявити особливості творчої еволюції письменника. Творчість письменника можна умовно поділити на три етапи: 1) 1955-1968 рр. – оповідання і Я”-романи; 2) 1970-1976 рр. – перехідний період експериментаторства; 3) від 1976 р. – вибір нової форми, народження нових героїв, остаточне формування кола основних тем і мотивів). На ранніх оповіданнях М.Вальзера (збірка „Літак над будинком” (1957)) позначився вплив Ф.Кафки. У пізніших романах відбувається активний, але неостаточний відхід від художньої філософії Ф.Кафки. Відмова від зображення символічно-абстрактних ситуацій є, зокрема, результатом усвідомлення М.Вальзером неможливості інтегрувати розмаїття психологічного й соціального життя у відсторонену модель.

Негативно забарвлений досвід активного громадського анґажементу, який приніс із собою розчарування в „аморальній” і нещирій мові, вимагав пошуку своєї „точної”, тобто позбавленої будь-якої авторитарності, мови. Експериментальний твір Fiction” (1970) знаменував, з одного боку, кризу творчості самого М.Вальзера, з другого, – був відгомоном нової хвилі літератури мовного скепсису”.

Друга половина 70-х років є початком нового, деполітизованого етапу в житті М.Вальзера. Поворот у світогляді поширився й на техніку оповіді в романах. У романі „По той бік кохання” (1976) письменник змінює „точку зору” оповіді із суб’єктивного „Я” на персональне „Він”, пояснюючи це намаганням трохи стримати потік свідомості „Я”-оповідача, де йому важко дотримуватися якихось меж узагалі. Своїм колишнім суб’єктивним „Я”-ораторіям” (трилогія про Ансельма Крістляйна), неодноразово критикованим літературознавчими авторитетами за „балакучість” (М.Райх-Раніцькі) і композиційну розмитість, він протиставив на разі стриманіший стиль і чіткішу організацію сюжету романів. На місце внутрішнього монологу, до цих пір домінуючого прийому передачі слів персонажів, прийшла невласне-пряма мова. Однак значні новації на формальному рівні майже не позначилися на змісті романів. Основними їхніми темами залишилися проблематичне існування індивіда в суспільній і приватній сферах, деформація особистості через владу, екзистенціальна функція літературної творчості тощо.

Другий підрозділ – „Концепція особистості Мартіна Вальзера” – присвячено дослідженню концепції особистості й пов’язаної з нею проблематики в романах М.Вальзера. Спираючись, зокрема, на методологію В.Марка, який основними складниками художньої концепції особистості вважає „естетичний ідеал, ставлення до персонажів, вибір героїв та принципи відображення” Марко В. П. Основа творчих шукань: Художня концепція людини в сучасній українській радянській літературі. – Київ: Вища школа, 1987. – C. 39., у дисертації проаналізовано такі категорії, як авторський ідеал людини, вибір персонажів, взаємовідносини між автором і персонажами, його ставлення до них. Такий комплексний підхід дозволяє відтворити образ „універсального” вальзерівського героя. Констатується, що М.Вальзер створив новий тип героя – „скромної людини”, головною ознакою його протагоністів стає, відтак, безхарактерність як результат осмислення людини як деперсоналізованої сукупності почуттів, спогадів, соціальних ролей, що є свідченням тенденції дегероїзації персонажа в сучасній літературі.

Ідеалу самовпевненого, завжди й у всьому успішного героя-переможця, який на сучасному етапі вперто рекламується маскультурою, М.Вальзер протиставляє образ наївної та слабкої людини „без властивостей” із понівеченою самосвідомістю. Якщо узагальнено схарактеризувати вальзерівського героя, то вийде такий тип: звичайна „маленька” людина (у більшості випадків – чоловік), що, незважаючи на, принаймні на перший погляд, активне професійне і сімейне життя, залишається самотньою, не зрозумілою оточенням людиною з усіма ознаками втрати ідентичності. Вальзерівський персонаж обов’язково обумовлений соціальними (професія, сім’я), мовно-національними (походження, батьківщина, рідна мова), тілесно-побутовими (сексуальність, здоров’я, старіння) чинниками.

Письменник намагається відобразити внутрішню ідеологічну боротьбу й безперервний потік психічних станів у свідомості протагоніста. Таким чином, читач стає свідком постійної роботи свідомості, невпинного діалектичного руху, у якому знімаються будь-які протилежності між істиною і неправдою, добром і злом. І традиційному героєві був знайомий конфлікт між цінностями і ролями, що суперечать одна одній, конфлікт, який проте розв’язувався прийняттям етичних рішень. Це передбачає ієрархію цінностей, якої бракує героям М.Вальзера. У ситуації чергового „вакууму цінностей” і повалення авторитетів єдиною цінністю залишається саме життя, яке постає як процес переходу очікування в розчарування та навпаки і яке герої сприймають як ланцюг щоденних великих та маленьких поразок і катастроф. Потребу в гармонії і мирі персонажі успадкували від автора, який на своєму рівні реалізує надію на краще в самій структурі роману. Він свідомо намагається в кожній історії виробити найщасливіший кінець, а якщо це неможливо, залишає фінал роману відкритим.

Тема влади й деформації особистості через владу є однією з центральних у романах М.Вальзера. Згідно з концепцією М.Вальзера, не існує таких стосунків між людьми, які не позначались би присутністю влади. Влада виявляється в усіх сферах суспільного життя – політичній, професійній, сімейній і має різні обличчя: християнська релігія з її „ревнивим Богом” Walser, Martin. Ich vertraue. Querfeldein. Reden und Aufsдtze – Frankfurt am Main: Suhrkamp, 2000. – S. 16., держава, суспільство, розум, любов. Першими інстанціями влади, з якими стикається людина, є школа й церква. Письменник підкреслює деформуючий вплив влади як на тих, хто її застосовує, так і на тих, хто від неї потерпає.

Вальзерівські герої, таким чином, поєднують риси реалістичного (соціально-історична детермінованість) і модерністського дискурсу (безхарактерність, пасивність). Щоб бути однозначно реалістичним, їм бракує цілісності, „характерності”; зайняти ж місце серед персонажів модерністської літератури їм заважає соціально-історична детермінованість і „бюргерське” прагнення гармонії.

Концепція світу М.Вальзера відповідає уявленню про світ як ворожу до індивіда ієрархічну структуру, до якої людина по-екзистенціалістськи „потрапляє” мимоволі і змушена там виживати. Це – світ без Бога й любові, але не без надії, нехай і безпідставної, на краще. Таке світобачення близьке до модерністсько-постмодерністського уявлення про світ як хаос і як децентрований світ, проте у вальзерівському світі залишаються стійкі орієнтири. Єдино можливими для вальзерівського індивіда точками опори й засобами ідентифікації, а разом з цим і місцями втечі, є батьківщина, природа і мистецтво, які хоча й не гарантують гармонійного існування, але можуть надати тимчасовий притулок. Ці категорії, широко використовувані письменником, набувають у романах статусу міфологем.

У третьому підрозділі – „Функціонування міфологем батьківщини і природи в структурі романів” – відзначається, що походження, батьківщина є чи не єдиним чинником самоідентичності героїв у романах М.Вальзера. Як правило, перше, що читач дізнається про нового персонажа, який з’являється в полі зору оповідача, це його місце народження й рідна мова. Батьківщина, дім є символами безпеки й затишку. Людям, які з тих або інших причин живуть на чужині, персонажі щиро співчувають. За спроби емансипуватися від батьківщини герої розплачуються душевним або навіть фізичним розладом. У чужому середовищі вони змінюють свої звички, поведінку, почуваються невпевнено. Частим у Вальзерових романах є мотив повернення додому, яке викликає у героїв велике душевне піднесення і сприймається ними як щось урочисте („Робота душі”, „Вируючий фонтан”).

У романах часто провідною стає опозиція село/місто, де село виступає осередком затишного життя в безпосередньому контакті з природою, а місто, відповідно, символізує метушливу боротьбу за виживання в умовах шаленої конкуренції. Очевидно, міфологеми батьківщини і природи нерозривно пов’язані і мають позитивну семантику. Хутори, пагорби, квітучі дерева, озера, – невід’ємні атрибути образу провінційної батьківщини вальзерівських героїв – є фотографічним знімком рідних ландшафтів самого письменника, який народився і дотепер мешкає на Боденському озері. Для понівеченої суспільними тортурами людини природа є найсприятливішим середовищем перебування насамперед тому, що наодинці з природою не треба прикидатися й можна зняти свої численні соціальні маски. Елементи природи, що зустрічаються в романах, можна умовно поділити на три групи: земля (ландшафти, сад, ліс), вода (річка, озеро, океан), повітря (небо, вітер, сонце).

Якщо жіноче начало в романах асоціюється зі стихією землі, води й уособлює життєдайність, то чоловіче начало пов’язується з образами неба, сонця, вітру. У семантиці образу сонця актуалізуються метафори світла й тепла. Найвиразніше опозиції світло/темрява і тепло/холод зреалізовані в романі „Прибій”, у якому заповнені світлом пейзажі тихоокеанського узбережжя протиставляються темній зимовій атмосфері південнонімецького Зілленбуха. Відчуття браку світла супроводжується у героїв відчуттям холоду. Метафора холоду реалізується в образах „оніміння”, „заціпеніння”, „криги”, „холодних ніг”. Дослідження функціонування міфологем світла й темряви, сонця, неба дало підстави говорити про їхню часткову належність до апокаліптичного архетипного модусу (Н.Фрай), тобто про їхню релігійну основу.

Незважаючи на свідому критику деструктивної ролі релігії, на образному рівні М.Вальзер залишається в архетипному колі „апокаліптичної метафоричної організації” Фрай Н. Архетипний аналіз: теорія мітів // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. За ред. М. Зубрицької. 2-е вид. поп. – Львів: Літопис, 2001. – С. 149.. Так у романі „Прибій” світло й небо стають метафорами раю, „небесами апокаліптичного світу”, а міфологічне „випробування вогнем” перетворюється на випробування світлом, що символізує перехід в інший стан, здобуття нового досвіду. „Апокаліптичним” є й образ Америки, який вбирає в себе метафори води, світла й асоціюється у свідомості Гальма з раєм, „землею обітованною”. Картину апокаліптичної метафоричної організації доповнюють тваринні образи, серед яких переважає образ вівці (у „Захисті дитинства” це культ матері-вівці, у „Біографії кохання” – образ жінки-вівці). На другомі місці – вівцеподібні, жертвенні собаки (епізод загибелі улюбленого пуделя в „Прибої”). Релігійний характер метафорики романів М.Вальзера слід, однак, сприймати в іронічно-пародійному плані.

Четвертий розділ – „Поетика романів М.Вальзера” – присвячено дослідженню художніх особливостей романної творчості М.Вальзера, жанрової своєрідності, особливостей композиції, часово-просторової організації, структури образів і наративної організації романів.

У першому підрозділі – „Жанрові особливості романів Мартіна Вальзера” – наголошується, що жанрова палітра романів увібрала в себе моделі німецького класичного роману виховання та психологічного роману. Творчість М.Вальзера, як і будь-якого іншого письменника, є спробою віднайти своє місце в національному й інтернаціональному історико-літературному просторі та відображають ставлення письменника до літературної традиції. Традиція роману виховання, започаткована німецькою класичною літературою XVIII ст. („Вільгельм Мейстер” Ґете), є точкою відліку авторських пошуків. М.Вальзер, відштовхуючись від моделі німецького роману виховання, створює швидше романи-пародії шляхом руйнування знайомої схеми: „гармонійний вихідний стан” Ratz, Norbert. Der Identitдtsroman: e. Strukturanalyse. – Tьbingen: Niemeyer, 1988. – 153 S. – „конфлікт із суспільством” – „синтез інтересів обох конфліктуючих сторін” Ibidem.. Структура його романів позбавлена першого й останнього елементів. У стані конфронтації із суспільством і спричиненої нею кризи ідентичності герой перебуває, очевидно, із самого дитинства, коли стикається з першими у своєму житті соціальними інститутами: сім’єю, школою, церквою („Вируючий фонтан”). Саме тоді починається боротьба, яка може мати як внутрішній, так і зовнішній характер, але яка не припиняється ні на мить. Отже, психологічна гармонія неможлива як така. Гармонійний стан означав би припинення діалектичного руху свідомості, історії, життя.

Іншим потужним джерелом жанрового наповнення романів М.Вальзера є психологічний роман (Л.Толстой, Ф.Достоєвський, М.Пруст). Гранично точне відбиття найдрібніших змін психологічного стану, реєстрування найдрібніших зорових, слухових, тактильних, нюхових відчуттів суб’єкта відповідає намірові письменника якомога правдивіше передати неосяжність і незрозумілість дійсності. Чесність і „точність” зображення, які приваблюють Вальзера-літературознавця у творчості М.Пруста, можна вважати одними з головних поетологічних принципів самого М.Вальзера, які є основою глибинного соціально-психологічного аналізу.

У підрозділі – „Характер часово-просторової організації романів Мартіна Вальзера” – підкреслюється, що хронотоп романів М.Вальзера має реальні й чіткі кордони, точно обмежений історичними й географічними рамками. Художній час збігається в романах М.Вальзера з об’єктивно-історичним. Події, за деякими винятками, відбуваються саме в той історичний період, коли письменник працює над твором. Романний доробок письменника ніби конституює хроніку життя самого автора в художньому відбитті.

Індивідуальний час у художньому світі М.Вальзера завжди пов’язаний з колективним, історією. У романах є згадки й посилання на реальні історичні події та реальних персонажів. У хід індивідуального життя героїв нерідко втручається історія. Історичність світобачення зумовлює лінійну концепцію часу М.Вальзера, яка базується на уявленні про існування минулого, сучасного і майбутнього. Минуле, сучасне і майбутнє перебувають у складному взаємозв’язку. Минуле, з одного боку, впливає на сучасне, з другого, – сучасне переінакшує минуле до невпізнання. Адже все перебуває під владою часу. Сучасного як такого не існує, тому що наступної ж миті воно вже стає минулим. Тієї ж миті сучасне вже „вагітне” майбутнім. Утім, М.Вальзер з недовірою ставиться й до поширеної в літературі „ілюзії віднайденого часу”. Минуле не можна осягнути, як не можна осягнути сновидіння. Якщо людина є сумою свого минулого, то проблема його осмислення, процес пригадування набуває статусу важливого екзистенційного й естетичного завдання. Таким чином, час заганяє свідомість у глухий кут потрійної невизначеності: царину спогадів, неспроможних передати пережите відчуття, повернути минуле; непізнаність сучасного; а майбутнього й взагалі не існує, воно тільки буде.

Простір дії романів не виходить за межі країни (Німеччини), винятками є романи „Прибій” і „Миттєвість кохання”, у яких важливу роль відіграє хронотоп Америки. Серцем художнього простору є Боденське озеро – мала батьківщина письменника. Окремі подорожі або періоди життя героїв, пов’язані з перебуванням у великих містах (Штуттгарт, Мюнхен, Гамбург, Берлін), слугують швидше випробуванням з метою протиставити міській цивілізації провінційне життя.

Поняття часу тісно пов’язане з топосом батьківщини. М.Вальзер повністю ідентифікує себе зі своєю країною. Загострене почуття історії робить його небайдужим і напрочуд чутливим до долі своєї вітчизни, регіону, рідного села, де повітря „солодке від історії”. Водночас батьківщина, провінційне буття уможливлює контакт із природою. Місцем перетину історичного часу і вічної природи є батьківщина, рідне село. Таким чином, художній час реалізується в романах М.Вальзера у поєднанні двох моделей: з одного боку, це лінійна модель часу – індивідуальна й колективна історія, що постає у взаємодії минулого, теперішнього і майбутнього, з другого боку, циклічний час, пов’язаний з основними складовими художнього світу письменника: батьківщиною, природою, мистецтвом.

У підрозділі – „Принципи композиції сюжету в романах М.Вальзера” – увагу зосереджено на аналізі побудови сюжету романів М.Вальзера з метою виявити характерні принципи зіставлення та співвіднесення сюжетних епізодів і частин тексту. Відзначається, що специфікою композиційної побудови романів М.Вальзера є поєднання ретроспективного й вільного (монтажного) способів поєднання епізодів сюжету. При цьому послабленими виявляються хронологічні й причинно-наслідкові зв’язки між подіями, натомість зростає роль емоційно-смислових та асоціативних. Загалом хронологічний хід подій повсякчас переривається спогадами героїв, часто події, що входять в основну сюжетну канву, згадуються вже „заднім числом”.

Тексти романів всюди містять відступи і вставні епізоди, що безпосередньо не стосуються основної дії. Майже в кожному романі присутні „історії”, тобто усні повідомлення з історії рідного краю, які головні герої мають звичку розповідати своїм рідним і друзям („Робота душі”, „Захист дитинства”, „Вируючий фонтан”). Зв’язок між фіктивними світами першого і другого ступенів встановлюється шляхом не прямих, а емоційно-асоціативних паралелей, які надають авторові можливість висвітлити душевний стан героя через ситуацію спілкування останнього з літературними текстами. „Історії”, разом з мовними портретами, підкреслюють характерне для героїв М.Вальзера „відчуття історії” й тісну емоційну спорідненість із батьківщиною.

Указані композиційні прийоми, як і просторікуваті асоціації героя, уповільнюють дію романів і руйнують каузальні зв’язки між елементами сюжету. Події романів М.Вальзера розгортаються на постійному конфліктному тлі, герої перебувають у конфлікті з усім – з людьми і з майже персоніфікованими речами, які на них впливають і їх змінюють. Така композиційна побудова зумовлена, на нашу думку, уявленням письменника про дійсність як децентрований хаос, про невизначеність суб’єкта в умовах епістемологічної кризи, а також пов’язана з плюралістичним розумінням рівнозначущості кожної деталі реальності та їхнього таємничого взаємозв’язку. Підбір і побудова сюжетного матеріалу слугує розкриттю ідеї про „звичайну” жахливість існування сучасної людини.

Підрозділ „Структура художніх образів” присвячений аналізові співвідношення різних рівнів художнього образу, носія як рис конкретно-історичних характерів, так і загальнолюдських типів. Конкретні соціально-історичні ситуації, у яких діють персонажі М.Вальзера, є тлом для відображення одвічних людських конфліктів і трагедій. З огляду на граничну „доцентровість” романів М.Вальзера увага читача концентрується навколо однієї фігури, крізь свідомість якої читач у навмисне хаотичному порядку знайомиться з близьким і далеким оточенням головного героя. Навколо центрального персонажа групуються другорядні фігури різних рівнів: від членів родини до зовсім випадкових знайомих або навіть незнайомих людей. Коло головних і другорядних персонажів, які населяють романи М.Вальзера, може бути різновеликим. Іноді їхня кількість стає просто неосяжною.

Вибір і групування персонажів є засобом втілення авторської ідеї. Типові для романів М.Вальзера констеляції персонажів відбивають стосунки влади: директор фірми і підлеглий („По той бік кохання”, „Лист лордові Лісту”), шеф і шофер („Робота душі”), шеф редакції і її співробітниця („Один без одного”), партійні керівники і чиновник міністерства („Війна Фінка”), батьки і діти („Один без одного”, „Біографія кохання”). Проблемі стосунків матері і сина письменник присвячує цілий роман („Захист дитинства”). Тема дружби розробляється за допомогою введення в дію романів друзів-суперників (доктор Ліст, КФМ). Проблематику любовних стосунків ілюструють подружні пари і позашлюбні афери.

Особливий естетичний ефект породжують такі зміщення в зображенні, як гіпербола або гротеск. Гіперболічним поєднанням портретно-побутових деталей вирізняється образ злого генія Кольцша („Один без одного”), потвори, карлика, наділеного надприродним лінгвістичним даром – наступника Цахеса та Гренуя. Структура образів реалізується в романах М.Вальзера через створення паралельних і контрастних фігур, які, однак, мають звичку мінятися ролями. Ефект герметичності