ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

БАРАН ОКСАНА ЯРОСЛАВІВНА

УДК 39 (477.83/.86)“1890/1939”

КУЛЬТУРА І ПОБУТ

УКРАЇНСЬКОЇ СІЛЬСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ГАЛИЧИНИ

(КІНЕЦЬ ХІХ ст. – 1939 р.)

Спеціальність 07.00.05 – етнологія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Івано-Франківськ – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі етнології і археології Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Кугутяк Микола Васильович,

Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника,

директор Інституту історії і політології,

завідувач кафедри етнології і археології

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Кожолянко Георгій Костянтинович,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича,

професор кафедри етнології,

античної та середньовічної історії

кандидат історичних наук, доцент

Данилюк Архип Григорович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка,

доцент кафедри географії України

Провідна установа: Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Захист відбудеться 12 лютого об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.05 у конференц-залі Будинку вчених Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника за адресою: 76025 м. Івано-Франківськ, вул. Т. Шевченка, 79.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника за адресою: 76025 м. Івано-Франківськ, вул. Т. Шевченка, 79.

Автореферат розісланий “9” січня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Райківський І. Я.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Інтелігенції завжди належала провідна роль у процесах продукування духовних цінностей, формування напрямів розвитку і культурного поступу суспільства. Тому проблема діяльності найбільш освіченої верстви, покликаної очолити націю на шляху суспільно-політичних, соціально-економічних і культурно-просвітніх перетворень, постійно в центрі зацікавлень істориків, соціологів, політологів і філософів. Однак більшість науковців, зазвичай, акцентують увагу на участі представників розумової праці в національно-визвольних змаганнях або ж розкритті політики тоталітарних режимів стосовно цієї категорії осіб. Натомість питання української сільської інтелігенції Галичини як прошарку, що творив свою унікальну культуру, залишається малодослідженим.

Важливість вивчення окресленої проблеми підсилюється на тлі пожвавлення інтересу до повсякденного життя представників різних соціальних груп, що спостерігається на сучасному етапі розвитку світової етнологічної науки. Адже розкриття специфіки буття інтелігенції неможливе без детального та всебічного дослідження всіх аспектів її матеріальної і духовної культури.

Актуальність визначеної тематики обумовлюється і тим фактом, що вона тісно пов’язана із сучасними урбанізаційними процесами. Сьогодні питання впливу міської культури на село часто порушується різноманітними громадськими організаціями, науковцями, політиками. Місто з його динамізмом, відкритістю до нових тенденцій і більш консервативне село розглядаються у площині зв’язку глобального та національного, загального та унікального. Проте дискусії щодо вироблення оптимального співвідношення міського і сільського факторів, що запобігло б втраті провінцією етнічної самобутності, досі залишаються безрезультатними. З огляду на це ціннісною є спроба аналізу впливу міської культури на побут сільської інтелігенції наприкінці ХІХ – 30-х років XX ст.

Дисертація виконана в рамках проблематики науково-дослідницької програми Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника “Соціально-економічний і етнокультурний розвиток регіону” (держреєстрація № 0104U002442).

Об’єктом дослідження виступає українська сільська інтелігенція Галичини, представлена переважно вчительством і духовенством. Під останнім маємо на увазі греко-католицький клір, оскільки православні священнослужителі не становили чисельної соціальної верстви серед інтелектуальної еліти краю. Визначення об’єкта вивчення у рамках здебільшого двох професійних груп зумовлене тим, що наприкінці ХІХ – 30-х років XX ст. основу інтелігенції на селі складали саме вчителі і священики, у той час як представники інших спеціальностей (медики, юристи, інженери) зосереджувалися у великих містах і повітових центрах.

До сільської інтелігенції відносимо осіб, що шляхом отримання середньої чи вищої освіти здобули певну професію, постійно мешкали і працювали у сільській місцевості.

Предмет дослідження – специфіка матеріальної і духовної культури сільської інтелігенції, що проявлялася в освітніх традиціях, родинному та громадському побуті, одязі, харчуванні, умовах проживання і господарстві.

Метою роботи є всебічна характеристика культури і побуту сільської інтелігенції кінця ХІХ – 30-х років ХХ ст. у контексті модернізаційних перетворень тогочасної Галичини.

Для досягнення цілі необхідно вирішити наступні завдання:

· визначити соціальні джерела, шляхи та обставини формування сільської інтелігенції;

· охарактеризувати кількісні та якісні параметри інтелігентного прошарку, відобразити специфіку його професійної структури;

· показати матеріальне становище духовенства й учительства, а також фактори, що на нього впливали;

· дослідити особливості духовної культури інтелігенції, її внесок у процес формування національної свідомості селян;

· розкрити основні елементи матеріального побуту інтелігентної верстви, ступінь співвідношення у ньому складових сільської і міської культури та вплив європейських модернізаційних процесів;

· з’ясувати роль української сільської інтелігенції Галичини в засвоєнні та адаптації селянством елементів урбаністичної культури.

Хронологічні рамки дисертації означені кінцем ХІХ ст. – 1939 роком. Нижньою межею виступають 1890-ті роки ХІХ ст., коли значно активізувалися процеси модернізації українського села, посилилося проникнення міської культури в побут інтелігенції. У цей час відбулися суспільні зміни, пов’язані з втратою духовенством монопольної ролі у громадському житті провінції та зростанням впливу світської інтелігенції. Верхня межа визначається початком Другої світової війни та радянською окупацією Галичини (вересень 1939 р.), які відкрили новий етап в історії національної інтелігенції.

Географічні межі роботи охоплюють Східну Галичину. У період, що досліджується, вона входила до адміністративно-територіальної одиниці під назвою “Королівство Галичини і Володимирії” у складі Австро-Угорщини, а з 1919 (офіційно від 15 березня 1923 р.) до 1939 рр. – Польської держави. Тепер ці території знаходяться в межах Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської областей України.

Теоретико-методологічна база дисертації опирається на принципи історизму, світоглядного плюралізму, системності та обєктивності вивчення минулого. Автором використані як загальнонаукові, так і спеціальні історичні та етнологічні методи дослідження: систематизації, узагальнення, логічний, порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний, типологізації, аналізу, синтезу, польових досліджень.

Наукова новизна роботи зумовлена не тільки відсутністю комплексного дослідження з проблеми культури і побуту української сільської інтелігенції Галичини кінця ХІХ ст. – 1939 р., але й спробою дати детальну характеристику модернізаційним явищам, що відбувалися у середовищі тогочасної інтелектуальної еліти краю. У дисертації вперше розглянуто специфіку духовної і матеріальної культури інтелігенції, проаналізовано внесок вчительства і духовенства у процеси трансформації селянського побуту, а також залучення населення до надбань вітчизняної і світової культури. До наукового обігу введено значну кількість архівних та опублікованих джерел приватного походження, які часто залишаються поза увагою дослідників.

Практичне значення дисертації полягає в можливості використання результатів дослідження у підготовці лекційних курсів і семінарських занять з української етнології та історії України, історії релігії в Україні, історії вітчизняної педагогіки, культурології, розробленні навчальних програм, написанні монографій, методичних посібників. Доцільним є застосування результатів праці для публікації краєзнавчих розвідок. Нагромаджений фактологічний матеріал може стати основою для укладання біографічних довідників про видатних представників духовенства чи вчительства, а також формування експозицій етнографічних музеїв.

Основні положення дисертації апробовані під час звітних засідань кафедри етнології і археології Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника; у ході міжнародних науково-практичних конференцій, а саме: на І Міжнародній науковій конференції “Етнокультурні процеси в урбанізованому середовищі українського міста у ХХ столітті” (Івано-Франківськ, 22–23 квітня 2004 р.); І Міжнародній науковій конференції “Духовна вісь України: Галичина – Наддніпрянщина – Донеччина” (Івано-Франківськ, 24–25 червня 2004 р.); Міжнародній конференції “Поляки, українці, білоруси, литовці у міжвоєнній Польщі (1921 – 1939)” (Дрогобич, 8–9 жовтня 2004 р.); ІІ Міжнародній науково-теоретичній конференції “Знаки питання в історії України: українська історія у східноєвропейському контексті” (Ніжин, 5–6 листопада 2004 р.); науковій конференції “Релігійна культура Європи та зародження і становлення християнства на території України” (Івано-Франківськ, 28–29 квітня 2005 р.); ІІ Міжнародному науковому семінарі “Кайндлівські читання” (Чернівці, 28–29 травня 2005 р.); ІІІ Міжнародній науковій конференції “Соборна Україна: історична ретроспектива” (Черкаси, 9–10 грудня 2005 р.); ІІ Міжнародній конференції “Етнокультурні процеси в українському урбанізованому середовищі ХХ століття” (Івано-Франківськ, 22–23 квітня 2006 р.).

Структура дисертації. Робота побудована за проблемним принципом. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел, десяти додатків. Обсяг основного тексту становить 175 сторінок, перелік джерел займає 731 позицію.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт і предмет, мету, основні завдання дослідження, його хронологічні і географічні межі; охарактеризовано методологічну основу дисертації, її наукову новизну і практичне значення.

Перший розділ “Теоретико-методологічні аспекти і джерельно- історіографічна база дослідження” присвячений аналізу основних методологічних засад, стану наукової розробки і джерельної бази дисертації.

У першому підрозділі “Методологічні засади дослідження” наголошується на тому, що вивчення культури і побуту української сільської інтелігенції Галичини кінця ХІХ – 30-х років ХХ ст. неможливе без урахування досягнень різних гуманітарних наук (соціології, релігієзнавства, культурології, педагогіки), а тому вимагає комплексного підходу.

У роботі з’ясовано місце обраної теми в предметному полі етнології, а також соціальної історії та “історії повсякденності”. Серед сучасних науковців існує переконання, що історія повсякденності – це майже етнологія, тому поняття “побут” і “повсякденність” інколи вживаються як синоніми, хоча вони потребують чіткого розмежування. В українській етнології побут трактується як сукупність предметів, способів і явищ, що, задовольняючи матеріальні і духовні потреби людей, визначають їхню життєдіяльність. У працях з історії побуту не акцентується увага на політичних подіях, а при вивченні повсякденності, навпаки, неабияка роль відводиться аналізу впливу історичних обставин на побут і приватне життя людей.

При написанні дисертації застосовано метод польових досліджень. Для впорядкування та узагальнення фактів використовувався метод типологізації. Крім того, врахована типологізація матеріальної культури, розроблена у вітчизняній етнології. Проблемно-хронологічний метод дозволив простежити динаміку змін у побуті інтелігенції внаслідок проникнення товарів фабричного виробництва та європейської моди. Завдяки компаративному аналізу здійснено порівняння інтелігенції як соціальної верстви, здатної найшвидше засвоювати західні зразки, і селянства – носія традиційної культури. Побут духовенства й учительства розглядається як такий, що поєднує елементи міської і сільської культури, модерні впливи і традиційні форми.

У другому підрозділі “Історіографія проблеми” проаналізовано стан наукової розробки теми. Серед усього обсягу літератури виділяємо публікації сучасників подій і процесів, датовані періодом до 1939 р., праці радянської доби та досягнення історіографії періоду незалежної України.

Основу досліджень інтелігенції до 1939 р. складають праці суто історичного характеру Ф.Свистуна, Ф.Титова, К.Федоровича, а також роботи про професійні товариства різних груп інтелектуальної еліти краю. Матеріальне становище і соціально-правовий статус учительства проаналізовано у виданні “Obraz doli nauczyciela ludowеgo w Galicyi”. Польський історик Ф.Буяк присвятив характеристиці інтелігенції окремий підрозділ у праці “Galicya” (1908 р.).

Автори вказаних публікацій обмежилися аналізом тільки громадської діяльності інтелігенції, її суспільно-політичного і матеріального становища. Але цінність цих праць полягає в тому, що вони створені учасниками чи очевидцями подій.

У радянській історіографії проблема національної еліти залишалася поза увагою дослідників і належала до заборонних тем. Однак у цей період вийшли друком низка досліджень з етнографії українського народу, які дозволяють виявити відмінності між побутом інтелігенції і селян. Серед них праці Л.Артюх, В.Борисенко, Т.Гонтар, О.Кравець, К.Матейко, А.Пономарьова.

Значний обсяг літератури видано представниками української діаспори, а саме: В.Веригою, І.Витановичем, А.Качором, о.І.Лебедовичем, М.Ломацьким, о.І.Сохоцьким. Проте найбільше до вивчення даної теми прилучився канадський історик І.-П.Химка, який дав вичерпну характеристику матеріального становища інтелігенції та її ролі на селі.

Деякі сторони життя галицької інтелігенції опосередковано розглядаються в монографіях і статтях польських дослідників: М.Дроздовського, І.Гомоли, В.Найдус, М.Папєжинської-Турек, Л.Сліви, Р.Торжецького.

Із утворенням незалежної України у вітчизняній історіографії розпочався принципово новий етап висвітлення проблеми діяльності української інтелігенції, про що свідчить поява на початку 90-х років ХХ ст. праць О.Рубльова та Ю.Черченко, В.Чоповського, а також тритомного видання “Нариси історії української інтелігенції (перша половина ХХ ст.)”.

На даний час вийшло чимало досліджень з історії Церкви в Галичині Н.Колб, А.Заярнюка, В.Марчука, В.Перевезія, О.Турія, котрі допомагають створити відносно цілісну картину культури і побуту сільського духовенства. Так само велике значення мають публікації з історії шкільництва В.Благого, Н.Кошелєвої, Т.Завгородньої, З.Нагачевської, Б.Ступарика. Окрему категорію складають праці С.Гелея, Г.Горинь, Л.Дрогомирецької, І.Пилипіва, Б.Савчука, де висвітлена участь священиків і педагогів у культурно-просвітньому, кооперативному та антиалкогольному русі. Наступну групу становлять дослідження про видатні галицькі родини П.Арсенича, О.Дольницького, В.Качкана та краєзнавчі розвідки з історії населених пунктів.

Серед досягнень сучасних етнологів виділяємо публікації А.Данилюка, які розкривають специфіку житла сільської інтелігенції. Для проведення паралелей з культурою населення інших регіонів України вартісним є тритомне видання Г.Кожолянка “Етнографія Буковини”.

Попри значне зацікавлення минулим національної еліти, сільська інтелігенція кінця ХІХ – 30-х років ХХ ст. так і не стала об’єктом окремого етнологічного дослідження. Це обумовило широке використання робіт з історії суспільно-політичного і культурно-просвітнього життя краю.

У третьому підрозділі “Аналіз джерел” охарактеризовано джерельну базу дослідження, яка здебільшого складається з опублікованих матеріалів та архівних документів. Останні знаходяться у фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГОУ), Центрального державного історичного архіву у м.Київ (ЦДІАК), Центрального державного історичного архіву України у м.Львів (ЦДІАУ у м.Львів), державних архівів Івано-Франківської (ДАІФО), Львівської (ДАЛО) і Тернопільської областей (ДАТО) та відділах рукописів Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАН України, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського НАН України (ІМФЕ ім. М.Рильського НАН України), Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України (ЛНБ ім. В.Стефаника НАН України).

Окрему групу становлять матеріали краєзнавчих музеїв Івано-Франківської та Тернопільської областей, Музею народної архітектури і побуту у Львові, Музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й.Кобринського (м.Коломия Івано-Франківської області), Історико-меморіального музею Степана Бандери у с.Старий Угринів Калуського району Івано-Франківської області, Літературно-меморіального музею Василя Стефаника і кімнати-музею Івана Федорака у с.Русів Снятинського району Івано-Франківської області, Музею освіти Прикарпаття (м.Івано-Франківськ).

Офіційні матеріали застосовуються у роботі в обмежених обсягах. Документи фонду 6 (“Центральний комітет Комуністичної партії Західної України”) ЦДАГОУ вміщують дані стосовно шкільництва, професійного складу населення і безробіття інтелігенції в міжвоєнний період. Донесення поліції про політичну ситуацію в повітах (ф. 2 (“Станіславське воєводське управління”) та 6 (“Станіславське повітове староство”) ДАІФО) подають відомості щодо діяльності педагогів і парохів. У фондах товариства “Просвіта” (ф. 348 у ЦДІАУ у м. Львів, ф. 378 у ДАІФО, ф. 294 і 317 у ДАТО) зберігаються звіти місцевих осередків організації про активність інтелігенції в рамках цієї інституції.

До офіційних джерел належать розпорядження митрополичих та єпископських ординаріатів, які публікувалися у “Львівсько-Архієпархіяльних відомостях” і “Віснику Станиславівської єпархії”.

Етнографічні матеріали, котрі збирала інтелігенція, зберігаються у фондах 28 (“В.Гнатюк”), 29 (“Етнографічна комісія при НТШ”) відділу рукописів ІМФЕ ім. М.Рильського НАН України та 3 (“І.Франко”) відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАН України.

Значний обсяг епістолярної спадщини духовенства й учительства знаходиться в фондах родин Грушевських (ф. 1235 ЦДІАК), Барвінських і Заклинських (ф. 11 і 48 відділу рукописів ЛНБ ім. В.Стефаника), митрополита А.Шептицького (ф. 358 ЦДІАУ у м.Львів). Відомості про побут священиків можна почерпнути з листів до митрополичого ординаріату (ф. 408 ЦДІАУ у м.Львів), а також станіславської єпископської консисторії (ф. 504 ДАІФО).

У процесі дослідження враховувалися статистичні дані австрійського й польського періодів, уміщені в “Maly rocznik statystyczny” і “Podrеcznik statystyki Galicyi”, та результати перепису 1931 р. За допомогою шематизмів встановлено кількість служителів культу, їхній сімейний стан.

Розуміння умов формування української еліти неможливе без вивчення мемуарів О.Барвінського, А.Вахнянина, Є.Олесницького та інших. Вартісними є спогади та автобіографії представників інтелігенції кінця ХІХ – 30-х років ХХ ст.: священиків О.Пристая, Ф.Тарнавського, Т.Войнаровського, П.Олійника; учителів А.Домбровського, І.Блажкевич, В.Хроновича, а також вихідців із родин духовенства: о.Л.Куницького, Л.Лугової, М.Тарнавського, С.Шухевича. Ці джерела доповнюють мемуарні збірники окремих населених пунктів.

Серед періодики виділяємо педагогічні (“Промінь”, “Учитель”, “Рідна школа”, “Учительське слово”, “Українська школа”) і церковні видання (“Богословія”, “Душпастырь”, “Прапорь”, “Нива”, “Нова Зоря”, “Правда”, “Добрий пастир”), журнали для жіноцтва (“Жіноча доля”, “Жіноча воля”, “Нова хата”), часописи суспільно-політичного спрямування (“Галичанинъ”, “Діло”, “Громадський вісник”, “Народ”, “Новий час”).

Побут сільської інтелігенції представлений у художніх автобіографіях О.Дучимінської, Б.Лепкого, Уляни Кравченко, творах Н.Кобринської, Д.Лук’яновича, Д.Макогона, І.Франка, І.Филипчака, Г.Цеглинського.

До наукового обігу введено речові джерела, зосереджені переважно у фондах музейних установ, а також фотодокументи.

При вивченні теми враховувалась інформація, зафіксована автором під час етнографічних експедицій, здійснених упродовж 2004–2006 рр.

У другому розділі “Формування української сільської інтелігенції Галичини наприкінці ХІХ – 30-х років ХХ ст.” простежено процес становлення інтелектуальної еліти, її соціальну структуру та матеріальний стан.

У першому підрозділі “Джерела і шляхи формування галицької сільської інтелігенції” проаналізовано п’ять основних джерел поповнення національної еліти, серед яких: сім’ї священнослужителів, учителів, селян, а також службовців і працівників вільних професій (адвокатів, лікарів, інженерів та ін.).

Більшість серед галицької інтелігенції становили вихідці із сільської місцевості. Тривалий час єдиною освіченою верствою й головним джерелом формування інтелігенції в Галичині були священичі родини. У них сан часто передавався від батька до сина. Водночас у рядах греко-католицького кліру перебувало чимало вихідців із селян, так само, як і діти священиків нерідко обирали світські професії.

Другим важливим джерелом до 20-х років ХХ ст. залишалися селянські сім’ї. Влада застосовувала радикальні засоби, щоб унеможливити зростання української інтелігенції. У сільській місцевості, де більшість населення становили українці, існували переважно одно-, дво- чи трикласні початкові школи, навчання в яких не дозволяло вступати до гімназій. У 30-х роках ХХ ст. ситуація з освітою сільських дітей значно ускладнилась, що обумовлювалося погіршенням матеріального становища селян.

Частка вихідців із сімей державних службовців у структурі інтелігенції була не стабільною. На відміну від селянства, тенденція до зменшення цього показника намітилась уже до Першої світової війни. У міжвоєнний період становище погіршилося, оскільки українців практично не приймали на службу в урядові установи. Представництво вихідців із сімей учительства було незначним. Сім’ї лікарів, інженерів чи юристів через свою небагаточисельність також не відігравали суттєвої ролі в процесі поповнення освіченого прошарку.

Протягом 20-х–30-х років ХХ ст. кількісне зростання сільської інтелігенції відбувалося за рахунок безробітних осіб із вищою освітою і молодих людей, які через події Першої світової війни не завершили навчання. Крім цього, було багато випускників середніх шкіл, яким складні матеріальні обставини завадили одержати вищу освіту. Вони переважно вступали в ряди кооператорів.

У другому підрозділі “Соціальна структура: кількісна і якісна характеристика” розкрито чисельність, специфіку професійного складу інтелігенції, а також чинники, що його визначали.

Абсолютну більшість сільської інтелігенції складали священики й учителі. За перше десятиліття XX ст. педагогічний персонал народних шкіл Галичини зріс на 32% і в 1910 р. становив понад 14 тис. осіб, близько 3 тис. з яких українці. У міжвоєнний період спостерігалась тенденція до зменшення контингенту вчителів-українців. Чимало освітян загинуло під час національно-визвольних змагань 1917–1920 рр. Великих втрат зазнали вчителі внаслідок примусових переведень на роботу в етнічні польські землі. Педагогів усували від виконання обов’язків шляхом відмови в наданні посад, передчасних переведень на пенсію, обвинувачень в антидержавній діяльності. Як результат –в 1938 р. із 2 630 освітян греко-католицького віросповідання на селі працювали 2 249, з яких тільки 2 115 визнавали себе українцями.

За соціологічними показниками, на другому місці знаходилося духовенство. Станом на 1914 р. у Львівській архієпархії, Перемишльській і Станіславській єпархіях налічувалося 2 250 священиків. Із загальної кількості кліру близько 90% (понад 2 тис.) працювали в сільській місцевості.

Медики мешкали в повітових центрах і становили незначний прошарок на селі. Так само низьким було представництво фахівців юридичної справи, адже весь обсяг їхньої роботи концентрувався переважно в містах.

Складною, особливо наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., була ситуація із технічною інтелігенцією. Типова галицька родина мріяла послати сина в гімназію, щоб той невдовзі став урядовцем або священиком. Технічна освіта не забезпечувала високого становища на державній службі, а Галичина довгий час залишалася аграрним краєм, що зумовлювало відсутність потреби в інженерах. Однією з причин браку кваліфікованих кадрів у сільськогосподарській галузі стало те, що при вступі на навчання тогочасна молодь надавала перевагу теоретичним, а не практичним наукам.

У третьому підрозділі “Матеріальне становище духовенства й учительства” охарактеризовано джерела прибутків парохів і педагогів.

Із двох основних груп, які традиційно представляли інтелігентну верству на селі, у вигіднішому становищі знаходилось духовенство. Воно менше зазнавало тиску влади, мало ширші джерела доходів, а саме: плату з релігійного фонду, прибутки від господарської діяльності і треб. Крім грошових вимірів, існувала система розрахунків між священиком і селянами у вигляді натуральних оплат чи відробітку в господарстві. Однак це ставило служителів культу в економічну залежність від парафіян і не рідко давало підстави до розгортання конфліктів на ґрунті фінансових суперечок.

Протягом періоду, що досліджується, змінювалася роль господарства як джерела надходжень священиків. Якщо наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. господарська діяльність давала більш-менш стабільні прибутки, то у 20-х–30-х роках ХХ ст. вона стала менш рентабельною, а подекуди навіть збитковою.

Серед служителів культу існував поділ на чотири категорії: парох, капелан, адміністратор і сотрудник (помічник), котрі мали різний рівень забезпечення. Особливо важке матеріальне становище відчували сотрудники. Прибутки пароха переважали бюджет селянина чи вчителя, але більшими були і його витрати. Крім сплати податків, значні кошти витрачалися на утримання слуг, освіту дітей, забезпечення родини у випадку смерті годувальника, благочинні заходи тощо.

Становище вчителів характеризувалось відносною самостійністю стосовно місцевого населення та сильним впливом органів влади. Головним джерелом матеріального забезпечення працівників освіти була заробітна платня. На початку ХХ ст. вона становила в середньому 500–700 крон на рік. Управителеві школи чи самостійному вчителеві громада виділяла щонайменше 1 морг землі для власного вжитку. Однак господарство педагога переважно мало допоміжний характер. Незадовільні умови проживання і праці приводили до погіршення здоров’я й високого рівня смертності серед освітян. До сорокарічного стажу роботи доживали одиниці: станом на 1896 р. в Галичині налічувалось тільки 50 таких педагогів.

Матеріальний стан учителів ускладнювали систематичні переведення з одного місця праці на інше, політичні переслідування, примусові звільнення тощо. Після прийняття нового закону про устрій шкільництва (1932 р.) рівень платні вже офіційно не залежав від освіти, віку, стажу роботи, а тільки від “вартості і якості” праці, точних критеріїв оцінки яких не існувало. Останнє сприяло створенню атмосфери недовіри і підозр у середовищі освітян.

У третьому розділі “Духовна культура сільської інтелігенції” досліджуються освітні традиції представників зазначеного прошарку, сім’я і родинні свята, участь у громадському житті галицького села.

У першому підрозділі “Освітні традиції інтелігентної верстви” проаналізовано інтелектуальний рівень національної еліти, а також процес здобуття освіти вихідцями з родин духовенства й учительства.

Проживання в сільській місцевості накладало відбиток на можливості представників освіченої верстви працювати над зростанням власного фахового рівня. Але це мало і позитивний вплив, оскільки створювало підґрунтя для формування культурних осередків, ядром яких ставали інтелігентні родини.

Окремі інтелігенти володіли енциклопедичними знаннями. Особливо в галузі етнографії відзначилися педагоги Гуцульщини: Л.Гарматій, П.Дудєк, Б.Заклинський, О.Іванчук, А.Онищук. Великою популярністю користувалися твори священиків Ю.Кміта, Т.Бордуляка, В.Попадюка, Б.Кирчіва; учителів М.Колцуняк-Кузьмової, П.Кирчіва, Уляни Кравченко, Марійки Підгірянки, І.Федорака (Івана Садового), лікаря Я.Невестюка.

Значну увагу в інтелігентних колах відводили читанню книг і періодичних видань, вивченню іноземних мов. Постійні зміни місць навчання і праці, а також закордонні подорожі збагачували світогляд сільської інтелігенції. Її представники використовували досвід і знання, одержані в ході мандрівок, для ознайомлення селян із надбаннями світової культури. Ті інтелігенти, кому фінансові можливості перешкоджали здійснювати закордонні подорожі, відвідували виступи аматорських гуртків у повітових центрах чи Львові. Таке вимушене звуження рамок культурної активності стимулювало до розвитку аналогічних видів дозвілля в сільській місцевості.

Контакти з міською елітою Галичини, Буковини й Наддніпрянщини в особі О.Кобилянської, Ф.Вовка, Лесі Українки, М.Коцюбинського, Г.Хоткевича, студентами і гімназистами розширювали межі творчих зацікавлень і духовних потреб сільської інтелігенції. Водночас під час візитів до вчителя чи священика молодь засвоювала норми поведінки та навички громадської роботи.

Сільські інтелігенти сприяли формуванню освіченої верстви в Галичині. Вихідці з інтелігентних сімей обирали майбутній фах, керуючись особистими вподобаннями, психологічними стереотипами, притаманними тогочасному суспільству, волею родичів тощо. У багатьох випадках здібні діти з незаможних селянських сімей навчалися за рахунок учителів чи священиків. Останні часто також засновували приватні гімназії та підготовчі курси.

У другому підрозділі “Сім’я і родинні свята” розглянуто кількісний склад, соціальну й національну структуру сімей інтелігенції, а також закономірності відзначення родинних урочистостей.

Сім’ї інтелігенції належали до категорії простих (інакше – малих). Дітонароджуваність у них становила 2–3, у той час як у селян – 5–7 осіб. Виняток – священичі родини, де середній показник народжуваності зберігався на рівні 4–5 немовлят. Не рідкістю були і сім’ї духовенства, в яких налічувалося десять дітей. Низький коефіцієнт народжуваності переважно в інтелігентних сім’ях компенсувався за рахунок меншого, аніж у селянства, рівня дитячої смертності.

Сім’ї, які складалися тільки з подружньої пари, траплялися рідко. Вони брали на виховання сиріт чи дітей із незаможних родин. У рядах представників освіченої верстви було багато самотніх людей, що пов’язано із звичною для світської інтелігенції практикою одруження після одержання сталої посади, у віці 30–40 років. При створенні сім’ї інтелігенти надавали перевагу рівним за соціальним статусом особам.

Серед інтелігенції, особливо світської, часто зустрічалися мішані шлюби, здебільшого з представниками польської національності. Майбутні священики уникали цього. У такий спосіб вони намагалися внеможливити випадки несприйняття дружини-польки сільською громадою.

Специфічною була система сімейних взаємин. Якщо священичі родини в історичній літературі часто називають патріархальними, то вчительські – за типом авторитету повністю належать до егалітарних. У них жінка вносила до сімейного бюджету однакову чи майже рівносильну частку з чоловіком і вважалася його рівноправним партнером.

Cвої особливості мав і порядок відзначення родинних свят. У сім’ях духовенства гучно відбувалися святкування весіль, іменин господарів. Окремі тенденції до звуження їхніх рамок серед світської інтелігенції в більшості випадків диктувалися суто матеріальними чинниками. Якщо на проведення родинних урочистостей сильно впливала міська культура, то під час календарних свят інтелігенція повністю дотримувалася народних традицій, характерних для регіону її проживання.

У третьому підрозділі “Роль сільської інтелігенції в громадському житті галицького села” простежено суспільну активність інтелігентного прошарку, яка проявлялася через участь у місцевому самоврядуванні, а також створення різноманітних інституцій, покликаних піднести життєвий рівень селян, сприяти зростанню їхньої національної свідомості.

Найбільш шанованою особою в селі був священик. Парох часто входив до громадської ради – найвищого органу влади на селі, очолював місцеву шкільну раду чи виконував роботу громадського писаря. Йому нерідко доводилося відігравати роль судді й полагоджувати суперечки. Подібні повноваження міг отримати й учитель, однак за рівнем авторитету він поступався священику.

Окремі представники кліру відзначились організацією низки культурно-просвітніх осередків. Зокрема, щонайменше 30 читалень заснував парох с.Настасів Тернопільського повіту Є.Цурковський. Просвітницька робота на базі читалень проводилася у різних формах, найпоширенішими з яких стали курси для неписьменних, реферативні виступи, бесіди, лекції, спільні прослуховування радіопередач, голосні читання. Активна діяльність розгорталася в напрямі заснування хорів, театральних труп, кооперативних установ, молодіжних організацій (“Січ”, “Сокіл”, “Луг”, “Пласт”), жіночих гуртків “Союзу українок”, філій педагогічного товариства “Рідна школа”, популяризації тверезого способу життя, фахової медицини тощо.

Вагомим був внесок інтелігенції у формування правової культури та національної свідомості широких верств населення. Учителі, священики разом із сільським активом агітували за вибори до місцевих органів влади і парламенту, збирали віча та особисто стежили за дотриманням законності в ході голосування. Вони неодноразово репрезентували український народ у представницьких органах влади Австро-Угорської та Польської держави.

Завдяки участі сільської інтелігенції відбувалися святкування, приурочені до певних історичних дат. У 20-х–30-х роках ХХ ст. галицька громадськість широко відзначала День листопадового зриву (1 листопада) і День злуки українських земель (22 січня). Масового характеру також набуло насипання символічних могил на честь полеглих бійців і відправлення біля них молебнів. Крім проведення громадсько-політичних урочистостей, освічена верства виступала ініціатором усіх нетрадиційних для провінції форм святкувань на зразок конкурсів краси, костюмованих балів.

У випадку відстороненості від громадських справ чи діяльності, спрямованої проти інтересів більшості, виникав конфлікт інтелігенції із селянами. Виділяємо три типи конфліктів між селянами й парохами: суперечності, спровоковані матеріальними питаннями, суспільно-політичними розходженнями і спробами змінити місцеві традиції. Педагоги меншою мірою вступали в конфлікт на економічному ґрунті. Непорозуміння були спровоковані стягненням штрафів за невідвідування дітьми школи.

У четвертому розділі “Матеріальний побут сільської інтелігенції” розкрито особливості одягу, харчування, житла й господарської діяльності представників розумової праці.

У першому підрозділі “Елементи сільської і міської культури в одязі інтелігенції” проаналізовано вбрання світської інтелігенції, духовенства та членів їхніх сімей, а також процес проникнення народних традицій і західноєвропейської моди в костюм освіченої верстви.

На одязі сільської інтелігенції найбільш сильно позначився вплив європейського міського костюма. Наприкінці XIX – 30-х років XX ст. неодмінними атрибутами приналежності до цієї верстви вважалися краватка, капелюх і палиця. Водночас в одязі зберігалися елементи традиційного селянського вбрання. Наприклад, чоловіки носили вишивані сорочки і широкі штани, заправлені в чоботи. Елементи ноші духовенства часто прикрашалися вишивкою з народними мотивами.

Вбрання священнослужителів поділялось на повсякденне й ритуальне (призначене для відправлення богослужінь). До останнього належали: фелон, єпітрахиль, стихар, нарукавники і пояс. На відмінну від ритуального, повсякденний одяг піддавався впливу моди. Ще у першій половині ХІХ ст. сформувався специфічний стиль ноші духовенства, характерними ознаками якого стали чоботи з високими халявами й сюртук. У холодну пору носили широкі штани, пояс, камізельку, а зверху – суконну капоту або свиту.

Одяг духовенства підлягав регламентації з боку церковної влади. У 1924 р. наказом станіславського єпископа Г.Хомишина священикам заборонялося наслідувати міську моду й одягати костюми, а з 1935 р. – носити будь-яке світське вбрання. Певні застереження стосувалися одягу членів священичих сімей, які перейняли західні взірці ще на початку XIX ст.

Вбрання світської інтелігенції не піддавалося становим обмеженням. Починаючи з 90-х років ХІХ ст. до Першої світової війни в жіночій моді панував стиль “модерн”. Побутували сукні, розширені до низу, з пишними зверху і вузькими знизу рукавами, високим комірцем. Неодмінними аксесуарами були віяла та ажурні рукавички. У 20-х–30-х роках ХХ ст. асортимент одягу сільського жіноцтва розширився за рахунок костюмів, брюк, трикотажних виробів. Верхнім одягом слугував плащ і пальто. Чоловіче вбрання, представлене костюмом-“трійкою”, зазнало менш кардинальних змін.

Наприкінці ХІХ – 30-х років ХХ ст. жінки носили шкіряні, замшеві, атласні туфлі з пряжками й бантами, черевики на невисоких підборах, а чоловіки – чоботи, черевики на шнурках чи із вставною гумкою (штиблети). Різноманіття відчувалось і в головних уборах. Жінки перейняли від міщанства капелюшки та берети, чоловіки влітку одягали солом’яний бриль або капелюх із фетру, а в урочистих випадках – шовковий циліндр.

Зовнішній вигляд доповнювали нові зачіски. Якщо ще наприкінці ХІХ ст. заможне жіноцтво укладало волосся у високі та пишні зачіски, то надалі воно почало надавати перевагу коротким стрижкам. У 30-х роках ХХ ст. популярними стали перманентні завивки. Чоловіки носили короткі стрижки з проділом.

Прикрасами для жінок слугували сережки і браслети, а також ґердани. Комплекс одягу доповнювала парасоля й годинник на золотому чи срібному ланцюжку, який чоловіки прикріплювали за ґудзик на жилеті й носили в кишені. Окремі представники сільської інтелігенції користувалися косметикою.

У другому підрозділі “Особливості харчування” досліджено асортимент страв і напоїв, столовий посуд сільської інтелігенції, а також роль учителів і дружин духовенства в покращенні раціону селян.

Харчування більшості представників інтелігентного прошарку суттєво відрізнялося від їжі селян. Воно було більш калорійним і різноманітним, менше залежало від сезонних змін пір року. Меню інтелігенції постійно збагачувалося стравами, характерними для міщан.

Особливий наголос робила інтелігенція на урізноманітненні власної і селянської кухні за рахунок нових сортів овочів. Використання у побуті плити дало можливість збагатити раціон смаженими стравами. Новинкою на селі стали канапки. З кінця ХІХ ст. меню галицького інтелігента поповнилося солодкою випічкою, варенням, мармеладом. Певних змін зазнали і напої. Традиційні мед і горілку з медом витіснили вина, наливки і настоянки. Незамінними складовими їжі вчителя чи священика стали кава та чай.

Святкова їжа відрізнялася від щоденної кращими смаковими показниками. Під час календарних свят інтелігенція дотримувалась народної кухні. Особливою вишуканістю відзначалася їжа на храмові свята (празники) чи відпусти. Для влаштування урочистих обідів запрошували міських кухарів чи з двору місцевого поміщика. Менш заможні інтелігенти готували їжу самотужки.

Представники освіченої верстви дбали про урізноманітнення меню селян. Це досягалось через організацію лекцій з теорії кулінарії, спеціальних господарських курсів та особистий приклад.

Зазнавав змін ужитковий посуд інтелігенції. Зазвичай використовували металеві, а у свята – срібні прибори, які належали до фамільних цінностей і передавалися у спадок. Столи сервірували фарфоровим і скляним посудом. Їжу подавали в окремих тарілках. При вживанні других страв застосовували ножі і виделки. Сільська інтелігенція була прикладом для селян у справі етикету. Вона велику увагу відводила правилам поводження під час обіду, вмінню користуватися столовими приборами.

У третьому підрозділі “Житло й комплекс господарських забудов” простежено вплив європейської моди на основні тенденції в забудові та інтер’єрі хати інтелігенції, розглянуто господарські споруди на території двору.

Будинок священика називався плебанією, резиденцією, приходством чи попівством. Від селянських хат плебанії відрізнялися більшими розмірами та ускладненим плануванням. При їхньому зведенні кращі традиції народної архітектури поєднувалися із модерними впливами міста. Типове парафіяльне житло кінця XIX – 30-х років XX ст. мало чотири-п’ять кімнат. Воно поділялося сіньми на дві частини: в одній знаходилися “салон” (вітальня), канцелярія з бібліотекою і приймальнею для відвідувачів, іншій – кухня, спальня, комора. У середній частині сіней була “вуджарня” – приміщення, яке використовувалося для димлення м’яса, зберігання овочів, різних речей.

Частина освітян мешкали при школах чи в селянських домівках, інші –проживали у власних оселях. Від цих обставин залежали й побутові умови. Кожна з кімнат у будинку інтелігенції мала чітко диференційоване призначення. Кухня відігравала роль не тільки місця для приготування їжі, але й вирішення побутових справ населення. Осередком прийому гостей і відзначення свят слугувала їдальня чи вітальня, а бібліотека вважалась робочим кабінетом господаря. Такий розподіл простору становить одну з найважливіших особливостей житла освіченої верстви порівняно із селянами, у котрих одна кімната часто поєднувала різні функціональні зони.

Під впливом європейської моди значної модернізації зазнали меблі. Від звичайних дерев’яних форм через масивні м’які конструкції вони еволюціонували до більш простих і практичних. Замість лав, які побутували в селянських оселях, використовували ліжка, застелені килимами, а скринь – комоди з висувними шухлядами. Функції традиційного мисника виконувала шафа-буфет (креденс). Існували спеціальні столи для гри в карти чи шахи.

На території садиби розміщувалися господарські забудови. Їхня кількість та величина залежали від рівня заможності власника і занять, яким він надавав перевагу. Великих розмірів сягали клуні, котрі, крім господарського призначення, використовувалися для виступів аматорських гуртків, сільських хорів. Значну площу двору займали комора, хлів, “шопадля дров і сільськогосподарських знарядь, а також возівня чи колешня.

Четвертий підрозділ “Основні види господарської діяльності” присвячений вивченню базових галузей господарства, якими займалася сільська інтелігенція, та її участі у процесі економічного піднесення тогочасного села.

Господарство не відігравало провідної ролі в житті сільської інтелігенції, для якої головною завжди залишалася професійна діяльність. Однак чимало її представників поєднували інтелектуальну і фізичну працю. Якщо духовенство проводило господарську діяльність у великих обсягах, то педагоги надавали перевагу галузям, які не потребували найманої робочої сили та значних земельних наділів.

Важливе місце в господарстві сільського священика займало рільництво і тваринництво. Особливо дбали парохи про виведення племінних порід великої рогатої худоби. Перша світова війна привела до занепаду низки парафіяльних господарств, а подекуди навіть до повної руйнації. У результаті душпастирі почали надавати перевагу здачі поля в оренду чи на спілку багатшим селянам. Такі процеси змусили клір більшої уваги приділяти садівництву. Пропаганду цієї галузі, поряд з пасічництвом і