ЛУГАНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

МИХАЙЛИЧЕНКО Олег Володимирович

УДК 37.01.03

МУЗИЧНО-ЕСТЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ

ДІТЕЙ ТА МОЛОДІ В УКРАЇНІ

В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ — НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

13.00.01 — Загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора педагогічних наук

Луганськ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Сумському державному педагогічному університеті ім. А.С.Макаренка, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант: |

дійсний член АПН України, доктор педагогічних наук, професор Євтух Микола Борисович, Академія педагогічних наук України, академік-секретар Відділення педагогіки та психології вищої школи (м. Київ). | Офіційні опоненти: | - член-кореспондент АПН України, доктор педагогічних наук, професор Шевченко Галина Павлівна, Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля , завідувач кафедри педагогіки (м. Луганськ); |

- доктор педагогічних наук, професор

Падалка Галина Микитівна,

Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова, професор кафедри фортепіанного виконавства та художньої культури (м. Київ); |

- доктор педагогічних наук, професор

Орлов Валерій Федорович, Інститут педагогіки і психології професійної освіти АПН України, старший науковий співробітник відділу теорії і практики педагогічної майстерності (м. Київ). |

Захист дисертації відбудеться 17 травня 2007 р. о 13-00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 29.053.01 у Луганському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 91011, м. Луганськ, вул. Оборонна, 2.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 91011, м. Луганськ, вул. Оборонна, 2

Автореферат розісланий 17 квітня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.Л.Бутенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Кінець ХХ – початок ХХІ століття є періодом радикального оновлення освіти України, що пояснюється соціально-економічними, політичними й світоглядними зрушеннями в сучасному суспільстві.

Створення незалежної Української держави – це є не тільки величезним досягненням нашого народу у боротьбі за свій суверенітет, а й новим етапом гуманізації всіх сфер життя. Ось чому у державній концепції розвитку загальноосвітньої школи йдеться про те, що “…освіта ХХІ століття – це освіта для людини. Її стрижень – розвиваюча, культурологічна домінанта, виховання відповідальної особистості, яка прагне змінити на краще своє життя і життя своєї країни”.

Сучасний культурно-освітній простір відзначається продукуванням і впровадженням у життя принципово нових педагогічних концепцій, систем, навчальних і виховних технологій. Але створення нового неможливо без урахування надбань усього багатовікового минулого. Це, по-перше, пояснюється тим, що за певних соціально-політичних та ідеологічних причин історія вітчизняної гуманітарної науки залишалася поза увагою дослідників як окремий і повноцінний об’єкт наукового дослідження. Головним чином вона розглядалася в широкому контексті педагогічної науки Росії та Радянського Союзу.

Лише останнім часом з’явилися наукові розвідки, присвячені окремим видатним постатям або окремим локальним періодам, що вважалися своєрідними „білими плямами” в історії розвитку освіти України. Особливо це стосується вітчизняної музичної педагогіки. Існує нагальна потреба в дослідженні, яке б давало повне, глибоке та розгорнуте у часі уявлення про розвиток музично-естетичного виховання дітей та молоді.

В історії культури України періодом національної самоідентифікації та самоутвердження є друга половина ХІХ – початок ХХ століття, коли відбувалися так звані тектонічні культурні зсуви. Саме на цей період припадає виникнення та становлення українського професійного театру, авангардові пошуки в усіх галузях мистецької діяльності, у тому числі й музичній. Ці процеси були суголосними провідним тенденціям світового гуманітарного руху, зокрема, музично-педагогічного. Саме цим пояснюється один із аспектів актуальності нашого дослідження.

Виявляється, що раніше продуковані ідеї не завжди використовувалися сучасниками і набувають своєї „нової актуальності” лише з плином часу, тобто у майбутньому, за сприятливих для них соціально-педагогічних умов.

Необхідністю введення до активного наукового обігу сьогодення віддалених у часі та раніше невикористаних (або не використаних максимально) ідей та досвіду музично-естетичного виховання підтверджується актуальність нашого дослідження.

Найбільш плідним і значним періодом розвитку музично-естетичної творчості в Україні є друга половина ХІХ – початок ХХ століття. Діяльність видатних композиторів (В.Барвінський, А.Вахнянин, М.Вербицький, М.Вериківський, С.Воробкевич, П.Козицький, М.Колеса, О.Кошиць, М.Лисенко, М.Леонтович, С.Людкевич, Б.Лятошинський, В.Матюк, П.Ніщинський, Н.Нижанківський, Б.Підгорецький, Л.Ревуцький, П.Сокальський, Я.Степовий, К.Стеценко, Ф.Якименко, та ін.), громадських діячів і письменників (Т.Шевченко, Б.Грінченко, М.Драгоманов, М.Грушевський, І.Франко, М.Павлик, Леся Українка та ін.), музикознавців (М.Грінченко, В.Витвицький, К.Квітка, Ф.Колеса, С.Людкевич, Ф.Стешко, О.Хоминський, та ін.), музикантів-виконавців (І.Алчевський, С.Крушельницька, М.Менцинський, О.Мишуга), окремих творчих спілок і товариств того періоду – Київське відділення Імператорського російського музичного товариства, „Боян” (Львів та інші міста), „Просвіта” (Київ), „Торбан” (Львів), „Союз співацьких і музичних товариств”(Львів), Київське літературно-артистичне товариство та ін. значно вплинули на розвиток теорії та практики музично-естетичного виховання дітей та молоді. До цього слід віднести науково-методичні пошуки В.Смоленського, С.Миропольського, Б.Асаф’єва, Б.Яворського, чиї ідеї зумовлювали розвиток саме музично-освітньої справи, зокрема теорії і практики музичної педагогіки.

У різні періоди дослідженням процесів історії української педагогіки займалися О.Адаменко, Л.Баїк, С.Бабишин, І.Борисов, А.Відченко, М.Грищенко, М.Гриценко, Д.Герцюк, М.Грушевський, О.Дзеверін, М.Євтух, С.Золотухіна, І.Зязюн, А.Ігнат, Н.Калениченко, І.Кашула, М.Коваль, В.Курило, І.Курляк, В.Кравець, О.Кондратюк, М.Левківський, О.Мазуркевич, В.Микитась, О.Мишанич, Б.Мітюров, Ф.Науменко, М.Ніжинський, Н.Ничкало, Л.Попова, І.Пуха, В.Савинець, М.Стельмахович, Б.Ступарик, О.Сухомлинська, С.Чавдаров, Л.Юрченко, М.Ярмаченко та ін. Ці дослідження увійшли в скарбницю загальних наукових досягнень української педагогіки.

У радянський період вітчизняної історії питання музично-естетичного виховання дітей та молоді розглядалися лише в розлогому контексті аналізу творчої діяльності окремих композиторів. Про це свідчать дослідження М.Гордійчука, М.Загайкевич, С.Павлишин, Л.Пархоменко та інших. Але за відповідних ідеологічних умов тих часів деякі аспекти педагогічної діяльності відомих митців, їхні духовно-релiгiйнi настанови не розкривалися в повному обсязi.

Ця утворена наукова лакуна в останні десятиріччя була заповнена ґрунтовними дослідженнями, де висвітлена музично-педагогічна діяльність українських композиторів М.Леонтовича (Л.Iванова), К.Стеценка (Є.Федотов), С.Людкевича (С.Процик), В.Верховинця (Н.Дем’янко), Н.Вахнянина, В.Матюка, М.Копка (І.Фрайт) та інших.

Вивчення процесу становлення та розвитку музично-естетичного виховання в Українi дослiджуваного нами перiоду було предметом наукових праць його сучасників. Ця проблема розроблялася Д.Ахшарумовим, А.Вахнянином, С.Людкевичем, В.Матюком, С.Миропольським, П.Сокальським, та iн. Саме вони, усвiдомлюючи важливiсть музичного мистецтва у вихованнi пiдростаючого поколiння, зробили вагомий внесок у розвиток теорії музичного виховання, яка ґрунтувалася на результатах глибокого вивчення iсторико-культурних надбань нашого народу, що забезпечувало виховання дітей та молоді на національному ґрунті.

У педагогічний науці радянського періоду загальні питання історичного розвитку музично-естетичного виховання дітей та молоді, еволюції форм i методів навчання музики розглядалися в дослідженнях I.Анiсiмової, О.Апраксiної, Н.Добровольської, А.Калениченко, Л.Коваль, Д.Локшина, Є.Марченка, Л.Масол, В.Орлова, О.Ростовського, Г.Падалки, О.Рудницької, Л.Хлєбнiкової, Т.Цвелих, Г.Шевченко та інших. Цi роботи мiстять багатий фактичний матерiал, дають певнi уявлення про тенденцiї та особливостi музично-естетичного виховання в рiзних регiонах, на окремих iсторичних етапах.

Останнім часом здійснена низка дисертаційних досліджень, де розкривається сутність підготовки майбутніх фахівців до музично-педагогічної діяльності у галузі середньої та вищої освіти (Б.Брилін, Т.Грищенко, Н.Згурська, В.Крицький, В.Кузмічова, О.Ляшенко, І.Мостова, О.Овчарук, А.Омельченко, В.Орлов, Л.Побережна, Л.Проців, М.Семко, І.Сташевська, Т.Танько, В.Федорчук, Л.Шевченко та ін.). Ці праці визначають особливості окремих напрямків роботи щодо удосконалення музичної освіти та виховання дітей та молоді в сучасних умовах.

Але значних досліджень, де б висвітлювалися етапи становлення та наскрізний розвиток процесу загального музично-естетичного виховання дітей та молоді в контексті розвитку освітніх процесів в Україні періоду другої половини ХІХ – початку ХХ століття, поєднання його з сучасною теорією та практикою музично-естетичного виховання дітей та молоді, ми не зустрічали.

Це складає основне методологічне протиріччя, яке виникає між емпіричним досвідом практики музично-естетичного виховання минулого з сучасними змістовно-теоретичними підходами до цього процесу.

Ще одне – історичне протиріччя – виникає в результаті протистояння минулого та сьогодення. Це стосується і педагогічної сфери діяльності, коли розроблені та запроваджені навчально-виховні системи з плином часу випрацьовують свій ресурс. Тоді виникає протиріччя між потребами відповідного історичного періоду та вже застарілими педагогічними ідеями та концепціями. Тому наше дослідження сприятиме подоланню історичного протиріччя, відновленню втрачених традицій і зв’язків, встановленню наступності поколінь науковців і ідей у галузі музично-естетичного виховання дітей та молоді.

Третє – комунікативне протиріччя – пов’язане зі специфікою здійснення музичного навчання та виховання як комунікативного акту, тобто процесу передачі та отримання відповідної інформації. Традиційно відсутність одного з обов’язкових комунікативних компонентів призводить до порушення діалогу між його учасниками та виникнення комунікативного протиріччя. Його подоланню сприятиме розроблена та запропонована в дисертації система теоретичних основ музично-естетичного виховання, застосування якої на практиці забезпечить ефективність педагогічних комунікацій.

Отже, актуальність, теоретична та практична значущість вирішення проблеми, її недостатня розробленість у науковій літературі зумовили вибір теми дисертаційного дослідження „Музично-естетичне виховання дітей та молоді в Україні в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є частиною комплексної теми науково-дослідної роботи кафедри педагогіки Київського національного лінгвістичного університету „Дослідження проблем удосконалення підготовки вчителя, вихователя у вищій школі в контексті досягнень національної та світової науки і освіти” (державний реєстраційний номер держбюджетної теми – 0103U000919). Тему узгоджено Радою з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології АПН України (протокол №4 від 4 червня 1998 р.).

Хронологічні межі дослідження охоплюють другу половину ХІХ століття, що пов’язано з виникненням широкого музично-просвітницького руху та музичної освіти, та початок ХХ ст., який характеризується становленням системи музично-естетичного виховання й навчання дітей та молоді в Україні.

Нижня межа – друга половина ХІХ століття – обумовлена інтенсифікацією процесу національного самоусвідомлення внаслідок реформ 1860-х років, зрушеннями в освітній галузі, чим саме й пояснюється активність соціально-політичного руху, гуртування інтелектуальних і творчих сил національно налаштованої інтелігенції, активність пошуку у всіх галузях мистецької та музично-педагогічної діяльності.

Верхня межа – початок ХХ століття – є періодом логічного завершення тих процесів, які були започатковані в другій половині попереднього століття, остаточним формуванням системи музично-естетичного виховання дітей та молоді, утворенням відповідних соціально-культурних інституцій і музично-освітніх закладів.

Об’єктом дослідження є процес музично-естетичного виховання молоді в Україні.

Предмет дослідження – розвиток змісту, форм і методів організації процесу музично-естетичного виховання дітей та молоді в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття.

Мета дослідження – здійснити історико-педагогічну реконструкцію процесу музично-естетичного виховання дітей та молоді в Україні в другій половині ХІХ – початку ХХ ст., визначити його основні педагогічні засади та надбання, які стали основою сучасної концепції музичної педагогіки.

Завдання дослідження:

· визначити історичні передумови, основні етапи розвитку та напрями процесу музично-естетичного виховання дітей та молоді в Україні у другій половині XIX – початку ХХ століття;

· визначити основні форми організації та методи музично-естетичного виховання дітей та молоді в Україні у другій половині ХІХ – початку ХХ століття;

· розкрити роль музично-просвітницької діяльності видатних українських громадських діячів, композиторів, музикантів-виконавців, творчих об’єднань в Україні у другій половині ХІХ – початку ХХ століття в становленні системи музично-естетичного виховання дітей та молоді;

· виокремити кобзарське мистецтво та побутові мистецькі явища як окремі форми організації музично-естетичного виховання дітей та молоді;

· на підставі аналізу історико-педагогічного досвіду обґрунтувати теоретичні основи музичного навчання та виховання в сучасних закладах освіти та позашкільних освітніх установах.

Методологічна основа дослідження базується на: положеннях системного підходу, здійснюваного в процесі дослідження суспільних явищ; філософських засадах щодо взаємозв’язку та взаємообумовленості явищ і необхідності їх вивчення з урахуванням конкретних історичних умов; ідей про соціальну обумовленість освіти, системи навчання та виховання; фундаментальних положень про цілісну структурність і діалектизм суспільних явищ; концептуальних засадах культурологічного підходу, за яким будь-яке соціальне явище розглядається як органічна складова загальнокультурного руху; ідей теорії історичної компетентності в індивідуалізованому просторі культури, розробленої з урахуванням специфіки соціально-культурного розвитку людства другої половини ХІХ – початку ХХ століття.

Теоретичну основу дослідження становлять:

· положення, узагальнення, висновки філософів, педагогів з питань розвитку вітчизняної освіти (В.Андрущенко, Д.Герцюк, М.Гриценко, М.Грищенко, М.Грушевський, О.Дзеверін, М.Євтух, А.Ігнат, С.Золотухіна І.Зязюн, Н.Калениченко, І.Кашула, М.Коваль, І.Курляк, В.Курило, В.Кравець, О.Кондратюк, В.Кремень, О.Мазуркевич, В.Микитась, О.Мишанич, Б.Мітюров, Ф.Науменко, Н.Ничкало, М.Ніжинський, Л.Попова, І.Пуха, В.Савинець, М.Стельмахович, Б.Ступарик, О.Сухомлинська, С.Чавдаров, Л.Юрченко, М.Ярмаченко, ін.);

· праці істориків, культурологів, мистецтвознавців з питань розвитку вітчизняної культури в суспільно-політичному контексті (В.Верстюк, М.Гордійчук, М.Грушевський, Т.Гунчак, В.Даниленко, Д.Дорошенко, І.Крип'якевич, Е.Кучменко, Л.Левчук, І.Огієнко, О.Субтельний, М.Ржевська, О.Шевчук, ін.);

· дослідження з проблем становлення та розвитку національної освіти та педагогічної думки (В.Андрущенко, Г.Васькович, Г.Ващенко, Л.Вовк, М.Євтух, В.Курило, М.Левківський, Ст.Сірополко, О.Сухомлинська, М.Ярмаченко, ін.);

· документи, висновки наукових праць як психолого-педагогічні засади національного виховання (Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті, Концепція національного виховання, Концепція 12-річної середньої загальноосвітньої школи; Г.Балл, О.Вишневський, В.Кузь, І.Мартинюк, С.Науменко, З.Сергійчук, ін.);

· концепції реформування мистецької освіти та музичного виховання в Україні (Т.Гризоглазова, І.Зязюн, Л.Коваль, Г.Масол, О.Олексюк, В.Орлов, Г.Падалка, О.Ростовський, О.Рудницька, Т.Танько, Г.Шевченко, В.Шульгіна, О.Щолокова, ін.).

Методи дослідження: Для розв’язання поставлених завдань використовувалися загальнонаукові методи теоретичного дослідження, що забезпечили комплексне пізнання предмета дослідження: аналіз філософської, соціологічної, психолого-педагогічної, мистецтвознавчої літератури з метою усвідомлення історичних фактів; систематизації, класифікації, узагальнення теоретичних даних для виведення та обґрунтування теоретичних понять; порівняння історичних фактів, висвітлених у науково-педагогічних та історичних першоджерелах, з точки зору їхнього впливу на сучасну теорію й практику музично-естетичного виховання дітей та молоді в Україні; індуктивний аналіз практики музично-педагогічної діяльності представників культури та мистецтва, зокрема композиторів і виконавців, з метою визначення основної мети та змісту їхньої музично-естетичної спадщини.

Концепція дослідження базується на твердженні про те, що музично-естетичне виховання дітей та молоді в Україні у другій половині ХІХ – початку ХХ століття здійснювалося за напрямками, які у процесуальному значенні наприкінці ХІХ ст. набули ознаки системності та метою яких стало відродження і становлення національної культури та самосвідомості українського народу на основі історичних соціально-культурних надбань і традицій. Вони базувалися на:

· історичному та теоретичному досвіді, накопиченому суспільством і відтвореному у літературних і музичних творах митців, фольклорі, теоретичних працях громадських, педагогічних, мистецьких і релігійних діячів;

· практичній творчій діяльності видатних професійних виконавців і представників аматорського мистецтва та залучення до цього дітей та молоді;

· діяльності громадських і культурно-освітніх організацій з пропаганди українського музичного мистецтва, формування системи музично-естетичного навчання та виховання дітей та молоді;

· роботі загальноосвітніх і професійних навчальних закладів, де розроблялися науково обґрунтовані методики музично-естетичного виховання дітей та молоді у різних видах творчої діяльності;

· традиціях побутового народно-інструментального виконавства та музикування, що базувалося на історичних зразках української художньої творчості.

Термін „музично-естетичне виховання” за останні роки активно вивчався у педагогічній науці, але до цього часу не отримав свого термінологічного визначення як окрема категорія. Одночасно функціонують і застосовуються інші терміни: „музичне виховання”, „музична освіта”, „естетичне виховання” та ін. Їхній зміст обмежується сприйняттям музичного та інших видів мистецтва як діалектичних комунікативних процесів, що впливають на формування критичного ставлення людини до прекрасних і потворних проявів людського буття, прищеплення їй навичок художнього мислення, адекватного реагування та відповідної поведінки. Наше визначення цього терміна є концептуальним і має таке тлумачення:

Музично-естетичне виховання – це діалектична взаємодія інституцій створення, накопичення та збереження досвіду національного музичного мистецтва з процесами передачі цього досвіду із покоління в покоління у відповідних суспільно-історичному та соціально-економічному контекстах. Разом з тим це процес передачі та засвоєння особистістю емоційно-художніх образів українського, зарубіжного музичного та суміжних з ним мистецтв, які спроможні спонукати її до творчої діяльності та створення навколо себе життя, побудованого на кращих морально-естетичних вартостях, вироблених людством.

Джерельну базу дослідження складають матеріали Центрального державного історичного архіву (ЦДІА) (м. Київ) (ф. , 442), ЦДІА у м. Львові (ф.146), Державного архіву м. Києва (ф. XYII), матеріали Національної наукової бібліотеки України ім.В.Вернадського, Національної наукової бібліотеки у Львові ім.В.Стефаника, Сумської обласної наукової бібліотеки ім.Н.Крупської, законодавчі й нормативні акти, матеріали з’їздів, конференцій, нарад з народної освіти, навчальні плани, програми, методичні матеріали закладів освіти України другої половини ХІХ – початку ХХ ст., наукові праці вітчизняних педагогів, громадських та культурних діячів того часу (С.Воробкевич, О.Духнович, І.Кипріян, С.Людкевич, В.Матюк, С.Миропольський, С.Сірополко, В.Смоленський та ін.), публікації в періодичних педагогічних та громадсько-просвітницьких виданнях досліджуваного періоду („Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России”, „Буковина”, „Вiльна Україна”, „Галичанин”, „Голос Москвы”, „Діло”, „Зоря”, „Народня просвiта”, „Православный собеседник”, „Софіївська збірка” (Львiв)”, „Киевские епархиальные ведомости”, „Слово”, „Лiтературно-науковий вiсник”, „Одесский вестник”, „Полтавские губернские ведомости” „Южный край”, „Театр в карикатурах”, „Громадська думка”, „Рада”, „Альманах музичний” „Iлюстрований музичний календар”, „Вечiрнiй Київ”), узагальнюючі наукові праці з проблем історії розвитку освіти України (В.Андрущенко, М.Грищенко, М.Грушевський, М.Євтух, В.Курило, М.Левківський, М.Стельмахович, Б.Ступарик, М.Ярмаченко та ін.), методології історико-педагогічного дослідження (Л.Ваховський, В.Лутай, О.Сухомлинська та ін.), історії музично-естетичного виховання в Україні (О.Апраксіна, Л.Баренбойм, Д.Ліхачов, Д.Локшин, О.Шреєр-Ткаченко, Т.Шамаєва), теорії і практики сучасної музичної педагогіки (Л.Коваль, Г.Масол, О.Олексюк, В.Орлов, Г.Падалка, О.Ростовський, О.Рудницька, Т.Танько, Г.Шевченко, В.Шульгіна, О.Щолокова та ін.), сучасні дисертаційні дослідження, монографії, статті з проблем теорії та історії музично-естетичного виховання дітей та молоді, довідково-енциклопедична література.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

вперше:

- визначені історично-синкретичний і ортодоксально-секуляризаційний періоди, які стали історичними передумовами виникнення процесу музично-естетичного виховання дітей та молоді в Україні; змістовно-визначальний і педагогічно-спрямований етапи як складові процесу становлення та розвитку музично-естетичного виховання дітей та молоді в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ ст.;

- виокремлено найпоширеніші напрямки організації музично-естетичного виховання дітей та молоді у зазначений хронологічний період: освітній (музично-освітня діяльність загальноосвітніх і музичних навчальних закладів); громадсько-просвітницький (музично-освітня діяльність громадських та музичних товариств і організацій); композиторсько-виконавський (музично-освітня діяльність видатних українських композиторів і виконавців); аматорський (діяльність аматорських музичних колективів народно-інструментальної творчості); фольклорний (кобзарське мистецтво, побутові мистецькі явища);

- проаналізовано та встановлено значення музично-педагогічної діяльності видатних українських виконавців (І.Алчевського, С.Крушельницької, М.Менцинського, О.Мишуги та ін);

- визначено динаміку виникнення та розвитку основних форм організації та методів музично-естетичного виховання дітей та молоді в Україні у другій половині ХІХ – початку ХХ століття в контексті громадсько-освітнього руху та практиці діяльності загальноосвітніх та музичних освітніх закладів;

- визначені у якості окремих форм організації музично-естетичного виховання дітей та молоді кобзарське мистецтво та побутові мистецькі явища (побутове музикування, народно-інструментальне виконавство);

дістало подальшого розвитку:

- вивчення педагогічної діяльності українських композиторів, їхньої ролі у становленні системи музично-естетичного виховання дітей та молоді (А.Вахнянин, С.Воробкевич, Д.Леонтович, М.Лисенко, С.Людкевич, Я.Степовий, К.Стеценко та ін.);

- обґрунтування теоретичних основ музично-естетичного навчання й виховання дітей та молоді. Запропоновано визначення основних теоретичних понять музичної педагогіки (зміст, закономірності, принципи, рушійні сили, форми організації, методи).

Теоретичне значення дослідження полягає у тому, що в роботі визначені історико-педагогічні засади музично-естетичного виховання дітей та молоді в Україні другої половини ХІХ – на початку ХХ ст. та на цій основі обґрунтовані загальні положення музичного навчання та виховання в сучасних закладах освіти і позашкільних освітніх установах, уточнено зміст базових понять теорії музичного навчання та виховання.

Практичне значення дослідження полягає у можливості використання нових фактів розвитку теорії та практики музично-естетичного виховання дітей та молоді, які висвітлені у дисертації та публікаціях за матеріалами дослідження, у навчальному процесі педагогічних і музичних закладів освіти по підготовці педагогічних кадрів, зокрема у навчальних програмах педагогічних дисциплін. Матеріали дисертації містять пропозиції для удосконалення практики музично-естетичного виховання дітей та молоді в сучасних закладах освіти різного рівня, для підготовки підручників та навчальних посібників з питань музично-естетичної освіти, для подальшого обґрунтування сучасної теорії і практики музично-естетичного виховання, музичної освіти.

За матеріалами дослідження видано навчальний посібник „Основи загальної та музичної педагогіки”, який використовується в навчальному процесі вищих навчальних закладів педагогічного та мистецького профілю.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри педагогіки Київського національного лінгвістичного університету (1999-2003), кафедри теорії та історії культури Національної музичної академії ім. П.І.Чайковського (2003-2005), кафедри педагогіки Сумського державного педагогічного університету ім. А.С.Макаренка (2003-2006); на Міжнародних науково-практичних конференціях: „Україна, українці, українознавство на межі тисячоліть” (Київ, 1999), „Гуманізація навчально-виховного процесу” (Слов’янськ, 1999), „Мистецька освіта в контексті європейської інтеграції” (Суми – Київ, 2004), ЮНЕСКО “ЛІНГВАПАКС–YIII” (Київ, 2000), „Kultura i еdukacja vuzyczna” (Кельце, Польща, 2006); Всеукраїнських науково-практичних конференціях: „Музичний ландшафт України: школи, регіони, індивідуальності” (Суми, 1999), „Музична освіта в контексті світового досвіду” (Київ, 2002), „Сучасна мистецька освіта: реалії та перспективи” (Суми, 2003).

Кандидатська дисертація на тему „Поліпшення естетичного виховання підлітків засобами музики” (спеціальність 13.00.01 – теорія та історія педагогіки) була захищена у 1985 році в Київському державному університеті ім. Т.Г.Шевченка. Матеріали кандидатської дисертації в тексті докторської дисертації не використовувалися.

Публікації. Основні результати дослідження відображено у 45 публікаціях. З них: 2 монографії, 1 навчальний посібник, 2 книжки історичних нарисів, 1 брошура, 29 статей у фахових збірниках наукових праць, 7 статей в інших виданнях, 3 статті у збірниках матеріалів наукових конференцій.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається з вступу, п’яти розділів, висновків до кожного з них, загальних висновків, списку використаних джерел (384 найменування). Загальний обсяг дисертації – 397 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність дослідження, визначені проблема, об’єкт, предмет, завдання дослідження, теоретична основа дослідження, методи, наукова новизна та практичне значення дисертації, окреслено джерельну базу та сформульовано концепцію дослідження.

У першому розділі „Історико-теоретичні передумови виникнення музично-естетичної думки і виховання” представлено історіографічний аналіз стану вивчення проблеми, розглядаються та аналізуються сучасні наукові дослідження проблем музично-естетичного виховання дітей та молоді.

Аналізуючи сучасні наукові джерела, слід відзначити, що дослідження проблем музично-естетичного виховання дітей та молоді здійснюється за такими напрямками:

1. Дослідження, присвячені загальним проблемам музичної творчості в контексті розвитку художньої культури в Україні, – це праці істориків, мистецтвознавців, педагогів, філософів, видатних громадських діячів, які тісно пов’язують суспільно-економічні процеси з розвитком культури, освіти в Україні в методологічному, теоретичному та комунікативному аспектах (В.Верстюк, М.Гордійчук, М.Грушевський, Т.Гунчак, В.Даниленко, Д.Дорошенко, І.Крип'якевич, Е.Кучменко, Л.Левчук, І.Огієнко, О.Субтельний, М.Ржевська, О.Шевчук, ін.).

2. Дослідження, присвячені мистецьким надбанням і музично-педагогічній діяльності українських композиторів і виконавців (Н.Дем’янко, Л.Iванова, С.Процик, Є.Федотов, І.Фрайт та ін.).

3. Дослідження, в яких аналізується процес становлення та розвитку музичної освіти та виховання (Б.Брилін, Т.Грищенко, Н.Згурська, В.Крицький, В.Кузмічова, О.Ляшенко, І.Мостова, О.Овчарук, А.Омельченко, В.Орлов, Л.Побережна, Л.Проців, М.Семко, І.Сташевська, Т.Танько, В.Федорчук, Л.Шевченко та ін.).

На основі аналізу історико-теоретичного матеріалу щодо процесу розвитку музичної культури та музично-естетичного виховання дітей та молоді визначені основні історичні періоди, що передували формуванню системи музично-естетичного виховання дітей та молоді, етапи та напрями його розвитку в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Періоди, що передували формуванню системи музично-естетичного виховання дітей та молоді в Україні:

· історико-синкретичний, який тривав від стародавніх часів до ХІ століття, коли вплив музичних явищ на людей характеризувався синкретичністю – невід’ємністю від повсякденного побуту, ґрунтованого на ритуалах і традиціях релігійного та народно-традиційного характеру;

· ортодоксально-секуляризаційний (ХІ ст. – ХІХ ст.), який характеризується діяльністю музичних осередків культових закладів, що поступово поєднували релігійну спрямованість музичного оформлення культових обрядів з професійним музичним навчанням і вихованням світського характеру.

Етапи становлення і розвитку системи музично-естетичного виховання дітей та молоді в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ століття:

· змістовно-визначальний, який охоплює період 1860-1880-тих років і характеризується становленням самосвідомості національно налаштованої української інтелігенції, визначенням основних завдань музичного виховання, появою перших форм організації музично-естетичного виховання дітей та молоді, створенням музичних навчальних закладів;

· педагогічно спрямований, який розпочався наприкінці ХІХ ст. і визначився цілеспрямованою педагогічною діяльністю видатних українських композиторів і виконавців, побудованою на науково-методичних засадах, створенням музично-просвітницьких організацій, розширенням мережі музичних навчальних закладів і побутового музикування, що поклало початок створенню системи музично-естетичного виховання дітей та молоді в Україні.

Напрямки музично-естетичного виховання дітей та молоді:

· освітній (музично-освітня діяльність загальноосвітніх та музичних навчальних закладів: Київське музичне училище, Харківські музичні класи, Одеська школа аматорів музики, Київський інститут шляхетних дівчат, музичні школи при товариствах „Боян” у Львові та інших містах);

· громадсько-просвітницький (музично-освітня діяльність таких громадських товариств і організацій, як „Просвіта” (Львів), „Руська бесіда” (Чернівці), „Союз співацьких і музичних товариств” (Львів), відділення Імператорського російського музичного товариства (Київ та інші міста), „Галицьке музичне товариство” та „Боян” (Львів та інші міста), „Торбан” (Львів), „Український клуб” (Київ), Київське літературно-артистичне товариство, „Общество изящных искусств” (Одеса), „Житомирське артистичне товариство”, „Полтавське артистичне товариство” та ін.);

· композиторсько-виконавський (музично-освітня діяльність видатних українських композиторів і виконавців: І.Алчевського А.Вахнянина, В.Верховинця, С.Воробкевича, С.Крушельницької, Д.Леонтовича, С.Людкевича, М.Лисенка, М.Менцинського, О.Мишуги, Б.Підгорецького, Д.Січинського, П.Сокальського, Я.Степового, К.Стеценка, Г.Хоткевича);

· аматорський (діяльність аматорських музичних колективів народно-інструментальної музики: домрово-балалаєчні оркестри у Києві та інших містах, капели бандуристів, оркестри неаполітанського складу та ін.);

· фольклорний (кобзарське митецтво та побутове народно-інструментальне музикування).

Розкривається значення та роль музично-естетичного виховання молоді у творчій спадщині Т.Шевченка, О.Духновича, І.Франка, Лесі Українки, Ю.Федьковича, С.Сірополка, С.Миропольського.

Особлива увага приділяється визначенню ролі та значення педагогічної спадщини С.Миропольського та С.Сірополка, які вперше поставили питання науково-педагогічного підходу до музично-естетичного виховання дітей та молоді, зробили спробу його науково-теоретичного обґрунтування, визначення основних понять та змісту. Ними визначаються такі категорії, як „естетичне сприйняття”, „естетичні потреби”, „естетичне почуття”, „естетичний ідеал”, „естетичні нахили”, „естетичний смак”.

Під естетичним вихованням С.Миропольський розумів процес формування у людини здібностей сприйняття та правильного розуміння прекрасного, що можна досягти виконанням таких завдань: виявлення естетичних здібностей, формування естетичного сприйняття, задоволення художньо-естетичних потреб, формування естетичного ідеалу, розвиток естетичного смаку.

С.Сірополко основною метою музичного виховання вважав навчання дітей розумінню музики, досягнення якого можна здійснити за допомогою двох напрямків роботи: перший – ознайомлення дітей та молоді з народною музикою та творами великих композиторів; другий – організація музичних гуртків, в яких можна вивчати музичну грамоту, історію музики, навчати гри на музичних інструментах.

Отже, у другій половині ХІХ ст. остаточно сформувалося уявлення про музичне й естетичне виховання як соціальне явище. Визначилися його основні історичні передумови та напрямки, що створили перспективу подальшого розвитку педагогічної системи організації та керівництва музично-естетичним вихованням дітей та молоді в Україні.

У другому розділі „Музично-естетичне виховання дітей та молоді в контексті громадсько-освітнього руху в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ століття” визначена загальна історична ситуація, регіональна специфіка громадсько-освітнього руху та його вплив на виникнення та становлення системи музично-естетичного виховання дітей та молоді.

Встановлено, що в українській культурі другої половини XIX ст. вирізняються два періоди: 50 – 70-тi й 80 – 90-тi роки. Перший можна назвати часом гуртування інтелектуальних сил у пошуках найвагоміших засобів збереження та піднесення національної самосвiдомостi. Другий характеризується активізацією культурного життя в різних його видах i формах, включенням його до загальнослов'янських і світових процесів духовного розвитку.

Якщо у перший період національно налаштована інтелігенція діє, використовуючи офіційно дозволенi окремi види професiйно-культурної діяльності, то пiд кiнець 90-х рокiв, завдяки поширенню національного визвольного руху, вона активiзує процеси щодо створення системи культурних інституцій. Виникають культурно-освiтнi товариства, бiблiотеки, музеї, архіви тощо.

Друга половина XIX століття в Україні характеризується загальним піднесенням музичної культури й освіти, становленням і розквітом національних загальноосвітніх і мистецьких шкіл.

Разом з тим громадське та культурне життя Східної та Західної Укра-їни XIX ст. має свої особливості, які пояснюються відмінністю традиційного побуту та суспільно-політичних обставин.

Розвиток мистецького руху в Україні другої половині XIX ст. значно ускладнювався боротьбою різних політичних партій і угруповань серед місцевої інтелігенції. Але не зважаючи на це, в різних місцях українськими громадами робилися перші кроки до створення національних культурних інституцій. Видавалися українськомовні літературно-художні часописи, виникли рiзні легальні просвiтницькі товариства у Захiднiй Українi (“Руська Бесіда”, “Матиця руська”, “Просвiта”). Завдяки своїй діяльності, на одне з перших мiсць в національному русі висувається київська “Громада”, до складу якої ввійшли вiдомi дiячi української культури. Їхньою першочерговою турботою було поліпшення долi українцiв i особливо селянства.

Відзначено, що у 1861 р. петербурзька група отримала дозвiл на видання першого в Росiйськiй iмперiї українського часопису, що дiстав назву “Основа”. Його фундаторами були Василь Тарновський i Григорiй Галаган. Упродовж свого короткого 22-мiсячного iснування „Основа” була своєрідним засобом спiлкування та збуджувачем нацiональної свiдомостi української iнтелiгенцiї, розкиданої по всiй iмперiї.

Отже, друга половина ХІХ – початок ХХ ст. стала початком соціально-політичного становлення та відродження української національної самосвідомості. Це сприяло не тільки активізації соціально-політичних процесів на користь українського народу, а й було поштовхом для виникнення та розвитку національної освіти та виховання, гарантувало подальше становлення системи музичної освіти та виховання дітей та молоді.

Наголошено, що після припинення діяльності Кирило-Мефодiєвського товариства (1847) культурне життя на всiх українських землях занепало. Але на кінець 50-х років воно починає пожвавлюватися. Видаються етнографiчно-фольклорні, лiтературно-художнi збiрки та альбоми („Записки Южной Руси”; „Ужинок рiдного поля”; „Хата”), створюються фундаментальні науково-критичні праці (М.Максимович, П.Кулiш, М.Костомаров та iн.).

Зазначено, що на початку 1860-х рокiв з польської та спольщеної шляхти Правобережжя виділилася група студентiв на чолi з Володимиром Антоновичем, які спілкувалися українською мовою, одягалися в українське вбрання та дотримувалися українських звичаїв. Їх називали хлопоманами.

Наслідуючи киян, українська iнтелiгенцiя провінційних міст – Полтави, Чернiгова, Харкова й Одеси – також засновувала свої громади, розширювала мережу недiльних шкiл, доки їхня кiлькiсть на Українi не наблизилася до сотнi. Члени громад занурювалися в уже традицiйнi царини етнографiї, фiлології, iсторiї та музики. У другiй половинi XIX ст. це романтичне й позбавлене полiтичного забарвлення поєднання iдеалiзму, народництва та поклонiння всьому українському стало вiдомим пiд назвою українофiльства.

Найбiльшим досягненням у видавничiй діяльності того часу слiд вважати видання наукового мiсячника „Киевская Старина”, який видавався впродовж 25 рокiв. Заснований в 1882 р. членами “старої” київської „Громади”, він був єдиним науково-лiтературним органом у всій Росiйськiй iмперiї. До появи його причетні такi меценати української культури, як В.Тарновський i В.Семиренко. Не зважаючи на те, що місячник друкувався російською мовою, за духом своїм „Киевская Старина” була українською. Місячник став єдиним i необхiдним джерелом для здійснення наукових дослiджень у галузі iсторiї, лiтературознавства, етнографiї, мовознавства.

Надзвичайно важливу роль у суспiльно-полiтичному та культурно-науковому життi України 70-80-их рр. зiграли „Громади”. Навколо них об’єднувалися представники української iнтелiгенцiї, які здійснювали культурно-просвітницьку роботу серед селян i робiтників. Членами „Громад” були також професори унiверситетiв, якi вчителювали у недiльних школах, збирали, фіксували та видавали фольклорний матерiал, робили етнографiчнi записи.

Період, що охоплює чверть сторiччя в життi українського народу, тобто останню декаду XIX ст. i перші 14 рокiв XX-го (до початку Першої свiтової вiйни), слід назвати добою українського вiдродження. В iсторiї українського культурного процесу він став важливим досягненням щодо формування нової української людини та її прагнень до самостійності.

Розглядаючи стан проблеми в Західній Україні, визначено, що у ХІХ ст. Галичина була важливим центром концентраціїї представників різних національних і етнічних утворень: української, русинської, польської, австрійської, вірменської, угорської, румунської, єврейської та ін. Тому у духовному розвитку краю, як відзначає у своєму дослідженні Л.Кияновська, природно співіснували дві різноспрямовані тенденції культурного розвитку:

·

·

Відзначено, що наприкінці 60-х років вирiшального прориву в Галичинi домоглося русофiльство, коли його догми прийняло так зване Святоюрське коло греко-католицького вищого духовенства. Тому русофiльство швидко поширилося на бiльшiсть духовенства, й до кiнця XIX ст. священники являли собою його основну соцiальну базу.

Музичне життя України перiоду 1860-1890-х рр. позначене перехідною тенденцiєю: вiд аматорського виконавства як основної форми музикування до професійного. Важливу роль у культурно-просвiтницькій діяльності серед народу вiдiграли хоровi осередки. На противагу церковним хорам у невеликих провiнцiйних мiстах i селах у другiй половинi XIX cт. починають формуватися хоровi колективи суто свiтського характеру. Їхній репертуар не обмежувався духовними творами, а складався також з народних пісень. Склад цих хорiв був дуже рiзноманiтний: переважно студенти та молодь, демократична iнтелiгенцiя, робітники.

Наприкiнцi XIX — початку XX ст. в Україні, зокрема, Галичинi iснувало багато рiзноманiтних хорових товариств, що відiграли важливу роль у розвитку музичного мистецтва краю. Це була розгалужена мережа хорових колективiв „Боян”, якi дiяли по всiх куточках Галичини. Назва „Боян” прийшла до Галичини з Надднiпрянської України, iз „Слова о полку Iгоревiм”. У 1891 р. за iнiцiативою композиторів В.Шухевича, А.Вахнянина та П.Бажанського почав свою музичну та просвітницьку діяльність львівський „Боян”, який започаткував одну з масових форм музично-естетичного виховання дітей та молоді – колективне хорове виконавство.

Станiславський „Боян” у 1900 р., буковинський у 1905 р., тернопiльський „Бояни” у 1913 р. органiзували музичнi школи; львiвський у 1897 р. – навчальнi класи, які у 1903 р. перетвотворилися на Вищий музичний iнститут.

У другiй половинi XIX ст. вiдбуваються помiтнi зрушення в галузi музично-естетичного виховання в загальноосвiтнiх закладах, зумовленi загальною демократизацiєю мистецтва, освiти, боротьбою прогресивно налаштованих дiячiв культури на розкрiпачення творчих сил народу.

Музично-естетичному вихованню придiлялась увага в загальноосвiтнiх закладах. У гiмназiях, пансiонах, iнститутах шляхетних дiвчат, на вищих жiночих курсах учням надавалася можливiсть здобувати знання з музичної грамоти, оволодiвати грою на рiзних iнструментах.

Водночас для дiтей бiдних селян i робiтникiв не тiльки навчання музики, а й загальна освiта залишалася недосяжною мрiєю. Лише завдяки старанням окремих демократично налаштованих музикантiв-педагогiв i композиторiв (К.Стеценко, М.Леонтович, О.Кошиць, Ф.Попадич), якi працювали в селах i невеликих мiстах, виникали дитячi шкiльнi хори, поступово в широких масах пробуджувалося прагнення до навчання музики.

Пiд тиском прогресивних дiячiв, які намагалися створити систему повноцiнної освiти, Мiнiстерство освiти видало в 1897 р. циркуляр, де було рекомендовано всiм навчальним закладам влаштовувати учнiвськi лiтературно-музичнi вечори. Вони стали однiєю з форм заохочення до занять дітей та молоді лiтературою та музичним мистецтвом. Рух за музично-естетичне виховання ширився як у великих центрах України (Києвi, Харковi, Одесi), так i в малих мiстах Чернiгiвської, Полтавської, Подiльської та iнших губернiй. Проте лише в навчальних закладах, очолюваних не тiльки освiченими, а й музично обдарованими особами, викладання загальноосвiтнiх дисциплiн поєднувалося з уроками музики й спiву.

Отже, інтенсифікація процесів становлення системи музично-естетичного виховання дітей та молоді пояснюється активністю громадсько-освітнього руху в Україні другої половини ХІХ століття. В результаті набула поширення основна форма організації масового музично-естетичного виховання дітей та молоді – колективне хорове виконавство. Створення та функціонування хору стало характерним для будь-якого колективного утворення, об’єднаного загальнонаціональною ідеєю. Цим пояснюється й формування саме в цей час основного методу музично-педагогічного процесу – формування вокально-хорових навичок.

Громадсько-освітній рух в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ століття був безумовним контекстом для розвитку освітніх процесів і тому специфіка розвитку музично-естетичного виховання дітей та молоді була зумовлена саме специфікою громадсько-освітнього руху.

Отже, в цьому контексті остаточно реалізувався змістовно-визначальний етап розвитку музично-естетичного виховання дітей та молоді.

У третьому розділі дисертації „Музично-естетичне виховання дітей та молоді в загальноосвітніх і спеціальних музичних закладах України другої половини ХІХ – початку ХХ століття” визначається місце, роль музики та значення її впливу на дітей та молодь у контексті загальноосвітніх процесів. Виявлені основні форми організації музичної діяльності та виховання. Значна увага звернена на роль українських композиторів у становленні української національної музичної освіти.

Усі видатні українські композитори займалися музично-педагогічною діяльністю. У розділі розглядається питання внеску кожного з них у розвиток системи музично-естетичного виховання дітей та молоді.

Зокрема, доведено, що у другій половині ХІХ ст. Україна не мала ефективної системи, яка б забезпечувала поступове культурне зростання нації. Водночас просвітницька та музично-педагогічна діяльність композиторів створювала певні умови для активізації цього процесу. Широко відомий той факт, що за відсутності можливості професійної музичної підготовки в Україні композитори та виконавці одержували музичну освіту за її межами.

Так, М.Лисенко здобув професійну музичну освіту у Лейпцигу, С.Воробкевич закінчив консерваторію у Відні, А.Вахнянин – віденський університет, Д.Січинський