НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Перепелиця Євген Анатолійович

УДК 339.92 :[(477) + (450)]”1991/2006”

УКРАЇНСЬКО-ІТАЛІЙСЬКЕ МІЖДЕРЖАВНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ (1991-2006 рр.)

Спеціальність: 07.00.02 – всесвітня історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі всесвітньої історії і міжнародних відносин Інституту історії України Національної Академії Наук України.

Науковий керівник: доктор історичних наук

Віднянський Степан Васильович,

Інститут історії України НАН України,

завідувач відділу всесвітньої історії і міжнародних відносин.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Бєловолов Юрій Григорович,

Донецький національний університет,

професор кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики;

кандидат історичних наук, доцент

Бацак Костянтин Юрійович,

Київський славістичний університет,

доцент кафедри всесвітньої історії.

Провідна установа: Харківський національний університет імені

В.Н.Каразіна, історичний факультет.

Захист відбудеться “30” березня 2007 р. о “14-00” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 в Інституті історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4)

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4)

Автореферат розісланий “__27___” лютого_________2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук, професор Гуржій О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Українсько-італійські відносини мають давню традицію, яка засвідчує їхню важливість як для розвитку двох країн, так і для загальноєвропейського історичного процесу.

Зв’язки України та Італії сягають ще часів існування Київської Русі. З часом українсько-італійські контакти розвивались, змінювались їх форми, функції, вони наповнювались новим змістом. Незважаючи на те, що як у минулому, так і сьогодні Україна та Італія залишаються країнами без спільних кордонів, – це не завадило їм зміцнювати свої стосунки впродовж століть.

З набуттям Україною незалежності українсько-італійські відносини вийшли на новий рівень. Сприятливим фактором розвитку міждержавного співробітництва України з Італією стала відсутність в основі двосторонніх відносин принципових розбіжностей або спірних питань. Це сприяло закладанню міцного фундаменту українсько-італійської міжнародної співпраці 1990-х рр. – початку ХХІ ст.

Актуальність теми в умовах сучасних євроінтеграційних прагнень України визначається її науково-практичною значущістю. Аналіз українсько-італійського міждержавного співробітництва на тлі європейської інтеграції є актуальним науковим питанням та важливим чинником практичної реалізації європейського напрямку зовнішньої політики України, зважаючи на вагоме місце Італійської Республіки в Європейському Союзі та НАТО.

Після останнього розширення ЄС (яке відбулось 1 січня 2007 р.), Україна, на відміну від багатьох країн постсоціалістичного табору, залишилася поза євроатлантичними структурами, зберігши партнерство з НАТО й набувши статусу безпосереднього сусіда ЄС. Але сьогодні Україна має більші шанси на інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури, ніж на початку 1990-х рр. Тому назріла необхідність глибокого аналізу українсько-італійських відносин у контексті євроінтеграційних прагнень України.

Здійснення активної, гнучкої і збалансованої зовнішньої політики України за такими напрямами, як двосторонні міжнародні відносини та розширення участі в європейському співробітництві, були визначені першими з-поміж головних завдань української зовнішньої політики постановою Верховної Ради України “Про основні напрями зовнішньої політики України” від 2 липня 1993 р. У цьому концептуальному документі, на якому базується та розвивається зовнішньополітична діяльність України, визначені пріоритетними стратегічними напрямами у сфері двосторонніх відносин активний розвиток політичних, економічних, науково-технічних, культурних та інших стосунків із західними державами – членами ЄС і НАТО, до яких належить Італійська Республіка. З часу схвалення вищим законодавчим органом України основоположного документа пройшло майже 15 років. Це зобов’язує нас підбити певні підсумки реалізації його положень на практиці. Тому дослідження процесу становлення і розвитку системи і механізму функціонування міждержавного партнерства України й Італійської Республіки є актуальним та важливим питанням.

Зв’язок роботи з науковими програмами і темами. Дисертація є складовою частиною наукових розробок Інституту історії України НАН України і виконана в рамках наукової проблематики відділу всесвітньої історії і міжнародних відносин за темою: “Європа і Україна: загальне і особливе в культурно-цивілізаційному розвитку та міжнародних відносинах у ХХ ст.” (державний реєстраційний номер 0199 U 004230).

Метою дослідження є комплексний аналіз розвитку основних напрямів і форм українсько-італійського міждержавного співробітництва в політичній, економічній та культурно-гуманітарній сферах в умовах поглиблення євроінтеграційних процесів, висвітлення ролі Італійської Республіки у формуванні відносин України зі структурами Європейського співтовариства.

Об’єктом вивчення є історія взаємовідносин України та Італії протягом 1991-2006 рр., а саме – становлення міждержавного співробітництва на тлі процесів європейської інтеграції.

Предмет дослідження – основні напрями і форми взаємодії головних складових елементів системи міжнародних українсько-італійських відносин: співробітництво на рівні глав держав, урядів, міністерств, відомств та інших органів державної влади і управління, механізм міждержавної зовнішньополітичної, зовнішньоекономічної та культурно-гуманітарної співпраці. Разом з тим, не залишено поза увагою співпрацю між країнами в провідних європейських інтеграційних структурах, тому що європейська інтеграція суттєво впливає на функціонування сучасного італійського та українського суспільств. Все це змушує розглядати міждержавні стосунки України з Італійською Республікою в комплексі.

Хронологічні рамки роботи охоплюють 1991–2006 рр., тобто період становлення міждержавних відносин за новітніх історичних умов. Визначальною віхою дослідження є набуття Україною незалежності в 1991 р., перетворення її на повноцінного суб’єкта міжнародних відносин у складі світової системи держав. З цим же пов’язане становлення відносин між Україною та Італійською Республікою, як складової частини європейських та світових міжнародних процесів. Рубіжним для завершення періоду дослідження став 2006 р., коли в Україні та Італії відбулися парламентські вибори, результати яких призвели до зміни правлячих еліт обох країн.

Основними дослідницькими завданнями у контексті головної мети роботи є такі:–

визначити місце українсько-італійського міждержавного співробітництва в системі міжнародних відносин та зовнішньої політики України й Італії;–

з’ясувати причини взаємної зацікавленості України та Італійської Республіки у розвитку двостороннього співробітництва;–

виділити етапи і періоди розвитку сучасних українсько-італійських відносин у контексті євроінтеграції;–

проаналізувати основні фактори, напрями і форми українсько-італійського міждержавного співробітництва у політичній, економічній і культурно-гуманітарній сферах;–

дослідити розвиток українсько-італійських дипломатичних та політичних відносин як на міждержавному, так і на загальноєвропейському рівнях; –

охарактеризувати стан, головні проблеми та перспективи економічного співробітництва України з Італією як одним з головних економічних партнерів серед країн-членів ЄС з відповідним аналізом договірно-правової бази; –

проаналізувати міждержавні взаємозв’язки України та Італійської Республіки в науковій, освітній та культурній сферах;–

висвітлити діяльність української діаспори в Італії та розкрити головні проблеми української трудової міграції; –

максимально розширити джерельну і фактологічну базу дослідження розвитку українсько-італійських міждержавних відносин в 1991 – 2006 рр.

Методологія і методи дослідження пов’язані з метою, об’єктом, предметом і науковими завданнями дисертаційної роботи. Застосування синтезу історичного і логічного методів забезпечує конкретно-історичний характер дослідження в реальних часових (1991 – 2006 рр.) та просторових (Україна, Італійська Республіка) рамках, що дозволяє підсумувати як позитив співпраці, так і гальмуючі чинники двостороннього співробітництва. Разом з тим, багатогранність проблеми зумовила необхідність міждисциплінарного підходу, з використанням інструментарію історії і теорії міжнародних відносин, політології, державознавства, економіки, культурології та інших дисциплін. Конкретно-історичне вивчення становлення і розвитку українсько-італійських відносин потребує використання спеціальних науково – історичних методів: історико-порівняльного – для оцінки місця і ролі двосторонніх взаємин України та Італійської Республіки у системі міжнародних відносин; історико-системного – для узагальнення досвіду і уроків функціонування системи українсько-італійського співробітництва.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані для підготовки та викладання загальних курсів лекцій з всесвітньої історії, історії міжнародних відносин та історії України, спецкурсів з проблем європейської інтеграції, вітчизняної зовнішньої політики та сучасних міжнародних відносин. Крім того, дисертаційний матеріал може бути практично застосований при підготовці узагальнюючих робіт із зовнішньої політики України в європейському напрямі, а також для поглибленого аналізу та наукового прогнозування перспектив українсько-італійських відносин.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому що:–

створена перша наукова праця в сучасній українській історіографії, де здійснено комплексний конкретно-історичний аналіз процесу становлення і розвитку основних напрямів і форм міждержавного українсько-італійського співробітництва в контексті євроінтеграційних процесів протягом 1991 – 2006 рр.;–

висвітлено еволюцію основних напрямів та форм міждержавної співпраці України та Італійської Республіки;–

розкрито особливості процесу формування основ партнерства між двома країнами в період 1991–2006 рр.; –

з’ясовані витоки й причини найбільш суттєвих змін у характері українсько-італійських стосунків, на основі чого в роботі вперше зроблено комплексне обгрунтування хронологічних рамок і розкрита суть періодів розвитку українсько-італійських відносин;–

введено в науковий обіг значний обсяг неопублікованих матеріалів з архівів органів державної влади та управління України, насамперед Міністерства закордонних справ, Міністерства культури і туризму, Міністерства освіти і науки, Національної Академії Наук, а також міжнародної торгівельно-промислової палати.

Апробація результатів. Дисертація обговорена і рекомендована до захисту на засіданні відділу всесвітньої історії і міжнародних відносин Інституту історії України НАН України. Основні положення та висновки, сформульовані в роботі, були оприлюднені на 3-х всеукраїнських науково-практичних інтернет-конференціях: “Науковий потенціал України – 2006 ” (26 – 28 березня 2006 р.), “Простір і час сучасної науки” (24 – 26 квітня 2006 р.), “Українська наука в мережі інтернет” (26 – 28 лютого 2007 р.).

За темою дисертації опубліковано 4 статті у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації зумовлена поставленою метою та завданнями дослідження і базується на основі проблемно-хронологічного принципу. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків (всього-189 сторінок), списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг роботи 225 сторінок. Список використаних джерел та літератури включає 437 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується вибір теми, її актуальність, визначено об’єкт, предмет, сформульовано мету та завдання дослідження, окреслено хронологічні рамки, доведену наукову новизну та практичне значення роботи.

У першому розділі -“Джерельна база та історіографія дослідження” – проаналізовано архівні та опубліковані документальні матеріали, які використані для написання роботи, висвітлено стан наукової розробки теми.

Основну групу джерел для вивчення відносин між Україною та Італійською Республікою 1991 – 2006 рр. становлять документи і матеріали з українських архівів, тобто поточних архівних збірок зовнішньополітичних та інших відомств, державних структур України різних рівнів, документація об’єднань господарських суб’єктів і організацій, котрі спеціально займаються зовнішньоекономічним співробітництвом, насамперед, торгово-промислової палати України, які вперше вводяться автором до наукового обігу.

Для розкриття теми велике значення мали фонди архіву Міністерства закордонних справ України, зокрема справи історико-архівного управління МЗС України (далі – ІАУ МЗС України) і поточного архіву другого територіального управління МЗС України.

Переважна частина джерел з українсько-італійського співробітництва в МЗС України зосереджена в історико-архівному управлінні, в якому автором було проаналізовано, насамперед, матеріали фонду “Справи постійного зберігання”, де містяться документи з основної діяльності МЗС України – листування, аналітичні записки, інформаційні довідки по країнах, звіти окремих управлінь та відділів міністерства, фонду Двосторонні договори і угоди” по розділу “Італійська Республіка” тощо. В ІАУ МЗС України найбільш повним чином представлена договірно-правова база українсько-італійського співробітництва. Загалом при написанні дисертації проаналізовано понад 40 офіційних міждержавних документів, серед яких договори, меморандуми, міжурядові угоди, конвенція, спільні декларації й комюніке, обміни нотами. Більшість з них знаходиться у фондах історико-архівного управління МЗС України, решта – в архіві другого територіального департаменту. Слід зазначити, що у цьому департаменті знаходяться матеріали з українсько-італійських відносин за останні 3 – 4 роки. Документи архіву дають уявлення та розкривають сутність українсько-італійських міждержавних політичних відносин на початку ХХІ ст. В архіві знаходиться збірка матеріалів, де містяться нормативно-правові документи, інформаційно-аналітичні довідки, записи бесід, інформація про робочі візити високих посадових осіб.

Автором також проаналізовано і використано документи з поточних архівів інших українських міністерств. Зокрема, опрацьовано і використано матеріали з поточного архіву Міністерства культури і туризму України. Конкретна інформація щодо розвитку українсько-італійського співробітництва в сфері культури міститься в документальній збірці в Управлінні міжнародних зв’язків. Великий інтерес становлять не лише оригінали та копії найголовніших двосторонніх договорів, але і підготовчі матеріали, проекти, листування, що дозволяє глибше вивчити і висвітлити процес погодження дій державних органів України та Італії з розвитку культурних зв’язків. Допоміжним джерелом послугували дані поточного архіву Міністерстіва освіти і науки України, де зберігається інформація щодо співробітництва між освітніми закладами за останні 3 роки.

Для визначення рівня українсько-італійської співпраці у галузі науки були використані матеріали відділу міжнародних зв’язків Президії НАН України, серед яких цінність становлять щорічні звіти інститутів НАН України з міжнародного науково-технічного співробітництва, аналітичні довідки про стан та перспективи розвитку. Значний інтерес являють копії офіційних угод та інших домовленостей між установами України та Італії.

Не менш важливою є документація, яка міститься у поточному архіві Торгово-промислової палати України (далі – ТППУ). В архіві відділу міжнародних зв’язків ТППУ знаходяться матеріали щодо проведення конференцій малих та середніх підприємств, ділових зустрічей між італійськими та українськими фірмами, інформація про проведення спільних виставок товарів та послуг, бізнес-форумів.

До групи опублікованих джерел належать насамперед офіційні видання національних законодавчих і зовнішньополітичних актів: договори, угоди, протоколи, які регулюють співробітництво між Україною та Італійською Республікою. Основні з цих нормативних документів опубліковані в 1990-х рр. в офіційних публікаціях законодавчих актів, а також спеціальних збірниках, наприклад, у виданнях “Відомості Верховної Ради України”, збірках документів та матеріалів “Україна на міжнародній арені” та “Зібрання чинних міжнародних договорів України” під ред. А.Зленка.

Історіографія. В сучасній українській історіографії стан наукової розробки теми залишається недостатнім. Відсутні ґрунтовні праці з комплексним аналізом проблем історії українсько-італійського співробітництва, особливо кінця ХХ – початку ХХІ століття.

Серед робіт вітчизняних дослідників на увагу заслуговують насамперед праці з українсько-італійських зв’язків українського вченого М.Варварцева1але його публікації стосуються вазємовідносин ще до проголошення Україною незалежності.

Стан та розвиток українсько-італійських міждержавних відносин частково висвітлюється у загальних роботах, які торкаються сучасних проблем історії України, її зовнішньої політики та міжнародних зв’язків після проголошення незалежності. Серед них на окрему увагу заслуговують праці вітчизняних науковців - О. Івченка, М. Сороки, Л. Чекаленко та публікації українських державних діячив А. Зленка, В. Литвина, які безпосередньо брали участь у становленні цих відносин2. Зокрема, М. Сорока в своїй праці аналізував результати переговорів Л. Кучми з лідерами італійських політичних партій і промислових та підприємницьких кіл. В монографії Л. Чекаленко у стислому вигляді надано інформацію щодо економічного стану та політичних аспектів українсько-італійського міждержавного співробітництва в 1990-х рр. Окреме місце як у вивчені загальних проблем зовнішньої політики України, так і деяких аспектів дипломатичних стосунків української еліти з представниками італійської держави в 1990-х рр. займають публікації А. Зленка, в якіх автор дає аналіз основним подіям українсько-італійських відносин. Автор розповідає про особливості переговорів з міністром закордонних справ Італійської Республіки Джанні де Мікелісом на початку становлення міждержавних відносин, знайомить читача з обставинами інших офіційних зустрічей українських та італійських високопосадовців. На окрему увагу заслуговує ґрунтовна робота В. Литвина, в якій окремим розділом автор виділив питання розвитку українсько-італійських відносин починаючи з часів Київської Русі до періоду новітньої історії, а саме до підписання в 1995 р. Договору про дружбу і співробітництво між Україною та Італією.

Серед загальних робіт останніх років значний інтерес має анотована історична хроніка міжнародних відносин “Зовнішня політика України в умовах глобалізації”, де ретельно викладені основні події українсько-італійських міждержавних відносин з 1991 по 2003 рр. та простежені головні події внутрішньополітичного життя Італійської Республіки3. 

В 2004 р. вийшла ґрунтовна праця, яка розкриває питання українсько-італійських взаємозв’язків протягом всієї їх історії існування під назвою “Італійці та італійська культура в Україні”4На особливу увагу в роботі заслуговує окремий розділ, який показує загальний стан політичного, економічного та культурного співробітництва між Україною та Італією в період 1990-х рр. – поч. ХХ ст.

Серед незначної кількості окремих наукових публікацій щодо українсько-італійських відносин сучасності найбільш корисними з огляду на поставлену мету дослідження є статті В. Саблука та А. Гамоцького5Перша робота присвячена культурно-гуманітарним аспектам українсько-італійських міжнародних відносин, де автор дає досить докладний аналіз розвитку стосунків з поч. 1990-х рр. до поч. ХХІ ст.; інша публікація висвітлює дипломатичні відносин, основні події політичної та економічної співпраці України та Італії того ж періоду.

На особливу увагу заслуговують роботи О. Малиновської6в яких авторка ретельно досліджує проблеми міграційної політики України та міграції українців в Європі, в тому числі й українців в Італії.

Корисною публікацією, яка висвітлює розвиток інтеграційної політики Італійської Республіки в ХХ – на поч ХХІ ст. є публікація вітчизняного науковця О. Кокутенка7

Щодо висвітлення внутрішньо- та зовнішньополітичної діяльності Італії в 1990-і рр. на належну увагу заслуговують роботи російських дослідників О. Барабанова, В. Заболотного8.

Серед досліджень італійських вчених, виходячи з предмету дисертаційного дослідження, на особливу увагу заслуговує ґрунтовна робота Р. Проді “Ідея єдиної Європи”9 та праці італійського публіциста С. Романо10де автор розкриває зовнішньополітичні аспекти сучасної Італії.

Виходячи з того, що процес європейської інтеграції в дисертаційному дослідженні виступає як аналізуючий чинник українсько-італійського співробітництва, окреме місце в історіографії досліджуваної проблеми належить роботам, які стосуються загальних питань розвитку зовнішньої політики України, її євроінтеграційних прагнень та європейської інтеграції вцілому, що напряму кореспондується з предметом дисертаційного дослідження.

Основна маса праць українських дослідників із тематики європейської інтеграції з’явилась з другої половині 1990-х по 2006 р., серед яких автор виділив роботи О.Валевського і М.Гончара, Д.Базіва, В.Мармазова, О.Горенка, С.Віднянського, А.Мартинова11

На початку ХХІ ст. в Україні було видано низку ґрунтовних праць, серед яких на окрему увагу заслуговують монографії С.Василенко, О.Ковальової, В. Копійки та Т. Шинкаренко12, в яких ретельно досліджено європейський вектор зовнішньої політики України та загальна історія розвитку європейської інтеграції.

Серед загальних праць іноземних дослідників 1990-х рр. – поч. ХХІ ст., де зовнішньополітичні аспекти європейських країн простежуються більш детально, слід виділити роботи З. Бжезинського, П. Кальвокорессі, С.Гатнінгтона13

Другий розділ – “Становлення та розвиток українсько-італійських політичних відносин” – складається з двох підрозділів: “Дипломатичні контакти в першій половині 90-х рр. ХХ ст.: становлення договірно-правової бази” та “Еволюція українсько-італійських політичних відносин: процес співробітництва у форматі європейської інтеграції ”.

В даному розділі політичні відносини України та Італії проаналізовано як найважливішу синтезуючу підсистему двостороннього співробітництва. Дипломатичні контакти 1-ї пол. 1990-х рр. та подільший процес розвитку політичних зв’язків аналізуються на тлі політичної історії двох держав з врахуванням євроінтеграційних прагнень України.

Розвиток українсько-італійських дипломатичних відносин 1-ї пол. 1990-х рр. з відповідним формуванням договірно-правової бази можна поділити на 2 етапи: 1) початковий (1991-1992 рр.), що характеризувався такими помітними подіями, як визнання 28 грудня 1991 р. України Італійською Республікою як повноправного суб’єкта міжнародних відносин, офіційний візит міністра закордонних справ Італійської Республіки Джанні де Мікеліса до Києва 29 січня 1992 р., під час якого був підписаний протокол про встановлення дипломатичних відносин у повному обсязі та перший офіційний візит прем’єр-міністра України Вітольда Фокіна до Італійської Республіки 15 квітня 1992 р., під час якого була підписана перша спільна міжурядова заява з питань економічних відносин, що мала юридичну силу двосторонньої угоди; 2) 1993 – перша пол. 1995 р. – етап конструктивних українсько-італійських дипломатичних контактів та відповідного формування договірно-правової бази, який характеризувався зміцненням довіри і взаєморозуміння, пов’язаного з набуттям Україною без’ядерного статусу, представленням і підтримкою Італією України в європейських структурах і міжнародних організаціях, таких, як ЄС, Рада Європи та Центральноєвропейська ініциатива, на основі чого зроблено висновок, що становлення українсько-італійських дипломатичних відносин на початку 90-х рр. ХХ ст. вже відбувалось як у контексті розвитку двосторонніх відносин, так за масштабом сягало пошуку шляхів вирішення загальноєвропейських проблем. Рубіжною та знаковою подією цього етапу став візит 2 – 5 травня 1995 р. Президента України Л. Кучми до Італії, де був підписаний оновлений Договір про дружбу та співробітництво між Україною та Італією. Дипломатичні контакти першої пол. 1990-х рр. розглядаються як перший період українсько-італійської політичної співпраці (1991 р. – перша пол.1995 р.).

Другим, найбільш значним в історії розвитку українсько-італійського співробітництва, на думку автора, є період еволюції українсько-італійських політичних відносин (друга пол. 1995 р. – 2004 р.), якому наданий аналіз у наступному підрозділі. Наголошується, що процес поглиблення українсько-італійських політичних стосунків не випадково збігся з загальною позицією держав Європи щодо надання Україні місця в європейських організаціях. Італія доклала значних зусиль, щоб переконати представників інших держав-учасниць в необхідності підтримки євроінтеграційних прагеннь України. В 1995 р. ЄС офіційно визнав Україну як державу, яка може стати повноправним членом Ради Європи. В цьому ж році представники РЄ проголосували за входження України до цієї організації.

Новий період розвитку українсько-італійських політичних відносин характеризується спробами зміни декларативних заяв італійського керівництва на підтримку євроінтеграційних прагнень України практичними кроками щодо реалізації головної мети зовнішньої політики України. Так, 21 травня 1996р. у Римі міністр закордоних справ України Г.Удовенко зустрівся з “трійкою міністрів” закордонних справ країн ЄС: Італії (яка головувала на той час в ЄС), Іспанії та Ірландії. Під час зустрічі, уперше в історії європейської дипломатії “трійка міністрів” виступила зі спеціальною заявою ЄС щодо України, де було підтверджено принципове значення незалежності та територіальної цілісності України як ключової складової безпеки в Європі. Ця подія підтверджує, що Італія була одним з найголовніших партнерів України на шляху до євроінтеграції, оскільки саме італійська сторона керувала переговорним процесом у Римі між “трійкою міністрів” закордонних справ ЄС і українською делегацією. А з 31 травня по 1 червня 1996 р. у Відні відбулося чергове засідання міністрів закордонних справ держав-учасниць Центральноєвропейської ініціативи, в ході якого відбувся урочистий вступ України до складу ЦЄІ.

В ході дослідження процесу еволюції українсько-італійського політичного співробітництва зроблено аналіз і надано позитивну оцінку взаємодії президентів і глав урядів України та Італійської Республіки, регулярних міжурядових контактів, співпраці міністерств та відомств. Було виявлено розвиток нових форм політичної взаємодії, таких, як двосторонні та багатосторонні консультаційні зустрічі з проблем двосторонніх відносин і співпраці з питань європейської безпеки та інтеграці. Як показав аналіз інших форм політичної співпраці, недостатньою є інтенсивність та рівень українсько-італійського міжпарламентського та військово-політичного співробітництва (ці пріоритетні напрямкі міждержавних зв’зків ще проходять стадію формування та конструктивного поглиблення).

Третій період політичної співпраці – 2004 – 2006 рр., коли українсько-італійські відносини характеризувались деякою втратою динамізму, що було спричинено внутрішньополітичними проблемами в обох країнах, які виникли внаслідок президентських та парламентських перегонів.

Наведений в розділі матеріал свідчить, що політичне співробітництво України та Італії сприяло самовизначенню України в Європі.

У третьому розділі - “ Стан та перспективні напрямки економічного співробітництва між Україною та Італійською Республікою ” – досліджується процес становлення українсько-італійського міждержавного економічного співробітництва з відповідним формуванням договірно-правової бази та робиться аналіз торгівельно-економічної та інвестиційної взаємодії як головних перспективних напрямків міждержавної економічної співпраці. Підкреслюється, що економічний напрямок українсько-італійських міждержавних відносин є стратегічно важливим для налагодження взаємодії України з європейським економічним простором.

У першому підрозділі “Становлення міждержавного економічного співробітництва та формування договірно-правової бази” наголошується, що головною особливістю українсько-італійських економічних відносин на поч. 90-х рр. ХХ ст. була нерівномірність розвитку економічних систем двох країн. Не дивлячись на значну зацікавленість Італії у співробітництві з Україною, становлення економічної співпраці на початку 1990-х рр. відбувалося досить повільними темпами. Головним чинником таких складнощів була повільність економічних реформ в Україні. З’ясовано, що значним поштовхом для активізації економічної співпраці між країнами стало підписання в 1992 р. спільної заяви з питань економічних відносин між урядом України та урядом Італійської Республіки, а справжнім проривом в становленні економічної співпраці було парафування Договору про дружбу і співробітнитцво в 1993 р., в якому були визначені пріоритетні напрямки економічного співробітництва. З 1991 по 2006 рр. було створено досить значну правову базу українсько-італійських економічних відносин. Найважливішими з підписаних угод стали, по-перше, угода про уникнення подвійного оподаткування, завдяки чому прибуток, отриманий в одній країні резидентом іншої не підлягав оподаткуванню два рази; по-друге, угода про взаємний захист інвестицій, яка стала правовою основою для створення спільних українсько-італійських відносин; по-третє, в березні 2003 р була підписана і ратифікована угода про технічне співробітництво, яка була спрямована на зміцнення та розвиток співпраці між підприємствами та неприбутковими організаціями. Покращенню режиму торгівлі сприяло підписання між двома країнами угод про повітряне сполучення та про перевезення пасажирів і вантажів. Особливе значення для вдосконалення інфраструктури торгівельно-економічного співробітництва між країнами мало започаткування співпраці між ТПП України та Торгівельною палатою Італії. Взагалі, автор наголошує, що процес становлення економічних відносин та формування договірно-правової бази українсько-італійського економічного співробітництва відбувалося практично без будь-яких принципових розбіжностей (незважаючи на зволікання з відкриття першої кредитної лінії Італією Україні).

У другому підрозділі “Інвестиційне та торгівельно-економічне співробітництво: напрями та форми” досліджено, що головними формами українсько-італійської інвестиційної взаємодії залишається кредитування на загальнодержавні потреби та діяльність спільних підприємств. Динаміка притоку прямих інвестицій в порівнянні з капіталовкладеннями інших країн західної Європи до 2006 р. була позитивною, а обсяги імпорту-експорту товарів постійно зростали. Утім, структура інвестиційної діяльності та торгівельної співпраці залишається незмінною. Причиною такого становища є несприятливий інвестиційний клімат в Україні.

Щодо українсько-італійського торгівельного співробітництва, то в підрозділі надано детальний аналіз динаміки торгівлі та її експортно-імпортної структури. Товарообіг між двома країнами на протязі 1991 – 2006 рр. постійно нарощувався, про що свідчить загальна позитивна статистика економічних взаємовідносин України з Італією серед усіх європейських країн. З сер.1990-х рр. по 2006 рр. торгівельні стосунки розвивались досить динамічно. Найкращим показником економічної співпраці був 2005 р., коли товарообіг досяг рекордної цифри в 3,154 млрд. дол. США, хоча структура імпорту – експорту товарів залишалась незмінною, так само, як і в інвестиційній сфері. За специфікою предмета торгівлі основними формами українсько-італійських торгівельних відносин були за показниками українського імпорту: машини та устаткування загального призначення, продукція легкої промисловості, меблі та взуття; за показниками українського експорту: чорні метали та вироби з них, енергетичні матеріали, нафта та продукти її переробки.

Четвертий розділ – “Культурно-гуманітарні взаємовідносини України з Італійською Республікою” – містить два підрозділи. Виходячи з того, що Італія сьогодні є вкрай продуктивним простором для інтелектуального руху України на Захід, – простором, в якому традиція україністики має свою давню і глибоку історію, до того ж Італія, як одна з найрозвинутих держав світу, займає одне з провідних місць у загальноєвропейському процесі науково-технічної інтеграції, в першому підрозділі – “Українсько-італійські наукові, освітні й мистецькі взаємозв’язки”, – висвітлена роль та наслідки співпраці таких державних структур, як НАН України, Міністерства культури і туризму, Міністерства освіти і науки з державними установами Італії.

На конкретному матеріалі з’ясовано, що незважаючи на несистемність, спорадичність характеру українсько-італійських культурно-гуманітарних відносин з 1991 по 1995 рр. (що обумовлювалось відсутністю правового закріплення міждержавних відносин), в подальшому українській та італійській сторонам вдалося налагодити конструктивну співпрацю практично по всіх напрямках культурно-гуманітарної політики. В роботі доведено, що тільки після закладення міжнародно-правової основи (після підписання Договору про дружбу і співробітництво), відносини вийшли на якісно новий рівень. В підрозділі проаналізовано розвиток договірно-правової бази українсько-італійського співробітництва в сфері науки, освіти й культури. З’ясовано, що офіційно міждержавна співпраця в культурній сфері між Україною та Італією в період 1991 – 2006 рр. набула правого закріплення з 1996 р., коли було підписано програму культурного співробітництва між урядом України та урядом Італійської Республіки на 1996 – 1999 рр.

В першому підрозділі досліджено становлення співробітництва закладів НАН України з італійськими науково-освітніми структурами. З’ясовано перші заходи НАН України з розвитку українсько-італійської наукової співпраці, а саме, висвітлено візит українських вчених під керівництвом О. Пріцака до Італії в 1993 р., де відбувся перший італійський конгрес україністів та була проведена інаугурація президента асоціації україністів. Досліджено розвиток співпраці окремих інститутів НАН України з науковими закладами Італії, з’ясовано діяльність відомих українських та італійських науковців: М.Варварцева, О.Пахльовської, Ґабріеле Де Роза. Висвітлено діяльність Італійського інституту культури, завдяки якому протягом 1990-х – поч. ХХІ ст. в Україні відбулись чисельні культурні та мистецькі заходи, спрямовані на поглиблення міждержавної співпраці.

У другому підрозділі – “Українці в Італії та проблеми трудової міграції” – розкриті передумови, розвиток та наслідки діяльності українців в Італії та охарактеризовано актуальну європейську проблему трудової міграції українців в Італію. Зокрема з’ясовано, що українська діаспора в Італії є однією з найчисельніших серед співвітчизників в інших європейських країнах (за офіційними даними, на поч. 2006 р. в Італії проживало 117 тис. українців, а за неофіційними – їх більше 800 тис.). Досліджено роль релігійних закладів на чолі з греко-католицькою церквою у формуванні та діяльності українців в Італії, охарактеризовані основні заходи українських громад в Італії. Наприклад, на сьогодні по всій території Італії існує понад 60 церковних громад на чолі з українськими священиками, створюються різні культурні італо-українські асоціації, діють нерелігійні благодійні фонди, які сприяють зміцненню української діаспори в країні та допомагають українським мігрантам. Охарактеризовано основні причини, фактори та форми української міграції в Італію. З’ясовано кроки співробітництва державних структур України та Італії з питаннь захисту та легалізації українців на території Італії. Останнім позитивним кроком у вирішенні цієї загальноєвропейської проблеми стало надання Італією восени 2006 р. права на роботу 460 тис. нелегальних мігрантів із країн, які не входять до ЄС. Більшість серед них – українці.

У висновках підсумовано результати дисертаційного дослідження, головні з яких зводяться до наступних положень:–

Українсько-італійське міждержавне співробітництво за роки незалежності України досліджувалося тільки в окремих його напрямах та аспектах. Проте наявні архівні та опубліковані джерела дали можливість уперше здійснити узагальнюючий аналіз двостороннього співробітницва в умовах євроінтеграційних прагнень України.–

З початку визнання Італійською Республікою України як повноправного суб’єкта міжнародних відносин між країнами склалися дружні взаємини, які протягом 1991 – 2006 рр. характеризувалися створенням цілісної системи двостороннього міждержавного співробітництва, яке не мало відчутних розбіжностей та принципово спірних питань. Особливістю розвитку українсько-італійських відносин в зазначений період був послідовний характер: часті зміни урядів в Італії, зміни у розстановці політичних сил не похитнули курсу вищого італійського керівництва на всебічний розвиток, зміцнення та поглиблення дружніх відносин між країнами, широке економічне та культурне співробітництво. –

Протягом 1990-х рр. Україна та Італійська Республіка, попри значні проблеми внутрішньополітичного та економічного характеру в обох країнах, а також зважаючи на важливість двостороннього співробітництва та євроінтеграційні процеси в Європі, активно розвивали дипломатичні контакти під цілеспрямованим керівництвом відповідних державних органів, на основі яких було закладено фундамент ефективної договірно-правової бази міждержавних відносин, що в подальшому стало стимулом розвитку цих взаємин в усіх сферах: політичній, торгівельно-економічній та культурно-гуманітарній.–

З 1991 по 2006 р. між Україною та Італією була сформована система ефективної взаємодії основних державних інституцій – глав держав, урядів, міністерств та інших відомств. Водночас, зв’язки структурних елементів системи українсько-італійського міждержавного співробітництва мали різну інтенсивність. Якщо офіційні контакти президентів, глав урядів та делегацій відбувались регулярно, нарощували свої темпи, в результаті чого з’являлись нові форми міждержавної політичної співпраці, наприклад, двосторонні та багатосторонні консультації з питань європейської інтеграції та безпеки, то з деяких питань координуюча спільна робота зовнішньополітичних відомств була недостатньою. Наприклад, двосторонні міжпарламентські та військово-політичні контакти України та Італії почали більш активно розвиватись лише наприкінці 1990-х рр. – на поч. ХХІ ст. –

Взаємна зацікавленість України та Італійської Республіки в активному співробітництві з європейськими та євроатлантичними політичними та економічними структурами призвела до активної міждержавної співпраці. Враховуючи євроінтеграційні прагнення України, це призвело до підтримки та представлення Італією України в провідних європейських структурах, таких, як Європейський Союз, Рада Європи, Центральноєвропейська інциатива. Враховуючи забезпечення Італією незворотності європейської інтеграції, Україна, окрім співробітництва з іншими державами шукала свого місця в Європі за підтримки і через розвиток партнерства з Італією. –

Починаючи з 1992 р., Україна та Італійська Республіка розвивали досить жваві економічні взаємозв’язки, постійно збільшуючі темпи та обсяги співробітництва, сформували ефективну договірно-правову базу економічного співробітництва. Від самого початку встановлення офіційних міждержавних відносин, Італія посіла одне з провідних місць серед країн-партнерів України. Вже з 1995 р. Італійська Республіка за загальними показниками обсягів товарообігу з Україною вийшла на 2 місце після Німеччини і до 2006 р. зберігала цю позицію, постійно збільшуючи обсяги постачання. Основними напрямами українсько-італійської економічної співпраці були інвестиційне та торгівельно-економічне співробітництво.–

Україна та Італія протягом 1991 – 2006 рр. налагодили міцні міждержавні культурно-гуманітарні взаємовідносини. Італія, яка безсумнівно має великі переваги над іншими країнами в культурній сфері, активно використовує культурний чинник там, де Італія економічно або політично поки що “не дотягує” до відповідного рівня. Розвиток культурних зв’язків України з Італією сприяє поверненню української культури до традицій єдиної родини європейських народів. Саме культурні відносини розвиваються з найбільшим урахуванням історичного досвіду і охоплюють різноманітні напрями наукових, освітніх, мистецьких та інших відносин.–

Одним зі складних питань у розвитку гуманітарних відносин між Україною та Італією залишається проблема трудової міграції, як одна з найгостріших проблем Європейського співтовариства. Останнім часом активізувалась співпраця міждержавних структур України та Італії з приводу вирішення цього питання.

Основні положення та висновки дисертації, викладені в таких наукових публікаціях автора:

1. Деякі аспекти дослідження українсько-італійських відносин у 1900-1920 рр. // Український історичний журнал. – 2005. – №2. – С.162 –166.

2. Українсько-італійське інвестиційне співробітництво у контексті двосторонньої економічної співпраці у кін. 1990-х рр. – на поч. ХХІ ст. // Схід. – 2005. – № 4 (70). – С. 65 – 67.

3. Україна в радянсько-італійських взаєминах у 20-х – наприкінці 90-х років ХХ ст. // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – 2005. – №5. – С.181 – 186.

4. Особливості становлення договірно-правової основи українсько-італійських відносин (1991 – 2000) // Міжнародні зв’язкі України: наукові пошуки і знахідки. – Вип. 14: Міжвідомчий збірник наукових праць. – 2005. – №5. – С.116 – 124.

АНОТАЦІЇ

Перепелиця Є.А. Українсько-італійське міждержавне співробітництво в контексті європейської інтеграції (1991–2006 рр.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02 – всесвітня історія. – Інститут історії України НАН України. – Київ, 2007.

Вперше у вітчизняній історичній науці на широкій джерельній базі здійснено комплексне дослідження процесу становлення і розвитку українсько-італійського міждержавного співробітництва в контексті європейської інтеграції. На основі залучення до наукового обігу нових матеріалів з поточного архіву другого територіального управління Міністерства закордонних справ України, історико-архівного управління МЗС України, поточного архіву Міністерства науки і освіти України, поточного архіву Міністерства культури і туризму України, поточного архіву Торгівельно-промислової палати України та архіву Президії НАН України, розглядаються проблеми еволюції українсько-італійських відносин в 1991–2006 рр. В роботі поддано аналізу двосторонні міждержавні відносини в політичній, економічній та культурно-гуманітарній сферах в умовах розвитку євроінтеграціних процесів. Визначено місце та роль, форми й напрямки співробітництва центральних органів державної влади України та Італійської Республіки. Розглянуто діяльність української діаспори в Італії.

Ключові слова: Україна, Італійська Республіка, Європейський Союз, міждержавне співробітництво, європейська інтеграція, українсько-італійські відносини, політичне співробітництво, економічні стосунки, культурно-гуманітарні відносини.

Перепелица Е.А. Украинско-итальянское межгосударственное сотрудничество в контексте европейской интеграции (1991-2006 гг.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02. - всемирная история. - Институт истории Украины НАН Украины. - К., 2007.

Исследуется процесс становления и развития украинско-итальянского межгосударственного сотрудничества в контексте европейской интеграции в период 1991 – 2006 гг.

Впервые в отечественной исторической науке на основе широкой базы новых документальных материалов из центральных государственных, ведомственных и неправительственных украинских архивов, а именно текущего архива Второго территориального управления Министерства иностранных дел, историко-архивного управления МИД Украины, текущего архива Министерства науки и образования Украины, текущего архива Министерства культуры и туризма Украины, текущего архива Торгово-промышленной палаты Украины