ЛУГАНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

МАРЧЕНКО ТЕТЯНА ВАСИЛІВНА

УДК 81’367.334:161.2

СЕМАНТИКА Й ПРАГМАТИКА НЕПОВНИХ РЕЧЕНЬ

В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Луганськ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі української мови Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Загнітко Анатолій Панасович,

завідувач кафедри української мови

Донецького національного університету

Міністерства освіти і науки України

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук

Дорошенко Сергій Іванович,

професор кафедри української мови

Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди Міністерства освіти і науки України

кандидат філологічних наук

Зарицька Вікторія Григорівна,

завідувач кафедри соціально-гуманітарних

дисциплін та методики їх викладання

Донецького обласного інституту

післядипломної педагогічної освіти

Міністерства освіти і науки України

Провідна установа: Рівненський державний гуманітарний

університет Міністерства освіти

і науки України, кафедра української мови.

Захист відбудеться “28” березня 2007 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 29.053.02 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук у Луганському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 91011, м. Луганськ, вул. Оборонна, 2, ауд. 386.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 91011, м. Луганськ, вул. Оборонна, 2.

Автореферат розіслано 26 лютого 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

д. філол. н., професор К.Д.Глуховцева

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У другій половині ХХ століття стали активно опрацьовуватися ідеї комунікативної лінгвістики. У цей час стало зрозумілим, що уявлення дослідників про мову як самодостатню систему знаків, яку потрібно вивчати “саму в собі й для себе”, застаріли. Мовознавці почали говорити про мову як форму, спосіб життєдіяльності людини, вербалізації людського досвіду і його усвідомлення, вираження особистості й організації міжособистісного спілкування у процесі спільної діяльності людей, пор. розгляд мовної картини світу, мовленнєвих актів, мовленнєвих жанрів та ін.

Мовець у комунікативному акті з метою найбільшого впливу на співрозмовника намагається передусім передати найбільш інформативно важливу для нього частину, яка містить нові знання (рему), тоді як тема є менш значущою і задається засобами контексту, ситуації. Тому саме тема постає тим компонентом висловлення, який виступає “об’єднувальним” елементом усієї комунікації; однак саме він найчастіше і виступає невербалізованим. Засобом вираження такого ситуативно мотивованого, комунікативно орієнтованого й інтенційно маркованого мовлення є неповні речення.

У граматичних описах сучасної української мови робились спроби теоретичного й функціонального пояснення явища неповноти речення, але до цього часу тривають дискусії та є не розв’язаними питання не тільки щодо визначення неповноти речень як мовної ознаки, виявлення диференційних параметрів такої неповноти, тобто встановлення власне-граматичного статусу цих речень і введення їх у загальну класифікацію синтаксичних одиниць мови, а й щодо кваліфікації, семантики та особливостей функціонування таких утворень. Усе це й зумовило вибір теми дисертації.

Неповні конструкції неодноразово ставали об’єктом уваги цілого ряду вчених, що досліджували питання синтаксису. Про це свідчать роботи таких лінгвістів, як О.А.Бех, Н.М.Дзюбак, П.С.Дудик, Г.Г.Інфантова, Н.В.Катанцева, Н.Д.Писаренко, Г.І.Попова, О.П.Сковородников, О.О.Чувакін, В.І.Шульгіна й багато інших, але досі залишаються нерозв’язаними питання семантичних і прагматичних типів неповних речень, їх статусу в мовленнєвій комунікації з простеженням контекстуального, ситуативно інтенційного мотивування таких утворень.

Актуальність дослідження зумовлена тим, що неповні речення досить поширені в українській мові й становлять своєрідне явище зі своїми стійкими функціонально-стилістичними параметрами. Їхня специфіка недостатньо вивчена в теоретичному плані і в практичних виявах у функціональному, ономасіологічному аспектах, встановленні їхнього статусу в адресантно-адресатному контексті. Різноманітність і структурна нерегламентованість неповних речень робить актуальним і питання про саму дефініцію відповідних синтаксичних утворень, а також про класифікацію і функціонування різних видів неповних речень. Водночас актуальним постає застосування в дослідженні диференційних параметрів повноти / неповноти речення в сучасних аспектах номінативно-екзистанційної наукової парадигми та розгляд простого речення у формальному, семантичному та функціональному вимірах, а також з урахуванням закономірностей загальномовної теорії взаємовідношення мови й мовлення, поняттєвого й мовного мислення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям дисертаційної роботи відповідає загальній науковій проблемі кафедри української мови Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов “Граматичні й лексичні одиниці української мови: структура, семантика, прагматика” (0104U000278). Тему дисертації затверджено на засіданні Наукової координаційної ради “Українська мова” Інституту української мови НАН України (протокол № 6 від 29.11.2001 року).

Об’єктом дослідження виступає формально-граматична, семантико-синтаксична, функціональна неповнота речення в різних функціональних стилях української мови.

Предметом дослідження є різні типи речень зі структурною й семантичною неповнотою, а також цілий ряд речень повної структури в їхньому співвідношенні неспіввідношенні з феноменом неповноти.

Метою дисертаційної роботи постає дослідження функціонально-семантичних і прагматично-інтенційних особливостей неповних утворень в умовах комунікативної діяльності та встановлення ядерних / периферійних виявів неповноти в адресантно-адресатних умовах.

Досягнення поставленої мети зумовило розв’язання таких завдань:

1)

2)

3)

4)

5)

6)

Матеріалом дослідження послужила картотека, яка налічує понад 4500 конструкцій української мови, укладена шляхом суцільної вибірки з фольклорних джерел, науково-популярних і навчальних посібників, підручників, художніх творів українських письменників ХХ – ХХІ століть (здебільшого, не давніші 20-років ХХ ст.), а також матеріалів спостережень над усним мовленням.

Методи дослідження зумовлені його метою і завданнями. Як основний метод у дисертації використано дедуктивно-індуктивний: виклад теоретичних положень щодо об’єкта дослідження конкретизується на широкому мовному матеріалі. У роботі використано загальногносеологічний метод спостереження, суть якого полягає у вивченні на основі зібраного матеріалу функціонування різних семантико-синтаксичних типів неповних конструкцій. У процесі дослідження застосовувався структурний метод, зокрема дистрибутивна, контекстуальна та трансформаційна методики аналізу. Крім того, активно застосовувалися окремі прийоми квантитативно-статистичного методу, який дає змогу підтверджувати висновки щодо частотності, переважання чи відсутність функціонування тих або інших досліджуваних явищ в українській мові.

Наукова новизна роботи полягає в комплексному дослідженні неповних речень у формально-синтаксичному, семантичному й комунікативно-прагматичному аспектах на матеріалі текстів української літератури й розмовного мовлення, у сфері яких найширше виявляється специфіка функціонування аналізованих конструкцій. Уперше запропонована класифікація семантико-функціональних типів неповних речень; розширене наукове тлумачення функцій неповних речень як своєрідної семантико-граматичної категорії, що бере участь у формуванні висловлення щодо реалізації комунікантами прагматичної настанови мовлення.

Теоретичне значення дисертації полягає в тому, що вперше проблема неповноти висвітлена у формально-граматичному, семантико-синтаксичному, комунікативному і прагматико-інтенційному аспектах, осмислені процеси мовленнєвої компресії, яка постає нерівнорядною в конструкціях з різною прагматичною настановою. Результати дослідження дозволяють по-іншому інтерпретувати явища динамічного синтаксису й теорії мовної комунікації, осмислити закономірності внутрішньо- міжреченнєвого елімінування.

Практична цінність роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані при написанні комунікативної і теоретичної граматик української мови, матеріали дослідження знайдуть застосування у курсах синтаксису сучасної української літературної мови й стилістики у ВНЗ, нових спецкурсах із функціональної граматики, прагмалінгвістики, окремі положення і висновки будуть корисні для написання курсових, дипломних і маґістерських робіт.

Вивчення мовної комунікації у прагматичному аспекті має велике значення і для методики навчання мови. Прагматика мови може дати методиці новий матеріал для роботи над розвитком в учнів умінь і навичок правильного, граматично досконалого мовлення. Відомо, що дослідження мови в єдності її структури й комунікативної функції передбачає виявлення й аналіз тих мовних засобів, що реалізують ефект словесної комунікації. У зв’язку з цим вивчення прагматичного аспекту мови має особливу цінність для методики викладання аспектів усного мовлення у ВНЗ.

Особистий внесок здобувача полягає в тому, що вперше на широкому фактичному матеріалі робиться спроба типологічної класифікації неповних речень на семантико-синтаксичному рівні; уведено поняття елімінації синтаксеми; визначено частотність вживання синтаксичних конструкцій з елімінацією тих або інших синтаксем; проаналізовано використання неповних речень у мовленнєвих актах з різними інтенціями. Усі результати дослідження одержані дисертанткою самостійно.

Апробація результатів дослідження. Уся дисертація загалом та окремі її розділи обговорювалися на засіданнях кафедри української мови Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов. Основні теоретичні положення, а також практичні результати роботи викладено у формі доповідей на міжнародних наукових конференціях: Міжнародна наукова конференція “Українська мова в часі і просторі” (Львів, 11-12.11.2004 р.); ІV Міжнародна наукова конференція “Актуальні проблеми менталінгвістики” (Черкаси, 20-21.05.2005 р.); VI Міжнародний конгрес україністів (Донецьк, 28.06-01.07.2005 р.); Міжнародна науково-практична конференція “Проблеми типології граматичних одиниць” (Рівне, 9-10.11.2005 р.); Міжнародна наукова конференція “Східнослов’янська філологія: від Нестора до сьогодення” (Горлівка, 27-28.04.2006 р.); ІІІ Міжрегіональна науково-практична конференція молодих учених (Горлівка, 15.04.2005 р.); а також під час роботи наукового семінару кафедри української мови Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов.

Публікації. Основні положення й результати дослідження викладено в семи публікаціях та тезах доповідей, з яких пять поміщено у фахових виданнях, що містяться в переліку ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, списку ілюстративного матеріалу й додатків, у яких уміщено дві діаграми. Загальний обсяг роботи – 189 сторінок, основний текст – 165 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, розкрито наукову новизну, висвітлено теоретичне значення й практичну цінність роботи, визначено мету й завдання, з’ясовано об’єкт і предмет дослідження, окреслено методи аналізу, сформульовано основні положення, що виносяться на захист.

У першому розділі “Еволюція поглядів на неповні речення та їх статус в українському синтаксисі” викладено теоретичні засади досліджуваної проблеми, визначено рівень її вивченості в сучасному мовознавстві, простежено еволюцію поглядів на неповні речення, виокремлено диференційні ознаки неповноти на формально-синтаксичному, семантико-синтаксичному й комунікативному рівнях.

Дослідження будь-якої синтаксичної одиниці вимагає застосування сучасної лінгвістичної теорії, основними ярусами якої є синтактика, семантика, прагматика. Інакше кажучи, ця тріада може бути репрезентована як поєднання формально-граматичного, семантико-синтаксичного й функціонального поглядів на мову.

Виконуючи свої функції, кожен рівень має свої одиниці. В.Матезіус констатує, що “… речення як абстрактна модель є синтаксичною формою й повинно відноситися до мови”, в мовленні “воно реалізується як конкретне висловлення”. Матезиус В. Попытка создания теории структурной грамматики / Пражский лингвистический кружок. – М., 1967. – С.237 Одиницею мови є речення, а одиницею мовлення – висловлення. Мова змінюється в мовленні залежно від умов конкретного акту комунікації, коли ті чи інші чинники не тільки включаються в процес спілкування, але й впливають на конкретні форми мовленнєвих утворень, формують їх.

Вплив цих чинників на мовленнєві утворення (висловлення) виявляється перш за все в тому, що вони здатні створювати умови, за яких стає непотрібним словесне вираження тієї чи іншої ланки дійсності. Тому окремі елементи мовленнєвого ланцюжка випадають. У цьому разі випадає лише словесна оболонка, звукова форма, а лексична одиниця, яка виконує номінативну функцію в процесі спілкування, залишається. Створюються так звані неповні конструкції. Сам термін “неповне речення” викликає негативне сприйняття, постає опозиція повне / неповне (позитивне негативне). Відповідно, неповне речення повинно характеризуватися відсутністю якихось ознак, які притаманні повному реченню та й реченню взагалі. Аналіз речення, що здійснюється з урахуванням основних його ознак й категорій, репрезентує цю конструкцію як основну синтаксичну одиницю у формально-синтаксичному, семантико-синтаксичному й комунікативному аспектах.

Виступаючи мовною і знаковою одиницею, речення характеризується формою і змістом. Форма речення специфічна. Усталена багатокомпонентність речення (хоча речення можуть бути й однослівними) актуалізує завдання щодо встановлення закономірностей об’єднання в єдине смислове ціле слів у реченні і визначення тих особливостей, які відрізняють речення від простого набору слів. Цей аспект здебільшого називають структурним, оскільки він повною мірою відображає закономірності синтаксичних зв’язків і лінеарних стосунків між словами, тенденції формального вияву компонентів реченнєвої структури. У цьому плані досить показовим постає тлумачення речення, що ґрунтується на розгляді актуалізаційних параметрів його форми і структурно необхідних складників. Це особливо послідовно з’ясовано в теорії генеративно-трансформаційної граматики (див. праці Н.Хомського, Дж.Міллера та ін.).

Семантика речення пов’язана з особливостями змістового наповнення його структурних компонентів і відношеннями, які виникають між ними, що відбивають специфіку поєднання змісту й форми компонентів речення в конкретній мові.

Один із аспектів вивчення речення пов’язаний із закономірностями його використання в мовленнєвих актах: його, здебільшого, називають прагматичним, оскільки основним призначенням речення є комунікативне навантаження, що охоплює й емоційно-естетичний статус речення.

У зв’язку з цим актуальним є досить ємне визначення речення І.Вихованця, який кваліфікує його “як основну синтаксичну одиницю-конструкцію, предикативну синтаксичну одиницю, що є мовним знаком ситуації (або взаємопов’язаних ситуацій) і вказує на стосунок до дійсності й до повідомлюваного, характеризується неперервністю синтаксичних зв’язків і семантико-синтаксичних відношень, а також виступає мінімальною, відносно завершеною одиницею спілкування та вираження думки” Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис. – К.: Либідь, 1993. – С.53..

У цій дефініції підкреслюються визначальні параметри речення: 1) у формально-синтаксичному плані речення ґрунтується на синтаксичних зв’язках і виділюваних на їхній основі компонентах формального типу; 2) із семантико-синтаксичного боку речення створюється семантико-синтаксичними відношеннями й встановлюваними на їхньому ґрунті компонентами значеннєвої природи; 3) речення є знаком ситуації (або взаємопов’язаних ситуацій); 4) речення виражає модально-часове значення, тобто предикативність; 5) речення є комунікативною одиницею, одиницею спілкування; 6) за допомогою речення формується і втілюється думка; 7) у сфері мови речення є типовим, абстрагованим від мовленнєвих репрезентацій зразком, моделлю, за якого в мовленні утворюються конкретні речення (висловлення); 8) у сфері мовлення речення залежить від контексту, мовленнєвої ситуації, поділяючись у плані актуального членування на “дане” (тему, вихідне у висловленні) і “нове” (рему, основне, комунікативний центр у висловленні). Сукупність цих ознак засвідчує, що речення є одиницею і мови, й мовлення.

Неповне речення має всі ці ознаки, однак специфікою таких утворень є деякі порушення, недовиконання цих ознак на різних рівнях.

Формальна неповнота речень (1.2.1. “Статус формальної неповноти речень”) цікавила вчених з давніх-давен. Уже М.Смотрицький указував на можливість пропуску слів у реченні. Як граматичне явище розглядали неповноту речень також М.І. Греч, П.С. Дудик, О.М. Пєшковський, І.О. Попова, В. Сімович, О.О. Шахматов та інші. Усі дослідники підставою виділення неповних речень вважали випущення якогось члена речення, – головного чи другорядного. Однак неповнота складу сполучається з неповнотою їхнього змісту. Єдині конструкції, які дійсно можна покваліфікувати формально неповними, ґрунтуються на формальному складі речень. Це так звані “еліптичні речення”.

Формально й семантично неповні речення (1.2.2. “Закономірності вияву семантичної неповноти речень та їх корелятивність / некорелятивність з формальною неповнотою”) складають основну групу неповних конструкцій. Саме такі речення вважаються варіантами розгорнутих, повних структурних типів, вони являють собою їх неповну реалізацію. За ступенем семантичної неповноти всі речення слід диференціювати на три групи. До першої входять конструкції, формального складу яких достатньо для виконання ними комунікативної функції навіть за ізольованого використання: Кожна голова має свій розум (Нар. тв.). До другої групи належать формально повні речення, але семантично повними вони стають лише у контекстуальному зв’язку з іншими реченнями: Лідія підозрілого не запримітила. Вона позіхнула, тримаючись за поперек, зникла в будинку (М.Меднікова, Зірка). Третя група включає конструкції, формальна неповнота яких зумовлює семантичну неповноту, тобто поза конситуацією вони не зрозумілі й не виконують своєї комунікативної функції: Прапорщик рушив попереду. Прапорщикова з сумками в руках за ним (Б. Харчук, Подорож до зубра).

Загальноприйнята і хрестоматійно відома класифікація неповних речень як одиниць мовлення сприяє розгляду неповних речень як конструкцій, що в певних аспектах набули відносної системності і характеризуються відповідними авторизаційними параметрами у процесі комунікації (1.2.3. “Типологія функціонально-комунікативної неповноти речень”). В умовах функціонування комунікативна межа кожного окремого висловлення відображається в його актуальному членуванні. Мовець у комунікативному акті намагається насамперед передати найбільш суттєву інформацію для нього. Така інформація здебільшого містить нові значення (рему), тоді як тема є менш значущою і задається засобами контексту чи ситуації. Залежно від того, як “встановлюється” тема в неповних реченнях, їх поділяють на контекстуально й ситуативно неповні. Розглянуті два класи неповних речень диференціюються за способом відновлення пропущених у них членів: якщо в реченнях першого класу для такої процедури необхідні тільки лінгвістичні знання, які виступають показником нашої мовної компетенції, то в реченнях другого класу потрібні знання енциклопедичного характеру, що відображають наші уявлення про світ, наш життєвий досвід.

Аналіз речення у формально-синтаксичному, семантико-синтаксичному й комунікативному аспектах дозволяє констатувати, що категорія неповноти виявляється по-різному на кожному з цих рівнів. Тому неповне речення треба кваліфікувати як окремий особливий структурний і семантичний тип речення, якому притаманні всі категорії й ознаки речення, особливості вияву форм якого слід досліджувати в мовленні (мовленнєва неповнота), з послідовним урахуванням прагматичних інтенцій мовця та розмежуванням узусних й оказіональних площин.

У другому розділі “Семантико-функціональні типи неповних речень” простежено особливості семантико-синтаксичної структури речення, з’ясовано співвідношення повноти / неповноти речення з валентністю предиката, репрезентовано типологічну класифікацію неповних речень з елімінованими предикатними й субстанційними синтаксемами.

У мовознавстві існує декілька основних підходів до визначення семантико-синтаксичної структури речення: денотативний, який встановлює співвідношення між реченням і відображуваною ситуацією (найповніше опрацьований М.В. Всеволодовою, В.Г. Гаком), логічний, що спирається на структуру думки й логічну систему предикатів (представником цього напряму є Н.Д. Арутюнова), семантичний (Ю.С. Степанов) – ґрунтується на лексико-семантичній типології слів, які беруть участь у вираженні предикативного ядра речення. На наш погляд, розгляд семантичної структури речення варто здійснювати з опорою на валентний потенціал дієслівного предиката, що уможливлює вирізнення ядра семантичної структури речення, навколо якого концентруються її варіації, модифікації і трансформації.

У сучасній лінгвістиці під поняттям “валентність” розуміють основні закономірності сполучуваності одиниць певної мови. Мовна валентність розглядається щодо різних рівнів мови, в різних площинах. Семантико-синтаксична валентність відображає той факт, що ознакові слова (як єдині носії валентності) вимагають певних контекстних партнерів із відповідними семантичними ознаками і виключають інших контекстних партнерів із іншими семантичними ознаками. Відбір відповідних партнерів здійснюється на основі відповідності або невідповідності семантичних ознак обох поєднуваних семантично опорного і семантично залежного елемента (з лінгвістичного погляду), які у свою чергу мотивовані явищами дійсності (екстралінгвістично).

Семантична структура речення ґрунтується на семних компонентах дієслова – валентних гніздах. На конкретно-мовленнєвому рівні ці гнізда можуть заповнюватися або не заповнюватися, що, в свою чергу, дає всі підстави говорити про семантичну (або валентну) неповноту речення. Згідно з цим слід розрізняти такі семантико-функціональні типи неповних речень: 1) реченнєві конструкції з елімінованим предикатом; 2) реченнєві конструкції з елімінованими субстанційними синтаксемами: а) конструкції з елімінованим суб’єктом; б) конструкції з елімінованим локативом; в) конструкції з елімінованим об’єктом; г) конструкції з елімінованим інструменталем; ґ) конструкції з елімінованим адресативом.

Услід за А.П.Загнітком, під елімінацією ми розуміємо виключення (усунення) відомого і / або невідомого з граматично і / або стилістично значущою метою, внаслідок чого витворюється функціонально інша синтаксична одиниця.

Найуживанішими в українській мові є реченнєві конструкції з елімінованим предикатом (2.3 “Семантична типологія реченнєвих конструкцій з елімінованим предикатом”) із значенням руху, переміщення в просторі. Елімінованими виступають дієслова їхати, приїхати, поїхати, прибувати, прилітати, літати, йти, приходити, бігти, прибігати та ін. Це, зазвичай, чотиривалентні дієслова, які вимагають наявності особи, яка виконує дію, – суб’єкта – лівобічна синтаксема, і локативної синтаксеми, що визначає членування на вихідний пункт руху, шлях руху і кінцевий пункт руху: А мати – з дому. Плачуть, затинаються і говорить не хочуть ні про що (Л.Костенко, “Маруся Чурай”); “А поглянь на себе. Рука як їроплан. Ти ж в люк не влізеш. З госпіталю?” (П.Загребельний, “Юлія або запрошення до самовбивства”). Іншу групу складають речення із семантикою мовлення, мислення. Модель реченнєвої конструкції з елімінованим предикатом мовлення утворюється шляхом безпосереднього співвіднесення суб’єкта мовлення з об’єктом мовлення. Основна конструкція може доповнюватися адресатною синтаксемою: “Я знаю – це він про дальшу долю тих людей” (О.Гончар, “Твоя зоря”); Марія остовпіла. Витріщила очі і позирає то на хрест, то на Гната. А він нічого (У.Самчук, “Марія”). В окрему групу можна виділити конструкції зі значенням буття: Їй за плечима – поле, а перед нею село, долина, ліс (Б.Харчук, “Соломонія”); Човен - на середині ріки (Ю.Смолич, “Дитинство”). Аналіз подібних конструкцій дає змогу виділити окремий тип буттєвих (локативних) предикатів. Слід також вичленувати ще одну незначну групу предикатів із семантикою давання. Така семантика репрезентована найчастіше експлікованими адресатними й об’єктними синтаксемами: “Кажуть, отой, як його, - Байконур”. – “Я туди металоконструкції. Мені – Героя” (П.Загребельний, “Брухт”); “Кождому – горнятко, калачик і свічечку, іще грушку або яблучко, як буде урожай” (М.Матіос, “Не плачте за мною ніколи...”).

Конструкції, в яких закріпилося нульове вираження субєкта (на формально-граматичному рівні – підмета), переважно зараховують до односкладних означено-особових, неозначено-особових та узагальнено-особових (2.4.1. “Особливості конструкцій з елімінованим суб’єктом”). Із таким їхнім статусом важко погодитися, адже на наявність суб’єктної синтаксеми завжди вказує валентність відповідного предиката, з одного боку, й існує потенційна можливість функціонування суб’єктної синтаксеми тільки у формі називного відмінка власне-іменника або займенникового іменника, на що вказує також граматична форма відповідного предиката, з іншого боку. Такі утворення на семантико-синтаксичному рівні слід кваліфікувати як реченнєві конструкції з елімінованим суб’єктом, який може мислитися означеним, неозначеним або узагальненим: “Готуйтеся до великих і крутих неприємностей” (Ю.Андрухович, “Московіада”); Галю влаштували на їхню кафедру “по блату” (П.Загребельний, “Брухт”); Кохайте дівчат – і народять вас самих (Ю.Андрухович, “Рекреації”).

Основним семантичним варіантом об’єктної синтаксеми виступає синтаксема у функції об’єкта дії (2.4.2. “Різновиди конструкцій з елімінованим об’єктом”). Саме такі синтаксеми найчастіше елімінуються в мовленні. Ними виступають: а) об’єкт конкретної дії: Телевізор двоїв зображенням. Відвезла в ремонт (М.Матіос, “Життя коротке, щоб казати “ні”); б) об’єкт допомоги, подяки: “...від сьогодні я вже цілком офіційно повнометражний кандидат філософських наук і хотіла б подякувати “ (П.Загребельний, “Брухт”); в) об’єкт повідомлення, спрямування інформації до адресата: “Знаєш секрет розгрому німців під Москвою? Найбільша військова таємниця, але тобі розкрию” (П.Загребельний, “Юлія або запрошення до самовбивства”); г) об’єкт при дієсловах просити, шукати, знайти, зустрічати, проводжати: Хто б міг осуджувати Шульгу? Він шукав і знайшов, решта не має значення (П.Загребельний, “Юлія або запрошення до самовбивства”).

Найуживанішими конструкціями з елімінованим інструменталем (2.4.3. “Закономірності вияву конструкцій з елімінованим інструменталем”) можна вважати такі, в яких у ролі предиката виступає тривалентне дієслово, що реалізує спрямовано дію суб’єкта на об’єкт за допомогою якогось знаряддя дії, або чотиривалентні дієслова, які, крім названих синтаксем, ще вимагають синтаксеми адресата, на користь якого відбувається дія. У цій правобічній позиції адресатна семантика може поєднуватися з цільовою, коли позиція адресата заповнена назвою неістоти. Це дієслова типу вибривати, вишивати, малювати, різати, копати, ткати, рубати та ін.: ...дременув вуличкою до мосту, а тамо дядьки лід рубають для молочарні (В.Медвідь, “Льох”); Сусідка сапала город (М.Матіос, “По праву сторону твоєї слави”); Гробар копав комусь могилу (М.Матіос, “По праву сторону твоєї слави”); “У неділю дерево будуть тесати?” (М.Матіос, “Не плачте за мною ніколи...”); Шандриха рушники шила (М.Матіос, “Юр’яна і Довгопол”); Він цюкає дерево (М.Матіос, “Юр’яна і Довгопол”).

В українській мові часто зустрічаються реченнєві конструкції типу Вітром віднесло човни в море; Вогнем спалило все село. Синтаксеми вітром, вогнем з логіко-семантичного погляду характеризуються як аґенс дії, а з семантико-синтаксичного – як аґентивний інструмент. На наш погляд, такі конструкції цілком можна вважати реченнями з елімінованим інструменталем, адже подібні синтаксеми беруть на себе роль виконавця дії (А.П.Загнітко називає такі синтаксеми інструментальним суб’єктом): “Вас буде відвезено машиною” (П.Загребельний, “Брухт”).

Правобічна валентність чотири- й п’ятивалентних дієслівних предикатів на позначення руху вимагає локативної синтаксеми, яка зазнає членування на вихідний пункт руху, шлях руху та кінцевий пункт руху (2.4.4. “Типи конструкцій з елімінованим локативом”). У мовленні не всі зазначені субстанційні синтаксеми мають лексичне вираження: зустрічаються конструкції із заповненою локативною синтаксемою на позначення тільки вихідного пункту (елімінуються синтаксема на позначення кінцевого пункту і синтаксема на позначення шляху руху): Деколи пташина прилітає з вирію, сідає навпроти вікна на гілячці дерева (О.Гончар, “Бригантина”); або вказується тільки кінцевий пункт руху: Нарешті вони приїхали у село (Б.Харчук, “Подорож до зубра”); або окреслює кінцевий пункт руху і шлях руху: А коваль жив у кінці села, поки процесія перейшла селом до цвинтаря... (М.Матіос, “Не плачте за мною ніколи...). Найчастіше у мовленні зустрічаються конструкції, до складу яких не входить жодна локативна синтаксема: Совинський тоді теж прийшов (П.Загребельний, “Брухт”); Вони піднялися по сходах на першу галерею... Вони прийшли (І.Багряний, “Сад Гетсиманський”); Одного дня прибула якась комісія (О.Гончар, “Бригантина”).

За статистикою найменш репрезентованими є конструкції з елімінованим адресативом (2.4.5. “Специфіка конструкцій з елімінованим адресативом”). Валентно повязані з адресативом предикати дії являють собою замкнену групу, основу якої складають дієслова давати, дарувати, присвячувати, нести, вручати, продавати, писати тощо, при яких ці адресатні синтаксеми рідко елімінуються: А ґрунта загриміли до колгоспу. Сама їх Юр’яна віддавала (М.Матіос, “Юр’яна і Довгопол”); А будете людей столувати, то давайте пісної їди і всякої (М.Матіос, “Не плачте за мною ніколи...”).

У третьому розділі “Прагматичні інтенції і ситуативно-мовленнєва мотивованість неповних речень” досліджується структурна й семантична неповнота прагматичних типів речення та характеризуються особливості адресантної інтенції таких утворень.

Останнім часом багато уваги приділяється вивченню прагматики речень. Аналіз прагматики речень становить важливу сферу мовних знань, оскільки володіння мовою передбачає не тільки уміння конструювати речення, але й навичку правильно використовувати речення в мовленнєвих актах для досягнення відповідного комунікативно-функціонального результату. Речення розрізняються комунікативною інтенцією, оскільки “під комунікативною інтенцією мається на увазі притаманна кожному реченню спрямованість на вирішення певного мовного завдання спілкування” Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови: Синтаксис: Монографія. – Донецьк: ДонНУ, 2001. – С.122.. У силу цього варто говорити про комунікативно-інтенційний зміст речення, який є необхідною й обов’язковою ознакою кожного речення.

Ряд мовознавців ХХ і ХХІ ст. (Г.Г.Почепцов, А.П.Загнітко та ін.), розвиваючи погляди Дж.Остіна і Дж.Сьорля, розрізняють такі прагматичні типи речень: 1) констативи, комунікативно-інтенційним змістом яких є ствердження: Земля крутиться; 2) промісиви, комунікативно-інтенційним змістом яких виступає обіцянка: Я зроблю це обов’язково; 3) менасиви, комунікативно-інтенційним змістом яких є погроза: Я тобі покажу, як мене не слухатися; 4) перформативи, в яких дія, названа дієсловом присудком, дорівнює самій дії: Я вітаю. Я дякую; 5) квеситиви, комунікативно-інтенційним змістом яких виступає запит нової інформації (в традиційному розумінні – це питальне речення): Що ти приніс мені?; 6) директиви, комунікативно-інтенційним змістом яких є пряме спонукання адресата до дії: Закрийте вікно! Вийди з кімнати. З-поміж директивів слід диференціювати ін’юктиви, основним змістом яких є суворий наказ адресату, що не передбачає якихось варіантів його відміни: Негайно покажіть ці папери, та реквестиви, що охоплюють комунікативно-інтенційний зміст прохання: Я прошу вас прийти завтра.

Кожне речення, реалізуючись у мовленні як мовленнєвому акті, набуває певної локутивної сили, що, у свою чергу, впливає на саму структуру речення. У процесі комунікації мовець найчастіше користується законом економії мовленнєвих зусиль, що призводить до використання саме неповних речень.

Аналіз констатива в семантико-синтаксичному аспекті (3.3.1. “Закономірності репрезентації неповноти констативів”) дозволяє стверджувати, що в таких конструкціях елімінуватися може будь-яка синтаксема. Оскільки предикат є центром семантико-синтаксичної структури, то доцільно диференціювати такі різновиди констативів з елімінованим предикатом зі значенням:

а) руху, переміщення: “А тепер швиденько звідси, поки ніхто не помітив. В тебе десять хвилин” (О.Шевченко, Глибинка); “Я до сусідів по ключ”, – гукнув Командо (М.Меднікова, Зірка);

б) мовлення, мислення: “Багатьох ми допитали, але ніхто нічого” (О.Вільчинський, “Неврахована жертва”); “Я вже думав, що нічому в житті не здивуюся. Її життя – на волосинці, а вона – про кота” (М.Меднікова, “Зірка”);

в) буття: “У нас ремонт” (М.Меднікова, Зірка). Такі констативи здебільшого функціонують у діалогічному мовленні для концентрації уваги адресата.

Досить чисельною є група конструкцій, що репрезентуються в мовленні як констативи з елімінованим субєктом. У процесі комунікації завжди відомі співрозмовники, тому немає потреби називати себе або іншу особу, про діяльність якої “говорить” вербалізований предикат, морфологічна форма якого, до речі, указує на певну особу: “Набридла мені та вулиця, – байдуже проказала Людка. – Шию тут дещо” (В.Шевчук, “Місяцева зозулька із ластів’ячого гнізда”); “Вчора вивезли меблю” (М.Закусило, “Грамотка скорблячих”).

У семантико-синтаксичній структурі промісивів (3.3.2. “Особливості вияву неповноти промісивів”) предикатна синтаксема не може елімінуватися, адже саме вона є формальним і змістовим центром висловлення. Найчастіше при предикатові елімінується об’єктна синтаксема, що постає ситуативно мотивованою в адресантно-адресатних умовах: “Позичте мішок борошна! Лиш зможу – віддам ” (О.Гаврилів “Шукач”); “Дайте мені, – Зірка взяла папірця, – я дістану [ліки]” (М.Меднікова “Зірка”); “Гайдн! – нарешті зрозуміла Олеся. – ні, тридцять третьої сонати я не знаю. Але обов’язково знайду і вивчу!” (Є.Кононенко “Повії теж виходять заміж”).

Висловлення-менасиви (3.3.3. “Типи неповноти менасивів”) емоційно насичені, що мотивується їх реалізацією у відповідних мовленнєвих актах з елементами напруження, певної негативності, а це, у свою чергу, впливає й на вибір мовних засобів передачі погрози.

Найчастіше в реченнях, що реалізують акт виголошення погрози, елімінується предикат, який ”замінюється”, здебільшого, відповідними жестами та мімікою, а ті виступають закріпленими і сприймаються комунікантами адекватно: “Це ти, мале стерво? – видавив Семен, коли зрозумів, що досі може говорити. – Ось я тебе зараз” (О.Шевченко, “Глибинка”); А баби Ігнатихи вже немає, і немає її терпких гниличок, за які баба кричала, наздоганяючи нас з хворостиною: “А я тобі зараз, цибелник!..” (М.Закусило, “Грамотка скорблячих”) (постать баби з хворостиною є знову ж таки екстралінгвістично мотивованою і викликає в адресата відповідне сприйняття дії адресанта).

Перформатив здебільшого визначають як висловлення, еквівалентне дії, вчинку зі своїми семантичними й граматичними особливостями (3.3.4. “Специфіка неповноти перформативів”). Незважаючи на необхідність присутності перформативного дієслова в перформативних висловленнях, в українському розмовному мовленні існує значна група перформативних речень з імпліцитним дієсловом-предикатом. Сюди слід віднести речення типу До столу як запрошення зайняти місце за столом (Я запрошую Вас до столу); Винний як позначення того, що хтось є винним, і чинний суддя виголошує вирок (Я оголошую Вас винним); У клас – як наказ негайно зайти до класної кімнати (Я наказую негайно зайти в клас). Останні два приклади мають свої особливості функціонування як перформативні: Винний буде завжди перформативом, якщо його використовує людина, наділена певними правами й соціально-суспільним статусом і обов’язком (суддя); накази майже завжди будуть перформативними, якщо їх використовує особа, соціальний статус якої дозволяє віддавати підлеглим накази для негайного та незаперечного їх виконання (військові, міліціонери). Особливої уваги заслуговують речення типу “Я проти”, “Я за”, в яких наявні частки за і проти вказують на імпліцитні перформативні дієслова із значенням заперечення, протесту або схвалення, згоди: Я заперечую; Я схвалюю це рішення. Найуживанішим типом перформативних конструкцій з елімінованим предикатом є так звані “етикетні формули”, у яких найчастіше імплікується предикат бажаю, зичу: “Доброго дня, чоловіче”, – пролунало за його спиною (О.Шевченко, “Глибинка”); “Доброго ранку, лунатику”, – промовила вона, затягуючи пасок рожевого халата (О.Шевченко, “Глибинка”); “Доброї ночі”, – сказав неголосно (В.Шевчук, “Місяцева зозулька із ластів’ячого гнізда”).

Найбільшою групою перформативних висловлень, у яких спостерігається формальна неповнота, можна вважати речення, репрезентовані структурами з елімінованим субєктом. Найчастіше всі перформативи вживаються без займенника я, адже виконувати дію, названу перформативом, може тільки особа, яка її й називає, інакше це вже не буде перформативне висловлення: Оголошую мир – Я оголошую мир (Він оголошує мир – констатив). Крім того, в перформативних реченнях за відсутності експліцитно вираженого суб’єкта висловлення, формальним виразником якого є займенник я, його семантика репрезентується у формі дієслова: Наказую; Прощаю; Бажаю успіху; Дякую; Вітаю; “ Вітаю, хазяїне,” – мовляла Оксана (О.Шевченко, “Глибинка”); “Бажаю щасливих вражень і нових зустрічей!” – Яна зробила особливий наголос на “нових зустрічах” (Є.Кононенко, “Повії теж виходять заміж”).

Презентовані в мовленні неповні речення-ін’юктиви (3.3.5. “Особливості неповноти директивів”) можна поділити на дві групи. Перша група окреслена конструкціями, які структуруються, як правило, основним носієм імперативної семантики – дієсловом у наказовому способі (предикат), при якому елімінуються об’єктні, адресатні, інструментальні або локативні синтаксеми: “Дай!”, “Візьми!”, “Дивись!”, “Пиши!”, “Не чіпай!”; “Візьміть для сина. Це дуже якісний шоколад” (Є.Кононенко, “Повії теж виходять заміж”); “Принесеш”, – категорично сказала Юлька й облила його холодним перламутром (В.Шевчук, “Місяцева зозулька із ластів’ячого гнізда”). Основна синтаксема, що завжди елімінується в директивних конструкціях, – суб’єктна синтаксема, наявність якої не є необхідною, адже основне семантичне й комунікативне навантаження має предикат певної форми. Саме ця морфологічна форма показує, на яку особу спрямовано наказ, розпорядження тощо: “Обшукайте цього пана… журналіста, – наказав Синельников. – І подивіться в торбі” (О.Вільчинський, Неврахована жертва).

Другу групу складають бездієслівні конструкції, в яких експліцитний член репрезентований об’єктною синтаксемою, вираженою або іменником у знахідному відмінку, або іменником з числівником, або вторинною адвербіальною синтаксемою, вираженою прислівником чи іменниково-прийменниковою конструкцією: “Документи!”, “Двісті гривень!”, “Праворуч!”, “На вокзал!”; “Лягай! – заревів Андрій, у руці якого вже був наган, і стрибнув у заглиблення уздовж дороги. – По мотоциклістах – вогонь!” (О.Гаврилів, Шукач); “По конях!” – гукає нам Заболотний (О.Гончар, Твоя зоря).

Питальні речення постають функціональним типом висловлення (3.3.6. “Закономірності неповноти квеситивів”), тому що їхньою основною сферою вияву виступає комунікативний акт з прагматично-інтенційним змістом отримання певної інформації. Семантична структура питального речення свідчить про те, що в кожному запитанні є два елементи: 1) те, що відомо; 2) те, що вимагає зясування. Ставлячи запитання, мовець виходить з того, що відомо йому, а також з того, що, можливо, відомо й адресату (реципієнту), і який мав би забезпечити адресанта потрібною інформацією.

Аналіз семантико-синтаксичної структури питальних конструкцій, що виступають мовним засобом вираження квеситивних мовленнєвих актів, дозволяє виділити такі групи цих одиниць: 1) реченнєві конструкції з елімінованим предикатом зі значенням руху: серед них виокремлюються одиниці з питальними словами, що постають особливими маркерами саме власне-питальних речень, визначаючи семантику елімінованого предиката: Вмостилися, рушили: Вас куди? (М.Меднікова, Зірка); без питального слова: “То ви з Києва?” – поцікавилася дружина, виносячи з кухні великий казан з тушеною картоплею (О.Шевченко, “Глибинка”); 2) питальні конструкції з елімінованою об’єктною синтаксемою: “А що каже влада? – сказав Зеник. – Глухо? Гальмують?..” (О.Вільчинський, Неврахована жертва); “А я, бачите, причепурилася. Іду в кіно. Сьогодні показують “Дорогу” Фелліні. Бачили?” (П.Загребельний, “Диво”); 3) питальні конструкції з елімінованим суб’єктом: “Пригадуєш “Дорогу в Провансі” Ван Гога?” – озивається до мене після мовчання Заболотний (О.Гончар, “Твоя зоря”), що посилює їхній ілокутивний ефект, оскільки в цьому разі адресат включений в активізацію відтворення неповноти.

ВИСНОВКИ

Аналіз неповноти семантико-синтаксичної структури речення, зумовленої валентністю предиката, опис типології структур з елімінованими синтаксемами, виявлення структур, здатних поставати репрезентантами мовленнєвих актів з різними прагматичними інтенціями, що відображають особливості реалізації відповідних прагматичних категорій і постулатів комунікації, уможливили ряд висновків та узагальнень:

1. У сучасній синтаксичній науці речення являє собою складне багатоаспектне явище, яке найбільш повно окреслено у формально-синтаксичному, семантико-синтаксичному, семантичному й комунікативному аспектах. Більшість мовознавчих досліджень останнім часом орієнтована на комунікативну діяльність людини, що сприяє “переходу” у вивченні речення з формального виміру до аналізу виникнення й функціонування мовних одиниць. Згідно з таким підходом неповні речення виступають окремим різновидом синтаксичних конструкцій, актуалізують проблему співвідношення формально-граматичного, семантико-синтаксичного і комунікативного рівнів речення, оскільки опозиція повноти неповноти речення найбільш адекватною постає на кожному з цих ярусів.

2. У кваліфікації статусу неповних речень слід виходити з того, що речення є основною синтаксичною одиницею