ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ В.Н. КАРАЗІНА

СІНЯВІНА ЛАРИСА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 821.161.1 – 3.Мельников.09

КОМПОЗИЦІЙНО-ОПОВІДНА ОРГАНІЗАЦІЯ РОМАНУ

П. І. МЕЛЬНИКОВА-ПЕЧЕРСЬКОГО “В ЛЕСАХ”

10.01.02 – російська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Харків-2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті

імені В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Піддубна Ріта Микитівна,

Харківський національний університет

імені В.Н. Каразіна, професор кафедри

історії російської літератури

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Чорний Ігор Віталійович,

Харківський національний університет

внутрішніх справ, професор кафедри історії

державності України та українознавства

кандидат філологічних наук,

Івакіна Ірина Василівна,

Харківський гуманітарний університет

“Народна українська академія”, старший

викладач кафедри українознавства

Захист відбудеться 13 червня 2007 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К . . Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, ауд. 2-37.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного універститету імені В. Н. Каразіна (61077, м. Харків, площа Свободи, ).

Автореферат розісланий “ 4 ” травня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Гноєва Н. І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Особливе місце в російській літературі другої половини XIX століття займають твори П.І. Мельникова. Письменник розробляв свою тему, він завжди мав власні світоглядні погляди, часто перебуваючи в опозиції до суспільно-літературних тенденцій свого часу. Яскраво виражені ідеологічні розбіжності з революційними демократами в складній суспільно-політичній обстановці 1860–70-х років призвели до того, що творчість П.I. Мельникова не привернула уваги літературної критики, а його романи “В лесах” і “На горах”, що публікувалися частинами впродовж 13 років, не були сприйняті як цілісне літературне явище і критичних відгуків не отримали.

Хоча сучасники не високо оцінили художні якості роману “В лесах”, проте вважали П.І. Мельникова колоритним і видатним письменником-етнографом (О.М. Пипін, О.М. Скабічевський, С.П. Венгеров). Лише через двадцять п'ять років після смерті письменника О.О. Ізмайлов побачив у ньому великого художника і відзначив художню об'єктивність, оповідну (рос. “повествовательную”) неупередженість, глибоке проникнення в психологію людей, епічність його романів. Проте проблематика, сюжетно-композиційна організація, поетика роману “В лесах” залишалися поза увагою літературознавців.

Інтерес до творчості П.І. Мельникова значно посилився в радянському літературознавстві. Велику частину досліджень радянського періоду складали вступні статті І.С. Єжова, М.П. Єрьоміна, Ф.М. Левіна до окремих видань творів письменника. Науковці розглядали проблематику творів з урахуванням тогочасних суспільно-політичних уявлень. Виняток становить дослідження Г.В. Виноградова (1936), присвячене з'ясуванню фольклорних джерел роману “В лесах”. У 1970-і роки з'явилися роботи, в яких були розглянуті різні питання: особливості сюжетно-композиційної організації роману (В.О. Володіна, Л.М. Лотман), використовування фольклору як джерела художніх засобів і сюжетів дилогії (В.Ф. Соколова, Д.О. Марков, В.О. Володіна), функції “авторських відступів” (В.О. Володіна, Л.М. Лотман), розглядалася розповідна (рос. “сказовая”) манера оповіді (Г.С. Виноградов, В.Ф. Соколова, Л.М. Лотман, З.І. Власова, Л.О. Аннинський). І лише у 1980–90-і роки з'явилися праці, автори яких досліджували питання поетики дилогії. Предметом розгляду стали стилі “побутової поведінки героїв” (С. В. Шешунова), пам'ять персонажів і віддзеркалення спогадів у тексті (І.В. Мотеюнайте), деякі риси стилю і структури романів (Л.О. Аннинський). Проте жоден аспект поетики не було розглянуто вичерпно, а цілісна структура роману “В лесах” не стала предметом спеціального аналізу. Таким чином, актуальність теми даної дисертації зумовлена необхідністю всебічного аналізу роману П.I. Мельникова “В лесах” – одного із самобутніх творів російської літератури 1870-х років.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідницької роботи кафедри історії російської літератури Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна і пов'язана з основним напрямом її роботи над комплексною науковою темою “Проблеми методу, поетики і жанру російської літератури XIX–XX століть”.

Мета дослідження – визначити специфіку оповідної і композиційної організації роману П.І. Мельникова “В лесах”, з'ясувати природу його цілісності та визначити місце і роль твору в процесі становлення жанру роману другої половини XIX та першої половини ХХ століть.

Поставлена мета передбачає вирішення таких завдань: –

виявити типи суб'єктів оповіді роману;–

визначити модифікації розповіді і їхні функції в романі;–

дослідити багатошаровість оповідної структури твору;–

схарактеризувати типи діалогу в романі;–

дослідити сюжетно-композиційну організацію роману:–

з'ясувати роль принципу “світового древа” в структурі твору;–

визначити функції міфу творіння в структурі роману;–

дослідити хронотоп твору з метою визначення його жанрової своєрідності.

Об'єктом дослідження є роман П. І. Мельникова “В лесах”.

Предмет дослідження – оповідна, сюжетно-композиційна і просторово-часова структура роману.

Специфіка мети й завдань роботи, визначених з урахуванням предмета дослідження зумовила використання методу цілісного аналізу літературного твору, порівняльно-історичного, наративного і міфопоетичного методів.

Теоретико-методологічною основою дослідження стали роботи вітчизняних і зарубіжних вчених з проблем поетики: праці М.М. Бахтіна, В.В. Виноградова, Є.Г. Мущенка, В.П. Скобелєва, Л.Є. Кройчика, в яких розробляється теорія “розповіді”, праці Н.Д. Тамарченка, Л.С. Левітан, Л.М. Цилевича, В.Є. Халізєва, В.В. Кожинова, Б.А. Успенського, О.П. Чудакова про категорії “сюжет” та “композиція”, роботи Н.О. Кожевникової, В. Шміда про типи оповіді. Використано також окремі положення праць Є.М. Мелетинського, Ю.М. Лотмана, В.М. Топорова, З.Г. Мінц, присвячені теорії символу і міфу.

Наукова новизна результатів дослідження зумовлена тим, що:–

вперше проведено комплексний аналіз оповідної, сюжетно-композиційної і просторово-часової організації роману; –

проаналізовано такі розповідні модифікації, як розповіді-перекази про історію народу та старообрядництва; розповіді-легенди і розповіді про обрядові святкування; розповідні характеристики персонажів і їхні функції. Визначено, що розповідний дискурс виконує важливу “кодуючу” функцію і утворює кільцеве обрамлення оповіді; –

розглянуто різноманіття типів оповіді та їхнє поєднання один з одним. Показано, що для оповідної організації роману властива багатошаровість, а суб'єкт оповіді має багато різновидів. Продемонстровано, що суб’єктивація оповіді зумовлює своєрідне багатоголосся твору;–

виявлено такі типи діалогів, як побутові діалоги, сцени-скандали та великі сцени, а також драматичні психологічні діалоги та визначена їхня роль в композиції роману;–

вперше вичленувано різні суб'єкти оповіді (фольклорний розповідач, розповідач, оповідач, “всезнаючий оповідач”, оповідач-спостерігач, світський хронікер), досліджено їхню своєрідність і функції;–

вперше показано особливості функціонування міфу творіння і принципу “світового древа” в структурі роману; –

виявлено специфіку хронотопу, що полягає в синтезі історичного, етнографічного, авантюрного, фольклорно-міфологічного часу;–

показано, що основним принципом композиції є багатошаровість усіх її рівнів;–

зазначені особливості композиційно-оповідної організації “В лесах” зумовили своєрідність його жанрової структури, в якій синтезуються елементи історичного, етнографічного, авантюрного роману і в якій значну роль відіграє міфопоетика;–

уточнено місце і роль роману “В лесах” в літературному процесі становлення жанру роману як передвісника новоселянської та неоміфологічної прози XX століття.

Теоретичне і практичне значення. Дослідження суттєво уточнює уявлення про структурно-семантичну цілісність роману П.І. Мельникова “В лесах” та про його місце і роль в літературному процесі другої половини XIX – початку ХХ ст. Матеріали і висновки дослідження можуть бути використані у вузівських курсах історії російської літератури другої половини XIX століття, у спецкурсах і спецсемінарах, а також при подальшому дослідженні творчості П.І. Мельникова.

Апробація отриманих результатів. Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри історії російської літератури Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Основні положення дослідження було викладено на міжнародній науковій конференції “Традиції Харківської лінгвістичної школи у світлі актуальних проблем сучасної філології. До 200-річчя Харківського університету і філологічного факультету” (Харків, 2004), всеукраїнській науковій конференції “Література в контексті культури” (Дніпропетровськ, 2005), IV міжнародній науково-практичній конференції “Російська мова і література: проблеми вивчення і викладання в школі і вузі” (Київ, 2006), науковій конференції аспірантів філологічного факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна “Актуальні проблеми сучасної філології” (Харків, 2006).

Публікації. Результати дослідження викладено у чотирьох наукових статтях, три з яких опубліковано у фахових виданнях, ліцензованих ВАК України.

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури (158 позицій). Загальний обсяг роботи – 190 сторінок, з них 177 сторінок загального тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовано вибір теми роботи, її актуальність, сформульовано мету та завдання дослідження, визначено предмет, об’єкт та основні методи аналізу, висвітлено зв’язок дисертації з науковими програмами та планами, продемонстровано наукову новизну та практичну значущість отриманих результатів.

У першому розділі – “Історія і актуальні проблеми вивчення роману П.І. Мельникова-Печерського “В лесах”” – викладено наукові засади дослідження. Подано огляд критичної та наукової літератури з аналізованих питань, визначено стан вивчення проблеми; розроблено теоретичні аспекти та основні вихідні положення дисертації; схарактеризовано поняття і терміни, що використовуються в процесі аналізу. Розгляд складається з двох підрозділів.

У першому підрозділі – “Основні етапи вивчення прози П.І. Мельникова-Печерського” – зроблено огляд праць, присвячених творчості письменника. Публікація у 1852 році повісті “Красильниковы” відразу привернула увагу критиків і отримала найкращі відгуки (І.І. Панаєв), а його оповідання 1856–1857 років поставили П.І. Мельникова на одне з перших місць у літературі. Письменник став “обличителем № ” після М.Є. Салтикова-Щедріна і був схвально прийнятий революційними демократами (М.Г. Чернишевським, М.О. Добролюбовим, М.Є. Салтиковим-Щедріним). Однак через те, що письменник не поділяв їхніх революційних ідей, невдовзі він був забутий суспільно-ангажованою критикою. Про П.І. Мельникова заговорили лише після появи його романів “В лесах” (1874) та “На горах” (1881). Але публікація цих романів протягом тринадцяти років призвела до знищення їх цілісного сприйняття, відгуків у літературній критиці вони не мали. На межі XIX–XX століть романи були визначені як етнографічні (О.М. Пипін, С.П. Венгеров, О.М. Скабічевський). Тоді ж з’явились перші серйозні літературно-біографічні нариси, автори яких намагались розглянути романи як художні твори талановитого письменника (П.С. Усов (1897) О.О. Ізмайлов (1909)). П.С. Усов вивчав історію створення романів, О.О. Ізмайлова приваблювала різноманітність їхнього художнього світу та художня об’єктивність, врівноважена оповідна неупередженість автора.

Більшу частину досліджень радянських часів складають вступні статті до різних видань творів письменника (І.С. Єжов, М.П. Єрьомін, Ф.М. Левін). В окремих працях було відзначено децентралізований принцип розвитку сюжету в романах П.І. Мельникова (Ф.М. Левін, В.О. Володіна, М.П. Єрьомін, Л.М. Лотман). Вивчались фольклорно-міфологічні особливості роману “В лесах”, що розглядались як спосіб врівноважити трагедійність життя (Л.М. Лотман) або надати оповіді історичної достовірності (З.І. Власова). І лише у роботі Г.С. Виноградова (1936) було зроблене припущення про міфопоетичну основу роману, але дослідник звузив її рамки до любовних сюжетних ліній. Вчені відзначали розповідну манеру оповіді роману (М.М. Дунаєв, Л.М. Лотман, В.Ф. Соколова), однак цілісного аналізу оповідної структури зроблено не було.

У 1980–90-і роки з’явилися роботи, у яких досліджувалися питання поетики дилогії (С.В. Шешунова, І.В. Мотеюнайте, Л.О. Аннинський). На цьому тлі дуже цікавим є спостереження Л.О. Аннинського, який звернув увагу на “композиционные ярусы”, що роблять композицію романів схожою на “дерево, що безкінечно зростає”. Цікавим є зіставлення романів Ф.М. Достоєвського та дилогії П.І. Мельникова (Р. Піс). Літературознавець не виключає впливу роману “В лесах” на Ф.М. Достоєвського. Так, і в романі “Брати Карамазови”, і в романі “В лесах” багато сцен відбувається в монастирі, важливу роль відіграє образ “недостойного” батька. В обох романах центральні фігури, які мають певний релігійний авторитет, проповідують доктрину покори. Виділяючи “три слоя религиозности” у романі П. І. Мельникова, Р. Піс відзначає, що язичницький елемент має виразніше звучання завдяки ліричним відступам фольклорного характеру з детальними авторськими коментарями.

Таким чином, цілком очевидно, що твори П.І. Мельникова цікаві не тільки з етнографічного і історичного боку, але й вирізняються безумовними художніми якостями. Специфіка роману “В лесах” виявилася в жанровій структурі, що поєднує різні шари: романний тип оповіді, розповідь і стилізацію під усне мовлення, прикмети соціально-психологічного реалістичного роману, риси публіцистики і міфопоетики, які беруть свій початок у стародавніх міфах та фольклорі.

У другому підрозділі – “Теоретичні основи і продуктивні шляхи дослідження роману “В лесах”” – схарактеризовано методи вивчення творчості письменника в сучасному літературознавстві і викладено основні теоретичні засади, які стали підгрунтям аналізу роману “В лесах”: сучасні уявлення про поняття “розповідь”, “стилізація”, “сюжет”, “композиція”, “хронотоп”, “міфопоетика”, “жанр”.

Дослідження роману П.І. Мельникова потребує враховувати методику цілісного аналізу твору, розроблену В.В. Виноградовим, М.М. Гіршманом, В.М. Жирмунським, Б.О. Корманом, Ю.М. Лотманом, Д.С. Лихачовим, О.П. Чудаковим. На думку дослідників, категорія цілісності належить не тільки всьому естетичному об’єкту, але й кожній його значущій частині, яка несе на собі відбиток художнього світу твору. Тому дослідження роману передбачає аналіз оповідної структури, сюжетно-композиційної організації та хронотопу. При цьому сам аналіз треба проводити з метою подальшого синтезу, що дозволяє виявити специфіку і тип художньої цілісності (жанру) та авторську концепцію, втілену в романі П.І. Мельникова.

Аналіз художньої структури роману “В лесах” починається з вивчення його оповідної організації, в якій важливе місце займає розповідь. Огляд літератури показав, що вітчизняні та зарубіжні дослідники проблеми розповіді розглядали досить повно, але визначали це поняття по-різному (В.В. Виноградов, Б.М. Ейхенбаум, М.М. Бахтін, О.П. Чудаков, Є.Г. Мущенко, В.П. Скобелєв, Л.Є. Кройчик, В. Шмід). У нашій роботі розповідь визначена як тип оповіді, побудованої за принципом “чужого” усного мовлення розповідача, віддаленого від автора, якому притаманні власний стиль мовлення і система оцінювання.

Крім розповіді, літературознавці поставили питання про специфіку стилізації в романі “В лесах”. Вивченню сутності, засобів та функцій стилізації присвячено роботи Ю.М. Тинянова, М.М. Бахтіна, О.В. Алпатова. Науковці виділяють три типи стилізації. Ми приєднуємося до концепції, яка розглядає стилізацію під розповідь на рівні художньої мови та змістовної своєрідності фольклорних зразків. Під цим кутом зору розглядали роман Д.О. Марков, З.І. Власова І.В. Мотеюнайте. Від проблеми розповіді і стилізації не відокремлюється питання про фольклорно-міфологічну основу роману. Досліджуючи її, ми спираємося на сучасні уявлення про міф і міфологізм мистецтва, а також про неоміфологізм XX століття (Є.М. Мелетинський, С.С. Аверинцев).

Ще одним вектором дисертаційного дослідження є співвіднесення творчості П.І. Мельникова з літературою модернізму. Вироблення символістами принципів міфопоетики, її специфіка та функції всебічно розглядаються З.Г. Мінц, Г.І. Журавльовою, В.М. Топоровим та ін. Завдяки цим дослідникам сьогодні зрозуміло, що жанрова структура неоміфологічної прози вирізняється багаторівневістю та багатозначністю. На наш погляд, багаторівневий роман П.І. Мельникова саме й був серед тих творів, що започаткували формування нових жанрових структур.

При аналізі специфіки сюжетної та композиційної організації роману, ми врахували не тільки традиційні уявлення про “сюжет” як систему подій, відображених в творі (В.В. Кожинов, Н.Д. Тамарченко, В.Є. Халізєв, Л.С. Левитан, Л.М. Цилевич) але і сучасні дослідження цих аспектів, серед яких новітні погляди на сюжет як на мотивну структуру Б.М. Гаспарова та І.В. Силантьєва.

Основу сюжету художнього твору складають простір і час. Окрім цього, вони мають ще і жанроформуюче значення, а також забезпечують цілісне сприйняття художньої дійсності та організують композицію. Найбільш значущими для розгляду цього питання є концепції М.М. Бахтіна, В.М. Топорова, В.Є. Халізєва.

При осмисленні жанрової специфіки роману необхідно враховувати дослідження 1970–80-х років Д.С. Лихачова, М.М. Бахтіна, О.П. Чудакова, Г.М. Поспєлова, Ю.М. Тинянова, В.В. Кожинова, а також роботи 1990-х років С.С. Аверинцева, Н.Д. Тамарченка, В.Є. Халізєва.

У другому розділі – “Особливості оповідної організації роману П.І. Мельникова “В лесах ”” – розглянуто усі різновиди оповіді в романі.

У першому підрозділі – “Функції розповіді в оповідній структурі роману” –проаналізовано різновиди розповідних фрагментів та досліджено їхні функції в композиції роману. Доведено, що в жанровій структурі роману значне місце займають фрагменти, стилізовані під перекази і легенди. При розрізненні цих фольклорних жанрів ми орієнтувалися на концепцію С.Н. Азбелєва. На основі означених жанрів створюються їхні літературні еквіваленти, і такий тип прози став одним із головних в творчості М.Є. Салтикова-Щедріна, Л.М. Толстого, М.С. Лєскова, В.М. Гаршина, В.Г. Короленка. З огляду на тенденції розвитку літературних форм у другій половині XIX століття цілком закономірним для літературного процесу 1870–80-х років є звернення П.І. Мельникова до легенд та переказів, які в його романі набувають форми розповіді.

Розповідь у творі П.І. Мельникова не однорідна щодо тематики та структури. Можна виділити такі її різновиди, як розповіді-перекази з історії народу і старообрядництва, розповіді-легенди і розповіді про обрядові святкування, розповідні характеристики персонажів.

У розповідях-переказах про історію народу та старообрядництва фольклорний розповідач передає колективну думку про історію народу (розповідь про Верхове Заволжя і град Кітеж, розповіді-перекази про перші старообрядницькі поселення, про гробницю Софонтія, про “бар” і Улангер). Функцією цієї розповідної модифікації є розширення й занурення дії у глибину історії, яка для мешканців цього краю зовсім не означає забутого минулого.

Другу групу складають розповіді-легенди (розповіді про прихід Ярили, про любов Ярили до Матері Сирої Землі, про “відхід” Ярили) і розповіді про обрядові святкування (святкування Проводів, дня Івана Купали, Петрового дня, розповіді про весняні гуляння, про “обегание грядок” і грибні гуляння, про “окна, вадьи и чарусы”), в яких втілена колективна поетична свідомість (міфологічні уявлення народу про вічне життя). Висока поезія космогонічного міфу виразно протистоїть аскетичній прозі сучасного скитського життя і є його запереченням, а сама розповідна манера може вважатися знаком поетичного минулого, що збереглося в народній свідомості.

Третьою модифікацією є розповідні характеристики персонажів (розповіді про Никифора-вовка, історію життя Манефи, Сергія Колишкіна, Гаврилу Зальотова). Розповідна форма дозволяє надати яскраву характеристику і відтворити світосприймання героя. Визначені різні типи суб'єкта мови в розповіді. Суб'єктом мови у перших двох модифікаціях розповіді є неперсоніфікований фольклорний розповідач, історії якого стилізовані під переказ або легенду, в третій – розповідач, що веде розповідь від третьої особі. При переході одного типу розповіді до іншого відбувається зміна розповідача. Кінець розповіді завжди маркований формулами (“Так говорят за Волгой”, “Так мыслили старорусские люди о смене лета зимою и о начале огня” та ін.).

Визначено, що розповідний дискурс виконує важливу “кодуючу” функцію: він активізує універсально-міфологічну картину дійсності, пов'язану з історико-поетичним аспектом життя народу, і утворює кільцеве обрамлення оповіді.

У другому підрозділі – “Багатошаровість оповідної структури роману” –показано, що провідну роль в оповідній організації відіграють поєднання різних типів оповіді і діалогу, а ілюзія розповідності усього твору виникає за рахунок поступового переходу від однієї оповідної форми до іншої, що робить непомітним сам перехід.

На прикладі першого розділу роману, що відкривається розповіддю про Верхове Заволжя, продемонстровано, як висока розповідь у змістових частинах твору, що демонструють працьовитість заволжан, починає редукуватися, і до неї все більше і більше проникають власне оповідні елементи. Відбувається накладення розповіді на оповідь та їх поступове взаємопроникнення. У цьому виявилося “мистецтво переліку” письменника, яке посилює суб'єктивність оповіді. У наступній частині твору, присвяченій охайності заволжан, розповідні інтонації зовсім зникають. При цьому змінюється суб'єкт оповіді. Це вже не фольклорний розповідач, мова якого протяжна і фольклорно стилізована, а оповідач, що переймається чистотою заволзьких будинків.

Показано, що оповідь має складну багатошарову структуру і ведеться від третьої особи неперсоніфікованим оповідачем. У романі функціонує система суб'єктів оповіді. Змінюється ступінь обізнаності оповідача, найчастіше йому властиві риси всезнаючого оповідача, який не обмежує свого бачення і не відкриває витоків своїх знань. Він в будь-який час може перервати дію, щоб прокоментувати ті чи інші події (оповідь про багату трапезу в Красноярському скиті у XVI розділі першої частини перериває коментар-довідка оповідача про “дари”, що забезпечують багате життя у скитах). Іноді оповідач, навпаки, відзначає обмеженість своїх знань і повідомляє тільки те, що відомо будь-якому спостерігачеві (вторгнення оповідача в оповідь про Бояркіну обитель і “синодик” у III розділі четвертої частини). Інколи він одягає маску світського хронікера (у IV розділі другої частини протиставляється світле радісне відчуття, яким охоплені учасники хресного ходу в Казані, сніданку в міській думі та “зворушливій статті” про минулі свята).

Водночас у романі немало випадків, коли в коментар оповідача вплітаються суб'єктивні нотки, що характеризують не його тип мислення і мовлення, а персонажа, з яким пов'язаний коментар. У мову оповідача проникає слово персонажа у формі невласне-прямої мови (наприклад, у X розділі першої частини), яка перетікає у внутрішній монолог (наприклад, у VII розділі другої частини). При цьому зберігається експресивно-емоційне забарвлення голосів персонажів. Проте часто слово героя зазнає впливу слів оповідача і змінюється. Таким є внутрішній монолог у формі непрямої мови, в якому на відміну від невласне-прямої мови не зберігаються особливості фразеологізмів і експресія мови персонажів, а передається їх суть (наприклад, у III розділі першої частини). Такого роду фрагменти суб'єктивують романну оповідь і увиразнюють її своєрідне багатоголосся і драматичну напруженість. Разом з оповіддю в романі використовуються діалогічні сцени.

У третьому підрозділі – “Діалог в оповідній структурі роману” – виділено такі типи діалогів, як побутові діалоги, сцени-скандали, великі двопланові сцени і психологічні діалоги, визначено їхні функції. Побутових діалогів у романі достатньо багато (сцена продажу “волочек” в XV главі першої частини або розмова Манефи із старицями про скитське господарство у VIII розділі другої частини). Це несценічні діалоги, які відрізняються тональністю, конкретними темами, але, як правило, прояснюють ситуацію або намічають хід подальших дій.

Іншим різновидом діалогу є сцена-скандал (розмова Василя Борисича і Устині Московки в будинку Чапуріна у VIII розділі третьої частини чи сцена продажу Мар’ї Гаврилівни старому Масляникову у IV розділі другої частини). У цих діалогах яскраво виявлено індивідуальність персонажів, зміну їхньої поведінки від ситуації. У цих сценах діалог і оповідь чергуються, перемежовуючись і переходячи один в одного. Голос оповідача супроводжує читача, пояснюючи мотиви поведінки героїв.

Ще одним різновидом діалогів є психологічні (розмова Патапа Чапуріна з Олексієм Лохматим про продовження терміну виплати по векселю у XVII розділі четвертої частини або сцена пологів Манефи в XIII розділі першої частини). Це напружені драматичні діалоги, іноді з відтінком скандальності, у яких оповідач-режисер відзначає дії або зовнішні прояви внутрішнього стану персонажів. Його драматургічні ремарки є продовженням реплік героїв і драматизують їх.

У романі є і великі розгорнуті сцени-дії, які розвиваються одночасно в двох планах (сцена відмови Самоквасова від Фльонушки та його знайомства з Дунею або прийомом Чапуріна в Красноярському скиті). У внутрішньому плані розкривається дійсне положення справ, про яке читач вже знає або дізнається пізніше, у зовнішньому ж – сприйняття цих подій необізнаними героями, для яких, власне, і було поставлено цей спектакль. Дія в цих сценах розвивається поступово упродовж кількох розділів. Те, що відомо читачеві, додає двоплановості сцені упродовж її розвитку, примушуючи напружено стежити за діями героя. Діалогічні фрагменти перемежовуються розгорнутими оповідними фрагментами і коментарями оповідача та зберігають двоплановість й інтригу.

Усе це дозволяє зробити висновок про те, що оповідач ніколи не зникає з діалогічних сцен. Іноді він виступає з об'єктивною оповіддю, іноді супроводжує діалог як коментатор, з’ясовуючи ситуацію або внутрішній стан героїв, іноді як режисер подає ремарки або своїми коментарями підтримує інтригу.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що безособова оповідь від третьої особи, використання діалогічних сцен разом з оповіддю, розповідне обрамлення, суб’єктивація оповіді, система суб'єктів оповіді, використання форми невласне-прямої мови для передачі внутрішньої мови персонажа визначають багатошаровість оповідної структури роману “В лесах” і органічно включають його в наративні тенденції російської романістики другої половини XIX століття.

У третьому розділі – “Особливості і функції фольклорно-міфологічних моделей в композиції роману “В лесах”” – розглянуто фольклорно-міфологічну основу роману і його просторово-часову структуру.

У першому підрозділі – “Космогонічний міф в структурній організації художнього світу роману” – доведено, що основу роману складає оригінальний різновид космогонічного міфу творіння з елементами календарного міфу “Сказанье наших праотцев о том, как бог Ярило возлюбил Мать Сыру Землю и как она породила всех земнородных”, в якому відобразились ідейно-філософські роздуми письменника. Внутрішній сенс міфів творіння полягає в перетворенні хаосу в організований космос. У міфі П.І. Мельникова любов стала творчою силою і началом всього на землі, не виключаючи і людину. Мотиви плачу і голосіння вчора коханої, а сьогодні залишеної жінки-матері істотно видозмінюють звучання календарного міфу, що становить другу частину історії любові Ярили і Матері Сирої Землі. На відміну від архаїчних міфів, у П.І. Мельникова Ярило пояснює причину і необхідність своєї недовгої відсутності і обіцяє повернутися услід за Весною. Таким чином схема календарного міфу перетворюється на напружену розмову-пояснення коханців і подружжя з приводу “відходу” одного з них. У космогонічних міфах виділяються “три сфери – земна, небесна і підземна”. Виникає трихотомічна структурна схема космосу, що включає простір між землею і небом, яка часто представлена в образі космічного древа (Є.М. Мелетинський). Ця схема втілена в романі “В лесах”, але “світове древо” (“прапрадрево”) функціонує в творі не як образ, що пов'язує небо і землю, а як структурний принцип, що дозволяє включити людське життя в життя космічне.

Показано, що цей принцип об’єднує практично всі розповідні фрагменти роману, перетворюючи їх суть на єдине сьогодення одвічного буття: як діди-прадіди жили, так у Верховому Заволжі і нині живуть. Знищення стародавніх вірувань і звичаїв старообрядцями не означає зникнення з побуту людей тих природних принципів світосприйняття людини, які ці вірування втілювали. Міфопоетична основа роману показує, наскільки вона є суголосою людській суті, а тому розповідні фрагменти стають на рівні композиційної структури способами прояву космічного початку в щоденному людському житті та включають його в космічне буття. При цьому простежується смисловий і функціональний ритм в послідовності розповідних фрагментів, що відкривають кожну з чотирьох частин роману. Розповідь про Верхове Заволжя, що відкриває першу частину, виконує експозиційну функцію, оскільки “вписує” сім'ю Чапуріних в устрій життя, що склався спрадавна, змальовує розстановку персонажів перед початком дії і дає поштовх до її розгортання. Другу частину відкриває розповідь про історію старообрядницьких скитів, яка вписує обитель Манефи в нерозривний ланцюг минулого, сьогодення і майбутнього, зумовлює незмінність аскетичного духовно-побутового устрою. Проте скитське життя не вільне від чар “веселого Яру”. Автор протиставляє скитський устрій стародавнім звичаям, пов'язаним з Яр-Хмелем. Третя частина роману підхоплює фінал другої про Яр-Хмель і починається з розповіді про “весенние гулянки по селам”, яким протиставляються “збори” скитської молоді на гробницях старців. Фінальна ж картина лісової пожежі свідчить про те, що вогонь не завжди служить людині і є опозицією космогонічному міфу про життєдайну силу вогню, який відкрив четверту частину роману “В лесах”.

Показано, що міф творіння був ретельно підготовлений різними гранями образу Яр-Хмеля, який з'явився в попередніх частинах роману і чари якого визначають поведінку і долі людей. У результаті всі події виглядають не пережитками язичницьких обрядів, що збереглися, не дивлячись на всі зусилля скитів, а проявом космічного життя, вічного і незмінного в своїх основах.

Виразною ознакою художнього космосу роману є всеосяжність зображення, що охоплює безліч персонажів, незалежно від їх місця та ролі в сюжеті. Проте всеосяжність роману виявляється в розростанні сюжету не тільки в широту за рахунок введення в романну дію безлічі героїв (келейниці, матінки, паломники, лісоруби, мешканці Красноярського скиту та ін.), але й в глибину, що пов'язує минуле, сьогодення і майбутнє в єдність впорядкованого космосу.

У другому підрозділі– “Принцип “світового древа” і вставні історії в структурі роману” – розглядаються численні вставні історії, що найяскравіше утілюють в загальному вигляді принцип “світового древа”, який, у свою чергу, маніфестує трихотомічну модель космосу, що лежить в структурній основі роману. Достатньо автономні історії так чи інакше тяжіють до сюжету Чапуріна і його сімейства, як парості “древа” до стовбура. Це сприяє проясненню особливостей характеру і життєвих засад центрального героя, але одночасно розширює час і простір дії.

Ретроспективні історії людей, яким Патап Чапурін допоміг і які стали його вірними друзями (історія Дарини Микитівни, Івана Заплатіна і його дружини Груні, Никифора-вовка, Сергія Колишкіна), які у свою чергу були готові допомогти, виконують в романі важливу характерологічну функцію. Письменник не відтворює історію становлення, формування особи центрального героя. Нічого не відомо про його минуле, окрім того, що в молоді роки він покохав і забрав зі скиту “відходом” Аксиню, з якою в любові, злагоді і достатку живе і зараз, має двох дорослих дочок. Ретроспективні історії заповнюють цей пропуск: вони знайомлять не стільки з фактами минулого Чапуріна, скільки з його особою. Ці герої “вписують” Чапуріна в гармонію добра і пояснюють те, що може здаватися його наївною довірливістю: Чапурін двічі помилився в наречених, які повинні були б скласти щастя дочкам, оскільки не припускає в людях підлоти, підступності, “підміни”. Проте не всі вставні історії пов'язані з Чапуріним. Передісторія Мар’ї Гаврилівни не тільки спрямовується в сьогодення сюжетної дії, але і готує найважливіший компонент дії – закоханість Мар’ї Гаврилівни в Олексія. Історія Карпа Морковкіна має ретроспективний характер не тільки тому, що змальовує гірку долю підкидька з самого дитинства, але і тому, що з’ясовує причину розорення сім'ї Трифона Лохматого. Історія життя попа Сушили пояснює, чому він з таким задоволенням погодився повінчати Парашу і Василя Борисича.

Вставні історії розширюють просторово-часовий і персональний світ роману “В лесах” і підтверджують, що в основі його художнього космосу лежить гармонія добра. Протистояння добра і зла в ньому поки що схиляється на користь добра – в людях, в їх помислах і вчинках. Водночас вони демонструють, що цей космос далекий від ідилії.

У третьому підрозділі – “Хронотоп роману” – розглядається просторово-часова організація роману “В лесах”, яка є складовою основи його сюжетів і визначає його цілісність.

Художній час і простір в романі є такими ж багатошаровими як і оповідний рівень. У межах одного твору спостерігається безліч хронотопів, які включаються один до одного, переплітаються і змінюються.

Часові рамки романної дії співвіднесені з історичним часом, але фабульний і оповідний час, завдяки концентрації уваги на найважливіших сценах і часових стрибках, не співпадають, частіше більший фабульний час мовби стискається в меншому часі оповіді. Така, наприклад, структура хронотопу оповіді про любов Насті до Олексія. Іноді ж, навпаки, при одночасності подій час оповіді розтягується щодо фабульного часу. Таким є хронотоп оповіді про ранок у скиті на Проводи або історії обмови Фльонушки. Інколи час розшаровується на різні площини за рахунок спогадів, які мають епізодичний характер (наприклад, вставні історії, історичні екскурси).

Багатошаровість хронотопу зумовлена жанровою специфікою твору П.І. Мельникова. Хронотоп роману має фольклорно-міфологічну основу. Завдяки їй життя людини не виділяється з життя природи, і цим досягається глибоке проникнення в доісторичний час. Це час прабатьків, абсолютне минуле, відокремлене межею від реального часу сучасності, який вимірюється тільки подіями колективного життя. Фольклорно-міфологічний час формує неповторний колорит, ліричне забарвлення і “багатонаселеність” роману. Він розширює його історичні межі і включає людське життя в життя космічне.

Зображення подій національно-історичного масштабу (церковний розкол) вводять в роман епічний час і зумовлюють появу рис епопеї, а властиві роману риси побутової хроніки вводять у сюжет історичний час. Однак у жанровому плані “В лесах” залишається романом, в центрі уваги якого знаходиться щоденне життя звичайної людини, пов’язаної сильними сімейно-родовими зв'язками, людини, що перебуває у контакті з близькою їй реальністю. Увага в романі зосереджена не на минулому, а на незавершеності сьогодення і майбутнього, при цьому в творі подане становлення цього сьогодення. Саме багатоплановість і синтетичність цього жанру, його відкритість різноманітним трансформаціям дозволяє в одному художньому творі об'єднати риси, властиві історичному, авантюрному, етнографічному реалістичному роману XIX століття.

У висновках узагальнено результати дослідження і доведено, що П.І. Мельников не тільки зробив свій вагомий внесок в російський реалістичний роман другої половини XIX століття, але й певним чином закладав основи літератури “срібного століття”.

Однією з характерних рис, що створюють неповторність стилю письменника, є розповідь і стилізація. Провідним майстром розповіді в літературі 1870–80-х р. р. був М.С. Лєсков (“Соборяне”, “Сказ о тульском косом Левше....”, “Запечатленный ангел” та ін.). Як розповідач П.І. Мельников близький М.С. Лєскову, проте ілюзія розповідності усього його роману “В лесах” створюється за рахунок поступового переходу від розповіді через її редукування до оповіді, що робить непомітним сам перехід. З іншого боку, П.І. Мельников більш чітко, ніж М.С. Лєсков, відокремлюється від розповідача. Він незмінно завершує розповідь особливою формулою, тим самим відмежовує її – розповідь – від інших форм оповіді.

Відзначається і схожість жанрових пошуків П. І. Мельникова і М.С. Лєскова. Відомо, що у первинному задуму сюжетні лінії хроніки “Соборяне” М.С. Лєскова не повинні були розвиватися доцентрово, а мали б витікати один з одного, мовби розгалужуючись та створюючи ефект нескінченного життя, що саморозгортається. Проте цей план не був втілений, і композиція “Соборян” врешті-решт стала центричною. На цьому тлі типологічно схожими є жанрово-композиційні новації, втілені в романі П.І. Мельникова “В лесах”.

Місця перетину виявлено і в творчих пошуках П.І. Мельникова і Ф.М. Достоєвського. Дослідження показало, що розповідь у романі П.І. Мельникова “В лесах” співвідноситься з “передмовною оповіддю” хронікера у “Бісах” Ф.М. Достоєвського. Таким чином, модифікації розповіді були характерною прикметою романістики 1870-х років, в яку роман П.І. Мельникова природно вписується.

Багатошаровість як фундаментальний принцип організації всіх рівнів композиції включає роман “В лесах” в наративні тенденції російської літератури XIX століття, а його багатонаселеність та всеосяжність дозволяє говорити про стикання творчого досвіду П.І. Мельникова з новаціями Л.М. Толстого у “Войне и мире”. У романі-епопеї сюжет, заснований на безупинному потоці історії і буття, містить безліч дійових осіб. У Л.М. Толстого всеосяжність виростає з особливостей історіософії, а у П.І. Мельникова – з міфопоетичної космогонії, завершеність якої протистоїть толстовській “плинності” людини і буття. Мабуть, втілення епосу народного життя – загальнонаціонального у Л.М. Толстого та невеликої “розкольничої” її частини у П.І. Мельникова – поставило перед художниками багато в чому схожі завдання пошуку нових романних структур.

Міфопоетичну основу роману “В лесах” складає оригінальний різновид міфу творіння, ретельно підготовлений у творі образом бога Яр-Хмеля, який зумовлює поведінку людей. У результаті події подано не як пережитки язичницьких обрядів, а як прояви космічного життя, вічного і незмінного в своїх основах. Є підстави припустити, що антитеза “язичництво – старообрядницький аскетизм”, що художньо показана в романі “В лесах”, була врахована Д.С. Мережковським при написанні трилогії “Христос и Антихрист”. Письменники-модерністи апелювали до історичного минулого людської культури, щоб викликати до нового життя етичні і естетичні ідеали епох, що створили великі цінності мистецтва. Таким чином, досягнутий ними художній синтез виявився результатом взаємодії різних “шифрів-кодів” і “чужих” художніх мов. Таке сполучення, як правило, і породжувало новаторські художні явища, біля витоків яких, мабуть, стояв і П.І. Мельников. Для творчості модерністів “срібного століття”, було характерним звернення до стилізації. Напевно, досвід стилізації П. І. Мельникова був ними врахований.

У 1900–1930-і роках XX століття отримує свій розвиток “новоселянська література”, представниками якої були С. Кличков, М. Клюєв, С. Єсенін, О. Ганін. Критерієм для відокремлення новоселянських письменників в окрему групу є специфіка художнього мислення письменників: зв'язок із селянським світом, орієнтація на усно-поетичну традицію, релігійний епос, міфологічна основа образного мислення, обрядове слово, міфотворчість та інші. Вся їхня творчість була пройнята ідеями космізму. Ще одне релігійне джерело, яке вплинуло на світоглядні пошуки новоселянських письменників, – російське сектантство. Не можна не відзначити спільність художнього мислення П.І. Мельникова і новоселянських письменників, які, судячи з усього, врахували і його досвід художнього відтворення світу і людини.

Відомо, що починаючи з 10-х років XX столiття “реміфологізація”, “відродження” міфу стає бурхливим процесом, що захоплює різні сторони європейської культури. При цьому дослідники відзначають, що міфологізм XX століття є закономірним продовженням літературного процесу і бере свої витоки ще у XIX столітті. Є підстави вважати, що досвід П.І. Мельникова став одним із підгрунть не тільки для творчості новоселянських письменників, але й для письменників модерністського напряму “срібного століття” (А. Білий “Серебряный голубь”, В’яч. Іванов “Повесть о Святомире царевиче”, Д. Мережковський “Петр и Алексей” та ін.). Міфопоетичні начала роману дозволяють зарахувати його до передвісників неоміфологічного роману початку XX століття. Таким чином, дисертаційне дослідження дозволяє по-новому прочитати роман і визначити його місце у літературному процесі кінця XIX – початку XХ століття.

Основні положення дисертації відображено в наступних публікаціях:

1. Синявина Л.В. Восприятие творчества П.И. Мельникова-Печерского в критике XIX – начала XX веков // Русская филология. Украинский вестник: Респ. науч.-метод. журн. – Харков, 2003. – № –4). – С.43–46.

2. Синявина Л.В. Сказ в повествовательной организации романа П.И. Мельникова-Печерского “В лесах” // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім.В.Н. Каразіна. Філологічні науки. – Харків, 2004. – № 632. – Вип. . – С.376–380.

3. Синявина Л.В. Мифопоэтические основания сюжетно-композиционной структуры романа П.И. Мельникова-Печерского “В лесах” // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна. Філологічні науки. – Харків, 2005. – № . – Вип. . – С.138–141.

4. Синявина Л.В. Поэтика романа П.И. Мельникова-Печерского “В лесах” в контексте русской литературы последней трети XIX века // Русский язык и литература: проблемы изучения и преподавания в школе и вузе: Сб. науч. тр. – Киев, 2006. – С.318–322.

АНОТАЦІЯ

Сінявіна Л.В. Композиційно-оповідна організація роману П.І. Мельникова-Печерського “В лесах”. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю