НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ “ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ”

ШКРІБЛЯК Микола Васильович

УДК 27 – 773 (477+438) “15/17”

РОЛЬ ЛЬВІВСЬКОЇ ТА ПЕРЕМИСЬКОЇ ЄПАРХІЙ

В УНІЙНИХ ПРОЦЕСАХ

КІНЦЯ XVI – ПОЧАТКУ XVIII CТОЛІТЬ

09.00.11– Релігієзнавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Острог – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі релігієзнавства та теології Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

БАЛУХ Василь Олексійович,

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, декан

філософсько-теологічного факультету

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

УТКІН Олександр Іванович,

Міжнародний Соломонів університет

(Київ), завідувач кафедри історії

кандидат історичних наук, доцент

АТАМАНЕНКО Віктор Борисович,

Національний університет

“Острозька академія”, доцент кафедри історії

Провідна установа: Полтавський державний педагогічний університет імені В.Г. Короленка

Міністерства освіти і науки України

Захист відбудеться “25” квітня 2007 р. о 1300 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 48. 125. 01 у Національному університеті “Острозька академія” (35800, м. Острог, вул. Семінарська, 2)

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці національного університету “Острозька академія” (35800, м. Острог, вул. Семінарська, 2)

Автореферат розісланий 23.03. 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.В. ПАВЛЮК

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Україна належить до тих небагатьох держав, де офіційна державна влада неодноразово належала чужинцям, а суспільно-релігійне життя залежало від іноземних релігійних центрів, що, безперечно, наклало свій відбиток на становлення і розвиток церковно-релігійних традицій в Україні, перманентність якого потенціює атмосферу догматично-канонічних суперечностей між греко-право-славною та римо-католицькою Церквами до цього часу. Даються взнаки також і стереотипи антагоністичного полемічного мислення, політико-ідеологічна заангажованість вірян різної конфесійної приналежності, їхні амбіційні прагнення відновити “історичну” справедливість.

Як наслідок цих неузгодженостей постає псевдопроблема штучного осучаснення унійної проблематики, яка приховує в собі негативні тенденції, що, зрештою, відволікає від пошуку історичної правди і, в свою чергу, дестабілізує векторність еволюційних змін еклезіологічних і духовно-культурних пріоритетів. Прикладом таких підходів можуть бути як завуальовані, так і відчайдушно демонстративні випади з боку конфесійних опонентів під час святкування 400-літнього ювілею Берестейської унії, інспірації навколо візиту в Україну Римського папи Івана Павла ІІ, а також недавні заходи з недопущення перенесення осідку глави Української греко-католицької церкви та зміни його титулу на “архієпископа Київського і Галицького”.

Актуальність унійної проблематики зумовлюється ще й тим, що з відродженням УГКЦ, її кількісним і якісним зростанням активізується і сам процес повернення цієї релігійної інституції в її природне суспільне лоно. У результаті цього пасіонарна актуальність унійної проблематики знову набуває статусу історичної нагальності. Тому реакція науковців, церковних істориків і полемістів на сучасні суспільно-релігійні запити, в тому числі й на стан православно-католицького діалогу, – природне явище в українській науковій думці. Сучасні суспільно-політичні та духовно-релігійні перетворення не лише сприяють, а й вимагають об’єктивної оцінки багатьох історичних подій та явищ, зокрема православно-католицького діалогу, первісна фаза якого припадає на останню чверть XVI ст., а завершальна – на кінець XVII – початок XVIII ст., коли до унії приєдналися дві православні єпархії – Перемиська (1691 р.) та Львівська (1700 р.).

Отже, актуалізація унійної проблематики є об’єктивно детермінована, що дає підстави вважати тему дисертаційного дослідження актуальною, а її результати можуть слугувати заповненням лакун, які все ще існують в українській історіографії з унійної проблематики.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Тема дисертації пов’язана з плановою проблематикою кафедри релігієзнавства та теології Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича “Актуальні проблеми сучасної релігієнавчої та богословської думки” (номер держреєстрації – 0105 U 002912).

Мета та завдання дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі всебічного аналізу історичних реалій (джерельна база) та доступного історіографічного матеріалу розкрити й неупереджено витлумачити роль і місце Львівської та Перемиської єпархій в унійних колізіях кінця XVI – початку XVIII ст.

Для досягнення окресленої мети в дисертації ставляться такі завдання:

- подолати моноконфесійність і вузькодисциплінарний підхід в історіографії до витлумачення природи Берестейської унії, причин та наслідків переведення на унію Львівської і Перемиської єпархій після столітньої боротьби за самостійне існування в умовах політично та релігійно-експансіоністськи налаштованої Речі Посполитої;

- унаочнити модусну двовекторність сприйняття ідеї унії в православному середовищі Речі Посполитої наприкінці XVI ст., а також з’ясувати причини антиоб’єднавчих настроїв, найпомітніше увиразнених в інвективності поведінки єпископів Львівської та Перемиської єпархій.

- витлумачити основні причини первісної (90-ті роки XVI ст.) та завершальної (кінець XVIІ – початок XVIІІ ст.) фаз унійних пошуків єпископату Київської митрополії;

- розкрити сутність унійних заходів у Львівській і Перемиській єпархіях, специфіку підготовки та переведення їх на унію;

- з’ясувати історичне значення акту переведення Львівської та Пере-миської єпархій на унію з Римським апостольським престолом у житті Греко-католицької церкви та Києво-руського православ’я в цілому.

Об’єктом наукового дослідження є історіософське осмислення поведінки єпископату Львівської та Перемиської єпархій в унійних процесах, що обумовлюються адекватністю реакції та об’єктивністю їхньої відповіді на конфесійну трансформативність, викликану релігійно-експансіоністськими настроями в середовищі православних та католиків.

Предметом наукового дослідження є історичний дискурс ролі Львівської та Перемиської єпархій в унійних колізіях кінця XVI – початку XVIІІ ст.

Хронологічні межі даного дослідження визначаються внутрішньою логікою подій та обмежуються останньою чвертю XVI – початком XVIII ст.

Нижній хронологічний рубіж – остання чверть XVI ст. – пояснюється складними й суперечливими процесами, які переживала Руська православна церква; витоками східної унійної політики Римського престолу; неумотивованим втручанням у справи Київської митрополії східних патріархів і непримиренною боротьбою церковних братств за сфери впливу в Церкві, що спонукало єпископів Львівського Гедеона, а згодом і Перемиського Михайла до самостійних унійних пошуків.

Верхній рубіж – кінець XVII – початок XVIII ст. – визначається переведенням на унію двох західноукраїнських єпархій Руської православної церкви – Львівської та Перемиської, що не визнали директив Берестейського унійного собору і впродовж століття залишалися православними.

Територіальні рамки дослідження визначаються канонічно-територіальним устроєм Львівської та Перемиської єпархій (сучасні Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська та Хмельницька області України і Підкарпатське воєводство Польщі).

Методи дослідження. У дисертації використані різні методи дослідження, звернення до яких зумовлено комплексним підходом до висвітлення складного спектра питань, що розкривають контроверсійну сутність унійних колізій загалом та участі в них Львівської й Перемиської єпархій зокрема. Для розв’язання сформульованих завдань було використано такі методи науково-історичного дослідження: хронолог-гічний, синхронний, актуалізації та соціально-психологічний метод. Аналітичний та герменевтичний методи застосовувалися до аналізу церковно-канонічних і релігійно-полемічних текстів. Апробація компара-тивістського, історіософсько-хронологічного методів, а також синтезу, дала можливість дисертанту реконструювати історичну реальність та виявити соціально-релігійні ідеї богословсько-полемічного змісту, розкрити їхні релігійно-ідеологічні (конфесійні) підвалини та виявити причини, пов’язані з непослідовністю і суперечливістю позицій Львівських і Перемиських єпископів в унійних процесах. Методи індивідуалізації та узагальнення допомогли здійснити порівняльний, історико-соціологічний та історико-політичний аналіз суспільно-релігійних і етно-конфесійних трансформацій, що переживали україн-ський і білоруський народи польсько–литовської доби.

Методологічною основою вивчення феномену Львівської та Перемиської єпархій в унійних колізіях зазначеного періоду слугували і традиційні принципи сучасного релігієзнавчого знання, зокрема: історизму, конфесійної незаангажованості, системності, об’єктивності та поліметодичності.

Наукова новизна дослідження полягає в концептуальній об’єкти-вації розуміння та оцінки ролі єпископів Львівської та Перемиської єпархій Гедеона Балабана, Михайла Копистенського, Інокентія Винницького та Йосипа Шумлянського в унієтворчому процесі періоду Берестейського собору та наприкінці XVII – на початку XVIII ст.

У дисертації сформульовано низку теоретичних положень, що відзначаються науковою новизною:

- обґрунтовано, що незважаючи на релігійно-експансіоністську політику з боку Речі Посполитої, що зумовила кардинальні зміни у структуризації українсько-білоруського суспільства і призвела до церковно-релігійного занепаду Київської митрополії, позиція єпископату Руської православної церкви була адекватною реакцією на тогочасні суспільно-релігійні та політичні перетворення, хоча значною мірою зумовлена причинами локального характеру (боротьба за сфери впливу між духовенством і мирянами, втручання східних патріархів у справи Київської митрополії);

- доведено, що в унійному православно-католицькому діалозі наприкінці XVI ст. першість належить єпископам Київської митрополії. З огляду на це, унія не може бути витлумачена лише як “польсько-єзуїтська інтрига” чи “релігійна експансія Ватикану”, а, навпаки, як спроба самостійного пошуку єпископатом Руської православної церкви проекту на виведення церкви з перманентної кризи, урівняння у правах з католицьким духовенством і т. ін.;

- виявлено, що коли унійні ідеї знайшли належну підтримку з боку уряду Речі Посполитої, Риму та Київського митрополита, два натхненники унійного поєднання – Гедеон Балабан і Михайло Копистенський – стають першими її опозиціонерами. Хоча згодом вони різко міняють позицію, опинившись знову в одному таборі з уніатами;

- з’ясовано, що увесь столітній досвід існування Львівської та Перемиської єпархій як православних був сповнений не лише боротьбою за власне релігійне й національно-культурне самовизначення, а й створення перспективи самозбереження в умовах політично та релігійно- експансіоністськи налаштованих Речі Посполитої і царської Росії. За таких умов переведення цих інституцій Київської митрополії на унію не лише живилося думкою про церковне поєднання 1596 року, а й часто трансформувалося в реальні дії;

- розкрито сутність унійних заходів у Львівській і Перемиській єпархіях та унаочнено специфіку підготовки і реалізації унійного проекту за часів єпископства Йосипа Шумлянського та Інокентія Винницького, а також доповнено раніше сформульовані висновки про те, що переведення цих єпархій на унію було справою парафіяльного духовенства і простих вірян, хоча здійснювалося у контексті релігійної політики Речі Посполитої.

Теоретичне значення дослідження полягає передусім у тому, що в ньому порушено та розв’язано ряд історичних, релігієзнавчих, культурологічних та церковно-правових проблем, які дали змогу витлумачити, конкретизувати та систематизувати вияви зовнішнього релігійно-політичного фактора у контексті суспільно-релігійних перетворень на українсько-білоруських землях Речі Посполитої. Вони не втратили актуальності, а навпаки, заново актуалізувалися в сучасній демократичній Україні, оскільки на її теренах діють церкви під юрисдикцією чужих релігійних центрів, геополітичні амбіції яких і надалі залишаються у тій же площині, що була характерна для них при конституюванні їхніх дітищ.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що акумульована в ній інформація сприятиме заповненню лакун сучасної історіографії з унійної проблематики.

Результати дослідження можуть бути використані при розробці таких курсів і спецкурсів: “Екуменічна політика Апостольського престолу: історія та сучасність”, “Українсько-польські відносини і релігійне питання”, “Православ’я і Католицизм: український вимір”. Матеріали та висновки роботи слугуватимуть державним і церковно-релігійним інституціям ключем у пошуку оптимальних шляхів розв’язання складних проблем державно-церковної політики як у самій державі, так і в її стосунках із зарубіжними релігійними центрами.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження апробовані на науково-методологічних семінарах кафедри релігієзнавства та теології Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича і наукових конференціях, у тому числі: Всеукраїнській науково-практичній конференції “Християнство в Україні на межі третього тисячоліття” (26 лютого 2001 р., Івано-Франківськ), Міжнародній молодіжній науково-практичній конференції “Християнство в Україні на межі тисячоліть (економічні, правові, історичні та культурологічні аспекти)”(15 – 16 травня 2001 р., Київ), Міжнародній науково-практичній конференції “Релігія і соціальні зміни в сучасному суспільстві” (18 – 19 квітня 2005 р., Чернівці), Міжнародній науково–практичній конференції “Релігія і суспільство: сучасні преференції” (26 – 27 квітня 2006 р., Чернівці), Міжнародній науково-практичній конференції, присвяченій 410-й річниці підписання Берестейської унії (13 – 15 жовтня 2006 р., Брест).

Публікації. Основний зміст дисертації викладено у шести публі-ка-ціях, 4 з яких опубліковані у виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, поділених на 6 параграфів, висновків і списку використаних джерел та літера-тури (285 позицій). Загальний обсяг дисертації становить 165 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтовується актуальність дослідження, визначаються його предмет і об’єкт, хронологічні та територіальні межі, мета і завдання дисертації, методологія дослідження, теоретичне та практичне значення дисертаційної роботи, розкривається наукова новизна отриманих результатів та їх апробація.

Перший розділ – “Джерела та історіографія” – присвячений огляду літератури та аналізу джерел. У першому підрозділі – “Джерельна база дослідження” – характеризуються неопубліковані джерела, більшість з яких вперше вводиться в науковий обіг. Їхню основу складає репрезентативна підбірка матеріалів фондів 129 (Львівський Ставропігій-ський інститут), 132 (Колекція листів державних, громадських та церковних діячів України, Польщі та інших країн) і 328 (Біографії письменників, діячів мистецтва до “Словника сучасних західно-українських письменників на літери “А” - “Я”).

Важливу групу складають документи Відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України (Ф.3. Бібліотека монастиря василіан).

Усі джерела (опубліковані та неопубліковані) умовно поділяємо на три групи, кожна з яких містить світські та церковно-релігійні документи. Усі групи включають офіційні документи українського, польського та римського походження.

У першу групу входять: королівські універсали, привілеї, грамоти; папські булли, бреве, постанови конгрегацій; патріарші грамоти, послання, рішення церковних соборів і єпископських нарад, статути та постанови братств, митрополичі і єпископські грамоти, звернення, спільні декларації руського духовенства і т. ін.

До другої групи належать приватна документація та кореспонденція – заяви, протести, записи у “гродських” книгах, листи і послання, якими обмінювалися православні ієрархи, братства, представники Констант-тинопольського духовенства, Римської курії, папські легати, знать.

Третю групу складають джерела публіцистичного, полемічного жанру, а також окремі твори проповідницького та агіографічного харак-теру, переписувані та друковані у Львівській та Перемиській єпархіях.

Підсумовуючи джерелознавчий огляд, зауважуємо, що він репре-зен-тований документами різними за походженням і власним інформаційним потенціалом. Джерела, що увиразнюють справжню роль і місце Львівської та Перемиської єпархій в унійних колізіях зібрані у Централь-ному державному історичному архіві України у Львові та Відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України.

У другому підрозділі – “Історіографія проблеми” – об’єктом наукового дослідження є вивчення стану розробки унійної проблематики, зокрема тлумачення місця та ролі Львівської і Перемиської єпархій (їхніх пастиреначальників) у реалізації унійного проекту. До уваги беруться наукові доробки представників українських, польських, литовських та російських історико-релігієзнавчих студій, в яких відображено сутність православно-католицьких взаємин кінця XVI – початку XVIII ст. в унійному вимірі. Доцільність такого підходу пояснюється високим ступенем резонансності унійних заходів, які не просто викликали гocтpi міжцерковні конфлікти, а й спричиняли появу полемічних творів двовекторного богословсько-ідеологічного спрямування і продовжують впливати на сучасний стан та перспективу взаємовідносин між державами і релігійними центрами.

Історіографія Львівської та Перемиської єпархій бере свій початок з кінця XVI ст. і починається вона працями ченця І.Вишенського, М.Бронецького, греко-католицького єпископа (пізніше Київського митрополита) І. Потія, архідиякона Києво-Печерської Лаври З. Копистен-ського та ін. Проте вони є досить несистематичними і мало стосуються досліджуваної проблематики.

Перший компендіум відомостей про Берестейську церковну унію, її передісторію, поточні наслідки та тенденції розвитку греко-католицизму на перспективу і роль у цьому процесі єпископів Львівської і Перемиської єпархій було створено на початку XVIII ст. Згодом у Почаєві вперше побачив світ збірник папських документів, що стосувалися унії та греко-католицької Церкви. З середини XIX ст. з’явилася низка спеціальних досліджень з історії православної та греко-католицької Церков, серед яких слід виокремити працю М. Бантиша–Каменського.

За дослідження унійного феномену та ролі Львівської і Перемиської єпархій в його появі першими взялися російські вчені С.Соловйов, М.Татищев, митрополит Макарій (Булгаков), архієпископ Філарет (Гумілевський). Це пояснюється тим, що більшість українських земель потрапила під протекторат Російської імперії, що не могло не позначитися на експлікації унійної проблематики та її ідейно-релігійному підтексті в історичній ретроспективі.

Перші узагальнюючі праці з історії Львівської та Перемиської єпархій у контексті церковно-релігійного життя на Правобережній Україні, їх місця та значення в церковно-релігійному житті Київської митрополії належать М.Гарасевичу (1862) і Ю.Пелешу (1878–1880). Окремі аспекти з життя західноукраїнських єпархій знайшли віддзеркалення в історичних розвідках А.Петрушевича, І.Шараневича. Праці цих дослідників цінні тим, що в них реконструйовано реалії церковно-релігійного життя у Львівській та Перемиській єпархіях, витлумачено роль східних патріархів в історії західних канонічних територій Київської митрополії.

Наукове дослідження історії Києво-руського православ’я і тих церковно-релігійних перетворень, що мали місце наприкінці XVI – на початку XVIII ст., припадає на другу половину XIX ст. Відкривається воно двотомною працею російського вченого М.Кояловича та працями українського історика, джерелознавця і державного архівіста В.Антоновича. Дослідження останнього присвячені завершальній фазі унійних пошуків – переведенню на унію Перемиської та Львівської єпархій. Завдяки працям В.Антоновича введено у науковий обіг чимало нових історичних фактів, що стосуються головним чином Правобережної України. Вони характеризуються полівимірним комплексним уявленням про роль і місце Львівської та Перемиської єпархій в утвердженні греко-католицизму на українсько-білоруських землях.

У цьому ж контексті унія розглядається О.Левицьким. Проте цей дослідник дещо прагматичніший у власних судженнях і оцінках унійного феномену. Однією з головних причин унії історик називає реформування церковних братств східними патріархами.

За межі сучасних йому методологічних настанов і ідеологем в оцінці причин та витлумачення сутності Берестейської унії виходить М.Грушевський. На відміну від своїх попередників, він не наполягає на тому, що головними чинниками ґенези унії були католицька пропаганда і політика польського уряду. Слідом за О.Левицьким М.Грушевський акцентує увагу на факторові внутрішньої кризи, яку переживала Київська митрополія, намагається з’ясувати, хто найбільше причетний до її загострення – офіційна влада, духовенство, братства, східні патріархи чи шляхта. Прикметно, що саме цей історик одним із перших розглядав дії східних патріархів як грубе втручання у внутрішні справи Київської митрополії.

Украй антагоністичні судження стосовно унійних пошуків православних українців і білорусів у Речі Посполитій продемонстрували митрополит Іларіон (Огієнко) та В.Кудрик. Унія розглядається цими дослідниками як найбільше лихо, яке випало на долю Руської православної церкви. Їхні праці – це класичний приклад тенденційності і конфесійної заангажованості. Такою ж тенденційною і конфесійно заангажованою, лише з полярно протилежними судженнями, є двотомна монографія Д.Блажейовського.

Досить непослідовними виглядають окремі дослідники у своїх оцінках як самого унійного акту, так і його натхненників. Йдеться про праці Д.Дорошенка, що були написані ним у різний період наукової діяльності (до Львівського ліквідаційного собору УГКЦ 1946 року і після). У них змальовується портрет одного і того ж унійного натхнен-ника – Йосипа Шумлянського – у діаметрально протилежних тонах.

Ще одну спробу узагальнити та дати критичну оцінку наявним у науковому обігові відомостям про унійні процеси у Речі Посполитій зробили сучасні російські вчені М.Дмитрієв, Б.Флоря та Н.Яковенко. Шукаючи відповідь на центральне запитання – що спонукало єпископат Руської православної церкви до унійних пошуків і призвело до Берестейського собору та розколу православних вірян на два ворожі табори, – вони підтвердили раніше сформульовані висновки, збагативши їх новими ідеологемами. Ці дослідники чи не вперше почали руйнувати міф про те, що унія має “локальний” або “регіональний” характер.

У розробці історіографії Берестейської унії були зацікавлені і польські дослідники. Вони також відчувають потребу в теоретичному обґрунтуванні релігійно-політичної доцільності власного втручання у форсування процесу церковно-релігійних перетворень. З-поміж уже згаданих (Ю.Пелеш, М.Гарасевич, А.Петрушевич) виділяємо праці Е.Ліковського, П.Пірлінга та ін. Вони носять тенденційно селективний характер, однак вирізняються великою кількістю зібраних джерел. Їх значно доповнюють дослідження Є.Топольського, В.Серчика, А.Клубувної та С.Казмерчика. Ними започатковано якісно новий підхід до витлумачення унійного феномена в польській історіографії.

Загалом науковий доробок польських істориків є досить вагомим і корисним. З одного боку, вони репрезентують ставлення науковців сусідньої держави до церковно-релігійних трансформацій, що мали місце наприкінці XVI – на початку XVIII ст., а з іншого, сприяють більш комплексному витлумаченню сутності тогочасної релігійної політики Речі Посполитої.

Заповнити прогалини в історіографії Української греко-католицької церкви намагаються сучасні українські вчені. Серед них най автори-тетнішими дослідженнями є праці Б.Ґудзяка, О.Крижанівського, В.Климова, С.Плохія, Н.Стоколос, В.Ульяновського, О.Уткіна, В.Шев-чен-ко, П.Яроцького та ін.

Їхні наукові роботи вирізняються сучасними теоретико-методологічними підходами до витлумачення феномену Берестейської унії і претендують на визнання такими, що позбавлені конфесійної заангажованості та ідеологічної монологічності. Проте ці студії здебільш-шого стосуються унійної проблематики загалом, специфіки реалізації унійного проекту наприкінці XVI ст., а питанням переведення Перемись-кої та Львівської єпархій на унію приділяють недостатньо уваги.

Сучасна історіографія унійної проблематики збагатилася узагальню-ючими працями Ю.Федоріва, С.Мудрого, С.Сеник, Л.Тимошенка. Хоча переведенню Перемиської та Львівської єпархій на унію з Римом автори відводять мало місця, їм все ж таки вдається популяризувати думку, що завдяки особистим зусиллям Йосипа Шумлянського унія в його єпархії була “справою парафіяльного духовенства, яке майже суціль, відразу й без примусу пішло за своїм єпископом” (С.Мудрий). А С.Сеник не лише доводить, що багато вимог православних було відкинуто при узгодженні унійного проекту і Польщею, і Римом, а й подає оригінальні штрихи до портрету унійних натхненників, зокрема Йосипа Шумлянського, зусиллями якого було переведено Львівську єпархію на унію.

Комплексні дослідження з історії Львівської та Перемиської єпархій здійснили І.Скочеляс та В.Кметь.

Отже, аналіз історіографії з унійної проблематики дає підстави виокремити два провідних напрями дослідження унійної проблематики, перший з яких цілком узгоджується з православною традицією, що заперечує релігійну доцільність унії (Берестейський собор 1596 р.) та переведення на неї трьох західноукраїнських єпархій, а інший зумовлений богословсько-еклезіологічною логікою католицької Церкви, яка культивує протилежну думку. Слід визнати, що наукові розробки останнього десятиліття яскраво засвідчують можливість і по закон-фесійного наукового підходу до з’ясування та витлумачення причин Берестейської унії, об’єктивної оцінки ролі Української греко-католицької церкви в духовно-культурному, та суспільно-політичному житті українського (й не тільки українського) народу.

У другому розділі – “Львівська та Перемиська єпархії в церковно-релігійних і суспільно-політичних трансформаціях доберес-тей-ського періоду” – з’ясовуються основні причини глибокої перма-нентної кризи, в якій опинилася Київська митрополія наприкінці XVI ст., визначається роль і місце єпископату Львівської та Перемиської єпархій у пошуках оптимальних шляхів виведення Руської православної церкви з цієї кризи.

У першому параграфі цього розділу – “Львівська та Перемиська єпархії в контексті церковно-релігійного занепаду наприкінці XVI століття та причини Берестейської унії” – нам вдалося реконструювати історичну дійсність і показати весь комплекс причинно-наслідкових зв’язків унійних пошуків та їхніх результатів, що призвели не стільки до церковного з’єднання, скільки до розколу й боротьби за релігійною ознакою. Витлумачуючи основні причини Берестейської унії, ми відходимо від домінуючих у науці двох діаметрально протилежних принципів їх класифікації. Йдеться про поспішне узагальнення і надмірну деталізацію причин Берестейської унії, явно апологетичну або ж яскраво виражену критичну їх оцінку. Доведено, що судження тих істориків, які прагнуть надати унійним пошукам виключно духовного авторитету, стверджуючи, що найголовнішими причинами унії Київської митрополії з Апостольською столицею було глибоке усвідомлення Флорентійського поєднання, є дещо ілюзорними. Ще банальнішими виглядають їхні твердження про те, що буцімто українсько-білоруські християни, а найперше, їхні єпископи – творці унії – всебічно прагнули до сповнення заповіді Ісуса Христа, засновника Церкви: “Щоб усі були одно”.

Даючи власну оцінку причинам Берестейської унії, ми довели, що мають вони духовний, соціальний і суто політичний характер. Визначальними тут є два останні. Вибудовуючи найзагальнішу схему причин Берестейської унії та даючи їм власне витлумачення, не ігноруємо думку, що однією з причин унії Руської православної церкви з Римською міг бути відгомін і сприйняття напрацювань Флорентійського собору, проте це аж ніяк не перша і не визначальна причина унійних пошуків руських духовних владик.

Перша причина, яка найповніше розкриває одну з негативних тенденцій у Руській православній церкві доунійного періоду, – це надання польськими королями провідних посад людям, заслуженим перед державою, але – не Церквою. Друга причина Берестейської унії пов’язана з рішучим наступом контрреформаційного руху. Католицька церква, готуючись до наступального контрреформаційного руху в Речі Посполитій, направляє на її терени добре вишколений і духовно озброєний чернечий чин – орден єзуїтів. Справжніми намірами єзуїтів були не боротьба з єресями та пропагандистська робота, спрямована на запобігання переходу у протестантизм, а компенсація втрати духовно-релігійного потенціалу Католицької церкви, що постала внаслідок виокремлення з її лона нового соціально-релігійного напряму – протестантизму.

Каталізуючу роль у церковно-релігійних перетвореннях україн-ського та білоруського народів відіграла релігійно-експансіоністська політика Речі Посполитої та царської Росії. У роботі доведено, що в первісній фазі унійних колізій превалювала опозиційність державної влади, а в завершальній – російського царату та Московської патріархії, яка уявила себе “Третім Римом” і мала на меті поширити свій вплив на православних вірян у світовій християнській спільноті. Під приводом “піклування” про одновірців-українців та білорусів Москва прагнула за будь-яку ціну перебрати на себе місію “оборонниці святого православ’я” у Східній Європі на тлі занепалої Візантії.

Четверта причина Берестейської унії полягає в невиважених, почасти і неканонічних діях східних патріархів. Здійснюючи ряд радикальних реформ у Київській митрополії, Константинопольський патріарх Єремія порушив “status quo”: усунув від керівництва Церквою митрополита Онисифора Дівочку та запровадив нову посаду – патріаршого екзарха. Цим він вніс сум’яття в ієрархічну систему Руської православної церкви, не кажучи вже про повне нехтування традиційним церковним устроєм – надання братствам права контролювати поведінку мирян і кліру, а також єпископів та митрополита. Означене вище дає підстави вважати діяльність патріарха Єремії головною причиною, що змусила духовенство Київської митрополії прискорити пошуки оптимального варіанту вивільнення від такого несправедливого, на їхнє переконання, ставлення до ієрархів Руської церкви з боку Царгороду.

У цьому ж параграфі обґрунтовано думку про те, що криза Руської православної церви полягала і в радикальних суспільно-релігійних змінах, які призвели до цілковитого дисбалансу співвідношення взаємовпливів у трикутнику “церква – держава – миряни”. Фактично все церковно-релігійне життя стало повністю залежати від світського елемента. Особлива ж роль тут належала Львівському Свято-Успенському братству. Його вплив наприкінці XVI – на початку XVII ст. був визначальним як у релігійному, так і в суспільно-політичному бутті українського народу. Тому зрозуміти сутність Берестейської унії без урахування ролі братств абсолютно неможливо.

Оскільки взаємовідносини мирян (церковних братств) і духовенства є насправді центральним фактором, що визначає суспільно-релігійне життя Руської православної церкви наприкінці XVI ст. і має безпосередній стосунок до Берестейської унії, цій проблематиці присвячено окремий параграф цього розділу – “Взаємовідносини Львівського Свято-Успенського братства і місцевих єпископів як один із визначальних чинників Берестейської унії”.

У цьому параграфі ми вдаємося до генеалогії братств і даємо оцінку їхньої діяльності не лише в контексті структуризації тогочасного українсько-білоруського суспільства, а й у рамках тих релігійно-культурних, релігійно-політичних трансформацій, які диктувала, з одного боку, Річ Посполита, а з іншого, – Російська імперія. Відтворення та аналіз причин конфлікту між єпископом Львівським Гедеоном та місцевим братством переконує в тому, що власне боротьба за сфери впливу, за вивищення в церкві ролі братств і намагання звести до мінімуму в ній духовну владу єпископа чи митрополита стало одним із визначальних чинників Берестейської унії 1596 р.

Спираючись на історичні документи – патріарші, митрополичі та єпископські грамоти, листи духовенства та братств, а також свідчення очевидців доводимо, що конфлікт між Львівським братством і місцевим єпископом активізувався всередині 1580-х років, коли братство, виборюючи сфери впливу у Львівській єпархії, заявило про цілковиту незалежність від місцевого єпископа. У загостренні конфлікту між Львівським єпископом і Свято-Успенським братством важливу роль відіграв спочатку Антіохійський патріарх Йоаким, а згодом і сам Константинопольський патріарх Єремія. Перший затвердив статут братства, а другий надав йому статус ставропігійного права. Доведено також, що з одержанням ставропігійного статусу Львівське братство набуває всестанового характеру, а в його діяльності пріоритетними завданнями стають ті, що належали виключно духовним особам. Йдеться про церковне судочинство над духовенством та відлучення від церкви.

З’ясовуючи основні мотиви, які спонукали єпископа Гедеона Балабана вдатися до унійних пошуків, припускаємо, що ієрархом керувало чітке усвідомлення того, що в Руській православній церкві, яка перебувала у кризовому стані, де авторитет митрополита зведено до мінімуму, а патріархи стоять виключно на боці братств, зміцнити духовну владу без унії з Римом не вдасться.

У третьому розділі – “Єпископат Львівської та Перемиської єпархій в унійних колізіях кінця XVI – початку XVIII ст.” – унаочнено унійну ініціативу Львівських і Перемиських єпископів, їхній внесок (засоби та методи) у розробку і реалізацію унійного проекту. Визначено основні мотиви та цілі, які переслідували унійні натхненники, звернено увагу на непослідовність їхньої позиції, зокрема у первісній фазі унійних пошуків наприкінці XVI ст.

У першому параграфі – “Внесок Гедеона Балабана і Михайла Копистенського у розробку та реалізацію унійного проекту” – розкрито суть первісної фази унійного діалогу між Львівським єпископом і представниками Римської церкви, з’ясовано роль і відтворено участь Гедеона Балабана та Михайла Копистенського у підготовці та реалізації як унійних, так і протиунійних заходів.

Дисертант дійшов висновку, що ініціатива унійних пошуків належить саме Львівському єпископу Гедеону, починання якого з часом активно підтримав Перемиський єпископ Михайло Копистенський. Обидва єпископи, втративши надію на врегулювання конфлікту між церковними братствами та мирянами, які з потурання східних патріархів фактично узурпували владу в церкві, першими заявили про готовність перейти під протекторат Римської церкви.

Простежуючи хід різнопланових переговорів у справі унії, способи та механізми розробки умов унійного поєднання, нами доведено, що провідна роль у вживанні практичних кроків, спрямованих на реалізацію унійного проекту, належить саме єпископам Львівської та Перемиської єпархій. Акцентується увага на тому, що коли унійні ідеї набрали достатнього юридичного оформлення й знайшли повну підтримку з боку уряду Речі Посполитої, Риму та глави Руської православної церкви, колишні зачинателі унії – Гедеон Балабан і Михайло Копистенський – стали її непримиренними противниками, довівши свою позицію на Берестейському протиунійному соборі, який засудив рішення Берестейського унійного собору, піддавши анафемі його учасників. При чому відкидаються традиційні висновки – “страх перед князем”, “світськими русинами” тощо. Натомість висувається думка про те, що відмовитися від реалізації унійних ідей Львівського і Перемиського єпископів перш за все спонукало усвідомлення того, що завдяки унії навряд чи вдасться оздоровити Церкву та вивести її з глибокої внутрішньої кризи, оскільки і “нова” Церква, і справа унії й надалі залишалися в руках політично й релігійно-експансіоністськи налаштованої Речі Посполитої. При тому не виключається й суто людський фактор.

У другому параграфі – “Активізація унійних ідей на території Львівської та Перемиської єпархій і з’єднання їх з Римською церквою” – досліджується новий етап активізації унійної політики Речі Посполитої на Правобережній Україні і витлумачується роль державної влади (король) та церковної влади (єпископи Йосип Шумлянський та Інокентій Винницький) у процесі підготовки і переведення ввірених їм Львівської та Перемиської єпархій на унію з Римською церквою. Відтворюючи засоби, методи і форми переведення їх на унію, звертаємо увагу на ставлення простих вірян та рядового священства до унійних прагнень їхніх пастиреначальників.

У цьому параграфі адекватно відтворюється ситуація, коли церковні справи у Львівській і Перемиській єпархіях набирають такої конфігурації, в якій поєднуються політичні, національні, релігійно-богословські та культово-обрядові елементи, що не могло не зачіпати інтересів Речі Посполитої, Москви та Риму.

У Висновках підводяться підсумки дослідження та систематизовано елементи наукової новизни, а отже, основні поло-ження, що виносяться на захист.

1. Утворення Речі Посполитої з відвертими релігійно-експансіоністськими планами призвело не лише до глибокої церковно-релігійної кризи в Київській митрополії, а й стимулювало активнішу діяльність Римської курії на її теренах. Але причини, які розкривають сутність первісної фази унійних пошуків єпископами Руської православної церкви, лежать у середині українсько-білоруського суспільства і лише певною мірою визначаються зовнішніми факторами. До них належать бажання єпископату Руської православної церкви зрівнятися у правах з духовенством Римської церкви, повернути собі авторитет і духовну владу в церкві, яку вони втратили з потурання східних патріархів, та інші чинники соціального характеру.

Керуючись визначеними вище мотивами, Львівський єпископ Гедеон і Перемиський єпископ Михайло стали ідейними натхненниками унії. Єпископ Гедеон першим порушив питання про церковну унію з Римом. Вдатися до унійних пошуків його змушували невмотивовані дії східних патріархів щодо всієї Київської митрополії, вороже ставлення до нього самого з боку Константинопольського патріарха та Київського митрополита і, нарешті, безрезультатна боротьба за сфери впливу у власній єпархії зі Свято-Успенським братством.

2. Усвідомлення того, що завдяки одній лише зміні юрисдикції навряд чи можна буде домогтися забезпечення бажаного соціально-правового становища, – адже “нова” Церква й надалі мала залишалася у межах чужої держави, – Гедеон Балабан і Михайло Копистенський, відмовившись від попередніх спільних напрацювань, виступили проти церковної унії і до кінця свого життя залишилися вірними православ’ю. Позиція єпископів Львівської та Перемиської єпархій у церковно-релігійних процесах наприкінці XVI ст. є досить непослідовною, про що свідчить причетність цих ієрархів до напрацювання та скріплення власними підписами унійних “Артикулів”, а пізніше про участь у протиунійному соборі.

3. Подальший період існування Львівської та Перемиської єпархії як частини Руської православної церкви, що вціліла й продовжила власне існування в постберестейський період, характеризується тяжкими випро-бу-ваннями. Додалися нові складнощі, зумовлені тривалим внутрішнім протистоянням не лише з братством, а й тією частиною вірян, яка прагнула до з’єднання церков. Унійні ідеї Гедеона Балабана та Михайла Копистенського знайшли власне логічне завершення через століття, коли Перемиська (1691р.), а за нею Львівська (1700 р.) єпархії перейшли на унію з Римською церквою.

4. Поетапне впровадження унійних ідей і переведення цих єпархій на унію з Римською церквою пояснюється передусім тими суспільно-політичними трансформаціями, які мали місце на зламі XVII – XVIII ст. Йдеться про боротьбу Речі Посполитої та Російської імперії за гегемонію на українсько-білоруських землях, сегментом якої і стало переведення на унію західноукраїнських єпархій і утвердження на українсько-білоруських землях греко-католицької Церкви, що стала перепоною на шляху релігійної експансії як з боку католицького Заходу, так і з боку православної Півночі.

5. Остаточне розв’язання проблем, пов’язаних із завершенням унійного процесу, що припадає на кінець XVII – початок XVIII ст., безпосередньо пов’язане з іменами польського короля Яна Собеського, єпископів Інокентія Винницького та Йосипа Шумлянського. Вклад цих ієрархів у справу церковного поєднання є визначальним. Вони увійшли в історію Української греко-католицької церкви не лише як великі подвижники віри й благочестя, що гідні наслідування її вірянами, а й як великі церковно-релігійні стратеги. Врахувавши гіркий досвід у справі унії своїх попередників, вони зуміли належним чином приготувати власну паству до сприйняття унійних ідей.

Основні положення та висновки дисертації викладено в таких публікаціях:

1. Шкрібляк М.В. Церква як основа духовно-морального оздоровлення особи та суспільства // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. – Чернівці: Рута, 2002. – Вип. 163–164. Філософія. – С.217–221.

2. Шкрібляк М.В. Унійні пошуки Костянтина Острозького як форма стабілізації церковно-суспільних відносин // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. – Чернівці: Рута, 2005. – Вип. 240–241. Філософія. – С.37–44.

3. Шкрібляк М.В. Єпископи Львівської та Перемиської єпархій Руської православної церкви (Київської митрополії) в унійних пошуках наприкінці XVI ст. // Українське релігієзнавство. – 2006. – № 39. – С.135–144.

4. Шкрібляк М.В. Роль Інокентія Винницького та Йосипа Шум-лянського у переведенні Перемиської і Львівської єпархій на унію з Римом // Часопис української історії: Збірник наукових статей. – К., 2006. – Вип. 6. – С.13–18.

5. Шкрібляк М.В. Конфлікт між Львівським Свято-Успенським братством і єпископом Гедеоном (Балабаном) як визначальний чинник Берестейської унії // Питання історії України: Збірник наукових статей. – Чернівці: Зелена Буковина, 2006. – Т.9. – С.17–21.

6. Шкрібляк М.В. Переведення Перемиської та Львівської єпархій на унію з Римом // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 410 річниці підписання Берестейської унії. – Брест, 2006. – С.138–154.

АНОТАЦІЯ

Шкрібляк М.В. Роль Львівської та Перемиської єпархій в унійних процесах кінця XVI – початку XVIІІ століть. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 09.00.11 – релігієзнавство. – Національний університет “Острозька академія”. – Острог, 2007.

У дисертації на основі комплексного аналізу джерел відтворена цілісна узагальнююча картина сутності та спрямованості унійних пошуків єпископів Львівської та Перемиської єпархій, систематизовано основні чинники локального і загального суспільно-політичного та соціально-релігійного характеру, що призвели до унії Руської православної церкви (Київської митрополії) з Римською апостольською столицею.

Унаочнюється модусна двовекторність сприйняття ідеї унії