ЛУГАНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ШКОЛА Галина Миколаївна

УДК 811.161.2 “18” Зіньківський

МОВНА ТВОРЧІСТЬ ТРОХИМА ЗІНЬКІВСЬКОГО

В КОНТЕКСТІ ТВОРЕННЯ ЛІТЕРАТУРНИХ НОРМ

УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ

Спеціальність: 10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Луганськ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі фонетики і граматики слов’янських мов Київського національного лінгвістичного університету, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник – | доктор філологічних наук, професор
Стишов Олександр Анатолійович,
Київський національний лінгвістичний університет,
завідувач кафедри фонетики і граматики слов’янських мов.

Офіційні опоненти: | доктор філологічних наук, професор

Лисиченко Лідія Андріївна,
Харківський національний педагогічний університет імені Г.С.Сковороди,

професор кафедри української мови;

кандидат філологічних наук, доцент

Передрієнко Віталій Аркадійович,

Київський славістичний університет,

доцент кафедри української філології.

Провідна установа – | Національний педагогічний університет
імені М.П.Драгоманова, кафедра стилістики української мови, Міністерство освіти і науки України, м. Київ.

Захист відбудеться “_28_” березня 2007 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.29.053.02 при Луганському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка (91011, м. Луганськ, вул. Оборонна, 2).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка (91011, м. Луганськ,
вул. Оборонна, 2).

Автореферат розіслано “_26_” лютого 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор філологічних наук, професор К.Д.Глуховцева

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У реферованому дослідженні здійснюється системний аналіз мовнореформаторської діяльності Трохима Зіньківського в контексті творення літературних норм української мови другої половини ХІХ ст., зокрема з’ясовуються мовознавчі погляди письменника, визначається його роль у мовній полеміці кінця ХІХ ст.; простежується відображення правописних систем української мови в рукописах Трохима Зіньківського, а також лексичних норм у художній та епістолярній спадщині; встановлюються загальні тенденції унормування граматичних явищ у мовній практиці Трохима Зіньківського.

Сучасна соціолінгвістика характеризується активізацією досліджень, пов’язаних із розглядом процесів мовного розвитку й планування (О.Радченко, Г.Яворська), аналізом літературних норм (С.Єрмоленко, Т.Коць, О.Пономарів, В.Статєєва, Л.Струганець, Р.Трифонов), виробленням оптимальних критеріїв унормування в галузі термінології (А.Бурячок, Т.Кияк, Т.Михайленко, Н.Непийвода, Т.Панько, Л.Симоненко) та правопису (С.Єрмоленко, В.Німчук, В.Русанівський, О.Тараненко, Ю.Шевельов) тощо. Ці важливі проблеми пов’язані з історією української літературної мови, процесами її кодифікації та стандартизації.

Становлення нової української літературної мови припадає на ХІХ ст., проте в умовах бездержавності нації, існування її в кордонах двох імперій повноцінне функціонування мови не було забезпечене. Царські укази та діяльність цензурного відділу спрямовувалися на утиски й заборону українського слова, унаслідок яких східноукраїнські діячі культури змушені були друкувати свої твори поза межами Російської імперії, у Галичині. Ці чинники перешкоджали унормуванню української літературної мови.

Проблеми нормалізації мови в зазначений період порушували Б.Грінченко, П.Житецький, Т.Зіньківський, А.Кримський, П.Куліш, В.Науменко, І.Нечуй-Левицький, О.Огоновський, І.Франко та інші культурні діячі. Одним з ініціаторів мовної дискусії 1891–1892 рр., у процесі якої обговорювалися правописні, лексичні та граматичні норми мовно-літературної практики наддніпрянських і наддністрянських українців, був Трохим Зіньківський. Його мовнореформаторська діяльність привертала увагу таких дослідників, як Б.Грінченко, С.Єфремов, О.Кониський, О.Огоновський, В.Самійленко, М.Сумцов та ін. До творчого спадку митця зверталися мовознавці – А.Поповський, Ю.Шевельов. Так, А.Поповський, досліджуючи нормативні тенденції в мові письменників Південної України ХІХ – початку XX ст., розглядав творчість Трохима Зіньківського як важливе джерело для з’ясування процесів нормування української мови. Ю.Шевельов, вивчаючи нормотворчий процес кінця ХІХ ст., назвав Трохима Зіньківського “одним із перших будівничих української літературної мови”. Утім і до сьогодні дослідники остаточно не визначили ступінь впливу колись несправедливо забутих культурних діячів на розвиток мовної політики в ХІХ ст. загалом та процесів унормування української мови зокрема.

Актуальність дисертаційної роботи зумовлена необхідністю дослідити мовну практику Трохима Зіньківського як представника українського письменства ХІХ ст., простеживши шляхи формування й становлення мовних норм – фонетичних, лексичних й граматичних з урахуванням історичних закономірностей розвитку мови, зв’язку процесів нормалізації та кодифікації літературних норм з соціолінгвальними й суспільно-історичними умовами.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане в межах планової теми кафедри фонетики і граматики слов’янських мов Київського національного лінгвістичного університету “Структурно-семантичні й компаративно-типологічні дослідження слов’янських мов”. Тему затверджено вченою радою КНЛУ (протокол № 4 від 11 листопада 2004 р.), а також фаховою координаційною радою Інституту мовознавства
ім. О.О.Потебні НАН України (протокол № 3 засідання бюро Наукової ради “Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності” від 16 червня 2005 р.).

Мета дослідження – схарактеризувати мовну творчість Трохима Зіньківського в контексті творення літературних норм української мови другої половини ХІХ ст.

Поставлена мета передбачає розв’язання таких завдань:

– розкрити сутність прескриптивного підходу до вивчення мовних явищ;

– визначити позамовні й внутрішньомовні чинники регулювання літературних норм, а також роль культурних діячів ХІХ ст. у їх становленні;

– проаналізувати мовну практику Трохима Зіньківського в контексті творення літературних норм української мови другої половини ХІХ ст.;

– простежити відображення фонетико-графічних особливостей різних правописних систем ХІХ ст. в рукописах Трохима Зіньківського;

– дослідити характер лексичних норм другої половини ХІХ ст. в художній, публіцистичній та епістолярній спадщині Трохима Зіньківського;

– виявити загальні тенденції унормування граматичних явищ у мовній творчості Трохима Зіньківського.

Об’єктом дисертаційної роботи є художні, публіцистичні тексти та епістолярна спадщина Трохима Зіньківського, що засвідчують мовознавчі погляди автора та їх практичну реалізацію в контексті творення літературних норм української мови другої половини ХІХ ст.

Предмет дослідження становлять правописні, лексичні та граматичні особливості мови творів Трохима Зіньківського, зафіксовані в досліджуваних текстах.

Методи дослідження. Розв’язанню поставлених завдань сприяли застосовані в дисертації методи: порівняльно-історичний, за допомогою якого в роботі описано процеси нормалізації української мови на фонетичному й морфологічному рівнях у діахронії та синхронії; прийом лексико-стилістичного аналізу – для встановлення груп спеціальної, пасивної та стилістично маркованої лексики в мовній практиці Трохима Зіньківського; елементи трансформаційного аналізу фразеологічних одиниць, зафіксованих у текстах письменника, а також синтаксичного моделювання для визначення загальних тенденцій унормування синтаксичних явищ у художній та епістолярній творчості Трохима Зіньківського. Для підтвердження достовірності здобутих результатів використано кількісний аналіз.

Матеріалом роботи є архівні джерела Інституту рукописів Національної бібліотеки ім. В.Вернадського НАН України (Ф. І. – Од. зб. 33442-33451; Ф. ІІІ. – Од. зб. 38176-38234 а, 45182-45270, 40487-40833; Ф. 112. – Од. зб. 46, 182; Ф. 170. – Од. зб. 542-555); відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України (фонди О.Барвінського. – Од. зб. 4756, 4778 – П. 306; Наукового товариства імені Тараса Шевченка. – Од. зб. 499/1); твори Трохима Зіньківського, уміщені у двотомному виданні 1893, 1896 рр., статті з журналів “Правда”, “Зоря” за 1885, 1889 – 1891 рр.

Наукова новизна одержаних у дисертації результатів полягає в тому, що вперше в українському мовознавстві висвітлено роль мовної особистості Трохима Зіньківського як науковця, письменника, громадського діяча в контексті мовної полеміки кінця ХІХ ст. та уніфікації літературних норм на всіх рівнях української мови другої половини ХІХ ст. Новим у дисертаційній праці є виявлення фонетичних та граматичних варіантів мовних одиниць, основні з яких стали кодифікованими в сучасній українській мові, а також еволюційних змін у словниковому складі української мови кінця ХІХ ст.

Теоретичне значення роботи пов’язане з розширенням відомостей про функціонування української літературної мови наприкінці ХІХ ст. та залежність її стандартизованих, кодифікованих норм від суспільної мовної практики; з поглибленням теоретичних положень щодо становлення правописної системи української мови в аспекті переваги фонетичного правопису над етимологічним; з уточненням характеру еволюційних процесів у лексичному складі.

Практичне значення дослідження визначається можливістю застосування його результатів у курсах “Історії української літературної мови”, “Історичної граматики української мови”, “Стилістики”, “Орфографії”, а також під час викладання спецкурсів і спецсемінарів з історичної фонетики, морфології та синтаксису української мови.

Особистий внесок здобувача. Усі матеріали й результати дослідження є наслідком самостійної праці дисертанта.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційної роботи обговорено на засіданні кафедри фонетики і граматики слов’янських мов Київського національного лінгвістичного університету. Головні теоретичні й практичні здобутки наукової праці було висвітлено в доповідях на міжнародних конференціях: “Питання сучасної ономастики” (Дніпропетровськ, 1997), “Суспільствознавчі науки і відродження нації” (Луцьк, 1997), “Міжкультурна лінгвістика та формування іншомовної комунікативної компетенції” (Київ, 2006), “Слово та речення в слов’янських мовах” (Вроцлав, Польща, 2006), всеукраїнських: “Актуальні питання слов’янської філології” (Бердянськ, 2002, 2004, 2005), а також на щорічних науково-практичних конференціях Київського національного лінгвістичного університету: “Мова, освіта, культура у контексті Болонського процесу” (Київ, 2004), “Лінгвістична наука й освіта в європейському вимірі” (Київ, 2005) та Бердянського державного педагогічного університету (Бердянськ, 1999-2006).

Публікації. Проблематику, теоретичні й практичні результати дисертаційного дослідження викладено у дев’яти статтях у фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України, та тезах трьох наукових конференцій.

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається з переліку умовних скорочень, вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури (266 найменувань), списку архівних матеріалів (23 позиції). Повний обсяг дисертації – 172 сторінки, текстову частину викладено на 151 сторінці.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету, визначено завдання, об’єкт, предмет, наукову новизну роботи, описано методи дослідження, схарактеризовано фактичний матеріал, окреслено теоре-тичне й практичне значення одержаних результатів, розкрито форми їх апробації та особистий внесок здобувача у вивчення проблеми.

У першому розділі “Прескриптивний підхід до вивчення мовних явищ” з’ясовано позамовні й внутрішньомовні чинники регулювання літературної норми, проаналізовано мовознавчі погляди громадських і культурних діячів щодо процесів унормування української мови, зокрема висвітлено роль Трохима Зіньківського в мовній полеміці кінця ХІХ ст.

Нормативний підхід до мовних явищ реалізується з позицій теоретичного мовознавства (об’єктивна/дескриптивна лінгвістика) та з позицій учасника мовного процесу (прескриптивна лінгвістика). У дисертації розглянуто позамовні чинники регулювання літературної мови, зокрема аспекти, пов’язані з функціонуванням мови в певному суспільстві, та внутрішньомовні – специфіку системи й структури самої мови.

Кожний період історії української літературної мови характеризується особливою увагою до нормалізаційних процесів. У 20–30-і роки ХХ ст. питанням унормування української мови сприяла діяльність В.Ганцова, М.Гладкого, О.Курило, І.Огієнка, О.Синявського, С.Смеречинського, М.Сулими та інших мовознавців. Проте з 30-х років, у період репресій, процес нормалізації був загальмований на десятиліття. Лише в 60–70-х роках ці питання порушують М.Жовтобрюх, Б.Кобилянський, М.Пилинський, В.Русанівський та ін., наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. – О.Гузар, С.Єрмоленко, Т.Коць, Л.Лушпинська, Г.Мацюк, М.Микитин, О.Радченко, О.Стишов, Л.Струганець, О.Тараненко, Р.Трифонов, О.Шонц, Г.Яворська та ін.

Проблема дослідження мовних норм привертала увагу лінгвістів діаспори, зокрема О.Горбача, В.Сімовича, В.Чапленка, Ю.Шевельова, які наголошували на ролі культурних діячів різних історичних періодів в уніфікації української літературної мови.

Виробленню мовних норм своєю художньою й науковою мовною практикою сприяв Трохим Зіньківський (псевдоніми та криптоніми – Т.Звіздочот, П.Певний, Т.З., Т.S, Z.; 1861–1891 рр.) – український письменник, перекладач, публіцист, етнограф, мовознавець, військовий юрист, громадський та культурний діяч.

Дослідження архіву письменника засвідчило, що він мав намір скласти антологію українського письменства ХVІ–ХVІІІ ст., написати історію української літератури, працював над укладанням граматики української мови, збирав матеріал для української енциклопедії. Особливу увагу Трохим Зіньківський приділяв суспільному статусу української мови.

Для розуміння мовознавчих поглядів письменника в дисертації проаналізовано його епістолярні, публіцистичні й художні твори, а також мовознавчі студії. Так, бібліографія праць про українську мову, укладена Трохимом Зіньківським, свідчить про обізнаність дослідника з лексикографічними джерелами, серед яких названо “Словарь малорусского нарhчія” О.Афанасьєва-Чужбинського, “Розправа о язиці южноруськім і єго нарhчіях” Я.Головацького, “О нарhчиях русского языка” В.Даля, “Словниця української (або юговоруської) мови” Ф.Піскунова, “Опыт южнорусского словаря” К.Шейковского, “Малорусько-німецький словар” Є.Желехівського й С.Недільського, “Опыт русско-украинского словаря” М.Левченка, “Нhмецко-руский словарь” О.Патрицького.

Трохим Зіньківський практикував і як перекладач: з давньогрецької мови він переклав байки Езопа, з французької – драму “Скупий” Ж.Мольєра,
з німецької – поезії Г.Гейне, оповідання А.Авербаха, казки братів Грімм,
з російської – “Історію великого князівства Литовського” В.Антоновича, казку “Заєць, що себе жертвує” М.Салтикова-Щедріна.

У своїй нормалізаторській практиці для встановлення відповідності / невідповідності певного мовного явища літературній нормі Трохим Зіньківський керувався такими критеріями: культурно-історичним, авторитетності письменника, національним та мовної традиції.

Проблеми формування єдиної української літературної мови переросли в дискусію 1891–1892 рр., коли Трохим Зіньківський звернувся до О.Кониського – видавця журналу “Правда” – з проханням посприяти виходу статті Б.Грінченка “Галицькі вірші”. Сам Трохим Зіньківський публічно та приватно виступав щодо нормативної бази української мови та загальних тенденції її розвитку. Його опонентами були О.Пипін (надавав українській мові статусу колоніальної), В.Науменко (його граматику рецензував Трохим Зіньківський), П.Ніщинський (якому Трохим Зіньківський указував на деякі невдалі моменти в перекладі “Одіссеї” Гомера), А.Кримський (звинувачував Трохима Зіньківського в пуризмі). Значення цієї дискусії для розвитку української літературної мови висвітлювали у своїх працях сучасні лінгвісти – М.Жовтобрюх, Л.Лушпинська, О.Муромцева, Г.Наєнко, П.Плющ, Б.Сокол, Р.Трифонов, Ю.Шевельов (Ю.Шерех) та ін.

Прагнучи створити єдину загальноукраїнську літературну мову на середньонаддніпрянській діалектній основі, Трохим Зіньківський окреслив об’єктивні та суб’єкивні передумови цього процесу.

У другому розділі “Відображення фонетико-графічних правописних систем української мови ХІХ століття в рукописах Трохима Зіньківського” систематизовано й описано особливості різних типів українських правописів ХІХ ст., схарактеризовано процеси становлення правопису на фонетичних засадах; визначено місце фонетичного принципу в мові рукописів Трохима Зіньківського.

Виходячи з аналізу українських правописів ХІХ ст., у реферованій праці автор робить висновок про те, що існування різних правописних принципів було зумовлено дією позамовних культурно-історичних чинників, а також відсутністю ізоморфізму між акустичною та графічною маніфестацією української мови. У зв’язку з цим протягом ХІХ ст. на землях Наддніпрянщини й Наддністрянщини існували дві правописні системи: 1) етимологічна (правопис М.Максимовича, “ярижка”) та 2) фонетична (правопис О.Павловського, видавців альманаху “Русалка Дністрова”, “кулішівка”, “желехівка”, “драгоманівка”).

Становленню правописної системи української літературної мови сприяв фонетичний правопис – “кулішівка” на Східній Україні та “желехівка” – на Західній Україні. Елементи цих правописів наявні в орфографії Трохима Зіньківського. Епістолярій письменника, його граматика, рецензії на граматику В.Науменка та на переклад П.Ніщинського “Одіссеї” Гомера, рукописи художніх творів свідчать про наукові підходи дослідника до унормування українського правопису, а також про те, що він надавав перевагу фонетичному принципу, який разом з морфологічним становить основу сучасної української орфографії.

Фонетичний принцип має специфічні особливості реалізації голосних і приголосних у рукописних джерелах Трохима Зіньківського.

Було виявлено такі особливості відповідності / невідповідності вживання голосних нормам сучасної української літературної мови:

1) графема а вживається в займеннику жаден за етимологічним правописом;

2) графема о є характерною для давніх суфіксів -ова, -оват: столовався, здивовало, маловатий, виноватий; на місці сучасного префікса ді- наявний давній до-: дождався;

3) голосний [е] на початку слова та в новоутвореному закритому складі має варіантне відтворення через е, э та к:экзамену, екзамену (за фонетичним правописом П.Куліша), втккли (за етимологічним правописом М.Максимовича). У матеріалах за 1890 – 1891 рр. уже простежується тенденція до нормативного вживання е: елегією, екзамени;

4) голосний [и] після літер на позначення зубних, шиплячих та [р] передавався буквою ы: Ганны, полышыв, открытья, що було характерним для етимологічного правопису. Натомість у матеріалах за 1889 – 1890 рр. написання и відповідає сучасній нормі: скінчивши, вживати;

5) голосний [і] позначався варіантами і, и, Ы, Ф, j: трФшки, кЫтъ (за етимологічним правописом), інших, инших, jюля (за фонетичним правописом);

6) силабограми я, ю, є та ї, буквосполучення йо, ьо в Трохима Зіньківського передано по-різному: фму, слфзи (за правописом М.Максимовича), всіого, іому (за правописом О.Павловського), сподіватисjа, зробльать, будовоjу, здаjетьця, Исакиjівськім, jому (за “драгоманівкою”), моему, іх, ёму, сёгодні (за “кулішівкою”). Переважають форми, що відповідають нормам сучасної української літературної мови: осьміяти, знаю, жалує, їх, йому, сьогодні.

Отже, система знаків для вокалізму у творах Трохима Зіньківського свідчить про пошуки автора адекватної до вимови передачі звуків на письмі.

У системі консонантизму проаналізовано особливості функціонування звука [ф], звукосполучення [шч], асимілятивно-дисимілятивні процеси, характерні для творів Трохима Зіньківського:

1) звук [ф] позначався варіантами хв,, ф, т, п: Хведір, едор і Федір, ритми і рифми, Осип і Jосиф;

2) звукосполучення [шч] має варіантне відтворення через шч і щ: шчо і що, шче і ще (варіанти наявні в “кулішівці”).

В епістолярію письменника численні приклади засвідчують характерне для фонетики й орфоепії середньонаддніпрянських говорів явище прогресивної асиміляції:

1) середньоязикового [j] губним [м], що зумовило появу передньоязикового [н]: мняч, намняв, мняка;

2) щілинного зімкненим: [нш]>[нч]: менченький; [дш]>[дч]: гладчий, гладченький, швидче; [пш]>[пч]: кріпчий; [т'с']>[т?ц?]: здаєтьця, близитьця.

На письмі відбито регресивну асиміляцію приголосних:

1) за глухістю: а) [гк]>[хк]: лехко. Зафіксовано й сучасний нормативний варіант написання легкий; б) [гш]>[хш]: лехше. Хоча вживається й варіант легше; в) асиміляція дзвінких у прийменнику-префіксі: дзвінкий [з] у прийменнику з- та префіксі роз- перед глухим приголосним асимілювався до [с]: с півсотні, с котрих, ростягнув, роскішно. Переважає написання, що відповідає нормам сучасної української літературної мови: розпуста, розкажи, розповідь, розсердьсь; зміна [д] на [т] у прийменнику-префіксі од (од-) перед глухими: от служби, от плода, отпуску, але префікс від- / од-. Зокрема, у листах за 1886 р. поширений од-: одповіді, одсилати один раз зафіксовано від-: відповісти.
З 1889 р. написання від- є вже сталим: відмовив, відписати – 1889 р., відшукав, відповіді – 1891 р.;

2) за місцем і способом творення: а) асиміляція зімкненого чистого [т?] щілинним [с?] (-ться), що дає [цґ:]: відрізняjецця. Різні види передачі сполучення -ться зафіксовано в листах за 1886–1888 рр. та в граматиці письменника: носицьця (за правописом О.Павловського): відрізняjецця (за “кулішівкою”), знаjдуця (за “желехівкою”). У Трохима Зіньківського переважає написання -ться, що усталилося в сучасній українській літературній мові як нормативне: здається, почнеться, збудеться; б) асиміляція зімкненого чистого [т] африкатою [ч] спричиняється до виникнення африкати [ч:] (на письмі чч): браччика; в) асиміляція шиплячого [ш] свистячим [с?] сприяє утворенню довгого свистячого [с?:] (на письмі сс): діждесся, згодисся, догадаесся, але догадаєшся. Варіантна передача дієслівних форм на -шся через -шся і -сся характерна для правопису П.Куліша;

3) за м’якістю: пом’якшення зубних пояснюється впливом “кулішівки”: засьміецця, по людські, зьвір.

Процес дисиміляції приголосних у рукописах Трохима Зіньківського зафіксовано в групі [чн]: соняшний, смашно, безпешно. Разом з тим наявна й варіантна передача: безпечно, небезпечні, що свідчить про неусталеність наприкінці ХІХ ст. передачі сполучення [чн]. Тенденція до заступлення фонеми /ч/ фонемою /ш/ у двофонемній сполуці /чн/ характерна для багатьох українських говірок.

У досліджуваному матеріалі засвідчено хитання у вживанні великої літери в назвах народів і місяців: Украінсьтва, Украjінці, из росиян, українець, українцьам, в місяці Лютім, від 1 Серпня по 1 Грудня, з листопаду.

Отже, правописна система Трохима Зіньківського відображає живомовні фонетичні процеси й характеризується варіантністю. Звукові модифікації приголосних фонем та їх графічне вираження залежать від історичного розвитку мови та діалектного впливу. Графічна практика письменника засвідчує неусталеність правил написання великої літери в українській мові наприкінці ХІХ ст.

Третій розділ “Відображення лексичних норм другої половини
ХІХ століття в художній та епістолярній спадщині Трохима Зіньківського” присвячено розгляду спеціальної лексики, зафіксованої в мовній практиці письменника Трохима Зіньківського. Здійснено стилістичну та темпоральну класифікацію пасивної, стилістично маркованої лексики та описано процеси трансформації фразеологічних одиниць.

Загальні тенденції унормування лексичного ладу проілюстровано на прикладах 340 лексем (див. табл. 1):

Таблиця 1

Таксономія спеціальної та стилістично маркованої лексики

Спеціальна лексика | Пасивна лексика | Стилістично маркована лексика | Аутована лексика

98 (29%) | 141 (42%) | 93 (27%) | 8 (2%)

наукова термінологія

74 (76%) | суспільно-політична лексика

15 (15%) | професійна лексика

9 (9%) | архаїзми

80 (57%) | історизми

61 (43%) |

діалектизми

31 (33%) | розмовна лексика

39 (42%) | рідковживана лексика

23 (25%)–

У результаті аналізу було встановлено, що лексикон творів Трохима Зіньківського демонструє тенденцію до нормативності, зокрема терміни, наявні у творах письменника (13 мовознавчих (19%), 31 літературознавчий (41%)), здебільшого зареєстровані в сучасних термінологічних словниках (35 лексем – 78%). Зафіксовано терміни в автентичному написанні, зокрема латинському
(27 лексем – 36%) та російському (3 лексеми – 4%): fragmenta, plur genit, plur nominat, participi, adjectiva, предлог, глагол, придаточное. В активному словнику Трохима Зіньківського виявилися ті суспільно-політичні лексеми, що відображали національний рух в Україні, як-от: нація, національність, українофільство, москвофільство, націоналізм, шовінізм, сепаратизм. Трохим Зіньківський використовує військову лексику: назви військових рангів, посад (москаль, підпоручик, субалтерн, унтер-цер), назви форменного одягу (сурдут).

Проаналізовано лексичні одиниці, які належать до пасивного словника, зокрема архаїзми та історизми, а також діалектизми, рідковживані та розмовні лексеми.

Виділено й описано шість тематичних груп стилістичних архаїзмів й історизмів:

1) марковані старослов’янізми (16 одиниць): багряниця, звада, миротворецъ, злоба;

2) топоніми (14 одиниць): Кривська Земля (Біла Русь) та Руська (Київська), Суздалсько-московська Русь, Слобода;

3) хрононіми (9 одиниць): Просинець (потім Січень), март – Сухий, Апрель – Березол, Май – Травный, іюнь – Идон, Август – Зарев, Сентябрь – Рюен, Декабрь – Студний;

4) теоніми (3 одиниці): Чорнобог – був богом зла у словян /.../ між добрими славився Святовит. На Русі бог веселощів і ладу, згоди, звався Ладо;

5) назви грошових одиниць та міронімів (6 одиниць): гривна, шляги, або шеляги, 20 ногат або з 50 різаній, а 2 різані складались в 1 куну;

6) назви обрядових реалій (2 одиниці): Деякі жінки лили сльози в маленькі посудинки, що звалися плачевними. Тризна у деяких словян звалась іще стравою.

Виділено й описано десять тематичних груп темпоральних архаїзмів та історизмів:

1) соматизм: шульга;

2) антропоніми (34 одиниці, з яких 21 патронім, 1 матронім, 10 андронімів): Збродня, Непитайленко, суддя – судденко (син судді), кравець – кравченко, гетьман – гетьманич і гетьманенко, суддівна, попівна, шинкарівна, Андрій Хведорин, судиха, диякониха;

3) агентиви (11 одиниць): мореход, письмак, пііта, письмовник;

4) етноніми (13 одиниць): есто-латиші, ногайці, остзейські німці;

5) соціоніми й політоніми (11 одиниць): підданець, земство;

6) історизми на позначення засобів пересування, торговельної справи
(5 одиниць): паровиця, мажа, валка, чинш, оранда;

7) назви грошових одиниць (4 одиниці): шаг, таляр, червонець;

8) назви лінійних і шляхових мір (5 одиниць): гони, десятина, сажень;

9) хрононіми – архаїчні назви місяців (4 одиниці): студень (січень), марець (березень), цвітень (квітень), червець;

10) назви одягу, взуття та їх елементів (3 одиниці): очіпок, черес, корки.

Стилістично маркована лексика, наявна у творах Трохима Зіньківського, зафіксована у “Словнику української мови” в 11 томах з ремарками “діалектне” (31 одиниця – 31%): хустя, вдяка, шопа; “розмовне” (39 одиниць – 42%): розбір, дітвак; “рідковживане” (23 одиниці – 25%): гайно, гоїти, спочуття. Вісім лексем (кубушка, прилога, жінощини) аутувалися у літературній мові в ХХ ст: вони відсутні у “Словнику української мови” в 11 томах та “Великому тлумачному словнику сучасної української мови”, проте наявні в словниках ХІХ ст. (“Словарі російсько-українському” М.Уманця і А.Спілки, “Словнику української мови” П.Білецького-Носенка, “Словарі української мови” за редакцією Б.Грінченка).

У мовно-художній практиці Трохима Зіньківського виявлено
81 фразеологічну номінацію, джерелами яких є вислови книжного походження
(39 одиниць – 48%): цілу Одісею витримав; хай їх Бог судити ме; при сьвітлі петербурского “вікна”; усного розмовного мовлення (42 одиниці – 52%):
Як неділя то й сорочка біла; Хто в п’ятницю засьміецця, той в неділю буде плакати.

Проаналізовано фразеологізми, що зазнали структурно-семантичної та лексичної трансформацій, зокрема: лексичної заміни одного компонента іншим: зажива слави (у “Фразеологічному словнику української мови” (ФСУМ): “Мати славу”); пошитись в Шекспіра (у ФСУМ: “Пошитися (убратися, записатися) в дурні”); поширення: губу закопилить вище носа (у ФСУМ:“копилити/закопилити губу”) та звуження фразеологізму: Починати з альфи (у ФСУМ: “Від альфи до омеги”); контамінації: Досі з цензури нема ні слуху ні послухання – думаю що й поки бабак або рак свисне – то не діждатись (У ФСУМ: “Як бабак свисне”;
“Як рак свисне”).

Автор послуговується фразеологізмами з лексичними (доля спостигла
(у ФСУМ: “Доля випала”); хвортуна посприяла (у ФСУМ: “Фортуна посміхнулася”)) та граматичними варіантами (В’ одних словах (у ФСУМ: “Одним словом; одне слово”)), а також оказіональними фраземами: гасителів української волї, Петра та Катерини; набратися ідей з чужого городу.

Отже, здійснена в дисертації класифікація лексико-фразеологічних одиниць з художніх та епістолярних текстів Трохима Зіньківського дозволила системно уявити факти історії й культури мови, з’ясувати еволюційні процеси лексики пасивного вжитку, а також простежити тенденції до усталення лексичної норми української літературної мови.

У четвертому розділі “Загальні тенденції унормування граматичних явищ у мовній творчості Трохима Зіньківського” досліджуються шляхи унормування частиномовних граматичних категорій і форм та виявляються особливості синтаксичних норм у мовній практиці письменника.

У творах Трохима Зіньківського зафіксовано переважно ті самі граматичні форми різних частин мови, які властиві й сучасній українській літературній мові. Разом з тим виявлено нечисленні ненормативи, що становлять морфологічні паралелі до сучасних форм, серед яких:

1) неусталеність у розрізненні родових форм: а) чоловічо-жіночого: прислати з Уманя і ця Умань; б) жіночо-середнього: не кажу о фізичним тільки житті, а беру жизнь повну;

2) перегрупування іменників за родами: а) уживання чоловічого роду замість жіночого: по такому адресові; б) уживання жіночого роду замість чоловічого: далека Сибір;

3) використання застарілих форм іменників: життє, на совісти, за смертею;

4) уживання коротких форм прикметників: старъ, ладень;

5) непослідовне розрізнення основ м’якої і твердої групи прикметників: народній, жонатіх, житного, недавний;

6) уживання форм ступенів порівняння прикметників: самий легкий, самі тяжчі, найхороший, найщолютий;

7) функціонування діалектних форм власне кількісних (йіден, пьтерма, сорока) та дробових числівників (півтретя, півчварта, півпьята), прислівників (тута і тутки), займенників (азъ, ню, тее, ся, тіми), дієслів (плодю, не виходе, роблють).

У досліджуваних текстах зафіксовано синтаксичні конструкції, які відрізняються від сучасних нормативних:

1) синтаксичні моделі предикативних центрів:

а) з підметом в структурі дієприслівникового звороту: Злетївши орел з високої скелі, вхопив ягня. Це явище характерне для раннього періоду розвитку української літературної мови. Однак у письменника простежується тенденція до унормування синтаксичних конструкцій, коли підмет перебуває поза межами звороту: /…/ відказав той, подивувавшись тут же на веселий та щасливий вид дівочий;

б) зі складеним підметом, вираженим словосполученням іменника й неозначено-кількісного числівника у формі родового відмінка: Було синів скількох в Семена Гречки. Паралельно представлені конструкції, які в українській мові є нормативними: /…/ бо вже два тижні минули и ні Духа;

в) з пропущеною зв’язкою “бути” в теперішньому часі, що є специфічною “галицькою рисою” і постали “відповідно до аналогічних синтаксичних зворотів польської мови”: Він там нотарем, а книгарню продав;

г) з дієсловом-зв’язкою “бути” в теперішньому часі, що властиві говіркам південно-західного наріччя: Чи не есть моя любов до тебе безьосновною;

2) прийменникові словосполучення: Він був не високий і к строю не годився; Дїло було в початку жовтня; по геометріи; о житті; по правилу. Проте переважають конструкції, які в сучасній українській літературній мові усталилися як нормативні: из математики; про твої вірші; за політикою;

3) синтаксичні одиниці з сурядним сполучником а між однорідними членами речення: котрим здаєцця, нїби вони ще не живуть, але мають жити тілки. Як скінчать те, а те, здобудуть те, а те…

Синтаксичні конструкції в мові творів Трохима Зіньківського відбивають особливості синтаксису української літературної мови другої половини ХІХ ст. Наявність варіантних конструкцій засвідчує неусталеність синтаксичної норми літературної мови зазначеного періоду.

ВИСНОВКИ

1. Прескриптивно-лінгвальні засади українського правопису ХІХ ст. полягають в унормовуванні мови (правопис, лексика), створенні нових граматик, у яких поєднується описовість і нормативність на основі аксіологічного ставлення людини до мови.

2. Літературні норми української мови другої половини ХІХ ст. формувалися в умовах зростання національної самосвідомості, утвердження самобутності української культури, літератури, відстоювання прав українців на друковане, писемне слово. На процес літературно-мовного нормування впливали позамовні (екстралінгвальні) та внутрішньомовні (інтралінгвальні) чинники. Позамовні детерміновані конкретно-історичними умовами функціонування літературної мови в суспільстві; внутрішньомовні визначаються специфікою системи й структури самої мови.

3. Про рівень розвитку літературної мови в певний історичний період свідчить мовна практика учасників літературно-мовного процесу. Виробленню писемно-літературних мовних норм своєю художньою й науковою творчістю сприяло чимало культурних діячів, важливе місце серед яких посідав Трохим Зіньківський – письменник, перекладач, публіцист, етнограф, мовознавець, лексикограф, військовий юрист. Укладаючи словники, граматики, довідники з української мови, Трохим Зіньківський орієнтувався у своїй нормалізаторській діяльності на пріоритет культурно-історичних чинників, на мовну практику авторитетних письменників, на мовні традиції. Трохим Зіньківський у полеміці з українофобами відстоював право української мови на повноцінне функціонування. Його дискусії з українськими письменниками були спрямовані на вироблення й закріплення лексичних, граматичних, орфографічних норм.

4. Протягом ХІХ ст. на землях Наддніпрянщини й Наддністрянщини існували правописні системи, засновані на двох відмінних принципах:
1) етимологічному та 2) фонетичному. Правописна практика Трохима Зіньківського свідчить про пошуки способів передачі живого мовлення на письмі й указує на те, що він надавав перевагу фонетичному принципу правопису. Особливістю правописної системи Трохима Зіньківського є той факт, що його епістолярій, художні, публіцистичні твори, окремі мовознавчі екскурси послідовно демонструють тенденцію до унормування тих мовних явищ, які в ХІХ ст. були предметом постійних дискусій. Так, актуалізація питань про позначення на письмі сполучень звуків [йа], [йу], [йе], [йі], [шч], уживання літер п, х, к в давнозапозичених іменах грецького походження та графеми ф у запозиченнях-термінах свідчить не тільки про обґрунтованість мовознавчих уподобань Трохима Зіньківського та залучення ним значного матеріалу для аналізу явищ мови, а й про вплив цих суджень письменника на мовну практику кінця ХІХ ст., що спричинило до унормованого вживання силабограм я, ю, є та літери ф.

5. Обстоюючи принципи фонетичного правопису, Трохим Зіньківський пропонує графічні знаки, здатні передати звуки, утворювані внаслідок асимілятивних чи дисимілятивних змін приголосних. Зафіксоване у творчості письменника різне оформлення сполучення -ться в дієсловах (-цця, -ця,
-ться) було типовим для ХІХ ст.: непослідовність щодо графічного відбиття етимологічного -ться виявляється й у правописі О.Павловського, П.Куліша,
в альманасі “Русалка Дністрова”, у правописі Є.Желехівського тощо. Однак позиція вченого про доцільність написання -ться в цих формах, незважаючи на вимову [ц?ц?] (возицьця), свідчить про виважений підхід письменника в запровадженні фонетичного принципу правопису та його широку мовну ерудицію.

6. У друкованих творах Трохима Зіньківського, а також у його епістолярію трапляються випадки використання графічних знаків, пропонованих авторами різних правописних систем, що функціонували на той час. Це свідчить, по-перше, про вплив позамовних чинників на письменника як учасника мовного процесу,
а по-друге – про пошуки Трохима Зіньківського в галузі української графіки.

7. Для словникового складу досліджуваних текстів Трохима Зіньківського характерні тенденції, що визначають розвиток лексики української літературної мови кінця ХІХ ст. Серед зафіксованих лексичних одиниць (проаналізовано
340 лексем) виявлено лексику спеціального вживання (98 лексем – 29%), суспільно-політичну (15 лексем – 15%) та професійну (9 лексем – 9%), а також проаналізовано дві групи історизмів (61 лексема – 43%) і архаїзмів (80 лексем – 57%), які перебувають поза основним лексичним фондом, – 1) стилістичні й
2) темпоральні.

З-поміж стилістичних архаїзмів та історизмів описано шість тематичних груп на позначення маркованих старослов’янізмів, топонімів, хрононімів, теонімів, міронімів, назв грошових одиниць та обрядових реалій. Темпоральні архаїзми й історизми відрізняються ширшим уживанням, ніж стилістичні, що дало змогу виділити десять тематичних груп. Засвідчено 93 лексеми (27%), широко вживані в ХІХ ст. (у творах Трохима Зіньківського, “Словнику української мови” П.Білецького-Носенка, “Словарі російсько-українському” М.Уманця і А.Спілки, “Словарі української мови” за редакцією Б.Грінченка). Вони ввійшли до “Словника української мови” в 11 томах із стилістичними ремарками: “розмовне”, “рідковживане”, “діалектне”.

Здійснена в дисертації класифікація лексем за лексико-стилістичним принципом дозволила простежити динаміку слововживання, з’ясувати еволюційні процеси архаїзації досліджуваних номінацій.

8. Фразеологічний склад художніх, публіцистичних творів та епістолярію Трохима Зіньківського чітко відбиває процеси структурно-семантичної трансформації фразем, зокрема лексичну заміну компонентів словами вільного вжитку, поширення та звуження складу фразеологізмів, контамінацію. Крім лексичної трансформації, зафіксовано компонентну варіативність, особливістю якої є синонімічна заміна складників фразеологічних одиниць.

Така кількісно-якісна характеристика лексичного й фразеологічного матеріалу продемонструвала еволюційні зміни в словниковому складі української мови кінця ХІХ ст. та особливості його унормування.

9. Аналіз мовної практики Трохима Зіньківського на морфологічному рівні засвідчує вживання традиційних граматичних форм, властивих системі сучасної української літературної мови.

Разом з тим зафіксовано такі іменникові форми, що зазнали перегрупування за родовою ознакою в сучасній українській мові; серед прикметникових граматичних категорій і форм, порівняно із сучасною українською літературною мовою, наявні відхилення у вживанні: 1) коротких форм прикметників;
2) нестягнених форм; 3) прикметників твердої групи, що відмінюється за зразком м’якої; 4) форм ступенів порівняння, зокрема найвищого.

Виявлені архаїчні граматичні форми вживаються як морфологічні паралелі до кодифікованих у сучасній українській мові форм.

10. Синтаксичні особливості художньої прози Трохима Зіньківського відображають процес демократизації синтаксичних літературних норм. Оскільки на кінець ХІХ ст. граматична будова української літературної мови усталилася, майстри слова прагнули до урізноманітнення синтаксису словосполучень і речень. У художніх текстах визначено конструкції, застарілі з погляду сучасної української літературної мови. У творах письменника вони функціонують паралельно з тими, що пізніше усталилися як нормативні.

11. Мовознавчі погляди Трохима Зіньківського, висловлені ним в українській граматиці, у рецензіях на відомі мовознавчі праці щодо конкретних питань правопису та вживання форм, не завжди узгоджуються з практикою уживання їх у художніх творах, епістолярію, проте лінгвістичне обґрунтування нерідко демонструє виважену позицію письменника щодо питань, які активно обговорювалися під час дискусії кінця ХІХ ст.

12. Мовнореформаторська діяльність Трохима Зіньківського засвідчує поєднання в одній особі письменника-практика й лінгвіста-нормалізатора, що зумовило застосування дескриптивного й прескриптивного підходів до аналізу досліджуваних мовних явищ. Вивчаючи творчу спадщину Трохима Зіньківського як пам’ятку доби, простежуємо динаміку становлення літературних норм української мови.

Дослідження мовної практики Трохима Зіньківського відкриває перспективу вивчення внеску письменників Півдня України в усталення української літературної мови.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Школа Г.М. Порівняння та їх стилістична функція в оповіданнях “Сон” і “Кудою йти?” Трохима Зіньківського // Нові підходи до філології у вищій школі: Зб. наук. пр. – К., 1994. – С. 23-25.

2. Школа Г.М. Антропоніми в творчій спадщині Трохима Зіньківського // Питання сучасної ономастики: Статті та тези за матер. конф. – Д., 1997. –
С. 196-197.

3. Школа Г.М. Роль синонімів у творах Трохима Зіньківського //Актуальні проблеми слов’янської філології: Міжвуз. зб. наук. ст. – Вип. 3. – К.; Бердянськ, 1997. – С. 224-230.

4. Школа Г.М. Мовознавчі проблеми в творах Трохима Зіньківського // Суспільствознавчі науки і відродження нації. – Луцьк, 1997. – С. 24-30.

5. Школа Г.М. Граматична будова мови творів Трохима Зіньківського // Ономастика і апелятиви. – Вип. 5. – Д.: ДДУ, 1999. – С. 113-121.

6. Школа Г.М. Фонетичні особливості мови творів Трохима Зіньківського // Мови й культура народів Приазов’я: Зб. наук. пр. Бердянського держ. пед. ін-ту
ім. П.Д.Осипенко. – Бердянськ, 1999. – С. 56-61.

7. Школа Г.М. До проблеми творчих взаємин Б.Грінченка та Т.Зіньківського (на матеріалі листування письменників) // Вісн. Луганського держ. пед. ун-ту
ім. Тараса Шевченка: Філол. науки. – 1999. – № 7. – С. 37-39.

8. Школа Г.М. Фонетичний принцип як основа правопису Трохима Зіньківського // Проблеми семантики слова, речення та тексту. – Вип. 3. –
Зб. наук. ст. – К.: КДЛУ, 2000. – С. 324-330.

9. Школа Г.М. Роль Трохима Зіньківського у становленні норм української літературної мови // Актуальні проблеми слов’янської філології: Міжвуз. зб. наук. ст.: Лінгвістика і літературознавство. – Вип. 7. – К.: Знання України, 2002. – С. 19-24.

10. Школа Г.М. Синтаксичні особливості мови творів Трохима Зіньківського // Актуальні проблеми слов’янської філології: Міжвуз. зб. наук. ст. – Вип. 8. – К.: Знання України, 2003. – С. 163-172.

11. Школа Г.М. Становлення норм вимови голосних та приголосних української літературної мови у ІІ половині ХІХ століття (на основі