Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича

ТЕКЛЮК Анатолій Іванович

УДК 165.172

РАЦІОНАЛЬНІСТЬ У НАУКОВОМУ ТА ПОЗАНАУКОВОМУ ЗНАННІ: КОНТЕКСТ КОМПЛЕМЕНТАРНОСТІ

Спеціальність 09.00.09 – філософія науки

АВТОРЕФЕРАТ

Дисертації на здобуття наукового ступеня

Кандидата філософських наук

Чернівці – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії

Вінницького національного технічного університету

Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник:

доктор філософських наук, професор

Ратніков Володимир Сазонович,

професор кафедри філософії

Вінницького національного

технічного університету

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор

Парахонський Борис Олександрович,

завідувач відділом глобальної безпеки та

європейської інтеграції Національного

інституту проблем міжнародної безпеки

при РНБО України;

кандидат філософських наук, доцент

Чорний Іван Павлович,

доцент кафедри філософії

Чернівецького національного університету

імені Юрія Федьковича.

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

Захист відбудеться “_6__” _квітня_____ 2007 р. о _14.00_год.

на засіданні спеціалізованої вченої ради К 76.051.08 у Чернівецькому

національному університеті імені Юрія Федьковича за адресою:

58012, Чернівці, вул.. Коцюбинського, 2, корп. VІ, ауд.31.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Чернівецького

національного університету імені Юрія Федьковича за адресою:

Чернівці, вул. Л.Українки, 23.

Автореферат розісланий 06.03.2007 р.

В.о. вченого секретаря

спеціалізованої вченої ради Я .Р. Козьмук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертації. В ХХ ст. надзвичайно виразно проявилась залежність розвитку суспільства в усіх його сферах від науки, яка принесла багато позитивних моментів, але і чимало негативних. То ж у цьому випадку дуже важливо є знаходження шляхів мінімізації негативного впливу науки, бо, напевно, людство не може відмовитись від науки. Хоча зараз спостерігається падіння престижу науки, скорочуються асигнування на фундаментальні дослідження, не тільки в країнах колишнього СРСР, а й у всьому світі, стає прийнятним принижувати її роль у суспільстві. Все це відбувається на фоні підвищення в суспільстві зацікавленості у вірі, міфологічній формі свідомості, архетипічних структурах і паранормальних явищах, метафоричності та символічності мислення і т.п. У філософії та методології науки все настирливіше утверджується ідея мінливості, релятивності підвалин науки, стилю мислення і канонів раціональності.

Тож питання про природу раціональності – не чисто теоретичне, а передусім життєво-практичне. Індустріальна цивілізація – це цивілізація раціональна, ключову роль у ній відіграє наука, яка стимулює розвиток нових технологій. І актуальність проблеми раціональності викликана зростаючою тривогою про перспективи сучасної цивілізації в цілому, не кажучи вже про подальші перспективи розвитку науки і техніки. Кризи, які породжені індустріальною цивілізацією, і передусім екологічна – ось що в кінцевому підсумку стоїть за сьогоднішнім широким інтересом до проблеми раціональності.

Не тільки сьогодні, але і в першій половині ХХ століття проблема раціональності була предметом розгляду багатьох філософів: А. Бергсона, М. Вебера, Е. Гуссерля, М. Гайдеггера, К. Ясперса та інших. Багато в чому саме ці мислителі визначили той кут зору, під яким проблема раціональності обговорюється і сьогодні, а саме як формотворчий принцип природи, суспільства, індивіда.

Проте сьогоднішнє обговорення питання про раціональність має свою специфіку: воно змістилось у сферу власне філософії науки, що не могло не внести нових важливих акцентів у характер обговорення цієї проблеми. І на початку ХХ століття, і в 30-40 роки наука виступала як зразок раціональності. Сьогодні ж навпаки лунають такі заяви, що ймовірно було європейською помилкою встановлення занадто тісного зв'язку раціонального й раціональності з наукою європейського походження. Тобто мова йде про те, що раціональність і науковість не одне і те саме, і, що їх поєднання має негативні наслідки.

Але окрім позиції розмежування раціональності і науки в філософії дедалі більше визнаною і прийнятною є позиція їх поєднання. До того ж тут йдеться не просто про раціональність, а про раціональність наукову. Вона означає співвіднесеність пізнання із зразками, стандартами логічними і методологічними нормами. Раціонально організована наукова діяльність в принципі керується критеріями доказовості та обґрунтованості і повинна приводити до істинного значення. Непримиренні критики науки і взагалі раціонального підходу до світу в основу свого негативізму щодо наукової раціональності кладуть те, що наукова діяльність здійснюється на основі певних норм і водночас долає їх рамки. Ця суперечність на їх думку обмежує пізнавальні поривання людини.

Ми можемо спостерігати, як все частіше виникають кризові явища в науково-пізнавальній діяльності, і головним чином у зв'язку з труднощами виправдання і прийняття теоретичних систем, що постають (наприклад, у сучасній космології, нелінійній фізиці, фізиці мікросвіту), а також з підвищенням рівня їх загальності та абстрактності. Ця проблематика стає актуальною завдяки впливу на методологію науки традицій гуманітарних наук, а також все зростаючого тиску на науку і наукове співтовариство з боку позанаукових форм знання. Тому гостро постає питання про співвіднесеність наукових і позанаукових форм мислення.

Стан теоретичної розробки проблеми. У роботах дослідників останніх років, присвячених проблемі раціональності стверджується, що раціональності як і будь-яка пізнавальна діяльність людини, історично обумовлена, відносна, суперечлива, а звідси йде визнання багатоманітності історичних типів раціональності та її форм. Таку позицію знаходимо в працях І. Касавіна, Г. Майнберга, Т. Ойзермана, З. Сокулер, та інших.

Серед численної філософської літератури, яка більшою або меншою мірою стосується раціональності виділяють три провідні традиції в трактуванні раціональності:

1) класична – раціональність як щось незалежне від епохи, умов, незмінне;

2) методологічна (тут йдеться передусім про наукову раціональність) – раціональність розуміється як певний загальнозначущий метод дослідження або норматив для оцінки і перевірки наукових тверджень, тобто це формула якої повинен дотримуватися вчений;

3) соціокультурна - раціональность як відповідність тій соціокультурній системі в якій здійснюється діяльність.

Багато досліджень присвячено типології раціональності. Аспекти цієї проблеми широко і глибоко висвітлено в роботах І. Алексєєва, П. Гайденко, Б. Грязнова, В. Ільїна, А. Кезіна, М. Мамардашвілі, А. Нікіфорова, Б. Пружиніна, М. Розова, К. Рутманіса, В. Стьопіна, В. Швирьова та інших. В роботах філософів було визначено критерії наукової раціональності, але як виявляється вони мають схильність до змін. Особливу увагу створенню моделей наукової раціональності приділяли К. Гемпель, К. Поппер (дедуктивістська), Р. Карнап, М. Хессе (індуктивістська), Л. Лаудан (“сітчаста”), В. Ньютон-Сміт (реалістична), С. Тулмін (еволюціоністська) Х. Патнема (некритеріальна). Для них спільним є розуміння раціональності як вищого і автентичного типу свідомості і діяльності. Тим самим наукова раціональності як універсальний засіб діяльності ототожнюється з доцільністю. Така позиція близька і авторові дисертаційного дослідження, який намагається долучитись до числа вітчизняних дослідників проблеми раціональності: І. Добронравової, О. Гвоздіка, А. Ішмуратова, С. Кримського, В. Кизими, В. Лук’янця, М. Марчука, Б. Парахонського, М Поповича, В. Ратнікова та інших. Оскільки згадувані три провідні традиції в трактуванні раціональності в своїй суті розуміють раціональність як певну настанову, що направлена на забезпечення досягнення мети.

Окрім позиції, що розуміє наукову раціональність як вищий вияв раціональності існує відмінна думка, зокрема К. Хюнбера П. Фейєрабенда, В. Поруса, та інших, що наукова раціональності не єдина раціональність (з цим погоджуються, окрім трьох згаданих дослідників, ще багато інших, наприклад П. Гайденко, І. Касавін, К. Рутманіс) і навіть не вища раціональность серед інших, а одного порядку з ними.

Тож у сучасних дослідженнях проблеми раціональності головна увага зосереджується на виявах раціональності в позанаукових формах знання. Здебільшого автори з даної тематики подають аналіз окремих форм позанаукового знання; проте цілісного осмислення великого масиву цих форм досить мало. З цього приводу варто відмітити роботи І. Касавіна, Л. Маркової, В. Налімова, В. Поруса, та інших. Серед західних авторів це М. Еліаде, К. Леві-Строс, Б. Маліновський, Ч. Тарт, К. Хюбнер, К. Юнг, та інші. Треба зауважити, що в дослідженнях цих авторів позанаукові форми знання розглядаються переважно в аспекті їх соціокультурного функціонування, а також психологічні особливості впливу цього знання на людину. Розгляд цих форм саме в епістемологічному плані зустрічається дуже рідко. Тож автор певною мірою намагається заповнити цю прогалину, а також робить спробу осмислити сучасні ситуації в науковому пізнанні.

На сьогодні ще недостатньо повно і системно проаналізовано та співставлено різноманіття позанаукових форм раціональності; не проведено чітке розмежування їх характеристик від наукової раціональності, не вказано можливі їх переваги і недоліки стосовно традиційного бачення раціональності.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконувалась в межах науково-дослідних держбюджетних тем Вінницького національного технічного університету: „Духовні засади технічної творчості” (номер державної реєстрації 90-Д-162), „Філософський аналіз постмодерністських тенденцій в сучасній науці та культурі” (номер державної реєстрації 90-Д-211), „Проблема наукової раціональності в епістемологічному і соціокультурному контекстах” (номер державної реєстрації 90-Д-246).

Мета й завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в з'ясуванні особливостей багатоманітності та епістемологічного статусу сучасних форм позанаукового знання в контексті проблеми раціональності.

Тож у такому разі доцільно дослідити особливості форм раціональності в позанауковому плані, з’ясувати чи можливе доповнення наукової раціональності, в плані пізнання світу, іншими типами раціональності; наскільки це може бути ефективно?

Для реалізації заявленої мети необхідно було виконати наступні завдання:

- виокремити сутнісні риси раціональності;

- з'ясувати в чому полягає криза раціональності;

- проаналізувати історичні типи наукової раціональності, причини їх виникнення;

- здійснити епістемологічний аналіз деяких форм позанаукового знання;

- виокремити моделі раціональності в позанауковому знанні та їх специфіку стосовно наукової раціональності;

- проаналізувати можливість трансформації стилю наукового мислення і канонів раціональності.

Об'єктом дослідження постає наукове і позанаукове знання.

Предметом дослідження є структури раціональності в науковому і позанауковому знанні.

Методи дослідження. Дослідження проводилось на основі принципів об'єктивності, історичності, системності. Відповідно до об’єкта й предмета дослідження в дисертації використано компаративістський метод, методи реконструкції, діалектичний метод, метод системно-структурного аналізу. Важливу методологічну роль у дисертаційному дослідженні зіграли ідеї М. Вебера про соціокультурну обумовленість раціональності, концепція парадигмальних змін в науці Т. Куна, ідеї критичного раціоналізму К. Поппера та його послідовників, концепція теоретичного знання В. Стьопіна та ін.

Наукова новизна одержаних результатів запропонованої роботи полягає в побудові концепції доповнюваності наукового і позанаукового знання. Зміст цієї концепції полягає в тому, що для повноцінного (не аксіологічно нейтрального, а орієнтованого на людину) освоєння світу необхідно поєднувати наукове та позанаукове знання, розглядаючи їх - на основі ідеї раціональності – як доповнюючі форми пізнання і яка розкриває можливість такого доповнення на основі раціональних структур знання різного виду.

Концепція характеризується такими основними елементами наукової новизни отриманих результатів:

1. Показано, що знання отримує повноцінне функціонування в суспільстві, коли вписується в наявну картину світу та отримує достатні обґрунтування. Найбільш переконливими є обґрунтування, що здійснюються на засадах раціональності.

2. Встановлено, що криза певного типу чи виду раціональності зумовлюється тим, що конкретний набір принципів і правил, якими керується в своїй діяльності Розум (лінійність, редукціонізм, жорстка детерміністичність і т.п.), виявляється малоефективним в освоєнні світу, організації суспільного життя, перетворенні зовнішнього середовища і т.п.

3. Виділено й описано чотирирівневу структуру раціональності: цільовий рівень (здійснюється цілепокладання, визначається мета до якої прагнуть), методичний рівень (набір методів для досягнення бажаної мети), алгоритмічний рівень (порядок дій для досягнення мети), суб’єктний рівень (наявність розуму). Така структура раціональності дозволяє використати її як своєрідний „спільний знаменник” для поєднання різних форм знання.

4. Продемонстровано, що постмодернізм у філософії та його тенденції в науці є виявом обмеженості пізнавальних можливостей класичної наукової раціональності та вимогою її трансформації (лібералізація критеріїв), що може призвести до втрати продуктивності цієї ідеї і навіть до відмови від категорії істини.

5. Обґрунтовано, що ідея нестабільності є визначальною рисою нової наукової парадигми, а відтак і нової наукової раціональності, яка надає можливість осягати нові пізнавальні горизонти, нові зрізи реальності, які характеризуються такими рисами як становлення, нелінійність, нестаціонарність, нестійкість.

6. Виявлено залежність сплесків певного виду позанаукового знання із незадовільним науковим поясненням (або й ігноруванням) відповідних явищ реальності

7. Встановлено негативний вплив ідей пізньої схоластики про всесильного і всезнаючого Бога (що веде до Лапласівського детермінізму) на формування нової наукової раціональності.

8. Продемонстровано, що раціональність астрології, яка відзначається нежорстким детермінізмом, потужним математичним апаратом постає як приклад перехідного стану між науковим і позанауковим знанням

Теоретичне та практичне значення отриманих результатів. Спираючись на проведений аналіз у дисертаційному дослідженні з позанаукових форм знання і особливостей наукової раціональності створюються методологічні підстави для плідного доповнення різного виду знань, яке дало б найбільш повну картину дійсності. Створюються засади для неупередженого вивчення різноманітних феноменів позанаукового знання, що веде до широкого діалогу культур, який в свою чергу виступає запорукою гармонійного розвитку людської цивілізації.

Матеріали дисертації можуть слугувати основою для розробки курсів та спецкурсів з філософії, філософії науки, культурології, релігієзнавства тощо.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою автора. В дисертаційному дослідженні обґрунтовано концепцію комплементарності наукових і позанаукових форм знання на основі структур раціональностія, яка постала як результат самостійної роботи дисертанта в процесі роботи над дисертацією.

Апробація результатів дисертації. Головні теоретичні положення та висновки дисертації були предметом обговорення на наукових, науково-методичних, науково-практичних конференціях: “Проблеми сучасного гуманізму і духовності в контексті науково-технічного поступу” ( Вінниця, 1996), “Проблеми раціональності наприкінці ХХ століття” (Харків, 1998), “Творчість як спосіб буття дійсного гуманізму ” (Київ, 1999), “Шляхи та проблеми входження освіти України в світовий освітянський простір” (Вінниця, 1999), “Гуманістична місія освіти” (Вінниця,2000), „Фундаментальне знання і нові виміри раціональності: єдність епістемологічного і соціокультурного аспектів” (Вінниця, 2003), „Гуманізм та освіта” (Вінниця, 2004), „Бренное и вечное: образы мифа в пространствах современного мира” (Великий Новгород, 2004), „Дні науки філософського факультету-2006” (Київ, 2006), „Випадковість у сучасному світі: діалог науки, релігій, культур” (Вінниця, 2007).

Найважливіші результати дисертаційного дослідження використовувались у педагогічній практиці дисертанта з курсів філософії, релігієзнавства та етики (1998-2006рр.), а також обговорювалися на теоретичних семінарах кафедри філософії Вінницького національного технічного університету.

Публікації. За матеріалами дисертаційної роботи опубліковано чотири статті у фахових виданнях, затверджених ВАК України, та сім тез у матеріалах конференцій.

Структура дисертаційного дослідження. Структура дисертаційного дослідження відображає його характер, мету й зумовлена логікою викладення, у відповідності до якої воно складається зі вступу, трьох розділів (10 параграфів), висновків і переліку використаної літератури. Загальний об’єм роботи складає - 167 сторінок. Список цитованої літератури нараховує 256 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, характеризується ступінь її наукової розробленості, окреслюються теоретичні засади роботи, формулюються її новизна та положення, що виносяться на захист, визначається теоретична і практична значимість дисертації, рівень апробованості та викладається її структура.

Викладаються основні засадничі принципи на яких досліджується заявлена тема та окреслюється коло джерел, що використовувались в ході аналітичної роботи над проблемою раціональності в позанауковому знанні, висвітлюються головні вихідні методологічні положення на яких здійснюється дане дисертаційне дослідження. Серед найважливіших зазначаються принципи об’єктивності, історичності, системності. Обґрунтовується необхідність широкого використання компаративістського методу для забезпечення адекватного й повного висвітлення спільних і відмінних рис раціональності в науковому та позанауковому знанні. Розглядаються окремі роботи, що присвячені проблемі раціональності, які відіграли важливу роль у висвітлені цієї проблематики та створили сучасне бачення цілого ряду питань пов’язаних з раціональністю. З цього приводу особливої уваги надається роботам К. Поппера, М. Вебера, Х. Патнема, Т. Куна, І. Лакатоса, П. Фейєрабенда, В. Стьопіна, М. Мамардашвілі, С. Кримського, І. Касавіна, В. Лекторського, І. Добронравової, В. Лук’янця, З. Сокулер, В. Поруса та інших.

У розділі 1 “Від поняття раціональності до моделі світобудови” аналізується природа раціональності, причини зміни типів раціональності, їх специфіка відносно один одного.

У підрозділі 1.1. “Раціональність як поняття і як проблема” присвячений з'ясуванню змісту поняття раціональність; зазначається, що серед широкого кола дослідників немає чіткої однозначної позиції з цього приводу. Одна з головних складностей у визначенні раціональності є суто логічна, тобто раціональність неможливо визначити через рід і видову відмінність, не менш складно це зробити і шляхом генетичного визначення. В такому разі найчастіше використовують прийоми, що заміщують визначення. Однак не дивлячись на всі ці складнощі можна виділити певну спільну основу поняття раціональності. Взагалі, раціональність – це уявлення про те, як потрібно діяти, щоб досягти бажаної мети.

Отже, для будь-якої раціональності притаманні такі риси:

- цілепокладання,

- певний набір методів для досягнення мети (схвалених суспільством як найбільш вдалі),

- порядок дій в досягненні мети (алгоритм),

- наявність розуму (там де немає суб'єкта не можна говорити про раціональність, він повинен, бути там хоча б опосередковано).

Наповнення конкретним змістом другого пункту визначальних рис раціональності дає змогу говорити про різні види раціональності і зокрема про наукову раціональність з її критеріями логічності, дискурсивності, системності і т.п.

Насамперед з науковою раціональністю пов'язується як така проблема раціональності, що отримала статус самостійності лише в ХХст. Завдяки дослідженням представників критичного раціоналізму. Хоч і до цього були вирази недовіри стосовно сил розуму, його здатності вирішувати пізнавальні та інші завдання (Б. Паскаль, Ф. Ніцше та ряд інших) проте їх голоси були поодинокими і не “робили погоду” у філософії в цілому відносно раціональності.

Суть проблеми раціональності (загалом, конкретного виду чи історичного типу полягає в тому, що конкретний набір принципів і правил, якими керується в своїй діяльності розум, виявляється малоефективним в освоєнні світу, організації суспільного життя, перетворенні зовнішнього середовища і т.п.

Стосовно ж проблеми раціональності в позанауковому знанні то вона тут має два виміри. Перший, внутрішній, коли відчувається обмеженість даного виду раціональності його носіями і другий, зовнішній, коли ці обмеженості досліджує наука.

У підрозділі 1.2. “Генеза наукової раціональності” здійснюється розгляд історичного розвитку наукової раціональності. Відмічається, що розгляд раціональності певного історичного періоду, її філософсько-методологічних передумов, у підсумку веде до реконструкції того духового контексту, тієї смислової сітки, яка в кожну епоху визначає загальний фон, на якому наука, філософія створюють свої побудови.

Найбільш важливим положенням античної філософії була теза про тотожність буття і мислення. Звідси витікала, що буття можна пізнати, більше того, воно абсолютно прозоре для думки: саме тому мислення, а не будь-яка інша пізнавальна властивість дозволяє людині схопити суть буття. Знання, яке фіксується подібного роду буттєвою думкою, є раціональним у максимально можливій мірі. Яскравими прикладами такого підходу стали системи Платона і Аристотеля. І антична наука була насамперед теоретичною, а не емпіричною, бо чуттєво сприйманий світ мінливий, істина ж повинна бути незмінною.

Основним принципом раціонального пояснення в середні віки став принцип абсолютної або невідрізнюваної єдності світу. Він задає спосіб опису і пояснення світу з допомогою виокремлення в ньому незмінних, самототожних одиниць буття. Найбільш чітко і повно ця ідея знайшла свій вираз у Фоми Аквінського. В цілому Середньовіччя характеризується тим, що інтелектуали займались тлумаченням (насамперед Біблії), а не поясненням, яке так притаманне науці в її новоєвропейському розумінні.

Механістична парадигма, яка стала основою новоєвропейської науки засвідчила найбільш чітко риси нового типу раціональності. Однією з найсуттєвіших рис цієї парадигми є розмежування на суб'єкт і об'єкт, яке задає схему відносин людини до природи. Аналітичне членування світу, математизація, науковий експеримент в сумі з механістичною парадигмою дали світу новий тип раціональності, який на довгий час став панівним в людській культурі.

В сучасному світі вже явно пролунали вимоги змін вище згаданої наукової раціональності, бо вона практично вичерпала можливості приросту нового знання. Підтвердженням цьому можуть слугувати сучасні дослідження в області теоретичної фізики мікро-і макросвітів.

На думку багатьох дослідників відбувається становлення нового типу раціональності (за В. Стьопіним – це постнекласична раціональність) з намаганням звернутись до індивідуального, неповторного, бо загальне з легкої руки Платона надзвичайно нівелювало його цінність. Раціональність набуває нових рис, починає формуватись більш загальне розуміння науки і знання взагалі, розуміння, що відповідає культурним традиціям не лише західної цивілізації.

Підрозділ 1.3. „Раціональність як модель світобудови” містить розгляд поняття „модель світобудови”, що являє собою теоретично-мислительний конструкт, в якому задаються визначальні риси розуміння та сприйняття влаштування світу. Зазначено, що раціональність постає як один з можливих варіантів моделі світобудови, який має переваги над іншими передусім через свою логічну обґрунтованість та впорядкованість. Розкрита чотирирівнева структура раціональності. Такими рівнями визначаються: цільовий (тут здійснюється цілепокладання, визначається мета до якої прагнуть), методичний (набір методів для досягнення бажаної мети), алгоритмічний (порядок дій для досягнення мети), суб’єктний (наявність розуму, там де його немає не можна говорити й про раціональність). Ця структура є універсальною і притаманна будь-якій формі раціональності чи її різновиду. Відмінність між конкретними виявами раціональності зумовлюється наповненнями виділених нами рівнів, і насамперед методичного, а також від історичних умов реалізації.

Універсальна структура раціональності забезпечує принципову можливість поєднання різних форм пізнання за для створення якомога повнішої картини світу, дозволяє врахувати різні аспекти буття та уникнути однобічності, чи то в науковий бік, чи релігійний, чи міфологічний чи ще якийсь інший. Але при відкритті універсальної структури раціональності залишається відкритим питання про конкретну наповненість цих структур, яка й дає можливість говорити про відмінність між різними типами та видами раціональності. Саме таке конкретне наповнення й визначає особливість раціональності в різні історичні епохи та її пізнавально-евристичний потенціал, а заодно зумовлює її обмеженість. Усвідомлення обмеженості раціональності є запорукою повноцінно, гармонійного осягнення світу, віднаходження оптимального людського відношення до світу природи так і до світу власне людського.

У розділі 2 “Критика наукової раціональності в ХХ столітті та статус позанаукового знання” розглядаються залежності між розвитком науки і позанауковим знанням.

У підрозділі 2.1. „Криза раціональності на межі ХІХ-ХХ століть та проблема наукової раціональності в ХХ століття” висвітлюється ситуація , що склалась на переломі двох століть, аналізуються роботи де раціональність була піддана серйозній критиці (Ф. Ніцше, А. Бергсон, Е. Гуссерль та інші) та характеризується ситуація, що склалася в науці того часу. Початок ХХ ст. був відзначений суттєвими змінами в розумінні того як влаштований всесвіт, класична механіка почала втрачати свою панівну роль в природознавстві. Поява квантово-релятивістської фізики зумовила розгляд суб'єкта пізнання не як дистанційованого від світу, що вивчається, а як такого, що знаходиться всередині нього. В такому разі суб'єкт пізнання зазнає детермінуючого впливу цього світу і положення новоєвропейської науки про абсолютну незалежність в цьому плані суб'єкта, який здійснює пізнання є некоректним. На цій підставі зазначається неспроможність раціональності класичної науки задовільним чином розв’язувати завдання, які поставали в галузі фізики мікросвіту та макросвіту (теорія відносності А. Ейнштейна постала як зразок нового бачення світу, який здійснюється на видозмінених положеннях класичної раціональності). З’ясовано особливості проблеми наукової раціональності, що постала в ХХст., відзначено, що її виокремлення пов’язано передусім з діяльністю представників критичного раціоналізму, чи не найбільший вклад в її розробку було зроблено представниками філософії науки (К. Поппер, Т. Кун, І. Лакатос, Х. Патнем та інші). Саме в роботах К. Поппера проблема раціональності постала в явному вигляді, й стосувалась вона в першу чергу наукової раціональності. Раціональність наукового мислення трактується ним як вирішення долі пробних теорій посередництвом апеляції до формально-логічних процедур мислення та досвіду. Подальший розвиток проблематики раціональності вийшов далеко за межі філософії науки та поставив питання не лише про наукову раціональність, а загалом про раціональність та її перспективи.

У підрозділі 2.2. “Постмодерністська критика науки” демонструє, що наука новоєвропейського зразка стала втрачати статус беззаперечної позитивної цінності, її нездатність задовільно пояснити природу нових об’єктів, що потрапили до поля науковців, освоєння нових рівнів реальності зумовлюють потребу в нових вихідних установках.

Відмова від класичного детермінізму для представників новоєвропейської науки означає вихід за межі самої науки, а значить і відмову від претензій на істинність пізнання. Сучасне ж природознавство включає в свій базис ідею нестабільності, яка потіснила класичний детермінізм. А це означає, що разом з ідеєю нестабільності неминуче доводиться прийняти те, що ми далеко не завжди можемо однозначно передбачати, що станеться в майбутньому.

Неспроможність людини, послуговуючись раціональністю новоєвропейського зразка, вирішувати нові наукові проблеми, а ще більше соціокультурні, призвела до критики раціональності, раціоналізму і появи постмодернізму як спроби подолання складнощів нашого часу: відповідно до постмодерністської точки зору найбільш повне і адекватне значення про той чи інший об’єкт ми можемо отримати за допомогою сукупності якомога різноманітніших форм і способів його пізнання, бо в прагненні все вирішувати лише по міркам науки криється велика небезпека.

Однією з характерних рис постмодернізму є його крайній негативізм по відношенню до всього, що так чи інакше пов’язане з раціоналізмом, до будь-яких спроб раціонального пояснення і обґрунтування дійсності, які згідно постмодернізму суттєво обмежують пізнання. А це означає не що інше як проведення ідеї деабсолютизації, зрівнювання форм пізнання.

Постмодерністська критика науки – це насамперед критика класичної науки в якій визначальним чинником є лапласівський детермінізм, однак ця критика не є свідченням відкидання науки як такої, а вимогою її трансформації відповідно до вимог часу. Це намагання звернутись до індивідуального, неповторного, спроба відновити його цінність, бо загальне з легкої руки Платона надзвичайно нівелювало його цінність. Такі зміни спостерігаються і в науці, та й сама раціональність набуває нових рис, “починає формування більш загального розуміння науки і знання взагалі, розуміння, що відповідає культурним традиціям не лише західної цивілізації” Все більше прихильників зявляється в ідеї доповнюваності європейської науки (в якої крім недоліків є чимало достоїнств) східною наукою (найчастіше говорять про китайську), де світ розуміється як цілісний організм, в якому тісно повязане і знаходиться в хисткому стані, де кожна зміна веде до змін у великих масштабах, що вимагає ретельності і обдуманості кожної дії людини.

У підрозділі 2.3. “Роль позанаукового знання в епістемних настановах ХХ століттях.” аналізується специфіка позанаукового знання в порівнянні з науковим, відзначається, що воно завжди формується поза зв'язком з вирішенням яких-небудь реальних задач, які існують у тій чи іншій конкретній галузі науки, незвичні (анормальні) цілі дослідження декларуються з самого початку. Це заявка на побудову нових всеохопних теорій, претензії на альтернативне загальноприйнятому поясненню відомих наукових фактів, пропозиції по корекції добре встановлених законів природи і т.п.

Важливою рисою для будь-якого знання в тому числі й позанаукового є його здатність вписуватись у систему існуючих наукових уявлень. Взагалі і раціональність можна розуміти як свого роду когерентність, то ж в такому разі вона постає своєрідним спільним знаменником для різного роду знання, яке в сукупності нам і дає більш менш адекватне сприйняття і розуміння світу.

Аналізуються особливості розвитку позанаукового знання в ХХ ст.. соціокультурному просторі царської Росії, СРСР, та пострадянських країн. Зазначається, що цілком можливим є виділення трьох хвиль поза наукового знання на вказаному просторі. Перша хвиля (10-30рр.) характеризується домінантним статусом в позанауковому знанні спіритизму, як своєрідній спробі заповнити прогалину в науці стосовно знань про людський дух. З успіхами квантово-рялятивістської фізики спіритизм втрачає свою привабливість як можливий шлях наукового пізнання. Друга хвиля (50-60р.) містицизм (на заході додається розповсюдження різноманітних сатанинських культів). Цей сплеск позанаукового знання має менш тісний зв'язок з розвитком науки і насамперед пов'язаний з наслідками ІІ Світової війни і реаліями Сталінського режиму, але і він мав свій специфічний вираз у суперечці “фізиків” та “ліриків”. Третя хвиля (80-90рр.) з домінантним становищем екстрасенсорики, яка намагалась отримати повноправний науковий статус. Таке намагання, попри всі негаразди, свідчить про високий авторитет науки і те, що знання яке має статус наукового викликає найбільшу довіру у людей. Раціональність класичної науки безумовно відкидає екстрасенсорику як один з різновидів наукового знання, по-іншому вона сприймається з позицій раціональності постнекласичної науки, яка дає їй змогу вписуватись в систему наявних знань.

Відзначено, що коли новоєвропейська наука вийшла на освоєння рівнів дійсності, де вона не може задовільно пояснювати, з'явилась потреба в новій парадигмі. Лише з появою квантової теорії стало можливим говорити більш-менш предметно про схожість певних наукових ідей з містицизмом. Зокрема, мається на увазі організмічний матеріалізм китайського містицизму, що виходять із ієрархіризованого взаємозв'язку всіх явищ. За словами Дж. Нідема, він обумовлює схильність до теорій поля.

Ідея цілісності, органічного взаємозв'язку світу – дійсно, те без чого неможливі сучасні наукові дослідження, в яких мають справу з об'єктами дуже відмінними стосовно об'єктів класичної науки. Парадигма яка заснована на Марковських процесах, повинна поступитись іншій, в основі якої лежать процеси з пам'яттю, що включають у себе попередню історію як окремий випадок. Немарковська парадигма дозволяє подолати поділ на матеріальне й ідеальне, і акцентує увагу на їхній єдності, на тому що вони знаходяться в інформаційному полі.

У розділі 3 “Раціональність у позанаукових формах знання” аналізуються певні види позанаукового знання (релігія, астрологія, магія), виокремлюються моделі раціональності, що функціонують у цьому знанні.

У підрозділі 3.1. “Сучасні аспекти співвідношення науки та релігії” відзначається про важливий вплив християнських ідей на становлення новоєвропейської науки. Зокрема, відзначено важливість ідеї прямолінійності часу, яка дала змогу по іншому розглянути фізичний рух, ніж це було у фізиці Аристотеля, а також ідеї, що людина є царем природи, яка призвела разом з рядом інших факторів до зневажливого ставлення до природи.

Поруч з таким баченням існує чимало думок, що криза епохи Нового часу – криза атеїстичного, антропоцентричного влаштування світу. Наприклад, М. Бердяєв бачив трагічну особливість всього Нового часу в “відпадінні від християнства”, що породжує небезпеку надмірної віри в техніку, а це в свою чергу веде до безмежної влади на природою і людиною з боку безособових соціальних сил, безмежної раціоналізації свідомості людини і через це до втрати смислу людського існування.

При порівнянні раціональності новоєвропейської науки і раціональності, що міститься в християнській релігії віднаходяться чіткі співпадіння. Мається на увазі ідея жорсткого детермінізму. Уявлення про всемогутнього, всезнаючого Бога, який знає що, коли і як відбувалось, відбувається і відбуватиметься в світі цілком узгоджується з твердженням Лапласа про те, що якби йому дали всі дані стосовно наявної ситуації в світі він легко б зміг прорахувати всі наступні стани і події світу.

Виходячи з останніх досягнень науки, з нового розуміння випадковості та нестабільності, як фундаментальної характеристики світу бачимо, що модель раціональності християнської релігії не допускаємо таких речей, а відтак не сприяє подальшому освоєнню світу.

Одна з основ новоєвропейської науки повинна бути суттєво з коригована і це нове не обов'язково буде варіантом християнства.

У підрозділі 3.2. “Некаузальна раціональність астрології” зазначається, що астрологія з давніх пір була головною претенденткою на включення до почесного братства наук. Численні її представники, в різні історичні часи намагалися обґрунтувати та довести право астрології називатися наукою, але до сьогодні однозначності в цьому питанні немає.

З’ясовуються принципові основоположення астрології, відзначається її високий ступінь математизованості, що робить її надзвичайно близькою до позитивної науки, але разом з тим зазначено, що її прогнози не витримують серйозних випробувань практикою. Астрологія містить в собі щось на зразок догматів, їй “доводиться а priori приймати постулат про роль аспектів в дії планет” Роль аспектів у дії планет є однією з ключових складових астрології, що дозволяє здійснювати прогнозування. З позицій астрономії та математики все досить ясно в розумінні аспектів планет: аспектом певної планети відносно якої-небудь іншої планети називається кут, утворений лініями поглядів спостерігача, звернених до кожної з планет. Тут все можна виміряти з точністю до градусів чи навіть хвилин і подібне оперування цифрами створює враження в непідготовленої людини цілковитої науковості астрології. Проте дія аспектів планет в астрології має свою специфіку, на відміну від астрономічних впливів небесних тіл на Землю та її мешканців. Клавдій Птоломей стверджує, що передбачення, які здійснюються астрономічними засобами “не виходять за межі того, що відбувається в оточуючому і наслідків, що витікають для людини з таких причин , якими наділені від народження душа і тіло. Цим засвідчується вразливість астрології для критики, стосовно її ненауковості. Хоча з іншого боку це можна пояснити тим, що і в науці є аксіоми, проте ж вони, для прикладу, не позбавляють математику підстав бути наукою.

Астрономія і астрологія мають певну спільну цікавість до руху небесних тіл, проте характер впливу цього руху, конфігурації небесних тіл мають в своїй основі різну природу. Для астрономії природно говорити про цей вплив термінами фізики і тут цілком пасують добре нам відомі фізичні одиниці вимірювання (маси, тяжіння, швидкості і т.п.). В яких же одиницях вимірюється астрологічний вплив планет, зодіакальних знаків невідомо. В астрологічних підручниках та трактатах цього немає. Астрологи говорять про сильний, слабкий, сприятливий, несприятливий вплив небесних тіл, але якихось фіксованих числових значень немає. Хоча виділяють цілу низку аспектів, яка зумовлена саме величиною кута між небесними тілами: напівсекстиль дорівнює 30, напівквадратура дорівнює 45секстиль дорівнює 60 і т.д. відповідно ці аспекти здійснюють певний вплив, одні з них визначаються як слабкі (напівсекстиль, напівквадратура) інші як сильні. Окрім цього аспекти поділяються на сприятливі (тригон, текстиль, напівсекстиль), злощасні (четверть, опозиція) та невизначені (кон’юнкція). В численних астрологічних виданнях можна віднайти цілком впорядкований, навіть систематизований, матеріал стосовно впливу тих чи інших аспектів планет у відповідних знаках зодіаку, дивись

Астрологічне прогнозування не здійснюється в повній відповідності до правил логіки умовиводу, а це в свою чергу дає нам право говорити про невідповідність раціональності астрології одному з головних показників раціональності наукової. Тож не зважаючи на виявлені певні спільні риси між раціональністю астрології та науковою раціональністю необхідно констатувати й їх принципову відмінність в здійснені прогностичної функції. Відхід астрології в реалізації прогнозування від строгих правил логіки, суб’єктивізація цього процесу не дозволяє астрології отримати статус науки. З позицій новоєвропейської науки астрологія не може витримати перевірки критерієм жорсткого детермінізму.

Дещо по-іншому астрологія постає в світі наукової парадигми, що формується. Думка про неможливість довгострокових однозначних прогнозів, через фундаментальну нестабільність світу лише грає на виправдання астрології, оскільки світ розвивається і породжує нові структури, які ще невідомі на сьогодні, і які суттєво змінюють ті структури, що їх породили.

У підрозділі 3.3. “Раціональна оцінка позанаукових підходів щодо вивчення проблеми свідомості” з'ясовується специфіка підходів щодо вивчення магії: космологічний (пояснення невідомого через відоме, використовується логічний прийом аналогія, тут магія розглядається як реалізація об'єктивних можливостей, які закладені в природі й самій людині. По суті космологічне пояснення магії – це шлях її безжалісного витіснення з культури), соціокультурний (структурно подібний до космологічного, веде до висновку, що магічне ставлення до світу неможливо викорінити), магічний (пізнання магії шляхом життя в магічній культурі, погляд на неї з середини, магічна творчість).

Одна із головних особливостей магії в тому, що вона не може бути повністю пояснена з позиції традиційної науки, хоча людська історія свідчить про те як частина магічного знання перейшла в розряд наукового. Таке ставало можливим внаслідок розширення меж науки (емпіричного матеріалу, теоретичного базису), проте завжди залишається щось таке, що не може бути переведено в загально значимі форми.

Незважаючи на те, що магія не може бути остаточно описана засобами науки все частіше вчені звертаються до уявлень, що існують в магічному знанні при спробі вирішення проблеми виникнення свідомості. Оскільки основний постулат матеріалістичного і механістичного світогляду про те, що свідомість притаманна тільки живим організмам і вимагає високо розвинутої центральної нервової системи все частіше піддається сумніву різними вченими та численними емпіричними фактами доводиться припускати необхідність зміни тієї наукової парадигми в якій здійснюється на сьогодні спроби пояснення феномену свідомості.

Співставлення різних форм пізнання світу дозволило виявити наявність спільних та відмінних характеристик раціональності в науковому та позанауковому знанні. Результатом такого співставлення постала порівняльна таблиця, в якій відображено характеристики, що притаманні певним формам пізнання (модерне природознавство, астрологія, алхімія, релігія, магія, міф, повсякденне знання), вказано їх особливість. Для всіх форм пізнання характерне прагнення до обґрунтованості та доказовості, але їх критерії достатньо відмінні, вони визначаються насамперед тими принципами внутрішньої несперечливості, що лежать в основі певної пізнавальної форми.

ВИСНОВКИ

1. Феномен раціональності