Ужгородський національний університет

Матьовка Людмила Миколаївна

УДК 327.5 (47+57):497.1. “1948-1956”

Радянсько-югославський конфлікт
(1948-1956 рр.):
передумови, етапи і наслідки

Спеціальність 07.00.02 – Всесвітня історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Ужгород – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі політології Ужгородського національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник:

доктор історичних наук, професор
Вегеш Микола Миколайович,
Ужгородський національний університет,
завідувач кафедри політології

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор
Вовканич Іван Іванович,
Закарпатський державний університет,
завідувач кафедри країнознавства

кандидат історичних наук, доцент
Мовчан Степан Петрович,
Львівський національний університет
імені Івана Франка, доцент кафедри
нової і новітньої історії, м.Львів

Провідна установа:

Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича,
кафедра нової і новітньої історії

Захист відбудеться “ 2 ” липня 2007 року о 14.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 61.051.04 Ужгородського національного університету (88016, м. Ужгород, вул. Університетська 14 а, ауд. 410)

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Ужгородського національного університету (88000, м. Ужгород, вул. Капітульна, 9)

Автореферат розісланий “___” _____________________ 200 __ року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради, Токар М.Ю.

канд. іст. наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. 2 вересня 1945 року закінчилась Друга світова війна. З цього часу світова спільнота стала жити за новою Ялтинсько-Потсдамською системою міжнародних відносин. Найбільше її принципи відстоювали союзники по антигітлерівській коаліції, в т.ч. СРСР і новостворена Югославія. У внутріполітичному розвитку обидві країни єднала однопартійність, багатонаціональність, багатоконфесійність і т.і. У зовнішньополітичному розвитку вони різнилися. У той час, коли Радянський Союз вів справу до встановлення власної домінації у міжнародних відносинах, не заперечував вирішення різнопланових питань із позиції сили, підпорядкування комуністичних режимів країн Східної Європи особистому диктату і контролю, керівництво Югославії схилялося до розбудови міжнародного співжиття на демократичних засадах. Названа зовнішньополітична концепція суттєво впливала на характер радянсько-югославських відносин.

Тема “Радянсько-югославський конфлікт (1948-1956 рр.): передумови, етапи і наслідки” в українській історіографії практично не розроблена. Тому її актуальність спонукає хоча б частково заповнити цю прогалину, що зумовило вибір проблеми наукового дослідження. Недостатній рівень розробки причин радянсько-югославського конфлікту і його місця у міжнародних відносинах та історії України в українській історіографії визначає наукову актуальність обраної для дослідження проблеми.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках комплексної наукової теми кафедри політології УжНУ.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи – з’ясувати корені, причини і наслідки радянсько-югославського конфлікту 1948-1956 рр., а також з’ясувати роль України у відносинах між СРСР і Югославією. Мета роботи передбачає розв’язання таких завдань:

– розкрити зміст реформ в Югославії та їх вплив на міжнародне становище країни;

– проаналізувати місце Югославії в Ялтинсько-Потсдамській системі міжнародних відносин;

– з’ясувати особливості радянсько-югославського конфлікту 1948-1956 років і його вплив на двосторонні та міжнародні відносини;

– дати оцінку радянсько-югославським відносинам досліджуваного періоду крізь призму протистояння Сходу і Заходу;

– розкрити місце Югославії в геополітичних інтересах СРСР і США;

– охарактеризувати участь України в економічному і науково-технічному співробітництві СРСР і Югославії;

– ввести до наукового обігу нові за походженням і змістом архівні документи та матеріали з досліджуваної проблематики.

Об’єктом даного дослідження є зовнішня політика СРСР і ФНРЮ та її вплив на міждержавні стосунки і міжнародні відносини в регіоні Балкан, а також місце України в радянсько-югославських відносинах досліджуваного періоду.

Предметом дисертаційної праці є науковий аналіз суспільно-політичних процесів в СРСР і ФНРЮ, діяльності політичних партій і їх лідерів, міжнародних організацій, причетних до особливого стану радянсько-югославських відносин у досліджуваний період.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з червня 1948 року до червня 1956 року. Початкова дата обрана у зв’язку із схваленням на засіданні Комінформбюро резолюції “Про становище в КПЮ”, яка поклала початок відкритій конфронтації у відносинах між СРСР та ФРНЮ.

Завершальна дата – червень 1956 року – період підписання Московської декларації і Заяви, які врегулювали радянсько-югославські відносини як по партійній, так і по державній лініях. У зв’язку з цим також суттєво змінилося місце України у двосторонніх відносинах між СРСР і ФРНЮ.

Методологічні принципи дослідження. В основі роботи лежать принципи історизму, наукової об’єктивності, історичного плюралізму, які вимагають достовірності у висвітленні стану і розвитку радянсько-югославських відносин у досліджуваний період.

У дисертації поєднано стадіальний і цивілізаційний підхід до вивчення радянсько-югославських відносин у 1948-1956 роках та місця і ролі в них України.

В роботі використано загальнонаукові, спеціально-історичні та міжнародні за змістом методи дослідження міжнародних відносин, зокрема: аналіз, синтез, моделювання, системний. Із спеціальних методів застосовано структурно-функціональний і структурно-системний аналіз із метою уникнення суб’єктивних тверджень і висновків. Такий підхід, зокрема, дозволив розглянути корені радянсько-югославського конфлікту 1948-1956 років та регіональні відносини.

Різноаспектне вивчення досліджуваної проблеми зумовило необхідність міждисциплінарного підходу з використанням даних історії, політології, теорії та історії міжнародних відносин, економіки та інших дисциплін. Дисертаційне дослідження побудоване на основі проблемно-хронологічного підходу.

Наукова новизна порушуваних проблем випливає з того, що у дисертації досліджувалися ті аспекти радянсько-югославських відносин, які ще недостатньо піддавалися аналізу в історіографії.

Зокрема:

– зроблена спроба дослідити місце України в радянсько-югославських відносинах, її внесок у двостороннє співробітництво;

– запропоновано систематизований аналіз проблеми, дано оцінку вітчизняним та югославським джерелам, а також періодичній пресі;

– визначено і науково обґрунтовано хронологічні рамки та причини і наслідки радянсько-югославського конфлікту 1948-1956 років;

– документально засвідчено, що в двосторонніх зв’язках Радянського Союзу і Югославії важливе місце займала Україна;

– досліджено її економічні та науково-технічні аспекти співпраці з Югославією, а також висвітлено позитивні здобутки.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Теоретичні розробки, апробовані в дослідженні, можуть бути використані для подальшого вивчення міжнародних відносин, а також при підготовці спеціальних і узагальнюючих праць, навчально-методичних посібників і навчальних програм з історії України та міжнародних відносин. Практична цінність роботи полягає в можливості використання матеріалів для підготовки навчальних спецкурсів з історії міжнародних відносин у Центральній та Східній Європі. Основні положення і висновки роботи зроблені на основі архівних матеріалів, сприятимуть узагальненню досвіду дипломатичної діяльності України на міжнародній арені в повоєнний період. У цьому й полягає особистий внесок дисертантки.

Апробація дослідження. Робота виконувалася та обговорювалася на кафедрі політології Ужгородського національного університету. Основні положення і висновки доповідалися автором на міжнародних, всеукраїнських та вузівських наукових конференціях, а також міжнародних славістичних колоквіумах. Серед них такі: ХІ Міжнародний славістичний колоквіум
(м. Львів, 22-24 травня 2002 року), Міжнародна наукова конференція, присвячена 200-річчю від дня народження Олександра Духновича (м.Ужгород, 24-26 квітня 2003 року), Міжнародна наукова конференція “Карпатська Україна – 65”, присвячена 65-річчю проголошення незалежності Карпатської України та 130-й річниці від дня народження Президента Карпатської України о. д-ра Августина Волошина (м. Хуст, 13-15 березня 2004 року), Перший науковий семінар для молодих вчених “Країни Центральної та Східної Європи в 1944-2004 рр. Актуальні питання історії, політології та міжнародних відносин” (м.Ужгород, 10 березня 2004 року), підсумкові наукові конференції професорсько-викладацького складу УжНУ (м.Ужгород, 2002-2005 рр.).

Публікації. Основні положення і результати дисертаційного дослідження опубліковані у шести індивідуальних публікаціях, уміщених у фахових виданнях з історичних наук, які відповідають вимогам ВАК України.

Структура дисертації визначена метою і завданням дослідження. Дисертаційна робота побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається із вступу, 4 розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації становить 184 сторінки. Список використаних джерел та літератури складає 17 сторінок і включає 243 назв на сербо-хорватській українській, російській та англійській мовах.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертаційної роботи, з’ясовано її актуальність і наукову новизну, показано її зв’язок із науковими програмами і темами, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, окреслено теоретичне і практичне значення та апробацію результатів дисертаційного дослідження.

У першому розділі – “Джерела та історіографія проблеми” проаналізовано джерельну базу дослідження, розглянуто питання радянсько-югославських та українсько-югославських відносин (1948-1956 рр.) у сучасній вітчизняній та югославській історіографії.

Основу дисертаційної роботи складають: архівні матеріали, опубліковані та неопубліковані документи.

Дисертантом використано документи шести архівів. Довідки історико-архівного управління Міністерства закордонних справ України представляє Основний фонд. Документи цього фонду містять матеріали “Про внутрішньополітичне становище в Югославії”, “Про радянсько-югославські відносини”, “Про історичний розвиток, територію, населення та економіку Югославії (1944-1948 рр.)”, “Про міжнародні організації системи ООН та участь Української РСР в їх роботі”, “Про перебування в Києві голови Ради Міністрів Югославії маршала Й.Броз Тіто”, “Спільні заяви урядів СРСР і ФНРЮ у зв’язку з дружнім візитом в Радянський Союз Йосипа Броз Тіто”. Документи історико-архівного управління МЗС України розкривають зміст резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, доповідей, нот Генерального секретаря ООН, листів постійних представників СРСР, УРСР і ФНРЮ при ООН і свідчать, що навіть при надзвичайно суворій централізації органів зовнішньої політики Радянського Союзу окремі дипломатичні дії України носили самостійний характер. Документи названого управління цінні тим, що розкривають підвалини й канву становлення та діяльності української дипломатії, в т.ч. і в період радянсько-югославського конфлікту (1948-1956 рр.).

Не менш важливі документи, що відображають проблему радянсько-югославських відносин досліджуваного періоду, знаходяться в Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГОУ). У фонді 1 зібрано документи, які дозволяють відтворити дух політичного протистояння двох неординарних осіб XХ-го століття – Й.Сталіна і Й.Броз Тіто. Особливо цінний матеріал міститься в одиницях зберігання під назвою: “Питання іноземних зв’язків і міжнародна інформація”; “Матеріали про обмін делегаціями”; “Питання Міністерства закордонних справ”; “Інформація про обмін нотами, довідками, делегаціями”; “Листи ЦК КПРС, довідки ЦК Компартії України”; “Листи Міністерства закордонних справ України про роботу з делегаціями зарубіжних країн”. Перелічені документи дозволили достатньо аргументовано довести, що, незважаючи на обмежені зовнішньополітичні можливості, Україна в рамках Радянського Союзу була активна на міжнародному дипломатичному просторі і своїми діями сприяла розширенню міждержавного співробітництва.

Інформація про українсько-югославські політичні, економічні і науково-технічні зв’язки детально доповнюється документами Державного архіву Російської Федерації (ДА РФ) та Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГОУ). На радянсько-югославському тлі економічних відносин наводяться конкретні дані про участь у них України. Документи засвідчують активність України в економічній і науково-технічній співпраці Радянського Союзу і Югославії.

Інформаційно насиченими є документи югославських архівів, зокрема, Архівів Югославії, Воєводини та Історичного архіву м. Нові Сад (Ф.507, 213, 275, 334, 336). У документах названих архівів можна почерпнути відомості про реакцію Комуністичної партії Югославії на звинувачення її керівництва у:

– ревізіонізмі вчення Маркса, Енгельса, Леніна;

– запереченні керівної ролі комуністичної партії в суспільно-політичному розвитку країни;

– проведенні капіталістичних за змістом реформ;

– відступництві від пролетарського інтернаціоналізму;

– проамериканській зовнішній політиці і таке інше.

Заслуговують на увагу документи доповіді Й.Броз Тіто на V з’їзді КПЮ, резолюції V з’їзду КПЮ “Про відношення КПЮ до Резолюції Інформбюро”, резолюції Інформбюро “Югославська компартія в руках вбивць і шпигунів”.

У фондах названих архівів знаходяться оригінали Ноти уряду про припинення дії “Договору про дружбу, взаємну допомогу та післявоєнну співпрацю між ФНРЮ і СРСР”, “Про двостороннє припинення дії договору про дружбу, взаємну допомогу та післявоєнну співпрацю”, “Про Ноту уряду СРСР з приводу недружнього відношення до посла ФНРЮ Карла Мражовіча”, “Про резолюцію Інформбюро “Югославська компартія у владі вбивць і шпигунів”. У документах фонду Ф.507 містяться матеріали комуністичних партій Болгарії, Угорщини, Польщі, Франції, Чехословаччини, Італії, які направлялися на адресу Комуністичної партії Югославії. Для дослідника вони цінні тим, що містять думки і погляди комуністів різних країн щодо стану югославо-радянського конфлікту 1948-1956 років та його оцінку громадянами своїх країн. Для фахівців документи цього фонду цікаві тим, що вони неупереджено віддзеркалюють позицію комуністів Югославії, а відтак, і населення країни стосовно місця повоєнної ФНРЮ в міжнародних відносинах, її ролі на Балканах у зрізі протистояння по лінії Схід – Захід. Історично доведено, що тітовська Югославія внесла свій позитивний вклад у міжнародні відносини 50-х років минулого століття. Вона балансувала між протистоянням цивілізацій Сходу і Заходу (розумій – комунізмом і капіталізмом – Л.М.), що стало не останнім аргументом у виборі Югославією зовнішньополітичної орієнтації на Рух неприєднання.

Вагомі за змістом документи зібрані у Ф.507 Архіву Югославії. Нами встановлено, що керівництво КПЮ, в т.ч. і найближче оточення Й.Броз Тіто – Е.Кардель, О.Ранкович, С.Вукманович-Темпо, не хотіли йти на загострення югославо-радянських відносин, але і не хотіли поступитися принциповими позиціями. “Ми воювали, боролися з фашистськими загарбниками не для того, аби прийшли на їх зміну нові радянські керманичі”, – твердили вони. На нашу думку, саме цей чинник зіграв вирішальну роль у відстоюванні власної югославської позиції стосовно ролі того чи іншого народу у світовій історії.

Питання радянсько-югославських відносин знайшли відображення на сторінках “Історії Союзу комуністів Югославії” (Б., 1985). Хронологічно праця охоплює період від створення Соціалістичної робітничої партії Югославії (комуністів) у квітні 1919 року до 1980 року. Для фахівців вона цікава тим, що містить такі розділи як “Боротьба за незалежність і проти гегемонізму” (1948-1952)” – (С.353-372); “Робітниче самоуправління і нова роль партії (1950-1953)” – (С.373-390); “Розвиток самоуправління і боротьба за рівноправні міжнародні відносини (1953-1964)” – (С.391-425). Вони побудовані на матеріалах V, VI, VII з’їздів Союзу комуністів Югославії і виражають офіційну позицію партійних та урядових органів із різноманітних питань, в т.ч. і міжнародних відносин.

Другу групу джерел з історії радянсько-югославських відносин періоду 1948-1956 років складає періодична преса обох країн. Вагомий матеріал містять газети “Правда”, “Известия”, “Правда України”, “Радянська Україна”, югославські часописи “Борба”, “Комуніст”, а також зарубіжні періодичні видання “Обрана люду”, “Руде право”, “Жиче Варшави”, “Напред”, “Под заставом интернационализма”, “Зорі популліт”, “Юманіте”, “Уніта”. При цьому слід відзначити, що преса СРСР знаходилася під жорстким контролем партійних органів, а тому матеріали, опубліковані в них, піддавалися цензурі і копіювали рішення КПРС. Югославські газети були позбавлені такого тотального контролю з боку партії та держави, тому вони, як джерела, доволі змістовні.

Складовою трьох виділених груп є джерела мемуарного характеру. Це, насамперед, спогади та щоденники відомих політичних і державних діячів М.Джіласа, А.Ранковича, Е.Карделя, С.Вукмановича-Темпо та інших. Незважаючи на те, що політична доля цих осіб різна, у свій час всі вони входили до команди Й.Броз Тіто і приймали активну участь у становленні органів МЗС Югославії та формуванні її зовнішньої політики.

Виключно важливе значення для розуміння досліджуваної проблеми мають виступи і доповіді політичних діячів Югославії – Й.Броз Тіто, Е.Карделя, Б.Кідрича, А.Ранковича, С.Вукмановича-Темпо та інших, які обіймали відповідальні партійні, урядові та громадські посади.

Радянсько-югославські відносини у перші повоєнні роки досліджувалися в СРСР, насамперед, в узагальнюючих працях з історії країн Центральної і Південно-Східної Європи. Це було викликано ідеологічними наслідками конфлікту 1948 року між ФНРЮ та СРСР. Вони стояли на заваді появі монографічних видань із даної проблеми. Зрозуміло, що в узагальнюючих дослідженнях не було можливості різнопланово розкрити двосторонні відносини у період 1948-1956 років.

Спеціальні роботи з історії Югославії, її зовнішньої політики з’явилися в СРСР після нормалізації двосторонніх стосунків у 1955-1956 роках. Це, зокрема, дослідження Ю.С.Гіренко, Л.Я.Гібіанського, С.Б.Авдашевої, Н.Васильєва, В.Гаврилова та інших. Праці названих авторів виконані на великому документальному матеріалі. Вони вирізняються новим підходом до оцінки радянсько-югославських відносин досліджуваного періоду і позбавлені ідеологічних штампів.

У 60-70-х роках ХХ століття одним із важливих напрямків радянської історіографії було дослідження питань зовнішньої політики соціалістичних країн. Особливо активно працювали Ш.Санакоєв, М.Айрапетян, А.Суходєєв, А.Бутенко. У цей же період науковці Інституту загальної історії АН СРСР підготували колективну працю з проблеми теорії та історії становлення світової системи соціалізму. У ній тема радянсько-югославських зв’язків і співпраці знайшла певне висвітлення.

В українській історіографії відсутні дослідження з проблем місця повоєнної Югославії в міжнародних відносинах, причин радянсько-югославського конфлікту та його впливу на міжнародні відносини. Винятком є монографія О.С.Бейліса. За оцінками славістів – це єдина спроба в радянській історичній науці дослідити історію Югославії після 1945 року. Однак, у роботі багато питань зовнішньополітичного характеру не висвітлюється.

Серед югославських фахівців над досліджуваною проблемою найбільш плідно і кваліфіковано працювали С.Жіванов, Д.Маркович, С.Кржавац, Р.Радойніч, Б.Ковачевич, М.Митрович, Д.Бекич, М.Обрадович, Д.Богетич, П.Пожар та інші.

Особливої уваги заслуговують наукові розвідки С.Жіванова та Д.Марковича і С.Кржваца. Зокрема, професор Белградського університету факультету політичних наук С.Жіванов дійшов висновку, що події 1948-1953 років мали глибокі корені. “Сталін, – відзначає він, – побачив в югославській революції прояв шкідливих для себе тенденцій” (С.93). Як відомо, Сталін намагався створити монолітний блок з метою нейтралізації центробіжних сил, які, за його переконанням, знаходилися в Югославії. Югославський фахівець доводить, що перший період (лютий – червень 1948 року) – це зіткнення між керівництвом ВКП(б) і КПЮ, про яке широка громадськість практично нічого не знала. З прийняттям резолюції Інформбюро (червень 1948 року) – розпочався другий етап погіршення радянсько-югославських відносин. “У резолюції Інформбюро, – підкреслює С.Живанов, – констатувалося, що югославське керівництво завершило перехід від буржуазного націоналізму до фашизму і прямої зради національних інтересів Югославії” (С.94). Отже, звинувачення стосувалися політичного переродження, ліквідації соціалізму, реставрації у країні капіталізму, встановлення в ній антикомуністичного поліцейського режиму фашистського типу. Такої точки зору притримувалося керівництво СРСР.

Із наголосом на інші сторони причин конфронтації між СРСР і Югославією виконана праця Д.Марковича та С.Кржаваца. Автори розставили акценти на такі проблеми, як причини протиріч між Сталіним і Й.Броз Тіто, зміст резолюції Інформбюро, аналіз позицій ВКП(б) і КПЮ, наслідки ідеологічної та економічної блокади для Югославії. Заслуговує на увагу другий розділ праці “Сталін проти Тіто” (С.69-124), в якому на конкретному матеріалі і прикладах показана особиста роль Й.Сталіна в розпалюванні радянсько-югославського конфлікту. Незважаючи на те, що обидва автори югослави і, зрозуміло, більше схилялися до зображення позитиву Й.Броз Тіто, тим не менше – з достатньою об’єктивністю дослідили поведінку Й.Сталіна, який, як відомо, не терпів політичних опонентів із власною думкою.

Окремо в югославській історіографії стоїть робота П.Пожара. Автор спробував у хронологічній послідовності вибудувати радянсько-югославські відносини з періоду “Листа ЦК ВКП(б) Центральному Комітету Комуністичної партії Югославії” (27 березня 1948 року), до “Декларації про відносини між Союзом комуністів Югославії і Комуністичною партією Радянського Союзу” (20 червня 1956 року). У праці зроблена спроба на основі документів цілісно дослідити динаміку двосторонніх радянсько-югославських відносин. Період 1948-1955 років ним розділений на два етапи, а саме: 1948-1953, 1953-1955 роки, що відповідає історичній дійсності.

Аналіз радянсько-української та югославської історіографії показує, що двосторонні відносини між СРСР і Югославією, а тим більше місце в них України, не виступали об’єктом історичного дослідження і лише в окремих аспектах аналізувалися істориками та економістами. В цілому завдання, визначені в дисертації, недостатньо вивчені в югославській історіографії і фрагментарно розглянуті в радянській та українській історичній науці.

Другий розділ “Реформи в Югославії та їх вплив на міжнародне становище країни” складається з двох підрозділів. У першому (2.1) –“Націоналізація промисловості” – проведено аналіз політики КПЮ по організації соціально-економічних реформ, спрямованих на зміну економічної структури довоєнної Югославії. Відзначено, що з цією метою 27 квітня 1947 року Союзна Скупщина затвердила перший п’ятирічний план на 1947-1951 роки. Доведено, що за взірець економічних перетворень була взята модель Радянського Союзу, зокрема механізм модернізації промисловості, темпи її розвитку та інше. Планом було передбачено перевищити вартість суспільного продукту відносно 1939 року в десятки разів. Згідно з цим планом обсяг видобутку нафти планувалося збільшити у 450 рази, виробництво чавуну із 101 тис. тонн довести до 350 тис. тонн.

У підрозділі детально проаналізовано хід виконання першої п’ятирічки. Доведено, що у 1947 році промислове виробництво збільшилося на 53 відсотки. Це був вражаючий успіх. Однак, в наступні роки воно стрімко скорочувалося. Зокрема, у 1948 році зросло всього на 24%, у 1949 році – на 11%, а в 1950 році – тільки на 3%. Названі чинники не сприяли міжнародній підтримці реформ в Югославії. У зв’язку з цим, очікувану фінансову допомогу із-за кордону Югославія так і не отримала. Підраховано, що міжнародні організації виділили їй тільки 5 відсотків кредитів від загальної кількості передбачених угодами.

Підрозділ (2.2) “Реформування югославського села” розкриває зміст політики КПЮ стосовно проведення реформ у сільськогосподарському виробництві. У ньому акцентується увага на тому, що у перші повоєнні роки зміни у поземельних відносинах пройшли ряд етапів, які склали основу для майбутньої колективізації. Відзначено, що до 1948 року уряд Югославії не копіював радянські методи змін на селі і тільки продовольча криза середини 1948 року змусила керівництво КПЮ взяти курс на колективізацію. Був встановлений земельний максимум у розмірі 25 гектарів. Вилучалися земельні наділи у великих землевласників, а також господарства депортованих з Югославії німців. Підраховано, що в результаті таких заходів 14,8 відсотків оброблювальної землі було сконцентровано у державному фонді.

Піддано аналізу офіційну лінію ЦК КПЮ, спрямовану на приниження ролі профспілок і встановлення комуністичної диктатури. За таких обставин, як небезпідставно відзначив югославський фахівець Е.Петрович, “...в суспільно-політичному житті країни – це було складним явищем, а однією з його причин – намагання робітників аби їх роль на підприємствах була більш відчутною і вагомою, щоб вони отримали більше повноважень при прийнятті рішень про виробництво і впорядкування суспільно-економічних відносин”. Наголошено, що перелічені чинники вели Югославію до ізоляції на міжнародному рівні.

Розділ третій – “Югославія в Ялтинсько-Потсдамській системі міжнародних відносин”. У підрозділі (3.1) “Боротьба Югославії за міжнародне визнання” розкриваються зусилля уряду країни щодо її утвердження як суб’єкта міжнародного права, аналізується участь повоєнної Югославії у вирішенні складних власних та міжнародних питань у контексті рішень Ялтинсько-Потсдамських конференцій союзників по антигітлерівській коаліції. Уряд Югославії вживав заходів стосовно втілення в життя Договору Тіто-Шубашич щодо створення Тимчасового об’єднаного уряду. Уже в березні 1945 року Договір Тіто-Шубашич вступив в дію.

Вдруге ФНРЮ заявила про себе на міжнародній арені в період створення Організації Об’єднаних Націй. Югославська делегація у складі міністра фінансів С.Жуйовича, посла у США С.Сімича прийняла участь у Конференції в м. Сан-Франциско, яка відбулася 25 квітня 1945 року. Югославія висловилася за Потсдамську повоєнну концепцію міжнародного світовлаштування. Співпрацю Югославії з ООН у перші повоєнні роки можна розділити на два періоди, а саме: 1) 1945-1948 рр.; 2) 1949-1953 рр.

Підрозділ (3.2) “Особливості радянсько-югославського конфлікту 1948 року та його вплив на міжнародні відносини в регіоні Балкан” присвячений розгляду причин та наслідків політичного протистояння СРСР та Югославії. Доведено, що у 1948 році у країнах Центрально-Східної Європи з ініціативи СРСР була організована широка антиюгославська компанія. Її зміст полягав у прагненні керівництва Радянського Союзу підпорядкувати Комуністичну партію Югославії своєму впливу, з одного боку, і не допустити проведення “антиленінських” економічних реформ, з іншого. Підкреслено, що загострення двосторонніх відносин відбувалося на тлі різкого скорочення торговельно-економічного співробітництва між СРСР та ФНРЮ. Проаналізовано діяльність дій Служби безпеки Югославії і доведено, що арешти колишніх російських емігрантів, звинувачуваних у шпигунстві на користь СРСР, носили відкритий антирадянський характер.

Владні структури Югославії звинувачувалися у потуранні органам безпеки для стеження за діяльністю не тільки представників уряду СРСР, але і чинного представника ВКП(б) у Комінтерні пана Юдіна. Крім цього, високі посадовці Югославії С.Вукманович, Б.Кідрич, О.Ранкович – за ствердженням листа – у своєму лексиконі використовують такі висловлювання: “... в СРСР при владі великодержавні шовіністи”, “...ВКП(б) вироджується”, “...СРСР намагається економічно підпорядкувати Югославію”, “...Комінформбюро – засіб проникнення і підпорядкування партійних осередків впливу ВКП(б)” і таке інше.

З’ясовано, що на нараді Комінформбюро, яка відбулася 27-28 квітня 1948 року, була прийнята резолюція “Про становище в КПЮ”. У ній були підтверджені радянські звинувачення на адресу керівників Югославської компартії. Незважаючи на це, уряд Югославії продовжував вірити у можливість припинення конфлікту, що було особливістю цього феномену у міжнародних відносинах.

У контексті двосторонніх відносин важливе значення мали рішення п’ятого з’їзду КПЮ, який відбувся 21-28 липня 1948 року.

Учасники п’ятого з’їзду не підтримали ідею канонізації Й.Сталіна як безпомилкового вождя світового комуністичного руху. Вони засудили також твердження про неприйняття КПЮ принципів пролетарського інтернаціоналізму. З 2.344 делегатів п’ятого з’їзду тільки один, а саме С.Жуйович Црні підтримав підсумковий документ наради у Бухаресті.

Кульмінації радянсько-югославські відносини досягли у листопаді 1949 року, коли нарада Комінформбюро в Будапешті прийняла резолюцію “КПЮ в руках убивць і шпигунів”. Не дивлячись на те, що “кліку Тіто” звинуватили у переході, за вказівкою англо-американських імперіалістів, від “буржуазного націоналізму до фашизму”, уряд Югославії продовжував соціально-економічні перетворення за взірцем Радянського Союзу. Як не безпідставно довів проф. Яровий В.І., Й.Броз Тіто і його оточення будь-що намагалися довести антиюгославський зміст резолюції Комінформбюро. Разом з тим, відзначено, що уже з кінця 1949 року в Югославії відбувся відхід від радянських форм і методів господарювання. Еволюція вибору моделі розвитку югославського суспільства привела до загострення міжнародних відносин у регіоні Балкан і, насамперед, між СРСР і США.

Цьому у значній мірі сприяв розрив дипломатичних відносин між СРСР і ФНРЮ, а також поглиблення американо-радянських протиріч, яке відбувалося у рамках “холодної війни”.

Підрозділ (3.3) “Вітчизняна та зарубіжна преса про радянсько-югославський конфлікт” присвячений аналізу газетних публікацій на досліджувану проблему. За змістом вони розділені на три типи:

1) прорадянський;

2) проінформбюровський, тобто, антитітовський;

3) помірковано-нейтральний.

До першого віднесена преса СРСР та підконтрольні комуністичним партіям друковані органи. Це, в першу чергу, газети “Правда”, “Известия”, “Правда Украины”, “Радянська Україна”, які відстоювали правильність зовнішньополітичного курсу ВКП(б), звинувачуючи у всіх гріхах керівництво Югославії.

Часописи “Отечествен фронт”, “Обрана люду”, “Изгрев”, “Напред”, “Зорі популіт”, “Под заставом интернационализма” віднесені до проінформбюровського типу. Вони видавалися югославськими емігрантами-інформбюровцями і друкували антиюгославські за змістом матеріали. Доведено, що вони підтримували рішення Інформбюро і виступали критиками “кліки Тіто-Ранковича”. Вміщений у них матеріал – свідчення того, що вони знаходилися під ідеологічним впливом ВКП(б) і фінансовою залежністю від СРСР.

До помірковано-нейтрального типу належала преса комуністів Італії, Францїії, Китаю – газети “Уніта”, “Юманіте”, “Женьмінь жібао”. Не дивлячись на те, що вони схвалили Резолюцію Інформбюро 1948 року, але не вимагали усунення від влади Й.Броз Тіто і його оточення, а закликали надати йому практичну допомогу в ліквідації допущених помилок.

У підрозділі (3.4) “Югославія на терезах геополітичних інтересів СРСР і США” проаналізовані зовнішньополітичні концепції двох країн стосовно ФНРЮ. Відзначено, що уже у перші повоєнні роки керівництво СРСР орієнтувало країни Східної і Південної Європи, в т.ч. і Югославію, на “соціалістичну перспективу”. Підкреслено, що уряд Югославії, керуючись нею, приступив до проведення соціально-економічних реформ та розбудови органів державної влади за досвідом СРСР. Наголошено, що за задумом керівництва СРСР цьому у значній мірі повинен був сприяти Договір про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу. Згідно з його положеннями Радянський Союз отримав можливість тримати при уряді Югославії радників, у т.ч. і військових, певну частину військ та інший персонал. У перші повоєнні роки СРСР як політично, так і дипломатично підтримував Югославію при вирішенні складних економічних і територіальних проблем. Зокрема, мова йде про надання фінансової допомоги у виді позик і кредитів, а також дипломатичної підтримки в ході встановлення державного кордону. З геополітичної точки зору СРСР вбачав у Югославії стратегічного партнера, складову соціалістичної спільноти при верховенстві Радянського Союзу.

Потепління у радянсько-югославських відносинах наступило у 1953 році після смерті Й.Сталіна. З цього періоду набуває нового забарвлення і змісту зовнішня політика СРСР. Югославію стали розглядати як важливий зовнішньополітичний суб’єкт на Балканах. З 1954 року відновлюються двосторонні радянсько-югославські економічні зв’язки, а в 1955-1956 роках нормалізувалися відносини як по державній, так і по партійній лініях. На тлі “холодної війни” і загострення відносин між Сходом і Заходом – зміна зовнішньополітичної стратегії СРСР була виправданим дипломатичним кроком.

Підкреслено, що після Другої світової війни Балкани, взагалі, і Югославія, зокрема, опинилися під пильною увагою США. Вона була викликана наступними факторами:

а) прагненням США посилити свій вплив у цьому регіоні із-за присутності військово-морських сил у Середземному морі;

б) змінами політичного устрою у багатьох балканських країнах, зокрема, в Югославії.

Історично виправданим буде виділити два етапи двосторонніх зв’язків між США і Югославією в досліджуваний період: 1945-1948 і 1949-1958 роки. Першому періоду (1945-1948 рр.) притаманна гостра конфронтація відносин між США і ФНРЮ. В їх основі лежали гострі ідеологічні протиріччя, а також конкретні незгоди між двома країнами.

Другий період (1949-1958 рр.) американо-югославських відносин припав на погіршення стосунків СРСР із Югославією. У зв’язку з цим, США докорінно переглянули свою стратегію на Балканах. Вони припинили антиюгославську істерію, а модель “самоврядного соціалізму” не ототожнювали з соціалізмом радянського зразка.

Доведено, що для погіршення радянсько-югославських відносин США вміло використали судовий процес в м.Будапешті над групою Ласла Райка і його спільниками. У контексті цього, уряд Угорщини звинувачував міністра внутрішніх справ О.Ранковича, який у жовтні 1948 року в м. Пакше мав зустріч із завербованим Управлінням держбезпеки Югославії (УДБ) і американською розвідслужбою Ласлом Райком і передав йому вказівки:

а) про повалення законного уряду Угорщини шляхом збройного перевороту;

б) про вбивство міністрів М.Ракоші, М.Форкаша і Ерне Гере.

З’ясовано, що з цього дипломатичного югославо-угорського інциденту розпочинається новий період у двосторонніх відносинах між США і ФНРЮ. Уже в 1949 році США ініціювали відновлення економічних зв’язків, підтримали кандидатуру Югославії у непостійному членстві в Раді Безпеки ООН. У січні 1950 року президент США Г.Трумен заявив, що при певних обставинах вони можуть надати Югославії воєнну допомогу в широкому розумінні слова. Розпочалось американське постачання зброї Югославії. На основі архівних даних нами встановлено, що перший потяг №2567 був відправлений в Югославію із Зальцбурга через Філлах 24 липня 1950 року. Він складався із 41 вагона, з яких 11 були завантажені важкою артилерією, 30 – боєприпасами. Другий ешелон №1969 названим маршрутом прослідував 25 липня цього ж року і складався з 39 вагонів, навантажених воєнною технікою.

Наголошено, що другим стратегічним вектором зовнішньої політики США на Балканах був економічний. Не без згоди США 1 березня 1950 року Експортно-імпортний банк виділив кредит Югославії на суму 20 млн. дол., з яких 15 млн. були призначені для закупівлі у США капітального обладнання і матеріалів для відновлення копалень по видобутку антрациту для виробництва кольорових металів: бокситів, міді, свинцю, цинку для експорту в Америку. Залишок у 5 млн. дол. спрямовувався на купівлю американського устаткування для промислових підприємств, що працювали на експорт, та воєнного спорядження. Одночасно США відкрили свої ринки для югославської сировини та напівфабрикатів, що сприяло наповненню фінансових структур Югославії конвертованою валютою. Паралельно Міжнародний банк реконструкції та розвитку виділив Югославії кредит в розмірі 25 млн. дол. За словами президента МБРР Ю.Блека, кредит виділявся для підготовки до війни та створення стратегічних центрів для агресії проти СРСР.

Проаналізовано процедуру вирішення проблеми боргів Югославії, яку США використали для власної економічної присутності в цьому регіоні. Зокрема, 13 квітня 1950 року Рада по захисту прав осіб, які володіли іноземними акціями, оприлюднила заяву, в якій йшлося про те, що югославський уряд готовий ліквідувати заборгованість довоєнної монархії в сумі 40 млн. доларів, повернення яких домагалися США. Отже, уряд Й.Броз Тіто, визнавши борги монархо-фашистського режиму Олександра і регента Павла, підкорився вимогам США.

Розділ четвертий “Україна в радянсько-югославських відносинах”. У підрозділі (4.1) “Україна в політичній співпраці з Югославією” розкривається участь України в радянсько-югославських відносинах. У ньому акцентовано, що керівництво України, як складової частини СРСР, підтримувало дипломатичний тиск на Югославію, що відповідало її статусу-кво, тобто, держави, яка делегувала де-факто частину своїх зовнішньополітичних повноважень центру. Це цілком закономірно. Україна не перша в такій ситуації – це скоріше світова практика. Викладений в підрозділі матеріал засвідчує, що партійне і радянське керівництво України було присутнє в політичній співпраці СРСР і Югославії.

У той час, коли на Паризькій мирній конференції, учасники якої обговорювали становлення югославо-італійського кордону, союзники по антигітлерівській коаліції зайняли проіталійську сторону – делегація України вважала за необхідне враховувати інтереси Югославії. Таку позицію по відношенню до Югославії українські дипломати займали і в ООН.

Помітним в україно-югославських відносинах став приїзд до Києва заступника голови Ради Міністрів Югославії Е.Карделя та Голови Ради Міністрів Хорватії В.Бакарича 6 лютого 1948 року. Під час зустрічі з в.о. Міністра закордонних справ України І.Корнійцем були обговорені питання залучення економічного потенціалу нашої країни до більш активної участі в реконструкції промисловості Югославії. Члени делегації України поставили свій підпис під підсумковим документом Дунайської конференції – Конвенцією, в якій вироблено нову концепцію судноплавства по р.Дунай.

В середині 50-х років активізувалися українсько-югославські парламентські стосунки, а також партійно-урядові зв’язки. Прикладом може слугувати приїзд в Україну югославської делегації на чолі з Й.Броз Тіто у червні 1956 року. Сам югославський керівник відзначав теплоту, з якою делегацію Югославії приймали жителі України.

Незважаючи на те, що дипломати України діяли в рамках двосторонніх радянсько-югославських відносин, обмін і спілкування парламентарів, узагальнення форм співпраці, напрацювання нових напрямків співробітництва були позитивним внеском у зв’язки двох країн.

Другий підрозділ (4.2) “Україна в торговельно-економічних та науково-технічних зв’язках з Югославією” присвячений місцю України в двосторонніх радянсько-югославських економічних відносинах. У ньому наголошується на активній участі України в економічній та науково-технічній співпраці з Югославією після нормалізації відносин між СРСР та Югославією. У структурі українського експорту в Югославію перше місце займали товари групи “паливо, мінеральна сировина та метали”. Підприємства України відправляли в Югославію кам’яне вугілля, чавун і прокат чорних металів, алюміній, хімічну сировину, залізну руду. На долю України товарів групи “паливо, сировина і метали” припадало більше половини усього радянського експорту в Югославію. В окремі роки Україна експортувала їх на суму 15,3 млн. дол.

Товари групи “машини та обладнання” займали друге місце в структурі експорту України Югославії. Щорічно Україна експортувала їх на суму 10 млн. крб.

У той же час, промисловість України задовольняла свої потреби у свинцю, прокаті чорних металів, фанері та деяких інших товарах. Югославська доля товарів групи “паливо, мінеральна сировина та метали” в українському імпорті щорічно становила 3,7 млн. крб., що складало 50 відсотків експорту Югославії в Радянський Союз.

На українських будівельних організаціях проходили стажування майбутні югославські фахівці. Зокрема, вони цікавилися методами будівництва житлових масивів Залізничного та Дарницького районів, а також вивчали архітектурні новинки під час забудови Хрещатика.

Важливе значення для розвитку міждержавних науково-технічних зв’язків мала співпраця дослідних центрів та вищих навчальних закладів. Вчені України запрошувалися на конференції, симпозіуми та наради.

У висновках дисертації узагальнено результати проведеного дослідження відповідно до поставленої мети і завдань.

1. Показано, що уже в перші повоєнні роки уряд Югославії приступив до реформування політичної та економічної систем країни. Стратегічними завданнями були націоналізація промисловості та колективізація сільського господарства. Слід зауважити, що вони проводилися в рамках першого п’ятирічного плану, затвердженого 27 квітня 1947 року на період 1947-1951 років.

2. Аналіз здійснення суспільно-політичних реформ дає підставу оцінити їх, з одного боку, як позитивні, з іншого, як такі, що не позбавлені проблемних компонентів. Зокрема, копіюючи модель індустріалізації і колективізації Радянського Союзу, уряд Югославії свідомо завищив завдання першої п’ятирічки, а його механізми модернізації економіки, темпи її розвитку штучно переніс на югославський господарський організм. Прийняття низки законів політичного і економічного характеру не сприяли розвитку ринкової економіки в Югославії. Фінансування індустріалізації планувалося за рахунок сільського господарства, що практикувалося в Радянському Союзі і засуджувалося країнами з ринковою економікою та міжнародними фінансовими організаціями. На даному етапі керівництво КПЮ і Югославії намагалися вирішувати господарські проблеми при збереженні “командної” ролі політичного осередку і держави, не допускаючи розвитку ринкових відносин і приватної ініціативи. Як аргументовано довів