ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В.Н. КАРАЗІНА

НОВІКОВ МИХАЙЛО МИКОЛАЙОВИЧ

УДК 321:303.446

ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ВИМІРИ БІКАМЕРАЛЬНИХ

СИСТЕМ (ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ)

23.00.02 – політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Харків – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі політології філософського факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник | кандидат філософських наук, доцент

ФІСУН Олександр Анатолійович,

професор кафедри політології Харківського

національного університету імені В.Н. Каразіна

Офіційні опоненти: |

доктор політичних наук, старший

науковий співробітник

ЛИТВИНЕНКО Олександр Валерійович,

Департамент з питань державної безпеки

Апарату Ради національної безпеки і оборони

України, м.Київ;

кандидат політичних наук, доцент

АВКСЕНТЬЄВА Тетяна Геннадіївна,

доцент кафедри філософії Харківського

національного університету радіоелектроніки

Захист відбудеться 25.01.2008 р. о 15-30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.051.22 Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, ауд. 2-49.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4.

Автореферат розіслано 25.12.2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Г.М. Куц

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми зумовлена тим, що однією з найважливіших проблем функціонування сучасних держав є питання вибору найбільш оптимальної конфігурації політичних інститутів, яка б значною мірою сприяла розвитку відкритого, стабільного і процвітаючого демократичного суспільства. Дизайн законодавчих інститутів є сферою, що має особливо багато різних варіантів інституціонального вибору. Розмаїття цих варіантів багато в чому залежить від способу обрання законодавців, повноважень, якими володіють законодавчі органи та інших питань, навколо яких точиться напружена дискусія серед політиків та експертів. Одним із ключових є вибір інституціональної структури парламенту: однопалатного (унікамерального) чи двопалатного (бікамерального).

Тим часом резонансні дебати з приводу бікамералізму, що перманентно виникають в Україні, продемонстрували вузькість його теоретичного освоєння у вітчизняній політичній науці, відсутність узагальнюючої перспективи обговорення цього питання. У світовій політології такі перспективи, безумовно, намічені, однак існуючі достатньо численні дослідження цієї проблеми в цілому не покривають усієї широти її проявів, аспектів і граней. Тому дискусія з проблеми бікамералізму залишається принципово відкритою і надзвичайно актуальною.

У пострадянських дослідженнях інтерес до бікамералізму сконцентрований у межах конституційно-юридичного напрямку дослідження парламентських структур (О.С.Автономов, В.І.Байдін, О.М.Булаков, Є.Волков, А.З.Георгіца, Ю.Д.Древаль, В.С.Журавський, С.Є.Заславський, І.Конюхова, Л.Кривенко, А.М. Медушевський, А.Р.Парамонов, Р.М.Романов, С.Сас, І.Сенюта, Н.А.Філіппова, В.М.Шаповал, Р.М.Ярва). Аналіз процесів становлення та розвитку бікамеральних структур і поширених у сучасній практиці інституціональних принципів та зразків оформлення верхніх палат парламентів представлено дослідженнями Т. Брауна, І.М.Бусигіної, Дж.Коуклі, І.М.Тарасова, П.А.Федосова.

Зміст української дискусії з проблеми бікамералізму, основні позиції й аргументаційні блоки з питання перспектив упровадження бікамерального типу парламентаризму в Україні сформовані аналітичними матеріалами і коментарями таких провідних спеціалістів і експертів, як М.Азнар, Б.Андресюк, В.Горбач, В.С.Журавський, В.Карасьов, Л.Кравчук, О.Ковальчук, І.Рябов, О.Сушинський, М.Філіндаш, О.Юрчук та ін.

Значний інтерес для дослідження становить блок джерел, що висвітлюють класичні теоретичні аспекти виникнення, розвитку й інституціонального моделювання двопалатних парламентів (Дж.Адамс, Аристотель, І.Бентам, О.Гамільтон, Дж.Джей, Т.Джефферсон, Б.Констан, Н.Макіавеллі, Дж.Медісон, Дж.Ст.Міл, Ш.-Л.Монтеск’є, Т.Пейн, Полібій, Ціцерон). У сучасній західній теорії в дослідженні політичних інститутів, у тому числі і парламентських, усе більша перевага віддається неоінституціональному підходу. Як дослідницька парадигма так званий “новий інституціоналізм” достатньо об’ємний (Б.Вейнгаст, М.Кармазіна, М. Леві, Дж.Марч, Д.Норт, Дж.Олсон, П.Ордешук, Б.Г.Пітерс, Б.Ротстайн, А.О.Ручка, Р.Таагепера, Р.Тейлор, К.Телен, П.Холл, М.С.Шугарт, О.Шурбована). У неоінституціоналізмі виділяють, як мінімум, три магістральні напрями: історичний і соціологічний інституціоналізми, а також інституціоналізм раціонального вибору. У межах дисертаційного дослідження використані напрацювання Дж.Дракмана, Дж.Мані, Б.Раша, В.Райкера, Т.Ф.Ремінгтона, М.Тайса, Дж.Цебеліса, які присвячені аналізу сучасних бікамеральних структур в контексті неоінституціональної методології, що прояснює його ефекти та вплив на політичні процеси. Особливе значення для розробки типології бікамеральних систем та аналізу інституційних вимірів бікамералізму мали концептуальні моделі М.Костанцо, І.Криштана, А.Лійпгарта, А.Маламуда та Дж.Сарторі.

У дисертації використані також праці відомих теоретиків демократичної теорії та порівняльної політології (Г.Алмонд, Ф.Бенетон, С.Гантінґтон, Р.А.Даль, Ч.Ф.Ендрейн, Дж.Пауел, Р.Х.Чілкот). Особливу цінність мають дослідження сучасних суспільних трансформацій та політичної модернізації суспільства, в яких розглядаються проблеми інституціонального вибору в контексті “демократичного транзиту” та досліджуються закономірності побудови стабільної та ефективної політичної системи в країнах посткомуністичного світу (В.П.Горбатенко, Л.Даймонд, Б.Г.Капустін, А.Лійпгарт, О.В.Литвиненко, М.І.Михальченко, П.Ордешук, В.М.Паламарчук, Ф.М.Рудич, А.Салмін, С.Скеч, Л.В.Сморгунов, А.Степан, О.А.Фісун, Л.П.Циганков, Л.Шкляр, Ф.Шміттер, С.О.Янішевський).

Як правило, дослідники, що звертаються до проблеми бікамералізму, дотримуються або класичної інституціоналістської або неоінституціоналістської методологічної позиції, що обмежує можливості узагальнення цього феномену з урахуванням усіх його аспектів, інституціональних і функціональних проявів. Однак роботи і тих, й інших утворюють цінне підґрунтя для комплексного вивчення й узагальнення проблеми бікамералізму.

Рівень розробки проблеми бікамералізму в науковій літературі значний, але недостатній. Загальним уразливим моментом практично всіх досліджень, присвячених питанню двопалатного парламенту, є фрагментарність методологічних засад його вивчення, що перешкоджає узагальнюючому охопленню цього інституціонального об’єкта в усьому різноманітті і глибинності його структурування і функціонування. Це особливо відчутно в пострадянському секторі політологічних досліджень.

Отже, віддаючи належне перевагам кожного з охарактеризованих підходів, варто акцентувати не тільки можливість їхнього інтегрування, але й очевидну необхідність цього в інтересах більш цілісного вивчення генезису і розвитку бікамеральних інституціональних структур, що й зумовило актуальність та вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження узгоджується з комплексною науковою темою кафедри політології філософського факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна: “Влада та її реалізація в незалежній Україні”.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає у порівняльному аналізі бікамеральних систем, закономірностей їхнього становлення і розвитку, основних інституціональних параметрів, функціональних ефектів і формальних зразків на основі інтегрованого залучення підходів, вироблених у межах класичного інституціонального аналізу і неоінституціональної парадигми.

Реалізація мети передбачає вирішення таких дослідницьких завдань:

q

q

q

q

q

q

Об'єктом дослідження виступають бікамеральні парламентські інститути і структури.

Предметом дослідження є порівняльний аналіз інституціональних моделей та параметри функціонування сучасних бікамеральних систем.

Методи дослідження. Методологічним фундаментом дисертаційного дослідження стало використання інституціонального і неоінституціонального підходів. Їхнє інтегрування з метою проведення порівняльного аналізу бікамеральних систем дозволило всебічно розглянути останні, зіставити бікамеральні системи як у площині інституціональних параметрів формування і функціонування, так і в площині впливу на політичний процес і на взаємини з виконавчою гілкою влади.

У роботі застосовується ряд методів порівняльної політології: системний, ретроспекція і типологізація. За допомогою історичної ретроспекції реконструюється траєкторія становлення і розвитку бікамералізму, динаміка і парадигми його осмислення в межах демократичної теорії. Типологізації модифікування бікамералізм піддається як в історичній ретроспективі (антична, станова, модерна і плюральна моделі), так і в контексті порівняльного зіставлення його інституціональних і функціональних характеристик (“сильний” і “слабкий” типи бікамералізму).

Як найперспективніша теоретична лінія аналізу використовується концепція А. Лійпгарта та розроблені ним поняття “сильного” та “слабкого” бікамералізму. Ця дихотомія дозволила інтегрувати головні інституціональні параметри бікамеральних систем і послужила підґрунтям для проведення їхнього порівняльного аналізу.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що світовий досвід інституціонального конструювання бікамерального парламентаризму, параметрів і форм його формування та функціонування узагальнюється на інтегрованій концептуальній основі, що складається з порівняльного аналізу та двох стрижневих інституціональних підходів – класичного інституціоналізму та неоінституціоналізму.

Наукова новизна основних результатів конкретизована в таких положеннях:

Уперше:–

виділено і проаналізовано чотири моделі бікамералізму, що складалися в процесі його історичного становлення: антична, станова, модерна, плюральна. Кожна з них формувалася на основі власного концептуального ядра і має свою “ідейну начинку”. Це, відповідно, теорія “змішаного правління”, принцип станового представництва, теорія розподілу влади, ідея багатомірності реальної політики;–

вибудовано єдину концептуальну лінію, що послідовно поєднує різні етапи розвитку демократичної теорії та у якій демократія щільно інтегрована з бікамеральним типом парламентаризму: “венеціанська школа” – ліберальна парадигма – “процесуальна” концепція. Закріпленням у світовому розвитку стандартів “процесуально-консенсуальної” демократії пояснюється сучасний світовий тренд, що демонструє збільшення групи бікамеральних парламентів;

Уточнено:–

моделі інституціонального дизайну бікамеральних систем. З погляду дійсної політичної значимості і типу бікамералізму (“сильний/слабкий”) у структурі характеристик формування і ротації виділено три інституціональні виміри, що виступають базовими критеріями класифікації верхніх палат: спосіб формування, кількість сенаторів, термін функціонування. За цими критеріями у світовій практиці превалюють зразки, для яких характерні прямі вибори, істотно менший розмір верхніх палат у порівнянні з нижніми і приблизно однаковий для обох палат ротаційний період;

Дістали подальшого розвитку:

– обґрунтування значимості для повноти прояву переваг бікамеральних систем таких критеріїв, як (а)симетрія та (не)конгруентність. Доведено, що бікамеральні системи ефективні в тому випадку, якщо палати мають значні відмінності, але відносно рівні повноваження. Комбінація (не)конгруентності та (а)симетрії є оптимальною з точки зору зміцнення сучасної демократії та реалізації її принципів у політичному житті;–

дослідження підстав та перспектив впровадження бікамералізму в Україні у контексті розв’язання актуальних проблем державності. Зазначається, що у довгостроковій перспективі інтеграції України до Європейського співтовариства бікамералізм може розглядатися як один із варіантів ефективного демократичного дизайну за умов здійснення комплексних реформ зі зміцнення інституту місцевого самоврядування, розвитку громадянського суспільства, стабілізації демократичних правил політичної конкуренції тощо.

Практичне значення одержаних результатів полягає в комплексному узагальненні закономірностей і форм становлення і розвитку бікамеральних структур, зразків їхнього інституціонального оформлення та впливу на політичні процеси й інститути. Реалізований у роботі підхід розширює політологічне знання про бікамеральний парламентаризм та додає можливостей для ефективного та цілеспрямованого політичного інжинірингу в галузі моделювання законодавчих систем та інститутів.

Теоретичні розробки дисертації можуть залучатися до підготовки наукових праць, навчальних посібників та спецкурсів з проблематики парламентаризму. У галузі прикладної політики вони можуть використовуватися при розробці проектів та заходів з інституціонального будівництва та оптимізації парламентської структури, у науковому консультуванні агентів політичного процесу.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійною науковою працею, в якій вирішується завдання щодо порівняльного аналізу інституціональних вимірів бікамеральних систем. Усі теоретико-методологічні, науково-аналітичні висновки та рекомендації зроблені автором самостійно на основі аналізу наукової літератури вітчизняних і зарубіжних авторів. За темою дослідження автором одноосібно підготовлено дев’ять публікацій.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення та висновки дослідження обговорювались на теоретико-методологічних семінарах кафедри політології філософського факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Окремі матеріали та проміжні результати дисертації доповідались на міжнародному науковому семінарі “Світ-системна теорія і сучасні глобальні трансформації” (Харків, 2000 р.), на II Політологічних читаннях, присвячених памйяті проф. М.Ф. Ніколаєвського “Глобалізація світу та вибір моделі розвитку сучасної України” (Харків, 2002 р.), на міжнародній науково-практичній конференції “Роль місцевих органів влади у прикордонному співробітництві” (Харків, 2003 р.), на міжнародному науковому семінарі “Міжнародна міграція та міжетнічні стосунки на Слобожанщині” (Харків, 2004 р.), на XVI Харківських політологічних читаннях “Соціально-політичні протиріччя та проблеми соціального партнерства (Харків, 2005 р.), на міжнародному науковому колоквіумі “Історична соціальна наука в світ-системній перспективі” (Харків, 2005 р.).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлено у 9 статтях, 7 з яких опубліковано у наукових фахових періодичних виданнях, затверджених ВАК України.

Структура та обсяг дисертаційного дослідження визначена логікою вирішення мети та завдань дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (239 найменувань на 22 сторінках). Обсяг дисертації – 201 сторінка, з яких 179 сторінок основного тексту. У роботі є 20 таблиць.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, розкрито сутність та стан наукової розробки проблеми, сформульовано мету, завдання, визначено його об’єкт, предмет та теоретико-методологічні засади, авторське бачення наукової новизни, теоретичне та практичне значення дисертаційного дослідження, подано дані про апробацію одержаних результатів, структуру та обсяг дисертації.

У першому розділі “Бікамералізм в історичній ретроспективі: теоретичні дебати та інституціональний вибір”, який структурно складається з двох підрозділів, визначаються теоретичні та історичні траєкторії становлення та розвитку феномену/інституту бікамералізму.

У першому підрозділі “Генезис та історична динаміка бікамеральних систем” підкреслюється, що питання генезису бікамералізму має дискусійний характер.

В історичній ретроспективі становлення бікамералізму автор фіксує появу представницьких установ, які практично до кінця XVIII cт. функціонували як полікамеральні. Вони складались з декількох моделей бікамерального представництва і розподілу законодавчої влади. Підгрунтям виділення античної моделі служать характерні для Афінської демократії й Римської республіки принцип і процедура послідовного розгляду нормативного акту чи прийняття важливого державного рішення двома взаємозалежними, але автономними зборами. Концептуальне оформлення античної моделі складає теорія “змішаного правління”, розроблена Аристотелем, Полібієм, Ціцероном.

У середньовіччі оформилася ідея станового представництва, що стала основою другої після античної моделі, так званої “станової моделі”. У загальному вигляді її структурне підгрунтя склали два елементи: колегіально-дорадчий і станово-представницький.

“Модерна” модель бікамерального парламентаризму викристалізувалася у процесі руйнування полікамеральної одноманітності європейських парламентів і появи монопалатних парламентських установ, коли доцільність розділеного представництва була поставлена під сумнів, а виникнення альтернативи сконструювало ситуацію інституціонального вибору між уні- та бікамеральною моделями парламентаризму. Теоретичне осмислення бікамералізму на “модерновій” основі було реалізовано теорією розподілу влади Ш.-Л.Монтеск'є і розробленою Д. Адамсом ідеєю “стримувань і противаг”, що інструментально обґрунтували необхідність функціональної диференціації законодавчої влади шляхом її розподілу на дві палати.

Криза парламентаризму, заснованого на цензовій системі виборів, і перехід до загального виборчого права призвели до переформатування класичних зразків бікамералізму сучасними принципами демократії й участі. В експериментуванні унітарних держав із сенатськими структурами традиційне консервативне обгрунтування бікамерального розподілу парламенту поступилося місцем функціональності сенатської палати як репрезентанти різного роду меншин. У випадку оформлення цієї парадигми легітимація бікамералізму в унітарних та федеративних країнах фактично уніфікується: безпосереднім обґрунтуванням існування бікамеральної структури парламенту незалежно від територіально-державного устрою стане ідея багатомірності реальної політики.

У другому підрозділі “Бікамералізм у класичній і сучасній демократичній теорії” реконструюються дві лінії інтерпретації проблеми співвіднесення демократії й інституту двопалатності. Перша з них має античне походження і грунтується на працях Аристотеля, Полібія і Ціцерона, що закріпили елліністичне сприйняття демократії як “простої” форми, і тому – повної протилежності якостям будь-якого “змішаного правління”. Альтернативна їй концептуальна лінія, навпроти, констатує безпосередню наступність концептів плюралізму, республіканізму і поліархії стосовно ідеї змішаного правління. Вона має вже постелліністичне походження й оформляється у творах У. Оккама, Д. Фортескью і Н.Макіавеллі.

Ключовим моментом подальшого розвитку означених ліній стало формування в європейському дискурсі “флорентійської” і “венеціанської” шкіл – двох магістральних течій з проблеми республіканського правління, що склали фундамент становлення новоєвропейських парадигм співвіднесення бікамералізму і демократії. Флорентійський напрямок виступив джерелом радикально-демократичного варіанту в його мажоритарному сенсі й унікамерального типу парламентаризму. Венеціанський напрямок сприяв продукуванню “ліберальної процесуальної демократії” і бікамеральної організації законодавчої влади.

Об’єктивною основою функціонування сучасних держав є різнорідність і гетерогенність громадянського співтовариства, наявність у ньому множинності інтересів і політичних кліважів. Тому сучасна модель “працюючої” демократії виходить з легітимації конфлікту як норми політичного життя і з неминучістю трансформується в плюралістичну, процесуальну і консенсуальну. У межах інституціонального демократичного вибору цим пояснюється перевага на користь бікамералізму як ефективного інституту, що забезпечує взаємодію і погодження конкуруючих організованих інтересів зі збереженням їхньої самостійності і рівності в межах стійкої політичної системи.

Як особливий, але надзвичайно актуальний випадок у рамках сучасної демократичної теорії розглядається демократичний транзит. Висвітлюючи системні риси “нових демократій”, визначається властива для цього об’єкту специфіка проблеми інституціонального вибору між уні- та бікамералізмом і аналізує основні транзитивні підходи до її рішення.

Другий розділ “Інституціональний дизайн бікамералізму” формується з двох підрозділів, де досліджується формальний зріз інституціональних параметрів бікамералізму, зразки процедур його формування, ротації і функціонування.

У першому підрозділі “Характеристики формування та ротації верхніх палат”, спираючись на концепцію А. Лійпгарта, автор виокремлює три інституціональні виміри, що є базовими для розуміння структурної специфіки формування та ротації других парламентських палат: спосіб формування; кількість сенаторів; термін функціонування.

У більшості демократичних держав правила і норми формування верхніх палат пройшли багаторічну апробацію і набули стійкого характеру, що дозволяє дослідникам переходити до їхнього групування і класифікації. У цілому за критерієм способу формування верхніх палат парламентів виділяються три групи: 1) верхні палати, що обираються повністю; 2) палати, що формуються за принципом поєднання часткового обрання і часткового призначення; 3) повністю призначувані верхні палати.

Крім способу комплектації, аналіз зразків формування сенатських палат також включає категоризацію останніх за принципом представництва (територіальний, пропорційний, територіально-пропорційний, етно-мовний) і методу відбору сенаторів (пряме і непряме голосування, корпоративне представництво, відбір сенаторів депутатами нижньої палати, кооптація, призначення, спадкування, членство за посадою).

Щодо критерію кількісного складу сенатські установи характеризуються як інститут з досить обмеженою кількістю представників в абсолютному і відносному (у порівнянні з розміром нижньої палати) значенні. Відзначається залежність коефіцієнта розміру верхніх палат стосовно чисельності нижніх від територіально-адміністративного устрою держави (у федеративних його середнє значення складає 32%, а в унітарних – 50%).

За ротаційним критерієм верхні палати характеризуються широким діапазоном варіантів циклу функціонування (від 2 до 9 років) і класифікуються за характером відновлення складу (повне, часткове). Передбачається, що поступовість відновлення сенатів продукує їхні організаційні переваги і стабілізуюче положення в механізмі здійснення влади.

У другому підрозділі “Функціональні параметри бікамералізму” аналіз фокусується на структурі розмежування повноважень і системі взаємодії між верхньою і нижньою палатами. Відзначається і розглядається кореляція співвідношення повноважень палат у межах бікамеральних систем із критерієм територіально-державного устрою (унітарне/федеративне) і способом формування сенату. Як основний критерій функціонального розмежування бікамерального парламенту автор обґрунтовує співвідношення законодавчих прерогатив палат. Відповідно до цієї мети виділяються три варіанти розподілу законодавчих повноважень між другими і першими палатами:

1.

2.

3.

Дослідження бікамерального розмежування функціонального впливу палат охоплює конституційну законотворчість і загальне законодавство, де функціональна значимість верхньої палати визначається на основі трьох основних складових:

·

·

·

Вето верхньої палати на розглянуті законопроекти і механізм міжпалатного погодження протиріч (так звана “наветтова система”) розглядаються як модифікуючий параметр бікамеральних парламентів. Аналізуються форми функціонування “човникової процедури” узгодження і на їхній основі виділяються основні моделі зняття протиріч між двома палатами в рамках бікамеральних легіслатур.

У межах конституційного контролю, який реалізують сенатські асамблеї, виділяються і досліджуються кілька важливих функціональних сфер:

1.

2.

3.

У третьому розділі “Бікамералізм у політичному процесі сучасних демократій”, який структурно складається з трьох підрозділів, визначаються основні наслідки впровадження бікамерального розділення законодавчої влади та дається їхня оцінка з точки зору стимулювання міцності демократичного режиму, у тому числі й у ракурсі вимальовування прогнозних сценаріїв для України.

У першому підрозділі “Типології бікамеральних систем: підходи й інтерпретації” вичленовуються чіткі й універсальні критерії оцінювання бікамеральних систем з погляду опису ефективної моделі бікамералізму.

Для визначення релевантних перемінних, які фіксують розходження моделей, аналізується декілька типологій бікамеральних систем. Перша і базова з них розроблена А. Лійпгартом і ідентифікує силу/слабкість бікамералізму на підгрунті трьох факторів: формальної конституційної сили обох палат, методу їхнього обрання, композиції палат. Перші дві перемінні розмежовують симетричні двопалатні парламенти, що відрізняються рівними чи помірковано рівними конституційними повноваженнями і демократичною легітимністю обох палат, і несиметричні, які характеризуються нерівністю палат з погляду цих показників. Третя перемінна розмежовує конгруентні модифікації (із пропорційною репрезентацією всіх частин електорату в нижній і верхній палатах) і неконгруентні (верхня палата переважно представляє певні меншості). Типологія А.Лійпгарта, вибудована на підгрунті цих трьох перемінних, нараховує чотири базових категорії:

1. сильний бікамералізм характеризується і симетрією і неконгруентністю;

2. помірно-сильний бікамералізм відрізняється відсутністю одного з цих двох елементів: ця категорія поділяється на 2 підкласи, симетрія чи неконгруентність є відсутньою рисою;

3. слабкий бікамералізм характеризується й асиметричністю і конгруентністю палат;

4. унікамералізм.

Типологія І.Криштана класифікує бікамеральні системи як повні і неповні (з підгрупами “вищого рівня” і “нижчого рівня”) на підставі критерію законодавчої функції палат. А.Маламут і М.Костанцо також використовують слідом за А.Лійпгартом критерії конгруентності і симетричності і на їхній основі заміряють міцність бікамерального устрою парламенту, що може бути визначена як повнота його ефектів. Цінність їхньої типології в рамках представленого дисертаційного дослідження визначається значною кількістю інституціональних вимірів, на які ці критерії оцінки поширюються.

У другому підрозділі “Вплив бікамералізму на відносини між законодавчою та виконавчою владою” автор виходить з того, що вплив бікамералізму на взаємодію законодавчої і виконавчої гілок влади має оцінюватися з погляду забезпечення балансу такого типу влади, що сприяє утвердженню консенсуальної демократії, і одночасно з цим, з позиції ефективного здійснення урядових рішень, мінімізації тупикових ситуацій у законодавчому процесі і запобігання так званого “роздільного управління”.

Вплив бікамералізму на взаємодію законодавчої і виконавчої гілок влади розглядається в площині двох взаємозалежних вимірів: 1) вплив на коаліційну поведінку партій як фактор створення конструктивної більшості, необхідної для підтримки уряду; 2) вплив на формування і тривалість перебування урядового кабінету при владі.

У роботі розглядаються різновиди статусу кабінету і варіанти коаліційного статусу правлячих партій у верхній палаті парламенту. Встановлюються та досліджуються кореляції між статусом уряду в сенаті і терміном його функціонування. На основі залучення емпіричних даних перевіряється базова гіпотеза А.Лійпгарта, відповідно до якої в нижній палаті залучаються надлишкові партії для того, щоб, забезпечивши в ній максимально широку підтримку уряду, створити в такий спосіб більшість у верхній палаті.

Автор вичленовує і аналізує особливості і специфіку впливу на формування і тривалість перебування урядового кабінету при владі сильного і слабкого бікамералізмів. На прикладі США, що мають максимально сильний (“повний вищої ступені”) бікамералізм, оцінюються наслідки ефекту “роздільного управління”.

У третьому підрозділі “Бікамералізм в Україні: універсальна панацея чи фактор дестабілізації?” реконструюється історія питання щодо впровадження бікамерального парламенту в Україні, розглядаються існуючі законопроекти та зміст дискусії з цього питання. У структурі аргументів прихильників ідеї двопалатного парламенту дисертант виокремлює три основні кластери обґрунтувань:

1.

2.

3.

Тріада аргументаційних блоків визначається й у підгрунті позиції противників впровадження бікамерального парламенту в Україні:

1.

2.

3.

Аналізуючи обговорення “проблеми бікамералізму” в Україні, автор відслідковує два мотиви її актуалізації: “об’єктивний” і “кон’юнктурно-політичний”, і на цій підставі відокремлює два відносно автономних зрізи перспективи впровадження двопалатного парламенту. Перший – політично-кон’юнктурний, пов’язаний з процесом “інституційного притирання” владних інститутів молодої демократії. Другий – конституційно-правовий, пов’язаний із стратегічним осмисленням шляхів становлення незалежної демократичної держави як такої.

ВИСНОВКИ

1. Аналіз процесів виникнення і становлення бікамерального парламентаризму виявляє високий рівень його адаптованості до умов політичного середовища, що змінюються, і в тому числі до якісно нових викликів системи. Гнучким механізмом, що забезпечує його унікальну здатність до трансформації, модернізації та моделювання, виступає представницька природа сенатських палат, що легко мімікрує.

2. Дослідження проблеми співвіднесення демократії й інституту двопалатності в класичній і сучасній теорії виявляє дві конфронтуючі парадигми її інтерпретації. Однак у сучасному політичному розвитку домінує “процесуальна” теорія і модель демократії, і тому та концептуальна лінія, у якій вона присутня (“венеціанська школа” - ліберальна парадигма – “процесуальна” концепція) і яка, як доведено в даній роботі, інтегрує демократію саме з бікамеральним типом парламентаризму, виглядає безумовно більш переконливою.

3. Бікамералізм цілком доречний як засіб демократизації парламентаризму в поставторитарних транзитах, адже він вирішує декілька грунтовних для них завдань: знімає системний конфлікт між соціальною інклюзивністю й інституціоналізацією різних інтересів, забезпечує законодавчий процес стратегічно компетентною та консенсуально орієнтованою політичною елітою, стримує руйнівну політичну активність мас, яка загрожує стабільності системи.

4. У секторі функціональних параметрів значимість бікамералізму визначається структурою розмежування повноважень і системою міжпалатного погодження протиріч. У межах структури розмежування повноважень основним критерієм сили бікамералізму виступає співвідношення законодавчих прерогатив палат. У межах системи міжпалатного погодження функціональний вплив верхньої палати детермінований силою її вето відносно відхилених законопроектів і принципом її участі в процесі міжпалатного погодження з питань ветованого законодавства.

5. Термін існування кабінету зростає в ситуації його підтримки однаковою більшістю в обох палатах, відповідно, уряди, яким вдається керувати більшістю відразу в обох палатах, є більш міцними, ніж ті, які мають у верхній палаті тільки меншість за інших рівних умов.

6. Стабільність уряду корелюється з його статусом у верхній палаті: найвищі показники своєї тривалості мають як однопартійні, так і коаліційні кабінети з мінімально необхідною підтримкою. Відповідно, “додавання” партій для того, щоб забезпечити уряду підтримку одночасно в обох палатах, може мати і опосередковано-негативний ефект: коаліційний кабінет з максимально широкою підтримкою має найменшу тривалість правління. Разом з тим, сильний бікамералізм із “двома ворогуючими більшостями” у різних палатах “змушує” до створення широкого коаліційного кабінету.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Новиков М. Демократизация, модернизация и всемирно-исторические процессы // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В.Н.Каразіна „Питання політології”. – Харків, 2000. – № 487. – С. 134-138.

2. Новіков М.М. Політична модернізація і концептуальні проблеми демократії // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В.Н.Каразіна „Питання політології”. – Харків, 2001. – № 518. – С. 50-56.

3. Новіков М.М. Політичні виміри модернізації: головні параметри та підходи // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В.Н.Каразіна „Питання політології”. – Харків, 2002. – № – С. 35-41.

4. Новіков М.М. Інституційні виміри бікамеральних систем: формальний аналіз // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В.Н.Каразіна „Питання політології”. – Харків, 2004. – № . – С. 147-154.

5. Новіков М.М. Бікамералізм: інституціональні модифікації та функціональні ефекти // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В.Н.Каразіна „Питання політології”. – Харків, 2005. – № . – С. 69-75.

6. Новіков М.М. Проблема бікамералізму в українському контексті: сучасні дискусії // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В.Н.Каразіна „Питання політології”. – Харків, 2006. – № 737. – С. 63-70.

7. Новіков М. Становлення та розвиток бікамералізму в історичній ретроспективі // Наукові праці. Серія: Політичні науки (Миколаївська філія Нац. ун-ту “Києво-Могилянська Академія”). – Миколаїв, 2006. – Вип. 27.– Том. . – С. 57-62.

8. Новіков М.М. Бікамералізм у системі подолання суспільних конфліктів // Соціально-політичні протиріччя та проблеми соціального партнерства: Зб. наук. пр. (за матер. XVI Харківських політологічних читань). – Харків: НЮАУ, 2005. – С.180-182.

9. Новіков М. Бікамеральне представництво після лібералізму? // Історична соціальна наука в світ-системній перспективі: Матер. міжн. наук. колоквіуму. – Харків: Константа, 2005. – С. 60-61.

АНОТАЦІЯ

Новіков М.М. Інституціональні виміри бікамеральних систем (порівняльний аналіз). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути та процеси – Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна. – Харків, 2007 р.

Дисертація присвячена порівняльному аналізові інституціонального конструювання бікамерального парламентаризму на підгрунті класичного інституціоналізму та неоінституціоналізму.

Сучасним державам притаманна гетерогенність громадянського співтовариства, наявність у ньому множинності інтересів. У межах інституціонального демократичного вибору цим пояснюється перевага на користь бікамералізму як інституту, що забезпечує взаємодію і погодження конкуруючих організованих інтересів.

У роботі розглянуті основні моделі, у яких реалізувалася історична траєкторія становлення і розвитку бікамералізму. Основну увагу зосереджено на інституціональних параметрах формування та функціонування верхніх палат у бікамеральних системах, інституціональних і політичних ефектах бікамерального устрою парламенту. Досліджено зміст дискусії з питання бікамералізму в українському контексті.

Ключові слова: бікамералізм, інституціональний вимір, верхня палата, сенат, консенсуальна демократія, конгруентність/неконгруентність, симетрія/асиметрія, двопалатний парламент.

АННОТАЦИЯ

Новиков М.Н. Институциональные измерения бикамеральных систем (сравнительный анализ). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 – политические институты и процессы – Харьковский национальный университет имени В.Н. Каразина. – Харьков, 2007 г.

Диссертация посвящена сравнительному анализу институционального конструирования бикамерального парламентаризма на основе классического институционализма и неоинституционализма. Проблема бикамерализма рассматривается в контексте современной дискуссии о его преимуществах и недостатках в процессе функционирования демократических политических систем.

В работе выделены и рассмотрены основные модели, в которых реализовалась историческая траектория становления и развития бикамерализма. “Плюральная” модель, как отражение многомерности реальной политики, находится еще в процессе становления и в политической теории известна под названием “федералистский бикамерализм”. Делается вывод о том, что сведение данной модели к федералистскому аспекту существенно ограничивает ее содержательное наполнение и выводит за ее рамки проблему унитарных государств. Поэтому предлагаемая дефиниция современной модели бикамерализма представляется более перспективной. Это позволило интегрировать в единую концептуальную схему анализ эволюции бикамеральных структур.

В исследовании доказывается, что в современном политическом развитии доминирует “процессуальная” теория и модель демократии, и именно связанная с ней концептуальная линия наиболее плотно интегрирует демократию с бикамеральным типом парламентаризма. В силу присущей “новым демократиям” системной специфики проблема институционального выбора между уни- и бикамерализмом требует учета всех подходов для его решения. Представляются наиболее перспективными транзитологические направления (институциональное, плюралистическое, неоинституциональное), позволившие сделать вывод о приемлемости бикамерализма как способа демократизации парламентаризма в поставторитарных транзитах, поскольку позволяет “снимать” системный конфликт между социальной инклюзивностью и институционализацией различных интересов, а также обеспечивает законодательный процесс стратегически компетентной и консенсуально сориентированной политической элитой.

Основное внимание сосредоточено на рассмотрении институциональных параметров формирования и функционирования верхних палат в бикамеральных системах, институциональных и политических эффектов бикамерального устройства парламента. В рамках системы межпалатного согласования противоречий функциональное влияние верхней палаты обусловлено силой ее вето относительно отклоненных законопроектов и принципом ее участия в процессе межпалатного согласования по вопросу ветирования законодательства. Особое значение при этом приобретает процедура с финальным решением, принимаемым нижней палатой, совместным комитетом или совместным заседанием обеих палат парламента.

Отмечается значение бикамерализма для формирования и продолжительности правления правительства. Делается вывод о том, что наличие большинства в верхней палате служит благоприятным фактором продолжительности нахождения кабинета у власти. Однако результаты анализа также свидетельствуют о том, что влияние статуса правительства в верхней палате значимо только в случаях, когда правительство имеет большинство в нижней палате.

Подчеркивается, что большое влияние на взаимоотношения законодательной и исполнительной власти не всегда позитивно. Сильный бикамерализм, с одной стороны, предотвращает доминирование исполнительной власти, но с другой – эффективность политики возможно в том случае, если правительство опирается на большинство сразу в обеих палатах.

Исследованы содержание и аргументационные кластеры дискуссии по вопросу бикамерализма в украинском контексте, определены основания и перспективы его внедрения в Украине. Анализ содержания и направлений дискуссии относительно бикамерализма свидетельствует о необходимости прояснения многих ее методологических вопросов и соответствующего корректирования в контексте устойчивых демократий и транзитивных демократий. Делается вывод о нежелательности внедрения бикамерализма в Украине на сегодняшнем этапе политической трансформации, рассматриваются конкретные причины и аргументы такой позиции. Среди аргументов о несвоевременности использования в украинской политической реальности принципов бикамерализма наиболее значимым является наличие регионального разнообразия политических практик и экономических укладов: в таких условиях двухпалатный парламент может стать детонатором нежелательных для унитарного государства последствий. Хотя в долгосрочной перспективе бикамерализм может рассматриваться как возможный вариант демократического дизайна.

Ключевые слова: бикамерализм, институциональный выбор, верхняя палата, сенат, консенсуальная демократия, конгруэнтность/неконгруэнтность, симметрия/ассиметрия, двухпалатный парламент.

SUMMARY

Novikov M.M. Institutional Dimentions of Bicameral Systems (Comparative Analysis). – Manuscript.

Thesis for receiving of scientific degree of the Candidate of Political Sciences on speciality 23.00.02 – Political Institutions and Processes. – Kharkiv V.N. Karazin National University. – Kharkiv, 2007.

The dissertation is devoted to the comparative analysis of institutional construction of bicameral parliament system based on classical and neo-institutional theories.

The heterogeneity of civil communities and plurality of interests are characteristic features of contemporary states. In the frames of institutional democratic choice due to these features there are explained the advantages of bicameral system as an institution insuring interaction and concurrence of the competitive organized interests.

In the dissertation the main models, in which a historical path of the bicameral system development was implemented, are studied. The attention is focused on the institutional parameters of forming and functioning of upper houses in bicameral systems as well as on the institutional and political effects of bicameral structure of the parliament. The content of the discussion of the bicameral system in Ukrainian context is analyzed.

Key words: bicameral system, institutional dimensions, upper house, senate, consensual democracy, congruence/ non-congruence, symmetry/ non-symmetry, bicameral parliament.

Новіков Михайло Миколайович

ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ВИМІРИ БІКАМЕРАЛЬНИХ СИСТЕМ (ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ)

23.00.02 – політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Відповідальний за випуск проф. О.А.Фісун

Підписано до друку 21.12.2007 р.

Формат 60х84 1/16 Друк

Обсяг 0,9 умов.-друк. арк. Папір офсетний. Друк різограф.

Наклад 100 прим. Зам. № 219