ЛУГАНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

БОНДАРЕНКО Тетяна Миколаївна

УДК 37(09)”19”+372(09)

ПІДГОТОВКА ДІТЕЙ ДО ШКОЛИ ЯК ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА В ТЕОРІЇ І ПРАКТИЦІ ВІТЧИЗНЯНОЇ ПЕДАГОГІКИ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХХ СТОЛІТТЯ)

13.00.01 загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Луганськ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Слов’янському державному педагогічному університеті, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: | кандидат педагогічних наук, доцент

Юр’єва Катерина Анатоліївна,

Харківський національний педагогічний

університет імені Г.С. Сковороди,

професор кафедри теорії і методики професійної освіти.

Офіційні опоненти: – |

доктор педагогічних наук, професор

Ваховський Леонід Цезаревич, Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка,

декан історичного факультету

– | кандидат педагогічних наук, доцент

Машовець Марина Анатоліївна, Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова (м. Київ),

завідувач кафедри дошкільної педагогіки

Захист відбудеться 20 березня 2008 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 29.053.01 у Луганському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 91011, м. Луганськ, вул. Оборонна, 2.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка (91011, м. Луганськ, вул. Оборонна, 2).

Автореферат розісланий 20 лютого 2008 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л. Л. Бутенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОСЛІДЖЕННЯ

Актуальність теми дослідження. Становлення України як суверенної держави, сучасні соціально-політичні процеси, гуманізація та демократизація суспільства активізували модернізаційні процеси в системі освіти. Утілення в практику Національної доктрини розвитку освіти України у ХХІ столітті, Законів України „Про освіту”, „Про дошкільну освіту”, Базового компонента дошкільної освіти в Україні зумовили пошуки шляхів реалізації неперервності освіти, забезпечення організаційної та змістовної єдності, наступності та взаємозв’язку всіх її ланок, зокрема дошкільної й початкової.

У системі неперервної освіти, що розбудовується в Україні, дошкілля та початкова школа набувають високого соціального значення, є вихідними ланками становлення й розвитку особистості повноправного громадянина держави (Л. Артемова, І. Бех, А. Богуш, Н. Гавриш, Н. Глухова, А. Гончаренко, Л. Долинська, О. Кононко, К. Крутій, С. Кулачківська, С. Ладивір, М. Машовець, З. Плохій, Т. Поніманська, О. Савченко та ін.).

Відповідно до умов сьогодення одним з пріоритетних напрямів розвитку дошкільної й початкової освіти є пошук шляхів оновлення змісту й удосконалення технології організації навчально-виховного процесу, підвищення його ефективності, забезпечення наступності, зокрема в підготовці дітей до навчання в школі.

У зв’язку з переходом на новий зміст, структуру та 12-річний термін навчання особливо гостро постала проблема підготовки дітей до школи. Значний інтерес як у теоретичному, так і в практичному аспектах становить ґенезис такої підготовки, її сутність і характерні особливості, зміст і форми організації в різні періоди розвитку вітчизняної системи освіти.

Історіографічний аналіз проблеми дає підстави стверджувати, що вивчення історико-педагогічних аспектів становлення й розвитку пропедевтики початкового навчання представлені в дисертаційних дослідженнях Н. Безлюдної (ідеї розвивального навчання в спадщині В. Сухомлинського), М. Дочевої (математична підготовка дітей до школи як педагогічна проблема в працях Г. Леушиної), І. Корякіної (підготовка дошкільників до письма), О. Папач (формування готовності дітей до навчання в школі за вальдорфською педагогікою), Г. Сухорукової (підготовка дітей до школи як педагогічна проблема в теорії й практиці В. Сухомлинського), Н. Шкляєвої (становлення й тенденції розвитку змісту дошкільної освіти в Росії кінця ХІХ – початку ХХ ст.); у роботах Г. Петроченко, О. Усової (зміст, форми й методи підготовки дітей до систематичного навчання).

В історико-педагогічних публікаціях З. Борисової, Л. Парамонової, Є. Протасової, В. Смаля, М. Шабаєвої, присвячених історії дошкільної педагогіки взагалі, приділялась певна увага питанням пропедевтики початкового навчання. Зазначена проблематика порушувалась на сторінках численних періодичних видань: „Педагогічний пошук”, „Початкова школа”, „Начальная школа”, „Дошкольное воспитание”, „Дошкільне виховання” та ін.

Огляд наукових праць дослідників другої половини ХХ століття І. Адамек, Ш. Амонашвілі, М. Безруких, Т. Беньової, Р. Буре, М. Дочевої, Б. Зельцермана, С. Козлової, Є. Кравцової, В. Кудрявцева, М. Поддьякова, Г. Цукерман, В. Ядешко та ін. свідчить, що проблема підготовки дітей до школи є актуальною і для країн ближнього та далекого зарубіжжя.

Разом з тим, результати аналізу широкого кола джерел свідчать, що історико-педагогічні аспекти проблеми становлення ідей і досвіду підготовки дітей дошкільного віку до навчання в загальноосвітньому навчальному закладі не знайшли вичерпного висвітлення в психолого-педагогічних дослідженнях.

Актуальність і доцільність дослідження вітчизняного досвіду підготовки дітей до школи зумовлюється спрямованістю його результатів на подолання низки суперечностей між: новою стратегічною метою щодо забезпечення неперервності освіти упродовж життя та відсутністю організаційно-педагогічних умов для її досягнення; соціальним замовленням системі дошкільної освіти на підготовку дошкільників до систематичного навчання й реальним рівнем готовності дітей до навчання в школі; нагальною потребою сучасної освітньої практики в опорі на прогресивний досвід пропедевтики початкового навчання й недостатньою розробленістю історико-педагогічного аспекту проблеми підготовки дітей до школи; необхідністю впровадження нових підходів до пропедевтики початкового навчання й реальним станом підготовки освітян до такої діяльності; потребою в інтеграції зусиль дошкільних, загальноосвітніх навчальних закладів, батьківської громадськості в справі підготовки дітей до школи й відсутністю науково-методичного забезпечення цього процесу; високим соціальним та особистісним значенням готовності до навчання в школі кожної дитини і застарілими організаційними формами підготовки до школи тих дітей, які не відвідують дошкільних закладів.

Зазначене й стало підґрунтям для обрання теми дисертаційного дослідження: „Підготовка дітей до школи як педагогічна проблема в теорії і практиці вітчизняної педагогіки (друга половина ХХ століття)”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано згідно з планом науково-дослідної роботи кафедр педагогіки та педагогіки і методики початкового навчання Слов’янського державного педагогічного університету „Гуманізація навчально-виховного процесу” (протокол № засідання Вченої ради СДПІ від 28.12.1997 р.). Тема затверджена вченою радою Слов’янського державного педагогічного університету (протокол № від 25.04.2002 р.) та Радою з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології в Україні (протокол № 8 від 29.10.2002 р.).

Об’єкт дослідження – процес підготовки дітей дошкільного віку до навчання в школі.

Предмет дослідження – теорія та практика підготовки дітей до школи в історії вітчизняної педагогіки другої половини ХХ століття.

Мета дослідження – виявити й систематизувати теоретичні надбання та узагальнити практичний досвід підготовки дітей до шкільного навчання в історії вітчизняної педагогіки другої половини ХХ століття, розкрити можливості використання здобутків минулого в сучасних умовах.

Відповідно до об’єкта, предмета та мети дослідження визначено його основні завдання:

1. Охарактеризувати понятійно-категоріальний апарат дослідження проблеми підготовки дітей до школи.

2. Дослідити соціально-історичні та педагогічні передумови становлення й розвитку теоретичних ідей і практики підготовки дітей до шкільного навчання в досліджуваний період.

3. На основі результатів історико-педагогічного пошуку, ретроспективного аналізу досвіду підготовки дітей до школи та її наукового забезпечення визначити зміст і стан розв’язання цієї проблеми у вітчизняній педагогічній думці (друга половина ХХ століття).

4. Охарактеризувати організаційно-методичне та програмне забезпечення підготовки дітей до навчання в школі в другій половині минулого століття й на цій основі виявити динаміку розвитку змісту та організаційних форм пропедевтики початкового навчання.

5. Визначити можливості творчого використання накопиченого прогресивного історико-педагогічного досвіду для модернізації процесу підготовки дітей до навчання в школі в сучасних умовах.

Методологічними засадами дослідження є: теорія наукового пізнання, положення про діалектичну єдність теорії і практики, історичного й логічного, історичний підхід до аналізу процесів розвитку освіти, про взаємообумовленість педагогічних і соціокультурних явищ і процесів та необхідність їх вивчення у зв’язку з конкретно-історичними умовами суспільного життя. Дослідження здійснювалося на основі комплексу наукових підходів, доцільних для вивчення складних історико-педагогічних об’єктів: системного та структурного, що забезпечують розгляд підготовки дітей до шкільного навчання як елемента цілісної педагогічної системи в контексті соціальних, економічних та освітніх процесів в Україні впродовж досліджуваного періоду; історико-логічного, що дає змогу дослідити розгортання підготовки до шкільного навчання в динаміці. Для нашого дослідження цінною є методологія діяльнісного підходу, яка містить ідеї цілісного формування особистості в діяльності, діалектику колективного й індивідуального у становленні та розвитку особистості у взаємодії з навколишнім предметним і соціальним середовищем.

Теоретичну основу дослідження склали наукові положення й факти з історії освіти України, подані в історико-педагогічних дослідженнях Л. Ваховського, М. Євтуха, С. Золотухіної, В. Майбороди, Л. Попової, О. Сухомлинської, Л. Штефан, К. Юр’євої та ін.; дослідження проблеми дитинства як наукової категорії та глобального культурно-історичного феномену (А. Богуш, І. Кон, О. Сухомлинська, К. Юр’єва та ін.); положення гуманістично орієнтованої психолого-педагогічної науки (Ш. Амонашвілі, М. Монтессорі, Ф. Фребель, С. Френе, Р. Штейнер та ін.); дослідження учених у галузі теорії та методології особистісно орієнтованої освіти (І. Бех, А. Бойко, В. Євдокимов, О. Киричук, Б. Коротяєв, А. Маслоу, І. Підласий, І. Прокопенко, К. Роджерс, О. Савченко, В. Сухомлинський, О. Сухомлинська, І. Якіманська та ін.); праці українських та зарубіжних учених, присвячених проблемам дошкілля (Л. Артемова, А. Богуш, Н. Гавриш, О. Кононко, С. Кулачківська, Г. Леушина, Г. Люблінська, Т. Піроженко, З. Плохій, Т. Поніманська, О. Проскура, О. Усова та ін.).

Для розв’язання поставлених завдань використані методи дослідження: теоретичний аналіз наукової літератури, історико-генетичний метод для визначення вихідних теоретичних позицій дослідження; порівняльно-зіставний, системно-структурний, історико-генетичний аналіз з метою систематизації теоретичних питань підготовки дітей до шкільного навчання в другій половині ХХ ст.; проблемно-цільовий і порівняльний методи для аналізу, зіставлення, узагальнення, систематизації, інтерпретації архівних документів щодо проблеми дослідження, визначення основних тенденцій підготовки дітей до школи у другій половині ХХ ст.; вивчення змісту навчальних планів, програм; ретроспективний аналіз для виявлення та врахування особливостей використання набутого досвіду в сучасних умовах.

Джерелознавча база дослідження. У процесі історико-педагогічного пошуку використано документи й матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ф. ), Центрального державного історичного архіву України (ф. ), державного архіву Донецької області (ф. ), міського відділу народної освіти м. Слов’янська (ф. ), приватні архіви завідувачів дошкільних закладів В. Перекрест, К. Федіної (м. Миколаївка), методистів ДНЗ №70 І. Литвинової, О. Потапенко (м. Слов’янськ), учителів початкових класів Т. Бондаренко, В. Смирнової, О. Старицької (м. Миколаївка), О. Дяченко (м. Красний Луч), Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, лабораторії педагогічних інновацій інституту педагогіки АПН України, Центральної наукової бібліотеки Харківського національного університету ім. В. Каразіна, Харківської державної наукової бібліотеки ім. В. Короленка, бібліотеки Слов’янського державного педагогічного університету. Джерелами дослідження є також законодавчі й директивні документи Верховної Ради й Кабінету Міністрів УРСР та незалежної Української держави, Президента України; матеріали з’їздів, пленумів і постанов ЦК КПРС і КПУ досліджуваного періоду, матеріали конференцій і нарад, присвячені питанням освіти взагалі та навчання дітей дошкільного та молодшого шкільного віку зокрема; твори прогресивних вітчизняних і зарубіжних педагогів різних часів, у яких висвітлювалися питання організації підготовки дітей до систематичного навчання в школі; матеріали педагогічної преси досліджуваного періоду; сучасні монографічні й дисертаційні дослідження, науково-методичні статті; наукова та методична література з історії педагогіки, яка містить необхідну для нашого дослідження інформацію.

Вибір хронологічних меж дослідження – другої половини ХХ століття – мотивуємо тим, що означений період в історії вітчизняної педагогічної думки позначений фундаментальними трансформаціями системи освіти, зокрема її дошкільної та початкової ланок, зумовленими докорінними соціальними змінами. Реалізація низки освітніх реформ, спричинених соціально-економічним розвитком держави, вимагала зниження віку початку навчання в школі (із семи, пізніше – з шести років) та оновлення методології навчально-виховного процесу на гуманістичних і демократичних засадах.

Саме на початку 50-х років ХХ століття в початковій школі було здійснено перехід до навчання дітей з семи років. Одночасно в дошкільній освіті відбулася революційна зміна всього спрямування виховного процесу дошкільного закладу: з переважного догляду за дітьми з елементами ситуативного навчання до цілеспрямованого навчально-виховного процесу на організованих заняттях у дитячому садку, що мав закласти підґрунтя подальшої навчальної діяльності дітей у початковій школі і стати з’єднувальною ланкою між дошкіллям та загальною шкільною освітою. Зазначені процеси активізували наукові дослідження питань наступності між суміжними щаблями освіти та розробку відповідного програмно-методичного забезпечення, зокрема стосовно підготовки дітей до навчання в школі. Цим і зумовлено визначення нижньої хронологічної межі дослідження.

Верхня хронологічна межа – 2000 рік – позначає перехід системи загальної освіти на новий зміст, структуру і 12-річний термін навчання та остаточне утвердження початку навчання дітей у загальноосвітньому навчальному закладі з шестирічного віку.

Наукова новизна й теоретичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що вперше на підставі здійснення цілісного аналізу теорії і практики підготовки дітей до шкільного навчання в Україні в другій половині ХХ ст. визначено й узагальнено основні тенденції, ключові цілі та особливості розвитку змісту пропедевтики шкільного навчання в досліджуваний період; обґрунтовано етапи її становлення й розвитку; окреслено комплекс спільних теоретичних поглядів видатних вітчизняних і зарубіжних діячів освіти та педагогічної науки стосовно підготовки дошкільників до систематичного навчання в школі. Подальшого розвитку й конкретизації набули питання сутності, мети, змісту і форм організації пропедевтики початкового навчання.

У науковий обіг уведено невідомі й маловідомі матеріали архівних фондів та документи приватних архівів педагогів-практиків досліджуваного періоду, що збагачують сучасні знання щодо теорії і практики підготовки дітей до школи в Україні в другій половині ХХ ст.

Практичне значення дослідження визначається тим, що його результати можуть бути використані вихователями дошкільних навчаль-них закладів, учителями початкових класів та іншими педагогічними працівниками, батьками дошкільників у практиці підготовки дітей до школи, а також під час вивчення курсів загальної та дошкільної педагогіки, історії педагогіки в педагогічних вищих навчальних закладах різного рівня акредитації, у системі післядипломної педагогічної освіти, при розробці підручників та навчальних посібників, написанні курсових і дипломних робіт з питань підготовки дітей до школи.

Теоретичні положення дослідження й узагальнений історичний досвід підготовки дітей до шкільного навчання використовувались у процесі професійної підготовки майбутніх учителів початкових класів у Слов’янському державному педагогічному університеті (довідка № 17 від 12.09.2007 р.), у практиці роботи дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладів І ступеня (довідка № 01-21/328 від 13.09.2007 р. відділу освіти Слов’янської райдержадміністрації ), у діяльності Центру підготовки дітей до навчання в школі (м. Миколаївка, Донецька область), для розробки технологій пропедевтики початкового навчання не охоплених дошкільною освітою дітей.

Особистий внесок автора в роботах, опублікованих у співав-торстві з В. Землянською, полягає в розкритті ролі діяльності й особис-тісних якостей учителя в підготовці дітей до школи та характеристиці організаційно-педагогічних умов пропедевтики початкового навчання.

Апробація результатів дослідження здійснювалась у доповідях і виступах на засіданнях кафедр педагогіки, педагогіки та методики початкового навчання Слов’янського державного педагогічного університету впродовж 1999 –  рр.; Міжнародній конференції „Науково-педагогічні лінії в освітній системі Д. Ельконіна–В. Давидова: успіхи, проблеми та перспективи” (Москва, 2003 р.), Всеукраїнських науково-практичних конференціях: „Розвивальне навчання в Україні: стан і перспективи” (Київ, 1999 р.), „Роль системи розвивального навчання у реформуванні освіти в Україні” (Київ, 2002 р.), „Неперервна професійна підготовка педагогічних кадрів гуманітарного профілю: теорія, практика, перспективи” (Ялта, 2000 р.), засіданнях методичних об’єднань учителів початкових класів міст Слов’янська, Красного Луча та Лисичанська (1999 –  рр.), на щорічних науково-практичних конференціях Слов’янського державного педагогічного університету; засіданнях круглих столів педагогічного колективу Народної Української Академії (Харків, 1999 –  рр.).

Публікації. Основні результати дослідження викладено в 10 публікаціях (8 одноосібніх), з них 7 статей у провідних наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел (360 найменувань). Загальний обсяг роботи становить 311 сторінок. Дисертація містить 10 додатків на 60 сторінках, 10 таблиць, 6 рисунків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної проблеми, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання та методи дослідження, методологічні засади та джерелознавчу базу дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення результатів роботи, наведено дані про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі дисертації – „Теоретичні засади підготовки дітей до школи” – охарактеризовано понятійно-термінологічний апарат дослідження, здійснено історико-педагогічний аналіз проблеми підготовки дітей до школи, розкрито соціально-історичні та організаційно-педагогічні передумови розробки питань підготовки дітей до навчання в школі, охарактеризовано стан наукової розробки теоретичних засад пропедевтики початкового навчання в досліджуваний період.

Показано, що в науково-педагогічному обігу часто синонімічно вживаються терміни „підготовка до школи”, „готовність до школи”, „шкільна зрілість”, а також існують певні розбіжності щодо тлумачення позначених ними понять. Усебічний аналіз, зіставлення й порівняння наявних у психолого-педагогічній, філософській, довідниковій літературі визначень дали можливість виявити співвідношення основних понять. Так, під підготовкою до школи ми розуміємо комплекс педагогічних заходів, спрямованих на загальний розвиток дитини (фізичний, психічний, розумовий, емоційний, морально-вольовий, соціальний); створення передумов для формування основ загальнонавчальних умінь та навичок (організаційних, інтелектуальних, комунікативних), які забезпечили б дитині цілісний особистісний розвиток як суб’єкта майбутньої навчальної діяльності. Водночас результатом процесу підготовки ми вважаємо готовність дитини до шкільного навчання.

Історико-теоретичний аналіз показав, що становлення пропедевтики початкового навчання в контексті світового педагогічного досвіду було започатковано Я.А. Коменським. Плеяда педагогів і просвітителів наступних часів (А. Дистервег, М. Монтессорі, Р. Оуен, Й. Песталоцці, Ж.-Ж. Руссо, Ф. Фребель, С. Френе, Р. Штейнер та ін.) продовжили теоретичну розробку та емпіричне дослідження загальних педагогічних умов, змісту та форм підготовки дитини дошкільного віку до систематичного навчання. У їхніх роботах знайшли відображення питання виховання дитини в сім’ї, ролі батьків та педагога в становленні особистості дошкільника.

Вітчизняні педагоги та психологи першої половини ХХ століття (Г. Ващенко, В. Верховинець, Л. Виготський, Є. Водовозова, Я. Мамон-тов, С. Русова, А. Симонович, Я. Симонович, Є. Тихеєва та ін.) розробили вікову періодизацію психічного розвитку дошкільника, збагатили теорію й методику підготовки дитини до шкільного навчання ідеями народності, природо- та культуровідповідності освітньої роботи, провідної ролі рідної мови в становленні духовності особистості, створили оригінальні методики різнобічного розвитку дитини в грі.

У досліджуваний період вітчизняної історії реформаційні зрушення в системі освіти, зокрема в її дошкільній та початковій ланках, спричинювалися політичними та соціально-економічними процесами в державі. Повоєнна відбудова народного господарства, подальше нарощування темпів соціального-економічного розвитку радянського суспільства, а також мілітаризація економіки періоду „холодної війни” та пізніші намагання адміністративно-партійної верхівки часів „застою” стримати стрімке падіння рівня життя народу вимагали інтенсифікації освітнього процесу для прискореного відтворення людських трудових ресурсів. З цим було пов’язане зниження віку початку систематичного навчання в школі з семи замість восьми років, пізніше – з шести років. Процеси перебудови, набуття Україною незалежності та пов’язані з цим демократизація та гуманізація суспільного життя спричинили оновлення методології навчально-виховного процесу на засадах дитиноцентризму.

У результаті аналізу психолого-педагогічної літератури та матеріалів часописів установлено, що питання підготовки дітей до школи активно вивчалось у різних аспектах, а саме:

– виявлення загальних психофізіологічних особливостей розвитку дітей дошкільного віку як передумов навчання в школі (Л. Божович, В. Давидов, О. Дусавицький, Д. Ельконін, О. Запорожець, Г. Цукерман та ін.);

– визначення сутності та структури готовності дітей до шкільного навчання (Л. Божович, О. Венгер, Н. Гуткіна, В. Котирло, Є. Кравцова, О. Люблінська, В. Мухіна, К. Поліванова та ін.);

– уточнення мети та розробка змісту підготовки дітей до систематичного навчання в школі (Н. Бібік, М. Вашуленко, Е. Вільчковський, Р. Жуковська, Л. Кочина, Н. Кудиніна, В. Нечаєва, Л. Пеньєвська, З. Плохій, О. Проскура, Є. Радіна, Н. Сакуліна, Є.Тихеєва, О. Хорошковська та ін.);

– обґрунтування змісту поняття „готовність до школи” та методів діагностики рівнів загальної та спеціальної готовності дітей до навчання в школі (А. Антонова, Г. Антонова, І. Антонова, О. Боговарова, Є. Бугрименко Л. Венгер, Ю. Гільбух, Н. Гуткіна, Л. Кондратенко, С. Коробко, К. Поліванова, О. Проскура та ін.).

Аналіз суспільно-історичних процесів в Україні другої половини ХХ ст. та численних історико-педагогічних джерел дозволив:

· розкрити динаміку пріоритетів підготовки дітей до навчання в школі, що детермінували відповідні трансформації у змісті та формах пропедевтики початкового навчання: від усвідомлення необхідності підготовки до шкільного навчання, спрямованого на розумовий розвиток дитини як об’єкта навчання, до забезпечення наступності та цілісності розвитку особистості як суб’єкта майбутньої навчальної діяльності;

· на цій основі визначити та обґрунтувати в межах досліджуваного періоду чотири етапи становлення й розвитку підготовки дітей до систематичного навчання в школі як історико-педагогічного феномену:

перший (1950 –  рр.) – етап становлення підготовки дітей до навчання в школі на організованих заняттях у дошкільному закладі;

другий (1966 –  рр.) – етап активних пошуків нового змісту та форм організації пропедевтики початкового навчання;

третій (1986 –  рр.) – етап розбудови пропедевтики початкового навчання на засадах гуманізації та демократизації освітнього процесу;

четвертий (1991 –  рр.) – етап інноваційного розвитку підготовки дітей до навчання в школі на засадах дитиноцентризму.

Аналіз та узагальнення широкого кола історико-педагогічних джерел дав підстави для виокремлення двох основних методологічних підходів до організації пропедевтики початкового навчання: функціонального, який передбачає озброєння дитини необхідним для подальшого навчання комплексом знань, умінь і навичок та розглядає її об’єктом педагогічних впливів, та особистісного, що спрямований на різнобічний гармонійний розвиток особистості дитини, спирається на її власну активність і робить суб’єктом навчально-виховного процесу підготовки до школи (Ш. Амонашвілі, О. Кононко, В. Кудрявцев, О. Савченко, В. Сухомлинський, Т. Поніманська, Л. Федорович та ін.).

На першому етапі становлення підготовки дітей до школи перевага віддавалась функціональному підходу, що виявився в усвідомленні науковцями необхідності здійснювати цілеспрямовану пропедевтику шкільного навчання, озброюючи дітей елементарними знаннями. На другому етапі зміст підготовки дітей до школи збагатився та диференціювався за напрямами (мовленнєва, природнича, художньо-естетична, математична, навчання грамоти). Функціональний підхід реалізувався в межах спеціальної підготовки, що передбачала озброєння дітей знаннями, уміннями й навичками з основних предметів курсу початкової школи. Також виникла загальна (фізична та психологічна) підготовка, що заклала підвалини особистісного підходу. Повноцінна реалізація особистісного підходу розпочалася на третьому етапі й ознаменувалася виокремленням особистісного та соціального аспектів у межах загальної підготовки. Особистісний підхід поширився також на спеціальну підготовку дітей і виявився в індивідуалізації, гуманізації, демократизації пропедевтики початкового навчання. На четвертому етапі акценти в підготовці дітей до школи були перенесені на формування життєвої компетентності, забезпечення особистісного розвитку дитини, було дещо відсунуто на другий план завдання суто пропедевтики навчальної діяльності, набуття дітьми знань, умінь і навичок.

У другому розділі дисертації „Організація підготовки дітей до школи у вітчизняній освітній практиці другої половини ХХ століття” проаналізовано організаційно-методичне та програмне забезпечення пропедевтики початкового навчання, виявлено тенденції розвитку практики підготовки дітей до школи в досліджуваний період, показано можливості творчого застосування набутого досвіду підготовки дітей до навчання в школі в сучасних умовах.

На основі аналізу організаційно-методичного та програмного забезпечення процесу підготовки дітей до шкільного навчання (численних програм, методичних рекомендацій, методичних листів тощо) виявлено динаміку змісту пропедевтики початкового навчання впродовж досліджуваного періоду: на першому етапі провідним було випереджальне формування загальнонавчальних умінь і навичок дитини як об’єкта навчання в процесі розумового розвитку; на другому етапі в масовій практиці визначилася спеціальна підготовка (відповідно до основних предметів програми початкового навчання – математична, мовленнєва, природнича, естетична підготовка, підготовка до навчання грамоти та ін.), в експериментальному навчанні в цей час кристалізувалися складники загальної (фізичної, психологічної, моральної, вольової) готовності дитини до навчання в школі; на третьому етапі розширювався спектр спеціальної підготовки, загальна збагатилася соціальним, особистісним компонентом та формуванням уміння вчитися; на четвертому етапі остаточно визначилися два напрями підготовки дітей до шкільного навчання – спеціальний (предметний) та загальний (особистісний).

Зміщення пріоритетів та розширення змісту спричинювали трансформацію форм організації процесу підготовки дітей до школи в досліджуваний період. Так, суб’єкт-об’єктна побудова навчально-виховного процесу на першому та другому етапах становлення підготовки дітей до шкільного навчання протягом другої половини ХХ ст. зумовлювала переважання фронтальних форм роботи (організоване заняття з групою в дошкільному закладі, заняття в підготовчих класах при загальноосвітній школі тощо). Подальша переорієнтація пропедевтики початкового навчання (третій та четвертий етапи) на суб’єкт-суб’єктні взаємини учасників освітнього процесу зініціювала виникнення особистісно спрямованих варіативних форм роботи: за контингентом учасників – заняття з елементами інтерактивних методик, форми спільної роботи дошкільного (загальноосвітнього) навчального закладу та сім’ї вихованця, підготовчі заняття при загальноосвітньому навчальному закладі з дітьми, не охопленими дошкільною освітою тощо; за місцем проведення – навчально-виховні комплекси, спеціальні центри підготовки дітей до школи, школи раннього розвитку, групи короткотривалого перебування при дошкільних закладах та ін.

Серед розглянутих способів індивідуалізації пропедевтики початкового навчання на особливу увагу заслуговують програми адаптивного розвитку дошкільників, процедури моніторингу стану формування готовності дитини до шкільного навчання, індивідуальні „Щоденники успіху” тощо (Є. Бугрименко, Ю. Гільбух, Л. Кондратенко, Т. Свиридюк, Л. Федорович та ін.)

Однак, поряд з позитивним досвідом в організації та доборі змісту пропедевтики початкового навчання в досліджуваний період існувала низка певних недоліків та суперечливих позицій, а саме: виокремлення з контексту окремих фрагментів досвіду педагогів-новаторів без урахування специфіки контингенту дітей та навчального закладу, прагматичний підхід у процесі пропедевтики початкового навчання з орієнтацією на вимоги школи, а не на індивідуальні особливості дитини, її потреби та інтереси.

Узагальнення результатів дослідження дозволяє простежити еволюцію пріоритетних напрямів роботи щодо пропедевтики початкового навчання: на першому етапі – озброєння дитини як об’єкта навчання окремими знаннями в процесі формування розумової готовності до навчання в школі; зосередження уваги вчителів і батьків на необхідності підготовки дітей до шкільного навчання; на другому етапі – забезпечення систематизованих знань, умінь і навичок, виокремлення загальної (фізичної, психологічної, вольової) та спеціальної (мовленнєвої, природничої, художньо-естетичної, математичної, до навчання грамоти) підготовки; підвищення вимог до дитини як об’єкта навчання; започаткування психолого-педагогічної просвіти вчителів і батьків щодо окремих аспектів підготовки дітей до шкільного навчання; на третьому етапі – забезпечення систематизованих знань у процесі загальної (фізичної, соціально-психологічної, мотиваційної, вольової, особистісної, уміння вчитися) та спеціальної (мовленнєвої, математичної, природничої, художньо-естетичної та підготовки до навчання грамоти) підготовки, спрямованої на особистісний розвиток дитини як суб’єкта навчання; забезпечення вчителів і батьків необхідними психолого-педагогічними знаннями щодо врахування індивідуальних особливостей дітей у процесі пропедевтики шкільного навчання; на четвертому етапі – формування життєвих компетентностей у процесі загальної (соціальної, фізичної, психологічної, мотиваційної, вольової) та спеціальної (мовленнєвої, мовленнєво-творчої, логіко-математичної, екологічної, природничої, художньо-естетичної та підготовки до навчання грамоти) підготовки; включення вчителів і батьків до особистісно орієнтованого процесу пропедевтики початкового навчання на основі суб’єкт-суб’єктних взаємин.

Узагальнення й систематизація теорії та досвіду пропедевтики шкільного навчання в роботі з дітьми в другій половині ХХ ст. дає підстави зробити такі висновки:

1. У дисертації наведено теоретичне узагальнення основних проблем підготовки дітей до навчання в школі в другій половині ХХ ст., що виявляється в історико-педагогічному дослідженні, творчій інтерпретації та виокремленні провідних напрямів використання в сучасних умовах прогресивного досвіду пропедевтики початкового навчання, набутого вітчизняною психолого-педагогічною теорією та освітньою практикою другої половини ХХ століття.

2. На основі аналізу філософської, психолого-педагогічної, довідкової літератури з’ясовано зміст ключових для нашого дослідження понять. Показано, що в сучасному науковому обігу терміном „підготовка” найчастіше позначається процес, терміном „готовність” – його результат. Причому „пропедевтика” й „підготовка” виступають як синоніми.

У ході дослідження з’ясовано, що в масовій освітній практиці до середини ХХ ст. цілеспрямована робота з пропедевтики шкільного навчання не здійснювалася. Однак прогресивні педагоги-теоретики та практики різних часів наголошували на необхідності цілеспрямованого розвитку особистісних рис і якостей дитини, що забезпечували б їй успішність навчальної діяльності.

На основі розгляду становлення та розвитку теоретичних поглядів видатних вітчизняних і зарубіжних діячів освіти та педагогічної науки різних часів стосовно підготовки дошкільників до систематичного навчання в школі визначено низку спільних для них підходів до визначення сутності, добору змісту та форм організації пропедевтики шкільного навчання. Це насамперед: прагнення до чіткого окреслення кола та систематизації знань, які необхідно одержати дошкільникам; реалізація в процесі підготовки дітей до шкільного навчання принципів природовідповідності, культуровідповідності, дитячої самодіяльності; усвідомлення ключової ролі особистості та діяльності дорослих (педагога, батьків) у забезпеченні ефективності підготовки дошкільника до навчання в школі.

3. У дослідженні показано, що особливості вирішення проблеми підготовки дітей до школи зумовлювалися: спрямованістю соціально-економічного та політичного розвитку суспільства в досліджуваний період, спочатку на зміцнення тоталітарної держави, а після розпаду СРСР – на відновлення демократичних засад суспільного життя; соціальним замовленням на прискорене відтворення людських трудових ресурсів та тип особистості, здатної до вирішення завдань державного будівництва, відповідними пріоритетами освітньої політики.

Ускладнення змісту загальної освіти, у тому числі її початкової ланки, спричинювало зростання вимог до пізнавальних й особистісних якостей дитини, яка приходить до школи, рівня сформованості її готовності до навчання.

4. Обґрунтовано етапи становлення й розвитку підготовки дітей до шкільного навчання в теорії й практиці вітчизняної педагогіки другої половини ХХ ст. В основу періодизації покладено динаміку мети й завдань пропедевтики початкового навчання, що детермінували відповідні трансформації в змісті та формах підготовки дітей до навчання в школі.

Перший етап (1950 –  рр.) характеризувався усвідомленням прогресивним освітянським загалом необхідності здійснення цілеспрямованої підготовки дітей дошкільного віку до подальшого навчання в школі, становленням концептуальних ідей стосовно загальної мети такої роботи та визнанням необхідності розробки критеріїв готовності дітей до шкільного навчання.

Другий етап (1966 –  рр.) позначився конкретизацією мети й завдань пропедевтики початкового навчання на основі результатів численних психолого-педагогічних досліджень вікових пізнавальних можливостей дітей, які засвідчили потенційні можливості дошкільників засвоювати основи наукових знань, що стануть підґрунтям їхньої готовності до успішного опанування навчальної програми початкових класів.

Третій етап (1986 –  рр.) характеризувався розбудовою пропедевтики початкового навчання на засадах гуманізації та демократизації освітнього процесу, перенесенням акценту на соціалізацію дошкільника.

Четвертий етап (1991 –  рр.) позначився інноваційним розвитком підготовки дітей до навчання в школі на засадах дитиноцентризму, визнанням дитини повноправним суб’єктом освітнього процесу з пріоритетом особистісного розвитку дошкільника, метою пропедевтики початкового навчання – формування готовності дитини до навчання в школі як інтегративної якості її особистості.

5. На основі аналізу широкого кола психолого-педагогічних джерел другої половини ХХ ст. визначено основні напрями наукових досліджень проблеми підготовки дітей до навчання в школі в досліджуваний період, зокрема: психофізіологічних особливостей розвитку дошкільників як передумов шкільного навчання; співвідношення понять „підготовка” й „готовність дітей до навчання в школі”; сутності та структури готовності дітей до шкільного навчання; мети та змісту підготовки дітей до навчання в школі; методів діагностики та критеріїв сформованості загальної та спеціальної готовності дітей до навчання в школі.

Виявлено, що впродовж досліджуваного періоду під впливом теоретичних поглядів і практичної діяльності провідних педагогів і психологів (Ш. Амонашвілі, Л. Артемова, І. Бех, А. Богуш, Л. Виготський, Е. Вільчковський, В. Давидов, О. Дусавицький, Д. Ельконін, О. Усова, Г. Цукерман та ін.) формувалися концептуальні засади та складалася система роботи з підготовки дітей до шкільного навчання.

6. Результати аналізу організаційно-методичного та програмного забезпечення підготовки дітей до навчання в школі в другій половині минулого століття свідчать про прагнення їх упорядників: створити єдину програму та методичні рекомендації щодо її реалізації, які б ураховували основні досягнення педагогічної науки (проблеми навчання, фізичного розвитку, гри, естетичного виховання, трудової діяльності), чисельних психологічних досліджень та передовий досвід організації навчально-виховної роботи в дитячих садках; дотримуватися дидактичного принципу науковості, аби діти отримували точні відомості про навколишній світ, що відповідають актуальному стану розвитку науки.

7. У дослідженні схарактеризовано організаційні форми пропедевтики початкового навчання, що виступали зовнішнім виявом для змісту, який поетапно еволюціонував від розрізнених знань про довкілля до формування життєвої компетентності згідно з конкретизованими метою й завданнями підготовки дітей до навчання в школі.

8. На основі узагальнення результатів дослідження виявлено тенденції розвитку підготовки дітей до навчання в школі, до яких варто віднести: поетапну деталізацію змісту пропедевтики початкового навчання; урізноманітнення організаційних форм; еволюцію від виключно соціалізаційного спрямування до особистісної орієнтації; поглиблення співпраці педагога з батьками дошкільників.

9. Узагальнення теоретичних ідей і практики організації підготовки дітей до школи в другій половині ХХ ст. дозволяють виокремити напрями використання позитивного досвіду з означеної проблеми в сучасних соціокультурних умовах: визнання пріоритетності соціального розвитку, формування комунікативних умінь, стимулювання пізнавальної активності, зміцнення здоров’я й підвищення розумової та фізичної працездатності дітей; суб’єкт-суб’єктна взаємодія всіх учасників пропедевтики початкового навчання; розширення мережі центрів підготовки до школи, що працюють за індивідуалізованими програмами з урахуванням регіональних особливостей та специфіки контингенту дітей, не охоплених дошкільною освітою; цілеспрямована підготовка педагогів до роботи з пропедевтики початкового навчання в системі неперервної освіти.

Виконане дослідження не вичерпує всіх аспектів вивчення теорії та практики підготовки дітей до шкільного навчання в другій половині ХХ ст. Перспективи подальших наукових пошуків пов’язані з вивченням регіональних особливостей організації та добору змісту пропедевтики початкового навчання, специфіки роботи з дітьми, які виховуються в повних і неповних сім’ях, впливу ґендерних особливостей дітей на добір змісту, форм і методів їхньої підготовки до навчання в школі.

Основний зміст дисертації відображено в таких публікаціях:

1. Бондаренко Т.М. Землянская В.Ф. Личность учителя как профессионала // Проблеми сучасної педагогічної освіти. Сер.: Педагогіка і психологія: Зб. ст. Ч.1. – К.: Пед. преса, 2000. – С.  – .

2. Бондаренко Т.М., Землянська В.Ф. Педагогічні умови до-шкільного періоду // Гуманізація навчально-виховного процесу: Наук.-метод. зб. – Вип.7. – Слов’янськ, 2000. – С.  – .

3. Бондаренко Т.М. Підготовка дітей до школи в історії зарубіжної і вітчизняної педагогічної думки // Рідна школа. – 2003. – №6. – С.  –73.

4. Бондаренко Т.М. Особливості становлення процесу математич-ної підготовки до школи // Освіта Донбасу. – 2003. – №3 (98). – С.  – 76.

5. Бондаренко Т.М. Роль особистості педагога в організації підготовки дитини до школи // Гуманізація навчально-виховного процесу: Зб. наук. пр. – Вип. ХХ. / За заг. ред. проф. В.І. Сипченка. – Слов’янськ: Вид. центр СДПУ, 2003. – С.  – 78.

6. Бондаренко Т.М. Підготовка дитини до навчання в школі: сучасні погляди та перспективи // Гуманізація навчально-виховного процесу: Зб. наук. пр. – Вип. ХХХІV/ За заг. ред. проф. В.І. Сипченка. – Слов’янськ: Вид. центр СДПУ, 2007. – С.  – 222.

7. Бондаренко Т.М. Наступність у діяльності дошкільного навчального закладу і початкової ланки загальноосвітньої школи // Гуманізація навчально-виховного процесу: Зб. наук. пр. (спецвипуск): Реалізація принципу наступності дошкільної та початкової ланок у контексті суб’єктної парадигми освіти: Матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (17-18 травня 2007 р.) / За заг. ред. проф. В.І. Сипченка. – Слов’янськ: Вид. центр СДПУ, 2007. – С.  – 253.

8. Бондаренко Т.М. Особливості підготовки дітей до навчання в школі на базі Центру розвитку // Ціннісні пріоритети освіти у ХХІ столітті: Матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (11 – 13 листоп. 2003 р.). Ч.3. – Луганськ: Альма-матер, 2003. – С.  – 143.

9. Бондаренко Т.М. Роль самооценки в формировании компонентов учебной деятельности // Пошуки і знахідки: Матеріали наук. конф. Слов’ян. держ. пед. ін.-ту (квітень 2002 р.) / Укладач В.К. Сарієнко. – Слов’янськ, 2002. – С. 91 – 92.

10. Бондаренко Т.М. Роль педагогічного діагностування першокласників в період адаптації до школи // Пошуки і знахідки: Матеріали наук. конф. Слов’ян. держ. пед. ун-ту (квітень 2006 р.). / Укл. В. К. Сарієнко. – Слов’янськ, 2006. – С.222 – 225.

Бондаренко Т.М. Підготовка дітей до школи як педагогічна проблема в теорії і практиці вітчизняної педагогіки (друга половина ХХ століття). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки. – Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка. – Луганськ, 2008.

У дисертації здійснено історико-теоретичний аналіз становлення пропедевтики початкового навчання в контексті світового педагогічного досвіду, розкрито соціально-історичні та педагогічні передумови становлення підготовки дітей до шкільного навчання в досліджуваний період. Визначено та науково обґрунтовано етапи становлення й розвитку теорії та практики пропедевтики початкового навчання в системі дошкільної та початкової освіти України другої половини ХХ століття.

На основі узагальнення історико-педагогічного досвіду досліджуваного періоду виявлено та теоретично обґрунтовано педагогічні умови підготовки до школи дітей, які не відвідують дошкільні заклади, визначено можливості творчого використання накопиченого прогресивного історико-педагогічного досвіду для модернізації процесу пропедевтики початкового навчання в сучасних умовах.

Ключові слова: вітчизняна педагогіка другої половини ХХ ст., підготовка дітей до школи, пропедевтика, готовність до навчання в школі, зміст і форми підготовки до школи.

Бондаренко Т.М. Подготовка детей к школе как педагогическая проблема в теории и практике отечественной педагогики (вторая половина ХХ века). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата педагогических наук по специальности 13.00.01 – общая педагогика и история педагогики. – Луганский национальный педагогический университет имени Тараса Шевченко. – Луганск, 2008.

В первой главе на основе анализа философской, психолого-педагогической, справочной литературы показано, что в современном научном обороте термином „подготовка” чаще всего обозначается процесс, термином „готовность” – его результат. Причем „пропедевтика” и „подготовка” выступают как синонимы.

Показано, что в массовой образовательной практике до середины ХХ в. целенаправленная пропедевтика школьного обучения еще не осуществлялась, однако прогрессивные педагоги-теоретики и практики отмечали необходимость подготовки детей к школе, которая обеспечивала бы эффективность их последующего обучения на начальной ступени общего образования.

Обоснованы этапы становления и развития подготовки детей к школьному обучению в теории и практике отечественной педагогики второй половины ХХ в. В основу периодизации положена динамика цели и задач пропедевтики начального обучения, детерминирующих трансформации в содержании и формах подготовки детей к обучению в школе.

Первый этап (1950 – 1966 гг.) характеризовался осознанием необходимости осуществления целенаправленной подготовки детей дошкольного возраста к последующему обучению в школе, становлением концептуальных идей