КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Ткач Олег Іванович

УДК 321.01(8)

Стратегії політичної модернізації країн Латинської Америки

23.00.02 - політичні інститути та процеси

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Київ - 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

Науковий консультант – доктор філософських наук, професор

Кирилюк Федір Михайлович, Міжрегіональна

академія управління персоналом, директор Інституту

соціальних наук

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор,

Горбатенко Володимир Павлович, Інститут держави і

права імені В.М. Корецького НАН України,

заступник директора

доктор політичних наук, професор,

Головатий Микола Федорович, Міжрегіональна

академія управління персоналом, ректор

доктор політичних наук, професор,

Бойко Олександр Дмитрович, Ніжинський державний

університет імені Миколи Гоголя, ректор

Провідна установа Інститут політичних і етнонаціональних досліджень

імені І.Ф.Кураса, відділ теоретичних та

прикладних проблем політології, НАН України, м.Київ

Захист відбудеться 19 лютого 2007 року о 15 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.41 у Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, Київ,

вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені

М.О.Максимовича Київського національного

університету імені Тараса Шевченка за адресою

01033, Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий ”19” січня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Постригань Г.Ф.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Дослідження природи, особливостей стратегій, напрямків політичної модернізації є одним із головних завдань сучасної політичної теорії. Актуальність дисертаційної теми визначається динамізмом розвитку сучасного світу, переходом латиноамериканських країн до демократії. Однак в сучасних умовах цей процес має суперечливий характер. Існують суперечності між стратегіями індивідуалістичної моделі цінностей західного типу і традиційної колективістської моделі. Політична модернізація ефективніше здійснюється за високого рівня політичної культури, а саме громадянської культури участі.

Досвід регіону Латинської Америки визначив специфіку, характерні явища і процеси, загальні тенденції політичної модернізації. Регіон характеризує різноманіття культур, розбіжності у внутрішній сутності суспільств і стратегіях розвитку окремих країн. Процеси здійснюються на основі єдності та узгодженості політичної, економічної організації, соціальної психології та менталітету, системи етичних норм, загальносуспільних цінностей. Латиноамериканський регіон є досить специфічним явищем сучасного світу. Він представлений Республікою Аргентина, Республікою Бразилія, Республікою Чилі, Болівійською республікою, Республікою Венесуела, Республікою Колумбія, Республікою Куба, Республікою Перу, Республікою Еквадор, Республікою Нікарагуа, Республікою Панама, Республікою Сальвадор, Республікою Уругвай.

Актуальність теми також визначається відсутністю цілісного теоретичного дослідження політичної модернізації країн регіону. Латиноамериканці, відмовившись від диктаторського минулого, набули досвіду будівництва демократичних інститутів влади. Досвід неоліберальних перетворень у Латинській Америці показав, що макроекономічна стабілізація ще не свідчить про рівень добробуту і політичну стабільність. Латинська Америка — це унікальний полігон обкатування реформ в політичній та соціально-економічній сфері.

У контексті визначення базових параметрів соціально-орієнтованої моделі Латинської Америки ключовою є проблема постмодернізації, оскільки гіпотеза, яку автор намагається обгрунтувати, полягає в тому, що країни Латинської Америки мають регіональні можливості відходу від традиційності в розумінні відставання від магістрального шляху цивілізаційного розвитку, знайти своє місце в рамках постсучасного суспільства, основні параметри якого сформувалися в розвинених країнах. Однією з важливих умов модернізації зазначених держав як демократичних, соціальних, правових є формування цілісної та ефективної системи демократичної державної влади. Це передбачає її поділ на три основні гілки: законодавчу, виконавчу і судову та розмежування між ними основних повноважень і функцій. Аналіз досвіду державотворення, а також причин уповільнення реформ в країнах Латинської Америки свідчить про необхідність приділяти особливу увагу політичної науки саме проблемам політичної модернізації в цьому стратегічно важливому регіоні планети.

Досвід Латинської Америки набуває значення для державотворення України. Пошук власного оптимального шляху розвитку, розробка ефективної соціальної політики, укорінення демократичних інститутів і нової політичної культури є в сучасних умовах першочерговими завданнями. Позитивний досвід політичних перетвореь, здійснених в регіоні, можливо використати в розбудові українського суспільства.

Зв’язок роботи з науковими програмами, темами, планами. Тема і зміст дисертаційного дослідження є складовою частиною комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Наукові проблеми державотворення України” та науково-дослідницької теми філософського факультету 01БФ041-1 „Філософська і політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть”.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є розкриття особливостей стратегій політичної модернізації латиноамериканських країн. Реалізація поставленої мети зумовила вирішення наступних завдань дослідження:

- розглянути політичну модернізацію країн Латинської Америки як механізм цілеспрямованого інституційного вдосконалення політичної системи і громадянського суспільства; охарактеризувати теоретико-методологічні засади дослідження стратегій модернізації політичних систем у світовій і вітчизняній науковій думці та розкрити понятійно-категоріальний апарат даної проблематики;

- визначити спільне та особливе в модернізації основних інститутів державної влади латиноамериканських країн, співвідношення їхньої нормативної та фактичної ролі, з’ясувати дієвість системи стримувань та противаг в умовах різних політичних режимів, критично осмислити застосування щодо цих країн термінів „перехідне суспільство” і „демократичний транзит”;

- проаналізувати стратегії розвитку інститутів громадянського суспільства, їх взаємовідносини з інститутами державної влади;

- розглянути стратегії різних політичних сил у визначенні шляхів розвитку і механізмів прийняття законодавчих та виконавчих рішень, дослідити латентні феномени, що визначають специфіку політичної реальності;

- дослідити стратегії модернізації політичних систем в умовах процесу глобалізації;

- виявити особливості стратегічної протидії перешкодам модернізації політичних систем, зокрема в демократичних суспільствах;

- вивчити особливості процесу демократизації, його досягнення й обмеженість, розглянути основні перешкоди на шляху формування консолідованої демократії в країнах Латинської Америки;

- охарактеризувати роль місцевого самоврядування, громадсько-політичних об’єднань, політичних партій у політичній модернізації;

- з’ясувати роль ціннісних та культурологічних факторів політичної модернізації.

Об'єкт дослідження: політична модернізація як процес зміни суспільства, який супроводжується формуванням політичних інститутів та розширенням політичної участі.

Предмет дослідження: стратегії політичної модернізації країн Латинської Америки та їх вплив на зміни політичних інститутів та процесів.

Методи дослідження. Для вирішення поставлених задач, поставлених у дисертаційній роботі використовується ряд методів, зокрема: історико-порівняльний метод, який дозволив з’ясувати спільні і відмінні риси концепцій політичної модернізації, особливості та специфіку політичної модернізації країн в регіоні; метод системного аналізу, який забезпечив погляд на політичну модернізацію як цілісний діалектичний процес, що базується на певному теоретико-методологічному фундаменті, має певні культурно-історичні традиції, обґрунтування та аргументації, які характеризуються тенденцією до оформлення в якості самостійної системи знання; структурно-функціональний метод, який дав можливість визначити в об’єкті дослідження складові, з’ясувати особливості їх функціонування та зв’язки між ними, уточнити поняття „політична модернізація”, виявити і розглянути структуру політичної системи, особливості та специфіку політичної модернізації латиноамериканських країн та розробити її типологію; метод контент-аналізу концепцій, підходів, стратегій, який дозволив адекватно зрозуміти конкретно-історичний зміст політичної модернізації, що розроблялась окремими теоретиками; метод критичного аналізу, використання якого у поєднанні з методом структурного-функціоналізму, дозволило уточнити зміст політичної модернізації з урахуванням оцінок сучасних підходів; метод історичних реконструкцій, який дозволив прослідкувати закономірності еволюції стратегій політичної модернізації; синергетичний метод дозволив розглянути об’єкт дослідження в якості складного та неуніфікованого явища, що дало результати щодо вірогідного прогнозу розвитку тенденцій політичної модернізації латиноамериканських країн. Комплексне застосування зазначених методів дало можливість реалізувати принципи об’єктивності, повноти, логічної несуперечливості та конкретності.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у здійсненні комплексного політологічного дослідження особливостей стратегій модернізації політичних систем. У межах проведеного дослідження обґрунтовано наступні теоретичні положення, які визначаються новизною і виносяться на захист:

- вперше розглядаються стратегії політичної модернізація країн Латинської Америки як механізми цілеспрямованого інституційного, процесуального та соціокультурного вдосконалення державної влади і громадянського суспільства. Набуло подальшого розвитку тлумачення поняття „політична модернізація”. Стратегії політичної модернізації можуть ґрунтуватися на перегляді наступних положень: в якості основної сили модернізації не розглядається політична еліта, яка діє „згори”. В центр уваги ставиться мобілізація суспільства, тобто діяльність „знизу”, яка часто протистоїть інертному, консервативному уряду; на зміну пріоритету ендогенних факторів модернізації приходить усвідомлення екзогенних факторів на основі геополітики та зовнішньої фінансової підтримки, відкритість міжнародних ринків, доступність ідеологічних засобів політичних теорій, які підтримують сучасні цінності; на противагу єдиній універсальній моделі політичної модернізації, яку як зразок повинні були використовувати відсталі країни, латиноамериканські країни не обов’язково повинні використовувати американську модель модернізації; західна модель не може використовуватися як взірець; уніфікований процес модернізації змінюється багатоманітним процесом. Темпи та наслідки модернізації в різних сферах політичного життя не однакові;

- визначено нові стратегії політичної модернізації країн Латинської Америки за умов її реалізації „згори”, навздогін, етатистської та плюралістичної моделей, гіпертрофованої влади президента. Основними стратегіями латиноамериканської політичної модернізації є: стратегія-ціль у формі переходу від делегованої до консолідованої моделі демократії; стратегії-засоби: конституціоналізм як концепція, що припускає, що влада обмежена конституцією, державні інститути і політичні процеси підлеглі конституційним нормам; набір цінностей, які відображають прагнення забезпечити політичну свободу в суспільстві за допомогою системи внутрішніх та зовнішніх обмежень державної влади; парламентаризм як система організації та функціонування верховної державної влади; інституціоналізм та неоінститіоналізм як процес формування політичних інститутів прав та свобод, парламентаризму, самоврядування, форм демократії; децентралізація як процес, який передбачає делегування центральним урядом певних повноважень на місцевий рівень з метою оптимізації практичного вирішення загальнонаціональних питань; партиципація як форма активності громадян в рамках закону; політична стабілізація як процес забезпечення стану політичної системи, для якої характерні єдність і цілісність, здатність до ефективності та конструктивності;

- запропоновано на основі інституціонального підходу ввести до політичної теорії поняття „підсистема політичної модернізації”, яка виконує специфічні функції забезпечення ефективного управління процесами модернізаційного впливу і взаємодії в сфері політики, прийняття політичних рішень і оцінки їхніх наслідків; підсистема є компонентом, що забезпечує стабільність політичної системи, допомагає виявити наскільки характер та структури старого режиму впливають на динаміку та результати політичної модернізації;

- вперше проаналізована проблема ремодернізації, реверсу політичної модернізації. Запропоновано авторський підхід до розуміння ремодернізації. Вона є повторним поверненням до модернізаційних процесів або в результаті здатності демократичного режиму до пошуку нових ресурсів в умовах руйнування, або після відносно нетривалої стадії помірковано-авторитарного режиму; ре модернізація забезпечує наступність у формах з попередніми демократичними змінами; доведено, що реверси політичної модернізації латиноамериканських країн можуть вплинути на процес зміни режиму в напрямку від демократичного до авторитарного;

- з нових методологічних позицій обґрунтована концепція і поняття „динамічної стабільності”. Це рівномірні, передбачені зміни, за яких політична система отримує нову якість в процесі взаємодії акторів з метою вирішення суперечностей, відтворення та збереження її базових характеристик; актори повинні мати можливості блокувати дії тих сил, які готові усунути стабільність. Динамічна стабільність дає можливість вдосконалювати політичну систему без значних втрат, що супроводжують їх на початку змін у випадку революційних катаклізмів. Концепція динамічної стабільності здатна стати основою політичної модернізації, може надати логічної довершеності політичних змін і не сумісна зі стихійним процесом на відміну від стагнаційної стабільності;

- з’ясовано специфіку впливу сучасної глобалізації на стратегії політичної модернізації латиноамериканських країн. Глобалізація привносить певні ризики, серед яких є деяка ерозія національної держави. Визначати обмежений суверенітет або „інтегральний суверенітет” стає проблематичним в „суспільстві ризику”. Це політичне утворення, в якому зростання індивідуалізму супроводжується ослабленням традицій, внутрішніх зв’язків та традиційних інститутів. Оптимальною стратегією політичної модернізації є поєднання локальності з глобалізацією, процес прийняття політичних рішень виходить за межі національної держави;

- запропоновано розуміння перспектив розвитку демократії та громадянського суспільства в політичних системах через поняття „поліархія можливостей” на противагу широкому використанню термінів „делегована демократія”, „демократичний транзит” та їх аналогів у політологічних дослідженнях Латинської Америки. Модель „поліархії можливостей” включає три групи: „ексклюзивну демократію”, „анклавну демократію” і „делеговану демократію”. Такий підхід дозволить здійснити понятійне розмежування нових демократій від ліберальної демократії правової держави. Важливо враховувати не лише недоліки демократії, пов’язані з суб’єктами, урядами або політичними елітами, а також і структурні проблеми. Поступово зменшується частка „ексклюзивних” та „анклавних” моделей, з іншого боку „делеговані” моделі виявляються поширенішими формами. Дефекти окремих видів демократій не можуть служити підставами для характеристики інших. Замість того, щоб визначати „делеговані” або „дефектні” демократії, іноді правомірніше та зручніше використовувати термін „поліархії можливостей”;

- набуло подальшого розвитку розуміння взаємодії громадянського суспільства і держави в процесі латиноамериканської політичної модернізації, доведено, що основною проблемою латиноамериканських країн є не стільки юридичне оформлення системи стримувань та противаг, скільки характер взаємовідносин між державою та елементами громадянського суспільства. Спільні проблеми їх розвитку в Латинській Америці пов’язуються з недостатньо усвідомленою потребою людей до самоорганізації, низкою факторів у сфері політичної культури. Специфічно латиноамериканською стратегією стала політика влади на одержавлення одних інститутів громадянського суспільства та маргіналізацію інших;

- з’ясовано специфіку стратегії модернізації системи самоврядування, що є необхідною демократичною противагою центральній владі, сприяє своєю легітимною діяльністю обмеженню можливого свавілля. Визначено, що в Латинській Америці поширена іберійська модель місцевого управління. Передача владних повноважень органам місцевого самоврядування дозволяє уникнути зайвої концентрації влади на державному рівні, перевантаження центрального уряду винятково місцевими справами. Місцеве самоврядування дає населенню додаткові можливості участі в політичному процесі, завдяки яким механізм управління сучасною державою стає ближче до громадян;

- розкрито нові підходи до стратегій впливу партійних систем країн Латинської Америки на політичну модернізацію, обґрунтовано положення про те, що в цих країнах зменшується роль політичних партій в механізмі державної влади через позапарламентський спосіб формування уряду, гіпертрофовану президентську владу, провідну роль виконавчих органів у процесі здійснення державної влади, традиційний вплив збройних сил на політичну систему, відносну слабкість законодавчих органів, незначну роль органів місцевого самоврядування. За певних умов партії можуть ставати джерелом конфліктів, вносити в суспільство розлад, зменшувати стабільність політичної системи; як будь-яка політична структура, партія підкорюється тенденціям олігархізації, бюрократизації і створює умови внутрішньої авторитарності. В умовах гіпертрофованої влади лідера, аппарату партія з інституту політичного опосердкування функціонально може перетворюватися у клієнтелу, що обслуговує інтереси президента або групи;

- поглиблено розуміння стратегій вирішення конфліктів в політичних системах в період політичної модернізації. Доведено, що подолати загрози можливо через формування правової бази, забезпечення ефективних методів контролю виконання законів; врахування того, що засоби, темпи, характер модернізації залежить від автохтонних умов розвитку, національних особливостей суспільства; що не можна зневажати традиційними природними нормами і цінностями; через подолання стратегії форсованої, непосильної для традиційного суспільства темпи; через усунення вестернізації; врахування реакції політичної поведінки суспільства; через поступовість і послідовність етапів політичної модернізації; через подолання клієнтелізму та патерналізму;

- виокремлено нові аспекти характерних рис політичних цінностей та установок, роль культурологічних факторів в умовах політичної модернізації латиноамериканських країн. Існують суперечності між стратегіями індивідуалістичної моделі цінностей західного типу і традиційної колективістської моделі цінностей. Політична модернізація ефективніше здійснюється за високого рівня політичної культури, а саме громадянської культури участі. Норми та цінності плюралізму, поряд з високим рівнем економічного розвитку та добробуту створюють сприятливі умови для політичної модернізації; сучасна політична модернізація має переважно ендогенний характер, є результатом політичних рішень, вибору політичної тактики та стратегії. Визначено значення католицизму як об’єднуючого фактора суспільства. Ефективність політичної модернізації залежить від підтримки громадян на основі раціонального вибору, сприйняття цінностей політичної модернізації.

Практичне значення одержаних результатів. Висновки, отримані в ході теоретичного дослідження, дають цілісне уявлення про латиноамериканський досвід політичної модернізації. Основні положення проведеного дослідження розширюють і поглиблюють наукові знання про стратегії політичної модернізації латиноамериканських країн. Результати дослідження можуть бути використані для подальшого наукового аналізу політичної модернізації, шляхів оптимізації політичного розвитку України, в навчальному процесі у вищих навчальних закладах при викладанні курсів з порівняльної політології

Апробація результатів дисертації. Основні наукові висновки і результати досліджень були апробовані в доповідях на засіданнях кафедри політології філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, у студентських аудиторіях, виступах на республіканській науково-практичні конференцій „Сучасна дипломатія: світовий досвід, національна специфіка. ООН у світовій політиці” (Дипломатична академія України при Міністерстві закордонних справ України, м. Київ, 1999, 2000), „Українська зовнішня політика та дипломатія”” (Дипломатична академія України при Міністерстві закордонних справ України, м. Київ, 2001), „Україна: людина, суспільство, природа” (Національний університет „Києво-Могилянська академія”, м. Київ, 1998); Міжнародних науково-практичних конференціях Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, 1999, 2000); Міжнародних науково-практичних конференціях викладачів, докторантів, аспірантів та студентів філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Дні науки”(м. Київ, квітень 2005, 2006); Міжнародному науковому симпозіумі до всесвітнього дня філософії ЮНЕСКО (м.Київ, листопад 2006).

Публікації. За результатами дисертаційного дослідження опубліковано індивідуальну монографію, 38 статей у фахових виданнях, 4 тез за матеріалами конференцій.

Структура дисертації. Робота складається із вступу, 4 розділів, висновків та переліку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації становить 428 сторінок, список використаних джерел включає 392 найменування обсягом 27 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі дисертації обґрунтовується актуальність теми, формулюється мета та завдання, основні методи дослідження, розкривається наукова новизна та положення, що виносяться на захист, з’ясовується теоретичне і практичне значення результатів, фіксується структура роботи. Підкреслюється, що необхідність та своєчасність дослідження визначаються логікою політичної модернізації, потребою невідкладної політичної модернізації України, осмисленням цих явищ і процесів, недостатньою науковою розробленістю проблеми.

У першому розділі „Теоретико-методологічні засади дослідження політичної модернізації країн Латинської Америки”, що складається з двох підрозділів, висвітлюється історіографія дослідження і розкривається його теоретико-методологічна основа. Зазначено, що за винятком окремих аспектів, у повному обсязі вказана проблема у вітчизняній політичній науці на науковому рівні комплексно не досліджувалася, а прийнята методологія була недосконалою.

У першому підрозділі „Концептуальні основи аналізу політичної модернізації” наголошується, що недоліками методології, що залишилася нам у спадок від радянських часів, було спрощене уявлення про політичну модернізацію. Зазначено, що на противагу класичному підходу до аналізу соціально-політичних проблем, коли наука випереджала і прогнозувала державотворчу практику, спрямовувала її на створення загальних моделей організації суспільного життя, сучасні теоретичні пошуки вчених зумовлені потребою наукового осмислення об’єктивних процесів, які відбуваються в регіоні.

Теорія політичної модернізації сформувалася з різних концепцій, що містять неоднозначні висновки, рекомендації, мають різну соціально-політичну спрямованість. Політична модернізація визначається як розвиток політичних систем та інститутів у напрямку створення політичних структур і функцій, характерних для діяльності ліберально-демократичного суспільства на основі національного стилю функціонування бюрократії, політичного плюралізму, політичної культури, політичної стабільності, комплексу політичних цінностей. Ці процеси призводять до розвитку ефективних урядових, бюрократичних структур, які здатні подолати відставання. Однак існує чимало різноманітних ідей щодо механізму створення цих структур. Вважалося, що ринкові регулятори недостатні для форсованого перетворення суспільств “пізнього старту”. Важливою стала здатність політичних інститутів адаптуватися до внутрішніх суперечливих процесів модернізації перехідних суспільств. Ринкову економіку органічно доповнювала політична демократія, покликана прискорити модернізацію перехідних суспільств.

Перші дослідження політичної модернізації розглядали процес становлення сучасної демократії як закономірний і необхідний наслідок процесу індустріалізації. Вважалося, що економічний розвиток автоматично приведе до формування політичних інститутів, потрібно лише визначити критерії. Проте практика розвитку слаборозвинутих країн показала відсутність прямої відповідності між політичним і економічним розвитком. Нові проблеми стали розглядатись в рамках структурного функціоналізму як взаємодія між процесом диференціації, імперативами рівності та адаптивними можливостями політичної системи.

Модифікацією традиційних варіантів політичної модернізації ліберально-демократичного типу стала структурно-функціональна „кризова модель” політичного розвитку, яка визначає, що будь-яка політична система має певний стабільний рівень взаємодії компонентів структурної диференціації та можливостей політичної системи. В процесі політичної модернізації змінюється рівень і характер взаємодії, що призводить до кризи інших параметрів політичної системи.

Одним із способів змістовного наповнення структурно-функціональних концепцій стала „особистісна теорія політичної модернізаці” за психологічним підходом. Цей підхід ігнорувався на тій підставі, що індивід у перехідному суспільстві є носієм як традиційних, так і сучасних установок. Традиція і сучасність на особистісному рівні так переплітаються, що стають непридатними як категорії в аналізі процесу модернізації. Однак емпіричні дослідження показали, що різні аспекти психології особи не змінюються хаотично, а змінюється особа в цілому. Тому важливо створення передумов для виникнення сучасних установок і орієнтацій з такими рисами, як участь, поінформованість, усвідомлення своєї громадської ролі. Диференціація (функціональна спеціалізація, зростання структурної взаємозалежності) є основою політичної системи. В результаті політичної модернізації досягаються нові можливості зміни функцій державних інститутів, посилення політичної інтеграції, ефективності політичних рішень, участі населення в політичному процесі.

В структурно-функціональному підході визначаються адміністративний та демократичний напрямки модернізаційних досліджень. Прихильники першого підходу ототожнювали політичну модернізацію з раціональним стилем управління, із заміною неформальних, функціонально розпорошених форм політичних зв’язків і традиційних культурних норм на раціоналізовані форми бюрократичної організації і політичної культури. Однак в результаті розвитку демократичних інститутів традиційних суспільств ця тенденція призводить до відчуження функцій управління від суспільства.

Самостійним напрямком досліджень стала проблема стимулювання демократичних процесів через політичну участь, політичну мобілізацію. Інтерпретація цього підходу в рамках традиційної концепції плюралізму призвела до створення нової теорії „субсистемної автономії”. За цією теорією політична модернізація є процесом, в якому суб’єкт політичного розвитку поступово досягає політичної автономії, що означає незалежність політичних груп, партій. Це сприяє формуванню багатопартійності, свободі асоціацій, автономії органів місцевого самоврядування, пріоритету прав і свобод людини. Динаміка політичної модернізації визначається сильною інституційною владою, бюрократією які потрібні для модернізації традиційного суспільства.

Досвід заперечує ототожнення процесу політичної модернізації з демократичною модернізацією або з процесом демократизації політичної системи. Рух до сучасного суспільства в різних країнах відбувається за різних умов. Тому справедливіша позиція, яка вказує на те, що результатом політичної модернізації можуть бути не тільки демократичні політичні режими, подібні до західних. Демократична форма модернізації може стати адекватною формою цього типу еволюції. Це досягається через розвиток демократичних політичних інститутів та політичної культури.

Спроби форсованої політичної модернізації латиноамериканських країн ліберально-демократичного типу були недостатньо ефективними. Це спонукало дослідників політичної модернізації відійти від західного взірця й пристосувати концепцію до специфічних умов перехідних суспільств. В результаті було розроблено декілька варіантів теорії політичної модернізації. Авторитарно-прагматична концепція визначала відсутність залежності між економічними та політичними змінами. Через це руйнування традиційних інститутів у процесі модернізації здебільшого не веде до створення сучасної політичної системи. Навпаки, політичні відносини дестабілізуються, посилюється тенденція до створення авторитарних режимів. Залучення мас до політики випереджає розвиток політичних інститутів, які б могли забезпечити баланс інтересів груп, спрямувати енергію радикального перетворення у прийнятні форми. Тому завданням стає не процес модернізації, а стабілізація розвитку, для чого потрібен прискорений розвиток політичних інститутів і сильна авторитарна влада через структуризацію системи реформ, концентрацію реальної влади в руках уряду, послідовність, поступовість реформ, створення коаліції реформаторських політичних сил. Ця концепція стала основою численних авторитарно-елітарних програм політичної модернізації.

На основі аналізу нового емпіричного матеріалу концепція була переосмислена і сформульована як взаємодія таких факторів, як економічний розвиток, соціально-економічна рівність та політична участь, пріоритетність кожного з яких і визначає характер політичної модернізації.

На початку ХХ1 ст. відбулися зміни головних напрямків розвитку. Частіше використовують поняття „постмодернізація”, яке означає, що саме культура найповільніше визначає досвід людини. Перетворення передбачають зміну пріоритету економічної ефективності, бюрократизації структур влади і наукового раціоналізму до гуманнішого суспільства, самостійності, самовираження особи.

В другому підрозділі „Проблема політичної модернізації в країнах Латинської Америки в зарубіжній та вітчизняній політичній науці” здійснено аналіз історіографії проблеми, основних наукових робіт зарубіжних та вітчизняних авторів з теорії політичної модернізації, відзначається, що проблема політичної модернізації є надзвичайно актуальною як для політичної теорії, так для політичної практики і привертає до себе увагу вітчизняних і зарубіжних дослідників. Насамперед це стосується проблеми власне політичної модернізації латиноамериканських країн.

До найвідоміших теоретичних праць з політичної модернізації у західному суспільствознавстві віднесено дослідження Д.Растоу, С.Ліпсета, Г.Алмонда, Д. Аптера, Дж.Лапаламбари, С.Верби, Д.Сароуки, Ф.Ріггса, Ю.Хабермаса, Л.Біндера, М.Вайнера, А.Інкелеса, Д.Сміта, С.Блека, Т.Парсонса, Б.Мура, Т.Карла, Ф.Шміттера, Д.Лінца, А.Степана, С.Оффе, К.фон Бойме, А.Пшеворського.

Однак політичну модернізацію країн Латинської Америки західні вчені осмислюють у контексті загальноєвропейських і світових процесів. Вважаємо, що оцінки і прогнози зарубіжних учених мають велике методологічне і наукове значення, але вимагають критичного підходу, адже національні моделі розвитку часто переносяться на зовсім іншу соціальну дійсність. У загальному вигляді думка цих авторів зводиться до того, що теорія політичної модернізації є складовою частиною загальної теорії соціальної модернізації, яка сформувалася з різних концепцій.

В останні два десятиліття з’явились нові дослідження ролі політичних інститутів в латиноамериканській політичній модернізації С. Хантінгтона, ролі делегованої моделі латиноамериканської демократії Г.О’Донелла та ін.

Дослідженню процесів політичної модернізації сприяли праці латиноамериканських вчених. Важливе місце в працях належить аналізу ролі інститутів президенціалізму, парламентаризму, багатопартійності. Це публікації А.Агілара, С.Аморима, М.Бонільї, С.Валенсуели, Л.Вердесото, Д.Вільєгаса, С.Гонсалеса, Л.Дальянегра, О.Дабене, А.Нуньєса, Л.Мейєра, Д. Казеса, Ф.Кармона, Р.Карріона, Г.Лосада, X.Мартінеса, М.Ернандеса, Г.Касанови, Л.Калверта, X.Карпісо, X.Кастаньєди, М.Кальдерона, Е.Краузе, Р.Кордера, А.Кордоза, Л.Мансіваїса, Т.Салмана, Р.Сальдівара, Д.Сендехаса, А.Уерти, А. Чавеса, Ч.Фернандеса, Л.Хіменеса та ін. Незважаючи на значні розбіжності в поглядах і оцінках, вчені схиляються до думки, що політична модернізація є однією з ефективних теорій еволюції політичної системи.

Що стосується Радянського Союзу, то основною метою радянських теоретиків та практиків було створення теорії політичної модернізації відповідно до завдань пролетарської держави і боротьби з немарксистськими течіями політичного розвитку. Серед вітчизняних авторів до середини другої половини ХХ ст. поширеною була історична тематика досліджень. З настанням перебудови створюються можливості дослідження політичної модернізації за ліберальною концепцією, спостерігаються спроби побудувати концептуальні засади політичної модернізації в умовах переходу до ринку.

У пострадянський час на перший план виходять проблеми пошуку оптимальної латиноамериканської моделі політичної модернізації в умовах ринку, незалежності держави, перехідних суспільств, причому в різних ракурсах. Особливо активно в цьому напрямку працювали російські дослідники. Серед них слід відзначити праці А.Соколова, А.Бобровникова, В.Вольського, А.Глінкіна, А.Орлова, Є.Дабагяна, 3.Івановського, Л.Клочковського, К.Майданника, Б.Мартинова, О.Харитонової, К.Хачатурова, М.Чумакової, Я.Шемякіна, І.Шереметьєва, А. Шульговського, А.Шестопала. Серед вітчизняних робіт є окремі публіцистичні статті про характер політичної модернізації. Частково ці проблеми також порушені в історичній праці Кириченко В.П. Нова історія країн Азії, Африки та Латинської Америки.— К.: Либідь, 2003. Однак безпосередніх праць про політичну модернізацію латиноамериканських країн не вистачає і понині. Це ж стосується і вітчизняного суспільствознавства.

Із виникненням української держави набувають актуальності дослідження проблем політичної модернізації в Україні. Вирішенню цього питання присвячені праці В.Андрущенка, О.Антонюка, О.Бабкіної, О.Бойка, С.Бульбенюк, І.Варзаря, М.Головатого, В.Горбатенка, В.Журавського, Б.Канцелярука, М.Кармазіної, М.Обушного, О.Ковальової, А.Колодій, В.Кременя, І.Кресіної, Ф.Рудича, С.Рябова, Г.Сириці, Л.Шкляра, Г.Цвєткова, Б.Яроша та ін.

Віддаючи належне названим авторам, зазначимо, що у більшості праць політична модернізація країн Латинської Америки не розглядається. Відсутність цілісної концепції політичної модернізації країн Латинської Америки як нового спеціального напрямку політологічного дослідження і спонукала здобувача до цієї праці.

Потреби української політичної практики, розвиток політичної науки у світі та сучасні реалії поставили перед вітчизняними вченими завдання аналізу політичної модернізації, ґрунтовних категорій науки, їх інтерпретації у контексті функціонування політичної сфери життя суспільства. Українські вчені акумулюють науковий інтерес насамперед навколо проблем вітчизняного політичного процесу. Очевидно, цим можна пояснити те, що вони ще мало уваги приділяють цілеспрямованому вивченню політичного процесу країн Латинської Америки, що донедавна, як і Україна, асоціювалися з авторитарним режимом. Так, в українській політичній науці проблематика латиноамериканської політичної модернізації вивчена недостатньо. Впродовж останніх років вийшли праці Н.Веселої, В.Головченка, О.Добровольського, Є.Камінського, В.Кириченка, В.Коломойцева, О.Ковальової, С.Кононенка, В.Матвієнка, В.Пащука, Г.Савельєва, Л.Скворцової, А.Стрілко, О.Сушка, А.Фісуна, Г.Хоменка, В.Шаповала, в яких висвітлюються окремі проблеми політичної модернізації країн Латинської Америки. Серед них важливе значення мають кандидатські дисертаційні дослідження: Веселої Н. М. „Інтеграційні процеси в Латинській Америці та Карибському басейні: особливості, тенденції, перспективи”; Ковальової О. І. „Політична інтеграція в Латинській Америці: генеза, ключові характеристики, детермінанти кризових тенденцій”, в яких проаналізована діяльність інститутів політичної системи країн Латинської Америки у XX ст., на жаль, докторські дисертації українських вчених з досліджуваної тематики відсутні.

Дисертант вважає, що всі розглянуті в роботі сучасні теоретико-методологічні підходи є значущими для розуміння проблем політичної модернізації латиноамериканських країн. Динамізм і різноманітність політичних, соціальних, економічних процесів нині такі, що вони не можуть осмислюватись за допомогою якогось одного теоретико-методологічного підходу. Особливість модернізації політичних систем у країнах Латинської Америки полягає не лише в змінах, а й у тому, що вони знаходяться у високоактивній стадії змін, коли визначається нестабільність соціальних систем. Цим країни Латинської Америки відмінні від тих, які стабільно трансформуються, зі стійкою політичною та соціальною системами і прогресуючою економічною. Розглянуті особливості дозволили виділити специфічні риси і провести паралелі з іншими варіантами політичної модернізації.

Автор доводить, що представлені аргументи дозволяють віднести специфічні за умовами, обставинами і вихідними положеннями процеси політичної модернізації до однієї групи явищ, що включені в поняття глобальної демократичної хвилі. Модернізація політичних систем концептуалізується в різних теоретичних моделях. За специфікою перехідних політичних систем є теоретичні та емпіричні підстави розглядати політичну динаміку із застосуванням теоретико-методологічної моделі політичної модернізації.

У другому розділі „Стратегії політичної модернізації державних інститутів в країнах Латинської Америки”, досліджується еволюція стратегій політичної модернізації і з’ясовується їхній зв’язок з процесом внутрішніх та зовнішніх змін державних інститутів, вплив нових конституцій на ці процеси, регулювання конституційно-правового поля, формування та діяльність інститутів політичних систем.

В першому підрозділі „Латиноамериканські конституції та вищі законодавчі органи влади в системі стримувань та противаг” відзначається, що стратегічним інституціональним виміром політичної модернізації країн Латинської Америки є пошук шляхів вдосконалення законодавчої, виконавчої, судової влади. Визначено, що регіон здійснював політичну модернізацію, враховуючи як загальні, спільні, так і специфічні риси й особливості. Це дає змогу визначити основні тенденції та напрямки політичної модернізації.

Стратегія конституціоналізму як концепція припускає, що влада обмежена конституцією, державні інститути і політичні процеси підлеглі конституційним нормам; набір цінностей, які відображають прагнення забезпечити політичну свободу в суспільстві за допомогою системи внутрішніх та зовнішніх обмежень державної влади. Латиноамериканські країни запозичували елементи стратегії в США. Президентська система заснована на поділі влади між законодавчими і виконавчими інститутами. Тим самим створюється система, в якій гілки влади знаходяться між собою у відносинах незалежності і взаємозалежності. На різних етапах політичної модернізації, а саме лібералізації, демократизації, консолідації ця система визначалася ліберально-демократичними та авторитарними наслідками.

Як свідчить латиноамериканський досвід, стратегії представницьких систем ефективно спрацьовували, що сприяло збереженню їх нормативного значення демократичного зразка. У той же час вони не витримали натиску сучасного масового суспільства з характерним для нього випередженням політичної участі, а також випередженням вимог у порівнянні з реальними можливостями. Своєю стабільністю вони були зобов’язані тому, що правом на реальну політичну участь користувалася верства, що відрізнялася високою соціальною, етнічною і соціокультурною однорідністю. Коли умови змінились, представницька система стала переростати в систему модернізаційного типу, що не стільки виконує волю суспільства, скільки нав’язує йому свою власну. Там, де новій системі передувала стара, представницька, виник змішаний тип, що сполучає принцип представництва з принципом політичної гегемонії і маніпулювання. Там, де нова система виникла прямо із старого суспільства, вона знайшла більш завершену етатистсько-гегемоністську форму (Мексика).

В сучасних умовах латиноамериканською стратегією є подолання зіткнення двох принципів, що визначають відносини держави і суспільства. Перший принцип припускає, що політична система отримує імпульси (входи) від громадянського суспільства, сама виступаючи в ролі „чорної шухляди”, другий припускає зворотну залежність: політика як система „заряджає” суспільство модернізаційними програмами. Вона послідовно ігнорує світ соціокультурних феноменів: специфіку регіонів, етносів, релігій і цивілізацій. Крім того, вона ігнорує відносну автономію неполітичної сфери. Представницькі системи, навпаки, її перебільшували.

Законодавчі структури втілюють у собі стратегічний зв’язок між системою державного управління і суспільством — це свого роду комунікаційний канал, за допомогою якого суспільство забезпечує підтримку державі, а держава реагує на вимоги суспільства. Стратегічні функції законодавчої влади — приймати закони, діяти як представницький орган, бути противагою і контролюючою інстанцією стосовно уряду, здійснювати рекрутування політиків і підтримувати легітимність даної політичної системи.

Стратегією латиноамериканських законодавчих органів влади є реалізація конституційних повноважень, вдосконалення своєї структури та організації, визначення статусу депутата, аналіз законодавчого процесу, реалізація контрольної функції парламенту щодо виконавчої влади та ін. Одночасно автор звертає увагу на те, що законодавчі органи влади в країнах Латинської Америки звичайно лише впливають на політику або контролюються виконавчою владою за умови ремодернізації. Обсяг влади, якою володіють законодавчі структури, визначається низкою факторів: конституційними повноваженнями законодавчих органів влади, ступенем її політичної незалежності від виконавчої влади, характером партійної системи і рівнем внутрішньої монолітності. Зменшення ролі законодавчих органів влади викликає стурбованість, оскільки вони завжди асоціювалися з ідеалом відповідального і представницького уряду. Законодавчі органи влади втрачають своє колишнє значення внаслідок того, що утворилися партії з міцною внутрішньою дисципліною, зросла роль урядів, виконавча влада ґрунтовніше, ніж парламент, формулює і здійснює політику і, нарешті, з’явилися різноманітні групи інтересів і сучасні засоби масової інформації, значення яких систематично зростає (Аргентина, Венесуела, Сальвадор, Колумбія, Нікарагуа, Парагвай).

В другому підрозділі „Роль президентських форм правління та особливості функціонування виконавчої влади” зазначається, що виконавча гілка державної влади відповідає за виконання та реалізацію політики. В сучасній латиноамериканській моделі президентства є декілька демократичних елементів. По-перше, в багатьох країнах президент обирається на один термін і не має права на переобрання, що зменшує можливості для встановлення режиму особистої влади. По-друге, в країнах діють багатопартійні системи, що створює умови для виникнення парламентської та позапарламентської опозиції президентській владі. По-третє, судова влада посилює свою незалежність. Про це свідчить усунення від влади за рішеннями парламентів та судової влади президентів Бразилії та Венесуели. Імпічмент цих президентів на основі правової процедури створює новий прецедент в Латинській Америці, де президентів усували лише військовим шляхом. Ознакою демократизації президентської влади та посилення її правового статусу є посилення контролю військових. Військова верхівка, залишаючись однією з основних політичних сил в латиноамериканських країнах, демонструє ступінь лояльності до обраних президентів.

Страгічним орієнтиром латиноамериканських країн є вдосконалення президентських систем і запровадження альтернативи надпрезиденціалізму. В цих системах главою виконавчої влади виступає президент, який сполучає повноваження глави держави і глави уряду, йому протистоять законодавчі збори, що володіють конституційною і політичною незалежністю. Влада, якою володіють глави держав і урядів, істотно посилилася за умови факторів, наприклад, тенденції ЗМІ висвітлювати переважно зовнішній і чисто особистісний аспект подій; аналогічний механізм, що діяв в електоральному процесі; розширення практики зустрічей на вищому рівні і міжнародних візитів; складні структури виконавчої влади відчували потребу в політичному та ідеологічному лідерстві. Однак влада глав держав і урядів має і свої противаги, що йдуть від кабінетів, партій, законодавчих зборів, апарату державної служби.

Стратегічними завданнями політичної ланки виконавчої влади є спрямування та контролювання політичного процесу, визначення ступеня організаційного та функціонального поєднання глави держави з виконавчою владою, вдосконалення механізму прийняття рішень урядом, вибір моделі структури уряду та механізмів політичної відповідальності, забезпечення демократичних засад в організації та здійсненні влади інститутом президента, вдосконалення системи формування уряду, механізмів організації виконавчої влади. Систему надпрезидентства в країнах Латинської Америки сформували дві тенденції. По-перше, розвиток національної економіки сприяв невтручанню уряду в життя суспільства за традиційною доктриною та регламентації економічного і громадського життя. По-друге, політичні системи відчули вплив глобалізаційних процесів, відмовилися від своєї традиційної ізоляціоністської політики. Деякі підходи намагалися запропонувати напівпрезидентську систему державного управління, в якій президент, головує в уряді, уряд формується законодавчими зборами і підзвітний їм. Інститут президенціалізму сполучався з каудільїстськими традиціями вихідців з низів суспільства, які швидко ставали великими землевласниками. Суперечливий характер цієї взаємодії в тому, що особиста влада каудільо суперечить демократичним принципам організації політичного життя, що виявилося в латиноамериканському популізмі, наприклад, перонізмі в Аргентині і варгасизмі в Бразилії. В популістських рухах і режимах сполучилися практично необмежена влада харизматичного вождя і реальне включення в політичне життя громадян, що визначалося в періоди ремодернізації.

Стратегічний характер має латиноамериканський варіант поділу виконавчої гілки влади на дві частини — “політичну” і “бюрократичну”: перша є “діючим урядом” або “адміністрацією”, друга — корпусом державних службовців.