ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ
ЗАКІРОВА Світлана Геннадіївна
УДК 94 (477.6) "1861/1914": 316.343.6: 332
ВНЕСОК ПІДПРИЄМНИЦЬКИХ ВЕРСТВ ДОНБАСУ
У СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК РЕГІОНУ
(1861 – 1914 рр.)
Спеціальність: 07.00.01 – історія України
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Луганськ – 2006
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля Міністерства освіти і науки України
Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент
Теплицький Юрій Михайлович,
Луганський національний аграрний університет,
завідувач кафедри історії і українознавства
Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
Сергієнко Юрій Григорович,
Східноукраїнський національний університет
імені Володимира Даля,
професор кафедри історії України
кандидат історичних наук, доцент
Бернацький Микола Петрович,
Луганський національний педагогічний університет
імені Тараса Шевченка,
доцент кафедри історії України
Провідна установа: Донецький національний університет,
кафедра історії України,
Міністерство освіти і науки України, Донецьк
Захист відбудеться 03.07. 2006 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 29.051.04 при Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля за адресою: 91034, м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20-А, корпус 1, ауд. 241.
З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20-А)
Автореферат розісланий 02.06. 2006 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради І.В. Довжук
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Після проголошення незалежності українська держава переживає складний період відродження ринкової економіки. Інтенсивність сучасних процесів перетворень, активний розвиток підприємництва посилюють інтерес всього суспільства та науковців зокрема до аналізу діяльності попередників „ділової еліти” сьогодення – представників підприємницької верстви України другої половини ХІХ – початку ХХ століття. На початку ХХІ століття, коли в Україні відчуваються певні труднощі у вирішенні завдань економічного та соціального розвитку, особливо важливе значення має ретельне вивчення досвіду історичного минулого. У процесах капіталістичної модернізації економічної, суспільно-політичної та культурної сфери пореформеної України ХІХ століття важливу роль відігравали саме підприємці.
Особлива значущість дослідження обумовлюється тим, що довгий час за радянських часів в Україні діяльність підприємців минулого подавалася епізодично та виключно у негативному вигляді. Тому, серйозним завданням історичної науки сьогодні є „необхідність неупередженого, позбавленого класових оцінок та ідеологічних пут підходу до вивчення цілого історичного пласту” Реєнт О.П. Історичні події в Україні ХІХ – початку ХХ ст.: сучасний дослідницький інтерес // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – Вип. VІ. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2003. – С. 7.. Назріла потреба сучасного переосмислення багатьох аспектів діяльності підприємців, більш точного та об’єктивного визначення їх місця і ролі в господарському та духовному житті нашої держави.
Вивчення обраної теми має особливий інтерес не тільки на загальнонаціональному, але й на регіональному рівні. У зв’язку з цим, роль підприємців у розвитку Донбасу – одного з найбільш економічно розвинутих районів України та всієї Російської імперії, набуває неабиякого значення. Сучасна наука має виділити значення діяльності підприємців для розвитку соціальної інфраструктури регіону, вплив їх роботи на формування політики держави і місцевих органів самоврядування у культурно-духовній та суспільно-політичній галузі, внесок торгово-промисловців у становленні Донбасу як політичного, економічного та культурного центру України.
Отже, актуальність дослідження зумовлена такими чинниками: потребою наукового осмислення ролі підприємців у розвитку Донбасу періоду впровадження капіталістичних відносин; важливістю вивчення механізму участі підприємницьких верств у формуванні виробничої та соціальної інфраструктури регіону; необхідністю пізнання загальних закономірностей співробітництва підприємців з державними установами та органами місцевого самоврядування з метою вирішення різноманітних завдань в економічній та соціальній сферах життя суспільства.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації є розділом комплексної проблеми „Українська еліта в історичному контексті державотворчих процесів та розвитку суспільно-політичної думки” (номер державної реєстрації 0106U000296), що розробляється науковцями кафедр історії України та всесвітньої історії Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.
Об’єкт дослідження становлять економічні, соціальні та культурні процеси, що відбувалися за часів буржуазних перетворень Донбасу у 1861 – 1914 рр., політика Російської держави у торговельно-промисловій галузі.
Предметом вивчення є роль підприємців в економічному розвитку регіону, насамперед піднесенні головних галузей промисловості Донбасу –гірничозаводської (доменні, переробні та машинобудівні заводи) та гірничої (видобуток та переробка мінеральної сировини та палива); особливості участі підприємців у розбудові транспортної мережі Донбасу; внесок підприємців у вирішення завдань соціального та культурно-духовного життя краю.
Хронологічні рамки роботи охоплюють 1861 – 1914 рр., що обумовлено активізацією підприємницької діяльності внаслідок процесів капіталістичної модернізації Донбасу. 1861 р. – початок буржуазних реформ другої половини ХІХ століття, коли після скасування кріпацтва було відкрито простір для становлення та розвитку ринкового господарства та участі у цих перетвореннях представників різних верст суспільства. Кінцева хронологічна межа (1914 р.) визначається періодом, коли у зв’язку з початком Першої світової війни тенденції розвитку господарсько-економічного та суспільно-духовного життя суттєво змінилися відповідно до вимог воєнного часу, що значно обмежило можливості розвитку країни та її регіонів на ринкових засадах.
Територіальні межі дослідження визначаються простором Донецького регіону й охоплюють за адміністративно-територіальним поділом Російської імперії другої половини ХІХ – початку ХХ століття Слов’яносербський, Маріупольський та Бахмутський повіти Катеринославської губернії, Старобільський і частково Ізюмський та Куп’янський повіти Харківської губернії, а також східну частину Області Війська Донського.
Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі комплексного і неупередженого вивчення джерельної бази визначити внесок підприємницьких верств Донбасу у соціально-економічний розвиток краю у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання наступних наукових завдань:
- проаналізувати соціально-правовий статус підприємців як особливої верстви населення, основні організаційні форми підприємницької діяльності у Донбасі;
- дослідити вплив підприємницької діяльності на розвиток різних видів транспорту;
- простежити участь підприємців у вирішенні завдань житлового будівництва у Донбасі;
- з’ясувати внесок підприємців у формування соціальної інфраструктури Донбасу;
- вивчити роль підприємців у становленні та розвитку сфери послуг краю;
- встановити ступінь участі підприємців у культурно-духовному житті Донбасу;
- показати значення благодійної діяльності підприємців та приватних ініціатив у становленні доброчинних інститутів регіону;
- визначити вагомість внеску підприємців у задоволенні соціальних потреб населення регіону у 1861 – 1914 рр.
Наукова новизна дисертації полягає у тому, що на підставі досягнень вітчизняної та зарубіжної історіографії, архівних та законодавчих джерел, автором:
- зроблено комплексний аналіз ролі підприємців Донбасу в економічному та соціальному піднесенні регіону у 1861 – 1914 рр.;
- у рамках спеціального дослідження детально охарактеризовано різноманітні форми організації підприємницької діяльності у Донецькому регіоні другої половини ХІХ – початку ХХ століття;
- виявлено механізми і ступінь участі підприємців у розвитку гірничої та гірничозаводської промисловості, мережі залізничного транспорту, наслідки економічного піднесення краю;
- визначено основні напрямки діяльності підприємців у сфері задоволення соціальних потреб не тільки найманих робітників підприємств, але й усіх мешканців краю;
- виявлено вплив активізації підприємницької діяльності на урбанізаційні процеси у регіоні, становлення міського господарства, формування об’єктів соціальної інфраструктури;
- новим є підхід до вивчення проблеми, що дозволив відійти від однобічного висвітлення та заідеологізованих у попередні часи стереотипів оцінки діяльності представників ділової еліти.
Робота характеризується також залученням до наукового обігу нових опублікованих та архівних джерел.
Методологічну основу дисертаційного дослідження становлять принципи історизму, об’єктивізму та системності. Принцип історизму надає можливостей вивчення соціально-економічних явищ у динаміці, передбачає конкретно-історичний підхід до аналізу подій та фактів, обов’язковість розгляду будь-якого явища у контексті певного історичного періоду. Важливу роль відіграє у дослідженні принцип об’єктивізму, що вимагає всебічного, цілісного аналізу фактів, подій, вчинків з урахуванням його можливих суперечностей. На основі принципу системності було виділено взаємозв’язок між виробничої та невиробничої сторонами підприємницької діяльності, виявлено чинники взаємного впливу підприємницьких інтересів та інтересів інших категорій населення Донбасу. Для досягнення поставленої мети та вирішення конкретних завдань дослідження дисертанткою використано історико-порівняльний, проблемно-хронологічний, системно-структурний та історико-типологічний методи, що дозволили простежити як прояви загальних закономірностей соціально-економічних процесів розвитку Донбасу, так і їх певні особливості під впливом діяльності підприємців регіону. Чільне місце в роботі займає метод статистичного аналізу, який надає можливості аналізувати кількісні показники, що характеризують різні аспекти діяльності підприємців. Важливу роль у процесі роботи відігравали ретроспективний підхід та міждисциплінарний зв’язок.
Практичне значення роботи полягає в можливості використання матеріалів дисертації для подальшого наукового вивчення історії розвитку підприємництва в Україні; розробці вузівських курсів лекцій, програм та навчально-методичного забезпечення спецкурсів та семінарів з соціальної та економічної історії України, краєзнавчих навчальних проектів, уроків історії, економіки, права у школі. Матеріали дисертації мають практичне значення для підвищення рівня знань населення про процеси становлення та розвитку підприємництва у Донбасі. На основі використання накопиченого у минулому досвіду існує можливість його врахування для покращення державної політики у галузі підприємництва, залучення сучасних підприємців до вирішення актуальних проблем економічного та соціального розвитку держави та її регіонів.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації та результати досліджень обговорювалися на засіданнях кафедри всесвітньої історії Східноукраїнського національного університету імені В.Даля, а також доповідалися на науково-практичних конференціях: Першому регіональному науково-практичному семінарі молодих вчених (Луганськ, 24-25 серпня 2002 р.), Міжрегіональній науковій конференції молодих вчених „Актуальні проблеми вітчизняної та світової історії, історії освіти, науки і техніки” (Луганськ, 14 жовтня 2002 р.), Х Міжнародній науково-практичній конференції „Університет і регіон” // Міжнародні Далівські читання / (Луганськ, 17-18 листопада 2004 р.), ІV міжрегіональній науковій конференції „Актуальні проблеми вітчизняної та світової історії, історії освіти, науки і техніки” (Луганськ, 10-11 лютого 2005 р.).
Публікації. Основні положення та висновки дослідження знайшли своє відображення у семи статтях, вміщених у виданнях, затверджених ВАК України як фахові для публікацій досліджень зі спеціальності 07.00.01 – історія України.
Структура роботи відповідає цілям і завданням дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків (180 с. – основний текст), списку використаних джерел і літератури (25 с., 294 найменування), додатків (14 с.). Загальний обсяг роботи становить 221 сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження, окреслено хронологічні та територіальні рамки, вказано на методологію, наукову новизну та практичне значення роботи.
У першому розділі „Історіографія та аналіз джерел”, що складається з двох підрозділів, автором визначено стан наукової розробки проблеми, подано характеристику джерельної бази дослідження. З урахуванням якісних параметрів тривалий історіографічний процес нагромадження наукових знань про внесок підприємців Донбасу у соціально-економічний розвиток регіону у 1861 – 1914 рр. можна розділити на чотири періоди: 1) 1861 – 1917 рр.; 2) р. – 40-і роки ХХ ст. ; 3) 50-і – 80-і роки ХХ ст.; 4) з 1991 р. до сьогодення.
У перші пореформені часи ХІХ століття роботи, що висвітлювали роль підприємців у розвитку Донецького регіону, були скоріше публіцистичними за характером, мали описовий підхід нарисів технічного розвитку індустрії Донбасу (Мевиус А.Ф. Будущность горнозаводского дела на Юге России. – СПб, 1867; Македонский П. Донецкий рудно-угольный кряж и необходимость общего развития частной горной промышленности на Юге России. – М., 1869; Фелькнер И.Ф. Каменный уголь и железо в России. – СПб., 1874). Наприкінці ХІХ ст. посилився інтерес до проблем розвитку регіону, що позначилося появою нових робіт. Публікації М. Авдакова, К. Верховського, Е. Рагозіна (Авдаков Н.С. Краткий статистический обзор донецкой каменноугольной промышленности. – Харьков, 1896; Верховский К. Краткий исторический очерк начала и распространения железных дорог в России по 1897 г. включительно. – СПб., 1898; Рогозин Е.И. Железо и уголь на Юге России. – СПб., 1895) виявили специфічні риси розвитку галузей промисловості Донбасу, значення залізничного транспорту для подальшого піднесення господарчих зв’язків, містили цінні спостереження щодо діяльності підприємців. Значну кількість даних про певні риси становлення буржуазії Донбасу на рубежі століть містить ґрунтовна праця П. Фоміна „Гірнича та гірничозаводська промисловість Півдня Росії” (Харьков, 1915). Однак автор розглядає лише ті галузі Донбасу, що традиційно були об’єктом дослідницької уваги, тому, на жаль, діяльність підприємців, зайнятих, наприклад, у виробництві будівельних матеріалів чи обробній промисловостях, сфері послуг, взагалі не показано.
Другий етап історіографії характеризувався суттєвими змінами у розвитку всієї історичної науки. Після революційних подій 1917 р. дослідники відчули значний тиск з боку держави, що певним чином змінив аспекти діяльності науковців. Однак протягом 20-х років продовжували публікуватися автори, що вивчали історію Донбасу та України з дореволюційних часів. Роботи П. Фоміна, О. Пажитнова (Фомин П.И. Донецкий бассейн. – Х., 1920; Пажитнов А.К. Очерки по истории рабочего класса на Украине. – Харьков, 1926) були присвячені аналізу умов праці та життя робітників Донбасу. У монографії П. Берліна „Російська буржуазія у старий та новий час” (М., 1925) проаналізовано загальні риси становлення великої буржуазії у Росії, проте автор високо оцінив діяльність лише столичних підприємців, частково протиставляючи їх провінційним торгово-промисловцям.
У цей період почала складатися традиція розглядати історію підприємництва та діяльність окремих категорій підприємців практично виключно на матеріалах центральних регіонів держави або великих міст – Москва, Петербург, Київ, Одеса. Взагалі питання участі підприємницьких верств у розвитку економіки України загалом, і Донбасу зокрема, або замовчувалося, або ж подавалося у негативному плані. У 30-40-х роках історія підприємництва повністю випала з кола досліджуваних проблем.
Третій період історіографії характеризувався поверненням дослідників до вивчення питань соціально-економічної історії України та її регіонів. Фундаментальні роботи О. Нестеренка та Г. Бакулєва (Нестеренко О.О. Розвиток капіталістичної промисловості і формування пролетаріату на Україні в кінці ХІХ – початку ХХ ст. – К., 1952; Бакулев Г.Д. Развитие угольной промышленности Донецкого бассейна. – М., 1955; Бакулев Г.Д. Черная металлургия Юга России. – М., 1953) не тільки аналізують особливості піднесення Донбасу у досліджуваний період, але виділяють власників підприємств у зв’язку з вивченням становища робітничого класу. У дослідженнях О. Парасунько та С. Потолова (Парасунько О.А. Положение и борьба рабочего класса Украины (60-90 гг. ХІХ в.). – К., 1963; Потолов С.И. Рабочие Донбасса в ХІХ в. – М. – Л., 1963) розглядається широкий спектр питань щодо становлення пролетаріату, але особлива увага приділена історії революційного руху. Однак, враховуючи великий фактичний матеріал, монографії можуть слугувати важливим джерелом вивчення ролі підприємців у соціально-економічному розвитку Донбасу.
Значний інтерес для досліджуваної проблеми викликають роботи з питань розвитку територій Області Війська Донського (Очерки экономического развития Дона (1861-1917). – Ростов-на-Дону, 1960; Хлыстов И.П. Дон в эпоху капитализма. 60-сер. 90 гг. ХІХ в. Очерки по истории Юга России. – Ростов-на-Дону, 1962).
З кінця 60-тих років з’являються дослідження з історії буржуазії періоду капіталізму. Ґрунтовні монографії П. Риндзюнського (Утверждение капитализма в России 1850-1880 гг. – М., 1966) і В. Лаверичева (Крупная буржуазия в пореформенный период России (1861-1900 гг.) – М., 1974) висвітлювали ці питання у загальнодержавному масштабі, а особливості розвитку Донецького регіону розглядалися вченими схематично, лише як певна ілюстрація. Важливу інформацію про рівень розвитку промисловості у регіоні в період капіталізму, становище пролетаріату містить колективна монографія „Історія робітників Донбасу” (К., 1981). Різні аспекти формування буржуазії Півдня Росії досліджено у роботах В. Крутікова (Гірничопромислова буржуазія України і митна політика царизму в останній чверті ХІХ ст. // Укр. іст. журнал. – 1978.-№ 5; Основные этапы формирования горнопромышленной буржуазии Юга России // Из истории буржуазии в России: Сб. статей. – Томск, 1982). Роботи Е. Крузе, С. Потолова (Крузе Э.Э. Условия труда и быта рабочего класса в России в 1900-1914 гг. – Ленинград, 1981; Потолов С.И. Рождение великана. Страницы летописи жизни и борьбы рабочих Донбасса. Историко-краеведческий очерк. – Донецк, 1972) аналізують умови життя працівників, рівень їх заробітної плати, можливості задоволення культурно-освітніх і медичних потреб. Важливі свідчення про участь підприємців у соціально-економічному піднесенні Донецького регіону містять два томи з фундаментальної праці „Історія міст і сіл Української РСР”, що присвячені Луганській та Донецькій областям.
На сучасному етапі історіографії продовжив вивчення історії буржуазії України В. Крутіков (Буржуазія України та економічна політика царизму в пореформений період. – Дніпропетровськ, 1992). У роботі В. Кізченко (Культурный облик пролетариата Украины в период империализма. – К., 1990) виділено чинники, що впливають на формування культурних потреб працівників України. Суттєве значення для розробки досліджуваної проблеми мають праці Т. Лазанської (Історія підприємництва в Україні (на матеріалах торгово-промислової статистики ХІХ ст.) – К., 1999; Витрати підприємців України по забезпеченню соціальних потреб робітничого класу наприкінці ХІХ ст. // Проблеми історії України ХІХ – початок ХХ ст. – К., 2000), що висвітлюють індустріальний розвиток України та процес формування торгово-промислової буржуазії. Проте дослідниця вивчає вказану проблематику на матеріалах усієї України, і питання ролі підприємців Донбасу в піднесенні регіону розглядається лише епізодично, не визначається їх участь у створенні соціальної інфраструктури краю. Останнім часом вийшли ґрунтовні роботи А. Михненка „Історія Донбасу. 1861-1945 рр.” (Донецьк, 1999) та І. Довжука „Промисловий розвиток Донбасу в системі Наддніпрянської України (кінець ХІХ – поч. ХХ ст.)” (Луганськ, 2003), автори яких розглядають окремі сторони діяльності підприємців Донбасу у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Частково ці питанні висвітлюються у публікаціях В. Подова, С. Нестерцової, Н. Темірової, С. Татаринова, О. Щербініної та ін.
Дослідженню ролі підприємців у процесах капіталістичної модернізації присвячені роботи російських вчених (История предпринимательства в России. ХVІ – начало ХХ вв.– М., 2000. – Кн. 2: Вторая половина ХІХ – нач. ХХ века; Предпринимательство и предприниматели России от истоков до начала ХХ в. – М., 1997).
Таким чином, аналіз історіографії свідчить, що незважаючи на значний доробок науковців у вивчення окремих аспектів діяльності підприємців у Донбасі, роль підприємницьких верств населення у соціально-економічному розвитку регіону вивчається фрагментарно і непослідовно. Цілісного та узагальнюючого дослідження стосовно впливу підприємців на економічне та соціальне життя Донбасу у 1861-1914 рр. так і не було створено.
Джерельну базу дослідження становить широкий комплекс архівних та опублікованих матеріалів. Значна частина джерел зберігається у фондах п’яти центральних та обласних архівів України. Загалом автором було опрацьовано і використано у роботі матеріали 40 фондів архівних установ України.
Суттєве значення для досліджуваної проблеми мають фонди Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (ЦДІА України) (ф. 442, 890, 1072, 2090, 2161), що містять цінну інформацію про розповсюдження офіційних документів царської Росії щодо особливостей торговельно-промислової політики держави, взаємовідносини між підприємцями та органами влади, рішення та звіти колективного органу промисловців – З’їзду гірничопромисловців Півдня Росії.
Численні матеріали про роль підприємців у розвитку Донбасу зберігаються у фондах Державних архівів Дніпропетровської (ДАДнО) (ф. , 20, 23, 681, 863) та Харківської (ДАХО) (ф. 3, 44, 45, 51, 668, 749, 922, 923) областей, серед яких особливе значення мають розпорядження органів управління, статистичних установ, канцелярій фабричних інспекторів Катеринославської та Харківської губерній.
Аналіз документів з фондів Державних архівів Луганської (ф. 2, 4, 7, 10, 11, 19, 22, 38, 41, 43, 60, 61, П-2) та Донецької (ф.1, 6, 101, 107, 110, 113, 176, Р-2109) областей дозволяє скласти загальне уявлення про стан розвитку комерційної справи підприємців у Донбасі, виробничі потужності заводів та рудників регіону, обсяги видобутку та переробки палива та сировини, випуску готової продукції, умов функціонування підприємств на ринкових засадах, рівень виробничих та соціальних витрат підприємців, їх участь у добродійній, суспільно-політичній та громадській діяльності.
За функціональним призначенням та характером інформації використані джерела умовно можуть бути розподілені на декілька груп:
· документи законодавчого характеру, що регламентують правовий статус підприємців, політику уряду у торговельно-промисловій галузі. Вони містяться у „Повному зібранні законів Російської імперії”, „Зведенні законів Російської імперії”, окремих тематичних збірниках тлумачення та пояснення нормативних актів;
· діловодні папери різних інституцій: губернських, повітових та міських земських зборів, управ, дум, з’їздів гірничопромисловців Півдня Росії, місцевих комітетів та комісій з окремих питань. Ці матеріали зосереджені як у фондах архівів, так і опубліковані окремими збірниками та виданнями;
· статистичні матеріали, що були підготовлені як на загальнодержавному, так і на рівні губерній та повітів. Їх аналіз дозволяє простежити чисельність підприємств та робітників, розміри виробництва та вартість виготовленої продукції, виявити участь підприємців не тільки у виробничій, але й у суспільній сфері життя Донбасу;
· регіональні довідково-інформативні видання, що виходили у формі пам’ятних книжок, адрес-календарів, супутників-довідників залізниць, щорічних збірників. Хоча інформаційна насиченість цієї групи джерел не однакова, їх цінність полягає у тому, що розміщені у них дані можна зіставляли для певного порівняльного аналізу, уточнення рівня розвитку виробничої та соціальної інфраструктури регіону;
· періодична преса, що носила характер офіційних джерел інформації губернських органів управління, колективних органів підприємців, приватних чи громадських видань. Матеріали преси відображали ставлення місцевих органів управління, населення регіону до ділових кіл Донбасу, участь торговельно-промисловців у суспільно-політичній, економічній, благочинній діяльності установ і закладів краю, приватні ініціативи; містили велику кількість довідкових матеріалів різноманітного характеру про окремі сторони комерційної справи підприємців;
· мемуари та спогади підприємців. Вони передають відомості про умови праці у різних галузях економіки, відносини підприємців між собою, чинники впливу на їх діяльність.
Використання цих джерел дозволяє достовірно, всебічно і неупереджено реалізувати поставлену мету і завдання дисертаційного дослідження.
У другому розділі „Соціально-правовий статус підприємців та підприємництва”, який складається з двох підрозділів, розглянуто процес формування правового статусу підприємців у Російській імперії та досліджено форми організації підприємницької діяльності у Донбасі протягом 1861-1914 рр.
Автором зазначено, що за законами Російської імперії, ще у ХVІІІ ст. (згідно з Маніфестом 1775 р.) було визначено стани суспільства, що мали право займатися підприємницькою діяльністю. Формально такими вважалися міщани та купці, які входили до „середнього стану”, проте на практиці підприємницька діяльність ставала справою купців, що сплачували гільдійські збори. „Положення про мито за право торгівлі та інших промислів” від 1863 р. зі змінами до нього у 1865 р. докорінним чином змінило правовий статус підприємця. За новим законом, право на комерційну діяльність отримували представники усіх станів суспільства, фінансово спроможні придбати відповідне свідоцтво. Наслідком цих змін стало широке залучення до підприємництва інтелігенції, козаків і селян, які разом з купцями та дворянами входили за родом діяльності до особливого прошарку суспільства, що складався з підприємницьких верств кожного стану. Після введення у 1898 р. Державного промислового податку оподатковувся не сам підприємець, а кожне підприємство. Підприємці навіть формально не пов’язувалися відтепер з купецтвом, оскільки придбання гільдійських свідоцтв ставало свідомою, а не автоматичною справою.
Загалом підприємницька діяльність представників різних верств населення всієї Російської імперії та Донбасу зокрема юридично закріплювалася різноманітними нормативно-правовими актами (наприклад, статутами: Торговельним, Гірничим, Промисловим, Кредитним тощо), мала широкі можливості та не гальмувалася законодавством.
Дослідник вказує, що відповідно до засобу утворення капіталу підприємництво розподілялося на одноосібне (приватновласницьке) та асоційоване (засноване на колективній власності). Основою приватного підприємництва у Донбасі виступала власність певної особи (солеварний завод А. Скраманги, машинобудівний завод А. Балжі) чи нероздільне майно членів однієї родини (кам’яновугільні копальні подружжя Прохорових, цукрово-рафінадний завод М. Борисовського з синами). Виділяється, що такі підприємства як самостійно виходили на ринок товарів і послуг, так і входили в якості підрядників чи постачальників до виробничого циклу закладів асоційованого підприємництва.
Серед підприємств з колективною власністю у Донбасі були представлені торговельні доми у формі повних товариств („Торговельний дім С. Кошкіна”, „Брати Уланови”) чи товариств на вірі („Товариство О. Ауербаха і Кє”, Товариство Рутченківських кам’яновугільних копалень) та акціонерні компанії („Бахмутська сіль”, „Російське товариство машинобудівних заводів Гартмана”, „Голубовське Берестово-Богодухівське кам’яновугільне товариство”). Остання форма підприємництва виявилася найбільш ефективною в умовах капіталістичного розвитку Донбасу, оскільки дозволила створити механізм оперативної мобілізації тимчасово вільних коштів. Важливим фактором розповсюдження акціонерних товариств у регіоні була висока капіталомісткість підприємств гірничої та гірничозаводської промисловості і поширення інституту оренди землі.
Дисертантом обґрунтовано висновок, що до 90-х років ХІХ ст. у Донбасі були найбільш представлені торговельні доми, а наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. пануючі позиції займали акціонерні компанії, проте і приватний підприємець продовжував відігравати важливу роль. Особливістю розвитку підприємництва у Донбасі досліджуваного періоду було широке розповсюдження серед підприємців поєднання приватної справи з участю у діяльності колективних підприємств.
Третій розділ „Внесок підприємців в економічний розвиток Донбасу” складається з чотирьох підрозділів і присвячений аналізу діяльності промисловців у видобувній, металургійній, металообробній, хімічній галузях індустрії, розбудові залізничної транспортної мережі, що спонукало швидке загальне економічне піднесення регіону.
У дисертації зазначається, що у другій половині ХІХ ст. держава створила максимальні умови для розвитку залізничної мережі, які активно почали використовувати підприємці. До 80-х років усі залізничні магістралі та під’їзні шляхи у Донбасі належали виключно приватним особам та акціонерним товариствам. Але і після початку процесу одержавлення залізничної мережі у 80-90-х роках ХІХ ст. у Донбасі у приватній власності залишилося більше півтори сотні залізничних гілок, які поєднувалися з загальною рейковою системою країни. Якщо на початку ХХ ст. загальна довжина залізниці Катеринославської губернії складала 1 4 версти, то у 1911 р. вона становила вже 2 версти, що з одного боку відповідало потребам бурхливого економічного розвитку, а з другого – було показником та каталізатором швидких темпів прогресу Донбасу.
На підставі фактичного матеріалу підкреслено, що одним з наслідків діяльності підприємців у галузі промислового виробництва стало збільшення потужності підприємств Донбасу порівняно з дореформеним часом у десятки разів. Якщо у 1860 р. усі підприємства Катеринославської губернії виготовляли продукції на загальну суму у 2 млн. руб., то у 1913 р. лише чотири міста губернії виробляли продукції на суму 57,5 млн. руб. Промислові заклади хімічної галузі краю спеціалізувалися на випуску ртуті, скла, соди, якої тільки на заводі товариства „Любимов, Сольве і Кє” у 1912 р. було випущено майже 8,5 млн. пудів загальною вартістю у 6,5 млн. руб. Загалом напередодні Першої світової війни заводи підприємців виробляли цегли на суму майже 400 тис. руб., виготовляли приблизно 35 млн. пудів солі, металургійні заводи регіону виплавляли понад 404 млн. пудів металевої продукції, видобуток вугілля у Донбасі становив біля 1 млн. пудів.
Соціальний склад промисловців Донбасу у 1861-1914 рр. включав представників усіх верств населення, однак значно розширився саме за рахунок представників інтелігенції, козаків та селян. Суттєву частку підприємців регіону становили іноземні піддані, чисельність яких на початку ХХ століття невпинно зростала.
Автор відзначає, що наприкінці ХІХ століття хронічна нестача коштів у промисловості викликала до життя поширення колективних форм підприємництва у Донбасі. Невеликі заводи і фабрики поступалися місцем модернізованим заводам з сучасними технологіями, паровими двигунами, великою кількістю працівників. Особливо відчутними ці процеси були у металургійній, машинобудівній, вугільній та видобувній промисловості, де посилювалися позиції акціонерного капіталу. Однак і в колективних підприємствах роль окремих підприємців була досить впливовою, оскільки вони займали провідні посади у керівництві, володіли великими пакетами акцій, що надавало їм можливості впроваджувати власні позиції в економічну діяльність таких підприємств.
Разом з тим, приватні підприємці Донбасу зберігали суттєве становище у загальній структурі підприємницької верстви. Їх участь у промисловому розвитку регіону не можна недооцінювати, бо саме з їх кола виходили представники великого бізнесу, саме вони починали розвивати майже усі промислові галузі Донбасу, їх прибуткова діяльність приваблювала у цей край нових підприємців, що сприяло не тільки власному збагаченню окремих представників торгово-промисловців, але й загальному економічному розвитку Південно-Східного регіону України.
На підставі розглянутих матеріалів дисертант дійшов висновку, що промисловці Донбасу у 1861-1914 рр. відкривали нові поклади палива та сировини, влаштовували підприємства гірничої та гірничозаводської промисловостей, виступали засновниками та співвласниками закладів виробничої інфраструктури регіону. Результатом їх діяльності ставало збільшення випуску товарної продукції, створення великої кількості нових робочих місць на залізницях, рудниках, копальнях, фабриках та заводах, ускладнення технології та організації виробництва, формування привабливого інвестиційного клімату, що і є показниками економічного піднесення регіону.
У четвертому розділі „Участь підприємницьких верств Донбасу у формуванні соціальної інфраструктури регіону”, що складається з п’яти підрозділів, проаналізовано діяльність підприємців по задоволенню соціальних потреб як робітників промислових підприємств, так і в цілому населення Донецького краю, показана роль торгово-промисловців у створенні медичних, освітніх, побутових, культурних та благочинних закладів, вирішенні проблем житлового забезпечення та соціального страхування.
У дисертації зазначається, що розвиток комерційної справи багато у чому залежав від можливостей робітників, умов їх життя, праці, тобто всього того, що складало процес відтворення робочої сили. Поряд з вирішенням суто виробничих проблем перед підприємцями поставали питання соціального плану: освіта, житло, медичне обслуговування, соціальне забезпечення, задоволення культурних потреб. Відрахування промисловців Катеринославщини на соціальні потреби у 1900 р. становили 36% витрат усіх українських губерній. Підприємці Катеринославської губернії лідирували за показниками таких витрат на кожного робітника. По європейській частині Росії вони становили 9,82, по Україні – 8,33, а по Катеринославській губернії – 13, 1 руб.
Промисловці під тиском держави і робітників, а ще більше виходячи з власного підприємницького прагматизму, створювали на підприємствах лікувальні заклади, які підвищували можливості надання кваліфікованої медичної допомоги не тільки працівникам заводів, рудників та фабрик, але й мешканцям навколишніх поселень. Для значної частки населення Донбасу такі лікарні, приймальні покої та амбулаторії були єдиним засобом отримання лікарських послуг, враховуючи незадовільний рівень фінансування земської та державної медицини у регіоні. На медичне обслуговування одного робітника у середньому на початку ХХ ст. катеринославські підприємці витрачали 5,21 руб., що у 1,5 рази більше ніж аналогічний показник по всій Україні – 3,44 руб., у металообробній галузі витрати становили 6,44 руб. У гірничій галузі цей показник на окремих підприємствах був ще більшим, оскільки значний травматизм тут був пов’язаний з особливостями виробництва та умов праці. Загалом напередодні Першої світової війни лише навколо тієї частини Катерининської залізниці, що проходила територією Донецького басейну, промисловцями було влаштовано 12 лікарень на 395 ліжок, чотири приймальні покої, де працювали 18 лікарів та 76 фельдшерів і акушерів. Суттєвим показником медичного обслуговування того періоду було співвідношення лікарів із загальною кількістю населення. Якщо у Російській імперії у середньому на одного лікаря приходилося 30,8 тис. населення, то у промисловому Донбасі він був майже у десять разів меншим.
Дисертант стверджує, що більшість закладів охорони здоров’я були влаштовані на великих промислових підприємствах, які саме і виступали центрами масового притоку населення у Донецький регіон. Враховуючи особливості виробничого процесу, підприємці проводили страхування робітників заводів та рудників у разі нещасних випадків, фінансували одноразові допомоги.
За умов зростання чисельності робітничого класу у районі формування підприємств індустрії дуже гостро поставала житлова проблема. Забезпечення робітників житловими приміщеннями було завданням самих підприємців, оскільки в умовах організації високотехнологічних підприємств з кільказмінною працею вкрай необхідним ставало утримання працівників при виробництвах. На підприємствах Донбасу існувала різна практика надання робітникам житла: безкоштовна, з частковою оплатою та платне житло. Якість та розміри такого житла були неоднаковими, розрізнялися й умови його надання. Краще порівняно з іншими категоріями робітників забезпечувалися житлом інженерно-технічні кадри та висококваліфіковані працівники, гіршими були житлові умови некваліфікованої робочої сили. Автор виділяє, що діяльність промисловців у цьому напрямку була недостатньою, проте, вони все ж таки вкладали кошти у вирішення житлової проблеми Донбасу, у той час як держава взагалі усунулася від виконання цього завдання.
Зазначається, що в умовах складного технологічного процесу, коли працівник повинен був володіти певним обсягом знань та кваліфікації, а прагматизм власників потребував найефективнішого використання робочої сили, підприємці Донбасу відкривали школи, гімназії, професійні училища. Це створювало додаткові, а інколи й єдині можливості для отримання певного рівня освіти. Лише за 1900-1914 рр. кількість навчальних закладів при промислових підприємствах збільшилася у 3,5 рази, а рівень фінансування підприємцями одного учня був більшим, ніж у земській та церковноприходській школі відповідно у 5 і 10 разів. Підприємці активно брали участь у діяльності загальних освітніх закладів, благодійницьких будинків та притулків, перераховували цим установам певні капітали, виступали у ролі постійних піклувальників.
Аналіз джерел дозволяє автору стверджувати, що у досліджуваний період об’єктами комерційної діяльності підприємців виступали різноманітні послуги, виробництво яких майже повністю зосереджувалося в руках підприємницьких верств населення. Виділено, що з кінця ХІХ ст. у структурі транспорту Донбасу важливу роль почали відігравати механічні засоби пересування – автомобіль, електричний трамвай. Земські та міські управи мали можливості організаційного та фінансового тиску на бізнесменів з метою збільшення переваг для місцевих мешканців. У 1861-1914 рр. швидко розвивалися готельний бізнес та підприємства громадського харчування, сфера міського господарства Донбасу. Перші масштабні комунальні проекти того часу (водопостачання, електричне освітлення, телефонний зв’язок) були здійснені завдяки активності підприємницької верстви регіону. І хоча не всі плани підприємців були реалізовані, вони сприяли активізації економічного життя регіону, створювали атмосферу ділової конкуренції у Донбасі.
З другої половини ХІХ століття поширювалась підприємницька діяльність у сфері культури: відкривалися нові книгарні, типографії, театри, бібліотеки, кінематографи. Автор відмічає, що хоча обсяги виробництва на таких підприємствах суттєво поступалися індустріальним „велетням”, їх значення для соціального розвитку регіону було не менш важливим. Підприємці працювали у сфері організації дозвілля, сприяли формуванню соціально-культурного середовища міст і селищ регіону. Вони виступали як власниками, так і спонсорами установ релігійного призначення. Проведене дослідження свідчить, що зусилля підприємців Донбасу були спрямовані не тільки на отримання власного прибутку та розвиток комерційної справи, але й на задоволення духовних потреб мешканців краю.
У висновках підведені підсумки проведеного дослідження і сформульовано деякі рекомендації.
· Після скасування кріпацтва у 1861 р. та проведення низки буржуазних реформ другої половини ХІХ століття підприємці стали являти собою особливу верству населення Донбасу. За чинним законодавством Російської імперії підприємницькою діяльністю після 1863 р. могли займатися представники як податкових, так і неподаткових станів суспільства. Якщо до реформи 1898 р. підприємництво у станово-ієрархічній системі держави пов’язувалося перш за все з купецтвом, то після неї статус підприємця взагалі відокремлювався від купецької громади, і відтак для заняття комерційною справою було достатньо лише придбати промислові свідоцтва. В умовах становлення буржуазного суспільства з основами ринкової економіки ієрархічні обмеження станів почали зникати, і викристалізувався розподіл населення на нові соціальні верстви – підприємців та представників найманої праці.
· Розвиток економіки призвів до суттєвого ускладнення організації господарювання. Поруч з одноосібним власником з’являлися нові форми асоційованого підприємництва з різним рівнем відповідальності учасників (товариства повні та на вірі, торговельні доми, акціонерні та пайові компанії). Найбільш розповсюдженою організаційною формою підприємництва у Донбасі у 1861-1914 рр. були акціонерні товариства, роль та кількість яких постійно зростала. Проте приватне підприємництво було широко представлено у виробничій і, особливо, у невиробничій сферах.
· Основним напрямком вкладення підприємницького капіталу стали гірничовидобувна, металургійна, машинобудівельна та хімічна галузі промисловості. Це пояснювалося наявністю у краї багатих покладів мінеральних копалин, розробка яких спричинила первісний поштовх до економічного піднесення. Незважаючи на певні труднощі (відсутність достатньої кількості місцевих працівників, брак розгалуженої мережі шляхів сполучення, вузькість місцевого ринку тощо), підприємці Донбасу за умов протекціоністської політики держави створили потужний промисловий комплекс, що вже наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття вийшов на лідируючі позиції у країні. Напередодні Першої світової війни, завдяки зусиллям підприємців, у Донбасі виник комплекс підприємств індустрії з міцним потенціалом, більшість з яких продовжує свою роботу до сьогодення.
· Значну роль підприємці відігравали й у формуванні транспортної мережі краю. Будівництво усіх залізничних ліній Донбасу, за винятком Катерининської, фінансувалося підприємцями. Системою пільг, гарантій та замовлень держава всіляко заохочувала приток приватних капіталів до створення сучасних засобів сполучення. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття підприємницьке залізничне будівництво продовжувалося завдяки розширенню мережі під’їзних шляхів, гілок фабрично-заводського призначення, ліній місцевого сполучення, які поєднувалися з магістральними залізницями і входили до загальної системи шляхів. Виключно з діяльністю підприємців пов’язано виникнення та поширення у регіоні таких нових видів транспорту, як автомобіль та електричний трамвай.
· Наслідком бурхливого промислового піднесення Донбасу у 1861-1914 рр. стало формування потужного за чисельністю та організованістю класу найманих робітників, більша
