ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ імені Г. С. СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

КИЯК Святослав Романович

УДК 215: 261.6: 281.5 (477)

УКРАЇНСЬКИЙ КАТОЛИЦИЗМ:

ГЕНЕЗИС І ПРОБЛЕМИ ІДЕНТИЧНОСТІ

Спеціальність 09.00.11 – релігієзнавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі релігієзнавства і теології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор

Яроцький Петро Лаврентійович,

Інституту філософії імені Г.С. Сковороди

НАН України, провідний науковий співробітник

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Бондаренко Віктор Дмитрович,

Національний педагогічний університет

імені М.П. Драгоманова,

завідувач кафедрою культурології;

доктор філософських наук, старший

науковий співробітник

Шевченко Віталій Володимирович,

Інститут філософії імені Г.С. Сковороди

НАН України, провідний науковий співробітник;

доктор філософських наук, доцент

Бодак Валентина Анатоліївна,

Дрогобицький педагогічний університет

імені Івана Франка, професор кафедри філософії.

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України, кафедра релігієзнавства, м. Київ.

Захист відбудеться “13” квітня 2007 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.03 в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий “12” березня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наук, доцент Бучма О.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Феномен українського католицизму, за яким історично закріпилась назва “український греко-католицизм” і який є невід’ємною складовою українського релігійного комплексу, протягом своєї багатовікової історії становлення пройшов непростий процес формування власної ідентичності. Складність і неоднозначність цього процесу виявляється вже навіть у сучасному тлумаченні поняття “український католицизм”, якого часто ототожнюють з історично поширеним в Україні римо-католицизмом. Останній за своєю історичною, еклезіологічною, обрядово-літургійною, духовною та національно-культурною сутністю є не питомо українським, але латинським, перш усього польським, явищем, привнесеним в Україну в колоніальний період її історії. Натомість власне український католицизм є національним явищем, оскільки, як і українське православ’я, ґрунтується на спадщині та здобутках київської християнської традиції, нерозривно пов’язаної з більш ніж тисячолітньою історією християнства в Україні. Український католицизм ідентифікується цілим комплексом вимірів, історично зумовлених геополітичним та конфесійним положенням України між Сходом і Заходом, що, зокрема, стимулює його відкритість до екуменізму.

Перший ідентифікуючий вимір визначається роллю і місцем в українському католицизмі христоцентризму – засадничої, історично притаманної основи існування українського католицизму як церковної інституції. Два наступні виміри виявляються в основоположних еклезіологічних характеристиках українського католицизму, які для нього завше були континуальними: по-перше, у вселенськості (її синонімами, згідно мовно-богословських норм, є католицькість, “кафоличність”, соборність) – еклезіологічно-богословській єдності із Вселенською (Католицькою) церквою, що підтверджується відсутністю будь-яких офіційних документів щодо порушення цієї єдності Київською (Руською) церквою та її правонаступницею – Українською греко-католицькою церквою, виразником українського католицизму; по-друге, в помісності – церковно-національній автономності, автокефальності, котра завжди була питомою рисою українського католицизму й набула вираження в його національній інституційно-еклезіологічній, обрядово-літургійній, духовно-культурній, суспільно-соціальній самобутності та самоідентифікації. Актуальність дослідження цих характеристик українського католицизму зумовлена й тим, що вони до тепер в українському релігієзнавстві не досліджувались у комплексі та у взаємозв’язку. Ми ж розглядаємо їх як важливу триєдину основу екуменічних взаємин українських церков, котрі ведуть свій початок від київської християнської традиції.

У дослідженні на обширній джерельно-науковій базі реалізована спроба синтезу й аналізу низка аспектів, які розкривають генезис, суть і зміст самого поняття ідентичності як системно-комплексної характеристики українського католицизму. Під ним, відповідно до його сучасного наукового тлумачення, нами розуміється єдність христоцентричної і вселенської (католицької) богословсько-еклезіологічної тотожності та помісної національно-церковної й літургійно-духовної окремішності українського католицизму. Ця єдність виявляється через історіософський, богословсько-еклезіологічний, духовно-культурологічний, обрядовий та суспільний аспекти ідентичності.

Актуальність обраної теми дослідження продиктована також важливістю пошуку шляхів для правильного розуміння ідентичності українського католицизму не лише в його інституційній сутності, але й в контексті пізнання усім українським християнством київської традиції своєї ідентичності, що об’єктивно сприятиме покращенню діалогу між українськими католиками й православними і під таким оглядом запобігатиме проявам конфесійної нетерпимості. Окрім того, через більш глибоке усвідомлення всім українським суспільством витоків та суті вселенського й помісного чинників українського католицизму, останній зможе більш ефективно розвивати свою історично і суспільно вагому місію в українському духовно-релігійному й національному відродженні та суспільному процесі.

Отже, важливість означених проблем, які мають достатньо високу науково-теоретичну, науково-практичну, духовну та суспільну значущість для українського християнства і, водночас, до сьогодні не знайшли достатнього розв’язання в українському релігієзнавстві, дає підстави зарахувати тему дослідження до числа актуальних.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертація є безпосередньо пов’язана з фундаментальною науково-дослідною темою Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника: „Етнополітичні трансформації в Україні (західноукраїнські землі в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.)“ (2006-2008 рр.; № 0106U002247), що розробляється спільно кафедрами релігієзнавства і теології та політології, а також з темами, що виконувались у Відділенні релігієзнавства Інституту філософії імені Г. Сковороди НАН України: „Тенденції розвитку релігії і релігійності в українському суспільстві“ (2000-2002 рр.; № 0101U002661); „Релігія в контексті глобалізаційних процесів сучасності“ (2001-2003 рр., № U000219); „Проблема співвідношення релігійного й наукового чинників у суспільному житті України“ (2003-2005 рр.; № 0103U000220).

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження випливає з актуальності теми й полягає у проведенні системно-комплексного релігієзнавчого аналізу основних теоретичних і практичних ідентифікуючих парадигм та інтегрального змісту феномена українського католицизму шляхом з’ясування генезису й сутності історіософської, духовно-культурологічної, обрядово-літургійної та суспільної складових його ідентичності .

Досягнення цієї мети передбачає розв’язання таких проблемних завдань:

– дослідити природу й сутнісні прояви феномена українського католицизму та його ідентичності в контексті полемічного дискурсу навколо пошуку нової назви церкви, яка б найбільш об’єктивно ідентифікувала український католицизм у сучасних умовах;

– проаналізувати історичні джерела і виокремити обрядово-літургійні корені інституційно-еклезіологічного становлення ідентичності раннього українського католицизму (до ХІІІ ст.);

– означити тенденції та з’ясувати роль історично-еклезіологічної, обрядово-літургійної, духовно-культурної, національно-патріотичної і соціальної парадигм у розвитку українським католицизмом своєї вселенської та помісної ідентичності до Берестейської унії і в період суспільних трансформацій
ХVІІ-ХХ століть;

– виявити історичні закономірності та особливості становлення церковно-інституційної й духовно-культурної ідентичності українського католицизму і його виразника – Української католицької церкви (УКЦ) – як свідчення континуальності її вселенськості та помісності;

– розкрити розуміння ІІ Ватиканським собором парадигми „нового народу Божого“ в контексті христоцентричності й кордоцентризму українського католицизму та їх церковно-національних виявів;

– обґрунтувати на теоретичному і практичному рівні сутнісне значення універсальності та помісності УКЦ і дослідити детермінанти їх вселенської і національної еклезіологічної самобутності;

– з’ясувати бачення літургійно-обрядової ідентичності УКЦ ІІ Ватиканським собором і виявити її історичні закономірності та церковно-юридичні аспекти;

– визначити актуальні завдання і соціальні функції українського католицького аджорнаменто в контексті побудови громадянського суспільства в Україні;

– виокремити і проаналізувати проблеми та перспективи розвитку української католицької діаспори в умовах глобалізації.

Об’єктом дисертаційного дослідження є релігійний феномен українського католицизму.

Предмет дослідження складає процес становлення та історичні тенденції, еклезіологічні й духовно-культурні функції, літургійно-обрядові особливості і суспільні вияви ідентичності українського католицизму.

Методи дослідження. Об’єкт і предмет дисертаційного дослідження обумовили вибір теоретико-методологічних засад і методів його проведення. В основу методології дослідження було покладено концептуальний аналіз джерельної бази, теоретичних надбань, засобів та результатів вивчення цього феномену релігієзнавчою, історичною, політологічною, культурологічною науками із застосуванням їх інструментарію. Відтак зверталась увага на вияв закономірного зв’язку наукових результатів і засобів дослідження феномену українського католицизму, на з’ясування сутності і меж використання функціонального інструментарію через визначення прикладного значення й цінності складових ідентичності феномену шляхом порівняння його змісту з іншими чинниками українського релігійно-конфесійного комплексу. Для реалізації цієї методологічної засади дослідження в дисертації аналізувалось широке коло результатів вивчення різноманітних аспектів ідентичності українського католицизму, зокрема, його структури, історичної організації, форм систематизації та об’єктивної репрезентації, динаміки та розвитку історичних, логічних та функціональних характеристик ідентичності. При цьому ми опирались на роботи провідних вітчизняних і зарубіжних дослідників даної проблеми, які склали теоретико-методологічну основу обґрунтування сутності ідентичності українського католицизму: Д. Блажейовського, А.-Г. Великого, С. Возняка, Л. Гузара, Й. Гьофнера, Р. Ґуардіні, А. Жуковського, М. Заковича, В. Каспера, Ю. Катрія, А. Колодного, Г. Кюнга, В. Липинського, М. І. Любачівського, С. Мудрого, І. Нагаєвського, К. Г. Нойфельда, К. Рагнера, А. Сапеляка, Й. Сліпого, Є. Харьковщенка, М. Чубатого, В. Шевченка, А. Шептицького, П. Яроцького та ін.

Методологічному аналізу також піддавалась достовірність конкретних результатів дослідження ідентичності релігієзнавчими, історичними, культурологічними та теологічними науками й міждисциплінарними методологічними системами, їх свідчення і твердження щодо характеристик ідентичності українського католицизму та їх наукових інтерпретацій з метою об’єктивної оцінки наявного теоретичного й емпіричного матеріалу. Завдяки цьому було розкрито інтегральний зміст феномену українського католицизму, розроблено науковий концептуальний та інструментальний апарат і зроблено важливі теоретичні й практичні узагальнення. Відтак вагомими складовими цієї системно-структурної методології стала сукупність методів, підходів, способів, прийомів та процедур, що застосовувались для наукового пізнання сутності, історичних особливостей та об’єктивної актуальної картини ідентичності українського католицизму. При цьому дотримувалась важлива методологічна засада дослідження – отримання не ідеальної чи бажаної картини ідентичності, а відтворення об’єктивної історично-еклезіологічної, літургійно-обрядової, суспільно-соціальної реальності функціонування характеристик ідентичності українського католицизму через застосування різноманітних наукових методів, що дозволило структурувати саму методологію дослідження. У дисертації використані методи, вибір яких був зумовлений комплексним підходом до аналізу усього спектру проблем, пов’язаних із феноменом українського католицизму. Цей підхід включав у себе фундаментальні принципи й методи академічного релігієзнавства, а саме: наукової об’єктивності, що забезпечило розкриття загальних рівнів і особливостей ідентичності; неупередженості та толерантності при історіософському аналізі проблеми ідентичності; цілісності й системності, функціонального і компаративного аналізу та синтезу, які використовувались при дослідженні еклезіологічних, духовно-літургійних і культурологічних аспектів ідентичності; контекстуальності та світоглядного плюралізму, використані з метою з’ясування суспільно-соціальних особливостей і перспектив українського католицького аджорнаменто.

Окрім цих методів автором використані й спеціальні методи з царини історіософії релігії: поєднання історичного (відтворення об’єкта дослідження у просторі й часі, в конкретних і специфічних історичних обставинах, у зумовлених і випадкових зв’язках із залученням документальних джерел) і логічного (системного й компонентного аналізу об’єкта в його ретроспективі й перспективі) методів осягнення об’єктивної екзистенції українського католицизму; концептуальне вирізнення головних закономірностей і аспектів генезису й становлення українського католицизму та дослідження його функцій.

У роботі також здійснено синтез релігієзнавчих, історіософських і богословських підходів до дослідження особливостей розвитку українського католицизму та до творчого переосмислення домінуючих в українській католицькій і православній історіософії, західному й східному католицизмі концепцій та трактувань історичних, еклезіологічних, літургійно-духовних та суспільних складових ідентичності феномена українського католицизму. З цією метою використовувались системно-класифікаційний та описово-аналітичний методи, які в процесі дослідження взаємодоповнювались, що дало можливість об’єктивно проаналізувати даний феномен.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в системно-комплексному обґрунтуванні концепції та в з’ясуванні сутності й функціонального змісту ідентичності феномену українського католицизму як типово українського релігійного явища. При цьому доведено, що в українському католицизмі органічно поєдналися надбання вселенської (католицької) та помісно-національної (київської) християнської спадщини і церковної традиції, що підтверджено нами на генетичному, історичному, структурному та суспільно-функціональному рівнях аналізу даного феномена.

Дане засадниче положення конкретизоване в теоретичних узагальненнях та висновках, які складають наукову новизну дослідження: –

ідентичність помісних (національних) католицьких церков виявляється в поєднанні їх христоцентричної, догматично-навчальної та канонічної тотожності з Вселенською (Католицькою) церквою з їх характерними індивідуальними еклезіологічно-інституційними, обрядово-літургійними і духовно-культурними відмінностями. Ідентифікація помісної церкви зазвичай безпосередньо засвідчена й виявляється в її найменуванні, однак нинішня офіційна назва церкви-виразника українського католицизму (УГКЦ) є недосить адекватна, тобто недостатньо об’єктивно відображає увесь комплекс перелічених вище характеристик його ідентичності. Зокрема, візантійське (“грецьке”) літургійно-обрядове наповнення в цій складовій ідентичності українського католицизму за останні два століття втратило своє первинне значення і в ній нині домінує українське наповнення. Тому для еклезіального найменування українського католицизму нами прийнята назва „Українська католицька церква” (УКЦ), котра повною мірою інтегрує і виявляє його христоцентричність, вселенськість (католицькість) та помісну історично-еклезіологічну, літургійно-обрядову, духовно-культурну й національно-суспільну самодостатність; –

раннє українське християнство має давнє апостольське коріння та характеризується виразною католицькістю – вселенським характером, що підтверджено активними прямими й опосередкованими контактами християнської спільноти ранньої Київської держави із Апостольським Престолом, зокрема присутністю в київському християнстві слов’янських елементів богословської спадщини подвижників вселенськості християнства святих Кирила і Мефодія та слов’янського обряду, укладеного цими святими й затвердженого 867 року Римським папою; –

в умовах візантійського, московського і польського політично-церковного тиску Київська (Руська) церква та її ієрархія намагались зберігати і розвивати вселенсько-католицький характер своєї еклезіологічної ідентичності, зокрема через поставлення київськими митрополитами русичів та активну участь у Ліонському, Констанцькому і Ферраро-Флорентійському Вселенських соборах Католицької церкви, а в пофлорентійський період київські митрополити вели пошук адекватних способів віднови вселенської єдності церкви і юрисдикційного закріплення її більш ніж тисячачотирьохсотлітньої вселенсько-католицької та помісно-автономної еклезіологічно-обрядової ідентичності через Берестейську унію, яка визначила засади інституційно-еклезіологічного становлення українського католицизму і стала невід’ємною конструктивною частиною українського націєтворення та націєзбереження;–

націєзберігаюча сутність українського католицизму за умов латинізації та полонізації в межах Австро-Угорської імперії сприяла духовно-національному і політичному відродженню українського народу, а під час так званого катакомбного існування (1946-1990 рр.) й остаточно в умовах незалежної України УКЦ зуміла закріпити і розвинути не лише інституційно-еклезіологічну, літургійно-духовну та національно-патріотичну складові, а й активізувала суспільно-соціальні функції ідентичності українського католицизму;–

українському християнству вже від самих початків була притаманна континуальність католицькості (вселенськості) та помісності, що зумовило витворення особливого (синтетичного) типу християнства – слов’янсько-українського християнства київської традиції з органічним поєднанням в ньому вселенського (візантійського й східно-католицького) та помісного (національного) літургійно-богословського змісту;–

засадниче поняття сучасної католицької еклезіології – „новий народ Божий” – отримало нове українське підґрунтя в христоцентризмі українського католицизму як національно-помісному вимірі духовно-літургійної й етнопсихологічної різноманітності „нового народу Божого”. Яскравим виявом христоцентричності українського католицизму став його кордоцентризм, який набув у ньому самобутніх історичних національно-обрядових проявів;–

вселенська універсальність та помісність УКЦ як нерозривні, взаємопов’язані параметри цієї церкви ідентифікуються низкою її питомих характеристик, до яких належать інтегруючі елементи “еклезіальної природи” цієї церкви: літургія й таїнства, теологічна наука з її характерним католицьким наповненням і догматичним змістом, помісне церковне право й дисципліна, котрі органічно пов’язані з духовністю та всією діяльністю церкви, вираженої, зокрема, в національно-обрядовій характеристиці найменування УКЦ, її історичній, літургійно-звичаєвій та духовно-культурній ідентичності, а також у власній еклезіологічній індивідуальності (зокрема, в канонічній самоврядності як ідентифікуючій автономії церкви); –

літургійно-обрядова парадигма українського католицизму вирізняється історичною успадкованістю й тяглістю її надбань, які засвідчують пріоритет внутрішнього змісту релігійності обряду над його зовнішньою формою, та домінування в українській обрядовій традиції віротерпимості й відкритості, а також динамічністю обряду, який за тисячолітню історію трансформувався з візантійсько-слов’янського в український обряд, набувши національної форми вираження і наповнення літургійних формул, текстів, структури і богослов’я, які є вагомим помісним засобом та виразником духовного життя української нації, а також свідченням його католицькості;–

соціальна та душпастирська діяльність сучасного українського католицизму є виявом успадкованих ним суспільних традицій київського християнства й досягнень УКЦ у ХІХ-ХХ ст., які в сучасних умовах реалізуються через католицьке аджорнаменто на засадах дотримання “субсидіарності” і “розподільчої справедливості” щодо відповідальності влади й особи та пошанування прав, гідності, свободи особи, дотримання усіма громадянами засадничих християнських вартостей, релігійної толерантності та позапартійності конфесій, котрі розглядаються українським католицизмом як основоположні принципи розбудови громадянського суспільства в Україні;–

розкриття проблем і перспективних тенденцій розвитку української католицької діаспори дозволило з’ясувати невідворотність впливу глобалізації на її життя, що проявляється у драматичному зменшенні чисельності української спільноти через постійний вплив асиміляції та в різноманітних соціально-моральних викликах глобалізації, які УКЦ намагається подолати через активну євангелізацію й соціальну опіку вірних, а також реалізацію комплексу заходів для збереження духовно-культурної ідентичності українських католиків. Аналіз проблем української діаспори підтвердив особливу важливість і потребу душпастирської діяльності УКЦ серед нової “хвилі” української еміграції, перш за все, в Західній Європі й Росії та дозволив сформулювати комплекс рекомендацій для розв’язання їх за участю УКЦ.

Теоретичне значення дослідження. Дисертація є першим в українському релігієзнавстві системно-комплексним дослідженням феномену українського католицизму з метою вияву визначальних чинників та закономірностей становлення ідентичності цього самобутнього релігійного напрямку українського християнства, без чого нині неможливе ґрунтовне осмислення стану й перспектив розвитку останнього. Тому результати і висновки даного дослідження слугуватимуть теоретичною базою подальшого вивчення різних аспектів ідентичності українського католицизму, а також сприятимуть формуванню цілісної моделі не лише українського католицизму, але й регіональних аспектів світового католицизму, оскільки стимулюватимуть глибше розумінню його історичних і регіональних особливостей, релігійних і соціальних процесів у ньому.

Практичне значення дисертаційної роботи. Крім науково-теоретичної значущості, результати дослідження мають виразне практичне застосування. Воно розширює релігієзнавче знання про одну із провідних українських конфесій, створює передумови для глибшого й усебічного аналізу і прикладних оцінок функціонування всього релігійного комплексу в Україні, зокрема, для пошуку нових шляхів і спільних позицій в екуменічному діалозі українського християнства. Результати роботи можуть бути використані при вирішенні питань міжконфесійних та державно-церковних взаємин як органами державної влади, так і церковними інституціями. Матеріали й висновки дисертації теж можна використовувати при написанні праць і вузівських підручників із релігієзнавства, історіософії, історії релігії, загальної історії України, культурології, українознавства, а також при розробці спецкурсів із релігієзнавства, політології, культурології та в просвітницькій роботі.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є результатом самостійної дослідницької роботи здобувача, яка проводилась ним у 1996-2006 роках. Висновки і рекомендації, положення наукової новизни отримані автором самостійно. З дисертаційної проблематики вийшла лише одна праця, написана здобувачем в співавторстві, а саме: Кияк С. Р., Марґітич О. І. Неомістицизм сучасного католицизму в контексті харизматичного руху за віднову церкви у Святому Дусі (Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ, 2006. – С. 191-195), де дисертантові належить постановка проблеми та аналіз історії її становлення, підведення підсумків (сторінки 191, 192, 193), а співавтору – надання фактологічного матеріалу й написання частини тексту (сторінки 192-194).

Апробація результатів дисертації систематично здійснювалась через участь дисертанта в міжнародних, всеукраїнських і регіональних наукових конференціях, симпозіумах та науково-практичних семінарах, зокрема: „Християнство на межі третього тисячоліття” (Івано-Франківськ, 2001); „Історія релігій в Україні” (Львів, 2002-2005 рр.); „Свобода релігії і національна ідентичність: світовий досвід та українські проблеми” (Київ, 2002); „Пізнання Бога як відповідь на потреби людини і дорога екуменізму“ (Київ, 2002); „Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність” (Івано-Франківськ, 2002); „Державно-церковні відносини в Україні: регіональні аспекти“ (Хмельницький, 2003); „Голодомор 1932-1933 років: геноцид української нації, трагедія всесвітньої історії“ (Івано-Франківськ, 2003); „Релігія і громадянське суспільство в Україні” (Чернівці, 2004); „Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості” (Донецьк, 2004); „Християнство і література: проблема взаємодії у загальнокультурному контексті” (Херсон, 2004); „Київська традиція і східний обряд в Українському християнстві (Тернопіль, 2004); „Роль УГКЦ у розбудові української нації і держави в ХХ ст.“ (Івано-Франківськ, 2004); „Етичні основи підготовки та діяльності дільничних інспекторів міліції” (Івано-Франківськ, 2004); „Релігія і соціальні зміни в сучасному суспільстві” (Чернівці, 2005); „Християнська спадщина Галицько-Волинської держави: ціннісні орієнтири духовного поступу українського народу“ (Івано-Франківськ – Галич, 2006). Окрім того, результати дослідження оприлюднювалися на щорічних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника, обговорювались на Вченій раді Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.Сковороди НАН України, а також пройшли апробацію при читанні автором лекцій з „Релігієзнавства“ та спецкурсів „Український християнський обряд“, „Релігійна символіка“, „Порівняльна етика“, „Фундаментальна теологія“ на філософському факультеті Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника.

Публікації. Основні положення та висновки дисертації висвітлені в індивідуальній монографії „Ідентичність українського католицизму: генезис, проблеми, перспективи“ (Івано-Франківськ, 2006), у 40 публікаціях: у двох навчальних посібниках та 38 статтях у журналах і матеріалах науково-практичних конференцій, у тому числі в 22 статтях у наукових фахових виданнях.

Структура дисертації і послідовність викладу матеріалу зумовлені логікою дослідження проблеми, що, в свою чергу, випливає із мети і основних завдань дисертації. Робота побудована за проблемно-хронологічним принципом, керуючись яким, автор у першому розділі здійснив історіографічний та джерелознавчий аналіз поставлених у дисертації проблем, зокрема, з’ясував стан вивчення проблеми ідентичності українського католицизму, її багатовекторність та основні концептуально-методологічні принципи й методи дослідження. Даний аналіз дозволив в другому розділі дисертації об’єктивно розкрити історіософсько-еклезіологічні особливості та теологічні засади ідентичності українського католицизму, котрі висвітлювались в контексті розгляду її історичних коренів, генезису й інституційно-еклезіологічного становлення. Це послужило передумовою для узагальнюючого аналізу проблеми ідентичності в третьому розділі з позицій історичної, еклезіологічної, богословської, церковно-інституційної та духовно-культурологічної континуальності її католицькості, яка виявилась як на вселенському, так і на помісно-національному рівнях. Відтак цей аналіз дав змогу в четвертому розділі перейти до з’ясування засад католицької еклезіології, сформульованої ІІ Ватиканським собором, і до висвітлення українського аспекту соборової проблеми „нового народу Божого“ в контексті розкриття христоцентричної риси українського католицизму, яскравим проявом якої виступає кордоцентризм у різноманітних українських національних виявах та еклезіологічна самобутність українського католицизму. Ці національні вияви католицькості отримали своє висвітлення при розкритті універсальності та помісності УКЦ і, особливо, при аналізі літургійно-обрядової складової ідентичності, а також при розкритті у п’ятому розділі проблем й перспектив українського католицького аджорнаменто в умовах глобалізації та секуляризації. При цьому в контексті аналізу католицького досвіду суспільної дії церкви простежено актуальні суспільні й соціальні функції УКЦ, зокрема щодо вирішення проблеми побудови громадянського суспільства в Україні, а також з’ясовано перспективи розвитку української католицької діаспори в умовах глобалізації. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів (16 підрозділів), висновків, списка використаних джерел (671 позиція). Загальний обсяг дисертації – 446 сторінок, з них 388 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність досліджуваної проблеми, визначається об’єкт, предмет, мета і завдання дисертації, методика дослідження, його наукова новизна, теоретичне й практичне значення, наводяться дані про апробацію отриманих результатів, вмотивовується структура дослідження.

У першому розділі – „Феномен українського католицизму та його ідентичність як об’єкт релігієзнавчого дослідження“ – аналізується ступінь вивченості проблеми в працях українських та зарубіжних релігієзнавців, філософів, істориків, богословів, на основі яких сформульовано засадничі методологічні принципи, висвітлена джерельна база дисертації.

Доведено, що Українська греко-католицька церква (УГКЦ) як спадкоємиця Київської церкви і як виразник та носій феномена українського католицизму пройшла за свою багатовікову історію складний шлях становлення еклезіологічних, богословських, літургійно-обрядових та інших складових своєї ідентичності. Феномен українського католицизму, а особливо інтегральний зміст його ідентичності, дотепер є недостатньо дослідженим, і тому, очевидно, він викликає неоднозначні оцінки як богословів, так і світських дослідників. Через брак належного знання природи і сутності українського католицизму під останнім часто розуміється не дійсно український (курсив наш – С. К.), національно самобутній католицизм, який існує понад тисячу років, а принесений в Україну неукраїнцями (вірними латинського віросповідання, переважно поляками) та історично існуючий у ній римо-католицизм.

Феноменальність українського католицизму – релігійно-конфесійного явища з яскраво вираженими вселенськими й національними, помісними еклезіологічними рисами – особливо проявилась в інтеграції та органічному синтезі у ньому самобутніх українських національних релігійно-культурних надбань і вселенської спадщини східної й західної церковних традицій, що було зумовлено геополітичним положенням України між Сходом і Заходом та їхнім впливом на розвиток конфесійної ситуації в Україні. Завдяки цьому український католицизм за час свого існування відіграв важливу роль в історії, культурі, церковному житті українського народу та національно-духовному відродженні України, особливо впродовж останніх чотирьох століть.

Література, в якій розглядаються різноманітні аспекти зародження, становлення та функціонування українського католицизму, зокрема еклезіологічних складових українського християнства київської традиції як самобутньої християнської конфесії, є надзвичайно обширною і нараховує сотні праць. Тому основна увага при аналізі історіографії проблеми становлення феномену українського католицизму була зосереджена на тих релігієзнавчих, історичних та богословських дослідженнях, у яких автори намагались зробити або зробили конкретний вклад у формування цілісної картини згаданого релігійного феномена чи вагомих, визначальних його складових, а також виявили певні закономірності історично-еклезіологічного становлення, духовно-літургійного, національно-культурного й суспільного наповнення українського католицизму. Ці питання отримали всебічне висвітлення у працях релігієзнавців, істориків та богословів: М. Бендика, Б. Боцюрківа, М. Брайчевського, Б. Ґудзяка, М. Димида, В. Єленського, І. Ісіченка, А. Карася, П. Кралюка, М. Мариновича, В. Марчука, М. Марусина, О. Недавньої, В. Пащенка, О. Сагана, В. Сергійчука, Д. Степовика, С. Томашівського, Г. Хомишина та багатьох інших.

Водночас, на сьогодні існує надзвичайно мало наукових досліджень, присвячених комплексному, узагальнюючому аналізу релігійного феномена українського католицизму, зокрема критеріїв ідентифікації та інтегрального змісту його, системно-наукового обґрунтування вмотивованої ідентифікуючої назви його виразника – церкви – з урахуванням усього комплексу її історичних, еклезіологічних, духовно-культурних і суспільних рис. Тому в роботі проблемі становлення нині вживаної назви церкви-виразника і носія ідентичності українського католицизму та обґрунтуванню необхідності зміни цієї назви приділено значну увагу, що складає важливий аспект наукової новизни дослідження, а також є спробою розв’язання проблеми “пошуку ідентичності” українського католицизму в контексті історично-обрядової полеміки в ньому так званих “східної” і “західної” течій через запропонований і обґрунтований нами об’єктивно-історичний підхід до цієї проблеми. Основою цього підходу є дотримання історично, еклезіологічно, канонічно, духовно й літургійно вмотивованих і усталених вселенсько-помісних засад ідентичності українського католицизму, базованих на тисячолітніх надбаннях українського християнства київської традиції, котрі в дослідженні отримали ґрунтовне висвітлення. Це дозволило не лише відкрити нові можливості для об’єктивної історіософської оцінки всіх форм інституційного і духовно-літургійного становлення українського католицизму, але й посприяло витворенню максимально повної, інтегральної картини його історично-конфесійного функціонування як релігійного феномена.

Ретроспективно-порівняльний аналіз інституційного розвитку українського католицизму простежувався у численних фундаментальних працях з історії УГКЦ та українського християнства, авторами яких, окрім вищезгаданих, є відомі світські та церковні історики й богослови, чиї ідеї та результати склали важливе об’єктивне історичне підґрунтя дослідження: М. Гайковський, І. Гриньох, П. Ґалазда, Д. Ляхович, І. Музичка, І.-І. Назарко, І. Ортинський, К. Панас, Н. Стоколос, Е.-К. Суттнер, Р. Тафт, Ю. Федорів, І. Хома, А. Чировський, І. Шевців та інші.

У дослідженні на основі численних історичних фактів, свідчень та аргументів доводиться, що українському християнству вже від його початків був притаманний, окрім христоцентричного, католицький, тобто вселенський характер, котрий проявлявся в тісних еклезіологічних зв’язках християнства київської традиції з Римом – апостольським центром Христової церкви, які не перервались навіть після великого церковного розколу 1054 року і які до сьогодні є свідченням континуальності католицькості УГКЦ – невід’ємної складової частини ідентичності українського народу.

Католицькість нами трактується як синонім до слова “вселенськість”, котрим у християнстві вже від І-ІІ ст. було прийнято означати суть церкви, користуючись саме словом “католицька”, що у грецькій мові означає “цілість” або “згідно з цілістю” (katholon), а у старослов’янській мові цьому означенню церкви відповідає слово “соборна” – “кафолічна”, яке з еклезіологічної точки зору є синонімом до поняття “католицька”. Тому дослідження ідентичності українського католицизму мало на меті звільнити поняття “католицький” від суто історичного підтексту, повернувши йому первісне – універсальне, вселенське – значення, нерозривно пов’язане з христоцентричною єдністю церкви. При цьому еклезіологічна єдність церкви у Христі трактується не як однотипність її частин, але як живе сопричастя, живе спілкування, як єдність у різноманітності та різноманітність в єдності, як різнотипна єдність, тобто органічна єдність ідентичностей окремих помісних церков, котра є свідченням еклезіологічної гармонії. Яскравим еклезіологічним прикладом такої єдності та розмаїття є УГКЦ, котра, перебуваючи на межі двох культур і традицій – латинської і візантійської, увібрала в себе їх здобутки.

Таке розуміння термінологічної суті феномена українського католицизму як синоніма понять „відповідність”, „тотожність”, „індивідуальність”, „особливість”, „характерність“, „досконала незмінність сутності” церкви тісно корелюється із сучасним науковим тлумаченням ідентичності. Тому в нашому дослідженні ідентичність УГКЦ відображає поєднання інституційно-богословської й канонічної тотожності із Вселенською церквою та характерних визначальних обрядово-національних рис і партикулярних особливостей та відмінностей УГКЦ як помісної церкви. Ця її “подвійна ідентичність” є не лише виявом багатства, але й джерелом та проявом її екуменічного потенціалу. Завдяки цьому вона, як й інші Східні церкви, через базування своєї подвійної ідентичності на христоцентричності, зреалізованій у вселенськості, є відкритою до екуменічного діалогу. Притаманність для ідентичності українському католицизму цієї основоположної христоцентрично-вселенсько-помісної “тріади” підтверджують у нашому дослідженні численні, в тому числі вищезгадані, релігієзнавчі, історичні та церковно-теологічні джерела. Зокрема, серед останніх особливе місце займають численні енцикліки, апостольські послання, листи, промови та твори Вселенських Архиєреїв – пап Пія ХІ, Пія ХІІ, Івана ХХІІІ, Павла VІ, Івана Павла ІІ та Бенедикта ХVІ, а також документи ІІ Ватиканського собору Католицької церкви та праці відомих теологів. Всі ці джерела стали важливим і ефективним методологічним та теоретичним джерелом дослідження, оскільки допомогли відійти від описового характеру аналізу досліджуваної проблеми та зробити акцент на комплексному висвітленні ідентичності українського католицизму в контексті всього вселенського християнства.

Загалом вселенська (католицька) сутність ідентичності УГКЦ як спадкоємиці Київської церкви і як помісної церкви відповідає давньогрецькому означенню католицькості – “вселенськості” та старослов’янському – “соборності”, оскільки суттєвою ознакою її католицькості є цілісність, єдність у Христі, поєднана із помісною різноманітністю. Ця сутність церкви була засвідчена участю митрополитів Київської (Руської) церкви у численних Вселенських соборах Христової церкви, які не вбачали в цьому жодної загрози щодо можливої втрати помісно-автономного характеру Київської церкви. Відтак, сама помісно-автономна складова ідентичності українського католицизму склала вагоме свідчення континуальності католицькості УГКЦ, котра знайшла своє відображення не лише в становленні церковно-інституційної структури українського католицизму, в його еклезіологічній, духовно-культурній, літургійно-обрядовій характеристиках ідентичності, які впродовж його всієї історії офіційно визнавались Католицькою церквою, але і в суспільно-соціальній складовій його ідентичності. Тому ці засади ідентичності українського католицизму зумовили і “стратегію” її дослідження, в основу якої покладено проведення комплексної ідентифікації цього напряму українського християнства.

Важливою джерельною базою для аналізу ідентифікаційних характеристик українського католицизму слугували численні ґрунтовні праці як світських, так і церковних дослідників, які відігравали роль методологічної основи у нашій роботі, допомагаючи розкриттю закономірностей та усього спектру складових ідентичності українського католицизму. Зокрема, щодо дослідження суспільної складової ідентичності важливу роль зіграли праці В. Бодак, В. Бондаренка, Й. Гомаєра, Де Любака А., М. Етеровича, О. Клемана, А. Колодного, К. Лемана, Де Лоб’є П., П. Пупара, Д. Раза, Д. Тулюк-Кульчицького, О. Уткіна, Л. Филипович, П. Яроцького та ін., в яких глибоко проаналізовано релігієзнавчу суть феномена українського католицизму, його етнічно-національні й конфесійні особливості, соціально-суспільну дію, тенденції та перспективи українського католицького аджорнаменто, проблеми свободи совісті та релігійної свободи в умовах глобалізації й секуляризації, а також місце й роль українського католицизму й УГКЦ в побудові громадянського суспільства в Україні та в житті української діаспори.

Загалом, аналіз проблеми ідентичності українського католицизму з релігієзнавчих та історіософсько-богословських позицій дозволив виокремити суть та виявити стан вивченості даної проблеми в контексті дослідження феномену українського католицизму, що дало підстави для таких узагальнень: –

базоване на численних джерелах дослідження ідентичності українського католицизму дало вагомі підтвердження триєдиній христоцентрично-вселенсько-помісній парадигмі цієї ідентичності, складові якої є історично притаманними українському католицизму, що засвідчено системним ретроспективно-порівняльним аналізом, оцінкою й дослідженням генезису та значення ідентичності в минулому і сьогоденні українського католицизму; –

доведено, що українському католицизму притаманне подвійне тлумачення поняття „ідентичність“, а саме як поєднання характеристик його тотожності та індивідуальної особливості або відмінності, що відображає одночасне поєднання в ньому еклезіологічно-догматичної тотожності зі Вселенською церквою з характерним, помісним церковно-богословським і обрядово-національним наповненням та партикулярними особливостями й відмінностями;–

подвійне тлумачення поняття „ідентичність“, стосовно українського католицизму, отримало в дослідженні статус концептуальної засади розкриття ідентичності цього релігійного феномена через виведення та обґрунтування його так званої “подвійної ідентичності”, вираженої в гармонійному поєднанні в українському католицизмі тотожних вселенських і відмінних, характерних помісних рис в усіх їх багатогранних історично-культурних, богословсько-еклезіологічних, літургійних і суспільних проявах. Ця “подвійна ідентичність” є невіддільною від первинної (загальнохристиянської) основоположної засади ідентичності українського католицизму – христоцентричності як фундаментальної богословсько-еклезіологічної категорії, яка в ньому набула глибокої церковно-національної духовної самобутності.

У другому розділі – „Історіософський аспект ідентичності українського католицизму“ – з’ясовуються історіософсько-еклезіологічні засади та розглядається генезис ідентичності українського католицизму, а також досліджується його інституційно-еклезіологічне становлення в контексті суспільних трансформацій ХХ століття.

На підставі аналізу історіософсько-еклезіологічних особливостей та теологічних засад ідентичності українського католицизму обґрунтовується положення про те, що для нього є історично притаманним континуальне функціонування домінантної фізіономічної характеристики його ідентичності – органічного поєднання в ньому вселенської (католицької) східної еклезіології та богослов’я з візантійсько-українською (київською) помісною літургійно-обрядовою, церковно-правничою й духовною традицією. Ці характеристики були збережені УКЦ як церквою свого права від початків її існування аж до сьогодні, про що свідчить перебіг історії Київської (Руської) церкви та її історичних правонаступниць. При цьому робиться вмотивований висновок про те, що одним із основоположних виразників ідентичності українського католицизму є ім’я церкви-репрезентанта й творця цієї ідентичності, оскільки саме в імені церкви інтегрально відображається увесь комплекс історично-еклезіологічних, літургійно-богословських, національно-культурних, душпастирських і суспільно-соціальних характеристик ідентичності українського католицизму. Відтак, із урахуванням цієї системи параметрів ідентичності та результатів аналізу триваючого в УГКЦ полемічного дискурсу щодо пошуку більш досконалої її назви, автором обґрунтована і прийнята в даному дослідженні для еклезіологічної ідентифікації українського католицизму назва церкви-виразника його – „Українська католицька церква” (УКЦ). Ця назва повною мірою інтегрує і відображає органічний синтез христоцентричності, вселенськості (католицькості) та помісної еклезіологічної й духовно-обрядової самодостатності, національної самобутності та універсальності українського католицизму, який є виявом еклезіологічної зрілості, помісної автономності УКЦ та її ідентичності як типово української християнської конфесії.

Встановлено, що вселенсько-помісна еклезіологічна сутність УКЦ підтверджена відсутністю будь-яких документів, які засвідчували б те, що ця церква коли-небудь офіційно розривала свої зв’язки з Апостольським Престолом. Також дана сутність підтверджена численними фактами історії цієї церкви, зокрема, її трьома фундаментальними, засадничими подіями: а) прийняттям християнства у візантійсько-слов’янській (кирило-мефодіївській) традиції, котра на той момент мала вселенський (католицький) характер; б) остаточним офіційним підтвердженням УКЦ континуальності своєї католицькості й помісності через укладення Берестейської унії з Католицькою церквою; в) мартирологічними свідченнями – стражданнями і мучеництвом вірних УКЦ наприкінці ХІХ та в ХХ ст. – католицько-помісної ідентичності церкви, а її національний характер дає їй повне право ідентифікувати себе як українську церкву.

На основі аналізу доведено, що раннє українське християнство має давнє апостольське коріння та характеризується виразною католицькістю – вселенським характером, що підтверджено, зокрема, присутністю в київському християнстві кирило-мефодіївської богословсько-літургійної спадщини, яка отримала 867 року визнання Римським папою. Водночас цей характер раннього українського християнства опосередковано виявляло також і сприйняття Європою Русі часів князювання Аскольда як християнської країни, наступні правителі якої (княгиня Ольга, князі Ярополк, Володимир, Ярослав, Ізяслав) тісними зв’язками з Римом підтверджували вселенськість раннього київського християнства. Від ХІ століття ієрархія Київської (Руської) церкви, незважаючи на візантійський спротив, активно намагалась зберігати і розвивати вселенсько-католицький характер своєї еклезіологічної ідентичності, зокрема через настановлення київськими митрополитами русичів та активну участь у Ліонському, Констанцькому і Ферраро-Флорентійському Вселенських соборах Католицької церкви. З метою подолання духовної й моральної кризи в середині церкви в ХІV-ХV ст. і духовного порятунку української нації від полонізації її ієрархія довершила юрисдикційне закріплення більш ніж тисячачотирьохсотлітньої вселенсько-католицької та помісно-автономної еклезіологічно-обрядової ідентичності церкви через Берестейську унію Руської церкви з Апостольським Престолом.

Далі в розділі акцентується увага на історії українського католицизму в умовах суспільних трансформацій ХVІІ-ХІХ ст., яка засвідчила відсутність у ньому самоізоляції й активний розвиток історично притаманної екуменічної, інституційно-еклезіологічної, літургійно-обрядової, національної духовно-культурної самоідентифікації УКЦ, котра зумовила перетворення українського католицизму на вагомий чинник духовно-національного і політичного відродження українського народу.

У ХХ ст. за умов польської, більшовицької та німецької окупацій стараннями ієрархії, передусім митрополита Андрея Шептицького, тривав дальший динамічний розвиток вселенської та помісної складових ідентичності українського католицизму, його христоцентричного гуманізму, а також структурно-церковного, духовно-літургійного, національно-культурного, екуменічного і суспільно-соціального потенціалу.

Підтверджено, що друга більшовицька окупація Галичини зумовила найжорстокіші і наймасштабніші випробування вселенсько-католицької та національно-помісної ідентичності українського католицизму. Вірність цим засадничим характеристикам ідентичності УКЦ була засвідчена стражданнями й мучеництвом її душпастирів і вірних, їх активною працею в підпіллі та в діаспорі.

В умовах незалежної України Українська католицька церква, завдяки синодальним ініціативам своєї ієрархії та підтримці діаспори й