НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ СХОДОЗНАВСТВА ім. А. КРИМСЬКОГО

РУДЕНКО Наталія Миколаївна

УДК 94 (47) „18/19”

ПРОБЛЕМА НАГІРНОГО КАРАБАХУ В РОСІЙСЬКО-ІРАНСЬКО-АЗЕРБАЙДЖАНСЬКИХ ВІДНОСИНАХ (КІНЕЦЬ XVIIІ – ПЕРША ТРЕТИНА ХІХ СТ.)

07.00.02 – Всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті сходознавства ім. А. Кримського Націо-

нальної академії наук України.

Науковий керівник:

доктор історичних наук,

ст. науковий співробітник

БУБЕНОК Олег Борисович,

пров.н.с. Інституту сходознавства

ім. А. Кримського НАН України

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор

ГАНКЕВИЧ Віктор Юрійович,

професор Таврійського національного

університету ім. В.І. Вернадського

кандидат історичних наук, доцент

ГОМАН Юрій Олексійович,

заступник декана історичного факультету

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Провідна установа:

Інститут української археографії та джерелознавства

ім. М.С. Грушевського НАН України

Захист відбудеться 21 березня 2007 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.174.01 в Інституті сходознавства ім. А. Кримського НАН України (01001, м. Київ, вул. М.Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту сходознавства ім. А. Кримського НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4, кім. 207).

Автореферат розісланий 16 лютого 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Василюк О.Д.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Сучасна політична ситуація, що має місце на Південному Кавказі навколо Нагірного Карабаху, сягає своїм корінням у події кінця ХVІІІ – першої третини ХІХ ст. Саме тоді російсько-перське протистояння у Закавказькому регіоні досягло свого апогею, що і відобразилось на подальшій долі азербайджанського та вірменського народів, які населяли територію колишнього Карабаського ханства.

Актуальність дисертаційного дослідження зумовлюється, по-перше, необхідністю об’єктивно дослідити історію Карабаху, з акцентом уваги на періодах, коли він був незалежним ханством та переходив під юрисдикцію Російської імперії, а також на війнах, що не оминали і його територію, на політичній ситуації у ньому як прикордонній місцевості, політичних і громадських змінах, пов’язаних з управлінням регіоном після низки адміністративних реформ. По-друге, на часі постали питання історіографічного аналізу джерел та досліджень з історії Карабаху і з’ясування його ролі у міждержавницьких відносинах Російської імперії та Перської держави, його стратегічного та економічного значення, разом з тим і вплив усіх цих чинників на сам Карабах як політичну та адміністративну одиницю Закавказзя.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема виконана згідно з планом науково-дослідних робіт, що розроблялися в Інституті сходознавства ім. А.Кримського НАН України у 2003 – 2006 рр. Дисертація виконувалась у межах підрозділу “Цивілізації Близького і Середнього Сходу у науковій спадщині українських сходознавців”, що була складовою частиною науково-дослідної теми “Історіографічна спадщина українського сходознавства і сучасність” – державний реєстраційний номер: 0103U006524.

Об’єктом дисертаційного дослідження є події історико-політичного характеру, що мали місце на території Південного Кавказу наприкінці ХVІІІ – в першій третині ХІХ ст.

Предметом дисертаційного дослідження є політична ситуація, що склалася навколо Карабаського ханства внаслідок російсько-іранського протистояння.

Хронологічні межі дослідження охоплюють кінець XVIII – першу третину XIX століття. Це був період глибоких соціально-економічних, політичних, культурних перетворень, що відбувалися на Південному Кавказі.

На кінець ХVIIIст. Перська держава почала занепадати, тоді як невеликі державні утворення Закавказзя, а саме Карабаське ханство, досягли у своєму розвитку фактичної незалежності. І тоді ж, ми маємо можливість зафіксувати часи, коли в зовнішній політиці Росії спочатку настає період активного приєднання нових територій, потім – їх адміністративного підпорядкування. В першій третині XIX ст. Росія з усією повнотою досягла свого панівного становища на території Південного Кавказу за рахунок перемоги над Персією і підкоренню володінь місцевих правителів.

Згадані вище процеси, що розвивались, мали велику інтенсивність в Західному Азербайджані, а саме в Карабаському ханстві. Саме цей субрегіон складає територіальні межі нашого дослідження. У кордонах цієї території і поряд межуючих відбувалося багато важливих подій, пов’язаних з аспектами зовнішньої політики Росії в Закавказзі. До того ж вивчення такого простору дає можливість врахувати особливості історії виникнення низки проблем, які “вийшли в світ” значно пізніше. Матеріали історії цього регіону, який мав певні особливості свого розвитку, використовуються автором переважно в історичному аспекті.

Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі аналізу спеціальної літератури, опублікованих та нововиявлених документальних матеріалів об’єктивно висвітлити історію та розвиток Карабаського ханства, з’ясувати роль і місце Російської імперії в суспільно-політичних процесах на його території наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст., дати характеристику політичним, культурним та етнодемографічним змінам, що відбувалися в регіоні, проаналізувати хід історичних подій, що торкнулися Карабаху.

Для досягнення означеної мети необхідно розв’язати такі дослідницькі завдання:

- проаналізувати стан і ступінь дослідження проблеми в українській та зарубіжній історіографії, визначити рівень і повноту її джерельного забезпечення;

- прослідкувати історичний хід подій в Нагірному Карабасі, приділити головну увагу його внутрішньополітичному життю;

- визначити місце Російської імперії в соціально-політичній історії Карабаського ханства наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. в цілому та в зовнішній і внутрішній політиці в Закавказзі й на Сході зокрема;

- з’ясувати роль і місце Карабаського ханства в міждержавних відносинах Російської імперії і Перської держави в проекції на політичний розвиток Азербайджану.

Методологічну основу дослідження становить принцип історизму, у відповідності до якого речі і явища мають розглядатися в їхньому закономірному історичному розвитку. У цьому зв’язку в дисертації період нової історії Карабаського ханства, що входило до політичних утворень Персії і Росії, висвітлювалась у хронологічному аспекті не відірвано від подій попередніх часів і у безпосередньому зв’язку з процесами, що відбувалися на сусідніх з Закавказзям територіях.

При написанні дисертації автор дослідження намагався не піддаватися впливові з боку сучасних ідеологічних і політичних течій, що існують навколо цієї проблеми. Це дало нові можливості для об’єктивного аналізу минулого, зробило знання про минулі часи більш актуальними для сучасності.

Методи дослідження. Аналіз складних, різнопланових подій потребує використання різноманітних методів історичного пізнання. У процесі опрацювання комплексу джерел використані загальнонаукові методи: аналітичний, синтетичний, дедуктивний, індуктивний, картографічний, порівняльний, типологічний, статистичний; історичні – історико-критичний, історико-філологічний, ретроспекції, проблемно-хронологічний.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що в ньому вперше на підставі аналізу широкого кола документів і матеріалів відтворено історичні процеси на території Карабаського ханства в контексті зовнішньої і внутрішньої політики Російської імперії та її відносин з сусідніми державами у ХVІІІ – ХІХ ст. У дисертації без ідеологічного забарвлення досліджене життя Карабаського ханства, його політична історія, діяльність правителів, міжсусідницькі відносини, процес стабільності і політичного занепаду, просвітницькі та етнографічні процеси. До наукового обігу залучено значну частину документів, що певним чином підтверджує або заперечує деякі положення чи погляди, пануючі в літературі. Необхідно зазначити, що в українській історіографії таке кавказознавче дослідження було проведене вперше.

Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що основні положення дисертації, узагальнені факти, зроблені висновки надалі можуть бути використані при написанні узагальнюючих праць, розробці лекційних, нормативних та спеціалізованих курсів з історії Азербайджану, Росії, дипломатичної політики Російської імперії, з конфліктології та демографії, з історії військової політики тощо. Вони допоможуть в подальшому дослідженні історії Нагірного Карабаху, а також поглибленому вивченні історії Азербайджану. Основні положення дисертації, її фактологічний матеріал також можуть сприяти розв’язанню складних політичних проблем, зокрема глибокої політичної кризи, що вже тривалий час існує навколо Нагірного Карабаху і не знаходить свого вирішення.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації обговорювалися у доповідях і повідомленнях автора на семінарах сектору аспірантури Інституту сходознавства імені А.Кримського. Загальна концепція дослідження, його окремі аспекти апробовані: на наукових конференціях молодих вчених та студентів ЧДПУ імені Т.Г.Шевченка (грудень 2005 р., м. Чернігів); ІІ і ІІІ міжнародних наукових семінарах “Проблеми всесвітньої історії: держава та суспільство в історичній ретроспективі” Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка (травень 2004 р., травень 2006 р., м. Чернігів); міжнародній науковій конференції “Україна – Азербайджан: історія та культурні взаємини (ХІХ – ХХІ ст.)” (вересень 2006 р., м. Львів).

Особистий внесок здобувача. Усі результати дослідження є наслідком самостійної праці дисертанта. Наукових робіт, написаних у співавторстві, немає. Основні результати дослідження викладено в 5 публікаціях, з яких 4 статтті у фахових наукових виданнях, 1 публікація – тези конференції.

Структура дисертації складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на 16 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (497 позиції). Обсяг рукопису становить 199 сторінок (з них 153 сторінки основного тексту).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, визначено предмет і об’єкт дослідження, його мету і завдання, окреслено хронологічні рамки та територіальні межі, розкрито наукову новизну і практичне значення, форми апробації роботи.

У першому розділі “Історіографія проблеми та джерельна база дослідження” проаналізовано стан його наукової розробки, здійснено огляд використаних джерел. Він складається з трьох підрозділів.

В історичній літературі, присвяченій Закавказзю, можна виділити три жанри: перший – наукові і літописно-мемуарні твори з історії Азербайджану, Росії та Ірану; другий – біографічні статті та нариси про політичних, військових та культурних діячів даного періоду; третій – загальні праці, в яких є згадка про ті чи інші події та особи у вказаному регіоні. Проте ще не було підготовлене окреме монографічне дослідження за цією темою.

У відповідності до методологічних засад і практичних завдань, що вирішувалися дослідниками, нами виділено кілька періодів в історіографії проблеми. Перший охоплює час від кінця ХVІІІ – до кінця ХІХ ст., що характеризується найбільшою інтенсивністю досліджень, особливо в плані збору, опрацювання матеріалу та його публікації. Дорадянський час наповнений досить широким колом досліджень про російсько-перські війни, тобто про недавні події, а також впорядкуванням описово-етнографічного, фольклорного матеріалу, що засвідчувало цікавість громадськості до новоприєднаних територій.

У другій чверті ХІХ ст. увага до цього регіону була спричинена у зв’язку з популярністю описів територій Зубов П. Картина Кавказского края, принадлежащего России, и сопредельных оному земель; в историческом, статистическом, финансовом и торговом отношениях. Ч. І. – СПб.: Тип. Вингебера, 1834. – 240 с.; Зубов П. Картина последней войны России с Персиею 1826 – 1828. С присовокуплением историческо-статистического обзора завоеванных городов, и воспоминаний о Эривани. Сочинение Платона Зубова. – СПб.: Тип. Вингебера, 1834. – 138 с.. У другій половині ХІХ ст. важливе значення мало використання історико-статистичних методів у роботах військових істориків В. Потто, М. Дубровіна Потто В. Кавказская война в отдельных очерках, эпизодах, легендах и биографиях. В 5 т. – СПб.: Типо-литография Р. Голике, 1885 – 1891.; Дубровин Н.Ф. История войны и владычества русских на Кавказе. В 6 т. – СПб.: Типография И.Н.Скороходова, 1871 – 1888..

Однак в існуючих працях домінували загальні уявлення про “визвольну” місію Росії для народів Закавказзя від поневолення з боку Османської держави і Персії. Цю течію в російській дореволюційній історіографії історик І.П.Петрушевський справедливо назвав “великодержавною школою кавказознавства ХІХ – початку ХХ ст.” Петрушевский И.П. Персидские официальные документы XVI – начала XIX в.в. как источник для истории феодальных отношений в Азербайджане и Армении // Проблемы источниковедения. Сборник третий. – М.-Л.: Издательство АН СССР, 1940. – С. 6.. Яскравими представниками цієї плеяди істориків були І. Шопен Шопен И. Исторический памятник состояния Армянской-области в эпоху ея присоединения к Российской-империи. – СПб.: В типографии Императорской Академии Наук, 1852. – Х, 1232, VI с., В. Іваненко Иваненко В.Н. Гражданское управление Закавказьем от присоединения Грузии до наместничества Великого Князя Михаила Николаевича. Исторический очерк. Составил по поручению Военно-Исторического отдела В.Н.Иваненко. – Тифлис: Типография Канцелярий Главнокомандующего гражданской частью на Кавказе, 1901. – 527 с., С. Есадзе Эсадзе С. Историческая записка об управлении Кавказом. Том I. Составил Редактор Военно-Исторического Отдела Окружного штаба Семен Эсадзе. – Тифлис: Типография “Гуттенберг”, 1907. – 504 с. тощо.

Після революції 1917 р. в історичній науці приділялась увага і деяким аспектам політики Російської імперії щодо Закавказзя. Другий період – від початку 20-х до кінця 80-х рр. ХХ ст. – це період певного послаблення і наукових досліджень, і цікавості до регіону. Зокрема, значно обмежилося коло висвітлюваних проблем – більшість піднятих питань не виходило за межі теми позитивної ролі радянської влади у житті закавказьких народів. Водночас змістовною і важливою виступає окрема монографія М.Покровського Покровский М.Н. Дипломатия царской России в ХІХ столетии / Сб-к ст. – Overseas Publikations interchange LTD. – London, 1991. – 394 с.. Л.Меліксет-беком була зроблена одна з перших спроб у створенні методики вивчення історії Закавказзя Меликсет-Беков Л.М. Введение в историю государственных образований Юго-Кавказа. – Тифлис: [А.К-ули и В.Чр-швили], 1924. – 116 с..

Праця І.П.Петрушевського Колониальная политика российского царизма в Азербайджане в 20 – 60-х гг. ХІХ в. / Ред. И.П.Петрушевский. В 2 ч. – М.-Л.: Издательство Академии наук СССР, 1936 – 1937. присвячена економічному становищу регіону та торкається системи управління ханств Азербайджану. Фактично першим, хто спробував розглянути цілісну історію Нагірного Карабаху з елементами наукового аналізу його історії від давньої минувшини до початку ХХ ст., був історик А.Аракелян Аракелян А. Карабах до завоевания Российским царизмом // Исторический журнал. – 1938. – № 2. – С. 68-78.; Аракелян А. Присоединение Карабаха к царской России // Исторический журнал. – 1939. – № 10. – С 52-61.. Багато історичних публікацій, перекладів, розвідок було створено авторами для серії “Материалы по истории Азербайджана”, що видавалася під егідою “Общества обследователей и изучения Азербайджана” Баладзори. “Книга завоевания стран”. Перевод П.К.Жузе // Известия ООИА. – Баку: Издание О-ва Обследования и изучения Азербайджана, 1927. – 42 с.; Бартольд В.В. Место прикаспийских областей в истории мусульманского мира. – Баку: б.г., 1925. – 150 с.. Ці здобутки продовжували накопичувати і в подальшому В.Левіатов Левиатов В.Н. Очерки из истории Азербайджана в XVIII веке. – Баку: Издательство АН Азербайджанской ССР, 1948. – 227 с., А.Мільман Мильман А. Политический строй Азербайджана в ХІХ – начале ХХ веков (административный аппарат и суд, формы и методы колониального управления). – Баку: Азернешр, 1966. – 318 с., Б.Балаян Балаян Б.П. Дипломатическая история русско-иранских войн и присоединения восточной Армении к России. – Ереван: Издательство АН АрмССР, 1988. – 280 с., С.Бушуєв Бушуев С.К. Из истории внешнеполитических отношений в период присоединения Кавказа к России (20-70 годы ХІХ века). – М.: Издательство Московского университета, 1955. – 116 с., Х.М.Ібрагімбейлі Ибрагимбейли Х.М. Россия и Азербайджан в первой трети ХІХ века. – М.: Наука, 1969. – 288 с..

І третій, сучасний етап, що розпочався на початку 90-х років ХХ ст., відкрив можливість для об’єктивного висвітлення політичних, соціальних та міжнародних процесів у Закавказзі та безпосередньо на території Нагірного Карабаху і залучення до наукового пошуку всіх відомих джерел і літератури Алиев И.Г. Нагорный Карабах: история, факты, события. – Баку: Элм, 1989. – 104 с.; История Азербайджана по документам и публикациям / Под ред. З.М.Буниятова. – Баку: Элм, 1990. – 384 с.; Нагорный Карабах. Историческая справка / Под ред. Г.А.Галояна, К.С.Худавердяна. – Ереван: Издательство АН Армянской ССР, 1988. – 96 с.. У так званій пострадянській російській, азербайджанській та вірменській історіографії суттєво змінюються пріоритети і оцінки подій приєднання Закавказзя до Російської імперії. Останній етап характеризується публікацією маловідомих сторінок в історії ханства, повернення до пошуку втрачених матеріалів та різного виду документів, що зможуть з усією повнотою розкрити історичні події. Це важливо, оскільки утворення політичної ситуації навколо “проблеми Карабаху” робило всі намагання притягти історичну науку на допомогу вирішення ворожих суперечок. З’явилися і окремі розвідки, що все частіше починають звертати увагу на загострену проблему взаємовідносин двох народів. Окремі аспекти військових подій досліджує О.Шишов Шишов А.В. Полководцы кавказских войн. – М.: ЗАО Центрполиграф, 2003. – 559 с.;Шишов А.В. Схватка за Кавказ. XVI – ХХ века. – М.: Вече, 2005. – 448 с. (Военные тайны России).. Помітним внеском у вивчення тематики стали роботи В.Дегоєва Дегоев В. Большая игра на Кавказе: история и современность. – М.: Русская панорама, 2003. – 511 с..

Особливо активно включилися закавказькі історики, а також політологи, міжнародники та представники інших суспільних наук у вивчення історії Нагірно-Карабської автономної області. Наприкінці 80-х років ХХ ст. між дослідниками Вірменії та Азербайджану розпочинається дискусія – своєрідний “діалог-монолог” з приводу вирішення “Карабаської проблеми”, на перших етапах якої споглядалися сподівання на те, що за допомогою якомога більш “незаперечних доказів” Хуршудян Л.А. Истина – единственный критерий исторической науки. причины и цели нового этапа антиармянской кампании, развернувшейся в Азербайджане в связи с проблемой Нагорного Карабаха. – Ереван: Изд-во ун-та, 1989. – 46 с., довести свою правоту і право на цю територію Авакян Г. Ответ фальсификаторам. – Ереван, 1991. – 137 с..

Таким чином, проведений історіографічний аналіз підтвердив відсутність окремих монографічних досліджень, об’єктом вивчення яких став би увесь комплекс історії Карабаського ханства та його ролі у міждержавних відносинах двох держав, Росії і Персії. Цілий ряд проблем історичного процесу Карабаху випав з поля зору дослідників. Вони нерідко висвітлюються фрагментарно і в контексті інших перехресних тем.

Джерельна база дисертаційного дослідження складається з опублікованих та нововиявлених в архівах України та Російської Федерації документів і матеріалів.

Значна частина офіційних паперів, приватних листів, рукописів історичних праць зберігається в Російському державному військово-історичному архіві (далі – РДВІА) та Російському державному архіві давніх актів (далі – РДАДА). Частина загальноімперських офіційних актів знаходиться в Центральному державному історичному архіві України в м. Києві (далі – ЦДІАК України), чимало з них розпорошено по інших фондах при бібліотеках: в Інституті рукописів Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського (далі – ІР НБУВ) та в Науково-дослідному відділі рукописів Російської державної бібліотеки (далі – НДВР РДБ).

При написанні дисертації основу джерельної бази склали документи, що стосуються безпосередньо Карабаського ханства. В першу чергу це листи меліків, звернені до російського уряду та царів, кореспонденція карабаських ханів різного періоду, звітні матеріали до імператора щодо ханства та хана, прямі розпорядження тощо.

Для відтворення історії Карабаського ханства неабияку роль відіграють актові матеріали і діловодна документація. Як джерела офіційного походження вони дозволяють з’ясувати не тільки політичну історію ханства, а й важливі аспекти дослідження зовнішньої політики Російської імперії. Військові дії зафіксувала підзвітна документація (РДВІА. – Ф. 482, Оп.1. “Военные действия в Закавказье и на Северном Кавказе (1748–1901 рр.)”, РДВІА. – Ф. 475, Оп. 1, Д. 39. – “Военные действия против Персии и в Закавказьке 1803–1813 гг.”). Хід російсько-перської війни 1826–1828 рр. прослідковується у різноманітних свідченнях вищих чинів та солдатів російської армії (РДВІА. – Ф. 476, Оп. 1. – “Руссо-персидская война 1826–1828 гг.”. Віхи історії народів Закавказзя також знаходимо у солідній підбірці документів (РДВІА. – Ф. 410, Оп. 1. – “Материалы по истории народов СССР”). Взаємовідносини між Росією та вірменським народом теж мають документальну основу (РДАДА. – Ф.100, Оп. 1, 2. – “Сношения России с Арменией”). Не менш цінними є також підбірки, що входять до складу деяких фондів, наприклад, у вищезгаданому Ф. 482 містяться “Материалы собранные капитаном Д.Х.Бушеном в начале 50-х г.г. ХІХ в. для составления описания “Утверждения русского владычества на Кавказе”.

Багато цінних матеріалів містять особисті фонди, в першу чергу посадових осіб і головнокомандуючих в Закавказзі. Для нашого дослідження велике значення має особовий фонд Г.О.Потьомкіна-Таврічеського (РДВІА – Ф.52, Оп. 2), який займав посаду головнокомандуючого Кавказом при імператриці Катерині ІІ. Великий архів залишив по собі генерал від інфантерії Олексій Петрович Єрмолов та його родина (РДВІА. – Ф. 217, Оп. 1.; РДАДА. – Ф. 1406, Оп. 1).

Для з’ясування умов, у яких відбувалося становлення Карабаського ханства, його політичне життя, історія взаємовідносин з сусідніми державами та народами у Закавказзі, нами опрацьовані маніфести, іменні імператорські укази, положення, статути, циркуляри, тимчасові положення.

Велику допомогу у виявленні нюансів як міжнародних відносин, так і зовнішньої політики Російської імперії, пов’язаних з Карабаським ханством, надав авторові детальний аналіз опублікованих джерел, комплекс яких здебільшого залишається незатребуваним сучасними дослідниками, насамперед ідеться про добірки епістолярій, актів, інших письмових пам’яток минулого.

Вивчення і порівняння джерельних матеріалів дали можливість об’єктивно визначити роль Карабаського ханства в міждержавній політиці, охарактеризувати суспільно-політичне життя цього державного утворення.

Аналіз джерельної бази свідчить, що вона дозволяє достовірно і всебічно розкрити визначену тему дисертаційного дослідження.

У другому розділі “Закавказький напрямок зовнішньої політики Російської імперії в ХVІІІ – ХІХ ст.” прослідковано витоки зовнішньої політики Російської імперії щодо Закавказзя, етапи поступового просування за Кавказькі гори, чинники формування ідейних переконань російських правлячих кіл Петербурга. До складу розділу входить чотири підрозділи.

Перші походи у цей регіон здійснив Петро І наприкінці ХVІІ ст. Його послідовницею стала Катерина ІІ, яка продовжила військові експедиції вже в другій половині ХVІІІ ст., таку ж політику проводили наступні спадкоємці російського престолу.

За рахунок завоювань та вдалих дипломатичних маневрів Росія розширювала кордони своєї імперії. Успіхи в Європі надавали їй могутності і авторитету на Сході. Головним суперником на Закавказзі для неї виявилася Перська держава, що також бажала збагатитися за рахунок багатих земель та зручних у географічному розташуванні територій.

Зіткнення і військові протистояння, що почали зароджуватися між державами, захопили у своє коло Карабаське ханство Азербайджану. Карабах наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. став фактично незалежним ханством на чолі з його зверхником Ібрагім-ханом. Його батько Панах-хан зумів зосередити у своїх руках всю владу в ханстві, розширити його межі і укріпити свої політичні і економічні позиції.

Анексія Карабаського ханства була абсолютно вигідною для Росії, тому що правителі ханства, побоюючись нападів з боку перського кордону, шукали військової допомоги для відсічі ворога. Поставлений у вузькі рамки вибору і фактичної відсутності альтернативи Ібрагім-хан Карабаський у 1806 р. приймає підданство Російської імперії і потрапляє у повну від неї залежність. Один за одним ханства Азербайджану підкорилися волі та силі великої імперії, а вона отримала відкритий шлях до нового простору панування. Таким чином, Закавказзя стало одночасно бажаним здобутком для двох держав – Персії та Росії, кожна з яких на свій манер відтоді прагнула стати його одноосібною власницею.

У третьому розділі “Російсько-перська війна (1804–1813 рр.) та її наслідки для Карабаху” розглянуто комплекс питань, пов’язаних з основними напрямками діяльності Росії та Персії в боротьбі за територіальні кордони, першість у регіоні. Розділ містить у своєму складі чотири підрозділи.

Втрата важливого форпосту і ласого шматка території Закавказзя стала для Персії, що занепадала та втрачала імперську могутність і цілісність, болючою втратою. Перехід Карабаського ханства під російську юрисдикцію викликав занепокоєння правлячих кіл Персії та призвів до збройних нападів на саме ханство, що нещадно від того страждало.

Дії першої російсько-перської війни (1804–1813 рр.) фактично зосередилися на території Кабаського ханства, що стало театром бойових ударів двох імперій-суперниць. Занадто слабка армія, відсутність союзників, затягнуті військові сутички виснажили Персію. Як наслідок, переможницею стала Росія, що вже міцно трималася на міжнародній арені і диктувала свої умови миру.

Результатом цієї війни стало підписання Гюлістанського мирного договору, надзвичайно невигідного для Персії. Вона втрачала значну частину своїх закавказьких володінь – Карабаське ханство остаточно переходило під владу Росії. Першість у контролі над Каспієм переходила до російського флоту. Росія диктувала умови торгівлі, невигідні положення яких значно вдарили по занепадаючій і без того Персії. Однак Гюлістанський договір, що визначав межі добросусідського розмежування, все ж не давав Росії надії на безпеку кордонів.

У четвертому розділі “Російсько-перська війна (1826–1828 рр.) та зміна соціально-політичного статусу Карабаського ханства” досліджуються умови, характер та особливості напрямків зовнішньої і внутрішньої політики Російської імперії, спрямованої відповідно на Персію та Карабаське ханство, як її складову одиницю у першій половині ХІХ ст. До складу розділу входять чотири підрозділи.

Перського шаха не задовольнили умови Гюлістанського договору. Його відповіддю на наступальну політику Росії у територіальному питанні стає пошук союзників та підготовка до нової хвилі військових дій, що мали поставити крапку у болючому питанні. У 1826 р. шахські війська знову перетинають межі Карабаху, чим був покладений початок нової військової кампанії. Російська держава за допомогою міцної армії ще раз довела Персії її неспроможність у боротьбі з сильним супротивником.

Новий Туркманчайський мирний договір було укладено у 1828 р. Відповідно головним диктатором умов виступала Російська імперія. Однією з чільних постатей у його укладанні і підписанні став російський посол в Персії О.С.Грибоєдов, який був талановитим дипломатом і знавцем тутешніх звичаїв.

Надзвичайно важливе значення у міжнародних відносинах Закавказзя мала ХV стаття угоди, що передбачала переселення великої кількості вірменського населення в межі Російської імперії. Процес переміщення тривав протягом весни 1828 р., в результаті чого більше 40 тисяч вірмен покинули Персію. Переселення здійснювалося до Вірменської області, а також до Карабаху як прикордонної території, що стала запорукою для російського панування шляхом розмежування прикордонного мусульманського населення християнами-вірменами.

Здійснивши важливі територіальні надбання в Закавказзі та утвердившись як могутня держава, Російська імперія поширила свої закони і на ці території. Таким чином утвердилося російське правління. У 1822 р. Карабаське ханство припинило своє існування і продовжило свою історію як Карабаська провінція Російської імперії, остаточно втративши свою роль як незалежна територіальна одиниця Закавказзя. Досить тривалий час російські можновладці не мали чіткого плану дій керування новими територіями. Тому соціально-економічне становище Карабаху занадто повільно змінювалось на краще, а населення досить поволі звикало до нового устрою, що назавжди означив його роль як околиці Російської імперії.

У висновках наведені головні підсумки дисертаційного дослідження:

- Проблеми країн Південного Кавказу періоду нової історії дотепер залишаються недостатньо розробленими і несуть в собі значну кількість суперечностей, невирішених істориками. Серед таких особливе місце посідає проблематика низки чільних питань в історії Карабаху. Така ситуація породжена через кілька причин: а) серед переважної більшості дослідників теми переважала однобокість у ставленні до ролі і місця Закавказьких територій і державних утворень в світовій історії; це відбувалося завдяки домінуванню поглядів російських істориків, які перебрали на себе функції “єдиних виразників і творців історії” в руслі загальноісторичного процесу; б) навіть в сучасній історіографії є тенденція розглядати історичний процес окремих держав і народів з позицій власних регіональних інтересів; в) в цілому дослідники історії Азербайджану, за винятком окремих вчених, протягом значного періоду часу постійно перебували під впливом різноманітних не лише історико-методологічних поглядів, а й державних чи політичних ідеологій, що надали їхнім дослідженням певного забарвлення та “стандарту” епохи; г) певна обмеженість доступу до джерелознавчої бази не дозволяла розглядати історію Карабаху періоду ХVІІІ – ХІХ століття в узагальнюючому аспекті.

- В архівних і опублікованих джерелах є достатня кількість документів і матеріалів, які дозволяють всебічно охарактеризувати основні віхи історії Нагірного Карабаху наприкінці ХVІІІ – в першій третині ХІХ ст., його роль у політиці двох держав-імперій – Росії і Персії та місце серед інших державних утворень Закавказзя, що відкривають нам багато нового у розумінні їхніх взаємовідносин.

- Є підстави вважати, що на кінець ХVІІІ ст. Карабаське ханство досягло своєї політичної самостійності завдяки активності місцевих дрібних володарів – меліків, а також згодом позбулося впливу свого “високопоставленого володаря” – перського шаха на користь одноосібного володаря – хана. Відбулося зміцнення влади карабаських ханів і серед своїх сусідів – інших самовладних ханів, які правили на території сучасного Азербайджану. При цьому відбувалося поступове посилення ханства і в його внутрішньо-політичних аспектах. Будувалися фортеці для захисту власних територій, з’явилася ханська грошова одиниця, а її ареал поширення дозволяє зробити висновки про зростання економічного статусу ханства та зміцнення його економічних та торговельних, а разом з тим і міжнародних зв’язків, чому певною мірою сприяло і географічне розташування.

- Принципи врядування на приєднаних територіях мали бути за російським зразком і відповідно носили централізований характер. Проте перші кроки у їх запровадженні не принесли очікуваних результатів. Причиною цьому слугували відповідна несхожість між принципами і способом життя “центру” та “віддалених околиць”. Разом з тим російські урядовці не мали чіткого уявлення ні про свої обов’язки, ні про сам Закавказький регіон. Не мав чітких і виважених планів й сам уряд, зокрема з позицій, які врахували б всю специфіку краю для реалізації проектів “економічного і культурного освоєння Закавказзя”. Тимчасові, перехідні і поступові кроки у цьому напрямку лише ускладнювали і без того не простий процес.

- Проведений аналіз свідчить про те, що Карабаське ханство виявилось значною мірою причетним до політичних подій міжнародного характеру, що відбувалися на території Південного Кавказу в період нового часу. До середини ХVІІІ ст. землі Карабаського ханства, як і всього Закавказзя, перебували під офіційною юрисдикцією Персії і входили до складу провінцій цієї імперії. З середини століття риси самостійності в облаштуванні політичного життя Карабаху стають все відчутнішими і помітнішими на фоні загального занепаду імперської політики шахських династій Персії. На рубежі ХVІІІ – ХІХ ст. свої позиції на міжнародній світовій арені значно зміцнила Росія, що дало їй можливість розпочати новий етап в утвердженні могутності і розширення територіальних володінь у східному напрямку – за Кавказькими горами. На цьому грунті й перетнулися інтереси двох супердержав – Персії і Росії. У 1806 р. Карабаське ханство прийняте у підданство Російською імперією, а в 1822 р. увійшло до складу Російської держави остаточно як провінція. Ці події стали початком відліку не лише певного історичного процесу. Вони поклали межу між існуванням самостійного суб’єкта міжнародного права – Карабаським ханством і одноіменної провінції Російської імперії.

- Місцева знать по-ворожому ставилась до своїх “визволителів”, а тому російські урядовці намагалися, наскільки це можливо, наблизити її до себе. Ці заходи не завжди мали успіх, що врешті-решт призвело до поглиблення кризи в управлінні на місцях значно віддаленої від центру Карабаської провінції, і ситуація потребувала не тільки швидкої, але й обдуманої реформи.

- Практика переселення населення є досить випробуваним у внутрішній політиці Російської імперії засобом залагодження конфліктних ситуацій, що загрожують нестабільністю з боку одного народу чи населення. Змішування його з іншим усуває на довгий час загрозливі явища протестного згуртування. Такі заходи не були поодинокими в історії імперської держави. Втім, у даному випадку переселення вірмен в 1828 р. з Персії в межі Російської імперії, мало певні позитивні результати, як показує дореволюційна і радянська історіографія, і проявилися у захисті вірменських християн та здобутті ними власного державного утворення – створенні окремої Вірменської області. Проте така “методика вирішення проблеми” через свою недосконалість і допущені помилки призвела до глибоких етнічних і політичних зрушень, конфліктів в Закавказзі.

- Загострення російсько-перських відносин було пов’язане з розподілом територій – так в зону міждержавних суперечок потрапило Карабаське ханство. Війни 1804–1813 рр. та 1826–1828 рр. стали початком нової віхи історії народів Закавказзя. Підтвердженням цьому є те, що всі “територіальні здобутки” відразу переходили до складу Російської імперії і назавжди втрачали своє право на самостійне існування. Фактично перемога над Персією означала перехід під владу Росії Карабаського ханства та сусідніх з ним ханств Азербайджану.

Таким чином, сам фактор утвердження російської централізованої державної влади та її політичного домінування на теренах Південного Кавказу, на сусідніх територіях, починаючи з кінця ХVІІІ ст., може бути яскравим свідченням того, що вимушений перехід до підвладного і залежного становища від Російської імперії став результатом зовнішньої імперської політики, спрямованої на панування в даному регіоні виключно у власних соціально-економічних інтересах. Протилежні трактування цього явища значним колом істориків, які прагнули довести абсолютну добровільність обраного політичного шляху карабаським ханом та іншими володарями Азербайджану, пропагували “визвольну та просвітницьку місію” Росії серед “неросійських народностей” Закавказзя, далеко не відповідали реаліям доби нової історії. Разом з тим зовнішню політику Росії можна визначити як виграшну і як таку, що відповідає ідеології імперської держави. Відбулося значне розширення її території в економічно і стратегічно важливих напрямках.

Різноплановість питання про підкорення Закавказзя Російською імперією дозволяє оцінити всю складність вибору політичного курсу, зробленого російським керівництвом на початку ХІХ століття. В основу його лягли ідеї забезпечення безпеки і створення перспектив економічного розвитку Російської держави за рахунок інших народів. Реалізація цих заходів була пов’язана з ідеологічними прорахунками, недооцінкою менталітету закавказьких народів, особистими симпатіями і антипатіями російських імператорів, чиновницькою бюрократією і браком матеріальних засобів для здійснення військових і економічних планів.

Основний зміст дисертації викладено у таких публікаціях:

Статті:

1. Руденко Н. Політика Росії в Закавказзі та приєднання Карабаського ханства // Вісник Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка. Випуск 27. Серія: історичні науки: № 2: Збірник. – Чернігів: ЧДПУ, 2004. – № 27. – С. 40-45.

2. Руденко Н. Зовнішня політика України: напрямок – Азербайджан // Сіверянський літопис. – 2004. – № 4. – С. 65-67.

3. Руденко Н. Роль О.Грибоєдова у створенні і підписанні Туркманчайського трактату // Вісник Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка. Випуск 34. Серія: історичні науки: № 4: Збірник. – Чернігів: ЧДПУ, 2006. – № 34. – С. 83-87.

4. Руденко Н. Адміністративна політика Російської імперії в Карабаському ханстві на початку ХІХ століття // Східний світ. – 2006. – № 2. – С. 90-94.

Тези конференцій:

1. Руденко Н. Політика Росії в Закавказзі наприкінці ХVІІІ – початку ХІХ ст. // Матеріали ІІІ студентсько-учнівської конференції “Молодь – надія нації” (Освіта, наука, культура). – Чернігів, 2005. – С. 179-183.

Анотація

Руденко Н.М. Проблема Нагірного Карабаху в російсько-ірансько-азербайджанських відносинах (кінець ХVІІІ – перша третина ХІХ ст.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02 – Всесвітня історія. – Інститут сходознавства ім. А.Кримського Національної академії наук України. – Київ, 2007.

Дисертація присвячена комплексному дослідженню суспільно-політичного життя Карабаського ханства та міждержавним відносинам Російської імперії та Персії у Закавказзі наприкінці ХVІІІ – в першій третині ХІХ ст. У роботі відтворено історичні процеси та визначено комплекс чинників, що вплинули на формування та становлення панування Росії на Південному Кавказі. Розкрито значення Карабаху у справі розмежування територій між двома імперіями. Проаналізовано методи та шляхи анексії Карабаського ханства Росією. Все це дозволило по-новому оцінити роль Карабаху в історії Росії, Персії та Закавказзя.

Ключові слова: Карабаське ханство, анексія, Російська імперія, Персія, зовнішня політика.

Аннотация

Руденко Н.Н. Проблема Нагорного Карабаха в российско-иранско-азербайджанских отношениях (конец ХVІІІ – первая треть ХІХ вв.). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02 – Всемирная история. – Институт востоковедения им. А.Крымского НАН Украины. – Киев, 2007.

Диссертация посвящена комплексному исследованию общественно-политической жизни Карабахского ханства, а также особенностям политики российской империи в Персии и Закавказье в конце ХVIII – в первой трети ХIХ вв. В работе отображены исторические процессы и определен комплекс факторов, которые повлияли на формирование и становление господства России в Закавказье. Определено место Карабаха в процессе разделения территорий между двумя империями. Проанализированы методы и пути аннексии Карабахского ханства Россией.

Усиление роли Российского государства в конце ХVIII в. на мировой арене, особенно в Европе, дало возможность ей, обратить свои взоры и на Восток. Стремление России расширить свои границы за счет новых завоеванных территорий, с перспективой их дальнейшей экономической эксплуатации, столкнуло ее с новым политическим противником – Персией.

Территория Восточного Закавказья, которая до этого подчинялась персидскому шаху, стала объектом, а одновременно и местом военной конфронтации двух государств, которые начали упорную борьбу за первенство в закавказском регионе. Таким образом, военные столкновения,