ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В.Н. Каразіна

СЄРОШТАН СВІТЛАНА ІВАНІВНА

УДК 130.2:[111.821:316.663.5]

Топологія маски: філософсько-антропологічний аналіз

09.00.04 – філософська антропологія, філософія культури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Харків-2007

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі теоретичної і практичної філософії Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Корабльова Надія Степанівна,

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна,

професор кафедри теоретичної і практичної філософії.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Лозовой Віктор Олексійович,

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого,

завідувач кафедри культурології;

кандидат філософських наук, доцент

Городиська Ольга Миколаївна,

Національний технічний університет “Харківський політехнічний інститут”,

доцент кафедри філософії.

Захист відбудеться “26” грудня 2007 року о 15.15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .051.06 при Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, ауд. II-49.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий “15” листопада 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Українець Л.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження визначають особливості сучасної епохи, якій властиві кардинальні зміни в культурі та бутті людства, небачені раніше темпи й масштаби суспільної динаміки, що торкаються всіх сфер життєдіяльності людини. Людина потрапляє в такі ситуації, коли зміна образів стає невід’ємною складовою комунікативної взаємодії, а соціальні маски перетворили її на актора й по-новому означили соціокультурну ситуацію, названу Гі Дебором “суспільством спектаклю”. Атрибутивною характеристикою людини цього суспільства і є маска, мистецтво носіння якої запобігає руйнації особи в ситуації “футуршоку” (А. Тоффлер). У результаті розвитку від “предмета”, що надягається, до ототожнення із самою людиною у сучасній культурі маска виступає як свідомо конструйований образ людини в просторі соціального і є невід’ємною складовою людського буття. Це зумовлює актуальність теоретичного осмислення тих змін, яких зазнає феномен маски.

Виникаючи на ранніх етапах людської історії, феномен маски (репрезентований архаїчними формами) стає одним із найдавніших способів адаптації людини до навколишнього світу, що згодом у ході розвитку культури трансформується у вищу культурну форму, пов’язану з адаптацією до себе подібних. Тобто природно-необхідна властивість людини адаптуватися виявила себе в ході історії як своєрідна культурна форма – маска. Пристосування як одне з головних завдань культури потребувало все нових форм адаптації людини до умов існування. У сучасному динамічно змінюваному світі, у якому від особистості вимагається ще більш високий ступінь адаптивності та підвищеної соціальної мобільності, людина опиняється перед необхідністю постійного “добудовування” свого Я, соціального й особистісного самовизначення. Логіка буття сучасної людини часом змушує її пристосовуватися до ситуації абсурду (А. Камю), включаючись у “парад масок” (Ф. Ніцше). Маска перестала бути “накладною личиною”, вона розчинилася в тілесній експресії й афективній “лицевості” (Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі), у манері поведінки та поданні себе іншим. Людське обличчя стирається, як “слід на піску” (М. Фуко). Маска стала реалією повсякденного життя сучасної людини, котру сучасна соціологія означила як актора, що змінює маски. Такі маски роблять необхідною концептуалізацію проблеми багатогранності й потенційної невичерпності людського Я через включення в множинні дискурсивні поля, кожне з яких припускає застосування характерних знакових засобів.

Маска як частина повсякденного, як знаковий засіб невербальної сфери спілкування є умовою включення індивіда у певний соціальний дискурс. Розгляд зазначеної проблеми потребує акцентування уваги на тому факті, що для сучасної людини маска є важливою складовою її буття, виступаючи як modus vivendi, як засіб соціального життя. Проблеми життя людини без масок і уникання лицедійства корелюють не тільки з обставинами особистого життя, але й є гострими проблемами існування культури початку XXI століття.

Актуальність дослідження обумовлена також недостатньою артикульованістю феномену маски у філософському дискурсі та непроясненістю уявлень про його місце в сучасній культурі. Для розв’язання цієї проблеми в роботі пропонується розмежувати основні вияви феномену маски через уведення нових термінів: “метамаска”, “маска-предмет”, “маска-образ”, “маска-симулякр”. У дисертації робиться акцент на “масці-образі”, тому що, на нашу думку, саме це поняття є сучасною іпостассю досліджуваного феномену.

Ступінь наукової розробки проблеми. Незважаючи на розмаїтість виявів феномену маски в культурі, у сучасній гуманітаристиці відсутня цілісна й систематично розроблена концепція маски як особливого соціокультурного феномену. Натомість існують дослідження окремих аспектів маски як культурного феномену. Більшу частину текстів складають роботи, присвячені загальним проблемам, пов’язаним із феноменом маски: її походженням, символікою, значенням для окремих історико-культурних періодів і культурних парадигм. У роботах Д.А. Анучина, М.М. Бахтіна, А.А. Бєлкіна, Г. Бідермана, М. Волошина, А.Л. Грінштейна, А.Я. Гуревича, В.T. Гусєва, В.П. Даркевича, К.Г. Ісупова, Е. Канетті, Х.К. Керлота, В. Куклева, Ю. Ліпса, М. Мосса, Ю.С. Степанова, А.А. Тахо-Годі, Дж. Тресіддера, М.Б. Ямпольського та інших міститься теоретичне осмислення цих проблем.

Проаналізовані роботи, що торкаються виявів феномену маски, можна розділити на дві групи: маску досліджують як елемент предметного і непредметного світу. Як “предмет” маска розглядається як атрибут обряду, святкової культури, гри актора в театральних системах, а як “образ” вона розглядається у формі театральності в театральній грі актора, а також в аспекті театралізації соціального життя. Історико-етнографічна традиція (А.Д. Авдєєв, Е. Дюркгейм, Л. Леві-Брюль, Е. Тейлор, С.А. Токарєв, Дж. Фрезер) розглядає маску – “маску-предмет” – як історико-культурний феномен. Цій традиції наука зобов’язана багатим емпіричним матеріалом, у тому числі даними про види, типи й функції маски в різних культурах. Семантику “маски-предмета” в межах структуралістського підходу розкрив К. Леві-Строс, у світлі структурно-функціонального підходу її опрацював Б.Л. Огібенін.

Особливе значення мають роботи, присвячені специфіці театральної “маски-предмета” (Є.В Анічков, А.К. Дживілегов, В.В. Латишев, В.Ш. Штейн), а також естетиці акторського мистецтва теоретиків театру (А. Арто, Б. Брехт, Д. Дідро, М.М. Євреїнов, Вс.Е. Мейєрхольд, К.С. Станіславський). Якщо в етнографічних, історико-мистецтвознавчих, історико-культурних роботах маску розглядають як власне матеріальний об’єкт (“маска-предмет”), то культурологічні й філософські дослідження, як правило, вивчають “маску” як певну культурну форму – “маску-образ”, що виступає атрибутом гри.

Теоретичні й методологічні підходи до розгляду феномену маски закладені в працях представників як класичної, так і некласичної філософії, що зверталися до проблеми маски безпосередньо чи опосередковано: Платон, Арістотель, Плотін, Ф. Бекон, М. Монтень, Ф. Ларошфуко, І. Кант, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше та інші. Ці підходи розкриваються в контексті більш загальних питань: взаємозв’язок душі і тіла, ідеї їхньої корелятивності, відносин людини і суспільства. Переважаюча лінія в розумінні феномену маски в історико-філософській традиції – ідея theatrum mundi – “театру світу” і “людини, що грає” як актор. Тісно пов’язана з темою маски проблема гри і “людини, яка грає”, вона висвітлена у філософських роботах Я.М. Білика, Р. Кайюа, Н.С. Корабльової, C. Корнєва, І.В. Кузіна, А.Ф. Лосєва, Л.Т. Ретюнських, К.Б. Сігова, Е. Фінка, Й. Хейзінги, Ф. Шиллера; психологічних – Е. Берна; соціологічних – І. Гофмана, Г. Дебора, І.С. Кона, Дж.Г. Міда.

Феномен маски крізь призму аксіологічного підходу розглядали Ф. Ларошфуко, Н.А. Автухович. Метафізичний аспект розгляду маски представлений у П.О. Флоренського. Психологічний підхід вивчення маски започаткований “аналітичною психологією” К.-Г. Юнга, а також теорією “соціального характеру” Е. Фромма. В аспекті семіотичності поведінки маску розглянуто в роботах А.М. П’ятигорського, Б.А. Успенського. Естетичний підхід дослідження маски, пов’язаний із розробками сучасної форми вияву цього феномену в “іміджі”, PR-технологіях, розкривається в роботах Л.Н. Козименко, Г.Г. Почепцова, І.К. Черьомушкіної, В.М. Шепеля. Проблема обличчя і маски актуалізується в працях Ж. Дельоза і Ф. Гваттарі, A.A. Грицанова, А.Ю. Ісаєвої, В.О. Подороги, Г.П. Чміль.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в межах науково-дослідної теми кафедри теоретичної і практичної філософії філософського факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна “Філософія і розмаїття соціокультурних світів”.

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає в тому, щоб на основі цілісного філософсько-антропологічного аналізу виявити культурний зміст соціокультурного феномену маски та визначити різноманіття його виявів у культурі.

Дане дисертаційне дослідження є спробою розкриття нових змістів поняття “маска” в сучасній західноєвропейській культурі та співвідношень різних виявів феномену маски.

Досягнення поставленої мети передбачає послідовне розв’язання таких завдань:

1. розкрити множинність поняття “маска”, проаналізувати варіанти його трактувань;

2. розглянути генезис маски як культурної форми, виявити основні етапи й особливості її розвитку, показати багаторівневість цього культурного феномену;

3. проаналізувати обличчя і маску в життєвому світі людини, з’ясувати значення маски в комунікації;

4. виявити особливості функціонування маски в сучасній культурі як форми естетизації життя;

5. дослідити мистецтво “жити в масці” як екзистенціальну проблему;

6. показати багатомірність і іномірність людини в масці.

Об’єктом дослідження є маска як соціокультурний феномен.

Предмет дослідження – вияви феномену маски в різноманітті його культурних форм і специфіка буття маски в житті сучасної людини.

Теоретичні і методологічні основи дослідження. Методологія визначається метою і завданнями дослідження і має комплексний характер. Основні методологічні принципи, використовувані в дисертаційному дослідженні: принцип історизму; принципи єдності сутності і явища, внутрішнього і зовнішнього, духовного і тілесного.

Розв’язати поставлені в роботі завдання допомогли такі методи дослідження: використання системного підходу було обумовлено складністю об’єкта дослідження, що вимагає комплексного вивчення маски як цілісної системи – “метамаски”, а також цілісного розгляду буття маски в аспекті різноманіття його виявів у культурі; історичний метод – у ході розгляду генезису феномену маски, а також під час аналізу маски в історико-філософському дискурсі; метод порівняння дозволив дослідити трансформацію місця маски в історії культури; семіотичний – у процесі аналізу маски як знакової структури; філософсько-антропологічний – в основі аналізу ролі маски у формуванні й самоконструюванні людини. Використання в 1-му розділі дослідження дескриптивного методу було обумовлено одним із завдань дисертації: для висвітлення основних етапів й особливостей розвитку феномену маски. У процесі дослідження ми зверталися до теоретичних положень і емпіричного матеріалу етнографії, театрознавства, психології, соціології, культурології, художньої літератури, філософської антропології, соціальної філософії, класичних і сучасних філософських досліджень. У зв’язку з цим під час аналізу сутності маски використовувався метод міждисциплінарної компаративістики.

Теоретичною основою дисертаційного дослідження стали: філософські праці Ж. Бодрійяра, М. Гайдеггера, Ф. Гваттарі, Ж. Дельоза, С. К’єркегора, Ж.-Л. Нансі, Ф. Ніцше, П. Рікера, Ж.-П. Сартра, М. Фуко; філософсько-антропологічні – Л.М. Газнюк, Р. Сеннета, О.Е. Сурової, В.Г. Табачковського, Г.Л. Тульчинського, М.Ш. Шведова, Ю.В. Шичаниної; феноменологічні – Т. Лукмана, М. Мерло-Понті, В.О. Подороги, А. Шюца; психоаналітичні роботи – К.-Г. Юнга, Ж. Лакана. У ході осмислення природи досліджуваного феномену були враховані соціально-філософські концепції З. Баумана, Т.С. Воропай, Г. Дебора, Е. Гідденса, В.В. Гусаченка, Н.С. Корабльової, І.В. Кузіна, Г. Маркузе, А. Тоффлера, а також роботи соціологічної спрямованості – І. Гофмана, І.С. Кона, Дж. Міда. До дослідження залучений також ряд робіт, тією чи іншою мірою пов’язаних із нашою проблематикою, до яких належать дослідження В. Гьослє, Д.В. Іванова, Н. Маньковської, Х. Ортеги-і-Гассета, Е. Фромма, К. Ясперса та інші.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що в ньому вперше зроблена спроба комплексного вивчення феномену маски, проаналізовані основні вияви цього феномену в культурі й здійснений його філософсько-антропологічний аналіз. Новизна визначається змістом авторського підходу до розгляду маски як соціокультурного феномену, а також як культурної форми буття людини.

Наукова новизна дослідження конкретизується в таких положеннях:

· визначено характер буття соціокультурного феномену маски як множинний. Для розмежування основних виявів феномену маски введені й розкриті такі терміни: “метамаска”, “маска-предмет”, “маска-образ”, “маска-симулякр”. “Метамаска” визначена як поняття, що має синтетичну природу, у сферу якої органічно вписуються інші види буття феномену маски, що є її складовою частиною;

· показано, що в тому чи іншому вигляді маска як культурна форма присутня на всіх етапах людського існування, виявлені головні сфери дії феномену маски; на основі аналізу функціонування маски в сучасній культурі продемонстровано, що цей феномен виявляється як форма естетизації й театралізації соціального життя;

· вияв феномену маски як форми естетизації життя осмислено у зв’язку з бажанням людини створювати естетичний ефект від стилізації себе, грати з власним образом;

· присутність маски в життєвому світі людини як знакового засобу невербальної сфери спілкування позначена функціями обличчя як маски;

· розкрито екзистенціально-антропологічний вимір маски як індивідуального засобу буття людини у “світі ролей”, а мистецтво “жити в масці” обґрунтовано як вияв “турботи про себе” (М. Фуко). “Турботу” інтерпретовано як стратегію постійного “вислизання” за допомогою індивідуальних масок зі світу “несправжнього” існування, як свідоме дотримання певної дистанції, мета якої – незалежність від соціального; “мистецтво бути собою” розкрите як невід’ємне від “мистецтва ставати Іншим”, що полегшує адаптацію до певної ситуації;

· з’ясовано значення маски як засобу екзистенціального вияву Я, що не руйнує вихідне Я, а додає йому інакових “граней”, заповнюючи сутнісну неповноту через культурне становлення;

· висунуто положення про розповсюджений у сучасному суспільстві тип людини – “протеїстичну особистість” – множинну, здатну “розшаровуватися”, “грати в ідентичності”, шляхом трансформацій утверджувати себе у світі через безліч модусів Я – масок, залишаючись єдиною в безлічі облич.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів. Дисертаційне дослідження розширює теоретичну й емпіричну базу для комплексного аналізу феномену маски, доповнює наявні підходи у вивченні цього явища. Вивчення маски як соціокультурного феномену розкриває нові аспекти проблеми людини як основного питання філософської антропології, а акцент у проведеному дослідженні зроблено на виявах феномену маски в сучасній культурі, що значно розширює уявлення як про культуру, так і про аналізований феномен.

Теоретичні положення й висновки, обґрунтовані в дисертаційному дослідженні, можуть бути використані як фактологічна й методологічна база в ході розроблення навчальних і спеціальних курсів із філософської антропології, філософії культури, курсів культурологічної та соціальної спрямованості.

Особистий внесок здобувача. Концепція, зміст, висновки дисертації й тексти публікацій розроблені та викладені автором самостійно. У дисертації використані матеріали статей і тез виступів на конференціях, підготовлені автором.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення й результати дисертаційного дослідження пройшли апробацію на науковому семінарі кафедри теоретичної і практичної філософії філософського факультету Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна; XII Харківських міжнародних Сковородинівських читаннях “Університетська філософія в ретроспективі та перспективі (до 200-річчя Харківської університетської філософії” (Харків, 2005 р.); XIII Харківських міжнародних Сковородинівських читаннях “Демократичні цінності, громадянське суспільство і держава” (Харків, 2005 р.); I Таврійських читаннях “Вітчизняна філософія: сучасні колізії” (Крим, Донузлав, Мєдвєдево, 2005 р.); VI Міжнародній науково-практичній конференції “Освіта і доля нації” (Харків, 2005 р.); XIV Харківських міжнародних Сковородинівських читаннях “Філософські стратегії XXI сторіччя” (Харків, 2006 р.); Міжнародній науковій конференції студентів і аспірантів “IV Харківські студентські філософські читання” (Харків, 2007 р.).

Публікації. Основні результати дослідження відображені у 12 наукових працях: з них 7 статей опубліковано в наукових спеціалізованих виданнях, зареєстрованих ВАК України, решта – в інших виданнях і матеріалах наукових конференцій.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, двох розділів, що містять сім підрозділів, кожен із яких має підпункти, висновків, списку використаних джерел (208 найменувань). Загальний обсяг роботи – 220 сторінок, з яких 203 сторінки основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, характеризується ступінь наукової розробки проблеми, формулюються мета та завдання роботи, об’єкт і предмет, визначаються теоретичні і методологічні засади, а також розкривається наукова новизна дисертації, її теоретичне й практичне значення, наводяться дані про публікації та апробацію наукових результатів дослідження.

У першому розділі “Історико-теоретичні передумови дослідження феномену маски” проведено аналіз стану означеної проблеми у філософсько-гуманітарному знанні, розглянуто історико-культурну типологізацію маски, запропоновано теоретичне підґрунтя для розв’язання цієї проблеми, визначено власний шлях осмислення соціокультурного феномену маски.

У підрозділі 1.1. “Значеннєве поле феномену маски: проблема інтерпретації” здійснено порівняльний аналіз наявних підходів до проблеми визначення маски, що дозволило дати авторську дефініцію маски.

У пункті 1.1.1. “„Маска” у семантичному полі” проведений аналіз семантики поняття “маска” й суміжних із ним понять. Зроблено висновок, що воно набагато ширше, ніж “маска-предмет”, як його прийнято розглядати; що “маска” – це не тільки “накладка”, яка надягається безпосередньо з метою перетворення. Виявлений зв’язок поняття маска з латинським persona дозволив зробити висновок, що рольова модель особистості може використовуватися для наукової репрезентації сутності особистості: людина серед людей демонструє безліч стилізованих зовнішніх образів, ситуативних “граней” “перемінної” особистості, де маска виступає як “маска-образ” – культурна форма репрезентації Я особистості в соціумі. У зв’язку з тим, що вияви феномену маски пов’язані з процесом перевтілення в штучний образ, маску визначено як сконструйовану з певною метою підміну образу (залежно від контексту культури), коли для приховання зовнішніх виявів реальних особистісних змістів буття людина вдається до використання образів, що несуть у собі інший зміст.

У пункті 1.1.2. “Маска в тріаді „лик-обличчя-личина””, спираючись на вчення П.О. Флоренського, розкриваємо метафізичний аспект маски. Маску показано як негативне явище, обумовлене її морально-етичним трактуванням у християнстві, як полярну лику “межу” обличчя. Якщо “лик святого” є явищем духовного вічного змісту, його онтологічним виявленням, то “маска актора” – личина, що видає себе за обличчя й блокує явище абсолютного.

У пункті 1.1.3. “Маска як предмет філософського аналізу” простежена переважаюча в історико-філософській традиції лінія в розумінні феномену маски – ідея theatrum mundi – “театру світу” і “людини, що грає” як актор. Тут домінує негативна оцінка: ідея гри як зовнішньої театральності, визнання навколишнього світу як лицемірного, у якому людина підпорядкована законам соціальної гри й поводиться, відповідно, неприродно (Петроній, Ф. Бекон, М. Монтень, Ф. Ларошфуко, І. Кант, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо, К.-Г. Юнг, Е. Фромм, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше). Методологічним підґрунтям для дослідження виступає трактування маски Ф. Ніцше, а саме той позитивний зміст, що в ньому виявляється. Маски людини (мінливість, удаваність, приховуваність) Ф. Ніцше пов’язує з інстинктом самозбереження, що забезпечується володінням “мистецтвом Протея”. Акцентовано, що класичне трактування маски (“маски-образу”) фокусується на розумінні її як певної “оболонки”, “соціальної шкіри”, котра приховує природну сутність. Указано, що в постмодерністському трактуванні (Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі, П. Клоссовськи) виявляється певна тотожність маски і симулякра, коли ця “оболонка” розшарувалася настільки (маска приховує лише інші маски), що допускається відсутність під масками сутнісного “дна”.

Обґрунтовано, що в сучасній культурі обсяг поняття маски значно збільшився і маска виходить далеко за межі її тлумачення тільки як матеріального предмета. Сьогодні більш смислотворчо говорити про маску як про культурну форму репрезентації Я в повсякденному житті людини, концептуалізуючи проблему багатогранності й множинності людського Я.

У підрозділі 1.2. “Історико-культурна типологізація маски” досліджена система “масок-предметів” періоду архаїки та традиційного суспільства.

У пункті 1.2.1. “Архаїчні форми маски” виявлено, що на ранніх етапах свого існування людина застосовувала маску переважно для полювання і в обрядових дійствах. Показано, що в архаїчних формах маски домінує прагматичний початок, маски були призначені для виконання суто практичних функцій, як-от: забезпечити вдалий результат полювання, виступити “знаряддям” проти демонічних сил, служити комунікативною ланкою між людиною і світом надприродних сил та ін. Розглянуто, як з архаїчних форм маски, пов’язаних із трудовими процесами, культом тварини, ритуалом поховання, що належали до обрядових дійств, поступово виникли форми маски, які згодом трансформувались у традиційні народні видовища й театральні системи. У зв’язку з цим маска втрачає магічне значення та набуває естетичного.

У пункті 1.2.2. “Маска в театральній і святковій культурі” розглянуто форми маски, які використовувалися винятково з метою розваги в театралізованих діях святкової культури (народних ігрищах, карнавалах, маскарадах та ін.) і в художньо-ігровому просторі театру. Підкреслено, що архаїчні маски в усіх своїх різновидах являли собою певний матеріальний предмет і що ця форма маски – “маска-предмет” – безпосередньо надягалася для перетворення зовнішнього вигляду. Пізніше маска, що виникла в архаїчний період, стала застосовуватися в художньо-ігровому просторі театру як накладка на обличчя, яка широко розповсюдилася в західноєвропейській театральній традиції.

У підрозділі 1.3. “Різноманіття форм маски в ігровому просторі культури” це різноманіття позначено простором свята, простором театральної гри і простором “гри в життя”, показано місце в них маски.

У пункті 1.3.1. “Маска в ігровому просторі свята” зазначено, що “маска-предмет” вписана в найдавніші обрядово-видовищні дії, котрі розігрувалися як свято. А також підкреслено зв’язок маски з грою, указано на її значення у святково-сміховій, карнавальній і маскарадній культурі.

У пункті 1.3.2. “Маска в просторі театральної гри” досліджується місце маски в контексті традиції театральної гри. Підкреслюється, що в західноєвропейській театральній традиції в результаті зростання значущості феномену театральності “маска-предмет” поступово поступилася місцем “масці-образу” – візуальній оболонці сценічного образу, хоча й продовжувала існувати паралельно в сценічній практиці. Стосовно сценічної гри, процесу “створення” “маски-образу”, проаналізовано різні ступені “гри”. Підкреслено, що “маска-предмет” і “маска-образ” сприяє перевтіленню людини в того чи іншого персонажа лише на час театральної дії.

У пункті 1.3.3. “Маска в просторі „гри в життя”” проаналізовано: 1) “маску-образ”, тотожний театралізованій поведінці, – симулятивнодиссимулятивний образ людини в театралізованому повсякденному житті, 2) “маску-симулякр” – “тілесну” маску (фізіогномічний образ, що є естетичним ефектом штучно-сконструйованої тілесності). Зроблено висновок, що маска як предмет, який людина надягає (у просторі свята чи просторі театральної гри), не має ніякого впливу на сутність людини, а “масковість” образу привносить лише момент умовності, штучності ігрової поведінки. “Маска-образ” у просторі театральної гри й особливо просторі “гри в життя” (де є місце і симуляціям, і диссимуляціям) демонструє вже здатність людини-актора до мистецтва театральності: здатність перевтілюватися в той чи інший образ, що може приводити до злиття з маскою. На відміну від театральної гри, у якій дистанція між актором і роллю оберігається законом театральної умовності, театральність у житті може допускати подолання цієї дистанції. Відзначено, що феномен маски зазнав певного розвитку: від сакрального об’єкта культу, що розігрується, через маску як атрибут свята й атрибут гри в театральних системах до маски як форми театралізації й естетизації соціального життя. Підкреслено, що феномен маски в результаті свого розвитку пройшов довгий шлях від антиномії “бути здаватися” до постмодерністського концепту симулякра, він подолав область культурного та міцно ввійшов у сферу соціального буття.

Таким чином, у цьому розділі дисертації обґрунтовано, що в тому чи іншому вигляді маска присутня на всіх етапах людського існування. Акцентовано, що історія маски – це історія, у якій репрезентована множинність значень в усьому розмаїтті виявів цього феномену в культурі: від мисливського маскування та атрибута святкової культури (атрибут обряду, обрядових ігор, карнавалу, маскараду), атрибута гри актора в театральних системах до маски як форми театралізації та естетизації соціального життя. Тобто від “маски-предмета”, що надягається залежно від контексту культури, через вияв маски як “маски-образу” до “маски-симулякра”. “Маску-предмет” визначено як предмет, який людина безпосередньо надягає, переслідуючи певні цілі (обрядове, карнавальне, театральне перетворення); “маску-образ” як культурну форму, пов’язану зі свідомим конструюванням образу людини, культурну форму репрезентації Я в соціумі. “Маску-симулякр” визначено як статичну “тілесну” маску, фізіогномічний образ поза мімічними рухами, що є естетичним ефектом штучно-сконструйованої тілесності. Ємність поняття “маска” дала підстави для введення терміна “метамаска” як певної множинності, що вміщує в себе всю безліч значеннєвих виявів досліджуваного феномену. “Метамаску” визначено як поняття, що має синтетичну природу, у сферу якої органічно вписуються інші види буття феномену маски, що є її складовою частиною; як поняття, що містить багатозначність соціокультурного феномену маски, множинного за формою своїх виявів як у сфері культури, так і сфері соціального буття.

У другому розділі “Роль маски у формуванні і самоконструюванні людини” розглянуто місце маски в сучасній культурі як явища, що є реалією повсякденного життя сучасної людини, і визначено роль маски у формуванні та самоконструюванні людини.

У підрозділі 2.1. “Обличчя і маска в життєвому світі людини” здійснено аналіз, який дозволяє стверджувати, що в процесі соціальної взаємодії обличчя може сприйматися як маска, що існує можливість їхніх взаємних перетворень, а сама маска є умовою включення індивіда в певний соціальний дискурс.

У пункті 2.1.1. “Обличчя-маска як виражальна поверхня” процес руху від маски до маски був осмислений як процес метаморфози виразу, метаморфози образу, що виявляється в грі міміки. Майстерність людини як “актора” обґрунтовано як високу техніку володіння обличчям, як свідомий контроль людиною випадкової міміки відповідно до прагнень створювати потрібне враження. Перехід обличчя до маски був показаний як гра виразу, що розігрується на сцені-поверхні обличчя, у ході якої відбувається підміна обличчя маскою. Підкреслено, що, з одного боку, “обличчя-маска” існує для того, щоб приховати в собі ті чи інші почуття, вирази, а з іншого – подати натомість “глядачам” інший вираз, розігрування інших почуттів. Таким чином, буття маски – це поверхня, “лінія Зовнішнього” (В.О. Подорога) на обличчі людини, а буття обличчя – це вираз. Зближує обличчя і маску метаморфоза виразу, сила якої й полягає в нескінченному русі від обличчя до маски. Отже, обличчя-маска – це виражальна поверхня, на якій проступають фрагменти неперелічуваних личин крізь незліченну товщу нашарувань.

У пункті 2.1.2. “Обличчя і маска в комунікації” показано, що маска як особливий образ присутня в різних формах комунікативних відносин. Розуміння маски в міжособистісній комунікації зведено до знакового засобу невербальної сфери спілкування. Результатом розгляду обличчя як місця розташування соціально значущих очікувань стало те, що повна явленість обличчя не відкривається цілком погляду Іншого. Значення маски в міжособистісній комунікації було зведено до поняття “межі”, що забезпечує “невпускання” Іншого. Процес пред’явлення знаків на обличчі погляду Іншого був ототожнений із драматургічною дією, учасники якої подають неіснуюче чи показують вибірково, прагнучи до контролю маніпулюванню враженнями Іншого, і таким чином керують своєю взаємодією шляхом регулювання взаємного доступу до своєї суб’єктивності.

Окремо розглядається комунікативний простір Інтернету як широке поле соціокультурної взаємодії, що відкриває для людини можливість “зміни масок”, можливість в електронному alter ego за допомогою псевдонімів, анонімних розповідей про себе постійно моделювати свій “образ”, а віртуальна комунікація була досліджена як простір для апробації різноманітних стратегій міжособистісної поведінки. Отже, маска різною мірою завжди присутня в комунікації, вона є сполучним елементом між формою і змістом відносин, спрямовує комунікацію (як реальну, так і віртуальну), надаючи людині, що вступила в спілкування, свободу вибору свого Я, свободу подання себе Іншим.

У підрозділі 2.2. “Маска як форма естетизації життя” маску проаналізовано як форму естетизації життя. Показано, що вияви цього феномену вписуються у всебічну естетизацію сучасної культури. Для неї властива тенденція сприйняття дійсності як естетичного феномену в розмаїтті його нових модифікацій, одним із яких є естетизація життя як реалізація “мистецтва жити”.

У пункті 2.2.1. “Естетика існування”, з огляду на праці С. К’єркегора та М. Фуко, вияв феномену маски осмислено як форму естетизації життя, пов’язану з бажанням людини створювати естетичний ефект від “стилізації” себе. Показано, що сучасна культура, яка пропагує естетично привабливий “публічний” проект життєтворчості, жадає від людини не “бути”, а “здаватися”. Тому сучасна людина в переважній більшості, бажаючи створювати естетичний ефект, намагається кардинально змінити себе, усіляко перетворити, “перекроїти” свій образ, вона грає з власними формами, унаслідок чого іноді стає відмінною від самої себе. Для неї цінним стає жити “у показі”, створювати ефект, а не бути справжньою, ідентичною зсередини зовнішньому і навпаки. Зроблено висновок, що в результаті естетичного самоконструювання та всебічної стилізації людиною власного образу панують сконструйовані, симулякративні образи, спрямовані винятково на створення естетичного ефекту.

У пункті 2.2.2. “Імідж або „мистецтво здаватися”” виявлено, що в сучасній культурі естетику прекрасної видимості втілює такий вияв феномену маски як імідж – стилізований образ. Відзначено, що створення цілеспрямовано формованого образу – іміджу – може містити в собі як стилізацію поведінки (її свідому театралізацію на публіці), так і стилізацію й самоконструювання зовнішності (від мистецтва макіяжу до пластико-хірургічної корекції). І в першому, і в другому випадку відзначене панування пріоритету штучного образу над реальністю. Таким чином, зміст маски як форми естетизації життя був сфокусований на значенні “здаватися” і розкритий як естетичний ефект, котрий може створювати маска.

У підрозділі 2.3. “Мистецтво „жити в масці” як екзистенціальна проблема” поставлене питання про екзистенціальний вимір маски: мистецтво “жити в масці” проаналізовано як індивідуальний засіб буття людини в соціальному світі. Дослідження мистецтва “жити в масці” показало важливість для людини ситуації вибору власної життєвої стратегії в контексті розмаїття “практик себе”.

У пункті 2.3.1. “Про „мистецтво жити”” це мистецтво розкрите як мистецтво існування в ролі – мистецтво “жити в масці”. Показано, що мистецтво “жити в масці” виступає для людини виявом “турботи про себе” (М. Фуко). Життя під знаком “турботи про себе” в сучасному соціальному світі обґрунтовано як стратегію постійного “вислизання” зі світу несправжнього існування за допомогою особливих масок, що несуть печатку індивідуальної дії, метою яких стає незалежність перед соціальним. Як особлива культурна форма, що усвідомлено створюється самою людиною, маска стає провідною формою індивідуального існування для конкретного індивіда. Уточнено, що дистанціювання від ролей за допомогою індивідуальних масок свідчить про володіння особливим мистецтвом поводження з роллю на власний розсуд. Підкреслено, що лише екзистенціальна міра гри дозволяє об’єднати унікальність конкретного людського буття, логіку обраного шляху із соціально-нормованими ролями.

У пункті 2.3.2. “Гра масками як форма екзистенціальної свободи” гру розглянуто як позицію в бутті, котрою суб’єкт керується, проживаючи своє життя. Визначено, що розігрувані маски розширюють межі самовияву людини: у процесі гри актуалізуються можливі іпостасі особистості, а конституйований у процесі гри простір є простором свободи для екзистенціального руху. Показано, що особистість, здійснювана за законом руху через маски, відповідальна перед собою за себе щоразу як Іншого. Структура цього суб’єкта визначається динамікою зміни масок: суб’єкт у процесі руху крізь маски виступає в екзистенціальній динаміці, балансуючи на грані гри і серйозного. Отже, сама стратегія гри масками, забезпечуючи незалежність Я перед соціальним, приводить до нового засобу присутності Я в просторі соціального. Нескінченну й непередбачену для інших низку масок суб’єкт організує саме так, щоб максимально спростити для себе слідування власній логіці. У цьому контексті маска – результат індивідуального вибору Я, що приводить до реалізації його індивідуальних стратегій, суть яких полягає в тому, що суб’єкт розкривається як такий, що проходить через різні маски, щоб розкритися перед собою й іншими якомога повніше в усьому своєму екзистенціальному розмаїтті, але при цьому не розтрачуючи себе в ньому.

У пункті 2.3.3. “Маска і самоідентичність” показано, що в динамічно змінюваному світі людині все складніше залишатися в межах здійсненої одного разу ідентифікації, унаслідок чого сучасний суб’єкт є динамічним, відкритим. “Іншість”, “Зовнішнє” виступають фактором рухливості ідентичності сучасної людини. Зроблено висновок, що сучасна людина в просторі соціального обумовлюється тими значеннями, які вона опановує і з якими вона себе співвідносить, вибудовуючи тим самим свій образ, виявляючи в ньому свою ідентичність. Відзначено, що наслідком порушення сталих меж всередині самого індивіда стала винятково рухлива межа взаємин між “внутрішнім” і “зовнішнім”, а співвіднесення внутрішнього і зовнішнього образу Я почало характеризуватися взаємооборотністю один стосовно одного. Ідентичність суб’єкта стає плинною й хиткою, набуває вільного ігрового характеру. Це дає підстави стверджувати, що сучасна “протеїстична особистість”, яка грає в ідентичності, може бути визначена лише поверхово, на підставі лише зовнішньої атрибутивності, де “зовнішнє” і “внутрішнє” виявляються варійованими поверхнями.

У підрозділі 2.4. “Багатомірність і іномірність людини в масці” виявлено, що людина за допомогою масок демонструє багатомірність за формою й іномірність за суттю.

У пункті 2.4.1. “Людина як „єдність множинності”” розглядається сучасна людина, що має “протеїстичний початок”: здатність до багатоликості, до перевтілень, здатність бути єдиною в безлічі облич. Показано, що імператив постійних змін спричиняє сама динамічність сучасного життя людини. Підкреслено, що зростання кількості соціальних ролей неминуче породжує в людини ріст кількості станів Я, репрезентацій себе в соціальній реальності. Людина стверджує себе у світі через множинність своїх виявів, безліч стилізованих модусів Я, що дозволяє визначати розповсюджений тип сучасної людини як протеїстичну особистість – потенційно множинну, багатошарову і багатопланову.

У пункті 2.4.2. “Маска як засіб множинного розташування в бутті” маска осмислена в екзистенціально-феноменологічних категоріях присутності й розташування (М. Гайдеггер). Маска як вияв театральності в житті розглянута як засіб знаходження людиною множинного розташування в бутті, що забезпечує максимально можливу повноту присутності. Показано, що людина-актор у зовнішньому бутті, розширяючи репертуар ролей-образів, у результаті нашаровує способи своєї присутності в бутті й тим самим розширює їх. Обґрунтовано погляд на маску не тільки як на унікальний засіб “розчинятися” в потоці буття, але й як на виняткову можливість протиставляти свою людську (тілесну насамперед) сутність мінливому простору буття. Маска в цьому плані постає засобом формування “щілини” між людиною і буттям, можливістю знаходження людиною своєї мінливої, множинної сутності в личинах Іншого. Така родова якість маски, як перетворення, витлумачена як безупинне ковзання, формування “щілини” між людиною і буттям у намаганні її подолання, постає ланцюгом швидкоплинностей, у кожній ланці з яких особистість не тільки все глибше й повніше є присутньою в бутті, але водночас усе щільніше відгороджується від нього масками Іншого, що є проекціями нескінченно складного й мінливого Я. Здатність бути Іншим як вияв театральності в житті розглянуто не лише як обумовлену буттям необхідність пластично пристосовуватися до мінливих умов, а й як природно-необхідну властивість людини адаптуватися, що виявляє себе як культурна форма – маска.

У пункті 2.4.3. “Маска та іномірність” обґрунтовано, що іномірність конституює людське існування: динамічно розвиваючись, людина виявляється іномірною стосовно минулого досвіду, етапів і стадій власного становлення. Переступаючи межу за межею наявного стану, розкриваючись у зростаючій багатомірності образів, демонструючи маску за маскою, особистість не руйнує вихідне Я, а доповнює Іншим, новими гранями. Іномірна людина за допомогою масок не просто “переодягається”, а демонструє здатність до виходу за власні межі, здатність до трансформацій.

У пункті 2.4.4. “Маска у „вічному поверненні” до себе” осмислено ідею реального руху суб’єкта стосовно самого себе та місце в ньому маски. Визначено, що в цьому русі результатом зустрічей з іншими можуть бути власні трансформації – ситуації нового себе (Я-Інший). Показано, що Я людини як рухлива єдність завжди зберігає певну цілісність, що кожне “повернення” до себе назад, з будь-якого “зовнішнього” (маски) до самістного ядра замикає. У поверненні до себе повертається не те саме Я (Я-мене-самого), а інше, трансформоване Я – Я-Інший-мене-самого. Таким чином, щоразу пошук власного образу – шлях, який не має кінця, вічний кругообіг, де кінець збігається з початком, людина “виходить із себе” та “повертається” до себе. Масці (ситуація, коли вона з’являється як Інший відносно Я – Я-як-Інший) було дано позитивну характеристику: як розкриття нових граней особистості, чергового етапу в русі-становленні особистості, етапу опанування Іншого, що приводить до “розширення” меж особистості.

У висновках дисертаційної роботи узагальнюються результати дослідження в цілому.

У дисертації запропоновано комплексне вивчення маски як соціокультурного феномену. Обґрунтовано, що маска як культурна форма в тому чи іншому вигляді присутня на всіх етапах людського існування, виявлено основні сфери дії цього феномену. Доведено, що в сучасній культурі поняття “маска” вийшло за межі його розуміння як суто матеріального предмета (“накладка”) і ототожнюється із самою людиною, концептуалізуючи проблему багатогранності й множинності людського Я. Цим обумовлене введення терміна “метамаска”, що розсуває значеннєві межі цього поняття, прийняті в науці раніше.

Стверджується, що феномен маски отримав певний розвиток: 1) від сакрального об’єкта культу через атрибут свята й атрибут гри в театральних системах до маски як форми театралізації та естетизації соціального життя; 2) від “маски-предмета” як культурного артефакту через “маску-образ”, тотожну театралізованій поведінці, до певної “межі” “маски-образу” як культурної форми – “маски-симулякра” – “тілесної” маски.

Феномен маски осмислено за допомогою філософсько-антропологічного аналізу в аспекті формування й самоконструювання людини. Обґрунтовано, що в сучасній культурі маска виступає умовою включення індивіда в певний соціальний дискурс, що маска як особливий образ присутня в різних формах у комунікативних відносинах. Вияв феномену маски як форми естетизації життя осмислено у зв’язку з бажанням людини створювати естетичний ефект від стилізації себе, не “бути”, а “здаватися”, грати з власним “образом”.

Екзистенціально-антропологічний вимір маски є індивідуальним засобом буття людини у світі ролей. Мистецтво “жити в масці” осмислене як вияв “турботи про себе” (М. Фуко). “Турбота” розкрита як стратегія постійного “вислизання” зі світу несправжнього існування за допомогою індивідуальних масок, які є інструментом протистояння публічному світові. Стверджується, що людина здатна розкриватись у зростаючій багатомірності масок, заповнювати свою сутнісну неповноту через культурне становлення, що сприяє розкриттю множинності Я.

У дисертаційному дослідженні здійснена спроба тлумачення маски в ситуації театральності життя в позитивному змісті. Маску як вияв театральності в житті осмислено в екзистенціально-феноменологічних категоріях присутності й розташування (М. Гайдеггер) та обґрунтовано як засіб обрання людиною множинного розташування в бутті, що забезпечує максимально можливу повноту присутності людини як актора шляхом “нашаровування” образів. В аспекті театралізації соціального життя маска постає культурною формою, що виникає в процесі соціальної взаємодії як ситуативно актуалізований модус Я, як здатність людини “бути Іншою”, не припиняючи бути собою, як природно-необхідна