СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

Кравець Юрій Антонович

УДК 94 (477.5):316.343.6+63 “1890/1917”

РОЗВИТОК ПІДПРИЄМНИЦТВА В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ

(90-і рр. ХІХ ст. – 1917 р.)

Спеціальність 07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Луганськ – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Михайлюк Віталій Павлович,

Східноукраїнський національний університет

імені Володимира Даля,

завідувач кафедри всесвітньої історії

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Половець Володимир Михайлович,

Чернігівський державний педагогічний університет імені Т.Г. Шевченка,

завідувач кафедри українознавства і політології

кандидат історичних наук, доцент

Румянцев Станіслав Дісанович,

Луганський національний аграрний університет, доцент кафедри історії і українознавства

Провідна установа: Донецький національний університет, кафедра історії України

Захист відбудеться 29.03. 2007 р. о __11___ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 29.051.04 при Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля за адресою: 91034, м. Луганськ, вул. Ватутіна, 1, корпус 8, аудиторія 309.

З дисертацією можна ознайомитись в науковій бібліотеці Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20-А)

Автореферат розісланий 28.02. 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради І.В. Довжук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Стабільність економіки, що визначає рівень добробуту населення, у значній мірі залежить від політики уряду у сфері сільського господарства. Аграрна реформа, яка проводиться у незалежній Україні, є необхідною складовою у загальному процесі модернізації економіки і має на меті реорганізацію всього агропромислового комплексу у відповідності з новими ринковими вимогами. Це надзвичайно складний процес, що супроводжується не лише позитивними досягненнями, але й великою кількістю негативних факторів, які знижують матеріальне становище сільського населення.

Зміни у сільському господарстві України протягом 90-х років ХХ – на початку ХХІ ст. багато в чому схожі зі змінами на селі кінця ХІХ – початку ХХ ст. Це, перш за все, стосується диференціації сільського населення, при якій виділявся прошарок сільських підприємців, надання відносної свободи господарювання на власній землі, введення у сільськогосподарське виробництво новітніх технологій, розроблених внаслідок науково-технічної революції, залежності від світового попиту на сільськогосподарську продукцію тощо. Загалом і в першому, і в другому історичних періодах зазначене було обов’язковим в умовах переходу до ринкових відносин. Тому врахування досвіду реформування аграрного сектору в Україні, зокрема впливу розвитку підприємництва на становище сільського господарства, є важливим на сучасному етапі.

Протягом кінця ХІХ – початку ХХ ст. вагомими кроками у переході Лівобережної України, яка знаходилася у складі Російської імперії, на шлях капіталістичного розвитку економіки, зокрема сільського господарства, стали селянська реформа 1861 р. та столипінська аграрна реформа, розпочата у 1906 р. За допомогою перетворень панівні класи намагалися ліквідувати деякі кризові явища, пов’язані з невирішеністю земельного питання, та запобігти революційним виступам селянства. Реформи сприяли поступовому переходу сільського господарства до ринкових відносин, в результаті якого з’явився новий тип ініціативних селян, котрі ставали підприємцями.

Розвиток підприємництва на Лівобережжі у період, що досліджується, дозволив сільськогосподарській сфері економіки постати на якісно новому рівні, відповідному до вимог того часу. Хоча цей процес загальмувала Перша світова війна, а потім революційні події 1917 р., все одно він показав великий потенціал українського села та, безумовно, працелюбність, заповзятливість та діловитість селян, завдяки яким у досліджуваний період Україна за обсягами продажу землеробської продукції на європейському ринку займала перші місця.

Кризовий стан сучасного сільського господарства підвищує у суспільстві і наукових колах інтерес до соціально-економічних проблем, особливо до процесу змін форм господарювання. Явища і процеси, що відбувалися на терені України в минулому, потребують у зв’язку з цим глибоких аналітичних і синтезованих оцінок, врахування власне українського досвіду формування ринкових відносин в аграрній сфері. Тому в загальному контексті історії України актуальною є проблема місця та ролі сільського підприємництва у соціально-економічному розвитку суспільства на зламі ХІХ – ХХ ст.

Зважаючи на те, що на початку ХХІ ст. процес реформування аграрного сектору України є надзвичайно важливим, вивчення досвіду минулого допоможе віднайти найбільш оптимальні шляхи виходу з кризових та суперечливих ситуацій на сучасному етапі розвитку сільського господарства України, дозволить запобігти помилок і прорахунків, чим і обумовлюється актуальність теми дослідження.

Зв’язок теми дисертації з науковими програмами, планами, темами.

Обраний напрямок дослідження тісно пов’язаний зі складовою частиною комплексної програми „Українська еліта в історичному контексті державотворчих процесів та розвитку суспільно-політичної думки”, що розробляється на кафедрах історії України і всесвітньої історії Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (державний реєстраційний номер 0106U000296).

Об’єктом дослідження є сільське підприємництво в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Предметом вивчення є особливості виникнення та трансформація підприємництва в аграрному секторі економіки Лівобережної України.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період 90-х рр. XІX ст. 1917 р. У даний період відбувались зміни у соціально-економічному становищі селянства. Саме в цей час роль села почала зростати у значній мірі завдяки підприємцям, які у власних агропідприємствах виробляли продукти сільського господарства на ринок.

Територіальні межі дослідження охоплюють Лівобережну Україну, що перебувала у складі Російської імперії.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі комплексного, неупередженого вивчення джерельної бази та аналізу історіографії з’ясувати вплив сільського підприємництва на зміни соціально-економічного становища на селі Лівобережної України протягом 90-х рр. ХІХ – на початку ХХ ст.

Для реалізації зазначеної мети поставлені конкретні завдання дослідження:

-

-

-

-

-

-

-

Наукова новизна роботи полягає:

-

-

-

по-четверте, у використанні значної кількості архівних джерел, а також матеріалів тогочасної аграрної та загальної преси, вперше введених до наукового обігу, завдяки яким було з’ясовано досі невідомі факти з історії

-

становлення і розвитку сільського підприємництва досліджуваного регіону у відповідний період.

Практичне значення дисертації полягає у можливості використання основних положень роботи при підготовці наукових праць узагальнюючого характеру з аграрної історії України; при підготовці лекцій і проведенні семінарських занять, наукових конференцій, розробці методичних рекомендацій, підручників, нарисів з історії України, краєзнавства, аграрної історії та при написанні курсових, дипломних, магістерських робіт; у навчальному процесі в аграрних освітніх закладах; при розробці науковцями та державними діячами програм з подальшого реформування аграрної сфери України.

Апробація основних положень дисертації.

Основні положення дисертації та результати дослідження обговорювались на засіданнях кафедри всесвітньої історії та історії України Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Загальна концепція дослідження, його окремі положення знайшли відображення у тезах доповідей та матеріалах наукових конференцій та науково-практичних семінарах: I міжрегіональній науковій конференції молодих вчених „Актуальні проблеми вітчизняної та світової історії, історії освіти, науки і техніки” (14 жовтня 2002 р., Луганськ); IІ міжрегіональній науковій конференції молодих вчених „Актуальні проблеми вітчизняної та світової історії, історії освіти, науки і техніки” (17 жовтня 2003 р., Луганськ); IV міжрегіональній науковій конференції молодих вчених „Актуальні проблеми вітчизняної та світової історії, історії освіти, науки і техніки” (11 лютого 2005 р., Луганськ); Науково-методологічному семінарі „Історія науки і техніки” (5 червня 2005 р., Луганськ); Міжнародній науковій конференції „Внесок Донбасу в розвиток вітчизняного промислового потенціалу” (26 квітня 2005, Луганськ); Десятых Международных Далевских чтениях: Доклады и сообщения (Луганск, 2006); Міжнародній науковій конференції викладачів “Проблеми світового розвитку в історичному контексті” (27 листопада 2006, Луганськ).

Публікації. Головні положення і висновки дисертаційного дослідження викладені у 8 публікаціях у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України. Усі статті написані без співавторів.

Структура і обсяг роботи зумовлені її метою та науковими завданнями. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків (179 сторінок – основний текст), списку використаних джерел та літератури (372 найменування на 24 сторінках). Дисертація містить 1 додаток. Загальний обсяг дисертаційного дослідження становить 204 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження, конкретизуються об’єкт і предмет дисертації, окреслюються хронологічні та територіальні межі, визначаються мета та основні завдання, розкривається наукова новизна і практичне значення, містяться відомості про структуру і обсяг роботи.

Перший розділ – “Джерела, історіографічний огляд та методологічні принципи дослідження”.

Основу джерельної бази складають архівні та опубліковані документи.

Широко вжиті у дослідженні архівні матеріали відповідних фондів Центрального державного історичного архіву України, зокрема, Ф. 320 – Полтавське губернське жандармське управління; Ф. 1439 – Чернігівське губернське жандармське управління; Ф. 442 – документи канцелярії Київського, генерал-губернатора; Ф. 274 – Київське губернське жандармське управління; Ф. 317 та 318 – матеріали Київської судової палати тощо.

У роботі використані фонди державних архівів Чернігівської (Ф. 127 – Чернігівське губернське правління; Ф. 147 – Чернігівське губернське присутствіє; Ф. 68, 70, 142, 734, 866, 942 – Повітові з’їзди земських начальників тощо), Полтавської (Ф. 83 – Канцелярія полтавського губернатора; Ф. 80 – Полтавське губернське правління тощо), Запорізької (Ф. 24 – Олександрівська міська управа), Дніпропетровської (Ф. 11, 134 – Канцелярія Катеринославського генерал-губернаторства тощо), Київської (Ф. 280 - Київська казенна палата; Ф. 804 – Київський губернський статистичний комітет; Ф. 1239 – Київська повітова земська управа тощо) та Харківської (Ф. 18 – Харківське губернське присутствіє) областей.

Зазначена група документів дозволила визначити специфіку становлення підприємництва на Лівобережжі.

Досліджено матеріали фондів Російського державного історичного архіву в Санкт-Петербурзі, які додатково доповнили уявлення про загальні тенденції формування юридичної бази столипінської аграрної реформи (Ф. 1291 – Земський відділ МВС; Ф. 1276 – Канцелярія Ради Міністрів; Ф. 408 - Канцелярія Комітету з землевпорядних справ; Ф. 395 – Відділ сільської економіки та сільськогосподарської статистики Головного управління землевпорядкування і землеробства; Ф. 1283 – Канцелярія міністра внутрішніх справ у справах дворянства; Ф. 1405 – Міністерство юстиції тощо).

Проаналізовано опубліковані урядові документи стосовно проведення селянських реформ.

Наступну групу джерел складають статистичні матеріали („Сборник сведений по России. 1896 год”; „Статистические сведения по земельному вопросу в Европейской России”; „Сельское хозяйство в России в XX веке. Сборник статистико-экономических сведений за 1901-1912 гг.”; „Статистический ежегодник” за 1906 р.; „Статистические ежегодники России” за 1908 і 1915 рр. тощо). Вони дозволили з’ясувати різні аспекти економічної трансформації селянських господарств наприкінці XIX – на початку XX ст.

Окрему групу джерел становлять матеріали різноманітних організацій та установ, зокрема земств, та програми й інші документи утворених на початку ХХ ст. українських політичних партій, за допомогою яких були визначені специфічні тенденції соціальних та економічних процесів на селі (Положение о губернских и уездных земских учреждениях 1 января 1864 г. – Сергиев Посад, 1915; Самостійна Україна: Збірник програм політичних партій початку ХХ століття. – Тернопіль, 1991 тощо).

Джерелом для всебічного вивчення теми дослідження також є періодичні

видання кінця XIX - початку XX ст. У них відображені деякі аспекти різноманітних трансформацій на селі (Вестник сельского хозяйства; Украинский вестник; Хуторянин; Українська хата; Речь; Сніп; Рада; Вестник финансов, промышленности и торговли; Экономическое обозрение тощо).

В окрему групу джерел варто виділити довідкові, енциклопедичні видання. Виконуючи роль додатків до вище згаданих джерел, вони містять інформацію щодо ролі соціально-економічних змін на селі наприкінці XIX – на початку XX ст.

Отже, різноманітна за інформативністю та характером джерельна база дає підстави неупереджено та об’єктивно з’ясувати місце та роль українського селянства у соціально-економічній структурі суспільства Лівобережжя; проаналізувати специфіку соціально-економічного становища селян, надати оцінку міграційним процесам, диференціації селянства, дослідити значення для селянського добробуту обсягу заробітків, розвитку кустарних промислів, оренди, особливостей переселенської політики царату в Україні, розвитку хутірських господарств.

Історіографічний огляд. Автором проаналізовані доробки попередників, які розглядали ті чи інші аспекти питань, що близькі до досліджуваної проблематики. Усі публікації умовно поділені на декілька груп.

До першої групи віднесені дореволюційні історико-економічні праці як російських, так і українських науковців та суспільно-політичних діячів. У свою чергу, за змістовною спрямованістю вони поділяються на декілька підгруп. Першу підгрупу складають загальні роботи про стан та розвиток сільського господарства загалом по Росії (Постников В. Южно-русское крестьянское хозяйство. – М., Тип. И.Н. Кушнерёв и К0 – 1891; Шаховской Н. Сельскохозяйственные отхожие промыслы. – М., 1896; Бажаев В.Г. Крестьянская аренда в России. – М., 1910; Книпович Б.Н. К вопросу о дифференциации русского крестьянства. СПб., 1912 тощо) та по окремих регіонах імперії, в тому числі на Лівобережжі (Фермор Стенбог. Прогресс сельского хозяйства в развитии новой формы землепользования на Юге России // Труды Вольного Экономического Общества. – 1897. – № 5; Риклицкий М.В. Из прошлого и настоящего черноземной деревни. – Полтава, 1914 тощо). Вони дають можливість відтворити загальне уявлення істориків і економістів – свідків селянських реформ. Другу підгрупу складають праці діячів загальноросійських та українських політичних партій, які в силу важливості аграрного питання для Росії та окремих її регіонів розглядали це питання (Струве П. Б. Критические заметки к вопросу об экономическом развитии России. – СПб., 1894; Маслов П.П. Аграрный вопрос в России. – Т. 1, ч. ІІ. – СПб.: Б-ка общественной пользы, 1908; Прокопович С.Н. Аграрный кризис и мероприятия правительства. – СПб., Тип. М.М. и С. Сабашниковы, 1912; Ленін В.І. Аграрне питання в Росії на кінець XIX ст. // Повне зібрання творів. – Т. 17. – М., 1980 тощо). Вони різнозмістовні і відтворюють, насамперед, політичні аспекти відношення партій до селянства і селянського питання.

До другої групи дисертант відносить доробки з різних аспектів проблеми науковців радянської доби. Умовно за своєю спрямованістю вони поділяються на більш-менш об’єктивний аналіз 20-х років (Слабченко М.Є. Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX ст. – Т. 1. – Харків, 1925; Дубровский С.М. Столыпинская реформа. Капитализация сельского хозяйства в XX веке. – Л., 1925; Шестаков А.В. Капитализация сельского хозяйства России от реформы 1861 г. до войны 1914 г. – М., 1929 тощо), заідеологізовану літературу 30-х – першої половини 80-х років (Ястребов Ф. Разложение феодально-крепостнического строя и возникновение капитализма на Украине. – К., 1936; Лось Ф.Є. Україна в роки столипінської реакції. – К., 1944; Бердин В.В. Крестьянство Полтавской губернии

накануне движения 1902 г. // Научные доклады высшей школы. – 1958. – № 3; Бондаревский А.В. Волосне правління та становище селян на Україні після реформи 1861 р. – К., 1961; Анфимов А.М. Крупное помещичье хозяйство Европейской России (конец XIX - начало XX вв.). – М., 1963; Жданов А.В. Изучение условий сельскохозяйственного производства в Европейской России под влиянием аграрного кризиса. – Л., 1976; Лещенко М.Н. Розвиток капіталізму в сільскому господарстві // Історія Української РСР. – Т. 3. – К., 1978; Шевченко В. М. Становище селянства Лівобережної України в кінці XIX – на початку XX ст. // УІЖ. – 1982. – № 9 тощо) та публікації другої половини 80-х років (Корелин А.П. Сельскохозяйственный кредит в России в конце ХІХ – в начале ХХ вв. – М., 1988; Китанина Т.М. Война, хлеб и революция (Продовольственный вопрос в России 1914 – октябрь 1917 г.). – Л., 1985 тощо). Аналіз цієї групи дозволяє дійти висновку, що в науковій літературі зазначеного періоду фрагментарно розглядалася роль аграрного підприємництва на Лівобережжі, яка оцінювалася з ідеологічних позицій і в якій селянин-підприємець поступово переходив від середняка і куркуля до “здорового елементу” ринкового села. Не заперечуючи наукового значення праць радянських вчених, зауважимо, що поза їх увагою залишився цілий комплекс проблем: по-перше, реальне становище селянських господарств після реформи 1861 р. у структурі внутрішнього українського та загальноросійського ринків; по-друге, регіональні особливості соціально-економічного становища селянства; по-третє, специфіка аграрних відносин в українському селі та її залежність від природнокліматичних та демографічних особливостей; по-четверте, становлення та розвиток підприємництва в українському селі в умовах інтенсивного формування і розвитку товарно-грошових відносин.

До третьої групи віднесені публікації українських істориків часів незалежності. Вітчизняні історики, звільнившись від тиску ідеології, отримали можливість об’єктивно, неупереджено з’ясовувати питання, пов’язані із місцем та роллю українського селянства, зокрема сільських підприємців, у соціально-економічній структурі і розвитку суспільства на початку XX ст. Окреслилась і нова проблематика наукового пошуку. Так, наприклад, вийшли праці, присвячені еволюції селянських господарств (Лазанська Т.І. Реформа 1861 року та її соціально-економічні наслідки // Історія України: Курс лекцій у 2-х книгах. – Кн. 1. – Від найдавніших часів до кінця XIX століття. – К., 1991; Якименко М.А. Становлення селянського фермерського господарства в Україні після скасування кріпосного права 1861-1916 років // УІЖ. – 1991. – № 1; Україна в умовах столипінської аграрної реформи: Моногр. / В.А. Вергунов, В.П. Хижняк, З.П. Кірпель, В.І. Кучер, А.П. Коцур; За наук. ред. проф. В.А. Вергунова. – К.: ННЦ Інститут аграрної економіки, 2006 тощо), земельній оренді в Україні (Якименко М.А. Земельна оренда на Україні в період капіталізму // УІЖ. – 1991. – № 2), національній політиці царату на селі (Щербак В.О. Національна політика царизму у Правобережній Україні в кінці XIX – на початку XX ст. (За матеріалами звітів місцевих державних установ) / Автореферат дис. канд. істор. наук. – К., 1995), діяльності селянських депутатів в І і II Державних думах (Коник О.О. Селянські депутати з України в І і II Державних думах Російської імперії // УІЖ. – 1995. – № ), аграрному розвитку в період економічних криз 1905-1907 рр. та в період Першої світової війни (Шморгун П.М. Революція 1905-1907 рр. // Історія України XX століття. – Т. 2. – К., 1992; Сургай Г.I. Між першою і другою буржуазно-демократичними революціями (червень 1907-березень 1917) // Історія України XX століття. – Т. 2 – К., 1992; Шапошнікова Н.О. Продовольче становище в Україні в роки Першої світової війни (липень 1914 – лютий 1917 рр.) / Дис. канд. істор. наук.

К., 1999; Реєнт О.П. Україна в імперську добу (ХІХ – початок ХХ ст.) / Інститут історії України НАН України. – К., 2003; Сажко В.В. Проблеми аграрних перетворень в Україні у 1900-1913 роках: історико-політичний аспект / Автореферат дис. канд. істор. наук. – Чернівці, 2005; Історія українського селянства. – Т. 1. – К.: Інститут історії НАН України, 2006 тощо).

Четверту групу складають праці зарубіжних істориків, які частково торкалися селянської проблематики досліджуваного періоду (Субтельний О. Україна: Історія. – К., 1993; Т. Гунчак. Україна. Перша половина ХХ століття. – К.: Либідь, 1993; Бовуа Д. Битва за землю в Україні 1863-1914 рр. / Переклад З. Борисик. – К., 1998 тощо).

Отже, історіографічний огляд дає підстави стверджувати, що історіографія умовно поділяється на чотири групи. Вчені розглядали лише окремі аспекти обраної теми дослідження. Спеціальної комплексної наукової роботи з даної проблематики не існує.

Теоретико-методологічну основу дисертаційного дослідження складає сукупність принципів і методів пізнання, спрямованих на об’єктивне, всебічне висвітлення подій, фактів та явищ. Усі компоненти історичного дослідження базуються на основних принципах: науковості, історизму, об’єктивності, системності тощо. В роботі застосовано ретроспективний, порівняльний, статистичний, системний, кількісний аналіз до вивчення проблеми.

Метод комплексного підходу дозволив поєднати різні засоби історичного дослідження, не порушуючи принципів об’єктивного пізнання, тенденцій історичного розвитку та враховуючи специфіку досліджуваного регіону.

У другому розділі – “Передумови та становлення сільського підприємництва на Лівобережній Україні” – розкриваються зміни в соціальній структурі сільського населення та економічні передумови виникнення сільського підприємництва.

Аналізуються зміни соціального становища селянства, зокрема обґрунтовується поява нових типів сільського населення, спричинена домінуванням товарного господарства і розвитком капіталістичних відносин в сільській місцевості. Одним з таких нових типів були сільські підприємці, вихідці переважно з середняцьких та заможних селян.

Вказується, що розвиток промисловості впливав на відхід частини селян з сіл до міст, але все одно на зламі ХІХ – ХХ ст. сільського населення було значно більше, і складало воно приблизно 85%.

Доводиться, що на Лівобережній Україні соціальні відносини були гострішими, ніж в інших українських губерніях. Незважаючи на те, що селяни юридично були вільними, проте зберігалися відробітки, кабала та інші пережитки кріпосництва. Крім того існувало гостре малоземелля при аграрному перенаселенні. Селянство у роки голоду було приречене на вимирання. Намагаючись вижити в такі голодні роки, селяни вдавалися до стихійних виступів проти існуючої несправедливості.

Ці та інші передумови сприяли тому, що в умовах розвитку товарно-грошових відносин, погіршення соціально-економічного становища та трансформації звичаєвого права, внаслідок якого родинні землі дробилися, що сприяло розповсюдженню малоземельних чи безземельних селян, розпочався вихід частини селян з общини, які у пошуках іншої долі нерідко ставали напівпролетаріями або дрібними підприємцями.

Надаються особливості трансформації економічного становища різних соціальних верств села, які в різній мірі виступали джерелами поповнення лав сільських підприємців.

Автор зазначає, що на рубежі ХІХ – ХХ ст. йшов процес товаризації як поміщицьких, так і заможних селянських господарств, незважаючи на те, що в Україні все ще домінував прусський тип аграрного розвитку. Також більш чіткою стала спеціалізація окремих районів Лівобережної України, що орієнтувались на ринок; поглибився суспільний поділ праці. Все це сприяло розвитку торгівлі як внутрішньої, так і зовнішньої.

Дисертант вказує, що важливим чинником у формуванні нової соціальної структури на селі у досліджуваний період був рівень купівельної спроможності (зокрема це стосувалося обсягів купівлі землі), який залежав від кон’юнктури цін на купівлю землі та на її оренду, що, до речі, була нестабільною. На Лівобережжі умови оренди були важкими, що ускладнювало процес збільшення селянського землекористування. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. орендна плата значно підвищилася. Причому прибутковою могла бути тільки довгострокова оренда, а оренда на один рік ставала для селян кабалою. Але попри все відбувалося зміцнення економічних позицій сільської буржуазії – підприємців та орендарів-лихварів.

Сільським підприємцям у купівлі землі сприяли банки, наприклад, Селянський поземельний банк, створений у 1883 р. Хоча позиками банку переважно користувалися сільські товариства і незначна кількість господарів, що було пов’язано із політикою банку, який підтримував високий рівень цін на землю. З 1895 р., після реформування банку, він купував землю за свій рахунок, а потім перепродавав її селянам за доступними для них цінами й на вигідних умовах. Мобілізований банком земельний фонд використовувався для збільшення індивідуальних господарств. Також підприємцям матеріально допомагали позичково-ощадні каси і кредитні товариства, які однак не отримали широкого розповсюдження на Лівобережжі.

Автор доводить, що внаслідок кращого обробітку землі середній збір врожаю поступово зростав. Але існування відробітків за оренду, аграрна криза та неврожайні роки стримували підвищення врожайності і, як наслідок, сприяли коливанню цін на сільськогосподарські продукти, зокрема на хліб.

Розширення посівних площ, викликане розвитком виробництва зерна на продаж, призвело до різкого скорочення випасів і, відповідно, до зростання цін на оренду землі та збільшення плати за випас худоби на пасовищах економії. Зазначене, а також періодичні неврожаї сприяли скороченню поголів’я худоби. Тваринництво, як і інші галузі сільського господарства набуло форм товарного виробництва.

Отже, в умовах формування ринкових відносин відбувалася еволюція селянського господарства. Все ще існуючі феодально-кріпосницькі пережитки гальмували розвиток продуктивних сил внутрішнього ринку, одночасно загострюючи суперечності капіталістичного виробництва. Але поглиблення суспільного поділу праці, розвиток ринкових відносин сприяли зростанню спеціалізації губерній, створювали товарне землеробство, перетворюючи землю на товар. Товарної форми набуло і тваринництво. Крім того розшарування селянства призвело до утворення дешевої вільнонайманої робочої сили, яка працювала як на поміщиків і капіталістів, так і на сільську буржуазію, серед якої були й підприємці.

У третьому розділі – “Розвиток підприємництва в українському селі в умовах модернізації економіки” аналізуються нові форми господарювання на селі, що затверджувались у часи модернізації економіки. Визначається вплив демографічних та міграційних процесів на зростання прошарку сільських підприємців.

Автор вказує, що деякою мірою розвитку селянського приватновласницького землекористування сприяла аграрна криза (1875-1895 рр.), під час якої значна частина поміщиків не змогла пристосуватися до нових умов і розорилася. Серед покупців їхньої землі були купці та заможні селяни, які виявляли господарську ініціативу. Крім купівлі землі останні ще й орендували землі поміщиків, на яких заводили власне капіталістичне господарство. Автор доводить, що в Україні існували різні форми й види селянської оренди, які нерідко поєднувалися: грошова, відробіткова, здольна, змішана, короткотермінова і довготермінова, “голодна” оренда і суборенда. У 90-і рр. XIX ст. поширення набула грошова оренда на один рік, причому майже завжди дрібними ділянками. Маючи незначні, але більш-менш постійні доходи, саме їй віддавало перевагу незаможне селянство. Сприяло цьому перш за все те, що орендні ціни в 6-7 разів поступалися купівельним і коливалися залежно від родючості землі в межах 2-13 крб., досягаючи де-не-де 15-18 крб. за одну десятину.

Відробіткова оренда через надмірну дорожнечу зустрічалася рідко. Наприклад, у Полтавській губернії у 80-х рр. середня ціна за оренду однієї десятини польової землі становила 7-8 крб., а при відробітках – 50-90 крб. Така форма оренди поширювалася переважно в поліських повітах, що пояснювалося прив’язаністю мешканців тамтешніх сіл до своїх наділів через специфічні природні умови та всілякі незручності в добуванні сторонніх заробітків, а також відсталістю поземельних відносин селян із поміщиками. Траплялася оренда за половину, 2/3 та 3/4 врожаю на користь поміщика.

Особливістю орендних відносин у малоземельних регіонах було те, що поміщики, залишаючись у другій половині XIX ст. найбільшими землевласниками, здавали свої землі великими ділянками переважно євреям та дрібній шляхті. Суборенда для селянина у таких випадках зростала в 2-4 рази і ставала вкрай обтяжливою.

Таким чином, формувався новий тип селянина-підприємця надзвичайно ініціативного та заповзятливого. Інші малоземельні селяни, які продали землю, змушені були йти в найми до поміщика чи селянина-підприємця або їхати до міста на заробітки.

Дисертант підкреслює, що капіталізм на селі поступово руйнував залишки феодальних форм землеволодіння, втягуючи землю в ринковий обіг і перетворюючи її на товар.

Вказані перетворення викликали істотні зміни у матеріально-технічній базі землеробських господарств. Сільські підприємці почали застосовувати удосконалені сільськогосподарські знаряддя праці і машини. Автор зазначає, що у 90-і рр. ХІХ ст. поміщицьке господарство цілком перейшло на удосконалену техніку, що імпортувалася з Росії та західноєвропейських країн, а також удосконалювалася на підприємствах вітчизняного сільськогосподарського машинобудування. Дещо в меншій мірі технічні новинки застосовували й селяни-підприємці власне через брак коштів.

Крім машин у сільському господарстві почали широко використовувати різні агротехнічні та інші заходи: впроваджувалися сівозміни, застосовувалися природні та штучні добрива, розпочався перехід від трипільної до багатопільної системи землеробства тощо. Так, на Лівобережжі головне місце належало зерновому господарству, яке займало 90% посівних площ, і лише 4% засівалися технічними культурами. Поступово зростало вирощування цукрових буряків, картоплі, тютюну, коноплі.

Істотні зміни відбулися у тваринницькому господарстві, що також розвивалося, постачаючи на ринок худобу, яловичину, сало, вершкове масло,

вовну, шкіру, щетину тощо. Збільшився експорт коней, свиней, птиці, яєць.

Отже, посилення технічної оснащеності сільського господарства та поліпшення структури посівних площ позитивно позначалися на ефективності виробництва, сприяли підвищенню врожайності на поміщицьких та селянських землях, внаслідок чого поступово розвивалося підприємництво в аграрному секторі економіки Лівобережжя.

На розвиток підприємництва в сільській місцевості також впливали демографічні та міграційні чинники.

Протягом кінця ХІХ – початку ХХ ст. внаслідок капіталізації аграрної сфери на селі зростало аграрне перенаселення. Так, на Лівобережжі природний приріст населення лише за 1897-1906 рр. становив більше 20%. Розміщення та густота населення були тісно повязані з розвитком приватних землеволодінь та землеробської культури. Таке становище сприяло постійному зростанню кількості безробітних. В результаті аграрного перенаселення на Лівобережній Україні 68% від загальної кількості працездатних становили надлишок робочої сили, які поповнювали ряди безробітних. Внаслідок цього селяни змушені були знаходити додаткові прибутки, які отримували від промислів та найму. Однак промисли часто істотно не поповнювали їх бюджет.

Дисертант вказує, що у сільському господарстві відбувався процес відтоку значної маси селянства на заробітки внаслідок відокремлення виробників від засобів виробництва і зосередження їх у руках чисельно незначної, але економічно досить міцної сільської буржуазії. Але пережитки кріпацтва стримували процес міграції і поглинання надлишку робочої сили у промисловості і сільськогосподарських роботах, посилюючи аграрне перенаселення, хоча в той же час погіршення соціально-економічного становища селянства, його розшарування позначалося на зростанні кількості відхідників. Загалом міграцію селянства спричинили аграрна криза, внаслідок якої відбувалося збіднення селян, подекуди посилення методів напівфеодальної експлуатації і пошук додаткових заробітків. Певним чином міграція сприяла поглибленню процесу формування якісно нової генерації селян.

Отже, активна міграція селянства з малоземельних губерній (Лівобережжя) до багатоземельних (Південна Україна, Середня Азія, Сибір, Кавказ, Далекій Схід тощо) відіграла значну роль у розвитку міжнаціональних зв’язків і, головне, прискорила розвиток капіталістичних відносин в аграрному секторі. Цьому також сприяв політичний курс, що поглибив процес подальшого розшарування сільських мешканців, внаслідок якого виділився прошарок сільських підприємців.

У четвертому розділі – “Трансформація підприємництва в аграрному секторі з початку ХХ ст. до 1917 р.” розкривається специфіка сільського підприємництва в період буржуазної революції 1905-1907 рр., аналізується вплив столипінської аграрної реформи на розвиток сільського підприємництва, висвітлюються особливості аграрного підприємництва в роки Першої світової війни.

Автор зазначає, що на якісні зміни сільського підприємництва впливало погіршення економічного становища селян на початку ХХ ст., спричинене революційною ситуацією та власне революційними подіями 1905-1907 рр. На Лівобережжі форми селянського руху були різноманітними: від погромів економій, масових порубів лісу, мітингів до вимагання поліпшити умови праці. В ньому чисельно переважали середняки, які домагалися зменшення орендної плати за землю та збільшення орендного фонду, але участь також брало і найбідніше селянство. Також спротив чинили й сільські підприємці. Але характерним було те, що селянський рух спрямовувався як проти поміщиків, так і проти сільських

підприємців та орендарів, причому кожний учасник прагнув розв’язати власні економічні проблеми.

Із наростанням руху всього селянства проти поміщиків продовжувала розгортатися боротьба між двома групами села: сільськими підприємцями і сільською біднотою. Наприклад, найбідніше селянство часто знищувало майно не тільки дворян, а й більш-менш заможних селян. Причому сільська верхівка хоча й була зацікавлена у знищенні поміщицьких латифундій та інших пережитків кріпацтва, проте діяла нерішуче, займаючи або нейтральну позицію, або переходячи на бік царату. Підприємці часто ставали ініціаторами самосудів над учасниками селянських виступів та підбурювачами єврейських погромів.

Отже, дисертант підкреслює, що загалом рух сільської бідноти був спричинений комплексом чинників, головними з яких були невирішеність аграрного питання, малоземелля і важкий економічний стан, але при цьому селяни мріяли не про ліквідацію багатих підприємців, а про те, щоб самим стати заможними.

У роки столипінської аграрної реформи, розпочатої наприкінці 1906 р., процес концентрації землі прискорився, що сприяло певному прогресу в землеробстві. Руйнування общин зумовило перехід надільної землі від економічно слабкого селянства до рук заможних господарів. Цьому також сприяла діяльність Селянського банку, який тепер продавав землю за нижчими цінами, ніж купував, тобто земля продавалася банком зі збитком, що також кількісно та якісно збільшувало селянські індивідуальні господарства.

За реформою середній розмір ділянки, котра відводилася під індивідуальне господарство на Лівобережжі становила приблизно 7,7 десятин, що було на 2,2 десятини менше, ніж у середньому по іншим губерніям Російської імперії. Такий поділ не сприяв розвитку прибутковості селянських господарств; прибуток хутірське господарство приносило за наявності не менше 8-10 десятин. Тому часто дрібні хуторяни змушені були ходити на заробітки або брати в оренду поміщицькі землі; значна їх частина продавала свої ділянки. Так, на Лівобережжі приватне землеволодіння, що охоплювало лише 50% дворів, переважало у Чернігівській, Катеринославській та Харківській губерніях. В інших губерніях воно складало значно менший відсоток. Сільські підприємці скуповували землі бідноти по 38-80 крб. за десятину при ринковій ціні до 250 крб. Але у 1908 р. було офіційно заборонено скуповувати більше 6 ділянок землі, тим самим штучно стримуючи процес земельного перерозподілу. Таким чином, уряд виконував охоронні функції, підтримуючи поміщицькі господарства та усуваючи їх можливих конкурентів.

Крім продажу землі Селянський банк надавав селянам кредити. Причому значну частину сплати кредиту брала на себе держава, а сам банк нерідко здешевлював кредити для селян.

Також селянам надавалася допомога для будівництва житла шляхом пільгової й безкоштовної видачі лісоматеріалів. Покращенню добробуту заможних селян-підприємців сприяли й послуги державно-ощадних кас. Загалом уряд робив ставку не на убогих, а на сильних і міцних селян, які любили землю і хотіли працювати на ній.

Таким чином, столипінська реформа посилила процес диференціації селянства, створила передумови для зміцнення заможних господарств і зростання їх ролі у товарному сільськогосподарському виробництві в ринкових умовах. Відкривався широкий шлях до економічної свободи, ринку праці, розвитку підприємництва.

У дисертації наведені факти стосовно впливу кооперативного руху на розвиток сільськогосподарського підприємництва.

Дисертант зазначає, що грошовий прибуток заможних груп селянства складався між іншим, з надходжень від експлуатації млинів, крупорушок, олійниць та різноманітних комерційних угод. Менш заможне селянство жило за рахунок відхожих промислів та сільського господарства. Чим менше було господарство, тим дешевше воно продавало свої продукти і тим швидше потрапляло у залежність від торгівельного капіталу. Велику роль у цьому відігравав лихварський капітал.

Заможні господарства, зосередивши у своїх руках велику кількість надільної і купленої землі, робочої худоби та реманенту, вели господарство по-капіталістичному. Темпи розвитку товарного виробництва та пов’язані з ним соціальні процеси на Лівобережжі призвели до встановлення більш стабільної економічної системи, за якою економічно сильні господарства орієнтувалися на товарне виробництво як для внутрішнього, так і для зовнішнього ринку.

Автор зауважує, що у зв’язку із соціально-економічним розшаруванням населення на селі відбувалися помітні зміни в архітектурно-планувальній системі житла. У заможних господарствах будувалися кам’яні будинки під бляхою чи черепицею. У їх побут входила швейна машина, гумове взуття, грамофон, тканини і одяг фабричного виготовлення.

Розкриваються особливості культурного життя селян: в умовах переходу до ринкових відносин зріс потяг до освіти, внаслідок чого з’явились народні бібліотеки-читальні, самодіяльні хорові і театральні гуртки. Почали відкриватися середні технічно-професійні та ремісничі заклади. Сільськогосподарські навчальні заклади здійснювали триступеневу підготовку спеціалістів для села. Відкривалися додаткові класи для населення в народних школах, а також жіночі освітні сільськогосподарські заклади, сільськогосподарські дослідні установи, які сприяли підвищенню культури і духовності, що, у свою чергу, спричинило зростання свідомості українців. Загалом на Лівобережжі протягом 1897-1913 рр. писемність населення зросла у середньому з 17 до 26%, а подекуди – до 29%.

Зазначається, що на добробут селян впливав і стан медичного обслуговування, повністю покладений на земства. Незважаючи на брак коштів, земства створювали мережі медичних дільниць, які контролювали епідеміологічний стан і власними силами боролися із захворюваннями.

Таким чином, столипінська аграрна реформа сприяла капіталізації сільського господарства, розвитку нових технологій у землеробстві. Прискорився процес концентрації землі, руйнування общини полегшило перехід надільної землі від розореного, зубожілого селянства до рук заможних господарів, переважно підприємців. Реформа