міністерство освіти і науки україни

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

ЗАПЛОТИНСЬКИЙ ГРИГОРІЙ СТАНІСЛАВОВИЧ

УДК 342.54:351.74(=512.145)”12/14”

ІНСТИТУТ ТЕМНИКІВ У ФОРМУВАННІ ДЕРЖАВНОСТІ ТАТАРСЬКИХ НАРОДІВ НАПРИКІНЦІ ХІІІ – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XV СТ. (НА МАТЕРІАЛАХ МАНГУТО-НОГАЙЦІВ).

Спеціальність 07.00.02 – всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Волинському державному університеті імені Лесі Українки

Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник

кандидат історичних наук, доцент Шкоропад Віталій Володимирович,

Волинський державний університет імені Лесі Українки, доцент кафедри історії стародавнього світу та середніх віків

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Войтович Леонтій Вікторович,

Львівський національний університет імені Івана Франко, завідувач кафедри історії середніх віків та візантиністики;

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Мавріна Ольга Степанівна,

Інститут сходознавства імені А. Кримського НАН України, вчений секретар

Захист відбудеться 4 грудня 2007 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради

К 35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, ауд. 220

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий 2 листопада 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор історичних наук, професор О. М. Сухий

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Дослідження державотворчих процесів будь-якого народу вимагає всебічного аналізу аспектів та особливостей, пов’язаних із процесом створення власних суверенних соціально-політичних інститутів. З одного боку – це сукупність об’єктивних чинників, пов’язаних з мовою, традиціями, матеріальною та духовною культурою етносу, з релігійною приналежністю, географічними й кліматичними умовами проживання, що в кінцевому етапі визначає його соціальну та політичну унікальність. Проте не менш важливим у державотворенні є суб’єктивний чинник діяльність конкретних історичних осіб: вождів, воєначальників, духовних лідерів, що може призвести до виокремлення певного народу й перетворення його в повноцінну політичну одиницю. І якщо роль великого, легітимного правителя завжди висвітлюється в першу чергу, то діяльність керівників нижчого рангу найчастіше розглядається лише в аспекті її належності чи неналежності до загальнодержавних проблем. Однак вплив їх діяльності на менші соціуми часто буває більш значнішим, аніж на всю велику державу. Тому під час кризових явищ у великих імперіях саме лідери „другого порядку” найчастіше відіграють головну роль у соціальних та політичних процесах. Особливо це прослідковується в середовищі азійських народів, чия залежність від безпосереднього правителя традиційно була значно більшою, аніж у європейців. І яскравим прикладом цього виступають татарські народи, розвиток соціально-політичних інститутів яких відбувався на межі землеробсько–осілої та скотарсько–кочової цивілізацій. Ця особливість формування державності татарських народів, зокрема, ногайців, залишається, практично, не вивченою.

Об’єктом дисертаційної роботи є діяльність темників, тобто воєначальників, які не маючи законних підстав для влади над Золотою Ордою, виступали каталізаторами державотворення татарських орд на терені Улусу Джучі – західній частині імперії Чингізхана, котра в І половині ХІІІ ст. здобула фактичну незалежність. Особлива увага акцентується саме на діяльності лідерів мангуто-ногайців, процес державотворення яких проходив паралельно з процесом етногенезу, і цим визначив спільні риси з іншими татарськими народами.

Предметом вивчення даного дослідження стали причинно-наслідкові зв’язки й закономірності між діяльністю темників та внутрішньополітичними процесами в середині Золотої Орди, котрі призвели до остаточного політичного виокремлення мангуто-ногайців із загальної монголо-татарської спільноти.

Хронологічні рамки наукової роботи охоплюють ХІІІ – І пол. ХV століття. Вибір нижньої межі дослідження зумовлений процесами формування військово-політичних інститутів імперії Чингізхана й загальномонгольського суперетносу, який став основою подальших етно-політичних утворень татарських народів, серед них і ногайців. Верхньою межею роботи обрано XV століття як період остаточного виокремлення орди темника Едигея і появи нової династії його нащадків, що правили в Ногайській орді незалежно від волі Великого хана, тобто з розряду темників перейшли до рангу мурз.

Територіальні межі роботи розглядаються відповідно до місця діяльності темників, котре визначало основні етапи державотворення ногайців. У другому розділі акцентується увага на степовому регіоні Східної та Центральної Азії, а в подальшому на території Поволжя, Прикубання та західного Хорезму. Відсутність чітко визначеної території пояснюється особливістю монголо–татарської державності та кочовим характером ведення господарства в мангутів, а також політичними процесами в середині Монгольської імперії ХІІІ ст. та Золотої Орди.

Мета наукової роботи полягає в тому, щоб на основі джерел і через аналіз етнологічних та історичних інтерпретацій визначити взаємозв’язок між функціонуванням інституту золотоординських темників і процесами державотворення в мангуто-ногайців; визначити основні чинники й умови, що вплинули на цей процес; особливості етногенезу ногайців як одного з татарських народів. Досягнення вказаної мети передбачає вирішення ряду завдань, необхідність дослідити:

· еволюцію статусу темників Імперії Чингізхана та вплив їх політики на формування татарських державних утворень в середині Золотої Орди;

· основні закономірності між державотворенням і діяльністю “сильних осіб” у номадичній цивілізації, визначити їх вплив на етно-політичну історію як татарських народів у цілому, так і мангуто-ногайців, зокрема;

· особливості діяльності конкретних темників у різні етапи становлення Ногайської орди, як етно-політичної спільності;

· статус етнічних елементів у системі номадійських державних утворень і, насамперед, в організації монголо – татарської кочової держави;

· процеси державотворення ногайців у порівнянні з іншими татарськими народами, визначити їх закономірності й особливості.

Методологічною основою наукової роботи є принципи історизму, об’єктивності, системного аналізу, які дають можливість відтворити й комплексно схарактеризувати вплив правителів мангутів на становлення їх як ногайців та окремого кочового державницького етносу.

Для розв’язання конкретних завдань роботи застосовано порівняльно – типологічний, історичний, хронологічний метод і принцип комплексного підходу до вивчення історичних явищ. Особливість теми дозволяє використовувати історичне моделювання. У певних випадках застосовуються логічний, аксіоматичний і гіпотетико-дедуктивний методи наукового дослідження.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що на основі аналізу комплексу джерел уперше встановлено й пояснено загальну залежність між об’єктами: „етнічна група” – „соціо-політична група”; “народ” – “правитель”; „етногенез” – „державотворення” у процесі зміни форм державності в системі кочових народів Монгольської імперії ХІІІ ст. та Золотої Орди. Окремий аспект наукового авторства роботи полягає у вивченні еволюції статусу монгольських темників в період ХІІІ – І пол. XV ст.

Науково-практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що положення, узагальнення та висновки можуть бути використані для подальшої розробки питань еволюції соціально-політичного устрою номадичних соціумів як у період середньовіччя, так і в більш ранні хронологічні періоди; напрацювання можуть застосовуватися у читанні вузівських курсів з історії України, історії середньовічного Сходу, історії Росії та Казахстану; у краєзнавчій роботі; певні методики мають застосування в таких дисциплінах, як політологія, соціологія та історія держави і права зарубіжних країн.

Апробація результатів і окремих положень дисертації здійснювалась у формі доповідей на VII сходознавчих читаннях А. Кримського (Київ, 2003); VIIІ сходознавчих читаннях А. Кримського (Київ, 2004); ІХ сходознавчих читаннях А. Кримського (Київ, 2005); Міжнародній науковій конференції студентів і молодих науковців „Перспективні напрямки вивчення всесвітньої історії”, присвяченій 50-річчю кафедри Всесвітньої історії стародавнього світу і середніх віків Київського національного університету імені Тараса Шевченка. (Київ, 2005).

Структура дисертації обумовлена метою та завданням дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновку, списку джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації – 200 сторінок, з яких 19 сторінок становить список джерел і літератури ( 252 найменування).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, окреслено хронологічні та територіальні рамки, визначено мету, основні завдання, об’єкт та предмет дослідження, охарактеризовано методологічну основу дисертації, визначено її наукову новизну, запропоновано варіанти практичного використання одержаних результатів.

У першому розділі „Джерельна база та історіографія дослідження” характеризується стан наукової розробки проблеми й аналізується джерельна база дослідження.

Перший підрозділ „Джерельна база дослідження” присвячений висвітленню й критичному аналізу репрезентованих джерел, які містять інформацію з теми дослідження.

Джерела з дисертаційної проблематики можна поділити на декілька груп. Зокрема виділяються:

- монголо-татарські писемні джерела: ярлики ханів Тимур-Кутлука та Тохтамиша як до монгольської знаті, так і до іноземних правителів Ярлыки хана Золотой Орды Тохтамыша к польскому королю Ягайлу 1392-1393 год/ Изд. М.А. Оболенским. – Казань, 1850. – 70 с.. Значне місце серед даної групи джерел посідають „Таємна історія монголів”(приблизно 1240р) Tajna historia mongoі?w. Anonimna kronika mongolska z XIII w. Warszawa, 1989. – 236 ark. та „Алан тобчі”(Золотий літопис) Лубсан Дабзана Лубсан Данзан. Алан Тобчи (Золотое сказание): Пер. Шастиной Н.П. – М.: Наука, 1973. – 439 с.. У них викладений ранній період існування Монгольської імперії.

- мусульманські хроніки: перські й арабські, більшість з яких видана В.Г. Тізенгаузеном. Першим за інформативністю з усіх східних джерел по праву є „Збірник літописів” перського автора Рашид-ад-Діна, що містить значний інформаційний масив з історії монгольської Імперії Чингізхана від ІІ пол. ХІІ ст. до кінця ХІІІ ст. Рашид-ад-дин. Сборник летописей Т.1. кн. 1: Пер. с персидского А.А. Семенова. – М.-Л.: АН. СССР, 1952. – 221с.; Т. 1.кн. 2 – 316 с.; Т. 3.– 340 с. Окрім названої праці до комплексу мусульманських джерел входять хроніки перських істориків Ата-мелік Джувейні „Історія завойовника світу” Ата-Мелик Джувейни Чингисхан. История завоевателя мира. – М.: Магистр-пресс, 2004 – 690 с.,, Хамдаллаха Казвіні, Шереф-ад-дін Йезді, Абд-ар-раззак Самарканді, Зейн-ад-Дін, Махмуд Кутубі, Гаффарі, Назім-ад-дін Шамі, Вассаф, Муін ад-Дін Натанзі Тизенгаузен Г. Сборник материалов относящихся к истории Золотой Орды. Т. 2.– М.-Л., 1941. – 307 с., Абу-л-Газі Кононов А.Н. Абу-л-Гази. “Родословная Туркмен. Сочинение Абу-л-Гази хана Хивинского”. – М.-Л.: Изд. АН СССР. (Лен. отд.), 1958. – 193 с. та ін. Їх особливістю є висвітлення епізодів золотоординської історії з позиції ворога – Хулагідського Ірану чи держави Тимура Тамерлана.

- арабські хроніки Рукн-ед-діна Бейбарса, Еннувейні, Ібн Баттута, Ібн Васил, Ель Муфаддаль, Ібн ель Фараті, Ель Макрізі, Ібн Арабшаха, Елайні, Ель Муххібі та інших Тизенгаузен Г. Сборник материалов относящихся к истории Золотой Орды. Т.1 Извлечение из сочинений арабских. – СПб., 1884. – 564 с.. Праці названих авторів містять інформацію, яка безпосередньо стосується досліджуваної теми, а саме діяльності темників Ногая та Едигея та ситуації в Золотій Орді в період соціально-політичних заворушень, коли відбувалися зміни існуючих відносин.

- Руські джерела. До них, передусім, належать Руські літописи різних періодів: від ХІІІ ст. – часу першої зустрічі руських князів з монголами, до ХVІІІ ст. – кінця літописної історіографії на Русі. Особливе значення серед них для розкриття теми відіграють Ніконовський літописний звід, Густинський, Іпатіївський й Софійський літописи Полное собрание русских летописей. Т. 2.: Ипатіевская летопись. – СПб., 1843. – 536 с.; Т.10.:Никоновская или Патриаршая летопись. – СПб., 1864. – 245 с.; Т.6.: Софийская летопись. – СПб., 1853. – 360 с..

- Європейські писемні джерела. За кількістю згадок та обсягом інформативності цей блок писемних джерел є найменший. Більшість інформації надають спогади мандрівників і послів до ханських дворів та згадки хроністів про військові операції монголо-татарські воєначальників. Особливе значення для роботи мають спогади Плано Карпіні та Вільгельма Рубрука Карпини де Плано Иоанн. История Монголов; Вильгельм де Рубрук. Путешествие в восточные страны / Введение, перевод и примечание А.И. Маленка. – СПб., 1905. – 224 с., мемуари Руї Гонсалеса де Клавіхо Клавихо Руи де Гонсалес Дневник путешествия в Самарканд ко двору Тимура 1403-1406 перевод со староиспанского. Отв. Ред. Г.Г Берадзе. – М.: Наука, 1990. – 216 с.. Серед хронік потрібно виділити роботи Георгія Пахімера, Никифора Григора, Яна Длугоша Jana Dlugosza Kanonika Krakowskiego Dziejьw Polskich ksi№g dwanascie. – Krakьw, 1868. – T. 2. – 553 s.; 1869. – T. 4. – 701 s..

- ногайські усні перекази – дастани, та епічні твори інших народів, що мали достатні контакти з мангутами ХІІІ – ХV ст. Систематизація більшості фольклорних джерел була здійснена В. Жирмунським Жирмунский В.М. Тюркский героический эпос: Избр. Труды. – Л.: Наука, 1974. – 728 с., І. Сагітовим Сагитов И.Т. Каракалпакский героический эпос. – Ташкент: Изд. А.Н. УзССР. 1962 – 107 с., С. Козіним Козин С.А. Эпос монгольских народов. – М.– Л.: Изд. АН СССР в Лен. 1948. – 248 с. та ін.

Вказаний комплекс джерел надає можливості розв’язувати поставлені в роботі завдання. Однак їх недостатня кількість визначає недостатність будь-якої окремої бази джерел, і відповідно, вимагає комплексного підходу під час роботі з ними.

У другому підрозділі „Історіографія” обґрунтовується структура побудови історіографічного дослідження відповідно до особливостей досліджуваної проблематики. Зокрема визначено два періоди розвитку історіографії питань соціальної еволюції Монгольської імперії ХІІІ ст. та Золотої Орди, а також статусу темників у вищеназваних державах.

Вивчення проблеми розпочинається в Російській історичній науці в ХVІІІ ст. Заслугою російського історика В.М. Татищева Татищев В.Н. История Российская: В 7 томах. Т.3. – М.– Л., 1964. – 333 с.; Т. 4 –1965. – 555 с., є формування історіографічної системи підходу до проблеми кочовиків: війна з ними є необхідною для слов’ян і все, що йде від кочовиків – шкідливе. Змістовнішими в дослідженні соціального устрою Золотої Орди стали праці М. Карамзіна Карамзин Н.М. История Государства Российского: В 12-ти томах. Кн.2 Т. 4–6. – М.: Наука, 1989. – 559 с.. Він став автором версії походження етноніму „ногаєці” від імені темника Ногая, яка не втратила актуальності донині. Концепція М. Карамзіна передбачала пряму генетичну спадковість між мангитами Чингізхана, мангутами Ногая та Едигея, і ногайцями ІІ пол. ХV ст. Аналізуючи соціальний статус темників, М. Карамзін виходив з їх номінальної залежності від ханів, яка дозволяла наймогутнішим напряму впливати на політику Золотої Орди.

У схожому річищі розглядали внутрішній устрій Золотої Орди та постординських ханствах С.М. Соловйов Соловьев С.М. История России с древнейших времен. Кн. 2.Т. 3–4. – М.: Мысль, 1988. – 765 с. та В.В Вельямінов-Зернов Вельяминов-Зернов В.В. исследование о Касимовских царях и царевичах . – СПБ., 1863. – Ч. 1 – 572 с.; Ч. 2 – 498 с.. Вони певною мірою намагаються показати вплив низки історичних персоналій і, зокрема, Едигея на розвиток подій у Золотій Орді. Визначаючи ступінь легітимності різних гілок Чингізидів на владу, автори також роблять спробу показати статусний рівень різних груп вищої татарської аристократії.

Українські історики М. Грушевський, Д. Багалій, Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко та ін. Грушевський М.С. Історія України – Руси. Т. 3. – К., 1993. – 588 с.; Т. 4 – 536 с.; Багалей Д.И. Очерки из истории колонизации степной окраины Московского государства. – М., 1887. – 614 с.; Полонська-Василенко Н. Історія України. Т.1 – К. Либідь, 1993. – 589 с. не відходячи від прийнятих в історіографії положень про конфліктність „лісу і степу”, викривали шкідливість монголо-татарського завоювання передусім для українських земель. Висвітлення статусу темників обмежувалось констатацією їх прямої залежності від хана в період могутності Золотої Орди та зростанням автономізму в часи внутрішніх криз.

Початок нових підходів до вивчення історії кочових народів та їх взаємин з Руссю ознаменувався формуванням теорії співробітництва. Так П. Голубовський Голубовский П. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. – К.: Типография университета (И. И. Завадского), 1884. – 254 с., уперше відійшов від ідеї неможливості миру між „лісом і степом”. Ідея про співпрацю Русі й Золотої Орди набула поширення в 20–30-х роках ХХ ст.

Вперше спробу наукового аналізу статусу різних соціальних верств Золотої Орди, переважно її верхівки, здійснив І. Березін Березин И. Внутреннее устройство Золотой Орды (По ханским ярлыкам). – СПб., 1850. – 24 с.. Автор розглядав питання статусу аристократії статично, як незмінно існуюче положення.

З 20-х років ХХ ст. розпочинається другий період розвитку історіографії проблеми. Формуються два основні концепції: концепція класової еволюції та служиво-козацька схема еволюції соціальних зв’язків у Монгольській імперії.

Основи першої концепції були розроблені академіком Б. Владимирцевим Владимирцев Б.Я. Общественный строй монголов. Монгольский кочевой феодализм. – Л.: Изд. АН СССР, 1934. – 223 с.. Вчений стояв на позиціях аристократичної основи монгольської верхівки, згідно якої влада темників є спадковою. Вони поєднували військові й адміністративні функції в певному улусі – визначеній кількості воїнів і членів їх сімей. Б. Владімірцев підносить значення аррієр-васалітету, який наголошує на закріпленні стабільності в державі й дотримання військової субординації.

Концепцію еклектичного характеру монгольської аристократії, яка включала в себе як представників військової кочової еліти – прямих нащадків сподвижників Чингізхана, так і частину нової аристократії, що мала мусульманське й тюркське походження, висловлює А. Якубовський Якубовский А., Греков Б. Золотая орда и ее падение. – М.–Л.: Изд. АН СССР, 1950. – 473 с.. Близькою до позиції А. Якубовського була позиція И. Грекова Греков И.Б. Восточная Европа и Упадок Золотой Орды (на рубеже XIV–XV вв.). – М.: Наука, 1975. – 520 с..

Відомий дослідник М. Сафаргалієв Сафаргалиев Н.Г. Распад Золотой Орды. – Саранск: Мордовское книжное издательство, 1960. – 276 с. однією з головних причин розпаду Золотої Орди вважає боротьбу за владу між ханами й мангутськими мурзами, починаючи з Едигея. Він зауважував на значущості ролі аристократії вищого рівня в зовнішній і внутрішній політиці держави. Особливу увагу автор приділив діяльності темників що своєю діяльністю сприяли корінним змінам у внутрішньому житті держави.

Перша спроба узагальнення всього масиву матеріалів із соціально-політичного устрою кочових суспільств і, зокрема, Золотої Орди, здійснена С. Плетньовою Плетнева. С.А Кочевники средневековья. Поиски исторических закономерностей.– М.: Наука, 1982. – 188 с.. Через висвітлення процесу й особливостей переходу монголо-татарською державою від однієї стадії до іншої автор і показує еволюцію суспільних відносин у ній.

Одним з перших представників козацько-служивої концепції, що зробив об’єктом дослідження діяльність темника, був М. Веселовський Веселовский Н.И Хан из темников Золотой Орды Ногай и его время. – Петроград, 1922. – 62 с.. Вчений здійснив порівняльний аналіз статусу темників і ханів в Орді, шляхи легітимації влади й реальних повноважень представників вищої військової аристократії.

Аналізуючи розвиток державності кочових народів Середньої Азії, В. Бартольд Бартольд В.В. История Туркестана / Сочинения. Т. 2.1. – М.: Изд. Восточной литературы, 1963. – С. 109–168.; Бартольд В.В. Отец Едигея / Сочинения. Т. 2.1. – М.: Изд. Восточной литературы, 1963. – С. 797–804. доходить висновку про наявність серед вищих урядовців постмонгольських держав значної кількості представників неродової знаті. Він визначав основними носіями державності номадів сильні особистості, які могли подолати пережитки старих суспільних устроїв і на їх базі збудувати власну державу. В. Бартольд одним із перших спробував вивести державність ногайців з часів темника Едигея.

Формування та обґрунтування теорії двох центрів Золотої Орди в ІІ пол. ХІІІ ст.: Поволзького на чолі з ханом і Причорноморського – Ногаєвого, здійснив А. Насонов Насонов А.Н. Монголы и Русь (История татарской политики на Руси). – М.–Л.: АН. СССР, – 178 с.. Цим він поставив питання про легітимність влади темників і змінність їх статусу залежно від умов розвитку держави.

Своєрідно розвинув концепцію протистояння двох течій у середовищі монгольської аристократії: „кочової”(родової) та „служивої” Г. Федоров-Давидов Федоров-Давыдов Г.А. Общественный строй Золотой Орды. – М.: Московский университет, 173. – 180 с.. Статус темників визначається автором у залежності від їх приналежності до тієї чи іншої течії.

На основі археологічних джерел та їх комплексного аналізу А. Добролюбський Добролюбский А.О. Кочевники северо-западного Причерноморья в эпоху средневековья. – К.: Наукова думка, 1986. – 140 с. намагається показати не лише соціальну структура кочовиків ХІІІ – ХV ст., а й прослідкувати етнокультурні зміни в північному Причорномор’ї. На його думку, темники, здобувши певний ”унаган-богол”, прагнуть закріпити свою владу над ним для можливої передачі у спадок.

Сучасний російський вчений – номадист В. Трепавлов Трепавлов В.В История Ногайской Орды. – М.: Изд. Восточной литературы, 2002 – 752 с. не лише підсумовував усі попередні розробки з приводу історії виникнення ногайців як окремого державницького етносу, а й показав вплив на ці процеси різноманітних чинників. На його думку, головну роль у формуванні ногайської народності відіграв не стільки Едигей, скільки його прямі нащадки – власне ногайські мурзи. Вчений заперечує наявності генетичного зв’язку між монгольськими мангутами ХІІ ст. і мангитами Дешт-і-Кипчака ХІІІ – ХV ст.

В останні десятиліття академіком П. Толочко Толочко П. Кочевые народы степей и Киевская Русь – К.: Абрис, 1999 – 200 с. було спростовано теорію про етнічно класову розбіжність населення Золотої Орди. Він зазначає, що монгольський елемент був присутній не лише серед верхівки золотоординського суспільства, а й серед простих кочовиків.

Ідею бінарності етнічної структури Золотої Орди, де на одному полюсі перебували кипчаки, а на другому – монголи, висловив Ю. Гоман Гоман Ю.О. Походження та етнополітичний розвиток причорноморських ногайців в ХІІІ – XV ст. Автореф. дис... к-та історичних наук. 07.00.02 – К.: КНУ ім. Т. Шевченко. – 2002. – 20 с.. Початок ногайської народності було закладено в період існування „держави” Ногая в Причорноморї, основу якого складав не монгольський, а кипчако-половецький елемент. Автор наголошує на особливій ролі у формування ногайської державності темників Ногая та Едигея, а також нащадка Тохтамиша Седі-Ахмета.

Але попри значну історіографічну розробку проблем, близьких до дисертаційної, конкретно питання про роль і значення темницького елементу у формуванні державності татарських народів остаточно не вивчено й потребує ґрунтовного і спеціального дослідження.

У другому розділі „Походження і стан мангутів у середовищі монгольських народів у додержавний період” висвітлюються й аналізуються умови створення мангутських підрозділів у Орді Чингізхана та їх внутрішня структура та статус.

У першому підрозділі „Інститут темників та його місце в Монгольській імперії Чингізидів” основна увага приділяється вивченню принципів комплектування інституту темників як Чингізханом, так і його нащадками. Висвітлено ті вимоги, які ставились до темників різними володарями Монгольської імперії після смерті Чингізхана, що і спричинило еволюцію їх статусу. У ході дослідження не підтвердилася гіпотеза про суто аристократичний характер темницького інституту та спадковість цієї посади. Визначено дві групи темників залежно від пріоритетних векторів їх політики: темники-військові, що зосереджувались винятково на військовій справі на рівні свого тумену та темники-політики, які окрім військової справи, значну увагу приділяли встановленню особистої влади в Орді. Це призводило до поступового перетворення темників – військових керівників, на емірів – феодальних правителів.

Аналіз повноважень і статусу темників здійснено в динаміці, тобто основна увага під час дослідження приділялась еволюції даного соціально-політичного прошарку: зміна у принципах його комплектації, у повноваженнях і ролі у внутрішній і зовнішній політиці держави. Як наслідок названої еволюції: тумен на чолі з темником перетворився з винятково військової одиниці на політико-адміністративну, яка мала виконувати й другорядні щодо армії функції, передусім економіко-політичні. Останнє визначається як одна з передумов до формування державності в деяких татарських народів. Кінцевою ланкою названого процесу стало зближення статусів темника та хана – правителя окремого улусу на терені Золотої Орди.

У другому підрозділі „Мангути в період війн Темучіна за об’єднання Монголії” визначається статус мангутів у Монголії напередодні утворення Імперії Чингізхана. Виділяється три періоди переходу мангутів під зверхність Темучіна: 1 етап – до 1195 р. – був характерним для діячів зразка Джедай-нойона, Доколку-Черби, коли до Темучіна приєднуються відщепенці родів, а більша частина іргену продовжує воювати за старими принципами родо-племенного устрою країни. 2 етап – після 1195 р. – етап входження найбільш мобільної частини мангутів до армії Чингізхана. Мангутів очолює Куілдар-нойон, котрий стає побратимом Темучіна, а його частини – найбільш реальною силою в новій Орді. 3 етап – після 1202 р. – визначається зникненням мангутського іргену та входженням мангутів у Орду Чингізхана з передачею в рабство Джедай-нойону. Кожен з названих етапів був зумовлений власним комплексом причин, зокрема нестабільністю внутрішнього устрою іргену, боротьбою за владу між різними гілками аристократії, розбіжностями в поглядах на майбутнє як мангутського іргену, так і Монголії в цілому.

У третьому розділі „Мангути у складі Золотої Орди” досліджується період історії мангутів як підрозділу золотоординської армії – час від міграції мангутських тисяч з Монголії в Улус Джучієв до утворення автономного Ногайського юрту. Проблема розкривається через діяльність найбільш визначних темників: Ногая, Балтичака, Мамая та Едигея – політиків, котрі в різний час очолювали мангутів.

· Перший підрозділ „Локалізація мангутів у період складання Золотої Орди присвячений дослідженню проблеми переміщення мангутських тисяч з Монгольських степів у землі Дешт-і-Кипчаку, під владу Джучидів.

Встановлено, що міграція мангутів у Дешт-і-Кипчак розпочалося у 1219 році, під час походу Джучі та Улус-іді (Джедай-нойона) на Дженд і Сугнак.

Подальше переселення мангутів у західні регіони Дешт-і-Кипчаку відбулося в період походів Бату-хана 1236–1242 рр., коли в названий регіон було перекинуто військові контингенти з інших улусів Монгольської імперії. У 40-х роках ХІІІ ст. мангути в Улусі Джучієвому розташовувалась на південно-східному кордоні. У 60-х ХІІІ ст. частина мангутів потрапила в західні землі Улусу Джучієвого – під зверхність темника Ногая. Їх передача відбулась під час війни хана Берке з Хулагу, з яких і починається політична кар’єра майбутнього беклирбека. Так формується два мангутських осередки у Дешт-і-Кипчаку, що і спричинило певну розбіжність у висвітленні місця їх дислокації у джерелах.

Другий підрозділ „Темник Ногай (1264 – 1300 рр.) і його вплив на розвиток мангутського іргену” присвячений проблемі зміни державного статусу мангутів внаслідок діяльності темника Ногая. Отримавши у 1262 році 3 тумени під свій контроль, Ногай отримує у свої володіння землі в Дністровсько-дніпровському межиріччі – на самих західних кордонах Золотої Орди.

Протягом майже 10 років темник не втручається у високу політику, зосереджуючи основну увагу на укріпленні власного статусу в туменах та поступово збільшує чисельність своїх підлеглих. До середини 70-х років Ногай перетворив свою армію на автономну військово-політичну одиницю, що не залежала від хана ні в військовому, ні в економічному плані. Ногай не обмежився управлінням мангутськими туменами, переданими йому Берке: його військо в 70-х рр. значно перевищувало 30 тисяч. В цей час беклирбек правого крила, а саме такий титул був йому наданий ханом Менгу-Тімуром, проводить активну як зовнішню політику, втручаючись у Болгарсько-візантійське протистояння; так і активну реформаторську діяльність в своїх володіннях: залучав до себе на службу місцеве козацьке населення, підносив статус мангутів як еліти власної армії, намагався налагодити співпрацю з землеробським населенням.

Окрім того, будучи найстаршим за віком з живих Джучидів, темник перебирає на себе функцію арбітра у протистоянні між різними претендентами на ханський престол. Проте головною метою діяльності залишається встановлення темником власної політичної автономії, забезпеченої в достатній мірі людськими й матеріальними ресурсами. Протистояння з ханами переходить у громадянську війну, в якій Ногай гине, а його армія зазнає репресій з боку переможців.

Третій підрозділ „Становище мангутів у період між правлінням Ногая і возвеличенням Едигея (1300–1395 рр.). Діяльність темників Балтичака та Іса-Бека” присвячений аналізу діяльності політичних нащадків Ногая на терені державотворення мангутів у 90-ті роки ХІІІ ст. Передусім можна виділити політичну мангутизацію, тобто перенесення поняття „мангут” з рівня етноніму на рівень політичної назви. „Мангут” набуває значення станової приналежності – нової військової аристкратії, а в подальшому й політико-адміністративної одиниці

Досліджується також проблема локалізації мангутів у І пол. XIV ст. Визначено центри дислокації східних мангутів – райони Сирдар’ї та західних – Прикубання. Вказано на причини, що зумовили міграцію й подальше обєднання двох гілок мангутів і перетворення їх на значний внутрішньополітичний чинник Золотої Орди. Особливо наголошено на ролі темника Мамая у вищевказаних процесах. Адже саме Мамай зруйнував створену ханами Тохтою та Узбеком політичну структуру, за якою темники не мали реальної політичної влади, і відповідно не могли сприяти поширенню державницьких ідей в середовищі своїх підлеглих. Особливо це було актуально для мангутів, котрі зазнали найбільших втрат від централізаторської діяльності Тохти.

У розділі розкриваються процеси політичного зростання мангутської династії. Показано основні вектори політичної діяльності темника Балтичака, його спадкоємців Іса-бека та Едигея. Намагаючись задовольнити як власні амбіції, так і запити мангутської аристократії, темники змушені були маневрувати між різними претендентами на ханський престол: Урус-ханом, Тохтамишем, Тимур-Меліком, багаточисельними ставлениками Мамая. Саме відсутність чітко вираженої платформи спричинила політичну непередбачуваність мангутської еліти, та діяльність її лідерів, котра не завжди відповідала інтересам ханів.

Четвертий підрозділ „Політична та державотворча діяльність темника Едигея (1380–1419 рр.)” присвячений діяльності найбільш визначного темника – мангута, котрий і став ”батьком” мангуто-ногайської державності.

В розділі висвітлюються основні причини, що вплинули на формування політичного світогляду Едигея; призвели до його конфлікту з Балтичаком, Урус-ханом та його нащадками, і спричинили втечу до Тімура Тамерлана. Важливим для політичного майбутнього Едигея стає визнання мангутами його зверхності та добровільний відхід від влади над мангутськими загонами рідного брата майбутнього беклирбека – Іса-бека.

Розкриваються особливості приходу до влади в Золотій Орді темника Едигея в 1396 р., його заходи, спрямовані на укріплення власної ролі в державі: знищення основного внутрішнього противника – хана Тохтамиша; стабілізація статусу Золотої Орди на зовнішній арені. Окрім військових дій та дипломатії, Едигеєм проведено низку внутрішніх реформ в державі.

Однак не лише державницькій діяльності приділяв свою увагу Едигей. Не менш важливим для нього стало укріплення власної влади як в державі, так і над мангутським юртом.

Одночасно ним були зумовлені всі передумови розпаду єдиної держави та виникнення незалежних ханств, адже він створив умови для поділу за пануючою формою діяльності – військовою, торговельною, посередницькою, які й визначили подальшу долю Казанського, Кримського, Астраханського ханств і Ногайської орди. Така система взаємного доповнення можливостей різних татарських народів могла діяти виключно при наявності сильного і авторитетного правителя. Тому після падіння влади Едигея над Золотою Ордою і при відсутності авторитетного, визнаного всіма хана-правителя, держава почала швидко розпадатися.

У розділі висвітлюються останні роки життя Едигея та наслідки його політики. У цей час відбувається боротьба беклирбека з нащадками Тохтамиша, Тимур-Кутлука й Тимура Тамерлана. Едигей поступово втрачає не лише свій статус, а й підтримку власного народу. У період між 1413 та 1419рр. (втратою Едигеєм Хорезму та його смертю), відбувається остаточне перетворення мангутів у ногайці. Едигей змусив ханів визнати статус Ногайського юрту, що першим з татарських народів отримав власну династію – Едигеївичів. Важливим є той факт, що з самого початку Ногайський юрт не розглядався як самостійне державне утворення. Він міг існувати лише у формі автономії якоїсь держави. Такий статус нової держави підтримували і сини Едигея.

Діяльність Едигея підсумувала політичний розвиток мангуто-ногайців: від часів Чингізхана й Ногая до утворення окремої політичної одиниці – Ногайської Орди, показавши важливість для нього діяльності саме темницького елементу.

У висновках узагальнюються основні результати дисертаційного дослідження, сформульовано основні його положення, що виносяться на захист:

– інститут темників був динамічним явищем, який хоч і мав під собою єдину нормативну основу: „Ясу” та „Заповіт Чингізхана”, постійно розвивався відповідно до змін політичної ситуації як у самій Монгольській імперії ХІІІ ст., так і в державах наступницях: Золотій Орді, Улусі Чагатая, державі Хулагідів. Інститут темників пройшов шлях від суто військового інституту до своєрідних форм феодального імунітету, котрий мав можливість перетворення в окрему державну владу. Поступове обєднання в руках темників окрім військових ще й владно-судових функцій призвело до втрати ними прямої залежності від Великого Хана, і цим стимулювало розвиток сепаратизму в середовищі татарських народів. Особливо це помітно в середовищі народів, що перебували на окраїнах Золотої Орди: кримські татари, мангуто-ногайці, узбеки;

– виділяємо такі основні закономірності діяльності „сильних осіб”, вихідців з темників, у номадичній цивілізації: створення власної опори з неконтрольованих офіційною владою соціальних прошарків, найчастіше козацьких елементів у державі; проведення власної зовнішньої та внутрішньої політики, спрямованої на створення необхідних умов для піднесення сили й авторитету власного улусу, через забезпечення його основних економічних потреб; спроби встановлення контролю над ханами, обмеження їх військового й економічного потенціалу; пряме втручання в процеси передачі ханської влади від одного претендента до іншого, збройна підтримка найбільш вигідного кандидата та знищення того, хто намагався вийти з під контролю темника;

– аналізуючи роль темників у формуванні Ногайської Орди як етнополітичної спільноти, ми виділили такі періоди державотворчого процесу:

· Перша половина ХІІІ ст. – Діяльність одного з найближчих соратників Чингізхана – Джелай-нойона (Улус-уді), за якого починається переселення тумену, сформованого з мангутів, на землі Дешт-і-Кипчаку. Дислокація підрозділів Улус-уді на кордоні володінь Джучі й Чагатая обумовила їх певну незалежність від нових Улусних правителів.

· Друга половина ХІІІ ст. (з 1362 р.) – передача частини мангутів під владу темника Ногая, представника молодшої гілки Джучидів і їх подальша міграція в Північно-західне Причорномор’я. Боротьба Ногая зі старшими Джучідами поглибила розбіжності між мангутизованими загонами темника й основною частиною кочового населення Золотої Орди, яка ще більш посилилась після поразки беклирбека й репресій хана Тохти. Початок формування нової аристократії, опозиційно налаштованої до офіційних правителів Орди.

· Середина XIV ст. – Об’єднання західної та східної гілки мангутів. Поява назви „ногайці”. Діяльність темника Балтичака, спрямована на піднесення авторитету об’єднаної мангутської орди в Улусі Джучієвому. Різке зростання політичної ваги мангутів при ханові Тохтамишу (діяльність темника Іса-бека).

· Кінець XIV ст. – початок XV ст. ознаменувався діяльністю темника Едигея – остаточне відокремлення мангутів із середовища татарських народів Золотої Орди. Формування нових інститутів влади і векторів політики Мангутського юрту. Поширення назви „ногайці” щодо підлеглих Едигея та його нащадків.

· Перша половина XV ст. – Діяльність нащадків Едигея – Нур-ад-Діна та Кей-Кувада. Остаточне формування політичної системи Ногайського юрту: двох крил та основних векторів політичної діяльності емірів – підтримка певного кандидата на ханський престол з подальшим встановленням владної схеми: слабкий хан – сильний беклирбек – ногаєць. Завершення формування ногайців як окремого етносу;

– у системі номадійських держав, що виникли внаслідок діяльності Чингізхана та його нащадків, відбувся перехід від родоплемінного устрою до нової, унікальної форми соціально-політичного ладу – Орди. На зміну іргенам було створено військові підрозділи, в яких об’єднувалися кочовики незважаючи на їх родове походження. Усі традиційні інститути були замінені військовою дисципліною та „Ясою” – кодексом норм і законів, обов’язкових до виконання. Релігійна уніфікація, проведена Чингізханом, сприяла подальшій консолідації населення різних іргенів в єдине ціле, а в майбутньому виступила чинником їх відмінності від інших завойованих монголами народів. Збереження традиційних етнонімів, як то кунграт, мангут та ін. було можливим лише через самоідентифікацію представників нової аристократії: тисячників і темників, котрі в нових умовах (після розпаду єдиної Імперії) шукали підтримки у власних підрозділах, і, відповідно, потребували їх певного вирізнення з загальної маси війська. Старий, родовий етнонім наприкінці ХІІІ ст. почав означати військово-політичну належність народу до певної держави або його залежність від того чи іншого воєначальника;

– спільні риси державотворення татарських народів: наявність певного етнічного субстрату, що став основою нового етносу: булгарів у казанських татар, автохтонне населення Криму в кримських татар, мангутів у ногайців та ін.; безпосередній зв’язок процесів розвитку самоідентифікації з діяльністю власної правлячої династії: нащадків Улуг-Муххамеда, Гіреїв, Едигеївичів тощо; державотворення татарських народів посилилося після відмови їх правителів від боротьби за владу над усією Золотою Ордою і зосередженням основної уваги на задоволення потреб власного Улусу, зрівнявшись по статусу з темниками. Отже, роль темницького елементу на цьому етапі етногенезу стає практично першочерговою, адже саме особливості статусу темників і їх політичних можливостей визначили вектори політичної діяльності нових ханів і мурз;

– особливостями державотворення