ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

Мороз Тетяна Василівна

УДК 811.161.2’373’25:27-23

ЛЕКСИКА ПЕРЕКЛАДІВ КНИГ СВЯТОГО ПИСЬМА

У КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX – НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Чернівці – 2007

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі сучасної української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент

Ткач Людмила Олександрівна,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича,

доцент кафедри сучасної української мови.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Статєєва Валентина Іванівна,

Ужгородський національний університет,

професор кафедри української мови;

кандидат філологічних наук, доцент

Дзюбишина-Мельник Наталія Яківна,

Національний університет

„Києво-Могилянська академія”,

доцент кафедри української мови.

Провідна установа – Інститут української мови

Національної академії наук України, м. Київ.

Захист відбудеться „11” травня 2007 року об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 76.051.07 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (корп. V, ауд. , вул. М. Коцюбинського, 2, м. Чернівці, 58012).

Із дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича за адресою: вул. Лесі Українки, 23, м. Чернівці, 58000.

Автореферат розіслано „10” квітня 2007 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Кульбабська О. В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Сучасний етап розвитку української мовознавчої науки характеризується підвищеним рівнем зацікавленості тими проблемами, що з об’єктивних причин не могли бути досліджені й розв’язані до часу набуття Україною державної незалежності. Однією з таких невисвітлених проблем упро-довж тривалого часу залишалася історія перекладів українською мовою книг Святого Письма. Майже не дослідженою залишається й мова самих перекладів, її якість, зв’язок із книжно-писем-ною традицією та народнорозмовними джерелами тощо. В останні десятиліття з’явилася значна кількість праць, у яких окреслено проблематику історії становлення і розвитку конфесійного стилю української літературної мови (В. Німчук, Н. Бабич, Н. Дзюбишина-Мельник, Л. Шевченко, В. Задорожний), мовно-стильових особливостей текстів Святого Письма та їх зв’язку зі стильови-ми нормами сучасної української літературної мови (О. Горбач, В. Німчук).

Актуальність дисертаційної роботи зумовлена необхідністю комплексного історико-культур-ного та мовознавчого аналізу текстів перекладів Біблії українською мовою від середини ХІХ – до середини ХХ ст., що послужить основою для подальших узагальнювальних праць. Адже в сучас-ному українському мовознавстві гостро відчутним є брак монографічних праць, що були б спеці-ально присвячені аналізові семантичних та стилістичних ознак лексики тих стилів, що їх формува-ння в українській мові активізувалося у названий період. Важливість досліджень такого роду під-силюється ще й тим, що переклади Біблії мають давню традицію в українській культурі. Від наста-нов перекладачів зберегти зв’язки із писемно-книжною культурою чи, навпаки, відійти від них, залежав і вибір тих лексичних засобів, до яких вони вдавалися. Створення українського перекладу Біблії в другій половині ХІХ ст. становило собою водночас акт переосмислення й повернення культурної спадщини і творення нового мовного стилю, в якому виявлялася взаємодія східно- й західноукраїнського варіантів літературної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст. Усі ці проблеми зали-шаються актуальними і для сучасного функціонування української мови та повернення до її історичних джерел.

Окремо варто вказати й на те, що сучасному українському мовознавству бракує й спеціальних досліджень мовостилю П. Куліша. Роль цього письменника в історії української літературної мови ще й досі не має належної всебічної оцінки, що була б підкріплена кількісно і якісно значною значною текстовою базою. Мова П. Куліша – це унікальний досвід видатного письменника-реформатора, що виступив творцем нових жанрів і стилів і своєю творчістю охопив майже все ХІХ ст., відповідаючи на виклики свого часу. Вибір перекладу книг Біблії, який здіснили П. Куліш та І. Пулюй, за текстову основу дисертаційного дослідження, актуалізує потребу вивчення лексики і фразеології конфесійного стилю української літературної мови у його становленні, динаміці та зв’язках з іншими стилями української мови.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідже-ння пов’язана з комплексною науковою проблемою кафедри сучасної української мови Чернівець-кого національного університету імені Юрія Федьковича „Лінгвокогнітивні та комунікативно-функціональні параметри мовних одиниць у літературних та діалектних текстах” (УДК 811.161.2:[1+39]), затвердженою рішенням вченої ради філологічного факультету 21. .  р. Номер державної реєстрації 0106U003610. Тему дисертації затверджено на вченій раді Чернівець-кого національного університету імені Юрія Федьковича (протокол № від 12. .  р.).

Мета роботи полягає в тому, щоб подати семантико-стилістичну характеристику лексики пере-кладів книг Святого Письма, виконаних П. Кулішем та І. Пулюєм, у контексті формування лексич-ного складу української літературної мови в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., у зв’язках із нормотворчими настановами перекладачів та їх орієнтацією на дві форми історичного існування української мови – народнорозмовну та писемно-книжну, а також у зіставленні з нормами сучас-ної української літературної мови.

Для досягнення цієї мети у ході дослідження потрібно було розв’язати такі основні завдання:

1) виявити зв’язок лексики перекладів із культурно-писемною традицією української мови, здійснивши аналіз лексичних одиниць щодо їх представленості в українських лексикографічних джерелах кінця ХVI – першої половини XVII ст., у сучасних лексикографічних джерелах та творах української літератури ХІХ – ХХ ст. (за ілюстративними контекстами „Словаря української мови” за редакцією Б. Грінченка та „Словника української мови” в 11-ти томах);

2) дослідити роль церковнослов’янізмів як окремої стилістичної групи лексики, що безпосеред-ньо впливала на формування конфесійного стилю української мови й становила одну із його спе-цифічних рис;

3) встановити, в якій мірі П. Куліш та І. Пулюй залучали староукраїнську лексичну спадщину до мови своїх перекладів книг Святого Письма;

4) простежити вплив народнорозмовної лексики, в тому числі й діалектної, на мову перекладів;

5) на матеріалі окремих книг Святого Письма (Євангеліє від Матвія, Книга пророка Єремії, Книга „Плач Єремії”, Псалтир) дослідити семантичні, структурні та стильові властивості лексич-них одиниць, що їх ужито в текстах українських перекладів П. Морачевського, П. Куліша, І. Пулюя, І. Огієнка;

6) здійснити порівняльний аналіз лексичних засобів, використаних різними перекладачами у тих самих контекстах біблійних книг, схарактеризувавши при цьому індивідуальні підходи пере-кладачів до залучення лексичних джерел української мови для створення текстів перекладу та вплив цих індивідуальних підходів на загальну стилістику текстів;

7) встановити набір лексичних засобів, що формували специфіку конфесійного стилю другої половини ХІХ – початку ХХ ст., а в сучасній українській літературній мові належать до пасивного фонду лексики й мають як спеціальне стилістичне маркування – церковнослов’янське, книжне, релігійне, так і обмежувальне – застаріле, розмовне, діалектне, рідковживане.

Матеріалом дослідження послужили такі тексти українського перекладу книг Святого Письма: П’ятикнижжя Мойсея, Книга Приповісток Соломонових, Книга пророка Ісаїї, Книга пророка Єремії, Книга „Плач Єремії” – у перекладах П. Куліша, І. Огієнка, Псалтир – у перекладах І. Пулюя, І. Огієнка; Євангелія від Матвія – у перекладах П. Морачевського, П. Куліша й І. Пулюя, І. Огієнка.

Об’єктом дослідження є семантико-стилістичні особливості лексики українських перекладів книг Святого Письма другої половини XIX – початку XX ст. у зіставленні з нормами сучасної української літературної мови та нормотворчими настановами перекладачів.

Предмет дослідження становлять семантичні, структурні та стильові властивості окремих тема-тичних груп лексики, що її використали у своєму перекладі книг Святого Письма П. Куліш та І. Пулюй, у зв’язку з культурно-писемною традицією української мови та тенденціями розвитку її лексики і стилістики в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Дослідження лексики провадиться в історико-зіставлювальному аспекті. Формування бази фактичного матеріалу здійснено шляхом вибірки із перекладів П. Куліша та І. Пулюя таких мовних одиниць, що належать до пасивного лексичного фонду сучасної української літературної мови або ж взагалі не зафіксовані в „Словни-ку української мови” й за своїм актуальним стилістичним маркуванням перебувають у певному дисонансі до тих уявлень про лексику високого книжного стилю, які утверджувалися в українсько-му мовознавстві впродовж ХХ ст. Лексику з перекладів П. Морачевського та І. Огієнка вибрано в кореляції до досліджуваних контекстів із перекладів П. Куліша та І. Пулюя. Картотека фактичного матеріалу налічує близько 1500 лексичних одиниць, загальна кількість контекстів – близько 3500.

Вибір методів аналізу зумовлений специфікою поставлених завдань. На всіх етапах досліджен-ня лексичних одиниць застосовано описовий метод, порівняльно-зіставлювальний – при аналізі лексичних засобів у тих самих контекстах біблійних книг, враховуючи індивідуальні підходи перекладачів, а також методи семантико-стилістичного та компонетного аналізу.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що: 1) вперше в сучасній українсь-кій лінгвістиці здійснено системний відбір лексики українських перекладів книг Святого Письма П. Куліша та І. Пулюя з погляду історичної та стильової специфіки цих мовних одиниць; 2) вперше на матеріалі перекладів Євангелія від Матвія П. Морачевського, П. Куліша та І. Пулюя, І. Огієнка виконано зіставлювально-порівняльний аналіз лексики, обраної різними перекладачами, щодо її органічності в книжній традиції української літературної мови старої доби та в літератур-ній мові нового періоду; 3) у роботі вперше представлено спробу дослідження цих одиниць у кон-тексті стильового розвитку української мови та становлення її лексичних норм; 4) вперше таке завдання здійснюється на мовному матеріалі тривалого часового зрізу – від середини ХІХ – до середини ХХ ст.; 5) корпус лексики, характерної для конфесійного стилю української мови кінця ХІХ – початку ХХ ст., подано у вигляді словника – додатка до дисертації.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що її результати можуть послужити ґрунтом для перегляду окремих концептуальних моментів історії формування лексичного складу української літературної мови в ХІХ ст., зокрема – щодо впливу книжної традиції на розвиток української літературної мови нового періоду та її гармонійного поєднання із народнорозмовними джерелами; для уточнення періодизації розвитку української літературної мови з урахуванням особливостей становлення різних її стилів, й зокрема – для створення історії конфесійного стилю української мови як єдності традиції та новаторських підходів письменників-реформаторів другої половини ХІХ ст.; для поглиблення історичних мотивацій у стильовому маркуванні лексики сучасної української літературної мови. Лексичний матеріал, усебічно досліджений у дисертації, сприятиме створенню нових монографічних праць з історії української літературної мови, з історичної лексикології, з висвітлення ролі окремих письменників у збагаченні лексичного складу та в стилістичній розбудові української літературної мови. Особливо це стосується ролі П. Куліша та його особистого внеску в розвиток літературної мови.

Практична цінність дослідження зумовлена зв’язком його результатів із лексикографічною практикою, з практикою викладання української мови та загальних лекційних курсів української історії та культури. Лексичний матеріал, значна частина якого в ході дисертаційного дослідження була виокремлена з текстів і прокоментована вперше, послужить для поповнення реєстру нового академічного видання „Словника української мови”, для укла-дання спеціальних словників новотворів в українській літературній мові другої половини ХІХ – початку ХХ ст., для стилістичних словників, які б ілюстрували функціонування того самого слова в контекстах різних стилів. Картотека фактичного матеріалу може бути використана як нова і важлива база для методичного забезпечення семінарських, лабораторних і практичних занять з історії української літературної мови, для спецкурсів із вивчення індивідуального письменницького стилю П. Куліша, з вивчення історії перекладів книг Святого Письма українською мовою, з порівняльного дослідження лексичних та фразеологічних засобів, обраних різними перекладачами для перекладу тих самих книг Біблії.

Особистий внесок здобувача полягає в тому, що відбір та систематизація лексичних одиниць з текстів перекладів книг Святого Письма П. Куліша та І. Пулюя, П. Морачевського, І. Огієнка, а також дослідження їх семантичної структури, стильових функцій та лексикографічного опису виконані самостійно. У працях, що їх підготовлено в співавторстві з науковим керівником, дисертантові належить загальна постановка й конкретна розробка проблем, опрацювання фактичного матеріалу на основі методик зіставлювально-порівняльного, компонентного, словотвірного, стилістичного аналізу, обґрунтування висновків. Усього опубліковано 5 таких праць (загальним обсягом 57 с., або 5 др. арк.). На основі різнобічних історико-культурних і філологічних джерел самостійно підготовлено узагальнений огляд історії перекладів книг Святого Письма українською мовою, який містить значну кількість маловідомих фактів, що його подано в додатках до дисертації.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження обговорювалися на засіданнях науково-методичного семінару та засіданнях кафедри сучасної української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича протягом 2003-2006 рр. Повний текст дисертації обговорено на спільному засіданні кафедри сучасної української мови та кафедри історії та культури української мови (протокол № від 30. .  р.). Матеріали і теоретичні положення дисертаційного дослідження апробовано в доповідях на чотирьох міжнародних наукових конференціях: „Актуальні проблеми сучасної лексикології і граматики слов’янських мов” (Вінниця, 2003), „Творчість Юрія Федьковича в контексті української та світової літе-ратури” (Чернівці, 2004), „Василь Сімович – особистість, науковець, грома-дянин” (Чернівці, 2005), „Актуальні проблеми синтаксису” (Чернівці, 2006), та на п’яти всеукраїнських: „Лукія Гумецька. Незабутні імена української науки” (Львів, 2001), „Історія і сучасні проблеми функціональних стилів української літературної мови” (Чернівці, 2001), „Михайло Коцюбинський – митець, педагог і громадянин” (Вінниця, 2004), Четверті Лесезнавчі читання (Луцьк, 2004), XII Щорічна наукова конференція „Україна: людина, суспіль-ство, природа” в НаУКМА (Київ, 2006).

Публікації. Основні положення і результати дисертаційного дослідження відображено в 11 публікаціях, з них 9 – у виданнях, що затверджені ВАК України як фахові, 2 – у матеріалах наукових конференцій.

Структура дисертаційного дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаної літератури (242 позиції), списку умовних позначень текстових та лексикографічних джерел (42 позиції). Загальний обсяг дисертаційного дослідження – 222 с., з яких основний текст становить 190 с. Додатки до роботи оформлено як окремий том дисертації, що включає: Додаток А. „Перекладачі книг Святого Письма українською мовою: історико-біографічні відомості”; Додаток Б. „Фактична база дослідження”.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, визначено мету, завдання й основні методи дослідження, об’єкт і предмет аналізу, висвітлено наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, названо джерела фактичного матеріалу, вказано на зв’язок теми дослідження з науковою проблематикою установи, де виконано роботу, окреслено особистий внесок здобувача та рівень апробації результатів дослідження.

Перший розділ – „Переклади українською мовою книг Святого Письма в другій половині XIX – на початку XX століття” – присвячено вивченню українських перекладів книг Святого Письма як комплексної мовознавчої проблеми, що поєднує в собі низку наукових завдань. Вони стосуються як зовнішньої історії української мови та її культурних функцій у суспільстві, так і суто внутрішніх механізмів існування й розвитку стильових та лексико-семантичних підсистем мови, нормування й стильового маркування її одиниць.

У параграфі „Переклади українською мовою книг Святого Письма – в сучасних гуманітарних дослідженнях” йдеться про історичний та загально-культурний аспекти дослідження текстів українського перекладу Біблії в працях В. Німчука, В. Русанівського, Є. Сверстюка, В. Статєєвої, М. Тимошика, В. Сарбея, О. Рокіцького, М. Малюка, С. Самбірського, В. Банцера та ін.

Не втратили своєї актуальності й розвідки з історії взаємин П. Куліша із його сучасниками, що їх публікували представники української філологічної науки 1920-30-их рр., які працювали за межами Радянської України, в академічних інституціях Львова та в середовищі української еміграції в Празі. Так, саме в цей період М. Возняк опублікував „Листування Панька Куліша з Олександром Кониським” та „Останні зносини П. Куліша з Галичанами (з додатком його листування з М. Павликом)”; К. Студинський – „Листування і зв’язки Пантелеймона Куліша з Іваном Пулюєм”; О. Лотоцький – „П. О. Куліш та М. П. Драгоманов у їх листуванні”. Досі ці праці не перебували в активному науковому обігу.

У параграфі „Переклади книг Біблії в контексті статусу і розвитку української літературної мови в XIX – на початку XX ст. та їх дослідницька перспектива” детально розкрито історичні та суспільні умови, що склалися в Україні наприкінці XVIII – на початку XIX ст. й перешкоджали розвиткові української літературної мови.

Проблему термінотворення назви стилю та називання мовних одиниць, успадкованих зі староукраїнського періоду розвитку літературної мови й генетично пов’язаних зі старо(церковно)слов’янською мовою, детально висвітлює параграф „Мова і стильові засоби церковно-релігійних текстів: стан дослідження і проблеми термінології”. В сучасному українському мовознавстві певні дискусії спричиняє вживання термінів конфесійний стиль та церковнослов’янізм. Зокрема, висловлено пропозиції називати цей стиль сакральним (В. Німчук), канонічним (В. Русанівський), релігійним або богословським (Н. Бабич), церковним (В. Задорожний). У своєму дослідженні віддаємо перевагу термінові конфесійний стиль, оскільки ним найчастіше послуговуються усі сучасні провідні дослідники цього стилю – В. Німчук, Н. Бабич, Н. Дзюбишина-Мельник, Л. Шевченко, В. Задо-рожний. Саме цей термін закріплено у найновішому виданні енциклопедії „Українська мова” (2004).

Що ж до терміна церковнослов’янізм, то він і досі не має чіткого визначення і протиставлення. Вживається синонімічно до інших термінів – слов’янізм, стилістичний архаїзм, старослов’янізм. У своїй роботі користуємося терміном церковнослов’янізм, оскільки він відбиває історичну, генетичну й стильову специфіку цих мовних одиниць.

У параграфі „Стилістична функція церковнослов’янізмів в українській літературній мові нового періоду” подано огляд досліджень цих лексичних одиниць у мові письменників кінця ХVIII – XIX ст., зокрема – у творах І. Котляревського та П. Куліша (праці Ю. Шевельова (Шереха), Т. Шевченка (праці В. Сімовича, В. Русанівського). Так, Ю. Шевельов стверджував, що використання церковнослов’янізмів було частиною мовної програми П. Куліша: він уживав їх не лише в поезії, а й у художній прозі, листах, у критичних та наукових статтях. У такий спосіб П. Куліш сприяв розширенню і збагаченню словникового складу української літературної мови XIX ст., поєднуючи у своїх текстах одиниці книжної та розмовної сфер.

Окремий параграф „Пантелеймон Куліш – реформатор української літературної мови і перекладач Біблії” присвячено аналізові спеціальних праць про письменника, який чи не найглибше з-поміж інших громадсько-культурних діячів свого часу розумів у комплексі всі проблеми історії української мови. Особистість П. Куліша – і як оригінального письменника, і як перекладача Біблії – приваблювала українських мовознавців усіх поколінь, зокрема: О. Курило, В. Сімовича, В. Чапленка, Ю. Шевельова, О. Горбача, В. Статєєву, Т. Должикову. За різнобічну й цілеспрямовану мовознавчу діяльність І. Огієнко називав П. Куліша ідеологом і творцем української літературної мови.

Висвітлення визначної ролі П. Куліша в історії розвитку української літературної мови стало предметом окремих статей сучасних українських мовознавців Є. Грушка, О. Муромцевої, І. Муромцева, Г. Мацюк, Л. Мацько та ін.

У параграфі „Переклади Біблії в дослідженнях українських мовознавців” детально схарактеризовано праці загальнотеоретичного характеру, що містять водночас й аналіз особливостей функціонування мовних засобів у канонічних текстах. Серед авторів таких праць названо насамперед О. Горбача, дослідника мовостилю новітніх перекладів Святого Письма українською мовою XIX – XX ст., що привернув увагу й до певних проблемних моментів. На думку О. Горбача, окремі народнорозмовні лексичні елементи в перекладі П. Морачевського не в кожному випадку можна вважати доречними; у перекладі П. Куліша вказує на українізовану форму власних особових назв із суфіксом -енк(о).

В. Німчук порушує проблему перекладів Святого Письма на діалекти української мови, зазначаючи, що спеціальних перекладів окремими говорами до другої половини XIX ст. не було і лише переклад А. Кобилянського був зорієнтований на покутсько-наддністрянсько-гуцульські говори. Серед сучасних спроб перекладів біблійних книг українськими діалектами В. Німчук називає Четвероєвангеліє бачвансько-руським діалектом єпископа Г. Букатка, Я. Раца, М. Мацалка (1981) та переклад Євангелія південнолемківським діалектом о. Ф. Крайняка (1999).

До загального огляду залучено також статті С. Богдан, А. Галас, Н. Гуйва-нюк, М. Демського, Г. Бурдіної, Г. Тимошик та ін.

У другому розділі – „Вплив культурно-писемної традиції на лексику перекладів книг Святого Письма” – описано тематичні групи церковнослов’янізмів, які в староукраїнській книжній мові традиційно становили окрему стилістично окреслену категорію слів, уживаних у текстах конфесійної тема-тики; проаналізовано принципи фонетичного, граматичного та словотвірно-го пристосування церковнослов’янізмів до законів української мови.

Для їх виокремлення використано відомі праці української та російської лексикографії XIX – XX ст., зокрема: „Словарь української мови” за редакцією Б. Грінченка (далі – Сл. Гр.), „Словник української мови” (СУМ), „Етимологічний словник української мови” (ЕСУМ), „Словник старослов’янсько-український” Л. Белея та О. Белея, „Этимологический словарь русского языка” М. Фасмера, „Толковый словарь живого великорусского языка” В. Даля; а також відомості „Лексикону словенороського…” П. Беринди (ЛБ) і „Словника української мови XVI – першої половини XVII ст.” (СлУМ).

У параграфі „Тематичні групи і стильові функції церковнослов’янізмів у текстах перекладів книг Біблії другої половини ХІХ – початку ХХ ст.” проаналізовано лексичне значення, стилістичні функції, лексикографічну представленість іменників, дієслів, прикметників, запозичених із церковнослов’янської мови.

Серед іменників виділяються назви частин тіла людини (уста, рам’я, чересла, утроба, десниця); назви осіб (помазаник, муж, супостат, скопець); назви продуктів харчування (манна, опріснок, овощ, тук), назви понять, пов’язаних із рільництвом і садівництвом (виноград, гумно), назви знарядь праці (невод, сіть, праща), предметів різного застосування (бич, багряниця, жезло, обув, скрижаль, сосуд), назви будівель чи їх частин (твердиня, храмина, чертог), назви явищ природи (восток, облако, хляб); назви абстрактних понять із суфіксами -ин(я), -ость /-ість, -ств(о), -от(а), напр.: гординя – „гордість”: Зроблю конець гординї пишних, і впокорю надутих гнобителів (Іс 13: 11); лукавство – „лукавість; неправдивість”: Лукавство уст і зрадливість язика держи оддалїк від себе (Пр 4: 24); порівн. у „Лексиконі…” П. Беринди: гордын#¦ рпмрз¦ пыха, по(м)па, бuта, высокаа мысль (ЛБ, с. 27); лuкавство: злоба, хитрость, злость, лuкаво, зло, злоба (ЛБ, с. 59) і т. ін. Продуктивними є віддієслівні назви осіб із суфіксом -тель, в межах яких розрізняємо питомі церковнослов’янізми, напр.: мститель (< мьстити), ругатель (< р@гати с#), хулитель (< хqлити): Цїлий день передо мною мій сором, і встид лиця мого покрив мене, Задля голосу ругателя і хулителя, задля ворога і мстителя. Се все впало на нас, та ми не забули тебе, і не спроневірили завіту твому (Пс 44: 15-16); і слова, що утворилися вже на українському мовному ґрунті: проклинатель (< проклина-ти + -тель-): І не буде між вами проклинателя або такого що взиває духів, або вгадує, або мерців розпитує (5 М 18: 11).

Змістову й стилістичну специфіку біблійних текстів відображають дієслова-церковнослов’янізми, що ними позначається звертання людини до Бога, ставлення до Бога та його заповідей (взивати, вповати, усмиряти, хранити), психічних ознак, стану душі та емоційних переживань людини (ликувати, ругатися, щедрити), її фізіологічних властивостей та фізичних можливостей (роджати, насищатися), фізичної дії (верстати, пустоши-ти, отворяти), відношення людини до духовної та майнової спадщини (унаслідувати). Лексемами двох словотвірних гнізд представлені слова, що позначають здатність говорити, звертаючись до людей: ректи (прорікати, вирікати) та глаголи(а)ти (возглаголити). Перекладачі нерідко використо-вують їх у межах того самого контексту, реалізуючи синонімію лексичних значень цих слів, напр.: І рече їм: Се те слово, що глаголе Господь: Завтра субота в нас, опочивок сьвятий Господеві (2 М 16: 23); І покликав Господь Мойсея, і рече: Так дому Яковому вкупі з Ізраїлем ти возглаголеш (2 М 19: 3); І рече Господь Мойсейові: Ійди, здіймайсь ізвідсі, ти й люде, що ведеш з Египецької землі в землю, що про неї я клявся Авраамові, Ізаакові і Яковові, глаголючи: Насінню твойму оддам її (2 М 33: 1); І рече Мойсей Господеві: Дивись, глаголав єси мені (2 М 33: 12); І справдить слова твої, що прорік єси (Єр 28: 6); Однак же вислухай іще се слово, що я виречу при тобі й при всіх людях (Єр 28: 7).

Значна кількість дієслів містить у своїй основі церковнослов’янські пре-фікси воз- (вос-), із-(ізі-), со-, напр.: воз-величити, воз-віщати, воз-дати; із-бавити, із-вістити, ізі-йти; со-вітувати, со-творити, со-хранити. У „Словнику української мови” ці слова представлені непослідовно, напр.: возвеличувати, ц.-с., уроч.; воскресати і воскрешати – без жодних стильових обмежень; согрішати (согрішити), рел., рідко; сотворяти (сотворити), книжн.; лексеми ж з префіксом із- СУМ описує через відсилання до співвідносних слів із префіксом з-, проте вони не тотожні за своїми стильовими конотаціями.

У параграфі „Фонетичне, граматичне та словотвірне пристосування церковнослов’янської лексики до української мови” йдеться про різні способи адаптації церковнослов’янізмів до законів української мови, напр.: фонетична адаптація виявляється у заміні південнослов’янських звукосполучень -ра-, -ре-, -ла- українським повноголоссям -оро-, -ере-, -оло-, напр.: переобразитися < преобразиться („змінити образ, переінакшитися”); розворотні люди < развратні („лукаві, підступні”); переворотні серцем < превратні („схильні до зради, фальшиві”); граматичне пристосування властиве для лексеми льжа (< ложь) – „неправда, обман”, що набуває форми іменників І-ої відміни: Сьвідок правдомовний рятує душі, а льживий тільки багато льжи насплїтає (Пр 14: 25). В окремих випадках в межах того самого церковнослов’янізма спостерігаємо наслідки різних способів адаптації, напр.: веретище (< врhтиште), волосяниця (< власhница), імла (< мьгла).

У кількох дієсловах, утворених за продуктивною моделлю „іменникова основа + суфікс -ува-”, можна простежити явище словотвірної адаптації церковнослов’янізмів: трапезувати (< трапеза) – „обідати, їсти”: І він трапезував повсяк день у його і поки жив на сьвіті (Єр 52: 33); престолувати (< прhстолъ) – „головувати, керувати”: Се ж він є той, що над кругом земним престолує (Іс 40: 22); псальмувати (< псалъмъ)– „співати псальми”: Буду псальмувати при гуслях тобі, Сьвятий Ізраіля! (Пс 71: 22). Останні два дєіслова не засвідчені ані Словником Грінченка, ані „Словником української мови”. Цей факт дає підстави вважати їх авторськими новотворами перекладачів книг Святого Письма.

У третьому розділі „Народнорозмовне джерело лексики у перекладацькій практиці П. Морачевського, П. Куліша, І. Пулюя” схарактеризовано використання народнорозмовної лексики, в тому числі й діалектної; слів староукраїнської мовної спадщини, що належали до соціолекту козацької верстви й засвідчені пам’ятками XVI – XVII ст.

У параграфі „Лексична спадщина староукраїнської мови у перекладах книг Біблії другої половини ХІХ – початку ХХ ст.” йдеться про іменники та дієслова староукраїнської спадщини та їх тематичні групи. Серед іменників виділяємо насамперед військову термінологію, що включає кілька тематичних груп: назви осіб (гетьман, осавул, старшина, сотник, тисячник), назви військової атрибутики і символів влади (клейнод, стяг), назви зброї (сагайдак, тарча, щит), військових підрозділів (кіш), військової тактики (облог – стояти облогом), назви одягу й ґатунків тканин, що з них шили одяг для козацтва і шляхти: шати, блават і кармазин (напр., І зробиш завісу із блавату і пурпуру і кармазину та й із нитяної тканини (2 М 26: 31). У „Словнику української мови XVI – першої половини XVII ст.” іменник блаватъ фіксується у значеннях „блакитна шовкова тканина”; „одяг з такої тканини” (СлУМ, 2, с. ). Іменник кармазинъ та похідний від нього прикметник кармазиновий засвідчено „Лексиконом…” П. Беринди у словниковій статті чръвлhнь: чръвецъ, кармазинъ, чырвhнъ, кармазинова# фа(р)ба с червцю (ЛБ, с. 156).

Тематичну групу назв рис вдачі, характеру та поведінки людини представлено такими словами: бута – „пиха, зарозумілість”, бутний – „гордий, зарозумілий, пихатий, бундючний”: Не зазнають нужди людської, і не бідують, як люде. Тому бута – намисто їх, а насильства – одежа їх (Пс 73: 5-6); Коли в кого буде син непокірливий і бутний, що не слуха голосу батька свого і голосу матері своєї (5 М 21: 18). У „Словнику української мови XVI – першої половини XVII ст.” представлене гніздо спільнокореневих слів: бута, ім., бутний, прикм., бутне, присл. (СлУМ, 3, с. 104). Значення іменника розкрито у синонімах: „гордість, пиха, діал. бутб” й ілюструється контекстами з пам’яток кінця XVI ст.: внєсли надоэтос(т)ь, бqтu, пыхu, лє(г)коє оуважє(н)є, лєгкомысльность (пам’ятка 1598 р. з Острога); О мирская бэто, богу досажаєш и умилйніє з людей выганяєш (к. XVI ст.) (СлУМ, 3, с. 103). У „Лексиконі...” П. Беринди слово бута виступає у таких словникових статтях: гордын#: пыха, по(м)па, бuта, высокая мысль (ЛБ, c. 27); досада: ..иногды значитъ досада, сво# вол#, роспuста, пыха, бута (ЛБ, с. ); помпа: киченїе, гордhньєс#, щказїа, бута, uкоризна (ЛБ, с. ). У Пулюєвому перекладі „Псалтиря” є контексти й зі словом пиха: Не лякайся, коли чоловік обогатіє, коли зросте слава дому його. Бо, вмерши, не возьме нічого з собою; не піде з ним пиха його до гробу (Пс 49: 16-17). Перекладач свідомо використовував відомі йому синонімічні засоби української мови, дбаючи про збереження традиції.

Переважна більшість іменників і прикметників староукраїнської спадщини, використаних П. Кулішем та І. Пулюєм у перекладі біблійних книг, належить до спільного фонду української та польської мов періоду XVI – першої половини XVII ст. У сучасній українській літературній мові їх кваліфікують по-різному щодо мови-джерела (то як полонізми, то як германізми), й вони мають зазвичай суперечливе стилістичне маркування (напр., застаріле, діалектне, західне, історизм).

Дієслова староукраїнської спадщини у текстах книг Святого Письма позначені історичними конотаціями й називають вчинки людей одне стосовно одного (жакувати, затятися, приставати до кого, спроневірити, спроневіритися, чатувати); Боже сприяння (погодити), вербальну передачу інформації (ясити, ясувати). Для слів жакувати – „грабувати” та чатувати – „охоро-няти” у Словнику Грінченка наведено контексти з оригінальних творів П. Куліша – роману „Чорна Рада”, драми „Петро Сагайдачний”, а також з фольклорного збірника „Записки о Южной Руси”.

У параграфі „Загальновживана народнорозмовна лексика” докладно проаналізовано тематичні групи іменників: назви осіб (дорадник, пістун, велет); назви одягу та його деталей (намітка, плахта, запинка); назви музичних інструментів (бубон, гуслі, сопілка); назви явищ природи (байрак, бурчак), що постають також в образах-фольклоризмах темна тьма (Я небеса в темну тьму одягаю, і наче веретою, я їх одягаю (Іс 50: 3), тихі води (За те, що сей люд нїзащо собі має тихі води Силоамські (Іс 8: 6); назви речовин (жужелиця, порох, омаста).

Зв’язок із народнорозмовним джерелом лексики перекладів біблійних книг виявляється також у тому, що перекладачі залучили до свого тексту такі дієслова, що за нормами сучасної літературної мови маркуються як розмовні чи діалектні. До них належать дієслова, лексичне значення яких співвідноситься: з розумовою діяльністю людини (второпати: Й не второпати серцем, та й не навернуться, щоб я їх оздоровив (Іс 6: 10); з характеристикою мовлення (лепетати, торочити: Уста ваші торочать лож, язик ваш лепече неправду (Іс 59: 3); з моральними якостями людини (розопсотитися: О, як же розопсотилась столиця, колись така вірна й повна правого суду!), з правовими стосунками людей (сьвідкувати: Тодї каже до Него Пилат: Хиба не чуєш, скільки сьвідкують на Тебе? (Мт 27: 13) та ін.

Про використання діалектизмів у текстах перекладів біблійних книг ідеться в параграфі „Реалізація стильового потенціалу діалектної лексики української мови у текстах високого стилю”. Діалектні слова представлено іменниками, що позначають абстрактні поняття (відказ, звяга, повня, полекша, хосен), з-поміж яких хосен („користь, ужиток”) – один із найдавніших мадяризмів, що засвоївся у південно-західних говорах української мови. У західноукраїнському варіанті літературної мови другої половини ХІХ – початку ХХ ст. активно вживалися й похідні від нього слова безхосенний, безхосенність, безхосенно, нехосенно, вихіснувати, вихіснувано, вихіснува-нє, нехіснованє. Отже, вибір П. Куліша спирався на системно закріплені мовні факти (Блажен той чоловік, що придбав собі мудрість, і чоловік, що вмів добитися до знання. Бо набуток сей ліпший як набуток срібла, і хісна з його більш як із золота (Пр 3: 14).

Окремі іменники-діалектизми вводилися в текст перекладу через прикладку до слова, що називає родове поняття, напр.: морва – „шовковиця” (Виногради їх побив градом, а садовину-морву ожеледдю (Пс. 78 47), а також паралельно із загальновживаними синонімами, напр.: кертиця – „кріт”, лилик – „кажан”: В той день покидає чоловік кертицям та кажанам (лиликам) срібні свої ідоли (Іс 2 20).

Дієслова-діалектизми у текстах книг Святого Письма представлені значно меншим числом лексичних одиниць, що служать для називання фізичної дії (напр.: кулакувати: Ви постите хиба на те, щоб сваритись та правуватись, і немилосердною рукою кулакувати других (Іс 58: 4); офіційно-ділових стосунків між людьми (правуватися: Тим то я буду правуватись із вами, говорить Господь, та ще й з дітьми дітей ваших судити мусь (Єр 2: 9); залежності людського життя від Божої волі (опускати: І будуть вповати на тебе, хто знає імя твоє, бо ти не опускаєш нікого, хто шукає тебе, Господи (Пс 9: 10). Стилістичне маркування дієслів такого типу потребує удосконалення.

У четвертому розділі – „Стилістичні особливості українських перекладів книг Святого Письма” описано лексико-стилістичні особливості біблійних текстів, зокрема, щодо введення перекладачами лексичних новотворів, особливостей індивідуального підходу П. Морачевського, П. Куліша та І. Пулюя, І. Огієнка до вибору лексичних засобів української мови в перекладах Євангелія від Матвія, встановлено факти збіжного та відмінного слововжитку, подано відповідні коментарі, що дозволяють розкрити причини такого явища.

Збіжність у використанні церковнослов’янізмів у перекладах П. Куліша та П. Морачевського виявляється у вживанні слів, що входять до словотвірного гнізда дієслова блазнити; у перекладі І. Огієнка вжито дієслово спокусити та похідні від нього, порівн.:

Контексти з перекладу П. Морачевського | Контексти з перекладу П. Куліша | Контексти з перекладу І. Огієнка

Озвавшись же, Петр сказав Йому: коли й всі зблазняться за Тебе, я ніколи не зблазнюсь (Морачев., с. ); | Озвав ся ж Петро і каже до Него: Хоч усї поблазнять ся Тобою, я нїколи не зблазнюсь (Мт 26: 33); | А Петро відповів і сказав Йому: „Якби й усі спокусились про Тебе, – я не спокушуся ніколи” (Ів. Ог., с. );

Горе мирові від спокус, бо треба й спокусам прийти; тільки горе тому чоловікові, через кого спокуса приходить! (Морачев., с. ). | Горе сьвітові від поблазней! треба бо прийти поблазням, тільки ж горе тому чоловікові, що через него поблазнь приходить! (Мт 18: 7); | „Від спокус горе світові, – бо мусять спокуси прийти; надто горе людині, що від неї приходить спокуса!” (Ів. Ог., с. ).

Матеріал „Словника української мови XVI – першої половини XVII ст.” дає підстави стверджувати, що у своєму лексичному виборі й П. Морачевський, і П. Куліш спиралися на традиції староукраїнської книжної мови, адже до реєстру цього Словника входять: блазнь – „спокуса, помилка, обман”, порівн.: погрhшєнїє: блазнь, щмылка (ЛБ, с. ); блазнити – „спокушати, ошукувати, обманювати”, блазнитися – „обманюватися, спокушатися, по-милятися” представлені контекстами з Четьї 1489 р.; блазнитель – „спокус-ник, ошуканець, шахрай”, блазнений – „недобрий” наводяться за творами І. Вишенського (СлУМ, 2, с. ). І. Огієнко оминув спільнокореневі слова з коренем -блазн-, виходячи, вочевидь, зі своєї загальної настанови уникати церковнослов’янізмів.

Збіжне слововживання церковнослов’янізмів у всіх трьох перекладачів представлене рядом слів блаженний, лукавий, нагий, уста, утроба, погибель.

Вживання іменників та дієслів у тих самих контекстах Книги пророка Єремії, Книги „Плач Єремії” у перекладах П. Куліша, І. Огієнка, Псалтиря – у перекладах І. Пулюя, І. Огієнка дозволило висловити певні спостереження й щодо інших аспектів їх стилістики. Так, незбіжність іменникової лексики простежуємо на прикладах синонімів, що відрізняються складом семантич-них компонентів лексичного значення, напр.: поруга – „наруга”: І подам їх на муку й утиск по всіх царствах на землі; на поругу й приповідку (Єр 24: 9) – в перекладі П. Куліша; ганьба – „знеславлення”: І дали їх за острах на зло для всіх царств землі; на ганьбу та за притчу (Єр 24: 9) – в перекладі І. Огієнка [в лексичному значенні слова ганьба відсутня сема „знущання, завдавання значних моральних збитків”]. У перекладах П. Куліша та І. Пулюя значно послідовніше витримано принцип логічно-семного узгодження слів, що утворюють синтагму, напр.: сторопіти (про військо) – „розгубитися з переляку, втративши здатність рухатися”: Меч на ворожбитів, і вони обез’уміють; меч на військо його, а воно сторопіє (Єр 50: 36) – у перекладі П. Куліша; полякатися (про лицарство): Меч на ворожбитів – і безглуздими стануть, меч на лицарство його – і вони полякаються! (Єр 50: 36І) – у перекладі І. Огієнка [в дієслові полякатися відсутня сема „відношення до руху”] тощо.

У параграфі „Лексичні інновації у перекладах книг Святого Письма” описано і схарактеризовано лексичні новотвори П. Куліша. Іменникові словотвірні типи представлені різними суфіксальними моделями, напр.: кепкун, легун (дієслівна чи прикметникова основа + суфікс -ун-); переважник, місячник (дієслівна чи іменникова основа + суфікс -ник-); вірняк (прикметникова основа + суфікс -ак- (-як-) та ін.

Окрему групу Кулішевих інновацій становлять віддієслівні іменники – назви абстрактних понять, утворені шляхом усічення основи інфінітива: вивод – „вихід” (< виводити); визвол – „звільнення, визволення” (< визволяти); вироб – „виготовлення” (< виробляти); підперез, підперіз – „пояс” (< підпереза), прогон – „вигнання” (< прогнати).

У своїй перекладацькій практиці письменник активно використовував словотвірний потенціал української мови, виступивши при цьому не лише як активний творець нової лексики, але і як майстер синтетичної мови.

Дослідження лексики українських перекладів книг Святого Письма другої половини ХІХ – початку ХХ ст. у контексті розвитку літературної мови цього періоду, дозволило дійти таких висновків.

Лексичні засоби української мови, використані П. Кулішем та І. Пулюєм у перекладі біблійних книг, мають глибоку вкоріненість у культурно-писемній традиції української мови. Словникові джерела, що засвідчують стан лексики української мови старої і нової доби, містять переконливі докази того, що перекладачі добирали традиційні лексичні засоби, що їх зафіксовано у багатьох пам’ятках староукраїнської літератури, зокрема у творах письменників і церковних діячів кінця ХVI – першої половини ХVIІ ст.

У текстах перекладів реалізовано й збагачено в нових історичних умовах стильовий потенціал церковнослов’янізмів – особливої групи лексики, що безпосередньо впливала на формування конфесійного стилю.