НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ ПРОБЛЕМ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ

РАДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ТА ОБОРОНИ УКРАЇНИ

ДУБОВ ДМИТРО ВОЛОДИМИРОВИЧ

УДК 327.009.11

ПОЛІТИКО-КОМУНІКАТИВНА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ
У ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНОМУ КОНТЕКСТІ

21.01.01 – Основи національної безпеки держави

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ - 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національному інституті проблем міжнародної безпеки Ради національної безпеки та оборони України

Науковий керівник | доктор філософських наук, професор

ОЖЕВАН Микола Андрійович,

Національний інститут проблем міжнародної безпеки Ради національної безпеки та оборони України, завідуючий відділом інформаційної безпеки
та міжнародних інформаційних відносин

Офіційні опоненти: | доктор політичних наук, професор

МАКАРЕНКО Євгенія Анатоліївна,

Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України,

провідний науковий співробітник

кандидат політичних наук

СТАРОДУБ Тетяна Сергіївна,

Національний інститут проблем міжнародної безпеки Ради національної безпеки та оборони України, державний експерт відділу глобальної безпеки та європейської інтеграції

Захист відбудеться “ 24 ” жовтня 2007 р. о 1400 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.723.02 Національного інститут проблем міжнародної безпеки Ради національної безпеки та оборони України,
вул. Кутузова, 18/7

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного інституту проблем міжнародної безпеки Ради національної безпеки та оборони України, вул. Кутузова, 18/7

Автореферат розісланий “10” січня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.К. Шевченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Політичні комунікації – це процес інформаційного обміну, спілкування та взаємодії в різноманітних сферах політичної активності, коли досягається належний вплив (взаємовплив) різноманітних суб’єктів та об’єктів внутрішньої й зовнішньої політики. Найвищим виявом політичної комунікації є політико–владна взаємодія, яка характеризується творенням принципово нових інститутів із відповідним розподілом статусів і ролей, досягненням консенсусу між основними політичними акторами. Саме такий евристично–конструктивний характер мають політичні комунікації в сучасній Україні.

Важливим зовнішнім чинником формування політико–комунікаційної системи в сучасній Україні є європейські структури, – Рада Європи, ОБСЄ, ЄС тощо.

Європейська інтеграція характеризується тісним взаємозв’язком і взаємодією процесів міждержавної співпраці учасників інтегративних процесів та внутрішньополітичних процесів у відповідних країнах. Основними складовими цих процесів є визначення місця окремих країн в інтеграційних структурах, формування національних доктрин щодо напрямів та інтенсивності інтегрування, поступок національним суверенітетом на користь більш тісної співпраці у спільних інституціях.

Зазначене повною мірою стосується взаємозв’язку міждержавних відносин всередині інтеграційних утворень із політичним процесом в окремих державах–учасницях, інтеграція національних політичних суб’єктів до політичного дискурсу міжнародного рівня не тільки визначають сучасний стан інтеграційних процесів та їх перспективи, але й впливають на форми та зміст політичної комунікації всередині України.

Процес реалізації основних напрямів євроінтеграційного процесу зумовлює появу нових викликів у сфері національної безпеки, зокрема – у сфері політичних комунікацій, як такій, де практично реалізується народний суверенітет – здійснення народом невід’ємного права на управління державою на засадах демократії.

Проблема співвідношення національного та наднаціонального загострюється в процесі розбудови інтеграційних механізмів Європейського Союзу, оскільки актуалізує питання щодо сумісності (несумісності) певних комунікативних ознак наднаціональних міжнародних структур, притаманних ЄС, із суверенними комунікативними атрибутами окремих держав, на тлі чого знову й знову постають (“реанімуються”) латентні гостродискусійні політико–комунікативні проблеми, й передусім – мови, набуття або втрати політичної ідентичності, вибору цивілізаційних зовнішньополітичних орієнтирів та ін.

Актуалізовані євроінтеграційнисми процесами старі й нові політико–комунікативні проблеми потенційних членів ЄС ускладнюються проблемами у сфері політичних комунікацій всередині ЄС. Йдеться про протиріччя між “новими” та “старими” членами ЄС й проблеми, пов’язані з набуттям європейської ідентичності, наявністю діаметрально протилежних поглядів на подальший розвиток ЄС як наддержавної структури.

Взаємопов’язані і взаємоузалежнені внутрішньополітичні проблеми України та проблеми, властиві ЄС, утворюють низку викликів, які істотно впливають не лише на регулювання процесів на євроінтеграційному напрямі зовнішньої політики нашої держави, але й на розвиток внутрішньополітичної ситуації в Україні. Такі проблеми потребують розв’язання шляхом налагодження ефективної системи політичних комунікацій – створення повноцінної системи політико–комунікативної безпеки, під якою слід розуміти стан захищеності провідних політичних інтересів держави і суспільства, особистості та громадянина у провідних сферах політичних комунікацій від загроз та викликів як внутрішнього так і зовнішнього походження.

Аналіз наукових джерел вказує на відсутність спеціально зорієнтованих праць, в яких системно, всебічно висвітлювалися б результати дослідження проблем забезпечення політико–комунікативної безпеки України в процесі євроінтеграції. Зазначені проблеми не знайшли відповідного відображення у політичній теорії, що позначається на низькій ефективності рішень у практичній сфері розв’язання євроінтеграційних комунікативних процесів. Отже, актуальність даного дослідження зумовлена необхідністю подолання суперечності між ініційованими “згори” процесами євроінтеграції та появою у ході їх реалізації потенційних загроз та викликів у сфері політичних комунікацій.

Вагомий внесок в розвиток уявлень про механізм та складові елементи політико–комунікативних процесів зроблено представниками таких методологічних підходів, як біхевіористський (Г.Лассуелл, П.Лазарсфельд), кібернетичний (Н.Вінер, К.Дейч), структурно–функціональний (Г.Алмонд, Дж.Коулман) і власне комунікативістський (Ю.Хабермас, Х.Арендт, М.Фуко).

Питанням політичної комунікації (в тому числі, – в умовах розвитку сучасних інформаційних технологій) присвячені роботи зарубіжних дослідників Д.Батлера, Б.Бірельсона, Х.Годе, Л.Гроссмана, К.Дейча, Д.Істона, П.Лазарсфельда, У.Липпмана, Н.Негропонте, Л.Пая, А.Етціоні, українських вчених Н.Костенко, Ю.Ганжурова, Н.Нижник, Г.Почепцова, О.Кабачної, російських дослідників Т.Андреєвої, В.Пугачова, О.Соловйова, М.Грачова, М.Вершиніна.

Проблемами забезпечення національної безпеки (в її політичному аспекті) займались такі західні дослідники як Д.Кауффман, К.Ноор, Ч.Мур, П.Хат, З.Бжезинський та ін. Серед вітчизняних вчених варто відзначити В.Горбуліна, О.Данильяна, О.Дзьобаня, О.Гончаренка та Є.Лисицина, В. Кременя, О.Литвиненка, Б.Парахонського, С.Пирожкова, М.Хилько, В.Циганова.

Політичні аспекти інформатизації суспільства аналізуються в наукових дослідженнях В.Горбатенка, О.Дубаса, С.Наумкіної, Ф.Рудича, А.Сіленко та ін.

Проблеми функціонування мережі Інтернет у політичних процесах розглядаються зарубіжними вченими А.Абрамсоном, Ф.Артертоном, Дж. Бредфордом, Е.Коррадо, Д.Куа, К.Орреном, Х.Рейнольда, Ч.Фаерстона, російськими дослідниками О.Вершинською, В.Костюком, Ю.Савостицьким, Г.Смоляном, Д.Черешкіним, українськими дослідниками С.Кашавцевою, В.Королько. Інтернет як фактор суспільних трансформацій аналізується російськими вченими Г.Вайнштейном, А.Чугуновим.

Політично активну роль інформаційних технологій у децентралізації і демократизації розкривають у своїх роботах Дж. К. Гелбрейт і Ф.Фукуяма.

Проблемою взаємовідносин влади та суспільства займались такі видатні філософи як Н.Макіавелі, Ж.–Ж.Руссо, Т.Гоббс, Дж.Локк та інші. Активна дискусія з даної теми велась в межах теорії масового суспільства (Г.Лебон, Г.Тард, Х.Ортега–і–Гассет, К.Маннгейм, Г.Блумер та інші). Серед українських вчених даною проблемою займались В.Липкан, Н.Нижник, В.Кремень, Д.Табачник, В.Ткаченко, В.Бобик, В.Бакуменко, І.Кресніна, Ф.Рудич та багато ін.. Крім того, взаємовідносини в системі “керуючий–керовані” активно обговорювались в дискусіях з розвитку громадянського суспільства.

Проблемам інтегрування пострадянських країн і, зокрема, України в європейські структури присвячено наукові праці Г.Моргентау, Ю.Ростоу, М.Майєра, Г.Кіссінджера, Д.Ачесона, Дж.Маршалла, Т.Еріксена, А.Сміта, В.Фрідмана.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження виконане відповідно до тематичного плану наукових досліджень Національного інституту проблем міжнародної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України “Інформаційна безпека України в умовах внутрішніх трансформацій: індикатори рівня зовнішніх медіа інформаційних впливів на розвиток внутрішньополітичної ситуації в Україні”
(№ державної реєстрації 0106U011655).

Мета дослідження полягає у теоретичному обґрунтуванні шляхів та засобів багаторівневого забезпечення політико–комунікативної безпеки України в євроінтеграційному контексті.

Реалізація мети дослідження обумовила потребу реалізувати такі завдання:

1. Систематизувати теоретичні моделі, на базі яких формуються сучасні політичні комунікації.

2. Визначити особливості кризових явищ в процесі трансформації політичних комунікацій.

3. Встановити взаємозв’язок між глобальними інтеграційними процесами та безпекою політичних комунікацій в інформаційному суспіль-стві.

4. Проаналізувати тенденції розвитку політико–комунікативної безпеки ЄС в умовах його розширення та наближення до кордонів України.

5. Проаналізувати вплив новітніх форм політичних комунікацій на вибір шляхів подолання комунікативних криз в ЄС.

6. Охарактеризувати особливості політико–комунікативної безпеки України в умовах її взаємодії із ЄС на умовах політики добросусідства

7. Систематизувати потенційні загрози вітчизняній системі політичних комунікацій в умовах поглибленої європейської інтеграції.

Об’єктом дослідження є система політико–комунікативної безпеки України.

Предметом дослідження є особливості еволюції безпеки політичних комунікацій України за умов внутрішньополітичних трансформацій в євроінтеграційному контексті.

Методи дослідження. Специфіка досліджуваної проблеми обумовила вибір методологічних принципів і підходів до наукового аналізу політичних процесів та політико–владних структур, адекватних меті і завданням дисертаційної роботи. Застосування системного підходу до аналізу відносин, що виникають внаслідок політичних комунікацій дозволяє чітко виокремити функціональний, інституційний та соціокультурний аспекти політичних комунікацій, що обумовлює потребу проведення комплексного аналізу процесів трансформації політико–комунікативних зв’язків як в контексті євроінтеграційної політики, так і з урахуванням процесів становлення та розвитку інформаційного суспільства.

При виконанні дисертаційної роботи використовувалися загальнонаукові методи: структурно–функціональний та порівняльний методи з метою визначення поняття “політико–комунікативна безпека”; історичний метод використовувався з метою осмислення менталітету українського народу та притаманних йому стереотипів політичної свідомості й поведінки, виявлення суті процесів, що відбуваються на сучасному етапі євроінтеграційних процесів; інституційний метод використовувався для виявлення ролі наддержавних (ЄС) та державних (Україна) інституцій, задіяних в процесах забезпечення ефективних політичних комунікацій.

Окрім загальнонаукових, використовувались спеціальні методи: емпіричних досліджень – для виявлення особливостей здійснення політико–комунікативних процесів у ЄС, визначення української громадської думки із найбільш дискусійних питань, що постають перед українським суспільством.

Наукова новизна виконаного дослідження полягає в тому, що на основі широкого кола джерел і наукової літератури проаналізовані євроінтеграційні прагнення України в контексті проблем забезпечення національної безпеки та із урахуванням загроз та викликів системі політичних комунікацій України. В роботі:

· вперше у контексті дослідження проблем європейської інтеграції сформульоване поняття “політико–комунікативна безпека”, яке визначене як атрибутивний елемент у системи національної безпеки, що забезпечує стабільність та ефективність політичних комунікацій, запобігає негативному чи деструктивному впливу на соціально–політичну систему у процесі здійснення внутрішніх й зовнішніх політичних комунікацій включно із євроінтграційними;

· уточнена теоретична модель політичних комунікацій із урахуванням процесів формування інформаційного суспільства як системи, спрямованої на перерозподіл руху інформації від комунікативної моделі “промовляння згори” до моделей діалогової й консультативної;

· систематизовані причини та наслідки впливу криз політичних комунікацій на політичні системи держав та наддержавних утворень;

· узагальнені причини кризових ситуацій в політико–комунікативній сфері, що виникають в ЄС у відповідь на процеси розширення, посилення міграційних процесів, кризи європейської ідентичності;

· охарактеризовані основні виклики, що постають перед політико–комунікативною системою Україною внаслідок інтенсифікації та поглиблення процесів інтеграції до європейських структур;

· дістала подальшого наукового осмислення роль новітніх інформаційних технологій у формуванні політичних комунікацій в сучасному інформаційному суспільстві, що практично втілюється у різноманітних формах електронного урядування, найвищою та найдосконалішою серед яких “електронна демократія”;.

Практичне значення отриманих результатів. Науково–практичне значення отриманих результатів полягає у тому, що матеріали, положення та висновки дисертації можуть бути використані як теоретичної основи опрацювання зовнішньополітичних стратегій держави, а також для підготовки фахівців з міжнародних відносин в процесі розробки лекцій, спеціальних курсів, навчально–методичних посібників і рекомендацій на допомогу викладачам і студентам при вивченні деяких тем політології, конфліктології, геополітики, теорії міжнародних відносин тощо.

Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані також в діяльності аналітичних центрів, державних структур під час розробки прогнозів щодо європейської інтеграції України, в процесі аналізу та прогнозування розвитку як вітчизняної системи політико–комунікативної безпеки, так і політико–комунікативної безпеки в зарубіжних країнах.

Особистий внесок. Основні наукові положення та висновки дисертації, що базуються на широкому масиві використаних джерел і літератури, зокрема ті, що характеризують наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, отримані автором самостійно.

Отримані результати дослідження впроваджені у наукові розробки Національного інституту проблем міжнародної безпеки (довідка № 13/312 від 18.06.2007 р.), у навчально–педагогічний процес Університету економіки та права “КРОК” (довідка № 87 від 12.06.2007 р).

Апробація результатів дисертації Основні положення та результати дисертаційного дослідження, висновки та пропозиції доповідались, обговорювались в доповідях і виступах на міжнародних і всеукраїнських науково–практичних конференціях та семінарах:

· Круглий стіл “Стратегічні комунікації: виклики для національної безпеки України” (17 квітня 2007 р., м. Київ);

· Міжнародна наукова конференція “Міжнародна інформаційна безпека: сучасні виклики та загрози” (7 грудня 2006 р., м. Київ);

· Міжнародна науково–практична конференція “Держава, управління і право” ( 26 травня 2006 р., м. Київ);

· IV міжнародна науково–практична конференція “Людина, культура, техніка в новому тисячолітті” (26 квітня 2005 р., м. Харків);

· Всеукраїнська науково–практична конференція “Суспільство: історія, методологія дослідження, практика” (18 червня 2004 р., м. Тернопіль);

· Міжнародна науково–практична конференція студентів, аспірантів і молодих науковців “Європейські інтеграційні процеси та транскордонне співробітництво: міжнародні відносини, економіка, політика, історія, право”
(30 вересня 2004 р., м. Луцьк);

· 4–й Международный Конгресс телерадиовещателей и операторов кабельного телевидения стран СНГ (17 травня 2004 р., м. Київ).

Публікації. Основні теоретичні положення і висновки дисертаційного дослідження знай-шли своє відображення у 11 наукових працях, з них:
4 – у фахових виданнях, 3 – у інших наукових виданнях, 4 тези конференцій,
а також у навчальному посібникові з грифом “Рекомендовано Міністерством освіти і науки України”.

Структура дисертації. Дисертація складається з вступу, 3 розділів, загальних висновків та списку використаних джерел і літератури. Обсяг дисертації складає (без врахування списку літератури) 197 сторінок, список використаних джерел становить 221 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об’єкт і предмет, мету і завдання дисертаційної роботи, розкрито її наукову новизну, теоретичне та практичне значення.

У першому розділі “Теоретико–методологічні основи політико–комунікативної безпеки держави та наддержавних утворень” досліджено поняття “політична комунікація”, проаналізоване його тлумачення різними дослідниками (Н.Вінер, К.Бьорк, Р.–Ж.Шварценбергом, Л.Пай.).

Шляхом аналізу комунікативних моделей (Г.Ласуел, К.Шенон–У.Уівер, М.Дефльор, Дж.Гербнер) виявлено їхні переваги та недоліки (лінійність, односпрямованість і відсутність зворотного зв'язку) для опису процесів політичної комунікації. Акцентовано, що комунікативні моделі жорстко імперативного характеру (до яких тяжіють моделі Г.Ласуела, Дж.Гербнера, К. Шенона–У. Уівера) неприйнятні на рівні глобальних систем політичних відносин “Держава–Громадянин”, “Держава – Неурядові організації”, “Держава–Держава”. Моделі
М. Дефльора, М. Денса дозволяють певною мірою подолати виявлені недоліки шляхом доповнення моделі політичного комунікативного процесу петлею зворотного зв'язку.

Зроблено висновок, що моделі політичної комунікації, які зазвичай є результатом екстраполяції загальних комунікативних моделей на політичні процеси, мають один спільний недолік: позиціонуються канали передачі інформації, але не диференціюються за видами політичної активності конкретні способи здійснення комунікації.

Серед розглянутих моделей комунікації виокремленні ті, які відображають специфіку політичних комунікацій (модель Ж.–М. Котре, яка акцентує увагу на відносинах керуючих та керованих у комунікативному плані, модель К. Сінна,
у якій привернена увага до ролі еліт). Виявлені недоліки розглянутих моделей, зокрема неврахування у них комунікативних “шумів” та засобів їх “гасіння”.

Дисертантом окреслені основні види “шумів”, що спотворюють політичну інформацію на кожному етапі її проходження в комунікативному акті. До них віднесено: групи впливу, особисті погляди адресата, що заважають об’єктивному сприйняттю повідомлення від політичного адресанта, створення опонентами (супротивниками) контрповідомлень, спотворена інформація, що спричинилася до створення нового повідомлення, неадекватна діяльність прес–служб державних установ, представників ЗМІ тощо.

Для подальшого теоретико–модельного опрацювання сучасних форм політичних комунікацій дисертантом вибрана, як засаднича, модель комунікації Ж.–М. Котре. (із урахуванням її зазначених недоліків) Відповідно до особливостей формування інформаційного суспільства, акцентовано на необхідності переходу до моделі комунікації, спрямованої на перерозподіл руху інформації від моделі мовленнєвої до моделей діалогової та консультативної (Й. Боровик і Б. ван Крамом). Ці моделі більшою мірою відповідають вимогам належного забезпечення політико–комунікативної безпеки в сучасному світі в межах демократичного суспільства без грубих порушень основних громадянських свобод і за умов максимально можливого сприяння розвитку громадянського суспільства.

Сформульовані дві основні вимоги, дотримання яких є необхідним для ефективного функціонування політичної комунікації в межах зазначеної узагальненої моделі із елементами “зворотного зв’язку”:

– мінімізація обсягів спотвореної (“викривленої”) інформації, яка передається каналами комунікації;

– доступність зворотного зв’язку для всіх суб’єктів політичної комунікації.

Виокремлені основні причини та різновиди політико–комунікативних криз:

– загальна політична криза, що характеризується послабленням комунікативних зв’язків між всіма суб’єктами та об’єктами політики;

– відсутність повноцінного зворотного зв’язку від керованих до керуючих у відповідь на повідомлення керуючих;

– неможливість громадян донести свою позицію до керівників, якщо вона суперечить офіційній позиції влади;

– значна кількість “шумів” в загальній системі політичної комунікації;

– зовнішні втручання в політичні комунікації певної суверенної країни.

Зауважено, що створення штучних політико–комунікативних криз набуло виняткового значення за можливостей, пов’язаних із побудовою інформаційного суспільства. Розглянуто основні цілі та методи політико–пропагандиської діяльності стосовно системи політичних комунікацій в державі, проти якої ведеться пропаганда. Відповідно, виокремлено основні різновиди подібної пропаганди та контрпропаганди.

Зроблено висновок про активне впровадження в умовах загострення політичного протиборства сукупності методів ініціювання штучних політико–комунікативних криз. Виокремлені основні компоненти цих методів, які зводяться переважно до створення альтернативних джерел комунікації (частіше – неформальних), що повинні користуватися більшим рівнем довіри (легітимності), аніж загальнонаціональні ЗМІ та відображені у них повідомлення урядових інституцій. Доведено, що у більшості подібних випадків йдеться про “рейдерські” атаки на інформаційний суверенітет та політико–комунікативну модель держави із подальшим перерозподілом інформаційних потоків.

Можливими наслідками політико–комунікативних криз є зміни керівництва держави, зростання протестного електорату, послаблення позицій держави на міжнародній арені, посилення сепаратистських рухів усередині держави, загострення економічних кризи тощо.

Досліджено системний взаємозв’язок ефективної системи політико–комунікативної безпеки із “народним суверенітетом”, який реалізується через такі елементи як вибори та інститути громадянського суспільства. Водночас, із загрозами цим формалізованим інститутам демократії, виникають нові виклики й загрози безпеці політичних комунікацій, що актуалізує проблему забезпечення політико–комунікативної безпеки у процесі реалізації “народного суверенітету”.

На основі аналізу понять “національна безпека”, “система національної безпеки” запропоновано визначення політико–комунікативної безпеки як такого стану, за у мов якого ефекти взаємодії в процесі політичної комунікації не спричинюють негативного деструктивного впливу на соціально–політичну систему.

Розглянуто питання взаємозв’язку понять “інформаційної безпеки” та “політико–комунікативної безпеки”. На основі аналізу широкого спектру визначень поняття “інформаційна безпека” і завдань, вирішення яких здійснюється в межах забезпечення інформаційної безпеки держави, зроблено висновок, що забезпечення інформаційної безпеки є імперативним по відношенню до політико–комунікативної безпеки.

Проаналізовані проблеми, які виникають у політико–комунікативній сфері внаслідок становлення та розвитку інформаційного суспільства, а також характер відповідних змін у функціонуванні інститутів влади. Досліджені зміни політичних комунікацій, спричинені розвитком мережі Інтернет.

Доведено, що у соціально–політичній сфері розвиток інформаційного суспільства спрямований на якісну зміну можливостей зворотного зв’язку між основними акторами політичної комунікації у форматі “Держава – Громадянин”. Показано, що завдяки новітнім інформаційно–комунікаційним технологіям з’являються нові форми практичної реалізації цього обов’язкового елементу демократичної політичної комунікації. Наголошено на проблемах, що виникають внаслідок нерівного доступу до інформаційних технологій. Визначено критерії, за якими можна вимірювати масштабність “інформаційного розриву”. Наголошено, що в Україні особливі зусилля слід спрямувати на вирішення соціальних та гуманітарних аспектів даної проблеми шляхом забезпечення більш якісної освіти в сфері інформаційно–комунікативних технологій (ІКТ), розширення та доповнення нормативно–законодавчої бази, впливів на стан суспільної думки з метою подолання негативних стереотипів відносно ІКТ, посилення мотиваційного чинника у використанні ІКТ всіма верствами суспільства.

Зроблено висновок про необхідність зменшення негативних впливів на систему політичних комунікацій за рахунок подолання “інформаційного розриву” шляхом максимального залучення населення до системи “електронних політичних комунікацій” та пошуку нових ефективних форм подібного політичного залучення, що є провідним завданням забезпечення політико–комунікативної безпеки в інформаційному суспільстві.

У другому розділі “Безпека європейських політичних комунікацій в процесі становлення та розвитку європейського інформаційного суспільства” розглянуто питання еволюції та сучасного стану спільноєвропейської політики в сфері комунікативної безпеки, євроінтеграційні виміри політико–комунікативної безпеки України на сучасному етапі та проблеми і безпековий вимір євроінтеграційної політики України. Акцентовано увагу на тому, що забезпечення комунікативної безпеки у ЄС є одним з найважливіших завдань, що постає перед керівництвом цього міждержавного об’єднання. Наголошено на симптомах, які засвідчують існування багатовимірної та багатоаспектної комунікативної кризи у ЄС.

Розкрите основне завдання у сфері забезпечення політичної безпеки Об’єднаної Європи: забезпечення суверенітету народу та шляхів його зміцнення, оскільки реалізація такого права народу як його невід’ємне право бути сувереном (тобто використовувати державу у власних інструментальних цілях) можна забезпечити лише у демократичному суспільстві із відповідними механізмами інформаційної прозорості та підзвітністю органів державної влади розвиненим інститутам громадянського суспільства, здатних ефективно контролювати державні органи влади.

Розглянуто проблему формування “європейської ідентичності”, спрямованої на виявлення спільних політичних цінностей, які, за принципом “ціле більше/менше суми його частин”, не заперечували б національних особливостей кожної зінтегрованої в ЄС країни, але, разом з тим, засвідчували б існування спільноєвропейських цінностей, зінтегрованих у принципову нову цілісність.

Розкриті основні перепони, що виникають на шляху формування подібної зінтегрованої цілісності у процесі розширення ЄС та необхідності визначення нових “кордонів Європи” та пов’язані із такими джерелами формування нової спільноєвропейської ідентичності як легітимізуюче, протестне та проективне.
В результаті аналізу комунікативної ситуації в ЄС зроблено висновок про переважання серед зазначених джерел формування нової європейської ідентичності “легітимізуючого” як такого, що запроваджується панівними інститутами суспільства для розширення і раціоналізації влади над соціальними акторами, але водночас спричинює формування та посилення протестної ідентичності.

Вказано, що будь–яка ідентичність (а особливо – національна) є суперечливою практикою інклюзії й ексклюзії (залучення / вилучення), зорієнтованою на формування політичних переконань лояльності стосовно панівних політичних інститутів та водночас нелояльності до інших інститутів.

Встановлений зв’язок між проблемою формування спільноєвропейської ідентичності й наднаціональних інституцій ЄС. Посилення ролі подібних інституцій на тлі несформованої спільноєвропейської ідентичності громадянами країн ЄС розглядається як обмеження їхніх прав та повноважень (дискримінація). Зроблено висновок, що формування спільноєвропейської політичної ідентичності у контексті проблем забезпечення європейської політичної безпеки наштовхнулося на нерозв’язаність проблеми забезпечення основного права громадян країн ЄС бути “єдиним носієм суверенітету”. Одним із напрямів розв’язання цієї проблеми є здійснення таких форм політичної комунікації, за яких етнонаціональна ідентичність не гальмувалася б і не пригнічувалася б, а активізувалася б як джерело формування громадянської політичної ідентичності “європейця”.

Зроблено висновок, що проблема європейських політичних комунікацій пов’язана із відсутністю в межах ЄС інституту політичних комунікаторів, спроможних виконувати роль медіаторів між керівництвом ЄС та громадянами. Зазначено, що таку роль доцільно відвести інститутам громадянського суспільства (політичні партії, НДО та інші громадські об’єднання), які за своєю сутністю є представницькими інститутами, покликаними виражати й реалізувати політичні інтереси народу–суверена. Зазначена багатоаспектна комунікативна криза в ЄС засвідчує, що подібні інститути не справляються достатньо ефективно зі своїми медіативними (комунікативними) обов’язками.

Виявлено вплив мережі Інтернет на демократичні інститути та процеси крізь призму трьох основних теоретичних моделей – “популістської”, “комунітаристської” та “прискореного розвитку (плюралізму)”. Підкреслено, що становлення “електронної демократії” в Європі дозволить вирішити низку завдань, пов’язаних із функціонуванням в європейській політичній практиці політико–комунікативних моделей та трансформацією їх у моделі, більш органічні для інформаційного суспільства.

Окреслено позитивний вплив “електронної демократії” на сферу політичних комунікацій в інформаційному суспільстві, пов’язаний із можливостями залучення кожного громадянина до участі в політичному процесі не лише у період виборів та референдумів, а також із політичною активністю у структурах громадянського суспільства.

З точки зору сучасного стану та перспектив розвитку інформаційної безпеки розглянуто розвиток нових форм електронного урядування як специфічної інформаційно–управлінської діяльності у системі державного управління, виникнення і розвиток якої пов’язаний із інформаційно–телекомунікативними технологіями

Електронне урядування визначено як комплексна сукупність державних інформаційних систем, інформаційно–технологічної інфраструктури у їхній взаємодії разом із інфраструктурою доступу до них населення, що забезпечує якісно новий рівень інформаційної відкритості, результативності і ефективності діяльності органів державної влади для найбільш повного задоволення прав громадян.

Описана та проаналізована, стосовно української специфіки державотворення, діяльність систем електронного урядування.

Визначено низку проблемних застережень стосовно процесу здійснення політичної комунікації в умовах електронного урядування, тісно пов’язаних із проблемами національної безпеки та її невід’ємною складовою – безпекою політичних комунікацій, які полягають у наступному:

· сфера державної безпеки намагається домінувати над сферами безпеки людини та суспільства;

· функціонування адміністративної влади, покликаної висловлювати волю громадян, наштовхується на намагання представників цієї влади уникнути контролю з боку публічної сфери і відкритого обговорення взаємовідносин між державою і громадянським суспільством;

· інтереси прискореного демократичного державотворення можуть зумовлювати не зовсім демократичні варіанти втручання у сферу громадянського суспільства;

· невідповідність задумів модернізувати інститут громадських зв’язків державної влади та управління через впровадження системи електронного урядування реальним потребам, інтересам та можливостям громадян, що може спричинитися до кризи “пенетрацї” нових форм комунікацій у життя політичне суспільства із–за невідповідного освітнього рішення або ж рівня демократичної політичної культури;

· виникає розрив між завищеними очікуваннями та фактичними результатами впровадження елементів електронного урядування.

Система електронного урядування як чинник, який вирішальним чином впли-ває на систему політико–комунікативної безпеки, значною мірою визначаючи вимоги до її об’єктів, суб’єктів, принципів забезпечення, джерел небезпеки, відіграє позитивну роль у контексті якісної трансформації впливу сучасних глобалізованих ЗМІ на систему політичних комунікацій, що означає перехід цих ЗМІ від ролі комунікативного елементу як “каналів комунікації” до рольової функції “псевдосуб’єктів комунікації”. Показано, що саме впровадження електронного урядування дозволяє значною мірою диверсифікувати суспільно–значимі канали інформації

Акцентовано увагу на амбівалентності процесу розвитку інформаційних технологій. З одного боку, удосконалення засобів обробки і передачі інформації створює умови для розвитку демократичного суспільства, участі громадян у прийнятті найважливіших рішень, подолання відчуження тощо. З іншого – існує загроза, що інформаційні технології можуть бути використані для створення системи всеохоплюючого тотального контролю над суспільством взагалі та кожним його членом зокрема.

У третьому розділі “Безпека політичних комунікацій в сучасній Україні в її євроінтеграційному вимірі” досліджено практичні форми реалізації народного суверенітету і виявлено проблеми у становленні основних інститутів громадянського суспільства:

· окреслено основні причини, що зумовлюють кризу комунікацій у становленні основних інститутів громадянського суспільства;

· визначено причини відносної неефективності політичних партій традиційного типу як одного з елементів демократичного та громадянського суспільства, пов’язані із їхньою неспроможністю виконувати роль комунікатора–медіатора у стосунках держави із громадянами;

· зазначено й проаналізовано феномен низького рівня довіри громадян до державних інституцій.

Досліджено місце та роль регіональних розбіжностей (регіональних ідентичностей) у виникненні та поглибленні подібної комунікативної кризи у незалежній Україні, що стає підставою для характеристики українського суспільства як “розколотого” (С. Хантінгтон). Акцентовано увагу на проблемі визначення української загальнонаціональної ідентичності у вимірі її “європейськості”. Досліджено вплив євроінтеграційних процесів на національну “українськість” та причини появи низки нових викликів політико–комунікативній безпеці України внаслідок євроінтегрційних процесів.

Визначено перспективні шляхи євроінтеграційного процесу та актуалізовані ними внутрішньоукраїнські проблеми у сфері політичних комунікацій:

1. Гармонізація законодавства України та ЄС – передусім у сфері забезпечення прав людини.

2. Інтеграція України до ЄС у контексті загальноєвропейської безпеки й актуалізація питання щодо вибору системи колективної безпеки.

3. Політична консолідація, яка базується на виборі громадянами України євроінтеграційного напряму зовнішньої політики та європейського вектору зміцнення демократії.

Акцентовано увагу на відсутності серед українських державних чи недержавних інституцій тих, що можуть взяти на себе роль політичного комунікатора (медіатора) та відігравати роль посередників між протилежно зорієнтованими політичними силами у процесі розв’язання важливих суспільно–політичних проблем.

Досліджено проблему “м’якої десуверенізації” в процесах європейської інтеграції й розглянуто трансформацію підходів до державного суверенітету, обумовлену контекстами інтеграційних процесів та становлення інформаційного суспільства.

Зроблено висновок, що процес євроінтеграції характеризується поступовою втратою суверенітету держав, що відбувається на тлі поступового “одержавлення” самого ЄС. Розглянуто основні напрями здійснення цих процесів – федералізації в рамках ЄС, створення “євробюрократами” власного “апарату примусу” та спроби створення власне спільноєвропейської Конституції та спільних зовнішньополітичних інституцій, набуття ЄС “символьної” атрибутики, характерної для суверенних країн.

Визначено “компенсаторну” роль іміджу ЄС в процесах європейської інтеграції з точки зору феномену добровільної “відмови” держав, що інтегруються, від частки власного суверенітету. Сформульовані три основні складові принадливого образу ЄС – фактор “забезпечення стабільності та безпеки”, фактор доступу до “рогу достатку” та фактор “залучення до еліти”.

Розглянуто роль інформаційних технологій у процесі трансформації політичних комунікацій в Україні та подоланні існуючих викликів політико–комунікативній безпеці України, проаналізований стан впровадження елементів електронної демократії в Україні. Окреслено напрями роботи недержавних організацій щодо активізації впровадження інформаційного суспільства в Україні.

Досліджено роль мережі Інтернет у виборах 2004 року та зроблено висновок про результативність зусиль державних інституцій на шляху впровадження ними систем електронного урядування, як практичного механізму модернізації відносин “Держава–Громадянин”, “Держава–Держава” та “Держава–Бізнес”. Зазначено недоліки цього процесу, пов’язані із значним “інформаційним розривом” в Україні, недосконалістю нормативної бази, нестачею фінансування, нерозвиненістю інституту фахових політичних комунікаторів–медіаторів, недостатньою увагою сторін до відносин у трикутнику “Держава–Громадянин–Бізнес”.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведене теоретичне узагальнення та нове вирішення наукового завдання, що полягає у визначенні особливостей трансформації українських політичних комунікацій з огляду на інтенсифікацію євроінтеграційних процесів, що можуть створити низку загроз вітчизняній політико–комунікативній безпеці, та використання інструментарію інформаційного суспільства з метою мінімізації негативних наслідків від означених інтеграційних процесів.

1. Сучасний стан політичних комунікацій коректно описує модель, яка характеризує їх як такі, що здійснюються за відсутності розгалуженої системи елементів зворотного зв’язку та жорстко визначених політичних акторів. Дана модель накладає істотні обмеження на пошук нових форм розв’язання конфліктів у сфері політичних комунікацій. Водночас, методологічно продуктивним уявляється поєднання “імперативної” комунікативної моделі із новими “неімперативними” моделями розподілу інформації.

2. Визначено, що особливістю криз, що виникають в процесі трансформації наддержавних структур, є їх транскордонний характер із істотним перерозподілом усталених напрямів комунікацій між громадянами та керівництвом держав на користь наддержавних організацій, посиленням радикальних рухів всередині держав, що є учасницями цих процесів. В процесі подібної трансформації виникає ефект накладання існуючих небезпек та їх нових різновидів, що породжує комбіновані чи системні кризи. Така взаємодія перетворилася у головну загрозу стабільному розвитку, посиливши дестабілізуючий вплив на суспільство та всі його основні системи включно зі сферою політичних комунікацій (ефект інтерференції).

3. Виникнення потужних наднаціональних утворень, процеси їх бурхливої трансформації, інформаційна революція спричинили значні зрушення в сфері безпеки політичних комунікацій. Відповідно в результаті дослідження зроблено висновок про появу нових політичних акторів (ЗМІ, міжнародні неурядові організації), що трансформують політичну систему в напрямі поствестфальської невизначеності із її “м’якою десуверенізацією”, коли питання набуття або втрати державного суверенітету набуло принципово нових вимірів. Пришвидшені процеси інтеграції між державами спричинилися до актуалізації латентних проблем демократичного розвитку: кризи демократії, кризи ідентичності, послаблення комунікативних взаємодій як між громадянами, так і між громадянами та державою. Першоджерелом подібних криз є глобальна криза комунікацій в її соціогуманітарному значенні, за умов якої сфера політичних комунікацій зазнає істотних трансформацій, що актуалізує проблеми політико–комунікативної безпеки як такої складової (підсистеми) національної (наднаціональної) безпеки, що забезпечує стабільність та ефективність політичних комунікацій, запобігає негативному чи деструктивному впливу на соціально–політичну систему у процесі здійснення політичних комунікацій.

4. Стан політико–комунікативної безпеки ЄС як одного із найпотужніших наддержавних утворень охарактеризовано як кризовий. Цей стан є джерелом і водночас наслідком посилення політичного абсентеїзму, “демократичного конформізму”, труднощів в утвердженні спільноєвропейської ідентичності тощо. Саме криза європейської ідентичності призвела до активізації радикальних угруповань, посилила відцентрові сили в ЄС, що загрожує цьому наддержавному утворенню посиленням дезінтегративних (відцентрових) тенденцій.

5. Одним із перспективних шляхів подолання політико–комунікативних криз, пов’язаних із кризою європейської ідентичності, визначено появу нових (або трансформація вже існуючих) форм комунікацій і демократичних інститутів.
В умовах становлення інформаційного суспільства та широкого впровадження інформаційних технологій така трансформація приводить до утвердження “електронної демократії”, яка спричинює структурні соціальні зміни, полегшує можливість безпосередньої участі громадян у політичному житті країни і може розвиватися у найрізноманітніших формах (електронні консультації, електронні петиції, електронне прийняття рішень тощо). Недоліками електронної демократії є поглиблення соціально–інформаційного розмежування (інформаційно “заможні” та інформаційно “бідні” класи), вияви соціально–політичної апатії, розчарування у можливостях докорінних змін в організаційних формах прийняття державно–управлінських рішень.

6. В Україні, яка активно залучена до загальносвітових та європейських процесів інтеграції та глобалізації, кризові явища у сфері політичних комунікацій мають своїм виявом: несформованість єдиної політичної нації з урахуванням всіх національних особливостей; відсутність загальноприйнятної для соціуму національної ідеї, що могла би виконувати мобілізуючу роль у формуванні єдиної політичної нації; відсутність ефективно діючої системи демократичних інститутів; високий рівень конфліктності політичної еліти, яка дистанціюється від ведення конструктивного діалогу і віддає перевагу “перманентним протистоянням”; критично низький рівень довіри громадян до всієї державної структури органів влади та до основних інститутів громадянського суспільства. Визначено, що основною причиною зазначених кризових явищ є криза наявних моделей політичних комунікацій та низькі темпи їх трансформації у якісно нові.

7. Процес євровропейської інтеграції України є амбівалентним та тісно пов’язаним з системою викликів у сфері національної політико–комунікативної безпеки. Євроінтеграція сприяє розв’язанню існуючих в українському соціумі політико–комунікативних проблем (розвиток демократичних інститутів, сприяння створенню якісно нових форм політичних комунікацій тощо), але водночас вона є одним із факторів актуалізації та істотного загострення внутрішніх суперечностей соціуму (мовні питання, а також питання вибору глобальних систем безпеки, становлення національної ідентичності тощо). Викликом системі національної безпеки України є також “м’яка десуверенізація”, яка реально може обернутися втратою реального суверенітету. Подібні виклики та загрози виникають на кожному із стратегічних напрямів та етапів інтеграції України до ЄС, стосуючись передусім потреб адаптації законодавства України до законодавства ЄС, забезпечення прав людини, інтеграції України до ЄС у контексті загальноєвропейської безпеки, політичної консолідації та зміцнення демократії, культурно–освітньої та науково–технічної інтеграції.

8. Кардинальне розв’язання сучасної кризи політичних комунікацій в Україні можливе лише за умов фундаментального переходу від інституційно–центристської до громадяно–центристської моделі політичних комунікацій. Одним із основних шляхів реалізації цього засадничого завдання є впровадження електронної демократії й ефективне використання в політичній практиці її інформаційно–технологічного інструментарію (електронного урядування).

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Статті у наукових фахових виданнях:

1. Дубов Д.В. Засоби масової інформації як якісно нові суб’єкти політичних комунікації //Політичний менеджмент. – 2007. – № 1. – С. 57–65.

2. Дубов Д.В. Безпека політичних комунікацій: сутність і зв’язок із загальною системою національної безпеки України // Вісник ДАКККіМ. – 2006. – № 4. – С. 155–160.

3. Дубов Д. В. Криза політичниx комунікацій в Європейському Союзі: виклики для європейської безпеки та національної безпеки України // Стратегічна панорама. – 2006. – № 3. – С. 84–89.

4. Дубов Д.В. Політико–комунікативна безпека України в контексті формування інформаційного суспільства // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. Випуск 64. Ч. 1. – С. 120–124.

Статті в інших наукових виданнях:

1. Дубов Д.В. Роль інформаційної культури в діяльності органів державного управління // Вісник Книжкової палати України. – 2003. – № 8. – С. 26–28.

2. Дубов Д. Інформаційний маркетинг у контексті державних, політичних та соціальних інформаційних відносин // Вісник Книжкової палати. – 2006. – № 7. –
С. 33–36 (у співавторстві з Матвієнко О.).

3. Дубов Д., Дубова С. Основи електронного урядування: Навчальний посібник. – 2006. – 175 с. (Гриф “Рекомендовано Міністерством науки і освіти України”).

Тези:

1. Дубов Д.В. Деякі аспекти проблем національної інформаційної безпеки України на шляху інтеграції до ЄС // Суспільство: історія, методологія дослідження, практика: Матеріали Всеукраїнської науково–практичної конференції. – Тернопіль, 2004. – 18 червня. – С. 149–150.

2. Дубов Д.В. “Інформаційне сміття” (спам) як проблема України на шляху євроінтеграції // Європейські інтеграційні процеси та транскордонне співробітництво: міжнародні відносини, економіка, політика, історія, право: Матеріали міжнародної науково–практичної конференції студентів, аспірантів і молодих науковців. – Луцьк, 2004. – 30 вересня. – С. 58–60.

3. Дубов Д.В. Підходи до безпеки держави в епоху глобальних інтеграційних процесів // Людина, культура, техніка в новому тисячолітті: Матеріали 4–ї міжнародної науково–практичної конференції. – Х., 2005. –
26 квітня. – С. 120–121.

4. Дубов Д. Політична комунікація як органічна частина системи національної безпеки України // Зб. наук. праць “Держава, управління і право”. Вип. 1. Ч. 1. – К.:КНУКІМ, 2006. – С. 39–42.

АНОТАЦІЇ

Дубов Д.В. Політико–комунікативна безпека України у євроінтеграційному контексті. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 21.01.01 – основи національної безпеки держави (політичні науки). – Національний інститут проблем міжнародної безпеки при РНБО України, Київ, 2007.

У дисертації досліджується сучасний стан політичних комунікацій в Україні та ЄС, розглядаються моделі, що коректно описують сучасні системи політичних комунікацій. З огляду на інтенсивність інформаційної революції зроблено висновок щодо ЗМІ та міжнародних неурядових організацій як нових політичних акторів, що сприяють трансформації політичних систем в напрямі поствестфальської невизначеності із її