ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

Кучук Андрій Миколайович

УДК 34.037(477)

Теоретико-правові засади правоохоронної діяльності в Україні

12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2007

Дисертацією

є рукопис

Робота виконана

в Київському національному університеті внутрішніх справ

Науковий керівник:

кандидат юридичних наук, доцент Ведєрніков Юрій Анатолійович, Українська академія зовнішньої торгівлі, проректор з навчально-методичної роботи

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор Недюха Микола Петрович, Інститут законодавства Верховної Ради України, завідувач сектору методології;

кандидат юридичних наук, професор Шмоткін Олексій Вікторович, Національна академія Служби безпеки України, завідувач кафедри теорії та історії держави і права.

Провідна установа:

Таврійський національний університет імені В. Вернадського

Захист відбудеться „14“ вересня 2007 р. о 1200 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .867.01 в Інституті законодавства Верховної Ради України за адресою: м. Київ, пров. Нестерівський, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту законодавства Верховної Ради України (04053, м. Київ, пров. Нестерівський, 4).

Автореферат розісланий „03“ серпня_ 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради О.М. Биков

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сучасна Україна розвивається відповідно до конституційно закріплених засад суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Існування такої країни неможливе без ефективної діяльності щодо охорони прав людини і громадянина. Саме тому більшість країн світу приділяє значну увагу удосконаленню діяльності правоохоронних органів як одному із найважливіших інститутів демократичного суспільства.

В Україні на тлі економічних, політичних та ідеологічних перетворень проблематика охорони прав і свобод набуває особливої актуальності як в науковому, так й в практичному аспектах. Нагальною є потреба створення ефективної правоохоронної системи, яка б відповідала міжнародним стандартам, враховувала останні здобутки юридичної науки.

Чинне законодавство використовує терміни “правоохоронна діяльність”, “правоохоронні органи”, „правозахисні організації”, однак й на даний момент їх усталеного визначення немає і це викликає певні труднощі. Адже обов’язковою умовою ефективного функціонування правоохоронних інституцій є чітка регламентація їх діяльності. До того ж, правоохоронні органи, як частина механізму держави, наділені компетенцією розглядати юридичні справи і спиратися на можливість застосування державного примусу. Зазначене вимагає чіткого окреслення кола цих органів, законодавчого врегулювання їх компетенції і всебічної правової регламентації діяльності.

У юридичній та філософській літературі проблеми правопорядку і правоохоронної діяльності завжди займали важливе місце. Значний внесок у їх розробку зробили такі видатні мислителі як Г. Гегель, Г. Еллінек, Ф. Енгельс, І Кант, Б.О. Кістяківський М.М. Коркунов, К. Маркс, П.І. Новгородцев, Л.Й. Петражицький, Г.Ф. Шершеневич.

Проблематику правоохоронної діяльності розглядали у своїх працях такі науковці радянського періоду як В.Д. Ардашкін, В.І. Гойман, С. Лихова, В.А. Моршинін, Р. Тевлін та інші.

Питання захисту прав і свобод людини та громадянина були предметом дослідження у роботах С.С. Алексєєва, М.Є. Андріанова, І.А. Возгрина, М.І. Козюбри, А.М. Колодія,
В.В. Копєйчикова, В.М. Кудрявцева, І.Є. Марочкіна, В.В. Медведчука, В.В. Молдована,
О.В. Негодченка, М.П. Недюхи, Н.М. Оніщенко, П.М. Рабіновича, І.В. Ростовщикова,
О.Д. Святоцького, Н.В. Сібільової, О.Ф. Скакун, М.Б. Смоленського, О.М. Толочка, Л.А. Фісенка, О.Ф. Фрицького, В.В. Черданцева, Л.С. Явич.

Правоохоронна діяльність на сучасному етапі розвитку юридичної науки є предметом дослідження таких українських і російських науковців як О.М. Бандурка, О.Г. Братко,
Ю.А. Ведєрніков, К.Ф Гуценко, М.В. Коваль, М.А Ковальов, В.С. Ковальський, В.Г. Лукашевич, М.І. Мельник, В.І. Осадчий, І.В. Солов’євич, О.Д. Тихомиров, О.В. Тюріна, М.І Хавронюк,
В.К. Шкарупа, О.В. Шмоткін, Н.С. Юзикова та інші.

Однак правоохоронна діяльність поки що не стала предметом цілісного дослідження. У наукових розробках попередніх часів розглядалися важливі, проте лише окремі аспекти цього явища правової дійсності, при цьому праці радянських вчених були, певним чином, ідеологізованими. З огляду на потреби сьогодення актуальним є питання саме комплексного, системного дослідження проблеми правоохоронної діяльності. До того ж, вважається за необхідне розглянути вищезазначені питання вийшовши за межі нормативного підходу до праворозуміння, адже процеси гуманізації, що відбуваються в сучасному світі супроводжуються актуалізацією концепції природного права.

Отже, наведені обставини визначають актуальність проблематики правоохоронної діяльності, необхідність вирішення якої зумовлена сучасними потребами зміцнення правопорядку в Україні.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження затверджена вченою радою Національної академії внутрішніх справ України, протокол № 1 від 27 січня 2004 року. Робота виконана відповідно до Тематики пріоритетних дисертаційних досліджень на період 2002-2005 роки, затвердженої наказом МВС України № 635 від 30 червня 2002 року „Про заходи щодо організації проведення науково-дослідних робіт та впровадження їх результатів у практичну діяльність органів внутрішніх справ України” в межах теми „Теорія правоохоронної діяльності” та відповідає Пріоритетним напрямам наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004-2009 років, затверджених наказом МВС № 755 від 5 липня 2004 року „Про затвердження Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004-2009 років”, зокрема темі „Захист прав, свобод та законних інтересів громадян України в процесі правоохоронної діяльності”. Дисертація відповідає Концепції Комплексної програми профілактики правопорушень на 2006-2008 роки (затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 1 березня 2006 № 116-р).

Мета і завдання дослідження. Виходячи зі стану наукового опрацювання проблеми, метою дисертаційного дослідження є: у теоретичному аспекті – з’ясування загальних засад і практичних проблем правоохоронної діяльності, правової природи, місця в правовій дійсності та зв’язку з такими загальнотеоретичними категоріями, як право, законність, реалізація права та ін.; у практичному аспекті – розробка рекомендацій щодо удосконалення правоохоронної діяльності, врахування яких при проведенні реформи правоохоронної системи сприятиме підвищенню ефективності правоохорони, реальному забезпеченню прав та свобод людини й громадянина, захисту суспільства та держави від протиправних посягань.

Для досягнення зазначеної мети перед дослідником були поставленні такі завдання: проаналізувати стан наукової розробки проблематики правоохоронної діяльності на сучасному етапі розвитку юриспруденції; визначити методологічні засади дослідження правоохоронної діяльності; встановити співвідношення понять „охорона” та „захист” і визначити доцільність виокремлення правозахисної діяльності як сфери діяльності громадянського суспільства; встановити ознаки правоохоронної діяльності та сформулювати дефініцію цього поняття; з’ясувати мету, завдання та функції правоохоронної діяльності, розкрити зміст її функцій; визначити принципи здійснення правоохоронної діяльності та охарактеризувати їх; встановити і проаналізувати структурні елементи механізму правоохоронної діяльності в Україні; розробити класифікацію суб’єктів правоохоронної діяльності; визначити поняття правоохоронних органів та встановити систему цих органів; сформулювати пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення національного законодавства в сфері здійснення охорони права.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у сфері забезпечення прав і свобод людини й спрямовані на забезпечення захищеності людини, держави та суспільства від протиправних посягань.

Предметом дисертаційного дослідження є правоохоронна діяльність як явище правової дійсності.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є сукупність філософських, загальнонаукових та спеціальних принципів, підходів і методів пізнання державно-правових явищ і процесів. Проблематика правоохоронної діяльності складна й багатогранна, має міждисциплінарний характер, а тому у своєму вивченні передбачає використання діалектичного (вивчення правоохоронної діяльності як явища, яке, по-перше, визначається умовами життя і розвитку суспільства, по-друге, пов’язане з іншими явищами суспільного і державного життя, пронизує сферу економічних, культурних, політичних та інших видів суспільних відносин, по-третє, зазнає постійних змін, розвивається), історичного (дослідження генези правоохоронної діяльності), об’єктивного (вимагає необхідності розгляду конкретних явищ у всій багатогранності, складності та суперечливості, виходячи із сукупності позитивних і негативних моментів незалежно від їх суб’єктивного сприйняття та оцінки, виявлення тенденцій і закономірностей правоохоронної діяльності різних типів та форм держави), системного (дослідження сутності, змісту, функцій, завдань правоохоронної діяльності як системного явища), структурно-функціонального (відіграв значну роль при виділенні та характеристиці системи суб’єктів правоохоронної системи взагалі та правоохоронних органів, зокрема), діяльністного (використання цього підходу у вивченні правоохорони зумовило необхідність розгляду механізму правоохоронної діяльності, окремих аспектів діяльності правоохоронних органів, встановлення підстав, засобів, видів правоохоронної діяльності), синергетичного (зумовлює необхідність багатостороннього та функціонального опису правоохоронної діяльності, механізмів її впливу на людину та суспільство, як різновиду функціонування складної динамічної системи) і термінологічного (використано для встановлення змісту понять „правоохоронна діяльність”, „правозахисна діяльність”, „функції правоохоронної діяльності” тощо) підходів. Застосування логічних методів (аналізу і синтезу, дедукції та індукції) дозволило автору досліджувати окремі ознаки правоохорони, елементи правоохоронної системи, формулювати відповідні висновки. Метод абстрагування використовувався для пізнання правоохоронної діяльності як відносно самостійного явища суспільного життя. Соціологічні методи використовувались для з’ясування ставлення громадськості до діяльності правоохоронних органів та для встановлення думки населення щодо підвищення ефективності правоохорони.

Із спеціальних методів автор застосував: формально-догматичний (юридико-технічний), який дозволив дослідити правоохоронну діяльність суто з правового погляду поза сферою економіки, політики тощо; порівняльно-правовий – був використаний при зіставленні деяких елементів правоохоронних систем України та Російської Федерації.

Наукова новизна одержаних результатів визначається вибором недостатньо вивченої теми й полягає у тому, що ця дисертація є одним з небагатьох у вітчизняній юридичній науці самостійним і завершеним теоретико-правовим науковим дослідженням правоохоронної діяльності як фундаментальної категорії юридичної науки. Проведене дослідження дозволило автору сформулювати і аргументувати основні положення, які відображають новизну дослідження:

1. Набула подальшого розвитку методологія державно-правових досліджень, зокрема, комплексного використання філософських, загальнонаукових і спеціальноюридичних принципів та методів наукового пізнання правоохоронної діяльності.

2. Удосконалено положення про необґрунтованість тенденції, що прослідковується в юридичній науці та нормотворчій діяльності щодо розмежування термінів „охорона” та „захист” і, відповідно, розрізнення правоохоронної та правозахисної діяльності як такої, що не відповідає вимогам уніфікації та однозначності юридичної термінології.

3. Запропоновано авторське визначення поняття правоохоронної діяльності: це професійна діяльність спеціально уповноважених державою органів та організацій, що здійснюється на підставі та відповідно до чинного законодавства, а у випадках встановлених законом – у відповідній процесуальній формі із застосуванням правових засобів й спрямована на охорону прав та свобод людини і громадянина, законності та правопорядку, усіх врегульованих правом суспільних відносин. На відміну від попередніх визначень цього виду суспільної діяльності наведена дефініція виходить за межі вузьконормативного підходу до праворозуміння й, відповідно, враховує трансформаційні процеси, що відбуваються в сучасному світі загалом та в Україні зокрема. Акцентується увага на такій ознаці правоохоронної діяльності як здійснення її спеціально уповноваженими державою суб’єктами на професійній основі, що дозволяє чітко відмежувати суб’єктів правоохоронної діяльності від осіб, які вчинюють окремі акти щодо охорони права або тих, хто залучається до виконання окремих завдань правоохоронної діяльності.

4. Обґрунтована доцільність вироблення нового розуміння функцій правоохоронної діяльності, оскільки існуючі на сьогодні підходи до виділення системи цих функцій ототожнюють такі категорії як „функції правоохоронної діяльності” та „види правоохоронної діяльності”. Оскільки функція правоохоронної діяльності – це основний напрям її впливу на суспільні відносини, що обумовлений завданнями та цілями й характеризує сутність правоохоронної діяльності, а вид – це основна класифікаційна одиниця правоохоронної діяльності; група галузей правоохорони, що мають спільні риси в межах класифікаційної ознаки. Наводиться характеристика таких функцій.

5. По-новому вирішується питання про визначення поняття „суб’єкти правоохоронної діяльності” – це органи та організації, які спеціально уповноважені державою здійснювати на професійній основі на підставі та відповідно до законодавства, а у випадках встановлених законом – у відповідній процесуальній формі із застосуванням правових засобів діяльність, спрямовану на охорону прав та свобод людини і громадянина, законності та правопорядку, усіх врегульованих правом суспільних відносин. Удосконалено положення про визначення критеріїв віднесення державних органів до правоохоронних; визначається система правоохоронних органів з урахуванням змін до чинного законодавства. Наводиться авторська класифікація суб’єктів правоохоронної діяльності.

6. Вперше у вітчизняній юридичній науці визначається система принципів відповідно до яких має здійснюватися правоохоронна діяльність та наводиться їх характеристика.

7. Визначено напрямки підвищення ефективності правоохоронної діяльності.

8. Сформульовані пропозиції щодо удосконалення законодавчого регулювання діяльності правоохоронних органів в Україні.

Практичне значення одержаних результатів. Основні положення, висновки та рекомендації дисертаційного дослідження можуть бути використані: в науково-дослідній сфері – для подальшого дослідження проблематики правоохоронної діяльності, її механізму, визначення системи правоохоронних органів; у процесі правотворчості – при розробці нових і вдосконаленні чинних нормативно-правових актів з питань охорони права, ліквідації прогалин у правовому регулюванні та усуненні наявних суперечностей щодо визначення системи суб’єктів правоохорони; у навчальному процесі – при підготовці відповідних розділів підручників і навчальних посібників з таких дисциплін як теорія держави і права, судові та правоохоронні органи, а також при викладанні відповідних навчальних дисциплін; у правовиховній роботі – для пропаганди правових знань з метою підвищення правової культури населення та активізації участі населення у забезпеченні правопорядку.

Особистий внесок здобувача полягає в тому, що основні положення і висновки дисертації є результатом самостійної роботи автора над дослідженням наукових аспектів правоохоронної діяльності в Україні. Деякі результати, отримані під час проведення дисертаційного дослідження, були опубліковані у співавторстві. До таких праць належить: Кучук А.М., Ведєрніков Ю.А. Удосконалення правоохорони як неодмінна умова євроінтеграції // Європейські інтеграційні процеси і транскордонне співробітництво: міжнародні відносини, економіка, політика, географія, історія, право. – Луцьк.: РВВ „Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2005.– С. 109-111 (особистий внесок автора: с. 109-110 – досліджується необхідність удосконалення нормативного регулювання правоохоронної діяльності). Однак, розробки наукового керівника Ю.А. Ведєрнікова, що відображені в означеній праці (проект Закону про правоохоронні органи та правоохоронну діяльність), не були використані при написанні дисертації.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення та їх аргументація, викладені в дисертації, були обговорені на засіданнях кафедри теорії держави та права Київського національного університету внутрішніх справ. Результати дослідження використовувалися автором при викладанні окремих тем навчального курсу з теорії держави і права та юридичної деонтології в Київському національному університеті внутрішніх справ. Основні положення дисертаційного дослідження отримали апробацію у виступах автора на наукових і науково-практичних конференціях та семінарах: „Науковий потенціал майбутнього України на шляху до європейської інтеграції” (м. Дніпропетровськ, 26 березня 2004 року); „Проблеми наукового забезпечення діяльності правоохоронних органів в умовах розбудови України як правової держави” (м. Дніпропетровськ, 26 березня 2004 року); „Треті осінні юридичні читання” (м. Хмельницький, 5-6 листопада 2004 року); „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 3-4 лютого 2005 року); „Україна 2005: поступальна хода до верховенства права” (м. Київ, 15 квітня 2005 року); „Формування правової системи в Україні на сучасному етапі” (в рамках ІІ читань пам’яті В.М. Корецького) (м. Дніпропетровськ, 21-22 квітня 2005 року); „Правове забезпечення взаємодії оперативних підрозділів та слідчих апаратів у розкритті та розслідуванні злочинів” (м. Київ, 17-18 травня 2005 року); „Європейські інтеграційні процеси та транскордонне співробітництво: міжнародні відносини, економіка, політика, географія, історія, право” (м. Луцьк, 19-20 травня 2005 року); „Реформування кримінального та кримінально-процесуального законодавства України: сучасний стан та перспективи” (м. Івано-Франківськ, 30 вересня – 1 жовтня 2005 року).

Публікації. Основні наукові положення та висновки дисертації відображені у тринадцяти публікаціях, шість з яких опубліковано у збірниках, що входять до переліку наукових фахових видань України.

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, які містять дев’ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Загальний обсяг роботи становить 213 сторінок, у тому числі: 22 сторінки списку використаних джерел (217 найменувань); 14 сторінок складають 3 додатки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, вказується на її зв'язок з науковими програмами, планами та темами, визначається об’єкт і предмет, мета і завдання дисертаційної роботи, її методологічна основа, формулюється наукова новизна, висвітлюється наукове і практичне значення результатів дослідження, зазначається особистий внесок автора в наукову розробку обраної теми та вказується на апробацію і публікації результатів дослідження.

Перший розділ „Стан наукової розробки проблеми та методологія дослідження” складається з трьох підрозділів і присвячений висвітленню стану дослідження проблематики правоохоронної діяльності в науковій літературі, питанням методології дисертаційної роботи, встановленню змісті термінів „охорона” і „захист”.

У підрозділі 1.1. „Огляд джерел за темою дослідження” аналізуються наукові та нормативні положення щодо правоохоронної діяльності. Сукупність джерел щодо проблематики дослідження автор поділяє на такі групи: а) нормативно-правові акти і акти тлумачення норм права; б) наукові дослідження в галузі правоохорони; в) дані щодо практичної правоохоронної діяльності. Однак, зважаючи на те, що більшість питань практичної діяльності в сфері правоохорони розкрито тим чи іншим чином в нормативних актах і науковій літературі, а також на теоретичний аспект дисертації автор розглядає лише перші дві групи джерел. Вказується, що в нормативно-правових актах, які регулюють суспільні відносини в сфері охорони права, переважно наводиться дефініція правоохоронних органів і перелік інституцій, що належать до правоохоронних. При цьому залишаються поза увагою питання визначення правоохоронної діяльності, її суб’єктів, окреслення ознак, закріплення принципів. Саме це призводить до того, що в правотворчому процесі та науці відсутні чіткі та одностайні підходи до розуміння категорії „правоохоронні органи”. Щодо наукових досліджень з питань правоохорони, то радянська правова доктрина саме поняття правоохоронної діяльності почала виділяти серед інших форм діяльності лише з середини 50-х років XX століття. У сучасній теорії держави та права існують різні точки зору щодо визначення поняття „правоохоронна діяльність”, ознак, функцій цього виду діяльності тощо. Загалом юридичною наукою ще не вироблено єдиного підходу до вирішення таких принципово важливих питань як визначення, структура правоохоронної системи, дефініція правоохоронної діяльності, система правоохоронних органів, суб’єкти правоохоронної діяльності. Більш того, досить часто ці категорії ототожнюються, що не лише не сприяє розвитку теорії правоохоронної діяльності, але й негативно впливає на практичну діяльність відповідних органів щодо її здійснення. Прогалиною наукових праць щодо проблематики правоохорони є те, що майже немає робіт в яких би розкривались принципи правоохоронної діяльності. Вказане питання є майже недослідженим. За відсутності єдиного підходу до змісту правоохорони, її ознак, напрямів, визначення системи суб’єктів правоохоронної діяльності та правоохоронних органів чи не першочерговим завданням має стати встановлення її принципів і вироблення концепції правоохоронної діяльності.

Підрозділ 1.2. „Методологічні засади дослідження правоохоронної діяльності” присвячений обґрунтуванню вибору методології дослідження. Вказується, що непослідовність та недосконалість законодавчого регулювання правоохоронної діяльності в Україні, нерозробленість в науці питань правоохоронної діяльності, їх суперечливість є закономірним наслідком того, що немає чітко окреслених і науково виважених методологічних засад дослідження правоохорони.

Проблематика правоохоронної діяльності складна й багатогранна, має міжгалузевий характер, а тому у своєму вивченні передбачає використання діалектичного, історичного, об’єктивного, системного, структурно-функціонального, діяльністного, синергетичного і термінологічного підходів. Застосування цих підходів дозволило розглянути правоохорону у її динаміці і зв’язку з іншими правовими явищами, виявити закономірності й тенденції розвитку, отримати результати, що відповідають реаліям суспільного життя.

З урахуванням специфіки теми, мети і завдань дослідження автор застосовував також такі загальнонаукові та спеціально-юридичні методи: абстрагування – його використано в процесі пізнання правоохоронної діяльності та її механізму як відносно самостійних явищ правової дійсності для відходу від несуттєвих властивостей, зв’язків, відношень з іншими правовими категоріями; аналізу і синтезу, дедукції та індукції – застосовано при формулюванні висновків, понять, виокремленні окремих ознак того чи іншого елементу механізму правоохоронної діяльності, поєднанні відповідних структурних частин в єдине ціле, при визначенні системи правоохоронних органів та суб’єктів правоохоронної діяльності, тощо; соціологічні – використано для встановлення думки населення щодо ефективності правоохоронної діяльності та напрямів її підвищення, ставлення громадськості до правоохоронних органів та організацій; формально-догматичний (юридико-технічний) – його застосування дозволило вивчити правоохоронну діяльність суто з правової точки зору поза сферою економіки, політики тощо; порівняльно-правовий – був використаний при зіставленні деяких елементів правоохоронних систем України та Російської Федерації. За допомогою вказаного інструментарію є можливість об’єктивного й всебічного аналізу досліджуваної проблеми та отримання повних знань про правоохоронну діяльність.

У підрозділі 1.3. „Зміст термінів „охорона” і „захист” як ключових категорій правоохоронної діяльності” уточнюється понятійний апарат, зокрема аналізується зміст термів „охорона” і „захист” для встановлення співвідношення понять „правоохоронна діяльність” і „правозахисна діяльність”, доцільності виділення правозахисту як сфери діяльності суспільства. При цьому автор аналізує використання означених термінів в нормативно-правових актах України і робить висновок, що терміни „охорона” і „захист” часто ототожнюються, однак термін „правоохороні органи” вживається, переважно, коли мова йде про державні органи, а термін „правозахисні органи” – про громадські організації. В науковій юридичній літературі охорона і захист розрізняються за змістом, а не за органами, які здійснюють відповідну діяльність. Так, охорона пов’язується з профілактикою, а захист – з відновленням порушеного суб’єктивного права.

Автор проаналізував визначення означених термінів в тлумачних словниках, енциклопедичних словниках, юридичних енциклопедіях і встановив, що між термінами “охорона” і “захист” не існує суворого семантичного кордону, вони можуть використовуватись і використовуються як синоніми; хоча й є випадки, коли слід застосовувати саме те чи інше поняття (захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, а не охоронець; захист дисертації, а не охорона тощо). Якщо ж розглядати охорону (захист) права, то можна помітити, що немає такого органу, організації, які б виконували лише завдання з відновлення порушеного суб’єктивного права і припинення реальної небезпеки його порушення, не здійснюючи при цьому превентивної функції. Суб’єкти ж, які реалізують функцію охорони громадського порядку не можуть не виконувати діяльність з припинення протиправної поведінки. Тому розрізнення охоронних і захисних засобів, правоохоронної і правозахисної діяльності є надто умовним.

Отже, показуючи синонімію термінів “охорона” і “захист” у нормотворенні, а також тенденцію у законодавстві при формулюванні змісту нормативно-правових приписів змінювати без будь-яких застережень термін “охорона” на термін “захист”, з урахуванням відповідних поглядів у юридичній літературі, автор робить висновок: охорону можна розглядати як родове поняття, котре охоплює “захист”. Тому необґрунтованою є позиція, що виокремлює правоохоронну та правозахисну діяльність як окремі напрямки суспільної чи державної діяльності.

Другий розділ „Правоохоронна діяльність: питання теоретичного осмислення та юридичного визначення” присвячений висвітленню теоретичних аспектів правоохоронної діяльності: встановленню ознак, завдань, функцій, принципів та мети.

У підрозділі 2.1. „Поняття та ознаки правоохоронної діяльності” автор визначає ознаки правоохоронної діяльності і розкриває їх зміст. Вказується, що до ознак правоохоронної діяльності слід віднести такі: 1) спрямованість на охорону прав і свобод людини, законності та правопорядку, усіх врегульованих правом суспільних відносин; 2) реалізується на підставі та відповідно до закону і, переважно, у відповідній процесуальній формі; 3) при її здійсненні застосовуються, як правило, правові засоби; 4) здійснюється спеціально уповноваженими суб’єктами на професійній основі.

Автором акцентується увага на першій ознаці правоохоронної діяльності, яка дозволяє зробити наступний висновок: правоохоронна діяльність виходить за межі охоронних норм права та охоронних правовідносин. Хоч, дійсно, в більшості випадках діяльність суб’єктів правоохорони пов’язана з припиненням правопорушення та притягненням винних до юридичної відповідальності, основним напрямом їх діяльності має бути профілактика протиправної поведінки особи, що не може бути обмежена лише правоохоронними відносинами. Особливу увагу автор зосередив і на останній ознаці, яка дозволяє відокремити суб’єктів правоохоронної діяльності від осіб, які вчинюють окремі акти, спрямовані на охорону права або тих, що залучаються до виконання окремих завдань правоохоронної діяльності. Правоохорона здійснюється професійно, постійно.

Зазначається, що вказані ознаки правоохоронної діяльності слід розглядати в їх сукупності й лише тоді, коли вони всі притаманні певному виду діяльності діяльність можна вважати правоохоронною. Ці ознаки розширюють традиційний підхід до змісту правоохорони при якому лише держава в особі державних органів виступає суб’єктом охорони права та, відповідно, прав і свобод громадян. При цьому під правоохоронною діяльністю слід розуміти професійну діяльність спеціально уповноважених державою органів та організацій, що здійснюється на підставі та відповідно до закону, а у випадках встановлених законом – у відповідній процесуальній формі із застосуванням правових засобів й спрямована на охорону прав та свобод людини і громадянина, законності та правопорядку, усіх врегульованих правом суспільних відносин.

У підрозділі 2.2. „Функції та завдання правоохоронної діяльності” досліджуються загальнотеоретичні категорії правоохорони які характеризують її саме з діяльністної сторони: мета, завдання і функції. Автор зазначає, що важливість правоохоронної діяльності визначається її метою, яка полягає в охороні прав і свобод людини та громадянина, громадського порядку; забезпеченні громадської безпеки; підтриманні правопорядку; втіленні в життя принципу верховенства права. Ця мета досягається при реалізації завдань і функцій, що покладаються суспільством і державою на цей вид діяльності.

Автор зробив висновок, що функції правоохоронної діяльності мають такі властивості: є похідними від її сутності й визначаються призначенням цього виду діяльності в суспільстві; це такі напрямки її впливу на суспільні відносини, необхідність в реалізації яких породжує необхідність існування правоохоронної діяльності як явища правової дійсності; спрямовані на виконання завдань, що стоять перед правоохороною на даному етапі розвитку суспільства; є напрямами її активного впливу, що упорядковують певний вид суспільних відносин (тому важливою ознакою функції правоохоронної діяльності є динамізм, дія); безперервність, тривалість дії. Виділяються такі функції правоохоронної діяльності: охоронна; профілактична, наглядова (контрольна); регулятивна; каральна; виховна.

Акцентується увага на необхідності чіткого розмежування завдань, функцій (напрямків) і видів правоохоронної діяльності. Зазначається, що функції і завдання, цілі правоохоронної діяльності є близькими, але не рівнозначними поняттями. В юридичній літературі, та й в законодавстві, вони часто ототожнюються. Частково це пояснюється тим, що функції, як і завдання, слугують досягненню певної мети.

Підрозділ 2.3. „Принципи правоохоронної діяльності” присвячений висвітленню загальних засад, відправних начал правоохоронної діяльності. Зазначається, що зважаючи, з одного боку, на численність суб’єктів правоохоронної діяльності, відмінності в їхньому правовому статусі, тенденції суспільно-державного розвитку та на спільність функцій і завдань таких суб’єктів, з другого боку, логічним є питання визначення принципів правоохоронної діяльності.

Досліджуючи принципи правоохоронної діяльності автор вказує, що їм притаманні такі ж ознаки, як і принципам права, зокрема: універсальність, нормативність, формальна визначеність, обов’язковість, комплексність, рівнозначність, об’єктивність, стабільність. Зазначається, що: принципи правоохоронної діяльності – це об’єктивно властиві цьому виду суспільної діяльності відправні начала, незаперечні вимоги, що ставляться перед суб’єктами здійснення правової охорони й які виражають найважливіші закономірності і підвалини даного типу відносин та відрізняються універсальністю, вищою імперативністю, загальною значимістю і стабільністю.

Подається система принципів правоохоронної діяльності. Останні поділені на дві групи: загальні і спеціальні. Розкривається зміст принципів правоохорони. Загалом, значення принципів правоохоронної діяльності обумовлене тим, що вони: визначають засади здійснення правоохорони в суспільстві; спрямовують розвиток і функціонування правоохоронної системи; впливають на суспільні відносини шляхом правового регулювання і на рівень правосвідомості в суспільстві; зумовлюють напрями правотворчої, та інших видів юридичної діяльності; виступають важливим критерієм законності дій суб’єктів правоохорони.

У третьому розділі „Механізм та ефективність правоохоронної діяльності” досліджується механізм через який реалізуються функції та виконуються завдання правоохоронної діяльності; висвітлюється система суб’єктів правоохорони і визначаються напрями підвищення ефективності діяльності з охорони права.

Підрозділ 3.1. „Загальна характеристика механізму правоохорони” присвячений висвітленню структури механізму правоохоронної діяльності та розкриттю змісту елементів цього механізму. Вказується, що механізм правоохоронної діяльності складають нормативний, інституційний і функціональний компоненти. Нормативний елемент механізму правоохорони – це система нормативно-правових актів, що визначають правовий статус, повноваження правоохоронних органів і організацій, основи контролю і нагляду за їх діяльністю, порядок здійснення правоохоронної діяльності тощо.

Функціональним елементом механізму правоохорони є правоохоронна діяльність. Наголошується, що основними об’єктами правоохоронної діяльності є: 1) права, свободи і законні інтереси людини; 2) конституційний, державний і суспільний лад; 3) правопорядок, а предметом впливу – правопорушення та інші явища, що їх обумовлюють, зловживання правом тощо. В процесі правоохорони застосовуються переважно правові засоби. Загалом, засоби правоохоронної діяльності – це передусім норми права, юридична техніка, а також різного роду предмети матеріального світу, що допомагають правоохоронним органам та організаціям виконувати свої завдання і реалізувати функції.

Щодо інституційного компоненту механізму правоохоронної діяльності, то автор зазначає, що протягом значного часу держава мала „монопольне право на здійснення правоохорони”. Однак, з’ясувалось, що правоохоронні органи не можуть в повному обсязі виконувати функцію охорони прав і свобод людини. Тому почали утворюватись громадські організації, що здійснювали правоохоронну діяльність. Дослідження механізму правоохорони дозволило автору до суб’єктів правоохоронної діяльності відносити як правоохоронні органи (наділені державно-владними повноваженнями), так і громадські організації, що здійснюють правоохоронну діяльність. Особливе місце серед останніх займає адвокатура як організація, виконання якою свого основного завдання – надання правової допомоги і забезпечення права на захист від обвинувачення передбачено Основним Законом держави – Конституцією України.

Зазначається, що система суб’єктів правоохоронної діяльності не залишається сталою: виникають одні, інші – ліквідуються, реформуються тощо. А тому є доцільним вирішення питання про класифікацію правоохоронних інституцій. Найбільш важливе практичне значення має класифікація суб’єктів правоохоронної діяльності за наявністю/відсутністю повноважень щодо застосування державного примусу. За цим критерієм суб’єкти правоохоронної діяльності поділяються на суб’єктів правоохоронної діяльності, які наділені такими повноваженнями – правоохоронні органи (міліція, Служба безпеки України, прокуратура та інші) і суб’єктів правоохоронної діяльності, які таких повноважень не мають – правоохоронні організації (адвокатура, Асоціація юристів „Justо Titulo” та інші).

У підрозділі 3.2. „Правоохоронні органи України: визначення поняття та система” наводиться авторське визначення поняття „правоохоронні органи”: це спеціально уповноважені державні органи, що наділяються державно-владними повноваженнями з метою професійного здійснення на підставі та відповідно до чинного законодавства, а у випадках встановлених законом – у відповідній процесуальній формі із застосуванням правових засобів діяльність, спрямовану на охорону прав та свобод людини і громадянина, законності та правопорядку, усіх врегульованих правом суспільних відносин. При віднесенні того чи іншого органу до правоохоронних слід встановити ряд обставин. Перш за все, діяльність цього органу за своїм характером має бути правоохоронною, причому саме правоохоронна діяльність для цього органу має бути способом існування та формою відображення його соціального призначення. По-друге, цей орган має бути наділений державно-владними повноваженнями та, відповідно, правом застосовування державного примусу і ін.

Структурні підрозділи правоохоронних органів, які правоохоронних функцій не виконують, не можуть визнаватися правоохоронними й мають бути віднесені до служб забезпечення діяльності правоохоронних органів. Враховуючи вищезазначені положення та з огляду на ті повноваження, що встановлені законами України для працівників суду, міліції, Служби безпеки, Управління державної охорони та інших державних органів, які визнаються правоохоронними, автор акцентує увагу на необхідності уніфікації діяльності правоохоронних органів. А тому особливої актуальності набуває питання про розробку і прийняття Концепції правоохоронної діяльності та Закону України „Про правоохоронну діяльність та правоохоронні органи”.

Підрозділ 3.3. „Ефективність правоохоронної діяльності” присвячений дослідженню об’єктивних та суб’єктивних факторів, що впливають на ефективність правоохоронної діяльності. Автор виділяє такі основні напрями підвищення ефективності правоохоронної діяльності: покращення соціально-економічних умов в державі; удосконалення нормативної бази, що регулює діяльність в сфері охорони права; належне організаційно-матеріальне забезпечення правоохоронної діяльності; виведення на якісно новий рівень кадрового забезпечення суб’єктів правоохоронної діяльності; належна координація правоохоронної діяльності.

При цьому зазначається, що реальний стан вирішення завдань щодо ефективності правоохоронної діяльності багато в чому залежить від чинного законодавства, адже правовою основою діяльності правоохоронних органів та організацій є Конституція і закони України, укази і розпорядження Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України з питань компетенції правоохоронних органів, а також відомчі нормативні акти. Вони повинні реалізовуватися на практиці, а це саме складне, не мати формального характеру, не суперечити один одному. Це можливо, на нашу думку, лише при проведенні реформ у політичній, економічній, соціальній та інших сферах. На перший план повинні бути винесені питання реального правового забезпечення прав і свобод людини та громадянина в усіх галузях життя. Цьому має сприяти розвиток міжнародних відносин нашої держави з іншими країнами, міжнародними організаціями тощо.

У висновках підведено підсумки дослідження й зазначено, що в дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає в розв’язанні низки концептуальних питань теоретичного та нормативно-правового забезпечення діяльності щодо охорони права. Проведене дослідження правоохоронної діяльності як явища державно-правової дійсності дає можливість сформулювати такі висновки:

1. При визначенні поняття „правоохоронна діяльність” слід враховувати надбання юридичної науки та сучасні тенденції розвитку суспільства, зокрема, превалювання загальнолюдських цінностей при розв’язанні будь-яких завдань, що стоять перед державою, залучення громадськості до участі в управлінні державою, вирішення питань загальнодержавного значення, процеси гуманізації та міжнародного співробітництва. Під правоохоронною діяльністю слід розуміти професійну діяльність спеціально уповноважених державою органів та організацій, що здійснюється на підставі та відповідно до чинного законодавства, а у випадках встановлених законом – у відповідній процесуальній формі із застосуванням правових засобів й спрямована на охорону прав та свобод людини і громадянина, законності та правопорядку, усіх врегульованих правом суспільних відносин.

2. Необхідність існування правоохоронної діяльності в сучасному суспільстві та її значимість визначається тими завданнями, що їх вона має виконувати. До них слід віднести: попередження порушень вимог норм права, запобігання протиправним посяганням на безпеку людини; виявлення та припинення правопорушень і зловживань правом; у випадках скоєння злочинів та інших правопорушень – їх оперативне розкриття, встановлення винних та притягнення останніх до юридичної відповідальності; недопущення необґрунтованих обвинувачень невинних; нагляд за процесом правозастосування; неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом; юридична допомога громадянам.

3. Функції правоохоронної діяльності – не просто сукупність функцій суб’єктів правоохоронної діяльності; перші з них мають ознаки, що якісно відрізняються від ознак других. Загалом, до функцій правоохоронної діяльності слід віднести: функцію охорони; профілактичну функцію; функцію нагляду (контролю); регулятивну функцію; каральну функцію; виховну функцію.

4. Необхідним є виділення системи відправних начал, незаперечних вимог, якими керуються суб’єкти здійснення правової охорони й які виражають найважливіші закономірності та підвалини даного типу відносин – принципів правоохоронної діяльності. Наводяться загальносоціальні принципи: гуманізму; демократизму; соціальної справедливості; рівності всіх перед законом та спеціальні принципи: верховенства права; законності; добропорядності громадян; гласності; взаємодії з органами державної влади України, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, населенням; професіоналізму та компетентності; незалежності суб’єктів правоохорони; безперервності.

5. Правоохоронна діяльність здійснюється через певний механізм, який включає в себе нормативний, інституційний та функціональний компоненти. Нормативний компонент механізму правоохоронної діяльності – це система правових норм та принципів, що регулюють відносини в сфері охорони права. Інституційний компонент складають суб’єкти правоохоронної діяльності. Функціональний компонент включає в себе відносини, що складаються при здійсненні діяльності з охорони прав і свобод людини.

6. Під суб’єктами правоохоронної діяльності слід розуміти органи та організації, які спеціально уповноважені державою здійснювати на професійній основі на підставі та відповідно до чинного законодавства, а у випадках встановлених законом – у відповідній процесуальній формі із застосуванням правових засобів діяльність, спрямовану на охорону прав та свобод людини і громадянина, законності та правопорядку, усіх врегульованих правом суспільних відносин.

7. Існують такі види суб’єктів правоохоронної діяльності: 1) за територією дії – загальні (діяльність яких здійснюється на території всієї держави) і місцеві (діють в адміністративно-територіальних одиницях); 2) за характером компетенції – суб’єкти правоохоронної діяльності загальної і спеціальної компетенції; 3) за формами здійснення діяльності: індивідуальні та колегіальні; 4) за наявністю/відсутністю повноважень щодо застосування державного примусу: суб’єкти правоохоронної діяльності, які наділені правом застосування державного примусу – правоохоронні органи і суб’єкти правоохоронної діяльності, які не мають повноважень щодо застосування державного примусу – правоохоронні організації.

8. Обґрунтовується недоцільність віднесення до правоохоронних інституцій органів нотаріату, юридичних служб міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних підприємств, установ, організацій, громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, професійних спілок.

9. Під правоохоронними органами слід розуміти спеціально уповноважені державні органи, що наділяються державно-владними повноваженнями з метою професійного здійснення на підставі та відповідно до законодавства, а у випадках встановлених законом – у відповідній процесуальній формі із застосуванням правових засобів діяльність, спрямовану на охорону прав та свобод людини і громадянина, законності та правопорядку, усіх врегульованих правом суспільних відносин.

10. Існує нагальна потреба у виділенні критеріїв, що дозволять віднести ті чи інші органи до