ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В.Н. Каразіна

ЧИСТІЛІНА Тетяна Олександрівна

УДК 1:316.3]159.923

ОТОТОЖНЕННЯ ТА РОЗОТОТОЖНЕННЯ СУБ‘ЄКТА

У ВИМІРАХ СОЦІАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ

09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Харків – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна,

Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник доктор філософських наук, професор

Корабльова Надія Степанівна,

Харківський національний університет

імені В.Н. Каразіна,

професор кафедри теоретичної та практичної

філософії філософського факультету

Офіційні опоненти доктор філософських наук, професор

Карпенко Катерина Іванівна,

Харківський державний медичний

університет,

професор кафедри філософії, соціології та

медичної соціології;

кандидат філософських наук, доцент

Загрійчук Іван Дмитрович,

Харківська державна академія залізничного

транспорту, завідувач кафедри філософії та

соціології.

Захист відбудеться 15 листопада 2007 р. о 15. 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.18 Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, аудиторія 2-73.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий 12 жовтня 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наук, доцент М.В. Чугуєнко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження визначається особливостями сучасної епохи та парадигмальними змінами в осмисленні процесів, що відбуваються за рахунок відмови від традиційних форм філософування на користь постмодерністських та after-постмодерністських теоретичних конструктів. Завдяки глобалізації та інформаційній революції набуває адекватного змісту поняття “людство”, що презентує контури єдності людей в планетарному масштабі. Разом з тим, підвищується значущість чисельних символічних світів, через що соціум постає як складна мережа мікроспільнот – їх носіїв. У той же час відбувається своєрідний антропологічний поворот, який здійснюється у мінливому соціальному просторі, коли підвищуються вимоги до окремого індивіда, як активізуючого елементу соціального поступу, носія творчого потенціалу. У таких умовах ускладнюється питання про те, хто є дійсним суб’єктом історичного процесу, точаться дискусії щодо долі індивідуального соціального суб’єкта, піддається ревізії саме розуміння суб’єкта у його традиційній для європейської філософії формі. Трансформація філософського дискурсу сучасності відбувається на шляху відмови від суб’єкта модерного типу, а разом з тим, - і від філософії суб’єкта, від суб’єкт-центрованого мислення. Констатація “смерті” людини, суб’єкта, автора радикальними варіантами постмодерністського дискурсу ставить під загрозу існування гуманітарних наук, які спираються на раціоналістичні засади, або ж потребує суттєвих змін їхнього проблемного поля. В умовах невизначеності, зіткнення різних підходів та оцінок актуальним є пошук варіантів і можливостей трансформації концепта суб’єкта у напрямках, які б акумулювали в собі як традиційні, так і новітні філософські надбання та відкривали можливості трансформації соціального суб’єкта.

Особливо гостро проблема визначення долі індивідуального соціального суб‘єкта постає для українського суспільства, яке знаходиться під впливом суперечливих суспільно-цивілізаційних тенденцій: глобалізації – з одного боку та національно-етнічного, державного самовизначення – з іншого. Разом із процесами модернізації та постмодернізації, вибором орієнтації на Захід чи на Схід це створює ситуацію “системної кризи суспільства”, частиною якої є проблематизація місця та напрямків еволюції індивідуального соціального суб‘єкта. Основу цієї кризи становить невизначеність перспектив українського суспільства та окремих його прошарків, коли соціальні суб’єкти перебувають ніби в різних соціальних реальностях, живуть за різними соціальними нормами. Подолання цих факторів, що дезорієнтують індивідуального соціального суб‘єкта, є наявною теоретичною та практичною проблемою.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційну роботу виконано на кафедрі теоретичної та практичної філософії філософського факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна в межах державної бюджетної науково-дослідної теми кафедри “Проблема цивілізаційних трансформацій: соціально-філософський аспект” (номер державної реєстрації 0100U003358).

Ступінь наукової розробленості проблеми сягає осмислення феномена суб’єкта і суб’єктивності в європейській філософії і має давню традицію, що бере початок з праць Платона, Арістотеля, Августина Блаженного, Фоми Аквінського, у яких представлена передісторія вчення про місце індивідуального соціального суб’єкта як автора й актора історії. У найбільш розгорнутому вигляді розробка теорії соціального суб’єкта належить Г.В.Ф. Гегелю, критичне осмислення якої було здійснено Л. Фойєрбахом, К. Марксом, С. К’єркегором, Ф. Ніцше, а пізніше – М.Вебером, Г. Зіммелем, М. Гайдеггером, ідеї яких аналізуються автором в історико-філософській частині дисертації.

Своєрідний фон аналізу стану суб’єкта і суб’єктивності в сучасних умовах складають ідеї та твори закордонних та вітчизняних авторів, присвячені критиці сучасної техногенної цивілізації та перспективам її еволюції (Д. Белл, З. Бауман, І.Валлерстайн, Н. Луман, К. Поппер, Х. Ортега-і-Гассет, О. Тоффлер, Ф. Хайєк, С. Хантінгтон, Ж. Бодрійяр а також Е. Бистрицький, В. Іноземцев, В.Федотова, О. Чучін-Русов та інші). При цьому значна увага приділяється аналізу соціальних наслідків глобалізації (У. Бек, Г.-П. Мартін, Х. Шуманн,, С. Кантор, Л. Карапетян, О. Кармадонов, І. Мальковська, О. Панарін, В.Самохвалова, С. Удовін, Ю. Шишков) а також інформаційної революції (В.Фріндте, С. Кастельс, Т. Келер, А. Крокер, С. Теркле, М. Венштейн, О.Говорунов, Л. Грінін, Є. Грязнова, А. Жичкіна, Є. Бєлінська, Р. Іванова, Т. Клімова, В. Міронов, М. Носов, О. Ракітов, М. Ямпольський) з точки зору впливу їх на людину як особистість та на її здатність до активного виявлення свого “Я”.

Критиці суб’єкт-центрованого світогляду та розуміння суб’єкта у класичній філософії епохи Модерну присвячені праці представників постмодерної філософії – структуралістів та постструктуралістів (А. Бад‘ю, Р. Барт, Ж. Бодрійяр, Ж. Буврес, П. Бурд’є, Ж. Дельоз, Ж. Дерріда, Е. Левінас, Ж.-Ф. Ліотар, М. Фуко, У.Еко), радикальні варіанти якої пов’язані з проголошенням “смерті” суб’єкта у будь-яких проявах, а більш помірковані – з констатацією руйнування його цілісності.

Реакція на класичний раціоналізм і суб‘єкт-центрований світогляд, їх нищівна критика представлені тими авторами, які аналізують зміни, що відбуваються в сучасному суспільстві, і дають підстави охарактеризувати його як стан постмодерну (Й. Брокмейєр, М.Блюменкранц, В.Вельш, Гі Дебор, С. Жижек, С. Лаш, Н. Луман, Е. Маттеус, О. Хардісон, Р. Харрс, Р. Сеннет). У російській та українській філософії спостерігається широкий спектр позицій із вказаної тематики: від поміркованих прихильників (О. Бурова, Н. Бусова, Л. Гармаш, Р. Зимовець, І. Ільїн, Ю. Іщенко, К. Карпенко, Н. Корабльова, О. Мамалуй, Д. Сілічев, О. Соболь, Г. Тульчинський, С. Ушакін) - до непримиренних супротивників філософії постмодерну (Н. Автономова, О. Бузгалін, В. Візгін, В. Кутирьов, В. Самохвалова).

Безпосередньо проблемі суб’єкта присвячена порівняно невелика кількість праць закордонних та вітчизняних авторів, серед яких можна виділити роботи В.Декомба, Ю. Габермаса, В. Гьослі, Д. Ваттімо, М. Хардта та А. Негрі, М. Фуко, Ж.Дельоза а також В. Гусаченка, С. Жеребкіна, А. Мітрофанової, О. Пелипенка.

У той же час багато авторів у тому чи іншому зв’язку торкаються різних аспектів проблеми суб’єкта, як головного актора, читача чи автора сучасної історії. Так, на зв’язок між теоріями суб’єкта та ідентичності вказують Х. Арендт, У. Бек, Т.Воропай, Т. Клімова, Н. Костенко; розробці епістемологічного, соціологічного та соціально-філософського аспектів проблеми суб’єкта та суб’єктивності присвячені роботи визнаних у світовій філософії та соціології авторів: Т. Парсонса, М. Мерло-Понті, Г.Зіммеля, Ж.-Л. Нансі. За цією тематикою опубліковано статті, захищено дисертації, що належать Є. Горячевій, Н. Мухлиніній, О. Нескрябіній, М. Нікуліній (Росія), В.Гусаченку, О. Буровій, О. Сотниковій (Україна).

Слушні ідеї щодо конфігурацій і форм прояву суб’єкта у сучасних умовах, шляхів подолання кризи суб’єктивності можна знайти у працях дослідників, що дотримуються різних методологічних позицій (У. Бек, Ж. Бодрійяр, Д. Ваттімо, Ж.Дельоз, В. Кутирьов, М. Фуко, М. Хардт та А. Негрі, М.Епштейн).

Разом із тим, відсутні спеціальні дослідження, що розглядали б механізми функціонування суб’єкта (ототожнення та розототожнення, суб’єктивація об’єктивного та об’єктивація суб’єктивного) в їх відокремленості та єдності, історичній ретроспективі та перспективі. Усунення вказаних прогалин дозволить здійснити продуктивну філософську рефлексію над проблемою суб’єкта в його реально існуючих та можливих історичних модифікаціях.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в проведенні соціально-філософського аналізу динаміки суб’єкта на основі виділення і розкриття ролі механізмів ототожнення та розототожнення в контексті трансформаційних зрушень в сучасному соціумі та парадигмальної перебудови суб’єкт-центрованого світогляду.

Досягнення вказаної мети передбачає вирішення наступних дослідницьких завдань:

- розглянути культурно-цивілізаційні передумови та філософсько-парадигмальні параметри становлення, розвитку і входження в кризовий стан феномена суб’єкта та суб’єкт-центрованого світогляду модерного типу;

- уточнити вихідні поняття “суб’єкт”, “соціальний суб’єкт”, “індивідуальний соціальний суб’єкт”, з виявленням зв’язків, взаємоперетину та різниці між ними;

- проаналізувати роль механізмів ототожнення та розототожнення як онтологічної основи функціонування суб’єкта у множині його емпіричних, теоретичних та історичних модифікацій;

- виявити специфіку ситуації постмодерну та проблемного поля постмодерної філософії у ракурсі трансформаційних зрушень у змістовному наповненні суб’єкта традиційного типу;

- виявити суперечності сучасного суспільного процесу як підґрунтя розповсюдження альтернативних шляхів еволюції суб’єкта, розкрити значення процесів глобалізації та інформаційної революції, взятих у їх єдності та взаємодії, як основи для подальшої трансформації індивідуального соціального суб‘єкта;

- розкрити шляхи і можливості управління “вислизаючим” суб’єктом в умовах виникнення формації “нановлади” і розповсюдження опосередкованих форм впливу на індивіда та соціальні групи;

- порівняти можливі сценарії подальшої еволюції суб’єкта у контексті наявних парадигмальних конструкцій раціоналістичної чи постмодерністської орієнтації;

- запропонувати варіант сценарію виходу з кризи суб’єкта, який поєднав би в собі елементи раціонально-комунікативного та індивідуально-творчого підходів і передбачав еволюцію індивідуального соціального суб’єкта як дійсного автора й актора історичного процесу.

Об‘єктом дослідження є індивідуальний соціальний суб’єкт як провідний автор – актор сучасного соціуму.

Предметом дослідження є ототожнення та розототожнення як головні механізми функціонування індивідуального соціального суб’єкта в епоху Модерну та в ситуації постмодерну.

Методи дослідження. Основну теоретичну базу дослідження складають феноменологічні, герменевтичні та постструктуралістські соціальні теорії та концепції суб’єкта, конструктивістський та класичний соціально-філософські підходи до вивчення соціального суб’єкта.

Використані результати соціально-філософських, політологічних та соціологічних досліджень сучасних загальноцивілізаційних та політико-управлінських трансформацій.

У дисертації використано дослідницький інструментарій та прийоми міждисциплінарного та компаративного підходів.

Як основні методи застосовано феноменологічний та історичний аналіз комунікативних практик соціального суб’єкта і конструювання соціальних реальностей, за допомогою яких була простежена еволюція концептуального апарату дослідження.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у розв’язанні важливого наукового завдання щодо теоретичного обґрунтування та розробки механізмів функціонування індивідуального соціального суб’єкта в сучасних умовах.

- В дисертації вперше у вітчизняній соціальній філософії проведений комплексний аналіз механізмів функціонування індивідуального соціального суб’єкта в модерному та сучасному соціумі, у якості яких виступають ототожнення та розототожнення, суб’єктивація об’єктивного та об’єктивація суб’єктивного.

- На основі історико-філософського огляду, порівняльного аналізу розглянуті онтологічні і теоретико-світоглядні зрушення в статусі, оформленні соціального суб’єкта як головного актора – автора – інтерпретатора історичного процесу в добу Модерну та ситуації постмодерну, що дозволило спростувати тезу про необхідність відмови від суб’єкта як такого на користь ідеї про кардинальні зрушення у формах його прояву і конфігураціях.

- Здійснено аналіз еволюції розуміння суб’єкта у теорії та практиці Модерну та постмодерну з використанням здобутків класичного раціоналізму та сучасних пошуків у руслі феноменологічних, герменевтичних, структуралістських та постструктуралістських теоретичних розробок. На основі порівняння можливих сценаріїв подальшої трансформації суб’єкта у контексті парадигмальних конструкцій різного спрямування запропоновано компромісний варіант, що поєднує в собі раціонально-комунікативний, індивідуально-творчий та потенціалістський підходи і передбачає відродження індивідуального соціального суб’єкта як дійсного автора – актора – інтерпретатора історичного процесу.

- Дана характеристика ситуації постмодерну та філософії постмодернізму як перехідних за своєю суттю, виявлені причини проголошення світоглядно-філософської метафори “смерті” суб’єкта, доведено, що у даному випадку мова йде, скоріше, про зміни у формах і конфігураціях проявів суб’єктивності, аніж про дійсне зникнення індивідуального соціального суб’єкта.

- Запропоновано концепт “нановлади”, як результату еволюції владних стратегій в сучасних умовах. Розкрито специфіку взаємовідносин між постмодерним “вислизаючим” суб’єктом та владою, як силою, що йому протистоїть.

Уточнені поняття “суб’єкт”, “соціальний суб’єкт”, “індивідуальний соціальний суб’єкт”, “ототожнення та розототожнення”, “суб’єктивація об’єктивного та об’єктивація суб’єктивного” в їх взаємозв’язку та змістовній специфікації в межах досліджуваної проблематики.

Висунута додаткова аргументація на користь тези про те, що нові досягнення у пізнавальному освоєнні історії можливі на шляху використання епістемологічних можливостей принципу об’єктивації суб’єктивного, що дозволяє у більшій мірі враховувати елементи випадковості а також суб’єктивні позиції дослідника соціуму.

Дістала подальшого розвитку розробка проблеми суб’єкта, що дозволило виявити специфіку класичного розуміння соціального суб’єкта у філософії Модерну, розкрити характерні суперечності у його розумінні, які призвели до кризи суб’єкт-центрованого раціоналістичного світогляду.

Практичне значення одержаних результатів полягає у розробці соціально-філософського концепту функціонування та еволюції суб’єкта в перехідних умовах постмодерну, що здійснено з використанням елементів теорій раціонально-комунікативних практик, творчого потенціалу людини та потенціалізму. Даний концепт може бути використаний як теоретична база для подальших досліджень при вивченні можливостей розвитку людини, ефективного використання соціального капіталу, вдосконалення демократичних принципів державного управління, при проведенні конкретних соціально-філософських та соціологічних досліджень.

Матеріал дисертаційного дослідження використовується автором при викладанні загального курсу філософії для бакалаврів у модулі “Соціальна філософія”; може бути використаний при підготовці спецкурсів для магістрів та аспірантів з гуманітарних спеціальностей.

Особистий внесок автора. Основні положення, узагальнення та висновки, що характеризують новизну дослідження, сформульовані дисертантом особисто. Статей у співавторстві немає. У тезах до конференції (публікація № 7), написаних спільно з О.К. Чаплигіним, здобувачеві належить аналіз місця індивідуального соціального суб‘єкта в постмодерністській філософії.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та результати дослідження оприлюднено на шести міжнародних конференціях, у тому числі, на XI, XIII, XIV Харківських міжнародних Сковородинівських читаннях (2004, 2005, 2006 роки), на науково-теоретичній конференції “Особистість у системі соціальних зв’язків” (Харків, 2005р.), на III науково-практичній конференції “Сучасні проблеми управління” (Київ, 2005 р.), на науково-теоретичній конференції “Ідентичність у сучасному соціумі” (Донецьк, 2006 р.).

Результати дослідження пройшли апробацію на науковому семінарі та засіданні кафедри теоретичної та практичної філософії філософського факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна.

Публікації. Основні результати дослідження знайшли відображення в 5 наукових статтях, опублікованих у спеціалізованих наукових виданнях, визначених ВАК України, та 6 публікаціях тез до конференцій.

Структура та обсяг дисертаційної роботи зумовлені метою і завданнями, поставленими дисертантом в процесі розробки обраної теми. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, кожний з яких містить підрозділи, висновків до розділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг роботи – 205 сторінок, з них –191 сторінка основного тексту, 14 сторінок – список використаних джерел загальною чисельністю у 199 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі розкривається актуальність обраної теми, ступінь розробленості проблеми в зарубіжній та вітчизняній науковій літературі; вказується на зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; формулюються мета і завдання дослідження; визначається наукова новизна, методи дисертаційного дослідження, практичне значення одержаних результатів та їх апробація, а також публікації дисертанта і структура роботи.

У першому розділі “Суб‘єкт-центрований смисловий простір європейської філософії”, що складається з трьох підрозділів, здійснено категоріальний аналіз понятійного поля дослідження, визначені параметри та межі застосування термінів “суб’єкт”, “суб’єктивність”, “соціальний суб’єкт”, “індивідуальний соціальний суб’єкт”, “ототожнення та розототожнення суб‘єкта”, “об’єктивація суб’єктивного” та “суб‘єктивація об’єктивного” в історико-філософській ретроспективі та на сучасному етапі. Це дозволило виявити як передумови становлення теорії суб‘єкта в європейській філософії, так і основні етапи її еволюції та критичного переосмислення.

Підрозділ 1.1. – “Суб’єкт соціальної системи: вихідні визначення та підходи” – присвячений аналізу змісту понятійного апарату, що використовується у дисертації та висвітленню деяких підходів до розуміння соціального суб‘єкта як активної перетворюючої сили соціальної системи.

Центральними у дослідженні є категорії “суб’єкт”, “соціальний суб’єкт”, індивідуальний соціальний суб’єкт”, “суб’єктивність”, “суб‘єктивація”. Серед механізмів, що характеризують динаміку суб‘єкта, провідними є механізми ототожнення та розототожнення, завдяки яким відбувається зміна проявів суб’єктивного, а також функціонування суб‘єкта в соціумі.

Поняття “суб’єкт” розглянуто в дисертації як таке, що історично збагачувалося змістовно, диференціювалося та еволюціонувало. У класичній філософії Стародавньої Греції під суб’єктом розумівся будь-який різновид сущого, носій певних якостей, джерело активності, спрямованої на об’єкт, і розглядався переважно у гносеологічному та логічному аспектах. Поступово поняття наповнювалося новими смислами, отримувало антропологічне навантаження. Сучасна філософська думка розглядає суб‘єкта переважно як людину, що володіє свідомістю, волею, здібностями пізнавати і діяти, виявляти активність щодо оточуючого світу, інших людей. Разом з тим, у якості суб‘єкта можуть виступати соціальні групи , людство в цілому.

У європейській філософії епохи Модерну набуває розповсюдження уявлення про соціального суб‘єкта, як активного діяча, не тільки “актора”, а й “автора”, творця соціальної реальності, який виявляє себе в активній предметно-практичній діяльності. Саме остання перетворює фрагменти дійсності або усю її в цілому, історичний процес, суспільство, на об’єкти, щодо яких соціальний суб’єкт діє у відповідності до цілей, завдань, планів, що мають об’єктивне підґрунтя і усвідомлюються ним.

Порівняння поняття “суб‘єкт” з системою категорій, що характеризують динамічний і статичний аспекти існування людини (відповідно – індивідуальність та особистість), дозволяє виділити механізми становлення і функціонування суб‘єкта в соціальному просторі. В центрі уваги дослідження знаходяться механізми ототожнення та розототожнення, які постають як підстави становлення індивідуальності та особистості, а також ідентифікації, соціалізації людини. Під ототожненням розуміється активний процес засвоєння індивідом чи групою норм, цінностей, зразків мислення і поведінки, що існують об’єктивно і складають соціальний простір існування суб‘єкта. Розототожнення – протилежний процес відсторонення від зовнішніх впливів і вироблення суб’єктом власних позицій, на основі яких формується відокремлене “Я” - самість.

Спорідненим суб’єкту є поняття “суб’єктивність”, під якою розуміється ступінь, форма та місце виявлення активності суб‘єкта. “Суб‘єктивація” – це процес оформлення меж компетенції та сфер активності суб‘єкта.

“Соціальний суб’єкт” – теоретична конструкція, що характеризує точку перетину об’єктивного та суб’єктивного у такій специфічній сфері буття, як соціальна реальність. Від суб‘єкта взагалі соціальний суб’єкт відрізняється тим, що у першому випадку передбачається наявність бінарного поняття – об’єкт. Соціальний суб’єкт такого протиставлення не передбачає, бо у такому разі він перестає бути самим собою. Про це свідчить порівняння соціально-філософських підходів до розуміння соціального суб‘єкта з боку таких дослідників, як Т. Парсонс, Г. Зіммель, П. Бурдьє, У.Еко, М. Гайдеггер, Ж.-Л. Нансі.

Показано, що поняття “індивідуальний соціальний суб’єкт” характеризує окрему людину, яка, маючи характеристики соціального суб‘єкта, виступає провідним діячем, автором – актором – інтерпретатором соціуму та себе в ньому.

У підрозділі 1.2. – “Теоретичні пошуки Античності та Середньовіччя як передумова розуміння суб‘єкта і суб’єктивності в європейській філософії” – здійснено історико-філософський аналіз становлення підвалин теорії суб‘єкта, що знайшла своє подальше втілення в суб‘єкт-центрованому європейському світогляді епохи Модерну. Показано, що в добу Античності суб’єкт розумівся багатозначно, у тому числі, і в антропологічному сенсі. Механізм функціонування суб‘єкта здійснювався як амбівалентний через ототожнення індивіда з цілим (рід, поліс) та часткового розототожнення шляхом вироблення власної позиції, само-стояння. Основою суб’єктивації в такому випадку виступає розум, а індивідуальний соціальний суб’єкт швидше постає поглинутим родом або полісом, проявляючи себе епізодично.

Показано, що, незважаючи на переважання ототожнення суб‘єкта в епоху Античності, часткове розототожнення все ж мало місце, і виявлялося, за твердженням М.Фуко, у винайденні суб’єктивації, як індивідуальних етико-естетичних модусів існування, що виявляли себе через вироблення факультативних правил, які філософ називає техніками (практиками) себе і які в результаті застосування дозволяли створити себе за власним проектом, як витвір мистецтва.

Доведено, що вибірковий тип творення суб’єктивності в межах офіційно санкціонованих станових форм соціальності залишається базовим і в Середні віки. Найвагомішим в цих умовах виглядав прорив у царині розуміння людини як духовної істоти у єдності – протилежності тілесного та духовно-душевного початків. Звільнившись від влади Космосу, людина підпорядковується Богу. Людина, як істота соціальна, стає разом з тим істотою духовною. Збагачується арсенал засобів суб’єктивації, процес ототожнення – розототожнення стає більш наочним. В християнстві набувають теоретичної розробки і практичного втілення моделі саморозвитку суб‘єкта, як духовно-творчої істоти, здатної до плідного діалогу з Богом.

Отже, реальний процес становлення якостей суб‘єкта паралельно з теоретично-рефлексивним осягненням проблеми суб‘єкта в філософії Стародавньої Греції та Середніх віків, створили передумови для вироблення суб‘єкт-центрованого світогляду європейської цивілізації та оформлення суб‘єкта як реальної активної сили історичного розвитку та фундаментальну підставу формування культури епохи Модерну.

У підрозділі 1.3. – “Модерн як культурно-цивілізаційне середовище суб’єкт-центрованого світогляду” – розглядаються онтологічні та гносеологічні засади становлення суб’єкт-центрованого світогляду. Відзначається, що розгляд проблеми суб‘єкта започаткував Р. Декарт, але до рівня цілісної теорії її довів Г.В.Ф. Гегель, який розглянув ієрархію індивідуалізації у різних формах буття – від неживої природи – до духовного життя суспільства, виділив логічний (гносеологічний), онтологічний, соціальний і духовний аспекти проблеми суб‘єкта. Основу людської суб’єктивності, за Г.В.Ф. Гегелем, складають розум та діяльність, опосередковані низкою внутрішніх регуляторів (потяги, пристрасті, мотиви, звички).

Констатується, що тектонічні зсуви у суспільстві, які відбулися в епоху Модерну, призвели до актуалізації індивідуального соціального суб‘єкта, який виявляє себе багатоманітно: в економіці – як підприємець, в політичному житті – як громадянин, в правовій сфері – як юридична особа. Але головним для цього суб‘єкта є здатність мислити. Г.В.Ф. Гегель загострив бачення соціального суб‘єкта, розглядаючи його як індивіда, що мислить, але підпорядковує власну активність зовнішнім обставинам – формам об’єктивного духу, що втілюються у державно-правових інститутах та в духовному житті (релігія, мораль, мистецтво, право, філософія). В результаті суб’єкт у Г.В.Ф. Гегеля розривається між нав‘язуваними ролями і внутрішніми імпульсами, є обезличеним, абстрактним носієм заданих якостей.

Висвітлюються головні протиріччя розуміння суб‘єкта, що були закладені в класичній європейській філософії і які в подальшому призвели до кризи суб’єкт-центрованого світогляду і до твердження про “смерть” суб‘єкта. Найважливішим серед них є фундаментальний розкол на трансцендентальний суб’єкт та його еманації у вигляді індивідуальних суб’єктів. Доведено, що цей стан породжує запрограмованість дій суб‘єкта з боку зовнішніх сил. Таким чином, самостійність і активність суб‘єкта класичного типу зводиться до мінімуму. Бінарність суб’єкт – об’єктної опозиції породжує наступну залежність суб‘єкта – від об’єкта. Таким чином, подвійна обумовленість індивідуального соціального суб‘єкта в філософії Модерну замикає останнього у просторі “подвійного кордону”.

З‘ясовано, що намагання критиків гегелівського розуміння суб‘єкта (виділяються К. Маркс та Л. Фойєрбах) “звільнити” його хоча й збагатили розуміння суб‘єкта, тим не менш, не розв’язали, а навіть певною мірою поглибили названі протиріччя. Деякий час їх вдавалося приховувати шляхом вміщення суб‘єкта у певні теоретичні схеми, але намагання реалізації цих схем виявилися сумнівними, про що свідчить трагічна історія XX століття.

Зазначається, що у філософії, починаючи з С. К’єркегора, акцент у розумінні суб‘єкта зміщується з об’єктивних чинників його існування на внутрішній світ індивіда. В результаті атомізований суб’єкт поступається місцем самоцінному і самосвідомому, який володіє внутрішніми механізмами розвитку завдяки переважанню розототожнення, результатом чого є наявність розвинутої самості, здатної до діалогу з іншим.

Найрадикальнішим критиком класичного розуміння суб‘єкта виступив Ф.Ніцше. Заперечуючи роль розуму та зовнішніх факторів суб’єктивації, він не знаходить у сучасній йому культурі можливостей для цілісності суб‘єкта. Досягнення останньої може бути здійснене шляхом залучення до життя трагедійності, як принципу, та поєднання діонісійського початку з аполонівським з переважанням першого. Реальним втіленням міфологізовано-ірраціоналістичного відродження суб‘єкта Ніцше вважає рух до Надлюдини, який долає тоталітаризм розуму за рахунок розвинутої волі до влади.

Проведений аналіз еволюції теорії суб‘єкта в європейській філософії дозволяє виявити корені, тенденції та протиріччя, які в подальшому призвели до перегляду основ суб’єкт-центрованого світогляду.

У другому розділі “Постмодерністська реакція як виклик суб‘єкт-центризму” аналізується ситуація постмодерну та її відображення у філософських концепціях в контексті кризового стану суб’єкт-центрованого світогляду. Це дозволило виявити зміст метафори “смерть суб‘єкта”, як відмову від трансцендентального суб‘єкта та суб‘єкта. як підґрунтя формування культури.

Поряд з виявленням специфіки механізмів ототожнення та розототожнення, як головних у соціально-історичному аспекті, розглянуто адекватні епістемологічні стратегії суб’єктивації об’єктивного та об’єктивації суб’єктивного з точки зору необхідності самозбереження індивідуального суб‘єкта і виявлення суб’єктивності в сучасних умовах.

У підрозділі 2.1. – “Постмодерн:”ситуація” або нова парадигма?” – ставиться завдання виявити онтологічні та епістемологічні підстави подолання кризи цивілізаційних та пізнавальних засад Модерну і пошуку нових шляхів подальшої трансформації суб‘єкта.

Показано, що соціальні зміни в європейській цивілізації другої половини XX століття можна розглядати як перехідну ситуацію від епохи Модерну до ще не визначеного стану і називати її ситуацією постмодерну. Остання, як і кожний перехідний стан, несе в собі як продуктивні, творчі так і репродуктивні, подекуди руйнівні тенденції. Тому постмодерн не можна оцінювати однозначно позитивно чи негативно з точки зору найближчого і більш віддаленого майбутнього.

Відмічається, що основною рисою постмодерну є плюралізм, що припускає існування різних форм, напрямків, змістів, точок зору. Світ постає як такий, що не піддається однозначній інтерпретації та не рухається в єдино можливому напрямку, а, скоріше, виглядає як калейдоскоп можливих сценаріїв, перспектив розвитку без об’єднуючого центру або раціонально визначеного смислу. Філософія постмодерну є сукупністю різних за формою та змістом теоретичних конструкцій, зосереджених на критиці принципів класичного раціоналізму та традиційних орієнтирів метафізичного мислення, а також на інтерпретації подій, що відбуваються в соціумі.

Доведено, що ситуація постмодерну внесла суттєві зміни в розуміння людського “Я”, суб‘єкта та суб’єктивності. Суб’єктом пізнавальної активності і чисельних практик стає індивід, який виявляє себе як космополіт, вільний від традицій та ідеологічних догм, такий, що не заперечує існування внутрішніх позараціональних імпульсів, але в той же час здатний регулювати їх. Це – інтелектуал, який володіє правилами соціальних ігор. Він приймає буття в його динаміці та змінах. Повсякденними й звичними для нього стають кліпові, інтертекстуальні, цитатні форми світосприйняття, стильовий синкретизм, невизначеність, неясність, умовчання, мовна гра. Такий суб’єкт комфортно відчуває себе у віртуальній реальності, він здатний до виходу за межі раціонального освоєння дійсності.

Доведено, що в практиці та теорії постмодерну здійснюється переворот не лише у розумінні суб‘єкта, але і його взаємовідносин з оточуючим світом. Суб’єкт перестає бути підпорядкованим зовнішнім силам, актуалізуються внутрішні потенції його функціонування. Він вже не є продуктом реальності, - скоріше, він її прочитує та конструює. Мінімізується, а в деяких випадках скасовується залежність і від об’єкту, тобто втрачає актуальність бінарність суб’єкт-об’єктної опозиції.

В роботі зроблено висновок про те, що вказаний стан суб‘єкта в постмодерні, якщо не абсолютизувати його, має великий креативний потенціал, бо в дійсності співіснують і взаємодоповнюють одна одну раціоналістичні та постмодерні форми освоєння дійсності.

Підрозділ 2.2. – “Смерть суб‘єкта” як метафора та реальність” – присвячений аргументуванню позиції, згідно з якою проголошена в філософському дискурсі постмодерну теза про “смерть суб‘єкта” свідчить про зміну форм і конфігурацій суб’єктивності та суб‘єкта в сучасній соціальній реальності.

Зазначається, що концепт “смерті суб‘єкта” став свого роду візитною карткою постмодерністської філософії. Однак, аналіз автентичних ідей, проголошених такими філософами, як Р.Барт, Ж. Дельоз, М. Фуко, Ж.-Ф. Ліотар, свідчить, що існують різні варіанти зазначеного концепту. Радикальною у цьому зв’язку є позиція Р. Барта, у якого суб’єкт виявляється конституйованим текстом і контекстом. Творча функція суб‘єкта – автора або читача тексту – заперечується, і він “вмирає”, розчиняючись у смислах та текстах, перетворюючись на щось нецілісне, несамототожне. Особистість нібито розпадається і перетворюється на багатолику невловиму химеру. Самоспостереження веде лише до констатації існування “Я”, як ситуативно-обумовленої даності без можливості проектувати себе у майбутнє.

Щось подібне можна знайти у творах Ж.-Ф. Ліотара, який заявляє, що сучасна людина живе на перетині множини мовних ігор, в результаті чого соціальний суб’єкт розчиняється в їхньому “розпиленні”.

Разом з тим, у більш виважених варіантах розуміння проблеми суб‘єкта (Ж,Дельоз, М. Фуко) прояви суб’єктивності індивідуального соціального суб‘єкта не зникають безслідно, а змінюють форми самовиявлення. Що ж стосується відмови від суб‘єкта, то вказані філософи констатують “смерть” трансцендентального суб‘єкта та суб‘єкта як підстави формування культури. Зокрема, у Ж. Дельоза властивість суб’єктивності набуває нового способу існування, яку він називає “складкою”. Остання робить можливою суб’єктивацію, як здатність маніпулювати лінією Зовнішнього, спроможність власним зусиллям вийти за цю лінію. Інтерпретуючи концепт суб’єктивації М.Фуко, Ж. Дельоз розглядає останню як здатність створення власного етико-естетичного модусу існування, стилю життя, оперування мистецтвом життя. Концепти складки та суб’єктивації дають можливість звільнитися від неоднозначності буття, як головної вади філософії Модерну. Це, в свою чергу, відкриває можливість для індивідуального соціального суб‘єкта набути цілісності.

Суб‘єктивація, що розглянута як “техніка себе”, “створення себе за власним проектом”, актуалізується на зламі епох, коли стає неможливим підкорення традиціям, законам та приписам, створеним у минулому. Людина стає здатною будувати своє життя як твір, постаючи вже не як homo faber, а як homo-self-creative, - такою, що творить себе саму, переплавляючи у горнилі власного досвіду варіанти та фрагменти, що існують у Всеєдиному. Робиться висновок, що це й є перехідний стан трансформації індивідуального соціального суб‘єкта.

У підрозділі 2.3. – “Осягнення історії: об’єктивація суб’єктивного як механізм самозбереження суб‘єкта” – висувається аргументація на користь зміни дослідницьких стратегій при вивченні соціальної реальності та історичного матеріалу.

Показано, що дискусії між представниками модерної філософії та постмодерністами про роль суб‘єкта в освоєнні світу дозволили поглибити уявлення про можливості пізнання соціальних процесів. Класична філософія Модерну орієнтувалася на дослідницькі програми, що спиралися на механізм суб’єктивації об’єктивного, який полягає у виділенні та осягненні суб’єктом – дослідником об’єктивно існуючих смислів та закономірностей. Але на цій основі не вдалося вирішити проблему ефективної організації соціального пізнання, бо, на відміну від природних процесів, в суспільстві велике значення мають випадковості та суб’єктивні моменти.

В постмодерні наголос робиться на альтернативній програмі об’єктивації суб’єктивного, що полягає у процедурі наділення реальності смислами з боку самого дослідника, упорядкування ним соціальних фактів. Перші спроби здійснити таку процедуру виявилися невдалими через намагання вилучити суб‘єкта з досліджуваної ним соціальної реальності, що призводило до руйнування цілісності й смислу соціуму. Доведено, що більш перспективними виявилися підходи, за якими суб’єкт та об’єкт розглядаються в їх єдності, як тотожні й такі, що подаються у вигляді мовних конструкцій. Провідну роль у такому разі відіграє суб’єкт, який одночасно постає як творець тексту, його читач і дослідник соціально-історичної реальності. Дослідник сам є часткою тексту, бо він виступає знаком його іменування. Соціальна реальність виступає як текст, автором якого є суб’єкт. Останній, створюючи вказаний текст, водночас осмислює і самого себе, виступає конструктором самого себе через мислення. Дослідник, розглядаючи соціум як об’єкт і намагаючись виявити його смисл, доходить висновку, що цей об’єкт – він сам як суб’єкт соціальної реальності. В його свідомості остання постає як цілісна просторово-часова структура.

Текст (соціальна реальність) і суб’єкт – дослідник набувають смислу один з одного, а текст розгортається як самонайменування суб‘єкта і постає як тіло – текст, будучи кордоном між мисленням, спостерігачем і реальністю. Суспільство постає як текст, що само-читається і само-пишеться, а в процесі прочитування - самоосмилюється і змінюється.

Таким чином, використання механізму об’єктивації суб’єктивного розширює пізнавальні можливості суб‘єкта, який, у свою чергу, не “вмирає”, не руйнується, а навпаки, розширює вплив на реальність.

У третьому розділі – “Трансформації соціального суб‘єкта: сучасний соціально-історичний контекст” – розкривається перспектива подолання кризи суб‘єкта на тлі процесів глобалізації та розширення віртуального комунікативного простору як поля виявлення індивідуального соціального суб‘єкта нового типу. Виокремлено питання про трансформації владних та управлінських стратегій сучасності. Запропоновано концепти “нановлади” та “вислизаючого суб‘єкта”, причому перший розкриває особливість сучасної формації влади як сили, а другий – спротив цій силі. Розглянуті можливі та реально здійснювані сценарії подолання кризи суб‘єкта модерного типу, що випливають з тенденцій, характерних для ситуації постмодерну.

У підрозділі 3.1. – “Всесвіт, що “розбігається”, як простір плюралізації суб‘єкта” – головна увага зосереджена на висвітленні наслідків процесів глобалізації та розширення віртуального інформаційного простору, взятих в їхній єдності та взаємопереплетенні, важливих для подальшої долі суб‘єкта й суб’єктивності. З‘ясовано, що спостерігається певна диференціація функцій: якщо глобалізація готує ґрунт для майбутнього, розчищаючи соціальний простір від залишків старих типів суб’єктивності, то інформаційна революція створює нові реальності, в яких суб’єктивність розповсюджується.

Показано, що глобалізація позначається як суперечливий за змістом та наслідками процес становлення єдності людства з одночасним підвищенням значення гетерогенних відмінностей між окремими індивідами, що базується на зростанні технізації й технологізації життя. Останній процес має наслідком інформаційну революцію, що виявляється, зокрема, в створенні нового, віртуального простору, де виявляє себе трансформований суб’єкт.

На фоні відносно стабільних та усталених відносин епохи Модерну, нове, що несе з собою глобалізація, виглядає не завжди привабливим, але воно готує підґрунтя для суб’єктних трансформацій. Глобалізація призводить до стандартизації соціальних відносин, масовізації свідомості, до виникнення нових форм відчуження. У той же час, має місце надання індивідуальному соціальному суб’єкту більшої свободи та самостійності, можливостей для переміщення та волевиявлення.

Доведено, що інформаційна революція сприяє трансформації суб‘єкта на новій, у порівнянні з Модерном, основі, створюючи вільний віртуальний інформаційний простір, можливості для експериментування суб’єктом власною ідентичністю та гри з соціальними ролями.

Підрозділ 3.2. – “Суб’єкт між “вселенською реабілітацією посередності” та плюралізованим хаосом атомізації” – присвячений аналізу суперечливих наслідків сучасних цивілізаційних змін для індивідуального соціального суб‘єкта.

Показано, що суб’єкт в сучасному світі знаходиться під впливом протилежних тенденцій: зростаючого ототожнення, що веде до розповсюдження посередності, омасовлення, а також розототожнення, що стимулює монадологізацію суб‘єкта. Перша тенденція реалізується без додаткових зусиль, друга – вимагає активності, само-стояння, само-визначення, само-розвитку людини. Результатом вказаних процесів є, з одного боку, - масова, “огидна” людина, “травмована посередність”, з іншого, - самодостатній індивідуальний соціальний суб’єкт, людина – монада з розвинутим творчим потенціалом, здатна до об’єктивації суб’єктивного, розвитку самості, розототожнена та аутореферентна.

Доведено, що бажана динаміка індивідуального соціального суб‘єкта може бути досягнута як шляхом обмеження факторів масовізації, так і через відтворення суб‘єкта продуктивного типу , а також шляхом налагодження комунікації та діалогу між суб’єктами – монадами. На відміну від ідеального, абстрактного, залежного суб‘єкта модерного типу, що підпорядковує думки та дії всезагальному Розуму, Порядку, Ідеї, це – людина, яка володіє власними джерелами активності й творчості. Такий соціальний суб’єкт не тільки пізнає світ, але й привносить в нього створені ним змісти та форми. Його життя постає як багатомірний процес, що безперервно трансформується та розгалужується, а суб’єкт має можливість виробляти свій стиль життя у будь-яких концептуалізаціях.

Вказаному напрямку динамізації суб’єктивності сприяє те, що на перший план виходять механізми розототожнення (в буттєвому плані) та об’єктивації суб’єктивного (в аспекті пізнання). Суб’єкт має можливість досягти максимальних рівнів розототожнення, експериментуючи з реальностями, однією з яких є він сам.

Доведено, що більш ефективній об’єктивації суб’єктивного сприяє позбавлення модерної раціональності ореолу абсолютної істинності та виявлення її історичного характеру. Еволюція останньої здійснюється у русі від класичного типу через контекстуальну раціональність – до ризоматичної, що базується на принципах плюралізму, нелінійності, взаємодоповнюваності. Ризоматична раціональність дозволяє індивідуальному соціальному суб’єкту бути єдиним творцем реальностей.

У підрозділі 3.3. – “Проблема управління “вислизаючим” суб’єктом” – зазначається, що найбільш динамічними і суперечливими є відносини між владою та суб’єктом нового типу. Влада з часів середньовіччя до Модерну еволюціонувала від юридично-репресивної до дисциплінарно-дискурсивної формації, як зазначає М.Фуко. Обґрунтована теза про те, що в сучасних умовах розповсюдження набуває нова формація влади, яку ми назвали “нановладою”. Її суть зводиться до переважання опосередкованих форм впливу на реальність та до проникнення влади на “доклітинний” рівень суспільного життя, що представляє собою специфічний рівень циркулювання інформації. Зроблено висновок про те, що індивідуальний соціальний суб’єкт за таких умов не “вмирає”, але він і не досягає крайньої межі спротиву (суб’єктивації). Він концептуалізується як “вислизаючий” суб’єкт, обираючи стратегію уникання силових владних ліній заради збереження самостійності та самототожності, можливості створювати себе за власним проектом. Влада ж змушена звертатися до пошуку більш ефективних засобів впливу на суб‘єкта, і не тільки в царині маніпуляційних технологій, але й шляхом поглиблення засад демократії й використання творчого потенціалу суб‘єкта.

Підрозділ