КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Васильченко Оксана Петрівна

УДК 342.001.32(477)

ДЖЕРЕЛА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

(СИСТЕМНО-ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ АНАЛІЗ)

Спеціальність 12.00.02 – конституційне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі конституційного та адміністративного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник :

кандидат юридичних наук, доцент

старший науковий співробітник,

заслужений юрист України

Карпачова Ніна Іванівна,

Уповноважений Верховної Ради України

з прав людини

Офіційні опоненти :

доктор юридичних наук, професор

Георгіца Аурел Зіновійович,

Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича, завідувач кафедри міжнародного права юридичного факультету;

кандидат юридичних наук,

заслужений юрист України

Ставнійчук Марина Іванівна,

Секретаріат Президента України, заступник Глави Секретаріату Президента України – Представник Президента України в Конституційному Суді України та Центральній виборчій комісії

Захист відбудеться “24”_01_2008 р. о 12.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.04 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул. Володимирська, 60.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “17_”_12_2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат юридичних наук, професор Н.Г. Шукліна

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. На всіх етапах розвитку української державності законодавство (у найширшому розумінні – як система нормативних актів) було важливим та ефективним інструментом керівництва суспільством. І в наш час, правильне й адекватне відображення потреб життя, ефективність, повнота і своєчасність прийняття правотворчих рішень є багато в чому визначальним фактором економічних, соціальних, політичних і духовних перетворень у країні. Сьогодні основні тенденції розвитку суспільства, поглиблення його цивілізаційних засад пов’язані з політичними і ринковими реформами. Останні неможливі без розгорнутого централізованого регулювання.

Оновлення та розвиток вітчизняного законодавства, як невід’ємна частина конституційної реформи, неминуче зумовлює інтерес до всіх форм виявлення правових норм, але, насамперед, – до нормативних актів. З погляду на це, вражають темпи правотворчої діяльності в сучасній Україні, які є надзвичайно високими. З початку 90-х років ХХ ст. і до сьогодення прийнято 3464 законів. Значну кількість нормативних актів було прийнято іншими суб’єктами цієї діяльності, зокрема: Президентом України – 18841 указів; Кабінетом Міністрів України – 25385 постанов. Практично склалася нова правова система, що забезпечує мінімальні потреби подальшої демократизації всіх аспектів життєдіяльності суспільства, розвитку й захисту прав і свобод людини та громадянина, становлення ринкових відносин. Абстрагуючись від якісного аспекту цих актів, нагадаємо, що за європейськими стандартами це не багато.
У літературі зазначається, що для повноцінного функціонування демократичних інститутів і ринкової економіки повинно діяти не менше 5000 законів.

Чимало законів, прийнятих Верховною Радою України, мають пряме відношення до конституційного права і торкаються проблем організації державної влади, прав, свобод й обов’язків громадян, виборчої системи, державного устрою, статусу і діяльності партій та громадських об’єднань, місцевого самоврядування. Для сучасної України характерним є розширення обсягу конституційно-правового регулювання, зростаючий вплив на конституційне право загальнолюдських цінностей, внаслідок зміни змісту раніше існуючих норм та інститутів вітчизняного конституційного права та появи нових. Цей процес об’єктивно веде до зміни системи джерел конституційного права. Найбільш радикальні зміни система зазнала після прийняття Конституції України 1996 року. Вона набула більш складної структури джерел, ніж та, яка була характерна для державного права періоду радянської доби. З’явилися раніш невідомі акти. Усе це поставило у порядок денний завдання всебічного дослідження цих процесів. Водночас, на фоні певних досягнень у правотворчій діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування (значна кількість прийнятих актів, вільне та ділове обговорення окремих проектів, широке залучення вчених та інших фахівців до підготовки цих актів), рельєфніше виявляються її суттєві недоліки, які перешкоджають ефективному впливу законодавства на темпи і зміст реформ, зміцнення демократичних засад суспільного і державного життя України. Це – безсистемність, хаотичний розвиток законодавства, відсутність науково-обґрунтованої системи нормативних актів, недоопрацьованість їх форми, відсутність у ряді випадків організаційно-юридичного механізму реалізації приписів законодавчих рішень. Слід також зазначити про наявність суперечностей та неузгодженості між актами законодавчої та виконавчої влади, хоча правові акти діють в єдиному правовому просторі, що ґрунтується на Конституції та національному законодавстві. Звісно, що це вимагає посилення уваги до юридичних і матеріальних аспектів системи формальних регуляторів галузі конституційного права.

Запропонована робота, з погляду дисертанта, дозволяє не тільки предметно з’ясувати загальнотеоретичні питання сучасного вітчизняного державознавства, але й дає можливість по-новому дивитися на традиційні питання, а також виявляти нові аспекти цієї проблематики. Ряд загальнотеоретичних і конституційних понять і категорій запропонованої дисертації набувають у даний час особливої політичної значущості, що, безумовно, актуалізує дане дослідження. В актуальності теми дослідження можна переконатись і на прикладі розробленості проблеми джерел конституційного права у вітчизняному теоретичному правознавстві, взагалі, та в конституційному праві, зокрема.

Проблема джерел права завжди була у сфері наукових інтересів мислителів, учених-теоретиків і дослідників. У загальнотеоретичному плані цією або суміжними проблемами займалися ще такі дореволюційні мислителі, як: Б.О. Кістяківський, М.М. Коркунов, К.О. Нєволін, Л.Й. Петражицький, Є.М. Трубецькой, В.М. Хвостов, Г.Ф. Шершеневич та ін. У конституційному (державному) праві важливі питання даної теми отримали розробку у працях вітчизняних і зарубіжних дослідників проблеми, як-то: С.А. Авак’ян, М.Г. Александров, С.С. Алексєєв, М.В. Баглай, М.Й. Байтін, В.М. Баранов, В.Б. Барчук, Ж.-Л. Бержель, С.М. Братусь, Н.В. Ганжа, Г.Н. Габрічідзе, А.З. Георгіца, В.І. Головатенко, Р. Давид, Г.І. Дутка, О.В. Зайчук, С.Л. Зівс, Н.І. Карпачова, Г. Кельзен, Д.А. Керімов, С.Ф. Кечек’ян, М.І. Козюбра, Е.В. Колесников, В.Ф. Коток, В.О. Котюк, О.Є. Кутафін, О.А. Лук’янова, В.О. Лучин, В.В. Малишев, М.М. Марченко, В.Ф. Мелащенко, О.Г. Мурашин, О.А. Назаренко, П.О. Недбайло, В.С. Нерсесянц, Н.М. Оніщенко, О.В. Оніщенко, М.П. Орзіх, В.С. Основін, В.Ф Опришко, Л. Оппенгейм, В.Ф Погорілко, С.В. Поленіна, А.О. Селіванов, О.В. Сінькевич, О.Ф. Скакун, Ю.І. Скуратов, І.Д. Сліденко, М.І. Ставнійчук, Б.О. Страшун, Ю.О. Тихомиров, Ю.М. Тодика, Б.М. Топорнін, В.О. Туманов, В.Л. Федоренко, С.Є. Федик, О.Ф. Фрицький, Т.Я. Хабрієва, Ю.В. Цветкова, Є.В. Черняк, В.Є. Чиркін, В.М. Шаповал, О.О. Шевченко, С.В. Шевчук, Ю.С. Шемшученко, Б.В. Щетинін, Л.П. Юзьков та ін.

Водночас низка загальнотеоретичних і конституційних понять і категорій запропонованої теми роботи, маючи методологічне значення для державознавства, набувають у даний час особливу політичну значущість, що, безумовно, висуває розглядувану тему у центр уваги науки конституційного права України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний дисертанткою напрям наукового дослідження належить до пріоритетних у галузі науки конституційного права. Дисертація виконана в рамках планів досліджень юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка на 2006-2010 роки та спеціальної науково-дослідної теми “Механізм адаптації законодавства в сфері прав громадян України до законодавства Європейського Союзу” ( номер державної реєстрації 06 БФ 042-01).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є комплексне вивчення джерел конституційного права України на основі системно-функціонального аналізу. Виходячи з нього ставились наступні завдання:

висвітлити питання виникнення й розвитку джерел (форм) права в історії Української держави;

сформулювати поняття “джерело права” і “джерело конституційного права”;

визначити систему джерел конституційного права України на сучасному етапі;

показати пріоритетну роль Конституції України як основного джерела конституційного права України;

дослідити проблему типології законів і парламентських актів Верховної Ради України;

виявити особливості окремих видів нормативних актів конституційного законодавства, зокрема указів Президента, постанов Кабінету Міністрів України, актів органів місцевого самоврядування та інших джерел конституційного права України;

проаналізувати міжнародні договори в якості джерел конституційного права України;

обґрунтувати існування таких нетрадиційних джерел конституційного права як рішення Конституційного Суду України, рішення Європейського суду з прав людини, правових доктрин і державно-правових звичаїв;

розробити конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавства, правотворчого процесу, створення нових правових актів.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, пов’язані з формуванням і зовнішньою формою вираження норм конституційного права України.

Предметом дослідження є системно-функціональний аналіз джерел конституційного права України як зовнішніх форм вираження та існування правових норм.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації стала система підходів, методів і способів наукового дослідження. В якості філософсько-світоглядного підходу було використано діалектичний метод, який дозволив здобути істинні знання про джерела конституційного права України, які є своєрідною точкою відліку у процесі пізнання всіх інших правових інститутів й самого права і, отже, визначив саму стратегію дослідження. Історико-правовий підхід був застосований при розгляді питання виникнення і розвитку джерел (форм) права в історії Української держави (1.1). Системний метод виявився найбільш придатним для аналізу системи джерел конституційного права, а також типології законів і парламентських актів (1.2, 1.3, 2.1). Застосування інституційного методу сприяло виявленню власне складових елементів інституту “джерело конституційного права” з іманентними йому ознаками й атрибутами. Особливо продуктивним на всіх етапах дисертаційного дослідження виявилося застосування формально-догматичного методу, яке дозволило узагальнити конституційно-правовий матеріал дисертації. За допомогою логіко-семантичного методу поглиблено понятійний апарат (1.1). Паралельно й одночасно застосовувалися й інші методи наукового дослідження (формально-логічний, порівняльно-правовий, тлумачення правових норм та ін.). Це дозволило узагальнити деякі важливі аспекти правової дійсності, вивчити різнорідні джерела конституційного права комплексно та у взаємодії один з одним. З метою більш глибокого осягнення зв’язку державно-правової реальності та форми її зовнішнього правового вираження дисертантка вважала за необхідне спочатку докладно розглянути базову юридичну категорію “джерело права”, і тільки потім перейти до з’ясування поняття “джерело конституційного права України”.

Наукова новизна одержаних результатів. Дана кваліфікаційна наукова робота є першою спробою комплексного розгляду системи джерел конституційного права, що склалася відповідно до Конституції України 1996 р. При цьому вперше в науці конституційного права України аналіз основних зовнішніх форм вираження правових норм галузі проводиться в системно-функціональному аспекті із загальнотеоретичних позицій світової науки. Результатом узагальнення й систематизації проблемних аспектів теми стало більш глибоке осягнення визначення поняття “джерело конституційного права”, його структури і змісту, співвідношення джерел права та їх системно-ієрархічної побудови, їх юридичної природи і характеру співвідношення з іншими джерелами права. Успішне вирішення даних та подібних до них проблем, з погляду дисертантки, є досить значущим внеском у державно-правову практику.

На захист виносяться наступні положення:

авторське трактування терміну “джерело права”, яким прийнято позначати одночасно змістовні (матеріальні) та формальні зовнішні форми вираження юридичних правил. Під змістовними (сутнісними) джерелами розуміються різноманітні принципи: моральні, релігійні, філософські, політичні, соціальні, ідеологічні – ті, які керують (управляють) позитивними правилами, слугують їх ідеологічною основою, і ті, що беруть свій початок у філософії права. Це і факти соціальної дійсності, і вимоги ситуації, яка складається у часі і просторі, у галузі технічних засобів права, що визначають його орієнтацію та зміст. Під формальними джерелами права розуміються способи формування юридичних норм (прийоми й акти), за допомогою яких ці норми викликаються до життя, стають складовою частиною позитивного права й набувають статус норм закону. Саме про ці формальні джерела йдеться в дисертації;

висновок про виділення з-поміж формальних джерел права (в тому числі й аналізованої галузі) закону, звичаю, судової практики (судового прецеденту) і тлумачення законів (або вчень). У зв’язку з цим пропонується класифікувати ці джерела на : а) “письмові джерела” (наприклад, закон) і “неписьмові джерела” (наприклад, звичай); б) “прямі джерела” (закон і звичай) і “непрямі джерела” (тлумачення закону і судова практика); в) “офіційні джерела” (закон і судова практика) та “неофіційні джерела” (звичай і тлумачення законів);

періодизація історії розвитку джерел вітчизняного права, в якій відрізняються п’ять періодів: а) період панування східнослов’янських джерел самобутнього права (ІХ – ХVІІ ст.ст.); б) період впливу переважно західноєвропейського законодавства дореволюційної Росії (ХVІІІ – початок ХХ ст.); в) період національно-визвольних змагань і спроба створення національної системи джерел українського права (1917 – 1920 рр.); г) період Радянської доби та існування джерел радянського права (1922 – кінець 80-х років ХХ ст.);
д) період сучасної України та існування вітчизняних джерел конституційного права (90-і роки ХХ ст. і до сьогодення);

положення, що уточнює визначення терміну “джерело конституційного права” як способу існування найбільш суттєвих і загальних правил поведінки (зовнішня форма їх виразу), які володіють власними ознаками і регулюють постійні відносини конституційного характеру;

обґрунтування множинності та видової різноманітності джерел конституційного права України, що зумовлюється широким колом суспільних відносин, які складають предмет цієї галузі права, і відповідним комплексом завдань щодо забезпечення їх ефективного правового регулювання. Гетерогенність (неоднорідність) джерел права вимагає існування між ними відносин компліментарності (взаємодоповнювання). Поряд з іншими ці фактори дозволяють об’єднати усі джерела в одну систему – систему джерел вітчизняного конституційного права;

висновок про те, що сучасна правова система України включає в себе в якості джерел конституційного права нормативно-правові акти державних органів і органів місцевого самоврядування, договори (міжнародні та внутрішньодержавні), загальновизнані принципи міжнародного права, рішення Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини, державно-правові звичаї та правові доктрини;

обґрунтування тези про особливу роль й значення Конституції України як основи національної правової системи, конституційності та законності;

положення про те, що місце конкретного нормативно-правового акту в системі джерел конституційного права пов’язано з дією принципу верховенства права та визначається, як правило, компетенцією та становищем правотворчого органу у механізмі державної влади. Водночас із цього випливає, що акти одного й того ж правотворчого органу можуть мати неоднакову юридичну силу (для прикладу різну юридичну силу мають такі акти, які приймаються Верховною Радою України, як-то: закони, постанови, декларації, резолюції тощо);

висновок про неадекватне прийняття Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України нормативних актів,сфера регулювання яких чітко не визначена і в цілому вимагає впорядкування і скорочення;

обґрунтування існування самостійних нетрадиційних джерел конституційного права України, якими є рішення Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини, державно-правові звичаї;

пропозиції щодо вдосконалення законодавства у сфері регламентації питань, які торкаються системи джерел конституційного права України. Зокрема, пропонується проект концепції Закону України про нормативно-правові акти України .

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони мають науково-пізнавальне і прикладне значення, є певним внеском у науку конституційного права України. Насамперед, одержані результати:

у науково-дослідній галузі можуть сприяти подальшій активізації проблематики джерел конституційного права України;

у галузі правотворчості – можуть бути використані при розробці й прийнятті нових нормативно-правових актів і, в першу чергу, при прийнятті Закону України “Про нормативно-правові акти України”;

у навчальному процесі ці результати доцільно використовувати при підготовці навчальних та навчально-методичних посібників та підручників з дисциплін “Конституційне право України”, “Конституційне право зарубіжних країн”; при проведенні семінарських занять, а також при підготовці студентами навчально-кваліфікаційних робіт.

Апробація результатів дисертації. Положення та висновки дисертаційного дослідження обговорювалися на теоретичних семінарах викладачів, а також на засіданні кафедри конституційного та адміністративного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Окремі теоретичні положення дисертації пройшли апробацію на науково-практичних конференціях, тези яких опубліковані. Зокрема на таких, як: Міжнародна науково-практична конференція “Вибори-2006: Досвід. Проблеми. Перспективи” (31 жовтня – 1 листопада 2006 р., м. Київ); ХІІІ регіональна науково-практична конференція “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (8-9 лютого 2007 р., м. Львів); Всеукраїнська міжвузівська наукова конференція молодих вчених та аспірантів “Проблеми вдосконалення правового забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина”
(20 квітня 2007 р., м. Івано-Франківськ).

Публікації. Основні положення дисертації викладені у восьми публікаціях (п’ять з них опубліковані у збірниках наукових праць, що входять до переліку фахових видань, затверджених ВАК України).

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження: робота складається із вступу, трьох розділів, які включають десять підрозділів, висновків, списку використаних джерел та трьох додатків. Загальний обсяг дисертації із списком використаних джерел та додатками становить 252 сторінки, список використаних джерел складається з 312 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, розкривається ступінь її наукової розробки, показується зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета і завдання дослідження, його об’єкт, предмет і методи, наукова новизна роботи, її практичне значення, наводяться відомості про апробацію, структуру та обсяг дисертації.

Перший розділ “Теоретико-методологічні проблеми системи джерел конституційного права” присвячений розгляду з позиції правової теорії й практики кола найбільш значущих теоретичних питань, які стосуються проблеми системи джерел конституційного права України.

У підрозділі 1.1. “Поняття джерело права” зазначається, що науковий розгляд джерел конституційного права України неможливий без урахування результатів досліджень теоретичного правознавства, які виробляють методологічні підходи до даної категорії.

Зокрема, вказується на особливу важливість для вітчизняної правової теорії й практики з’ясування і наукового вирішення питань, як-то: поняття джерел права, їх структури і змісту, співвідношення джерел права з формами права, питання класифікації джерел права та їх системно-ієрархічної побудови, питання юридичної природи різних джерел права та характеру їх співвідношення з іншими джерелами права та ін.

Дисертант констатує, що проблема дефініції поняття “джерело права” є однією з найбільш складних і дискусійних у правознавстві. З погляду на множинність і суперечливість точок зору на цю проблему, в дисертації докладно аналізується судження мислителів філософсько-правової думки Г. Гроція, Дж. Локка, Ш.Л. Монтеск’є, І. Канта, Г.-В.-Ф. Гегеля,; погляди В.О. Кістяківського, М.М. Коркунова, К.О. Нєволіна, Л.Й. Петражицького, В.М. Хвостова, Г.Ф. Шершеневича; сучасних вчених-теоретиків, а також позиції вітчизняних і зарубіжних фахівців М.В. Баглая, М.Й. Байтіна, Ж.-Л. Бержеля, Г.Дж. Бермана, Д. Гарнера, А.З. Георгіци, Р. Давида, Е. Дженкса, Д.А. Керимова, М.І. Козюбри, Є.В. Колесникова, О.О. Кутафіна, Р. Кросса, В.О. Лучина, М.М. Марченка, В.Ф. Мелащенка, А.В Міцкевича, В.С. Нерсесянца, В.Ф. Погорілка, М. Прело, А.О. Селіванова, О.Ф. Скакун, Ю.О. Тихомирова, В.Л. Федоренка, О.Ф. Фрицького, В.М. Шаповала, О.О. Шевченка та ін.

Здобувач виходить із загальноприйнятого у загальнотеоретичній літературі підходу, згідно з яким поняття “джерело права” розуміється двояко: як джерело права у матеріальному і джерело права у формально-юридичному значеннях. Із таких позицій авторка вважає, що термін “джерело права” позначає одночасно змістовні (матеріальні) та формальні зовнішні форми вираження юридичних правил. Під змістовними (сутнісними) джерелами розуміються різноманітні принципи: моральні, релігійні, філософські, політичні, соціальні, ідеологічні – ті, які керують (управляють) позитивними правилами, слугують їх ідеологічною основою, і ті, що беруть свій початок у філософії права. Це і факти соціальної дійсності, і вимоги ситуації, яка складається у часі і просторі, у галузі технічних засобів права, що визначають його орієнтацію та зміст. Інакше кажучи, це, насамперед, “креативні (творчі) сили права”, які складають його змістовні джерела, і іменуються вони так тому, що забезпечують норми матеріальною основою. Під формальними джерелами права належить розуміти способи формування юридичних норм, тобто прийоми й акти, за допомогою яких ці норми викликаються до життя, стають складовою частиною позитивного права і набувають статус конституційно-правових норм . Саме про ці формальні джерела йдеться в дисертації.

Аналізуючи погляди авторів, які виступають за зміну терміну “джерело права” категорією “форма права” (наприклад, А.Ф. Шебанов) або використання подвійного позначення цього поняття – “джерело (форма) права” (наприклад, А.З. Георгіца), дисертантка вважає, що на сьогодні цей спір втратив свою актуальність, оскільки терміни “форма права” і “джерело права” вживаються при висвітленні даної проблеми в одному й тому ж значенні – зовнішньої форми об’єктивізації, вираження права. До того ж термін “джерело права” є більш зручним у вживанні і до того ж традиційним для світової юриспруденції.

Дисертантка вважає за доцільне проаналізувати історичний аспект процесу формування й розвитку уявлень про джерела та форми права, які в процесі еволюції держави і права разом із самими джерелами постійно змінюються, розвиваються і вдосконалюються. На основі наукових розробок вітчизняних вчених робиться висновок про необхідність виділення в історії розвитку джерел вітчизняного права п’яти періодів і відповідних основних тенденцій: а) період панування східнослов’янських джерел самобутнього права (ІХ – ХVІІ ст.ст.);
б) період впливу переважно західноєвропейського законодавства дореволюційної Росії (ХVІІІ – початок ХХ ст.); в) період національно-визвольних змагань і спроба створення національної системи джерел українського права (1917 –
1920 рр.); г) період Радянської доби та існування джерел радянського права (1922 – кінець 80-х років ХХ ст.); д) період сучасної України та існування джерел права у правовій системі України взагалі та у конституційному праві, зокрема (90-і роки ХХ ст. і до сьогодення).

У підрозділі 1.2. “Система джерел конституційного права України” виходячи з викладеного у попередньому підрозділі, під джерелом конституційного права пропонується розуміти спосіб існування найбільш суттєвих і загальних правил поведінки (зовнішня форма їх виразу), які володіють власними ознаками і регулюють постійні відносини конституційного характеру. Це головним чином Конституція і закони, нормативно-правові акти державних органів і органів місцевого самоврядування, договори (міжнародні та внутрішньодержавні), загальновизнані принципи міжнародного права, рішення Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини, державно-правові звичаї та правові доктрини. В дисертації множинність і видова різноманітність джерел конституційного права України обґрунтовується широким колом суспільних відносин, які складають предмет цієї галузі права, і відповідним комплексом завдань щодо забезпечення їх ефективного правового регулювання. Гетерогенність (неоднорідність) джерел конституційного права вимагає існування між ними відносин компліментарності (взаємодоповнювання). Поряд з іншими ці фактори дозволяють об’єднати усі джерела в одну систему – систему джерел вітчизняного конституційного права. На думку дисертантки, найважливішими ознаками системи джерел конституційного права України є наступні: а) множинність форм вираження правових норм; б) ієрархічна підпорядкованість; в) пріоритет закону; г) зміна співвідношення внутрішньодержавного і міжнародного права; д) існування “нетрадиційних” (вторинних, додаткових) регуляторів.

Достатня увага в дисертації приділяється висвітленню конкретних способів вираження і закріплення формальних юридичних правил у якості обов’язкових, надання їм офіційного характеру. Зазначається, зокрема, що всі джерела права, незалежно від їх конкретного носія, регулюють суспільні відносини, але, звичайно, неоднакової важливості. Тому проблема зовнішньої форми права є надзвичайно актуальною, оскільки від цього залежить його юридична сила, місце в правовій системі, співвідношення з іншими нормативними приписами і, врешті-решт, ефективність даного регулятора. В юридичному значенні джерело права співпадає з однією з форм вираження права – у першу чергу із законодавством, а також з іншими способами виявлення правової матерії. З урахуванням класичної теорії та реальної практики застосування джерел права в сучасній Україні робиться висновок про виділення з-поміж формальних джерел права (в тому числі й аналізованої галузі) закону, звичаю, судової практики (судового прецеденту) і тлумачення законів (або вчень). З метою поглиблення теоретичних досліджень проблеми джерел права пропонується класифікувати ці джерела на : а) “письмові джерела” (наприклад, закон) і “неписьмові джерела” (наприклад, звичай); б) “прямі джерела” (закон і звичай) і “непрямі джерела” (тлумачення закону і судова практика); в) “офіційні джерела” (закон і судова практика) та “неофіційні джерела” (звичай і тлумачення законів).

У підрозділі 1.3. “Конституція України – основне джерело конституційного права України” висвітлюється місце і роль Конституції України. При цьому підкреслюється, що термін “конституція” вживається в різних значеннях і з неоднаковими характеристиками (розглядають фактичну, юридичну, політичну, неписану, “живу” конституції), але для суспільства конституція – це, насамперед, особливий юридичний документ. Її зміст та сутнісні риси визначаються тим, що вона регулює найважливіші суспільні відносини між громадянами, суспільством, державою, закріплює засади конституційного ладу, систему і принципи державної влади. Вона є тим фундаментом, на якому ґрунтується політична і правова система. Тому Конституцію іменують ще Основним Законом. Її роль як основного джерела конституційного права визначається передусім тим, що вона є формою вираження конституційно-правових норми, які і є основоположними для всіх інших джерел конституційного права, що мають своїм походженням конституційні норми та забезпечують їх деталізацію. Робиться висновок, що особливе місце Конституції України в системі джерел конституційного права зумовлюється декількома фундаментальними факторами: 1) характером регульованих нею суспільних відносин, які за своїм змістом є конституційними; 2) цілеспрямованим впливом на розвиток законодавства, всіх джерел права;
3) найвищою юридичною силою; 4) високим ступенем нормативного узагальнення; 5) прямою дією норм Основного Закону.

Розділ другий “Закон та інші нормативні акти в системі українського конституційного права: структурно-функціональний аналіз” присвячений дослідженню ролі закону та інших нормативних актів у системі джерел конституційного права України.

У підрозділі 2.1. “Проблема типології законів і парламентських актів” сформульовано, зокрема, важливе методологічне положення про те, що місце конкретного нормативно-правового акту в системі джерел конституційного права пов’язано з дією принципу верховенства права та визначається, як правило, компетенцією та становищем правотворчого органу в механізмі державної влади. Керуючись цим важливим теоретичним постулатом, дисертантка докладно аналізує роль парламенту – Верховної Ради України – при здійсненні такої важливої державної функції як законотворчість. Тільки ця загальнонаціональна установа, побудована на засадах виборності та представництва, може внести зміни до Конституції України (за винятком змін до розділу 1 “Загальні засади”, розділу ІІІ “Вибори. Референдум” і розділу ХІІІ “Внесення змін до Конституції України”), приймає закони (п. 3 ст. 85, ст. 91 Конституції), постанови та інші акти (ст. 91 Конституції). Верховна Рада України, згідно зі ст. 75 Конституції, офіційно є “єдиним органом законодавчої влади в Україні”. Верховна Рада видає закони з предметів відання, закріпленими за нею ст. 92 Конституції (понад 30 позицій) і, водночас може приймати власні правові рішення. Всі ці акти об’єднує “генетичний зв’язок”: вони мають безпосереднє відношення до парламентської діяльності.

Використовуючи метод типологічного дослідження, дисертантка аналізує різні парламентські акти. Усю суму актів Верховної Ради України визнано за доцільне поділити на основі таких критеріїв як зміст, юридична сила і формальне позначення, на дві групи: а) закони; б) інші парламентські правові акти.
З урахуванням того провідного місця, що посідає закон у системі джерел конституційного права, аналізуються проблеми пізнання та ідентифікації законів, а також їх класифікації з точки зору світового досвіду. Певне місце відведено розгляду питання про Регламент Верховної Ради України.

У підрозділі 2.2. “Інші нормативні акти конституційного права України” насамперед досліджується роль указу в системі джерел конституційного права. Зазначається, що цей нормативний акт Глави держави відіграє важливе значення у регулюванні суспільних відносин. Про це засвідчує той факт, що з дня заснування інституту Президента України (за станом на 01.12.2007 р.) Главою держави прийнято 18841 указ. При цьому привертається увага до того моменту, що юридична і соціально-політична природа указу Президента розуміється неоднозначно, а між тим дослідження цієї проблеми у вітчизняній літературі практично знаходиться тільки на початковому етапі. Зупинившись на окремих аспектах цього питання, авторка підтримує позицію тих вітчизняних дослідників, які вважають, що своєрідність президентських нормативних актів зумовлюється у першу чергу відставанням законодавчого регулювання в сфері економіки, соціального і державного розвитку, а також особливим становищем, яке займає глава Української держави в системі розподілу влад. Його конституційний статус дає йому велику свободу маневру. Водночас авторка вважає, що потрібно на законодавчому рівні чіткіше визначати межі нормативних указів президента. Вони повинні спрямуватися не на заповнення прогалин у законах, що є виключно компетенцією Верховної Ради України, а на організацію їх виконання. Важливим є питання про розмежування предмета закону і нормативного указу Президента України.

Розглядаючи місце постанов Кабінету Міністрів України як складової системи джерел сучасного конституційного права України, дисертант зазначає, що вони займають наступну після указів Президента сходинку в ієрархії підзаконних нормативно-правових актів. Згідно Конституції України, Кабінет Міністрів у своїй діяльності керується Конституцією, законами України, а також указами Президента та постановами Верховної Ради України, прийнятими у відповідності до Конституції та законів України (ч. 3 ст. 113 Конституції). Вони є обов’язковими для виконання в Україні (ч. 1 ст. 117). З мотивів невідповідності Конституції Президент зупиняє їх дію з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх неконституційності (п. 15 ст. 106 Конституції). Із цих конституційних формул прямо випливає підзаконність, “підуказність” і навіть “субординаційність” постановам Верховної Ради України цього виду нормативно-правових актів Уряду. Тому, резюмується в дисертації, юридична сила постанов Уряду, їх місце і роль серед інших джерел українського конституційного права зумовлюється місцем і роллю даного органу в державному механізмі. Враховуючи специфіку нормативно-правового регулювання суспільних відносин з боку Уряду, констатується, що акти Кабміну України становлять незначну частину в системі джерел конституційного права України.

У дисертації до джерел конституційного права України відносяться і нормативно-правові акти суб’єктів місцевого самоврядування, хоча окремі дослідники безпідставно це заперечують. Найбільш значущими серед них є акти місцевих референдумів, статути міст та інших адміністративно-територіальних одиниць, регламенти відповідних рад, правила, положення тощо. При цьому зазначається, що для всіх актів місцевого самоврядування характерними рисами є: 1) підзаконність; 2) територіальна обмеженість їх дії; 3) обов’язковість для громадян, державних органів, посадових осіб, господарюючих суб’єктів на його території; 4) “комплексний” і, в основному, місцевий характер їх змісту.

Аналізуючи інші джерела конституційного права України, авторка називає серед них акти Центральної виборчої комісії і територіальних виборчих комісій, акти реагування Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в першу чергу, конституційні подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій та їх посадових і службових осіб.

У підрозділі 2.3. “Договір як джерело конституційного права України” стверджується, зокрема, що договір, у міру розвитку суспільства стає одним із першорядних і досить значних джерел права, в тому числі і конституційного. Відмічається особливість нормативно-правового договору як джерела права. Особлива увага приділяється аналізу міжнародного договору та пов’язаних із ним загальновизнаних принципів і норм міжнародного права як джерел конституційного права України. Зазначається, що міжнародному договору як джерелу конституційного права притаманні сутнісні ознаки системи джерел конституційного права. На основі проведеного моніторингу чинних міжнародних договорів України виділяються ті міжнародні угоди, які можна вважати джерелами провідної галузі вітчизняного права, пропонується їх класифікація. Подається характеристика конституційно-правового статусу міжнародних договорів України. Щодо внутрішньодержавного договору як джерела конституційного права України, то у дисертації аналізується Конституційний договір між Верховною Радою України і Президентом України “Про основні принципи організації і функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України” (08. 06. 1995 р.).

Розділ третій “Сучасні тенденції розвитку системи джерел конституційного права України” присвячений, головним чином, аналізу нетрадиційних (додаткових) джерел системи конституційного права України.

У підрозділі 3.1. “Місце і роль рішень Конституційного Суду України в системі джерел конституційного права” підкреслюється, що чимало авторів до числа джерел провідної вітчизняної галузі права відносять рішення Конституційного Суду України. В якості вагомого аргументу вказується на можливість широкої інтерпретації норм-принципів, а також правових доктрин. Дисертант приєднується до позиції тих дослідників, які вважають, що Конституційний Суд йде далі формального тлумачення й застосування фундаментальних норм. Він розвиває конституційно-правову доктрину, законодавство, пропонує своє розуміння тих чи інших положень Конституції, і, за висловлюванням М.В. Вітрука, “у певному значенні і певних межах творить право”. Якщо користуватися термінологією відомих російських та українських правознавців (М.В. Вітрука, В.О. Туманова, Б.С. Ебзєєва та ін.), орган конституційної юрисдикції виступає як “негативний законодавець”, а за словами Є.В. Колесникова і – “позитивним законодавцем”. Відповідним чином аналізується позитивна практика діяльності Конституційного Суду України у цьому напрямку.

У підрозділі 3.2. “Рішення Європейського Суду з прав людини як джерело конституційного права України” зазначається, що прецедентний характер та можливість визнання джерелами конституційного права рішень Європейського Суду з прав людини визнається сьогодні більшістю вітчизняних і зарубіжних авторів. Зокрема, С. Шевчук цілком слушно пов’язує цю обов’язковість із прийняттям Закону України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів 2, 4,7 та 11 до Конвенції” (17.07. 1997 р.), а також із Законом України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини” (23.02. 2006 р.), в яких визнається, що рішення цієї авторитетної судової установи є обов’язковим для виконання. На основі аналізу практики Європейського Суду з прав людини дисертантка приходить до висновку про визнання його рішень в якості джерел конституційного права.

У підрозділі 3.3. “Правові доктрини і державно-правові звичаї в системі джерел конституційного права України” розглядаються актуальні теоретичні і практичні питання, пов’язані з появою та закріпленням у конституційному праві України таких нетрадиційних (додаткових) джерел, якими є доктрина і державно-правовий звичай. При цьому авторка звертає увагу, що окремі вчені ставлять під сумнів застосування доктрини як джерела права. Незважаючи на дискусійність і спірність, усе ж пропонується визнати доктрину в якості джерела конституційного права. При аналізі використання державно-правового звичаю як джерела конституційного права України робиться висновок про його обмежене використання у конституційному регулюванні суспільних відносин в Україні.

У підрозділі 3.4. “Використання зарубіжної конституційної практики – важливий резерв удосконалення системи джерел конституційного права України” аналізується відповідна практика таких держав як Болгарія, Казахстан, Росія, Угорщина та Франція.

Пропонується на додаток власну концепцію проекту закону “Про нормативно-правові акти України” .

ВИСНОВКИ

1. У дисертації на основі докладного висвітлення питання виникнення й розвитку джерел (форм) права в історії Української держави пропонується авторська періодизація історії розвитку джерел вітчизняного права, в якій відрізняються п’ять періодів: а) період панування східнослов’янських джерел самобутнього права (ІХ – ХVІІ ст.ст.); б) період впливу переважно західноєвропейського законодавства дореволюційної Росії (ХVІІІ – початок
ХХ ст.); в) період національно-визвольних змагань і спроба створення національної системи джерел українського права (1917 – 1920 рр.); г) період Радянської доби та існування джерел радянського права (1922 – кінець 80-х років ХХ ст.); д) період сучасної України та існування вітчизняних джерел конституційного права (90-і роки ХХ ст. і до сьогодення).

2. У дисертаційному дослідженні подається авторське бачення дефініції понять “джерело права”, “джерело конституційного права”. Терміном “джерело права” позначається одночасно змістовні (матеріальні) та формальні зовнішні форми вираження юридичних правил. Під змістовними (сутнісними) джерелами розуміються різноманітні принципи: моральні, релігійні, філософські, політичні, соціальні, ідеологічні. Під формальними джерелами права розуміються способи формування юридичних норм (прийоми й акти), за допомогою яких ці норми викликаються до життя, стають складовою частиною позитивного права й набувають статус норм закону.

Стосовно ж поняття “джерело конституційного права”, то під ним розуміється спосіб існування найбільш суттєвих і загальних правил поведінки (зовнішня форма їх виразу), які володіють власними ознаками і регулюють постійні відносини конституційного характеру.

3. За результатами системно-функціонального аналізу встановлено, що множинність та видова різноманітність джерел конституційного права України, зумовлюється широким колом суспільних відносин, які складають предмет цієї галузі права, і відповідним комплексом завдань щодо забезпечення їх ефективного правового регулювання. Гетерогенність (неоднорідність) джерел права вимагає існування між ними відносин компліментарності (взаємодоповнювання). Поряд з іншими ці фактори дозволяють об’єднати усі джерела в одну систему – систему джерел вітчизняного конституційного права. Ця система включає в себе: нормативно-правові акти державних органів і органів місцевого самоврядування, договори (міжнародні та внутрішньодержавні), загальновизнані принципи міжнародного права, рішення Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини, державно-правові звичаї та правові доктрини.

4. Доведено, що місце конкретного нормативно-правового акту в системі джерел конституційного права пов’язано з дією принципу верховенства права та визначається, як правило, компетенцією та становищем правотворчого органу у механізмі здійснення державної влади. Водночас з цього випливає, що акти одного й того ж правотворчого органу можуть мати неоднакову юридичну силу (для прикладу різну юридичну силу мають акти, які приймаються Верховною Радою України, як-то: закони, постанови, декларації, резолюції тощо.).

5. На основі аналізу існуючих поглядів у конституційній доктрині та відповідного правового матеріалу, обґрунтовано пріоритетну роль Конституції України як основного джерела вітчизняного конституційного права, показано її особливу роль як основи національної правової системи, конституційності та законності.

6. На основі дослідження проблеми типології законів і парламентських актів пропонується класифікувати закони України за критерієм юридичної сили на