Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Чура Василь Іванович

УДК 94 – 057.2(477.83 – 25)“1985/1991”

Участь робітників Львова у національно-демократичному русі

середини 80-х – початку 90-х рр. XX ст.

Спеціальність 07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історичного краєзнавства Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Голубко Віктор Євстафійович,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

кафедра історичного краєзнавства

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Кондратюк Володимир Олександрович,

завідувач кафедри історії України, політології та права

Національного лісотехнічного університету України

кандидат історичних наук, доцент

Галицька-Дідух Тамара В’ячеславівна,

Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника,

доцент кафедри історії України

Захист відбудеться “18” березня 2008 р. о 1300 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий “14” лютого 2008 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук, професор Сухий О.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Проблема участі робітників Львова в національно-демократичному русі середини 80-х – початку 90-х рр. XX ст. обумовлена, насамперед, потребою переосмислення ролі робітничого середовища у розгортанні демократичного, а відтак загальнонаціонального процесу, що своєю логікою призвели до втрати КПРС монопольного впливу на нього і врешті вели до становлення суверенної державності України. Робітники, як чисельна верства суспільства, посідають чільне місце у створенні матеріальних благ й надалі залишаються суттєвим чинником, що впливає на перебіг суспільно-політичних процесів у нашій країні. Тому уважне вивчення їх участі у державотворчих процесах досліджуваного періоду має вагому суспільно-політичну актуальність. Наукові праці радянських істориків, які студіювали політичну активність робітничого середовища, висвітлювали її лише з точки зору комуністичної доктрини і тому не могли дати їй об’єктивної оцінки. Проголошення незалежності України створило якісно нові умови для вивчення даної проблеми.

Об’єкт дослідження - робітники промислових підприємств Львова другої

половини 80-х – початку 90-х рр. XX ст.

Предмет дослідження – громадська та політична активність робітників міста, їх участь у загальноміських демократичних і національних виступах.

Мета дисертаційного дослідження – висвітлити участь робітників промислових підприємств міста, як масового носія національно-демократичного руху львів’ян другої половини 80-х – початку 90-х рр. XX ст. Для досягнення поставленої мети передбачено дослідити:–

спад виробничого потенціалу промислових підприємств Львова та його вплив на погіршення соціально-економічного становища робітництва;–

реакцію робітничого середовища Львова щодо ініційованих КПРС соціально-економічних реформ у вигляді “прискорення” та “перебудови”;–

причини стрімкого падіння матеріального рівня життя робітників та наростання серед них економічних вимог щодо його покращення;–

становлення виробничої демократії у трудових колективах та їх роль у розгортанні національно-демократичного руху; –

процес переростання робітничих економічних вимог демократизації виробництва у національно-політичні заклики;–

декомунізацію робітничого середовища та департизацію виробничої сфери міста;–

участь робітничого середовища Львова у національних громадських та політичних об’єднаннях, страйковому русі та загальноміських антикомуністичних виступах;–

довести, що львівське робітництво, стало масовим носієм національно-демократичних прагнень міської громади, активна політична позиція якого спричинилася до відновлення державності України.

Хронологічні рамки. Нижня хронологічна межа дисертаційного дослідження сягає 1985 р. і обумовлена початком втілення компартійною верхівкою соціально-економічних реформ в СРСР. Верхній рубіж означений 1991 р., який знаменує відновлення державності України.

Методологічною основою дисертації є принципи об’єктивності та історизму, системний підхід до вивчення суспільної активності робітників Львова. Використання загальнонаукових методів аналізу та синтезу, узагальнення, системно-структурного, порівняльно-історичного, проблемно-тематичного, описового та історико-хронологічного підходу із одночасним залученням до наукового обігу маловідомих та нововиявлених документів, дозволило оптимально вирішити зазначені завдання.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше у сучасній вітчизняній історіографії зроблено спробу дослідити місце та роль робітників одного з потужних промислових центрів України у розгортанні національно-демократичного руху львів’ян другої половини 80-х – початку 90-х рр. XX ст.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що її наукові результати, висновки та фактичний матеріал можуть бути використані для написання загальних та спеціальних праць з новітньої історії України, підготовки спецкурсів для вищих навчальних закладів, а також для розробки наукових програм та методичних рекомендацій.

Робота побудована за тематично-хронологічним принципом і складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, додатків і переліку використаних джерел та літератури (421 позиція). Загальний обсяг дисертації 229 сторінок, з них 183 – основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, хронологічні рамки, сформульовано методологічні принципи дослідження, об’єкт та предмет роботи, визначено мету і завдання, наукову новизну, практичне і теоретичне значення дисертації.

Перший розділ “Історіографія та джерела” присвячений історіографічному огляду й аналізу джерел.

Історіографія. Радянські історики висвітлювали політичну активність робітництва винятково крізь призму марксистсько-ленінської доктрини про класову боротьбу та особливу місію в ній робітничого класу. У другій половині 80-х рр. XX ст. світ побачили історичні дослідження, в яких частково, в дещо ширшому аспекті, піднімалися проблеми ролі робітників у соціально-економічному розвитку країни. Серед них праці В. Барана Баран В.П. Робітничий рух на Україні. - К.,1986. - 424 с., В. Даниленка Даниленко В.М. Рабочий класс и культурна революция на Украине. - К., 1986. - 213 с., М. Долішнього, С. Злупка, В. Жовтанецького Долишний М.И. Стимулы высоко-производительного труда. - Львов, 1985. - 66 с.; Долишний М. И. Воспроизводство населения и трудовых ресурсов в условиях развитого социализма. - К., 1985. - 262 с.; Долишний М.И. Качество трудового потенциала: (Социально-экономический аспект). - К., 1986. - 228 с.; Долишний М.И. Трудовые ресурсы производственных систем. - К., 1990. - 462 с.; Долишний М.И., Злупко С.М. Резервы бережливости. - Львов, 1988. - 73 с.; Долишний М.И., Злупко С.М., Жовтанецкий В.И. Интесификация – стратегия розвитого социализма. - К., 1984.- 135 с., Л. Абалкіна Абалкин. Л.И. Перестройка: пути и проблемы. - М.,1988. - 188 с.; Абалкин. Л.И. Панорама экономической перестройки. - М., 1989. - 317 с., О. Волобуєва, С. Кулешова ВолобуевО., КулешовС. Очищение. История и перестройка. - М.,1988. - 284 с. , Е. Клопова Клопов Э.В. Рабочий класс в СССР. - М., 1985. - 336с., А. Нуйкіна Нуйкин А. Идеи, или интересы. - М., 1990. - 41 с. та ряд колективних монографій Качество трудового потенциала. Социально-економический аспект. - К., 1986. – 228 с.; Социально-економический по-тен-циал региона. - К., 1985. - 220 с.; Рабочий класс в социалистическом обществе. Тенденции и перспективы развития в усло-виях интенсификации и перестройки экономики. - М., 1988. - 194 с.; Рабочий класс в развитии дружбы народов СССР. - К., 1988. - 270 с.; Рабочая молодежь СССР в период развитого социализма: советские историко-социологические иссле-дова-ния. Научно-аналитический обзор. - М., 1985. - 37 с.; Рабочее самоуправление. (Опыт, практика, проблемы). Сборник статей. - М., 1990. - 95 с.; Рабочий класс и дисциплина. - М.,1988. - 237 с.; Рабочий класс и мировое развитие. - М., 1987. - 620 с.; Рабочий класс и научно-технический прогресс. - М., 1986. - 187 с.; Рабочий класс и социальный прогресс. - М., 1990. - 294 с.; Рабочий класс СССР – ведущая сила ускорения развития общества. - Ленинград, 1989. - 191 с.; Рабочий класс Украинской ССР: традиции и современность. - К., 1986. - 62 с.; Если по совести. Сборник статей. - М., 1988. -397 с.; Драма обновления. Под общ. ред. М.И. Мелкумяна. - М., 1990. - 675с.; Обратного хода нет. Исторический опыт и перестройка Под. общ. ред. Г.Х. Попова. - М., 1989. – 542 с.. Їх автори намагалися осмислити роль робітництва у втіленні реформ та сумістити марксистську доктрину з новими явищами в робітничому русі, спричиненими політикою “перебудови”.

Наукові дослідження даної теми отримали якісно новий поштовх після краху СРСР і відновлення незалежності України. Падіння комуністичної системи звільнило історичну науку від пануючої ідеологічної догматики, особливо, коли йдеться про дослідження ролі робітничих верств у житті суспільства. На жаль, з поля зору української історичної науки ця тема практично випала. Можна констатувати, що, незважаючи на масову участь робітників у демократичному і національному русі кінця 1980-х – початку 1990-х рр., вона не зацікавила львівських істориків. Очевидно, далися взнаки стереотипи, які склалися серед науковців щодо оцінки ролі та місця робітництва у суспільно-економічному житті країни. Та все ж дослідники історії України не залишили без уваги тему робітничої політичної активності у згаданий період. Заслуговує уваги двотомна праця київського історика А. Русначенка Русначенко А. Пробудження. Робітничий рух на Україні в 1989-1993 р. - К., 1995. - 228 с.; Русначенко А. Пробудження. Робітничий рух на Україні в 1989-1993 р.р. Книга друга. Документи і матеріали. - К., 1995. - 376 с.; Русначенко А. Розумом і серцем. - К., 1999. - 322 с.;Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990 р.р. - К., 1998. - 720 с. , який одним з перших з 1991 р. намагався осмислити та узагальнити вкрай суперечливі події, що розгорталися в українському робітничому русі наприкінці 80-х – початку 90-х рр. XX ст. Фрагментарно зверталися до цієї теми Ю. Алексєєв, С. Кульчицький, А. Слюсаренко Алексєєв Ю. М., Кульчицький С.В., Слюсаренко А.Г. Україна на зламі історичних епох. (Державотворчий процес 1985-1999). - К., 2000. - 239 с., Слюсаренко А., Томенко М. Нові політичні партії України: Довідник. - К., 1990. - 46 с. , Т. Батенко Батенко Т. Опозиційна особистість: друга половина XX ст. Політичний портрет Б. Гориня. - Львів, 1997. - 305 с., Батенко Т. “Я повстаю, отже, я існую”. Політичний портрет Івана Геля. - Львів, 1999. - 222 с., В. Баран Баран В.К. Україна в 1950-1960-х р.р. - Львів, 1996. – 446 с.; Баран В.К. Україна після Сталіна. Нариси історії 1953-1985 р.р. – Львів, 1992. – 123 с.;Баран В.К. Україна в умовах системної кризи. - К., 1999. - 303 с. , О. Бойко Бойко О.Д. Україна в 1985-1991рр. Основні тенденції суспільно-політичного розвитку. - К., 2002. - 305 с.; Бойко О.Д. Нариси з новітньої історії України (1985-1991). - К., 2004. - 335 с.; Бойко О.Д. Історія України у XX ст. (20-ті – 90-ті рр.). - Ніжин, 1994. - 421 с., О. Гарань Гарань О.В. Убити дракона. З історії Руху та нових партій України. - К., 1993. -196 с., Гарань О.В. Від створення Руху до багатопартійності. - К., 1992. - 44 с., Гарань О.В. Україна багатопартійна: програмні документи нових партій. - К. 1991. - 191 с. , Г. Гончарук Гончарук Г. Народний рух України. - Одеса, 1997. - 121 с. . Автори частково висвітлювали суспільну активність робітників на тлі історичних подій в Україні на зламі століть.

Загалом зазначена проблема у наукових працях українських істориків представлена досить скупо і тому потребує більш детального вивчення. Така ж ситуація прослідкується і в дисертаційних роботах. У 1990-х рр. безпосередньо цієї тематики торкалися такі дослідники, як В. Докашенко Докашенко В. М. Профспілки України в умовах тоталітарної системи (70-ті – 80-ті рр.): Автореф. дис... д-ра іст. наук. Дніпропетровський держ. ун-т. - Дніпропетровськ, 1999. - 31 с. , О. Некрасова Некрасова О.В. Участь робітничої молоді в процесах самоврядування в Україні (досвід та уроки 80-х років): Автореф. дис...канд. іст. наук. Київський держ. ун-т імені Т. Шевченка. - К., 1993. - 23 с. , Н. Якубенко Якубенко Н.Т.Самоуправление трудовых коллективов: исторический опыт, социально-политические тенденции и проблемы развития: (На материалах деятельности партийных и общественных организаций промышленных предприятий Украины в 80-е годы): Дис...канд. іст. наук. – Дніпропетровський держ. ун-т. - Дніпропетровськ, 1993. - 215 с. , П. Касперович Касперович П.М. Трудові колективи та громадські об’єднання промислових підприємств України: питання історіографії у 1960- 1990-му роках.: Автореф. дис...канд. іст. наук. – Дніпропетровський держ. ун-т. Дніпропетровськ, 1996. - 24 с. , І. Кизименко Кизименко І.О. Суспільно-політичні рухи в Україні (90-ті роки XX ст.): історіографія.: Автореф. дис...канд. іст. наук. Київський держ. ун-т імені Т. Шевченка. – К., 2003. - 14 с., частково її студіювали О. Бажан Бажан О.Г. Опозиційний рух в Україні (друга половина 50-х – 80-ті рр. XX): Автореф. дис...канд. іст. наук. – Дніпропетровський держ. ун-т.-Дніпропетровськ, 1996. - 25с. , С. Кобут Кобут С. Суспільно-політичні процеси в західному регіоні України (1988-1999): Автореф. дис...канд. іст. наук. Чернівецький національний ун-т імені Ю. Федьковича. - Чернівці, 2001. - 19 с., І. Стасюк Стасюк І. М. Український національно-патріотичний рух в УРСР (середина 1950-х – кінець 1980-х років): Автореф. дис...канд. іст. наук. Львівський національний ун-т імені І. Франка. – Львів, 2002. - 18 с. , О. Пилипенко Пилипенко О. Національно-демократичний рух в Україні (друга половина 80-х – початок 90-х рр. XX ст.): Автореф. дис...канд. іст. наук. Донецький держ. ун-т. - Донецьк, 1997. - 24 с. , О. Шевчук Шевчук О.А. Український національно-культурний рух (друга половина 50-х – початок 90-х рр.XX ст.): Автореф. дис...канд. іст. наук. Запоріжський держ. ун-т. – Запоріжжя, 1998. – 20 с..

Джерельну базу теми становлять неопубліковані архівні документи. Значний їх масив зберігається у Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГОУ). Сюди відносяться постанови політбюро ЦК КПУ і його секретаріату та матеріали до них. Виняткове значення мають документи Державного архіву Львівської області (ДАЛО). Це, в першу, чергу протоколи засідань міськкому, райкомів КПУ, протоколи їх пленумів, нарад, конференцій та інших компартійних форумів, протоколи засідань партійних комітетів львівських промислових підприємств та постанови Рад трудових колективів.

Важливим джерелом є матеріали, пов’язані з діяльністю національно-демократичних формувань як на підприємствах, так і на загальноміському рівні, а також документи Обласної ради професійних спілок Львівської області, які показують наростання незадоволення в робітничому середовищі.

Добре ілюструють соціально-економічне становище робітництва матеріали архівного відділу міської ради народних депутатів та її виконавчого комітету. Рішення засідань виконкому міськради містять інформацію про соціально-побутовий стан робітництва, характеризують суть робітничих запитів та скарг в міські органи виконавчої влади. Вагоме значення мають матеріали архіву міського відділу Головного управління статистики у Львівській області.

Поруч з архівними джерелами, для висвітлення обраної теми, центральне місце посідає періодика. Її можна згрупувати наступним чином. Першу групу становлять союзні та республіканські видання, другу – періодичні видання місцевого масштабу, і третю – так звана виробнича періодика – газети-багатотиражки, що видавалися на підприємствах Львова. Найбільшу інформаційну цінність представляють такі загальносоюзні періодичні видання як друкований орган Центрального комітету КПРС “Правда”, орган Всесоюзної центральної ради професійних спілок “Труд”, “Социалистическая индустрия” – газета Центрального комітету КПРС, яка у 1990 р. отримала назву “Рабочая трибуна” – газета соціального захисту трудівників. Серед республіканських періодичних видань увагу привертають “Радянська Україна” та “Правда Украины” – речники Центрального комітету Комуністичної партії України, Верховної Ради і Ради міністрів Української РСР і “Рабочая газета” – видання Центрального комітету Комуністичної партії України. Рупором втілення компартійних ініціатив у межах міста були: орган Львівського обласного комітету Комуністичної партії України і Львівського обкому ЛКСМ України – газета “Ленінська молодь”, періодичні видання Львівської обласної Ради народних депутатів газети “Вільна Україна” та “Львовская правда”. Серед видань, які представляли найбільші промислові підприємства міста, слід відзначити: “Трибуна робітника” – орган парткому, комітету профспілки, комітету комсомолу та адміністрації ВО імені Леніна, “Робітнича трибуна” – відповідно ВО “Електрон”, “Лампочка Ілліча” – ВО “Кінескоп” та інші.

Вагомою основою для висвітлення обраної теми є інтерв’ю з учасниками описуваних подій. Таким чином, джерельна база дисертаційного дослідження є достатньою для розкриття обраної теми і дає змогу заповнити прогалини в сучасній історіографії проблеми.

У другому розділі роботи “Становище робітництва та промислових підприємств Львова у 1985-1991 рр.” досліджено причини та хід падіння соціально-економічного становища робітників Львова та скорочення економічного потенціалу промислових підприємств міста впродовж другої половини 1980-х рр.

На середину 80-х рр. ХХ ст. Львів був найбільшим індустріальним центром західного регіону України. У цей час територія міста становила 10.722 га. Кількість мешканців – 778,7 осіб. Робітники складали приблизно третину від усього населення і налічували 231.708. 75,3% робочих місць забезпечувались за рахунок власних трудових ресурсів, 24,7% за рахунок маятникової міграції. У 1985 – 1989 рр. число робітників, які доїжджали з периферії, становило 160 тис. осіб щорічно, а у 1990 – 1991 рр. – 85,3 тис., що було пов’язано із економічними і політичними трансформаціями суспільства. До підприємств на яких працювала найбільша кількість робітників слід віднести ВО ім. Леніна – 28.386 тис. осіб, ВО „Кінескоп” – 12.650, ВО „Електрон” – 12.198. 130 підприємств перебували на самостійному балансі, 47 з них відносились до союзного підпорядкування, 54 – до союзно-республіканського, 28 – до республіканського та лише 3 – до місцевого, що відображало характер радянських виробничих відносин, які в першу чергу, повинні були забезпечувати жорсткий контроль союзного центру. За освітнім рівнем робітників маємо таку статистику: з вищою освітою їх налічувалося 92.870 тис. осіб, робітників з середньою спеціальною освітою – 73.158. Кількість підприємств міста є сталою: у 1985 р. їх було – 130, 1986 – 131, 1987 – 132, 1988 – 135, 1989 – 133, 1990 – 132, 1991 – 139. Однак, чисельність робітників набирає ознак системного спаду і становить у 1991 р. – 167.061 осіб. Поступальний ріст, заробітної плати, яка у 1985 р. становила 186 крб., а у 1991 р. – 520.7, не відображав реального соціально-економічного становища робітництва. Економічна криза, що все глибше охоплювала радянську економіку, неминуче супроводжувалася інфляційними процесами, а тому номінальне збільшення заробітної плати не засвідчувало дійсного зростання матеріального стану в робітничому середовищі. Аналітичні записки, які укладалися районними та міськими компартійними органами, і призначалися лише для службового користування, ілюструють падіння матеріального рівня життя робітників та поглиблення кризи у виробничій сфері міста: незабезпеченість житлом, щорічне недовиконання плану реалізації продукції, зростання втрат робочого часу, зниження темпів розвитку. Об’єми виробництва знижувало кожне п’яте підприємство. Сума збитків в народному господарстві щорічно перевищувала 150 млн. крб. Стрімке погіршення соціально-економічного становища робітництва міста особливо стало помітним у 1989 р. Реформи, ініційовані компартією, не дали очікуваного ефекту, оскільки не зачіпали командно-адміністративних методів управління. Економічна криза досягла апогею у 1990 р. Тотальний дефіцит товарів першої необхідності, у тому числі й продуктів харчування, постійно зростаюча інфляція, скорочення виробництва, розрив економічних зв’язків між підприємствами – все це посилювало незадоволення у робітничих колективах. Звичним явищем став масовий невихід на роботу, спочатку під приводом економічних, а потім і політичних страйків, який склав 74,6% від усіх втрат робочого часу.

Третій розділ “Політика “перебудови” як чинник демократизації у робітничому середовищі Львова” складається з двох підрозділів. У першому “Розгортання “перебудовчих” процесів на промислових підприємствах міста у 1985-1986 рр.” йдеться про вплив соціально-економічних реформ у вигляді “прискорення”, “перебудови” та “гласності” на трудові колективи промислових підприємств міста.

У другій половині 80-х рр. ХХ ст. СРСР опинився у глибокій системній кризі. Відкинувши об’єктивні закони економічного розвитку, комуністична влада створила вкрай неефективну господарську модель. Зважаючи на те, що радянська економіка мала екстенсивний характер, її функціонування могло відбуватись лише за рахунок постійного залучення навмисно здешевлених трудових ресурсів. Зрозумівши, що наростаючі соціально-економічні проблеми підривали статус СРСР як геополітичної потуги, партійне керівництво було змушене наважитися на часткове реформування виробничого потенціалу країни. Такі реформи, у баченні компартійної верхівки, у жодному разі не мали ставити під сумнів визначальної підвалини радянського ладу – суспільної власності на засоби виробництва. Тому, початково, політика реформ постала у вигляді “прискорення” розвитку вже існуючої економічної моделі. Поставлена перед розв’язанням проблем, які нагромаджувались десятками років, радянська система господарювання не була спроможною до будь-якого прискорювання без постійних фінансових ін’єкцій, “джерело” яких вже вичерпувалося. Збагнувши це, партійні лідери змушені були застосувати більш глибоке реформування радянського економічного механізму, не зачіпаючи однак його підвалин. Проголосивши політику “перебудови”, компартійна верхівка сподівалася частково прищепити радянській економічній моделі деякі ринкові елементи у вигляді госпрозрахунку та самофінансування. Найбільш позитивним та дієвим, з точки зору подальшого розгортання демократичного і національного руху, стало проголошення політики “гласності”, під дією якої згодом розпочалася деструкція комуністичного режиму, позаяк вона поставила під сумнів існування в СРСР монопартійної політичної системи. Прагнучи покращення матеріального рівня, робітниче середовище міста спочатку схвально сприйняло політику соціально-економічних реформ. Давалася взнаки сила інерції, під дією якої радянське суспільство звикло сприймати усі партійні ініціативи лише схвально і виконувати їх, не вникаючи в економічну чи політичну доцільність. Між тим, реальне становище робітництва Львова на середину 1980-х рр. навіть у світлі офіційних матеріалів міського комітету компартії України та його низових структур, документів міської Ради народних депутатів, матеріалів засідань профспілок, вказує на посилення напруженості у його середовищі. Проголосивши політику економічних реформ, партійна верхівка не мала чіткої уяви про методи її реалізації. Такий стан справ викликав незадоволення у робітничому середовищі, яке вже на початку 1985 р. починає відкрито висловлюватися про наростаючу економічну кризу. Робітники висловлювали безліч нарікань щодо механізму втілення нововведень. Найбільшу наполегливість вони виявили у прагненні до впровадження змін, суть яких полягала у реальному впливі на їх організацію виробництва, розподіл продукції, матеріальну винагороду. Виробничі колективи стали усвідомлювати, що офіційна комуністична доктрина, яка твердила, що робітничий клас є колективним власником засобів виробництва, не відповідає дійсності. На початку 1986 р. гасло “прискорення” економічного розвитку СРСР поступово відходить на другий план, поступившись місцем політиці “перебудови”. Керівництву компартії стала очевидною недолугість господарських змін в умовах, коли прискорювати особливо нічого. Радянський економічний механізм, перевантажений величезною кількістю виробничих проблем не міг ефективно працювати в умовах застосування ринкових відносин. Робітниче середовище, дуже чутливе до змін, першим зрозуміло, що “прискорення ” є неможливим і вимагало від держпартапарату більш рішучих дій. Так, політика “перебудови” дала поштовх до розгортання на підприємствах міста виробничої демократії.

У другому підрозділі “Вплив виробничої демократії на трудові колективи промислових підприємств міста у 1987-1988 рр.” простежено шляхи розгортання виробничої демократії у робітничому середовищі міста та постання економічних вимог демократизації виробництва.

Робітниче середовище, яке на початках сприйняло реформи схвально, все частіше виявляло розчарування у спроможності компартійної верхівки практично вирішувати соціально-економічні проблеми. КПРС не спромоглася дати суспільству чітку програму втілення нових методів економічного господарювання. Мало того, ніхто не розумів, яку справжню економічну та соціальну суть несе в собі “перебудова.” Справа ускладнювалась і тим, що реформування радянського господарського механізму викликало невпинне падіння матеріального рівня громадян СРСР. У матеріалах партійних документів того часу простежується стурбованість партапарату, а радше нерозуміння тих подій, які охопили робітниче середовище міста. Передусім партійних чиновників бентежило, що на підприємствах, під час виборів на керівні посади, ініційованих самою партією, до влади проходять безпартійні. Широко розрекламована компартією політика “перебудови” спричинилася до зворотного ефекту. Відчувши часткове послаблення режиму та все більше переконуючись у неспроможності партії втілювати реформи, робітництво поступово виявило свої справжні жадання, котрі часто йшли врозріз з партійними планами.

Одним з проявів таких розходжень став розвиток виробничої демократії, як часткового залучення робітників до управління виробництвом. Ініційоване лідером КПРС М. Горбачовим розширення участі робітництва в управлінських органах підприємства мало на меті надати “перебудові” якомога більше демократичних рис. Остання, на яку радянське суспільство, і в першу чергу робітництво, покладало стільки надій, явно гальмувалася. Однією з характерних рис неприйняття робітництвом нововведень стало наростання, вже відверто неприхованого, обурення, що лунало на адресу партійної, господарської та профспілкової адміністрацій, щодо широко розрекламованих КПРС, нових умов економічного господарювання. У робітничому середовищі зміцнюється переконання, що керівництво не тільки не спроможне підвищити їх добробут, але і свідомо не хоче цього робити. Вперше серйозну стурбованість партійного керівництва викликає сповільнення темпів росту членів КПРС серед робітників. Головна причина цього полягала у стрімкій дискредитації компартії в очах робітників.

Наприкінці 1987 р. у робітничому середовищі Львова стало помітним поступове згасання підтримки “перебудови.” На перший план виходять проблеми набагато глибші, серед яких: відверте заперечення і несприйняття комуністичної доктрини та висунення першочергових питань, пов’язаних із самовизначенням українського народу.

У 1988 р. відбувається ряд суттєвих змін у розвитку національно-демократичних прагнень робітництва міста. Якісно сколихнула політичну ситуацію Постанова Верховної Ради УРСР від 1 січня 1988 р., що надала чинності Закону СРСР “Про державне підприємство (об’єднання)”. Всі підприємства, переведені на госпрозрахунок та самофінансування, були зобов’язані створити, або відновити Ради трудових колективів задля поліпшення ефективності управління виробництвом. У нових, “ринкових”, умовах компартійна верхівка вирішила надати Радам трудових колективів більше виробничої самостійності, сподіваючись на те, що реформи почнуть просуватися жвавіше, матеріальний стан робітництва покращиться, а значить зросте авторитет компартійних структур. Делегувавши незначні керівні функції новообраним Радам, КПРС залишала за собою головні важелі управління економікою країни.

В умовах ослаблення компартійного режиму демократичні прагнення львівських робітників стали переростати у політичні. Така соціально-економічна ситуація на підприємствах врешті вилилася у перші національно-демократичні акції на вулицях міста. Їх початок припадає на літо 1988 р. Очолювані ініціативною групою, яка переважно складалась з представників інтелігенції, ці прояви національної свідомості українського народу відразу ж отримали підтримку з боку робітництва. Львівські робітники були одними з перших, хто масово вийшов на вулиці міста, щоб відкрито продемонструвати свою незгоду з існуючим режимом. Зрозумівши дійсну вартість партійних обіцянок, відчувши їх результати на собі, робітники утверджувалися в переконанні, що комуністична партія не має права на політичну владу, тим більше монополію представляти їх інтереси. Численні комуністичні злочини минулих десятиліть, які політика “гласності” винесла на поверхню, лише зміцнювали такий висновок. Саме тому робітництво не тільки підтримало національно-визвольний рух українського народу, а й стало його масовим носієм.

Четвертий розділ “Розгортання національно-демократичного руху серед робітництва Львова наприкінці 80-х початку 90-х р. XX ст.” складається із двох підрозділів. У першому “Політизація вимог львівського робітництва та рух за департизацію промислових підприємств міста у 1989-1990 рр.” висвітлено переростання економічних вимог робітництва у політичні заклики, департизацію промислових підприємств та декомунізацію робітничого середовища.

У розгортанні національно-демократичного руху в робітничому середовищі Львова, знаковим став 1989 р. Наростання системної соціально-економічної кризи в радянському суспільстві набирало незворотного характеру. Ініційовані КПРС реформи, через свою половинчастість та непослідовність, спричинилися до стрімкого погіршення матеріального становища громадян, тотального дефіциту товарів широкого вжитку, уже неприхованої інфляції тощо. В таких умовах, робітники стали відкрито висувати політичні гасла. Їх носіями були патріотично налаштовані Ради трудових колективів, новостворені національні партії, товариства та спілки, а згодом страйкові комітети. Наслідком стрімкого розгортання політичної активності робітників стала наростаюча декомунізація їх партійних лав та департизація підприємств. Багатотисячні робітничі колективи, очолювані “неформальними” українськими об’єднаннями, страйковими комітетами, активно включилися у загальноміські демонстрації та мітинги. Керівниками антикомуністичних виступів у робітничому середовищі були голови страйкомів: В. Фурманов робітник ВО “Карпати”, О. Вітович – ВО імені 50-річчя Жовтня, Я. Ухач – ТО “Спорттовари” та інші. Характерною рисою робітничих домагань була еволюція загальнодемократичних вимог у національні. Відтак, стала чітко окреслюватися тенденція на усунення компартійного режиму в Україні, і проголошення УРСР самостійною державою. На хвилі демократичного піднесення, масовим носієм якого було робітництво, утворилась велика кількість політичних та громадських організацій, що акумулювали в собі національно-визвольну ідею. Чільними та найчисельнішими серед яких були: Народний рух України за перебудову (з 1990 р. – Народний рух України), УГС, Український християнсько-демократичний фронт, СНУМ, “Пласт”, Товариство української мови імені Т. Шевченка, Товариство Лева, Українська асоціація незалежної творчої інтелігенції, “Просвіта” та інші. Масова підтримка робітничим середовищем національно-визвольних прагнень українського народу зробила можливим утворення багатопартійної системи, що стало одним з головних елементів демократичного суспільства. Прагнучи якомога ширшої народної підтримки, ці організації намагались розгортати свої осередки передусім у трудових колективах. У свою чергу робітниче середовище, остаточно зневірившись у спроможності компартійних органів до радикальних суспільних змін, охоче сприйняло ідею української державності.

У другому підрозділі “Робітництво у загальноміських національно - демократичних виступах середини 1990-1991 рр.” розглядається участь робітників Львова у політичних мітингах та демонстраціях, а також у діяльності національних спілок, товариств та партій.

Міські національні виступи, масово підтримувані робітничим середовищем, продовжували розвиватись з наростаючою силою. Обласна рада народних депутатів першого демократичного скликання прийняла історичну ухвалу “Про недопустимість втручання парторганізацій у державну та інші діяльності області”. На промислових підприємствах Львова завершується процес департизації. Виведені за межі підприємств, парткоми остаточно втратили будь-який зв'язок з виробництвом і фактично доживали віку. Їх представники разом з вилученими перепустками позбулися права перебувати на території цехів. Вихід з партії набрав всеохоплюючого характеру і став основою для самоліквідації парткомів. Зазначені чинники вплинули на характер робітничих виступів. Якщо раніше вони були спрямовані на протистояння з місцевою партдержноменклатурою, то тепер набрали яскраво вираженого загальнонаціонального спрямування. Згуртована позиція львівського робітництва створила надійне підґрунтя для протистояння комуністичному заколоту, на чолі із ДКНС, що уможливило проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р.

У висновках узагальнено основні результати дисертаційного дослідження:

Дана проблема, у період існування СРСР, висвітлювалася лише крізь призму марксистсько-ленінської доктрини і тому наукові праці, пов’язані з її вивченням, є загалом однобокими. Хоча 1985-1991 рр. світ побачили ряд праць, в яких робилися спроби проаналізувати політичну активність робітництва в рамках ринкових соціально-економічних умов, проте вони також не були позбавлені впливу пануючої в суспільстві комуністичної ідеології. З 1991 р. в українській історичній науці почали з’являтися дослідження, де частково порушувалася проблема політичної активності робітництва у розгортанні соціально-політичних трансформацій суспільства. Однак, спеціальних публікацій, присвячених львівському робітництву другої половини 1980-х рр. немає. Збудований у відсутності ринкових законів розвитку народногосподарський організм СРСР, у другій половині 1980-х рр., переживав стагнацію. Назрівання суспільної кризи, яке проявлялося у невпинному падінні матеріального становища населення назагал і головного виробника матеріальних благ – робітництва зокрема, поставило керівництво Радянського Союзу перед необхідністю реформування соціально-економічного життя держави. Лідер КПРС М. Горбачов у 1985 р. проголосив курс на “прискорення” розвитку соціально-економічного потенціалу країни. Робітниче середовище Львова, в цілому, сприйняло його позитивно. Підтримавши партійні ініціативи, робітники передусім вбачали у них засіб для покращення власного матеріального становища. Однак, перші кроки на шляху реформування міського виробничого комплексу винесли на поверхню безліч проблем, що нагромадилися в його надрах за минулі десятиліття.

У 1986 р. стає зрозуміло, що лише одного прискорення існуючого господарського механізму недостатньо. Робітники Львова активно включаються у “перебудовчий” рух. Усе частіше лунають критичні зауваження щодо повільних темпів впровадження реформ. Відсутність реальних результатів у втіленні нововведень, наростаюче падіння матеріального становища, ріст цін на товари народного споживання посилюють незадоволення у робітничому середовищі міста.

Упродовж 1987 р. наростання системної економічної кризи стає все відчутнішим. Невміле впровадження новацій призводить до ламання уже сталих виробничих зв’язків. У робітничому середовищі Львова наростає критика КПРС щодо її спроможності якісно втілювати нововведення. Робітничі вимоги носять економічний характер і скеровані до адміністративного, партійного і профспілкового керівництва підприємств.

Переломним у розгортанні демократичного руху серед робітництва Львова став 1988 р. Гальмування “перебудови” і поглиблення економічної кризи погіршували і без того низьке матеріальне становище виробників. В таких умовах робітниче середовище переконується у нездатності КПРС до реалізації проголошених реформ. З метою надання ініційованим нововведенням демократичного забарвлення, компартійна верхівка намагалася залучити до їх втілення найбільш кваліфіковану частину робітників, як правило партійних. З цією метою 1 січня 1988 р. набув чинності “Закон про державне підприємство (об’єднання)”. Відповідно до його положень кожне підприємство було зобов’язане застосувати у господарській діяльності ринкові елементи у вигляді “самофінансування” та “госпрозрахунку”. Для подальшого ефективного просування реформ закон передбачав розширення прав безпосередніх виробників у вигляді створення Рад трудових колективів. Останні поступово стали носіями робітничих вимог і, у більшості випадків, опозиціонували себе партійній, господарській та профспілковій адміністраціям підприємств. Такі прояви виробничої демократії сприяли поступовому переростанню економічних вимог у національні, а відтак політичні заклики. В цей період розпочинається стрімке падіння авторитету компартії, трапляються перші випадки добровільного виходу з лав КПРС.

Знаковим у переростанні демократичного руху в національний став 1989 р. Недолугість компартійного реформування призводить до повної зневіри робітників у доцільності існуванні компартійного режиму як такого. На підприємствах міста виникає велика кількість національних товариств, спілок та партій, які стають виразниками робітничих вимог, спрямованих на позбавлення КПРС політичної влади. Процес виходу з партійних лав стає масовим, що започатковує департизацію промислових підприємств міста та декомунізацію робітничого середовища. Згуртувавшись довкола страйкових комітетів та національних “неформальних” організацій, робітники перетворюються у масового носія національно-визвольних прагнень львівської громадськості. Їх одностайна підтримка, організовані дії, а головне масова участь у міських політичних виступах стала на перешкоді компартійній машині, що намагалася знищити національно-демократичний рух львів’ян. На щоденних мітингах, демонстраціях та пікетування відкрито лунають гасла із закликами усунути КПРС від політичної влади, а саму партію заборонити як таку.

У 1990 р. робітничий національно-демократичний рух досягає свого апогею. Економічні вимоги поступилися місцем політичним закликам відновлення незалежності України. Завдяки масовій підтримці робітників міста, демократичний блок на виборах до районних, міської та обласної Рад народних депутатів отримав переконливу перемогу, що позбавило компартію політичної влади в місті. Постанова Львівської обласної Ради народних депутатів законодавчо закріпила заборону компартійним органам втручатися у господарську діяльність підприємств міста, чим фактично поставила комуністичний партапарат поза законом. Друга половина зазначеного року ознаменувалася остаточним розпадом міських комуністичних підрозділів та повною департизацією промислових підприємств міста. Компартійні лави залишила більшість робітників Львова, політична ініціатива перейшла до рук страйкових комітетів та новостворених національних партій і товариств. Однопартійній політичній системі в місті, завдяки активній позиції львівського робітництва, було покладено край.

Закономірним завершенням робітничого національно-визвольного руху, став 1991 р. Головною його ознакою була чітка політична спрямованість робітників Львова, активні дії яких зводилися до єдиної мети – проголошення державності України. Загальноміські страйки, широко підтримувані робітництвом міста, висували вимоги наповнити реальним змістом задекларовану незалежність. Послідовна політична позиція робітників та їх масова і згуртована підтримка щойно обраної ними демократичної влади, дозволила дати рішучу відсіч компартійному реваншу у серпні 1991 р. та уможливила відновлення державності України.

Основні положення дисертації апробовані на науковій конференції “Історичні пам’ятки Галичини” (Львів, 2006) у Львівському національному університеті імені Івана Франка, а також у чотирьох статтях, три з яких опубліковані у фахових наукових виданнях:

1.Чура В. І. Становище львівського робітництва в період розгортання демократичного і національного руху кінця 1980-х рр. ( за матеріалами Державного архіву Львівської області) //