КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

РУСНАК ІРИНА ЄВГЕНІЇВНА

УДК 820.161.2(092)

ХУДОЖНЯ МОДИФІКАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРІОСОФІЇ

В ПРОЗІ УЛАСА САМЧУКА

10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури та журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант – доктор філологічних наук, професор

Клочек Григорій Дмитрович,

Кіровоградський державний педагогічний

університет імені Володимира Винниченка,

ректор, завідувач кафедри української

літератури та журналістики.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор

Гуляк Анатолій Борисович, Київський національний

університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри

новітньої української літератури Інституту філології;

доктор філологічних наук, професор

Турган Ольга Дмитрівна,

Запорізький державний медичний університет,

завідувач кафедри культурології та українознавства;

доктор філологічних наук, професор

Мейзерська Тетяна Северинівна,

Південноукраїнський державний педагогічний

університет імені К.Д. Ушинського,

завідувач кафедри української філології.

Захист відбудеться вересня 2007 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

Із дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

Автореферат розісланий „___” _________ 2007 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Ткаченко Л.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Тяжіння до художньої, ірраціонально-інтуїтивної виразності вродовж тривалого часу було чи не визначальною ознакою вітчизняної історіософської традиції. Український світогляд, пов’язаний з особливим осяганням світу, історії, не схилявся до абстрактного, відірваного від життя типу розумування. Усі найважливіші чинники світоуявлення органічно впліталися в тканину художньої культури, тому їхній розвиток виходив за межі логіки, характерної для раціонально сформованих світоглядних систем. У XX столітті така духовна традиція набула ще більшого значення, оскільки українці залишалися бездержавною нацією, а відтак не мали сприятливих політичних умов для професійного філософування. Більшість оригінальних ідей і думок оприявнювалася опосередковано, в контексті різних форм культури, зокрема художньої літератури. Тому зрозуміти українську історіософію новітньої доби в її глибинній сутності можна лише через адекватне прочитання спадщини видатних українських митців.

Особливе значення для сучасних дослідників мають твори письменників-емігрантів, чия творчість була закорінена в національному ґрунті. Із часу видання спадщини Уласа Самчука в незалежній Україні він входив у свідомість сучасного українця як „образотворець „времени лютого” (Г. КостюкКостюк Г.), „ГомерГомер ХХ століття” (С. ПінчукПінчук С.), а за власним спостереженням письменника – як „літописець українського простору”. Згодом емоційна хвиля захоплення поступилася місцем стриманому осмисленню його як прозаїка-традиціоналіста. Міцно пов’язаний із національною традицією митець тяжів до застарілих і зужитих, з модерністської позиції, поетикальних засобів. Справді, архітектоніка Самчукових романів доволі усталена; письменник виглядає консерватором на тлі тотального наступу на традиційні етичні й естетичні цінності. Однак уже в ранній прозі йому вдалося органічно поєднати епічну статику з динамізмом форми, психологічним заглибленням у внутрішній світ людини, традиційну сільську тематику – з інтелектуалізмом і філософським осмисленням проблем буття. Це давало підстави літературним критикам поставити ім’я Уласа Самчука в один ряд із класиками світової літератури – О. де БальзакомБальзак О. де, К. ГамсуномГамсун К., Д. Голсуорсі, М. Домбровською, Ф. Жаммом, Ф. МоріакомМоріак Ф., Б. ПастернакомПастернак Б., Толстой Л. В. РеймонтомРеймонт В., Е.М. Ремарком, Г. Сенкевичем, Д. Стейнбеком,Стейнбек Д. Л. Толстим, Г. Успенським та іншими. Уже тому твори У. Самчука не можна потрактовувати як зразки „звичайного” словесного мистецтва. Адже це неодмінно призведе до цілковитого нерозуміння справжніх цілей і досягнень письменника. Його проза потребує не лише розвинутого художнього смаку, але й наявності філософської інтуїції, вміння інтерпретувати прихований зміст домінантних художніх образів

пов’язаний із певними історіософськими й ідеологічними традиціями.

У. Самчук належав до генерації, на долю якої випало чимало випробувань. Чи не найбільшим виявилося випробування чужиною. Та попри всі життєві негаразди це покоління змогло реалізувати себе й у художній творчості оприлюднити заповітні ідеали, пов’язані з історією, культурою, устремліннями, думками, почуттями українського народу. Пережиті труднощі, досвід їх переборювання спричинилися до кристалізації у творчості письменника найбільш значущих історіософських проблем.

У. Самчук був митцем слова, тому насущні для подальшого буття нації ідеї висловлював емотивно-образною мовою, шляхом органічного й адекватного поєднання сповідуваної ідеї та художньої форми. У прозі письменника історіософські проблеми набували нового звучання й такої глибини, яку не можна осягнути шляхом раціонально доведеної правди чи неправди.

Будь-які спроби розглядати творчу спадщину У. Самчука без урахування духовно-інтелектуальної семантики доби, історіософських побудов митця приречені на нерозуміння справжньої вагомості його художніх здобутків. Свідченням цього є неоднозначні оцінки творчості письменника. Перші критики або захоплювалися творчістю прозаїка, або дорікали йому за „сальоновість”, психологічну невиразність, наявність мовних огріхів. Совєтські „достойники” не шкодували різного штибу ярликів для таврування його як запеклого ворога комуністичної системи. У незалежній Україні погляди балансують у межах бінарної опозиції: „ГомерГомер XX століття” (С. ПінчукПінчук С.) – „людина попереднього століття” (С. ПавличкоПавличко С.). З’явилися також провокативні думки про небезпечну близькість індивідуального стилю У. Самчука до соцреалістичних принципів конструювання ідеологічно заданої „дійсності”. Поступово фахове осмислення художнього почерку белетриста переросло, з одного боку, на вираження сумнівів щодо цінності його прозового доробку, а з іншого – на несміливі спроби довести, що У. Самчук перебував на перетині національної традиції й модернізму, що він усе ж першорядний письменник. Убачаємо в цьому спроби реабілітувати митця в очах сучасників. Подібні перекручення стали можливими внаслідок небажання науковців розглядати філософські засади творчості прозаїка під кутом зору світоглядного традиціоналізму й естетичного консерватизму, на яких він стояв, із позиції нових, адекватних національній духовності й духові часу, українських інтерпретаційних технологій.

Істинне усвідомлення тих ідей, що їх прагнув втілити письменник, відбудеться за умови „синтезуючого сприймання” (Р. Інґарден) його творчості, глибинного проникнення в сутність художньої образності, розкриття оригінальності його світовідчуття. „Центро-спектральні” задуми митця оберталися навколо ідеї України, що пояснює органічну цілісність його художнього світу, де провідними константами виступають Нація, Держава, Культура, Людина. Це був магістральний стрижень його художньої історіософії, в якій основними моментами визначалися історична доля й призначення України. Окреслена вісь була наскрізною в творчості У. Самчука. У його доробку важко знайти твір, який у жанровому, тематичному чи сюжетному аспектах не стосувався б визначеного вище осердя. Одначе діахронічний зріз історіософії, що передбачає осмислення її тяглості, еволюційного розвитку, визрівання митця як мисленника, не вичерпує всієї повноти проблеми й доповнюється синхронічними підходами. Це дає можливість визначити історіософію як всепроникаючу даність художнього світу У. Самчука, іманентну ознаку його світовідчування і світорозуміння.

Актуальність дисертаційної праці зумовлена часом і пов’язана з віднаходженням головних смислів, „тонких шарів” (Г. Кочур) прозового доробку У. Самчука через вдумливе осягнення історіософської складової його мислення крізь призму вісниківських ідей. Напрям історіософських пошуків і міркувань письменника визначався переважно тією обставиною, що він мав надзвичайно розвинуту здатність заглиблюватися в сенс довкілля й неабияку інтуїцію. Це вивищувалося над іншим, глибоко особистісним, суб’єктивним, емотивним сприйняттям і переживанням конкретної реальності. Важливо не лише констатувати факт приналежності У. Самчука до когорти вісниківців, а й „вичитати” її в спадщині митця. Ідеї саме цього оточення дали можливість історіософії письменника перетворитися на всепроникний і всеосяжний феномен його художнього світу. Вона ґрунтувалася на засадах, що для вісниківського кола митців були самоочевидними й зреалізовувалися через посередництво художнього тексту. Колись актуальні речі сприймаються нині неоднозначно, а тому нагальною є потреба адекватного відтворення історіософського дискурсу прози У. Самчука.

Сьогочасність дослідження пов’язана також із необхідністю осмислити художню практику втілення історіософських ідей письменника й її співвіднесеність із мистецькими пошуками епохи. Є всі підстави твердити, що художня історіософія України дає ключ до розуміння самобутності У. Самчука як прозаїка, а також усвідомлення основних тенденцій розвитку еміграційної прози.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є складовою комплексних наукових досліджень історико-літературного процесу кафедри української літератури та журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Дослідження виконане в межах наукової проблеми „Українська література як націотворчий фактор” (номер державної реєстрації 0198V007566).

Тему дисертаційної роботи затверджено Вченою радою Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського (протокол № 2 від 31 жовтня 2001 року) і схвалено на засіданні бюро Наукової ради НАН України з проблеми „Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол № 1 від 19 лютого 2002 року, № 130/2).

Мета дослідження – комплексно проаналізувати художню модифікацію національної історіософії У. Самчука в межах філософсько-історичних, культурологічних і мистецьких традицій; дослідити специфіку втілення історіософських ідей у художніх, публіцистичних і літературно-критичних текстах письменника.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань: –

подати аналітичний огляд літературознавчих праць, у яких за об’єкт спостережень обрано історіософію письменника;–

визначити іманентну сутність поняття художня історіософія, розглянути його як специфічне літературне явище, спричинене умовами суспільно-історичного й індивідуально-авторського характеру;–

з’ясувати генезу та концептуальні аспекти художньої історіософії У. Самчука в межах традиціоналістської естетики й творчості вісниківців;–

висвітлити естетичний модус художньої історіософії прозаїка;–

схарактеризувати внесок У. Самчука в процес оновлення реалістичного роману; довести, що історіософічність є одним із засобів інтелектуалізації й модернізації його прози; –

розкрити особливості поетикальної й ідейно-естетичної реалізації історіософських ідей у художній прозі митця;–

окреслити концепти історіософського космосу У. Самчука як етноконсолідуючого феномена, а також його актуальність для сучасної української культури.

Об’єктом дослідження є різні за естетичною й історико-літературною природою тексти У. Самчука: романи, оповідання, мемуари, документальні, публіцистичні та літературно-критичні праці. До наукового аналізу залучено щоденники, епістолярій письменника, біографічні й архівні матеріали, що зберігаються у Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України й Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України.

За предмет дослідження править художня модифікація національної історіософії, історіософське мислення Уласа Самчука, загалом ідейні, естетичні й культурологічні погляди митця на природу художньої творчості в силовому полі історико-культурного топосу вісниківства.

Теоретико-методологічною основою дослідження стали фундаментальні праці з літературознавства (І. Франко, Д. Чижевський, Ю. Шерех, С. Андрусів, Р. Гром’як, М. Жулинський, О. Забужко, М. Ільницький, Г. Клочек, Ю. Ковалів, С. Павличко, С. Пінчук, Т. Салига, М. Ткачук), з філософії, культурології й естетики (Е. Андерхіл, Р. Барт, М. Бахтін, М. Бердяєв, М. Гайдеґґер, Г. Гачев, Г. Ґадамер, У. Еко, М. Іліаде, Р. Каюа, Р.Дж. Колінґвуд, Ю. Лотман, Х. Ортега-і-Гасет, К.Л. Строс, А.Дж. Тойнбі, Н. Фрай, Ф. Шлейєрмахер), з історіософії (Ю. Барабаш, М. Грушевський, Д. Донцов, В. Липинський, Є. Маланюк, О. Пріцак, М. Шлемкевич, Р. Юсуфов), з етнології (П. Дінцельбахер, О. Кульчицький, І. Мірчук, Ґ. Штромаєр, В. Янів).

Методи дослідження. Різновекторність поставленої мети спонукала до використання різних інтерпретаційних методик. У дисертації застосовуються соціально-історичний, культурологічний, порівняльний, інтертекстуальний, семіотичний і біографічний методи, жоден із яких не абсолютизується. Застосування кожного з них на різних етапах дослідження зумовлене колом окреслених завдань.

Зінтегровує різні методологічні підходи герменевтика з її орієнтацією на осягнення неоднакових смислів конкретного тексту, виявлення яких дало можливість з’ясувати естетичний статус та історико-літературне значення текстів У. Самчука, що містять історіософську складову.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що:–

вперше з позицій світоглядного традиціоналізму й естетичного консерватизму осмислено історіософське підґрунтя творчості У. Самчука; –

проаналізовано естетичні погляди й художню практику митця крізь виміри вісниківського світогляду;–

на теоретичному рівні схарактеризовано особливості втілення історіософських ідей у художньому тексті;–

визначено й проінтерпретовано найважливіші константи художньої історіософії У. Самчука;–

системно окреслено художню концепцію України в прозі, публіцистиці, мемуаристиці й літературно-критичній спадщині письменника;–

ангажованість творчості У. Самчука потрактовано як органічну складову поетики, що не применшує художньої цінності його творів;–

доведено безпідставність тенденційних оцінок історіософських переконань митця як риторичних і методологічних відповідників соцреалістичної естетики;–

національну історіософію в творчості У. Самчука потрактовано як всепроникний і всеосяжний феномен його художнього світу;–

художню історіософію письменника розглянуто як дійовий чинник плекання національної ідентичності українців.

Практичне значення одержаних результатів. У сфері галузевого застосування висновки про художню модифікацію національної історіософії У. Самчука розширюють проблемний діапазон досліджень української літератури, поглиблюють розуміння основних тенденцій розвитку еміграційної прози, еволюції вітчизняного реалістичного роману ХХ століття.

Практичне значення дисертації визначається також залученням до літературознавчого обігу раніше не досліджуваних текстів письменника, архівних матеріалів.

Здобуті висновки можуть бути використані в процесі читання нормативних і спеціальних курсів із історії української літератури у вищій школі, при написанні підручників і навчальних посібників для студентів гуманітарних спеціальностей.

Апробація роботи. Наукову концепцію та висновки дисертації апробовано на семінарі Літньої літературознавчої школи кафедри філології НаУКМА (Київ, 1998) і на конференціях різних рівнів: „Юрій Липа: голос доби і приклад чину”(Львів, 2000); „Українська література у контексті світової” (Одеса, 2002, 2004); „Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2002, 2003, 2004, 2005); „Творчість Юрія Клена в контексті українського неокласицизму та вісниківського неоромантизму” (Дрогобич, 2004); „Sacrum в українській літературі” (Люблін, 2004); „Михайло Коцюбинський – митець, педагог і громадянин” (Вінниця, 2004); „Творчість Уласа Самчука в контексті сучасної культури” (Тернопіль, 2005); „Улас Самчук: художнє осмислення української долі в ХХ столітті” (Рівне, 2002, 2005); на звітних наукових конференціях Інституту філології й журналістики Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського (2001, 2002, 2003, 2004, 2005, 2006, 2007).

Дисертація обговорена на засіданні кафедри української літератури та журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (протокол № 6 від 28 грудня 2006 року).

Публікації. Основні наукові результати дисертації відображено в монографії й 36 статтях, 28 із яких опубліковано в фахових виданнях, ліцензованих ВАК України.

Структура й обсяг роботи. Дисертаційна праця складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел (520 позицій). Загальний обсяг роботи – 420 сторінок, із яких 381 – основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету й завдання дослідження, визначено його наукову новизну, теоретичну й методологічну основи, методи аналізу літературного матеріалу, окреслено теоретичне й практичне значення роботи, етапи апробації здобутих результатів.

Перший розділ – „Художня історіософія як специфічне літературне явище” – репрезентує художню історіософію як феномен, спричинений умовами суспільно-історичного й індивідуально-авторського характеру.

У підрозділі 1.1. – „Теоретичні засади художньої історіософії” – подано теоретичний огляд літературознавчих праць, у яких за об’єкт дослідження править історіософія письменника. Аналіз наявного досвіду осмислення художньої історіософії виявив складність і специфічні ознаки предмета дослідження, зокрема у визначенні теоретичних концептів. Як правило, вивчення художньої історіософії розвивалося у двох напрямках: історико-літературному (С. Андрусів, Т. Кремінь, Ю. Мариненко, С. Павличко, Р. Юсуфов) і портретно-монографічному (О. Астаф’єв, Ю. Барабаш, М. Крупач, Т. Литвиненко, В. Мазепа, В. Родін). Теоретичні аспекти обраної проблеми висвітлюються тут частково. На особливу увагу заслуговує аналіз художніх і публіцистичних творів, специфіка яких зумовлена історіософською складовою.

Термін історіософія тлумачиться дисертантом герменевтично. Під ним розуміємо не опис і систематизацію в хронологічній послідовності, причинно-наслідкових зв’язках історичних подій і фактів, а сакральний, трансцендентний, містичний сенс історичних явищ. Історичний факт із історіософської точки зору осмислюється як феномен історії, що відображає не звичайну інформацію, а екзистенційну сутність, частку втаємниченого, трансцендентного.

Історіософія має чимало як спільного, так і відмінного з філософією історії й метаісторією. Закцентовуючи ідею софійності й духовності, вона являє собою унікальну, пов’язану з внутрішнім життям людини, її моральним світом формацію, якій притаманне ірраціональне заглиблення в історичне буття особистості, інтуїтивне, емоційне переживання й подолання трагізму цього-буття-у-світі, праксеологічний аспект осмислення історії, пов’язаний із пошуками шляхів національного відродження, самоствердженням нації в світі. Не випадково ж творці українських історіософських концепцій – М. Грушевський, Д. Донцов, В. Липинський, Є. Маланюк, Ю. Липа – виступили речниками консерватизму й національної ідеї.

У роботі наголошується, що художня історіософія, ґрунтуючись на досягненнях наукового дискурсу, більше все-таки пов’язана з естетичним осягненням історії, а відтак має свої особливості. Вона твориться не шляхом позитивістського описування фактів, а в контексті духовних ідеалів. Виявлену на рівні теми, проблеми, сюжету, образів, алегорій, символів історіософію слід вважати ідейним тлом, що забезпечує створеному митцем світові відповідні смисли, значення. Інтерпретація окремих фрагментів, символів, речень, слів обов’язково відбувається з урахуванням контексту конкретного твору й позатекстуальних ситуацій.

Специфіка й значення художньої історіософії полягають у тому, що література скрупульозно досліджує галузь, недоступну для наукової теорії історичного процесу, вивчає найтонші причинно-наслідкові зв’язки, які пронизують культурно-етичну тканину суспільства, розкриває залежність індивіда від моральних норм.

Художня історіософія базується на образному мисленні, тому в художньому образі явлена стихія результату, культурний підсумок усієї історіософської практики письменника. У порівнянні з історіософською думкою художній образ має більш значущий і багатший зміст. Естетичне осягання історії принципово нереалістичне, тому художня історіософія являє собою психологічне дослідження суб’єктивних, особистісних чинників історії, що вводить до історії експресію одкровення. Відтак новочасна історіософія – історія людська, шекспірівсько-вальтерскоттівська (Р.Юсуфов), гоголівська, шевченківська, маланюківська, самчуківська і под.

У структурі художнього образу нерозривно поєднані об’єктивно-пізнавальні й суб’єктивно-творчі первні, які визначають не лише те, що образ віддзеркалює емпіричну мінливу дійсність, надаючи їй певної форми, а й те, що він творить інший, вигаданий, естетично насичений світ. У підрозділі наголошено важливість подвійної природи образу, що, з одного боку, полягає в пізнавальній сутності, а з іншого – в творчій його природі. Образ із виразно двочленною внутрішньою структурою дає можливість зіставляти й поєднувати різнорідні явища. У художній історіософії У. Самчука найважливішим є образ України, що являє собою складну систему асоціативних взаємозв’язків, пов’язану з емпіричною дійсністю.

Поняття художньої історіософії відбиває один із аспектів багатогранного взаємозв’язку літератури й історіософії як відносно автономних способів пізнання. У дисертаційній праці йдеться про історіософію в літературі – іманентну художнім текстам сукупність історіософських ідей і проблем, трансформовану образно-словесною формою. Окреслений аспект розумівся двояко: як „історіософська тема”, що впліталася до сюжету твору, простежувалася в поведінці персонажів, авторських рефлексіях тощо, і як „історіософська теза”, що чітко формулювалася через конкретні твердження наратора. Поза увагою авторки не залишилися й інші аспекти взаємозв’язку між названими галузями культури, зосібна – історіософія й література (зацікавлення У. Самчука філософією, історичною наукою, наявність у письменника історіософського знання й мислення, експлікація історіософської основи всієї його творчості); історіософія літератури, що актуалізує увагу до питання про рівнозначність чи неоднозначність естетичних і етичних вимірів художньої творчості, з одного боку, й історіософських роздумів, із іншого. Такий погляд на обрану літературознавчу проблему дозволив утриматися в межах задекларованого підходу до художньої історіософії як дискурсу.

Підрозділ 1.2. – „Джерела художньої історіософії Уласа Самчука” – присвячено осмисленню зв’язку історіософії з ідеологічними та політичними поглядами творчої особистості. Як свідчать спостереження, У. Самчук належав до письменників націоналістичного напрямку, пов’язаного з ідеологією Д. Донцова й проголошеною ним доктриною державницької літератури. Згідно з останньою до основних ознак українського письменства належать: окциденталізм, що передбачав органічне засвоєння середньовічної настроєвості з її шляхетністю, аскетизмом, невгамовним поривом енергійного здобування; традиціоналізм, скерований на відродження героїчного українського минулого – ідеалів княжої доби й козаччини; романтизм, що спонукав до глибокого відчуття трагічності буття, але відкидав зневіру, стимулюючи оптимістичний погляд у майбутнє (трагічний оптимізм Д. Донцова); романтизм, який спрямовував життєву енергію людини на подолання приземленості, дріб’язковості, рутинності; волюнтаризм, що проголошував активне ставлення до будь-яких випробувань, негараздів, протиставляючи їм піднесення духовних сил особистості, її вольові зусилля.

У підрозділі чимало уваги приділено проблемі визначення історико-культурного топосу вісниківства. Явище розглядається не як когорта обдарованих художників, об’єднаних спільною метою, а як мистецьке угрупування з відповідною світоглядною, суспільною, культурною й естетичною платформою; наголошується також потреба розмежування понять вісниківство, вісниківці та празька школа, пражани. У дисертації обґрунтовується легітимність терміна вісниківство, під яким розуміються різні форми інтелектуальної й художньої активності: ідеологічні, культурологічні й мистецькі концепції, художня література, літературна критика, публіцистика та журналістика. До вісниківців зараховуються письменники Західної України й еміграції, які сповідували націоналістичну філософію й за світоглядними, естетичними уподобаннями були близькими до ЛНВ („Вісника”).

Художня історіософія вісниківців поряд із традиціоналізмом, месіанізмом, культом мілітарності усвідомлюється як один із наслідків послідовного вибудовування на художньому рівні ідеологічної концепції націоналізму. Вісниківці прагнули дати відповіді на питання, пов’язані з об’єктивними закономірностями і духовно-моральним смислом історичного процесу, із сенсом буття недержавної української нації, шляхами реалізації сутнісних сил українців в історії, з можливістю здобути незалежну державу, подальшим розгортанням національного Космо-Психо-Логосу (Г. Гачев). Історіософський дискурс письменників націоналістичного напряму, зокрема й У. Самчука, виконував космогонічну роль перетворювача українського етносу на націю, сприяв збереженню національної самосвідомості. Це простежується в послідовному творенні міфу про Київську Русь як золоту добу українства.

Художнє переосмислення національних архетипів, національного сакруму, мистецьких традицій споювало літературу новою енергією, спроможною мобілізувати духовне життя українського соціуму. Національна ідея й змагання за неї стали, з одного боку, потужним джерелом творчості вісниківців, а з іншого – послідовно плекали в українців громадянську і національну свідомість. Осердям історіософських роздумів цих митців став образ духовної України, а розгортання його було одним із способів визначення національного світу, характеру й національної ідеї українців.

У підрозділі 1.3. – „Образ-концепт України у творчості письменника” – розглядається парадигмальна для свідомості митця категорія, що позначає найвищі матеріальні й духовні цінності нації, непересічні для внутрішнього психічного життя та морального світу людини речі. Україна слугує підставовим мірилом істинності ідейних, естетичних і культурологічних переконань письменника. У цій частині роботи дане поняття кваліфікується як специфічне смислове утворення, образ-концепт, зміст якого перебуває в інтервалі між власне поняттям у його традиційному природничо-науковому тлумаченні й художнім образом, який прийнято називати індивідуалізацією (Г. Ріккерт).

До гетерогенних складових образу-концепту України відносимо конкретну територію, якій притаманні певні кліматичні, ландшафтні, топонімічні ознаки; низку ознак географічного, геополітичного й геокультурного життєпростору, де ключовими є поняття країна, держава, культура. Його значення розширюється за рахунок особливостей антропо- й етносфер, домінантами яких виступають поняття людина, родина, українець, народ, нація, національна ідея. У самому слові Україна закладено давньослов’янське розуміння універсуму, тому воно прочитується як самоназва народу, як територія, відкраяна йому в просторі, і як доля, наділена йому.

Дисертант заакцентовує співвіднесеність образу-концепту України з іншими концептами, що знаходяться в „зоні сусідства”. Кожен із них розгалужується, утворюючи різноманітні семантичні поля. Найближчі етимологічні значення розмаїтого словообразу репрезентують увесь зміст слова, де химерно переплелися конкретно-історичні реалії, трансцендентні й сакральні характеристики.

Діахронічний підхід до проблеми дав змогу виявити певні закономірності безперервного й поступового розвитку образу-концепту України в творчості У. Самчука, простежити основні етапи його становлення: генетичну пам’ять митця про Волинь („Волинь”, „Кулак”, „Юність Василя Шеремети”, „Дермань”, „На білому коні”, „На коні вороному”), осмислення цілісності всієї етнічної території України, органічної єдності різних регіонів („Марія”, „Гори говорять!”, „Сонце з Заходу”, „Морозів хутір”, „Темнота”), кристалізацію духовного образу Вітчизни, бо саме в такій іпостасі Україна зберігала недоторкане право нації на власну суверенну державу („П’ять по дванадцятій”, „Планета Ді-Пі”, „На твердій землі”, „Втеча від себе”, „Слідами піонерів”).

Синхронічний підхід уможливлює розгляд України в структурно-семіотичному аспекті – як тексту. Осмислити інформацію, передану системою символів, допомагає бінарна опозиція, що є основою побудови та функціонування тексту України як внутрішньо організованої системи в прозовому доробку У. Самчука. Найбільш значущою визнано загальну опозицію своє – чуже, що конкретизується через протиставлення вітчизна – чужина. Чужина змушувала письменника-емігранта замислюватися, чим для людини є вітчизна, загострювала національну пам’ять і відчуття національної причетності, спонукала осмислювати власну сутність. Чуже ставало інструментом пізнання свого.

Осібним складником опозиції вітчизна – чужина в прозі митця виступає антиномічна пара втрачений рай – віднайдений рай, другий компонент якої дав назву збірці оповідань і перебрав на себе функції автобіографічного й соціопсихологічного кодів. Віднайдений рай оприявнений у текстах на експліцитному рівні (урбаністичні пейзажі з виразними ознаками європейського простору, специфічна іншомовна лексика, характерні топоси, що засвідчують тяглість європейської культури). Втрачений рай існує в збірці на імпліцитному (образ синього птаха з відбитим крилом у „Моїй осені”, образ рожі як райського куща в „Образі”, спогад про країну вкрадену, зґвалтовану і оплюгавлену в „Розбитій богині”), а також на виразно маркованому рівні, де посутніми розпізнавчими знаками є українські топоніми. В обох випадках йдеться про ідіолектний код, за допомогою якого прозаїк доніс свій задум до читача і який сприяє глибшому розумінню художньої інформації.

Коли письменник свідомо наповнював опозиційну пару вітчизна – чужина історично конкретним національним змістом, вона прочитувалася як Україна – Росія (Московія, СССР) і являла наскрізну парадигму його національної свідомості. Структурно-семантичну основу окремих творів у таких випадках складали інші бінарні розгалуження: кров татарська – кров наша, не наша культура – наша культура, їхня земля – наша земля, голота – господар тощо.

У дисертації схарактеризовано неоднозначне тлумачення У. Самчуком понять вітчизна і чужина, пов’язане з низкою суперечливих почуттів, що охоплювали українського інтелектуала на чужині (вітчизна автентична – вітчизна-чужина, вітчизна-чужина – чужина-вітчизна, чужина близька – чужина далека). Отже, виокремлена бінарна опозиція характеризується в роботі як багатозначна структура, якій притаманні різноманітні смислові зв’язки, відтінки, й водночас – певна незмінність, сталість, що свідчить про внутрішню єдність національної свідомості письменника.

У підрозділі 1.4. – „Основні аспекти художньої історіософії Уласа Самчука” – в контексті традиціоналістської естетики й творчості вісниківців простежуються найпоказовіші первні художньої історіософії письменника – націософський, історичний, міфологічний і державотворчий.

Питомою ознакою художньої історіософії У. Самчука є її націософське спрямування. Це виявилося передовсім у сенсожиттєвій для нації проблематиці його прози, де виразно постає сповнена філософського змісту модель українського світу. Характерні особливості національного образу світу відтворено в картинах української природи, способах впливу на неї, в етнічно забарвлених замальовках простору й часу як могутніх сил, що впливають на людину; в авторському розумінні місця особистості в загальній структурі макрокосму. Функціонування сакральної символіки проступає через тонке розуміння митцем релігійного світосприйняття українців. У підрозділі аналізується націософська проблематика трилогій „Волинь”, „Ост”, романів „Марія”, „Юність Василя Шеремети”, „Сонце з Заходу”, „Чого не гоїть огонь”, „На твердій землі”. Художні тексти У. Самчука переконують, що його історіософія – націотворча, націобудуюча. Адже вона спонукала бездержавну націю підніматися на боротьбу за незалежність, віднаходити в собі вітальну енергію керувати власною долею. В історіософських роздумах митця суб’єктом щодо держави виступає нація, тому авторка окреслює смислове наповнення понять народ, нація, модерна нація, якими оперував письменник, аналізує осмислені на художньому рівні суб’єктивні й об’єктивні ознаки нації.

Історичний вектор художньої історіософії У. Самчука визначається тим, що його проза ввібрала в себе виразні ознаки доби й зафіксувала доленосні для України історичні події ХХ століття. Історія в творчості митця локальна, бо стосується передовсім волиняків, гуцулів, наддніпрянців у зв’язках із їхньою територією та певним проміжком часу. Найбільш концептуальними творами в аспекті відтворення української психо-хроніки подій стали трилогії „Волинь” і „Ост”. Сучасна епоха осмислена тут із позицій історичної долі й історичного призначення українського народу, його національних, державних інтересів.

Міфологічний компонент у відтворенні української історії органічно пов’язує історіософію У. Самчука із вісниківським неоромантичним світоглядом. В естетичній теорії письменника історія сповнена культурологічного змісту й духовно-виховного потенціалу. Містичний дотик до історичного минулого наснажує людину духовною енергією, дає їй силу, збагачує досвідом, ідеалами вічного неспокою. Міфологізація минувшини виявляється в інтелектуальних екскурсах персонажів у давні епохи („Волинь”, „Ост”), у підходах автора до зображення сучасних йому борців за українську державність („Чого не гоїть огонь”), у філософських роздумах про героїзм і культурні здобутки предків („Волинь”, „Юність Василя Шеремети”, „Ост”). Останні засвідчили прикметну ознаку мисленнєвого світу У. Самчука – глобальну позачасовість, коли межі між минулим, сучасним і майбутнім непомітно стираються, віддалені епохи стають близькими, а сучасність на тлі славної минувшини виступає як старовина.

У ретроспективному погляді на українське минуле елементи міфології становили інтегруючий фактор, а в оцінці імперських реалій набували протилежного значення. Письменник деміфологізував ворожі національній історичній пам’яті імперські міфи про Київську Русь як спільну колиску „трираменного давньоруського народу”, давність російської історії порівняно з українською, руське коріння московських царів, російський месіанізм тощо.

Приналежність У. Самчука до вісниківського середовища скеровувала його художню історіософію в площину державотворчих процесів, де за домінанту слугувала національна свідомість. Його публіцистика та проза спрямовувалися на активізацію зусиль усіх українців у державотворчому напрямку, бо лише внутрішньо зорганізувавшись можна здобути незалежність.

У роботі висвітлено й геополітичні переконання У. Самчука, на думку якого, історичне призначення України – бути своєрідною зоною миру між Заходом і Сходом, гарантом європейської стабільності.

У другому розділі – „Естетичний модус художньої історіософії Уласа Самчука” – проаналізовано естетичні та культурологічні погляди митця. У підрозділі 2.1. („Роль культури й мистецтва в історіогенезі нації. Феномен авангардизму в інтерпретації письменника”) розглянуто Самчукову філософію культури й мистецтва, яка, з одного боку, формувала б творчу особистість, розуміння нею навколишнього світу, а з іншого – передбачала б глибинне пізнання індивідуальності українського народу, його ментальності, історичних і творчих витоків.

Неповторність культури письменник усвідомлював як передумову визнання світом української історичності, активного тривання етносу в духовному часопросторі. Культура, доводив він, сприяє утвердженню національної ідентичності певної спільноти, засвідчує її значущість у загальнолюдському духовному космосі й складає основу діалогу нації з цивілізованим світом.

Естетику української літератури прозаїк пов’язував із засадами європейської культури. Мистецтво слова він орієнтував на духовно-проблемну масштабність і вольовий індивідуалізм європейського мистецтва, що мало на меті переборення комплексу меншовартості. Велика література була для любомудра вираженим у слові світом людських емоцій, тому вона належить до загальнокультурних явищ. Виокремлене в публіцистиці У. Самчука поняття слід сприймати як синонім класичної літератури, пов’язаної з автентичною творчістю, що відбивала форму й зміст конкретної нації. Велике письменство літератор радив розглядати відповідно до своєрідності тієї культурної спільноти, з якої виріс конкретний митець. На останнього покладався обов’язок сповнювати представників нації вищим духом, плекати їхню громадянську свідомість, наснажувати вірою у вільну державу. Феномен літературного генія У. Самчук потлумачував у контексті суспільного призначення. Із бачення письменником літератури як одного з факторів духового самовияву нації випливає інше: література – це мова народу. Писане Слово в Україні є ознакою не лише мистецьких виявів, а й політичного бажання, тому воно завжди стоїть на сторожі національного буття.

Обґрунтовуючи роль письменства в житті суспільства, У. Самчук не приймав авангардизму, тлумачачи його як наслідок тріумфу раціоналізму й матеріалізму в період духовної кризи індустріально розвинутої цивілізації. Він інтуїтивно відчував, що художній авангардизм пов’язаний із новітніми утопіями про досконалий суспільний устрій. Як і репрезентанти ідей комуністичного раю чи тисячолітнього Рейху, авангардисти прагнули кардинально змінити світ і людське буття.

Дотримуючись традиціоналістських позицій, У. Самчук оголосив авангардизм мистецтвом Содоми і Гоморри, руйнівним елементом духовного кшталту. Крайній суб’єктивізм спонукав ігнорувати мораль, духовні устремління особистості, вищі цінності її психіки. Це давало змогу занурюватися в глибини душевної організації людини, її фізіологічні порухи, утверджувати розбещеність, хамство, підвладність, кретинізм. Унаслідок цього в культурі запанували вульгарність, нікчемність, мізерія, хаотичність, антиестетика. Тотальне опрощення мистецьких стилів, гармонії й краси породжувало культуру плебсу. Порятунком від несмаку й авангардистської деструкції письменник проголошував кращі зразки європейського мистецтва, якому були притаманні глибинна органічність, естетична аристократичність і духовно-проблемна масштабність.

У підрозділі 2.2. – „Ідейність літератури як фактор активізації національної свідомості й державотворчих процесів” – йдеться про відмову У. Самчука долати політичне, ідеологічне мовлення в мистецтві, за допомогою якого, на його думку, можна ідентифікувати непроминальні життєві цінності. Політика робить твір високохудожнім, здатним впливати на читача, вдосконалювати естетичні почуття, виробляти певну життєву й філософську позицію. Аналіз літературно-критичних праць письменника засвідчив, що зазначене поняття усвідомлюється ним як система політичних, правових, етичних, художніх, філософських і релігійних поглядів на людину та світ.

Ідейно-етичний естетизм є найпоказовішою складовою Самчукової концепції літератури. Письменство, спроможне впливати на здорове духове життя людини, формувати суспільство, націю, він називав ідейним. Ідейність літератури була для письменника першорядною художньою цінністю, що виявлялася у відданості традиційній системі вартостей, у послідовному відстоюванні сповідуваних ідей, моральних принципів, життєвих настанов. Йдеться про об’єктивну, художньо-правдиву форму вираження ідеї в творі, що не має нічого спільного з тенденційністю, коли письменник свідомо намагається сугерувати читачеві якісь політичні постулати. У. Самчук відмовлявся від тиску будь-якої ідеологічної системи, тому в роботі схарактеризовано його концепцію синтези мислення, що, розгортаючись на ідейно-організаційному, історіософсько-геополітичному, художньо-філософському й стильовому рівнях, тяжіла до філософсько-естетичного плюралізму. Людьми синтетичного вислову для У. Самчука були Т. Шевченко й І. Франко. Глибока ідейність, національна ангажованість їхніх творів сприяли подоланню кризових явищ у літературі, прокладали їй шлях до універсальних горизонтів європейської культури.

Ідейна ангажованість, залученість літератури, її вихід за межі суто художньо-естетичних проблем впливатимуть, за У. Самчуком, на загальний напрямок розвитку нації, значною мірою визначатимуть її самоповодження, ставлення до себе і світу. Залишаючись вірним власним настановам, письменник виступив творцем потужного наративу про українське життя, де проблеми національної самобутності запосіли особливе місце. Цей ідеологічний момент вважаємо позасумнівним здобутком У. Самчука. У середині ХХ століття українці залишалися бездержавною нацією. Це спонукало письменника уважно вдивлятися в єдину реальність, залишену народові історією, – рідний ґрунт, дім, власну ідентичність. Основним, незмінним і надалі залишалася доля української людини в світі. Спроби сучасних літературознавців зарахувати творчість У. Самчука до „здобутків” соцреалізму (Г. Штонь, В. Кизилова) розглядаються в дисертації як один із синдромів тотальної постмодерної відмови визнавати за всім, що виховує, підносить і ушляхетнює, здорову потребу.

У центрі уваги дослідниці в підрозділі 2.3. – „Модернізований реалізм Уласа Самчука” – перебуває специфіка реалістичної манери письма найбільш резонансного з погляду літературознавчої рецепції митця минулого віку. Дисертант заперечує сумніви окремих дослідників творчості письменника щодо цінності його художнього доробку (Г. Штонь, В. Кизилова) і виступає проти будь-яких спроб „реабілітації” його в очах сучасників шляхом „переміщення” прозаїка-реаліста в бік модернізму (Р. Мовчан).

Авторка роботи вдається до спроби довести, що рух мистецтва від міметичного (реалістичного) стилю до семіоміметичного (антиреалістичного) є його внутрішнім і загальним іманентним законом. У постійному колообігу відбувається протистояння старого та нового, що, змінюючи одне одного, повсякчас постають по-іншому. Тож у ХХ столітті, в часи потужного розгортання модерністського дискурсу, реалізм не зник, а модифікувався, ставши менш помітним чи привабливим для письменників-експериментаторів. Тому немає серйозних підстав дорікати У. Самчуку за прихильність до традиції, що ніколи не знівельовується. Залишаючись вірним традиціоналізму як свідомій орієнтації на досвід гуманістичного мистецтва, письменник-реаліст цілком „уписувався” в добу модерністських практик.

Цілісний акт історіософського пізнання в У. Самчука передбачає різні аспекти, притаманні реалістичному письму. Найчастіше це раціональний шлях, що виявляється у використанні філософсько-політичних відступів, діалогів, монологів, у широкій соціальній узагальненості образів, навіть у прямих історичних довідках та екскурсах у минуле. Однак історіософська складова виявляє себе не лише через функції „розуму”, а й у духовному самозаглибленні чи інтуїтивному спогляданні персонажів, у релігійному осяянні чи натхненні любов’ю. У цьому – позасумнівне новаторство письменника-реаліста.

Внесок У. Самчука в традицію українського реалістичного роману вимірюється масштабними полотнами історико-політичних процесів, епічним відчуттям історії, намаганням розв’язувати серйозні проблеми доби (трилогії „Волинь”, „Ост”, романи „Марія”, „Гори говорять!”, „Чого не гоїть огонь”). Письменнику вдалося позбутися афективного ліризму й органічно поєднати епічну статику з динамізмом форми, раціональний аналіз конкретних явищ – із намаганням репрезентувати глибинний зріз стану сучасного світу, повноту зображення духовних процесів, фактів і деталей історичного буття героїв – з точним відтворенням динаміки їхніх почуттів і переживань, традиційну українську тематику – з інтелектуалізмом і філософським заглибленням у суть осмислюваних проблем. Добираючи відповідні власним поглядам деталі, ситуації, митець створив художні картини, в яких прочитується проблема історії як укоріненості, де через архетипи відбувається органічне заглиблення в історичний досвід народу.

Дотримуючись ідеї органічного взаємозв’язку мистецтва й дійсності, У. Самчук був переконаний, що від повноти відчуття буття, закладеного в зміст, залежатиме етичний потенціал роману. Віра в особливу місію мистецтва стала категоричною формою неприйняття ідей антигуманізму, тотальної невіри в людину. Зміщення центру уваги з проблеми взаємодії людини й світу на проблему творення особистості, усвідомлення нею власної суті призводить до цілком новаторського осмислення феномена людини, а разом із тим –оновленого бачення специфіки роману як жанру. Віддаючи перевагу розмаїттю конкретної історичної епохи, яскравості й повноті життя, письменник прагнув відчути нерозривний зв’язок явищ і подій, у центрі яких завжди перебувала людина. Його цікавив не