ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

СПАСЬКИЙ АНДРІЙ СЕРГІЙОВИЧ

УДК 340.111.5:[351.743+35.078.7](477)

ПРАВОВІДНОСИНИ ЗА УЧАСТЮ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ

СПРАВ У НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЯХ:

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень

АВТОРЕФЕРАТ

Дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії та історії держави і права в Харківському національному університеті внутрішніх справ, МВС України.

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор

Ярмиш Олександр Назарович,

Державний науково-дослідний інститут МВС України,

начальник.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

Мурашин Олександр Геннадійович,

Київський національний університет внутрішніх справ,

професор кафедри теорії держави та права.

кандидат юридичних наук, доцент

Смирнов Анатолій Михайлович,

ГУМВС України в Донецькій області,

заступник начальника-начальник міліції

громадської безпеки.

Провідна установа:  Львівський державний університет внутрішніх справ,

кафедра теорії та історії держави і права,

Міністерство внутрішніх справ України (м. Львів).

Захист відбудеться “26” травня 2007 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К.64.700.02 Харківського національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27.

Автореферат розіслано “25” квітня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Є.Кириченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження зумовлена теоретичною і практичною значущістю проблемних питань, пов’язаних з оптимізацією діяльності вітчизняних органів внутрішніх справ (в подальшому - ОВС). Необхідність підвищення ефективності правоохоронної діяльності, провідна роль в якій належить ОВС, є закономірною вимогою, що постає у суспільствах, які стали на шлях побудови демократичної, правової, соціальної держави, здатної інтегруватися у європейський правовий простір.

Правовідносини за участю ОВС, які виникають і розвиваються в українському суспільстві, були предметом дослідження теоретиків права. Специфічний характер мають правовідносини за участю ОВС у надзвичайних ситуаціях. Дослідження таких правовідносин вперше проведено в теоретико-правовій площині. Однак актуалізує проблему не стільки першість її постановки, скільки наявність низки питань, що вимагають теоретико-правового аналізу для їх уточнення з метою комплексного вирішення поставленої проблеми. Потребують тлумачення категорія “правовідносини” і термін “правовідносини за участю ОВС”, які є неоднозначними у вітчизняній юридичній науці. Без конвенціональних понять правовідносин, особливостей структури та ознак правовідносин за участю ОВС дослідження даної проблеми виявляється неможливим.

Актуальність і комплексність дослідженню надає запропонований методологічний підхід за принципом співвідношення “загальне - особливе - одиничне”, де загальним є аналіз поняття правовідносин, особливим - обгрунтування специфіки правовідносин за участю ОВС, одиничним - висвітлення правовідносин за участю ОВС у надзвичайних ситуаціях, їх місця і ролі в механізмі правового регулювання.

Не меншу актуальність має розмежування двох підходів (теоретико-управлінського (суб'єктно-об’єктного) і теоретико-правового (суб’єктно-суб’єктного) до тлумачення правовідносин за участю ОВС. Теоретико-правовий підхід дає можливість розкрити ці правовідносини через категорії “функції права”, “правова форма” тощо, визнати в правовідносинах правову форму діяльності ОВС, що (діяльність) є їх змістом у межах певного функціонально-правового призначення.

Спричиняють актуальність дослідження проблеми практичної діяльності ОВС України, узагальнення напрямків мобілізації зусиль для запобігання, ліквідації і локалізації як самих надзвичайних ситуацій, так і їх наслідків, запропонування пропозицій щодо використання ефективних способів задля досягнення цими органами бажаних результатів.

Багатоаспектний характер теми дисертаційного дослідження визначив необхідність звернення до різноманітних галузей знань, а саме - робіт у сфері юриспруденції, філософії, праксіології, соціології, теорії прав людини, тактико-спеціальної підготовки та ін.

Теоретичною основою дисертації слугували праці вчених-спеціалістів різних галузей права, насамперед тих., хто тією чи іншою мірою торкався проблем правовідносин за участю ОВС (Н. Л. Гранат, В. О. Лисенко, A. M. Миронов, А. Ю. Олійник, M. I. Іншин,

С.Н. Сабікенов, І.А. Сердюк, О.Ф. Скакун, Ю.Ю. Томілова, О.В. Юриста та ін.). Загальнотеоретичним підґрунтям стали праці видатних мислителів (А. Еспінас, І. Кант, Ш. Монтеск’є, X. Харт, М. Цицерон та ін.), а також наукові роботи таких правників, як С.С. Алексєєв, П.В. Анісімов, Ю.Б. Батуріна, В.М. Горшеньов, Ю.І. Гревцов, В.В. Гущин, Ю.В. Дубко, А.П. Дудін, А.П. Заєць, О.С. Іоффе, В.Б. Ісаков, Д.А. Керимов, А.Т. Комзюк, М.М. Коркунов, C.O. Кузніченко, А.В. Малько, Н.І. Матузов, Є.Я. Мотовиловкер, СМ. Олейников, Л.I. Петражицький, І.М. Погрібний, В.М. Протасов, П.М. Рабинович, Т.М. Радько, Ю.Г. Ткаченко, Ю.К. Толстой, P.O. Халфіна, Е.Ф. Шамсумова, Г.Ф. Шершеневич, Л.С. Явич та ін. У дисертації використанні роботи зарубіжних авторів, а саме Ж. Карбон’є, Д. Ллойд, У.Р. Матурана, Л. фон Мизес, В. Ратібор, П. Рікьор та ін., праці яких присвячені різноманітним галузям знань. Не зменшуючи досягнутого наведеними науковцями, слід відзначити, що проблема відсутності глибоких досліджень правовідносин за участю ОВС, особливо у надзвичайних ситуаціях, певною мірою негативно позначається на розвитку теоретичних аспектів, спрямованих на удосконалення діяльності цих органів, що зумовлює недоліки на практиці.

Актуальність даної проблеми, необхідність її комплексного розкриття через систему правових категорій (правовідносини, функції права, правова форма тощо), а також відсутність розробок у вітчизняній теоретико-правовій науці зумовили вибір теми даного дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до п.2 Пріоритетних напрямків розвитку правової науки на 2005-2010 роки, затверджених постановою загальних зборів відділень Академії правових наук України від 18 червня 2004 року №20/4-2; пп. 1.1.5, 1.1.6, 1.1.10, 1.2.34, 1.2.53, 1.2.55, 2.11.172, 2.11.173 Пріоритетних напрямків наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність ОВС на період 2004-2009 років, затверджених наказом МВС України від 5 липня 2004 року № 755; пп. 2, 3.3, 9.3 Пріоритетних напрямків наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006-2010 роки, схвалених протоколом Вченої ради Харківського національного університету внутрішніх справ від 27 грудня 2005 року № 13, а також планів наукових досліджень кафедри теорії та історії держави і права Харківського національного університету внутрішніх справ.

Мета та задачі дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в доведенні гіпотези про те, що правовідносини є єдино можливою правовою формою діяльності ОВС, у виявленні специфіки цих відносин за надзвичайних ситуацій та у розробці пропозицій щодо вдосконалення законодавства, яке регулює діяльність зазначених органів, і практики його застосування.

Досягнення поставленої мети затребувало вирішення таких задач:

- узагальнити і диференціювати розмаїття підходів до розуміння сутності правовідносин;

- встановити характер зв’язку функцій права та правовідносин за участю ОВС у контексті аналізу запропонованого автором розмежування регулятивного, охоронного та захисного напрямів правового впливу на суспільні відносини;

- умотивувати, що правовідносини за участю ОВС є правовою формою їх діяльності;

- сформулювати поняття, визначити ознаки та розкрити структуру правовідносин за участю ОВС у ординарних та надзвичайних умовах;

- класифікувати правовідносини за участю ОВС на певні види відповідно до запропонованих критеріїв;

- дати правову кваліфікацію надзвичайної ситуації як специфічної юридичної підстави для динаміки правовідносин за участю ОВС;

- охарактеризувати сутність і місце правового режиму в системі впливу права на суспільні відносини та визначити надзвичайний адміністративно-правовий режим як правову форму правовідносин, в якій здійснюється динаміка цих відносин за надзвичайних ситуацій, зокрема, за участю ОВС;

- здійснити правову характеристику поняття “спеціальна операція” та з її допомогою встановити, як відбувається реалізація правових засобів, що забезпечують надзвичайний адміністративно-правовий режим;

- внести пропозиції щодо вдосконалення законодавства, яке регулює діяльність ОВС у надзвичайних ситуаціях.

Об’єктом дослідження є правовідносини в системі суспільних відносин і, зокрема, правовідносини за участю ОВС.

Предметом дослідження є закономірності конституювання правовідносин за участю ОВС у надзвичайних ситуаціях.

Методи дослідження. У дисертаційному дослідженні використано широкий комплекс методів та методологічних підходів. Системний підхід дозволив встановити роль правовідносин у системі впливу права на суспільні відносини та місце правовідносин за участю ОВС у загальній системі правовідносин, визначити різновиди правовідносин за участю ОВС як в ординарних, так і надзвичайних умовах (підрозділи 1.2, 2.1, 2.3). Логіко-семантичний та логіко-юридичний методи допомогли сформулювати авторські поняття “правовідносини за участю ОВС”, “правовідносини за участю ОВС у надзвичайних ситуаціях”, уточнити та вдосконалити вже існуючі дефініції понять “надзвичайна ситуація”, “правовий режим”, “спеціальна операція” тощо, встановити співвідношення між категоріями права “правова ідея”, “норма права”, “правовідносини”, “правовий режим”. Формально-догматичний метод посприяв аналізу норм чинного законодавства України, що регулюють діяльність ОВС у надзвичайних ситуаціях (підрозділи 1.1, 1.2, 3.1, 3.2, 3.3). Теоретико-прогностичний метод став у нагоді для розробки пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства у сфері діяльності ОВС у надзвичайних ситуаціях (підрозділи 2.2, 3.2. 3.3). Діалектичний метод застосовувався для виявлення загальнотеоретичних засад правовідносин за участю ОВС

у надзвичайних ситуаціях та об’єктивних передумов удосконалення та закріплення таких правовідносин на законодавчому рівні (підрозділи 1.1, 1.2, 2.2, 3.1, 3.2, 3.3). Методи аналізу і синтезу допомогли дослідити структуру правовідносин за участю ОВС у надзвичайних ситуаціях та виявити їх специфічні ознаки, а також чинники впливу на динаміку цих відносин (підрозділи 2.1, 2.2, 3.1, 3.2, 3.3). Компаративістський метод посприяв порівнянню правовідносин за участю ОВС у надзвичайних ситуаціях з ординарними. Крім того, в дослідженні використовувалися такі методи емпіричного дослідження, як соціологічний (анкетування) і статистичний (додатки до дисертації).

Наукова новизна роботи полягає в тому, що дисертація є першим у вітчизняній правовій науці комплексним науковим дослідженням правовідносин за участю ОВС у надзвичайних ситуаціях.

Елементи наукової новизни знайшли своє відображення в наступному:

- уперше створено авторську концептуальну модель дослідження правових засад діяльності ОВС, ґрунтуючись на таких фундаментальних правових категоріях, як “функції права”, “правовідносини”, “правова форма”, їх взаємозалежності та взаємодії;

- уточнено поняття “регулятивна функція права”, “регулятивні правовідносини”, “охоронна функція права”, “охоронні правовідносини”, “захисна функція права”, “захисні правовідносини”, “надзвичайна ситуація”, “правовий режим”, “надзвичайний адміністративно-правовий режим”, “спеціальна операція”;

- уперше обгрунтовано доцільність розмежування спеціально-юридичних функцій права на три самостійних види - регулятивну, охоронну та захисну за запропонованими критеріями;

- уперше доведено, що діяльність ОВС здійснюється виключно в межах правовідносин, які є правовою формою цієї діяльності, та розвинуто положення про те, що термін “діяльність” в юриспруденції підпорядкований терміну “правовідносини”, бо характеризує зміст діянь учасників цих відносин;

- розвинуто вчення про правовідносини в контексті правової форми, що є об'єктивним виявом взаємозв’язку між елементами правової системи, способом зовнішнього і внутрішнього життя права, та уточнено, що динаміка правовідносин здійснюється у межах правових режимів;

- удосконалено визначення поняття “правовий режим” як самостійного елементу правової системи, розкрито його ознаки та встановлено місце в процесі правового впливу на суспільні відносини;

- уперше визначені специфічні ознаки правовідносин за участю ОВС у надзвичайних ситуаціях, наведено види цих відносин та критерії класифікації, конкретизовано їх структуру;

- уперше сформульовані чинники, що впливають на динаміку правовідносин за участю ОВС у надзвичайних ситуаціях;

- розвинуто теоретико-правове трактування змісту надзвичайного адміністративно-правового режиму як комплексу правових засобів, що реалізуються в заходах спеціальної

операції;

- на основі узагальнення практики поглиблено досягнення юридичної науки щодо засобів реагування ОВС на надзвичайні ситуації;

- розкрито особливості застосування заходів фізичного примусу у надзвичайних ситуаціях;

- виявлено властивості спеціальних операцій як комплексу заходів, передбачених правовими нормами, що вказують на необхідність їх практичного відмежування від інших операцій, які проводяться силовими органами держави, зокрема, ОВС;

- запропоновано внести відповідні зміни та доповнення до Законів України “Про міліцію”, “Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України”, “Про зону надзвичайної екологічної ситуації”, “Про правовий режим надзвичайного стану” (пропозиція викладена у вигляді проектів норм закону).

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації сформульовано й теоретично обґрунтовано висновки та пропозиції, які сприятимуть подальшому поглибленню аналізу концептуальних засад діяльності ОВС у надзвичайних ситуаціях, удосконаленню дослідження правовідносин як правової форми.

Одержані результати мають наступне практично-прикладне значення:

- у правотворчій сфері - в результаті дослідження сформульовано правові норми, на підставі яких пропонується внести зміни та доповнення до чинного законодавства, що регулює діяльність ОВС у надзвичайних ситуаціях (акт впровадження комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності від 27 лютого 2006 року № 06-19/15-264);

- у правозастосовчій діяльності - одержані висновки використовуються для вдосконалення практичної діяльності ОВС (акт впровадження в практичну діяльність УМВС України в Харківській області від 7 квітня 2006 року № 315/1; акт впровадження в практичну діяльність батальйону міліції особливого призначення “Беркут” при УМВС України в Харківській області від 12 червня 2006 року № 112/227);

- у навчальному процесі - матеріали дисертації використовуються в розробці навчально-методичної літератури з курсу “Теорія держави і права” в Харківському національному університеті внутрішніх справ.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Дисертацію виконано й обговорено на кафедрі теорії та історії держави і права Харківського національного університету внутрішніх справ. Основні положення дисертації доповідались на таких науково-практичних конференціях: “Актуальні проблеми сучасної науки і правоохоронної діяльності”, 30 травня 2003 року (м. Харків), “Нормативно-правове забезпечення проходження служби в органах внутрішніх справ України”, 5 березня 2004 року (м. Харків), “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених”, 23 квітня 2004 року (м. Харків), “Забезпечення правопорядку та безпеки громадян у контексті реформування міліції громадської безпеки”, 17 березня 2006 року (м. Харків), “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених”,

12 травня 2006 року (м. Харків).

Основні положення дисертації також були обговорені на міжнародних науково-практичних форумах - міжнародному семінарі “Безпека в Причорноморському регіоні України: загрози та протидія”, 8 квітня 2004 року (м. Одеса), міжнародних науково-практичних конференціях: “Сучасні проблеми юридичної науки в дослідженнях молодих вчених”, 19 травня 2004року (м. Харків), “Управління адміністративно-політичною діяльністю у сфері захисту прав і свобод громадян та забезпечення правопорядку”, 3-4 травня 2005 року (м. Одеса).

Публікації автора. Результати дослідження опубліковані в семи наукових статтях у виданнях, що визнані Вищою атестаційною комісією України фаховими для спеціальності “Правознавство”, а також у тезах 8 доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, восьми підрозділів, списку використаних джерел - 356 найменувань, п’яти додатків. Загальний обсяг дослідження становить 287 сторінок, з яких 195 - основний текст, 58 сторінок -додатки, 34 сторінки - список використаних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації, об’єкт і предмет дослідження, визначається методологічна основа, формулюються положення, які виносяться на захист і складають наукову новизну, наводяться апробації результатів та визначається практична значимість роботи.

Розділ перший “Теоретико-методологічні засади дослідження правовідносин за участю органів внутрішніх справ” складається із двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Функції права як визначальний чинник дослідження правовідносин за участю органів внутрішніх справ” визначається теоретико-правовий підхід до формування правових засад діяльності ОВС, що побудований на таких фундаментальних категоріях теорії права, як “функції права”, “правовідносини” та “правова форма”.

Основний зміст цього підрозділу складає аналіз спеціально-юридичні функції права.

Автором встановлено, що в юридичній літературі, окрім традиційного поділу спеціально-юридичних функцій права на регулятивну (статичну і динамічну) та охоронну, існує ряд інших точок зору. Деякі вчені (Є.В. Бурлай, Р.З. Лівшиц, І.Л. Кочин та ін.) стверджують про існування однієї регулятивної функції права як макрофункції, вважають, що охорона є її складовою, оскільки регулювання в будь-якому разі зводиться до охорони. Інші (П.В. Анісімов, О.І. Наливайко, Т.Б. Шубіна та ін.) розділяють функції на регулятивну і захисну, при цьому охоронну функцію по суті абсорбують захисною. Треті (В.О. Демиденко, І.О. Дзера та ін.) виділяють захисну мікрофункцію у межах охоронної функції, не відводячи їй самостійної ролі. Аналізуючи наведені позиції, автор дійшов висновку, що в них простежується певне змішування правових критеріїв

розмежування спеціально-юридичних функцій права. У роботі запропонована система критеріїв, за якими доцільно, на думку автора, розмежовувати напрямки правового впливу на суспільні відносини. Це - правопорушення, правовий примус, правовий конфлікт та реалізація права на захист. На основі розкриття специфічної ролі, яку відіграє кожний з наведених критеріїв, вперше виділені три самостійні спеціально-юридичні функції права (регулятивна, охоронна, захисна) та обгрунтована доцільність такої класифікації.

Не відкидаючи однакової спрямованості правової охорони та правового захисту на забезпечення правової регуляції, автор доводить, що така ознака (критерій), як правопорушення, відмежовує правовий захист від правової охорони. Окрім правопорушення, важливим критерієм розмежування функцій права є правовий примус.

У роботі ретельно аналізується поняття правового примусу як критерію поділу спеціально-юридичних функцій права, для цього залучаються досягнення адміністративно-правової науки з розробки даної проблеми (Т.О. Коломоєць, А.Т. Комзюк та ін.) та новації в галузі теорії права (А.В. Поляков, Д. Ллойд та ін.). На підставі синтезування цих наукових здобутків правовий примус розмежовано на психічний (переконання) та фізичний (запобігання, припинення, відповідальність (покарання). Грунтуючись на цьому поділі правого примусу, автор стверджує, що правову регуляцію (її статичну і особливо динамічну складову) характеризує зв’язок права з психічним примусом, і це відображається в правових обов’язках (імперативах, зобов’язаннях), які знаходять вияв у регулятивних правовідносинах. Щодо правової охорони та захисту, то їм (переважно останньому) притаманний фізичний примус, а психічний примус вчинюється в межах фізичного.

Водночас наголошується, що іноді охоронна функція права може здійснюватися без застосування фізичного примусу, обмежуючись психічним примусом. Це трапляється тоді, якщо між суб’єктами права виникає конфлікт чи спір неделіктного характеру, а його вирішенням займається третя сторона, яка законодавчо уповноважена це робити (суди загальної юрисдикції, третейські суди, арбітри та ін.). У таких випадках для розмежування регулятивної та охоронної функцій права, окрім критерію правового примусу, потрібно застосовувати такі категорії, як “юридичний конфлікт” та “реалізація права на захист” у їх взаємозв’язку.

Об’єднуючою ознакою правоохоронної і правозахисної функцій права є те, що з їх допомогою відбувається реалізація права на захист, закріпленого регулятивними нормами (автор підтримує позицію правників О.І. Антонюк, О.І. Наливайко та ін., котрі розрізняють “право на захист”, що існує об’єктивно, і “реалізацію права на захист”, що пов’язана з суб’єктивною діяльністю). Роз’єднує правоохоронну і правозахисну функції права те, що в умовах різного роду юридичних конфліктів реалізація права на захист відбувається по-різному. Адже, правовий конфлікт, у залежності від ступеня розвиненості та гостроти, може виступати і як перешкода в правовій комунікації, і як причина розриву такої комунікації. Накладаючись на особливості характеру правового конфлікту

(перешкода чи розрив правової комунікації), реалізація права на захист відбувається різними шляхами: ліквідацію перешкоди правової комунікації забезпечує охоронна функція права, а при розриві правової комунікації вступає в дію захисна функція права.

Із урахуванням наведених критеріїв поділу напрямків спеціально-юридичного впливу права на суспільні відносини автором запропоновані дефініції регулятивної, охоронної, захисної функцій права та похідних від них правових відносин (див.: Висновки).

Відповідно до вказаних функцій права проведена класифікація правовідносин за участю ОВС - правоохоронні і захисні, що забезпечують і реалізують охоронний і захисний напрямки правового впливу. Наголошено, що правова охорона ОВС здійснюється за допомогою заходів запобігання як у ординарних умовах, так і у надзвичайних ситуаціях здебільшого техногенно-природного та соціально-політичного некриміногенного характеру, а правовий захист - заходів припинення та відповідальності (покарання) в тих же умовах, а також у надзвичайних ситуаціях воєнного та соціально-політичного криміногенного характеру. Реалізація регулятивної функції права ОВС є допоміжним напрямком діяльності цих органів, спрямованим на забезпечення їх призначення.

У підрозділі 1.2. “Правовідносини як правова форма діяльності органів внутрішніх справ” продовжено теоретико-правове обгрунтування проблеми формування правових засад діяльності ОВС, але вже в контексті співвідношення таких терміно-понять, як “діяльність”, “правова форма” та “правовідносини”.

Звернення до цього питання спричинено тим, що у юриспруденції існують різні підходи до трактування характеру зв’язку діяльності з правовідносинами. Перший підхід (юридичний) полягає у тому, що “діяльність” визнається змістом суспільних відносин, урегульованих нормами права, тією соціальною активністю, яка зумовлюється правовою формою і за допомогою якої досягається правовий результат. Другий підхід, що останнім часом перекочував з науки управління (без урахування специфіки її предмету пізнання) в юриспруденцію, зводиться до тлумачення правовідносин як суб’єктно-об’єктних відносин, які по суті є відображенням характеру зв’язку суб’єкта та об’єкта діяльності. Така двоїстість у визначенні знакових терміно-понять у правознавстві призводить не лише до термінологічної плутанини, а й до помилкового праворозуміння та правореалізації.

У підрозділі розкриваються особливості суб’єктно-об’єктних і суб’єктно-суб’єктних відносин. Визначається, що у сфері суб’єктно-об’єктних відносин суб’єкт управління, здійснюючи ті або інші операції, вступає у контакт не з іншим суб’єктом, а з відповідними відносинами, які є “носіями” процесу управління і відображають підпорядковану діяльність об’єкта управління. У сфері ж правовідносин завжди відбувається взаємодія індивідів та їх об’єднань, модель якої закріплена у правових нормах. Фактична поведінка (діяльність) учасників суспільних відносин повинна відповідати цій юридичній моделі. Будь-які операції суб’єктів у сфері права не тільки породжують відповідні відносини, а й за своєю сутністю є фактичним змістом правовідносин, що реалізуються. Тому

діяльність (фізичних та юридичних осіб, держави через її органи) у межах права здебільшого підпорядкована правовідносинам і характеризує зміст діянь їх учасників.

Виходячи з наведеного, автор зазначає, що діяльність ОВС, реалізація повноважень їх працівників здійснюється виключно в межах правовідносин. Це є концептуальна домінанта дослідження, на якій будується наступне положення (воно розкриває назву підрозділу) - правовідносини є правовою формою всієї діяльності ОВС та їх працівників.

З метою аргументації положення про правовідносини як правову форму діяльності ОВС проведено ретельний аналіз наукових праць на предмет виявлення варіантів тлумачення категорії “правова форма” та її розмежування з поняттям “форма права”. Встановлено, що форма права (внутрішня та зовнішня) віддзеркалює внутрішню структуру, систему правових явищ та їх зовнішній вираз, тоді як правова форма відображає взаємозв’язок між елементами, що складають та утворюють право як цілісну та єдину систему, а також пов’язує право з неправовими явищами (Д.А Керимов, Л.С. Явич та ін.). На відміну від форми права, правова форма не обмежується “світом” права, а виступає в якості способу організації взаємодії елементів, що утворюють право і водночас відображає зв’язок права з тим явищем, на яке воно впливає (Ю.Б. Батуріна та ін.).

У підрозділі перелічуються і коректно критикуються окремі варіанти використання категорії “правова форма” в теорії права, які, на погляд автора, не завжди є адекватними її змісту. Зокрема, обґрунтовується недоцільність вживання категорії “правова форма” стосовно діяльності державних органів (правотворча, правозастосовна, правоохоронна, установча, контрольно-наглядова та ін.), коли головною ознакою правової форми, її визначальним чинником, вважається наведена діяльність, яка завжди пов’язана з юридично значущими діями і регламентована законом (В.М. Горшеньов, С.М. Олейников та ін.). Саме перебільшення ролі поняття “діяльність” у юриспруденції дозволяє прибічникам цього підходу розглядати правову форму як елемент управлінського процесу та виділяти неправові форми діяльності (О.В. Негодченко, А.Ю. Олійник та ін.). З метою дотримання чистоти діалектичного зв’язку форми та змісту у праві автор пропонує у цьому випадку вести мову про види діяльності (замість форм діяльності), оскільки термін “вид” має “класифікаторський” характер, а “форма” такого характеру не має.

Наводяться й інші варіанти застосування правниками (С.С. Алексєєв, В.Ф. Попондопуло та ін.) категорії “правова форма” та пояснюється, чому вони не можуть бути сприйнятими. Водночас зазначається, що авторській концепції імпонує дослідницький підхід (Ю.Б. Батуріна, Є.Б. Пушуканіс та ін.) до правової форми як до об’єктивно відображеного та стійкого зв’язку між елементами, що складають право, а також як до зв’язку між правом та неправовими явищами, які потребують правової регламентації. Звертається увага на цінні сторони цього підходу: поділ правових форм на внутрішні (норма права, правовідносини), зовнішні (правовий статус, власність) та універсальні (правопорядок, законність); обґрунтування того, що правова форма

відображає те, як право існує та діє; наголошення на існуванні “трансформації” правових форм, їх зміні, перевтіленні тощо.

Розвиваючи цей підхід та застосовуючи його до діяльності ОВС, що перебувають у безпосередньому комунікативному зв’язку з державою, суспільством та керуються ним усередині своєї системи, тобто завжди мають контрагента (внутрішнього чи зовнішнього), автор стверджує, що правовідносини за участю ОВС є єдино можливою правовою формою діяльності цих органів.

Розділ другий “Загальна характеристика правовідносин за участю органів внутрішніх справ у ординарних та надзвичайних умовах” складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Поняття та ознаки правовідносин за участю органів внутрішніх справ у ординарних та надзвичайних умовах” на основі аналізу існуючих в науці поглядів на це питання, чинного законодавства та практики його застосування ОВС вперше пропонуються дефініції “правовідносини за участю ОВС”, “правовідносини за участю ОВС у надзвичайних ситуаціях” та визначаються їх основні ознаки.

Встановлені основні ознаки правовідносин за участю ОВС, а саме ці відносини: а) регулюються великою кількістю джерел, що мають різну галузеву належність; б) виникають, змінюються та припиняються з волі держави, працівників ОВС, фізичних та юридичних осіб; в) вирізняються переважанням автономної та гетерономної моделі поведінки у працівників ОВС; г) залежать від специфічної компетенції, яка кореспондується правам, обов’язкам та відповідальності інших суб’єктів; д) забезпечуються специфічною контрольно-наглядовою діяльністю та кваліфікованими санкціями. Ґрунтуючись на наведених ознаках, враховуючи здійснене тлумачення терміно-понять “діяльність” і “правовідносини” у їх співвідношенні та залучаючи введені в авторську концепцію категорії “функції права” і “правова форма”, пропонується дефініція правовідносин за участю ОВС. Це – виключна правова форма їх діяльності по забезпеченню реалізації охоронної та захисної функцій права через стійкі зв’язки компетенції цих органів з правами, обов’язками та відповідальністю інших суб’єктів (працівників цих органів, позавідомчих фізичних та юридичних осіб, держави), які (зв’язки) підтримуються специфічною контрольно-наглядовою діяльністю та можливістю застосування до їх порушників кваліфікованих санкцій.

Щодо правовідносин за участю ОВС у надзвичайних ситуаціях, то вони безпосередньо спрямовані на захист об'єктів національної безпеки України, мають тимчасовий характер, виникають з волі держави та забезпечуються спеціальними правовими засобами, що мають надзвичайний характер (надзвичайні адміністративно-правові режими, спеціальні операції тощо). Враховуючи їх особливі ознаки та керуючись законами формальної логіки, наводиться поняття правовідносин за участю ОВС у надзвичайних ситуаціях. Це – виключна правова форма їх діяльності з усунення загрози об’єктам національної безпеки держави і нормалізації обстановки через стійкі зв’язки

компетенції цих органів з правами, обов’язками та відповідальністю інших суб’єктів (працівників цих органів, позавідомчих фізичних та юридичних осіб, держави), які (зв’язки) забезпечені спеціальними правовими засобами, що мають надзвичайний характер.

У підрозділі 2.2. “Структура правовідносин за участю органів внутрішніх справ у ординарних та надзвичайних умовах” з урахуванням наукових праць досліджується специфіка структури правовідносин за участю ОВС у ординарних та надзвичайних умовах. До елементів структури цих правовідносин, на думку автора, відносяться: суб’єкти, об’єкт, зміст та внутрішньоструктурна правова форма, юридичний факт.

У підрозділі аналізується кожний з названих елементів структури правовідносин. Оскільки суб’єктний склад правовідносин за участю ОВС безпосередньо залежить від поведінки, суб’єктивних прав та обов’язків їх учасників, то відповідно виділяються такі учасники правовідносин з боку держави: домінуючі, безпосередні та опосередковані (абстрактні). Зазначається, що за надзвичайних ситуацій з боку ОВС учасниками правовідносин можуть бути нові суб’єкти, які вступають в ці відносини тільки за наведених умов (оперативний штаб, керівник спеціальної операції тощо).

Визначаючи об’єкти правовідносин за участю ОВС, якими є певні матеріальні та нематеріальні блага (речі, особисті немайнові блага, юридично значуща поведінка), автор обґрунтовує доцільність їх поділу за надзвичайних ситуацій на первинні та вторинні. До перших віднесені національні блага (об’єкти національної безпеки України), а до других - усі інші блага (предмети матеріального світу, адміністративні та виробничі послуги тощо).

Дається класифікація юридичних фактів, котрі спричиняють виникнення правовідносин за участю ОВС: звернення фізичних та юридичних осіб; індивідуальні акти органів держави та їх посадових осіб; правопорушення; різноманітні договори, що укладаються ОВС. Досліджується динаміка правовідносин за участю ОВС у надзвичайних ситуаціях. Встановлено, що в цих умовах деякі з юридичних фактів (правопорушення, індивідуальні акти, адміністративні та трудові договори) ускладнюються, доповнюючись юридично значущими умовами, а інші з них припиняють чи призупиняють свою дію (певні звернення фізичних та юридичних осіб, цивільно-правові договори).

У підрозділі 2.3. “Класифікація правовідносин за участю органів внутрішніх справ у ординарних та надзвичайних умовах” узагальнюється існуюча в науці класифікація правовідносин за участю ОВС (за функціями права, за галузевою приналежністю, за сферою розповсюдження, за розподілом прав та обов’язків, за кількісним складом суб’єктів) та пропонуються нові критерії розмежування цих правових відносин на види за ординарних та надзвичайних умов. А саме – за характером зв’язку між суб’єктами (конкретно-абсолютні та конкретно-відносні), за характером осмислення правової комунікації (відкритого та закритого типу), за умовами динаміки (ті, що виникають, ті, що розвиваються та ті, що припиняються у ординарних та надзвичайних

умовах), за функціями права (регулятивні, охоронні та захисні).

Звертається увага на те, що за надзвичайних ситуацій виникають, розвиваються та припиняються нові види правовідносин за участю ОВС, які можна класифікувати на види – за характером надзвичайної ситуації; за правовим статусом ОВС (рівнем участі їх в цих відносинах); за станом забезпечення відповідності змісту правовідносин його формі; за напрямком застосування заходів державного (фізичного) примусу.

Розділ третій має назву “Чинники впливу на динаміку правовідносин за участю органів внутрішніх справ у надзвичайних ситуаціях” і складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Надзвичайні ситуації як специфічні обставини динаміки правовідносин за участю органів внутрішніх справ” увага приділяється сутності цих ситуацій та їх юридичному значенню для правовідносин за участю ОВС.

Встановлено чимало факторів, які визначають надзвичайну ситуацію як юридичний факт правовідносин і викликають правові наслідки. Ці фактори об’єднано в дві групи – сутнісні та юридично-похідні. До сутнісних чинників надзвичайної ситуації віднесено наступні: масштаб поширення надзвичайної ситуації, кількість загиблих та постраждалих, розмір заподіяних збитків, час плину цих ситуацій, джерело походження. Юридично-похідними названі такі фактори: залучення додаткових сил та засобів державних органів для ліквідації надзвичайної ситуації та її наслідків; обмеження прав та свобод людини та громадянина і розширення повноважень державних органів; необхідність введення надзвичайного адміністративно-правового режиму та проведення спеціальної операції й ін. Обґрунтовується доцільність відображення всіх груп факторів в певному нормативно-правовому акті, що входить до масиву законодавства з надзвичайних ситуацій, наприклад, у Державному класифікаторі надзвичайних ситуацій.

У підрозділі доводиться, що надзвичайна ситуація має двоїсту природу для правовідносин за участю ОВС на території її плину - виступає як юридичний факт і як юридична умова (остання є більш широким поняттям, обсяг якого охоплює надзвичайну ситуацію як соціальний та юридичний факт). Автор оговорює, що поглинання юридичною умовою юридичного факту є притаманним тільки для надзвичайних ситуацій: застосування юридичної умови до інших соціальних явищ потребує окремого обгрунтування. Такий підхід дозволив визначити, що за надзвичайних ситуацій домінують вертикальні правовідносини за участю ОВС, тобто зазначені органи наділяються додатковими повноваженнями щодо обмеження прав та свобод фізичних і юридичних осіб. У свою чергу, деякі горизонтальні правовідносини за їх участю, навпаки, припиняють чи призупиняють свою дію (зобов’язання цивільні, трудові тощо).

Сформульовано авторське визначення поняття надзвичайної ситуації – подія або дія, що несе у собі безпосередню загрозу об’єктам національної безпеки України або велику імовірність її настання, яка (загроза) потребує оперативних заходів припинення (ліквідації) і є юридичною умовою правовідносин, котру характеризують специфічні сутнісні та юридично-похідні фактори в їх сукупності.

У підрозділі 3.2. “Надзвичайні адміністративно-правові режими як правова форма правовідносин за участю органів внутрішніх справ у надзвичайних ситуаціях” на підставі вивчення наукових позицій юристів, законодавства, аналізу трансформації правових форм досліджуються поняття правового режиму і, зокрема, надзвичайного адміністративно-правового режиму та визначається роль останнього у правовідносинах за участю ОВС за надзвичайних ситуацій.

У дисертації наводяться різні точки зору щодо категорії “правовий режим”. При цьому, відкидаючи існуючі в літературі ототожнення правового режиму з правовим регулюванням, методом або типом правового регулювання, політичним режимом тощо, автор узагальнює основні концептуальні підходи до його дослідження – сутнісний (С.С. Алексєєв) і управлінський (Д.М. Бахрах), показує значення останніх для теоретичної юриспруденції. Водночас у роботі вперше пропонується авторська концепція, за якою “правовий режим”, з точки зору його теоретико-методологічного зв’язку з іншими елементами правової системи (нормами права, правовідносинами тощо), трактується через категорію “правова форма”. Іншими словами, автор, спираючись на “трансформацію” правових форм (див.: роз. 1.2), розглядає правовий режим як правову атмосферу, в якій здійснюється динаміка правовідносин. Акцентується увага на тому, що правовий режим має свої специфічні ознаки, які відрізняють його від інших правових форм, якими є норми права, правовідносини тощо. До специфічних ознак правового режиму віднесені такі: наявність комплексу правових засобів та визначеність напрямку правового регулювання. Отже, правовий режим є правовою формою правовідносин у певній сфері суспільного життя, що має комплекс правових засобів, якими забезпечується відповідний порядок динаміки цих відносин у часі й просторі та визначаються напрямки правового регулювання.

Менш об’ємною (але не менш змістовною), ніж правовий режим, є правова категорія “надзвичайний адміністративно-правовий режим”. У підрозділі всебічно аналізуються специфічні ознаки цієї правової категорії та формулюється дефініція. Надзвичайний адміністративно-правовий режим – це адміністративно-правова форма правовідносин у надзвичайних ситуаціях, що має специфічний комплекс правових засобів, які втілюються в спеціальній операції та забезпечують охоронний і захисний напрямки правового регулювання для відповідного порядку динаміки цих відносин у визначеному часі і просторі. У підрозділі чимала увага приділяється аналізу змін під час дії надзвичайного адміністративно-правового режиму, що відбуваються у структурі правовідносин (об’єктах, суб’єктному складі, внутрішній правовій формі та змісту) за участю ОВС у надзвичайних ситуаціях.

У підрозділі 3.3. “Спеціальна операція як комплексний правовий засіб забезпечення динаміки правовідносин за участю органів внутрішніх справ у надзвичайних ситуаціях” на підставі розгляду поняття “спеціальна операція” як особливої юридичної конструкції розкривається специфіка реалізації правових засобів надзвичайних адміністративно-правових режимів за допомогою комплексу заходів цієї

операції. Результати наукових пошуків щодо сутності спеціальної операції, які були сформульовані у вигляді проектів норм закону та відправлені до Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, отримали позитивну оцінку (вміщено в додатках до дисертації).

У спеціальній операції автор вбачає різновид операцій у сфері охоронної та захисної діяльності держави, що проводиться відповідно до чинного законодавства у разі виникнення надзвичайної ситуації на її території. Операція у сфері державної охоронної та захисної діяльності кваліфікується як сукупність відносно самостійних комплексних або одиничних заходів державного впливу, що застосовуються в жорстко визначених умовах в інтересах усього суспільства і спрямовані на охорону та захист об’єктів національної безпеки України від різноманітних негативних явищ, предметів або процесів, з метою зміцнення сили та авторитету держави як у середині країни, так і за її межами.

У підрозділі розкривається зміст спеціальної операції, визначаються її ознаки, на основі яких формулюється дефініція. Спеціальна операція – це врегульована нормативно-правовими актами процедура екстреного зосередженого реагування на надзвичайні ситуації, здійснюваного державними органами за єдиним планом, під єдиним керівництвом, у масштабах певної території, з метою охорони та захисту об’єктів національної безпеки України, а також ліквідації зазначених ситуацій та їх наслідків, що (процедура) є сукупністю узгоджених і пов’язаних між собою за цілями і часом різних заходів, завдяки яким реалізується комплекс правових засобів надзвичайного адміністративно-правового режиму.

Особлива увага приділяється розкриттю ролі ОВС у надзвичайних ситуаціях, підкреслюється, що проведення спеціальної операції є їх основною діяльністю та слугує формою застосування ними засобів правового впливу “надзвичайного” законодавства, тобто законодавства, що регулює життєдіяльність суспільства за надзвичайних ситуацій.

ВИСНОВКИ

У результаті дисертаційного дослідження, виконаного на основі аналізу чинного законодавства, правозастосовчої практики, осмислення наукових праць з різних галузей правової науки, автором зроблено висновки, сформульовано рекомендації та внесено пропозиції, спрямовані на вдосконалення правового регулювання та практики діяльності ОВС