ВІДЗИВ
ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ДОДОНОВА ГАННА ВАСИЛІВНА
УДК 93:378.12”18/19”
СОЦІОКУЛЬТУРНА ХАРАКТЕРИСТИКА
НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ УНІВЕРСИТЕТІВ НАДДНІПРЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ
ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.
07.00.01 – історія України
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Запоріжжя – 2008
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі історії України та методики викладання Херсонського державного університету Міністерства освіти і науки України
Науковий керівник: | доктор історичних наук, професор
Водотика Сергій Григорович,
Херсонський юридичний інститут
Харківського національного
університету внутрішніх справ,
професор кафедри державно-правових дисциплін
Офіційні опоненти: | доктор історичних наук, доцент
Турченко Галина Федорівна,
Запорізький національний університет,
професор кафедри історії України
кандидат історичних наук
Добровольська Вікторія Анатоліївна,
Херсонський національний технічний університет,
доцент кафедри українознавства
Захист відбудеться “06” червня 2008 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.01 у Запорізькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. , ауд. 301.
З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Запорізького національного університету за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. .
Автореферат розіслано “05”травня 2008 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради В.Г. Ткаченко
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Соціально-економічні й політичні зміни в суспільстві, зміцнення державності України, входження її в цивілізоване світове співтовариство неможливі без структурної реформи національної системи вищої освіти, спрямованої на забезпечення мобільності, працевлаштування та конкурентоспроможності фахівців з вищою освітою, кардинального підвищення ефективності науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах. Не меншого значення в суспільно-політичному житті, в модернізації суспільства ХХІ сторіччя надається науково-педагогічній еліті.
Нагальна потреба якісних зрушень у системі організації науково-педагогічної, навчально-методичної, науково-дослідної роботи професорсько-викладацьких колективів вищих навчальних закладів, діяльність яких спрямована на підготовку висококваліфікованих працівників різних галузей, спонукає сучасних дослідників дедалі частіше звертатись до вивчення та аналізу історичного досвіду, набутого їхніми попередниками у ХІХ – на початку ХХ ст.
У цей період науково-педагогічні працівники університетів займали активну позицію не лише в навчально-виховному й науково-дослідницькому процесах, впливали на суспільний розвиток, відігравали вагому роль у модернізаційних процесах шляхом застосовування різних форм і методів для організації українознавчих досліджень, популяризації наукових знань. У цьому контексті дослідження соціокультурної характеристики науково-педагогічних працівників університетів Наддніпрянської України, як складової національної інтелігенції, становить значний науковий, пізнавальний та практичний інтерес. У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. система вищої освіти також зазнала глибокого реформування, особливо в системі підготовки науково-педагогічних працівників університетів. Ці проблеми відомі і сучасній вищий школі, а для їх вирішення доцільно взяти до відома досвід попередніх часів.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана у контексті науково-дослідної теми “Підготовка вчителя в системі неперервної педагогічної освіти” (державний реєстраційний номер 0106U000875), що включена до наукової комплексної програми Херсонського державного університету, та відповідно до наукових досліджень, які здійснюються кафедрою історії України та методики викладання Херсонського державного університету в межах ініціативної науково-дослідної теми “Проблеми регіональної історії ХІХ – ХХ ст.” (протокол № від 16.12.1995 р.).
Об’єктом дослідження є науково-педагогічні працівники університетів Наддніпрянської України другої половини ХІХ – початку ХХ ст.
Предметом дослідження є соціальний статус, науково-професійна та громадська діяльність професорсько-викладацького складу Київського, Харківського та Новоросійського університетів другої половини ХІХ – початку ХХ ст.
Метою дисертаційного дослідження є комплексне вивчення соціокультурних особливостей (специфічних рис) науково-педагогічних працівників університетів Наддніпрянської України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. та з’ясування практичних здобутків представників професорсько-викладацьких колективів у суспільному розвитку Наддніпрянської України.
Досягнення поставленої мети вимагає вирішення таких завдань:
– розглянути стан і ступінь дослідження проблеми в історіографії, визначити рівень і повноту її джерельного забезпечення;
– простежити зміни у кількісному та якісному складі професорсько-викладацьких колективів університетів Наддніпрянської України, що відбувались під час дії університетських статутів 1863 й 1884 рр.;
– комплексно дослідити соціально-економічні умови життя й діяльності наукової інтелігенції, визначити соціальний статус науково-педагогічних працівників у суспільстві досліджуваного періоду;
– проаналізувати освітньо-кваліфікаційний рівень представників науково-педагогічних колективів;
– з’ясувати джерела поповнення наукових кадрів;
– охарактеризувати науково-професійну діяльність (викладацька, наукова, підготовка наукових кадрів);
– визначити наслідки участі науково-педагогічних працівників Київського, Харківського та Новоросійського університетів у модернізаційних процесах з різних сфер суспільства у пореформену добу.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1863 р. до 1917 р. Визначення нижньої межі зумовлено введенням у 1863 році нового Університетського статуту. Верхня хронологічна межа – 1917 рік – обумовлена революційними подіями жовтня 1917 р., унаслідок яких відбулася зміна державного ладу в країні і ліквідація традиційних організаційно-правових основ функціонування університетів, в результаті чого науково-педагогічні працівники університетів діяли в абсолютно нових умовах, що потребують окремого вивчення.
Територіальні межі дослідження обмежені Наддніпрянською Україною, тобто
територією України, що входила до складу Російської імперії в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.
Наукова новизна дисертації полягає у тому, що в ній вперше робиться спроба на основі широкого кола опублікованих і архівних джерел дати з нових позицій наукову соціокультурну характеристику професорсько-викладацьких колективів університетів Наддніпрянської України та апробовано специфічну методику аналізу соціокультурних змін науково-педагогічних працівників другої половини ХІХ – початку ХХ ст.
Автором піддано детальному аналізу кількісні та якісні характеристики складу професорсько-викладацьких колективів університетів та наочно продемонстровано їх зміни в період дії Університетських статутів 1863 й 1884 рр. Показано та охарактеризовано шляхи підготовки й формування науково-педагогічних кадрів. При цьому доведено доцільність урізноманітнення джерел та шляхів поповнення професорсько-викладацьких колективів. Визначено вплив соціально-політичного та економічного становища науково-педагогічної інтелігенції на виконання ними науково-педагогічних функцій.
У роботі зроблено спробу зіставити характерні риси атестації науково-педагогічних працівників вітчизняних і європейських вищих навчальних закладів. Виявлено, що загальні вимоги до освітньо-кваліфікаційного рівня наукової інтелігенції позитивно позначилися на якості теоретичної й практичної підготовки випускників університетів Наддніпрянщини та забезпечення висококваліфікованими фахівцями різних галузей.
На основі залучення широкого кола джерел розглянуто й відповідним чином оцінено практичний внесок науково-педагогічної інтелігенції в модернізацію суспільного життя Наддніпрянської України пореформеного періоду.
Практичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що її головні положення, висновки та узагальнення можуть мати практичний інтерес для розвитку й удосконалення вищої освіти у сучасній Україні; допоможуть визначити оптимальні шляхи підготовки та перепідготовки науково-педагогічних працівників в контексті Болонського процесу. Фактичний матеріал і теоретичні положення дисертації можуть використовуватися при викладанні загальних курсів історії України, історії культури, освіти, науки і техніки, спецкурсів з історії вищих навчальних закладів.
Апробація результатів роботи здійснювалася у формі обговорення на засіданні кафедри історії України та методики викладання Херсонського державного університету. Основні положення та висновки дослідження знайшли відображення у доповідях і повідомленнях на наукових конференціях і читаннях: Науково-технічна конференція професорсько-викладацького складу Національного університету кораблебудування ім. адмірала С.Й. Макарова (Миколаїв, квітень 2006 р.); ІХ звітна науково-практична конференція “Підготовка спеціалістів-юристів для органів внутрішніх справ: здобутки, проблеми та перспективи” (Херсон, травень 2006 р.); Міжнародна наукова конференція “Архівні джерела у формуванні історичної пам’яті” (Київ-Херсон, травень 2006 р.); Херсонські краєзнавчі читання (Херсон, жовтень 2006, 2007 рр.); ІІ наукова конференція “Революція в Україні у ХХ-ХХІ століттях: співзвуччя епох” (Одеса, жовтень 2006 р.); Всеукраїнська науково-практична конференція студентів і молодих учених, присвячена 90-річчю з дня заснування Херсонського державного університету “Українська культура: питання історії, теорії та методики” (Херсон, квітень 2007 р.).
Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладено у 7 наукових публікаціях, у фахових виданнях, зареєстрованих ВАК України (одна публікація у співавторстві).
Структура дисертаційного дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, що в свою чергу поділяються на підрозділи; висновків, списку використаних джерел та літератури (400 позицій). Загальний обсяг роботи становить 253 сторінки (216 сторінки основного тексту).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність; показано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено об’єкт і предмет, мета і завдання дослідження; хронологічні рамки та територіальні межі; окреслено наукову новизну і практичне значення роботи, подано апробацію результатів та структуру дисертаційного дослідження.
У першому розділі “Історіографія, джерела і методологічна основа дослідження” розглянуто історіографічний доробок теми, охарактеризовано і систематизовано використані джерела, визначено теоретико-методологічні засади дослідження.
У підрозділі 1.1 “Історіографія проблеми” подано основні періоди в процесі дослідження, які дозволили визначити стан вивчення проблеми та основні методи, концепції та погляди дослідників на розвиток і формування науково-педагогічних колективів університетів Наддніпрянської України та виконання ними їх науково-професійних обов’язків.
Наголошується, що перший початковий період – дореволюційний – характеризується появою перших аналітичних розвідок з аналізом дії Університетського статуту 1863 й 1884 рр. У роботах С. Рождественського, П. Мілюкова Рождественский С.В. Исторический обзор деятельности Министерства народного просвещения: 1802-1902. – Спб., 1902. – 786 с.; Мілюков П. Університет // Энциклопедический словарь. – Спб., Брокгауз–Ефрон.; Т. XXXIV. 1902. – С. –800. містяться матеріали щодо огляду діяльності уряду та Міністерства народної освіти, історії заснування Київського, Харківського та Новоросійського університетів, міститься аналіз окремих моментів організації навчальної, наукової роботи, ліквідації студентських виступів тощо. Історія університетів, склад науково-педагогічних працівників стає предметом дослідження представників наукової інтелігенції Наддніпрянщини, видатних діячів громадського життя Багалей Д.И., Сумцов Н.Ф., Бузескул В.П. Краткий очерк истории Харьковского университета за первые сто лет его существования (1805-1905). – Х., 1906. – 344 с.; Бузескул В.П. История Харьковского университета при действии устава 1884 г. – Х., 1905. – 89 с.; Владимирский-Буданов М.Ф. Пятидесятилетие университета Св. Владимира (1834-1884). – К., 1884. – 59 с.; Маркевич А.И. Двадцатипятилетние имп. Новороссийского университета: Ист. зап. и акад. Списки. – Одесса, 1890. – 734 с.. У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. з’являються публікації Д. Багалія, А. Клоссовського, Ю. Кулаковського Багалей Д.И. Экономическое положение русских университетов. – Спб.,1914. – 36 с.; Клоссовский А.К. Материалы к вопросу о постановке университетского дела. – Одесса, 1903. – 90 с.; Кулаковский Ю.А. Гонорар в русских университетах. – К., 1897. – 66 с., присвячені окремим питанням організації університетської освіти в пореформену добу та соціального, економічного і суспільного життя представників науково-педагогічних колективів
Обґрунтовано тезу про те, що дореволюційний період історіографії дисертаційного дослідження можна назвати періодом накопичення історичних фактів, формування кола джерел і проблематики історичних досліджень з історії університетів Наддніпрянської України другої половини ХІХ – початку ХХ ст.
Наступний період у вивченні питання діяльності науково-педагогічних працівників університетів можна визначити як радянський, який охоплює 1920-1990 рр. Зазначено, що радянській історіографії 20-40-х рр. ХХ ст. притаманне гальмування досліджень з історії інтелігенції й української зокрема. В цей час виходять публікації окремих суто інформативних досліджень з історії розвитку певних галузей науки в університетах України Кравчук М.Ф. Математика та математики в Київському університеті за сто років (1834-1934) / М.Ф. Кравчук. – К., 1935. – С. ; Розвиток науки в Київському університеті за 100 років / відповід. ред. М.А. Кушнарьов. – К., 1935. – 202 с..
Підкреслено, що з часів “відлиги” поступово питання дослідження історії розвитку вищої освіти та культури починають потрапляти в поле зору радянських дослідників. З’являються науково-популярні оглядові публікації, присвячені ювілеям університетів Історія Одеського університету за 100 років. [1865-1965]. – К., 1968. – 423 с.; Харьковский государственный университет им. А.М. Горького за 150 лет / А.Г. Слюсарский, В.И. Астахов, И.Я. Мирошниченко и др. – Х., 1955. – 386 с..
У 1970-1980-ті роки радянська історіографія поповнилась спеціальними працями, присвяченими історії інтелігенції Росії, організації вищої освіти й науки, в яких також було подано загальну історію розвитку Київського, Харківського та Новоросійського університетів, організації навчально-дослідної роботи, етапи розвитку науки, соціально-економічну характеристику наукової інтелігенції, розкрито її просвітницьку діяльність, участь у революційному русі Борисенко В.Й. Боротьба демократичних сил за народну освіту на України в 60-90-х роках ХІХ ст. / Б.Й. Борисенко. – К., 1980. – 158 с.; Волощенко К. Нариси історії суспільно-політичного руху на Україні в 70-х – на початку 80-х років ХІХ ст. / К. Волощенко.– К., 1974. – 222 с.; Лейкина-Свирская В.Р. Интеллигенция в России во второй половине ХІХ века / В.Р. Лейкина-Свирская. – М., 1971. – 368 с.; Лейкина-Свирская В.Р. Русская интеллигенция в 1900-1917 годах / В.Р. Лейкина-Свирская. – М., 1981. – 285 с.; Павлова Г.Е. Организация науки в России в первой половине XIX в. / Г.Е. Павлова. – М., 1990. – 239 с.; Соболева Е.В. Организация науки в порефермленой России / Е.В. Соболева. – Л., 1983. – 261 с.; Щетинина Г.И. Университеты в России и устав 1884 года / Г.И. Щетинина. – М., 1976. – 231 с.. Автори цих досліджень увели у науковий обіг значний обсяг нових, раніше не опублікованих джерел. Як і в дореволюційній літературі, багато уваги приділено ідеалізації університетській автономії за час дії статуту 1863 р. та критиці статуту 1884 р. Відомості про науково-педагогічних працівників університетів містяться в біографічних виданнях, в яких детально розглядаються автобіографічні відомості, науково-дослідницька, науково-організаційна і науково-педагогічна діяльність, характеризується діяльність у галузі популяризації наукових знань Верхратський С.А. В.О. Караваєв. [Хірург. 1811-1892 рр.] / С.А. Верхратский. – К., 1976. – 44 с.; Кравченко В.В. Д.И. Багалей: научная и общественно-политическая деятельность / В.В. Кравченко. – Х., 1990. – 176 с.; Оноприенко В.И. Николай Иванович Андрусов, 1861-1924 / В.И. Оноприенко. – М., 1990. – 219 с.; Плачинда В.П. Микола Дмитрович Пильчиков / В.П. Плачинда. – К., 1983. – 199 с. Франчук В.Ю. Олександр Опанасович Потебня / В.Ю. Франчук. – К., 1985. – 167 с..
У дослідженнях на цю тему за радянські часи переважає соціально-економічна проблематика, широко висвітлюється участь інтелігенції, студентства у революційній діяльності. Менше досліджувалися питання культури та освіти. Об’єднуючим фактором загального доробку дослідників радянської доби є використання марксистської методології, заполітизованість, свідоме спотворення джерел, свідоме ігнорування здобутків нерадянської (як вітчизняної, так і світової) університетської освіти.
Питання історії освіти, соціально-економічної детермінації інтелігенції, змін в соціальній та національній свідомості представників інтелігенції та ролі наукової інтелігенції в індустріальній модернізації суспільства початку ХХ ст. знайшли відображення у працях представників української діаспори (Б. Кравченко, І. Лисяк-Рудницький, С. Сірополко) Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. / Б. Кравченко. – К., 1997. – 423 с.; Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2 т. / І. Лисяк-Рудницький. – К., 1994; Сірополко С. Історія освіти в Україні / С. Сірополко. – К., 2001. – 912 с.. Значна частина їх творчої спадщини не втратила актуальності й до сьогодні.
Останній період у висвітлені історіографії досліджуваної проблеми починається у першій половині 1990-х рр. та триває до сьогодні. Розвиток сучасних гуманітарних наук характеризується урізноманітненням проблематики та методологічних підходів до вивчення поставлених проблем. Певного поширення набули дослідження розвитку освіти і науки в Україні ХІХ – ХХ ст. Цей період також характеризується передусім концентрацією уваги на історії української інтелігенції. Науковці досліджують професійний склад, матеріальне становище, суспільно-політичну, культурологічну діяльність інтелігенції в Україні Касьянов Г.В. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ століть: Соціально-політичний портрет / Г.В. Касьянов. – К., 1993. – 176 с.; Масненко В.В. Суспільно-політичні позиції інтелігенції України в 1921-1928 рр.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.02 “Історія України”. – К., 1993. – 16 с.; Нариси історії української інтелігенції (перша половина ХХ ст.): У 3-х кн. Кн. . – К., 1994. – 137 с.; Шип Н.А. Интеллигенция на Украине (ХІХ в.): Историко-социологический почерк / Н. Шип. – К., 1991. – 169 с.. Так, у роботі “Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ століть: Соціально-політичний портрет” Г. Касянов розкриває питання соціальної природи, професійно-фахової та національно-демографічної структури і політичні переконання інтелігенції. Оригінальність дослідження полягає в тому, що автор розглядає інтелігенцію як специфічну, відносно стабільну соціально-професійну групу, що мала свої, притаманні саме їй соціальні, соціально-політичні, психологічні, соціокультурні, етнічні та інші особливості. Він доводить, що інтелігенція – це своєрідне соціокультурне явище, зі своїми особливостями розвитку і функціонування, яке акумулює в собі історично-культурний досвід, мораль, соціально-психологічні риси народу. В. Масненко підкреслює, що процес еволюції поглядів інтелігенції дозволяє окреслити низку закономірностей загальносоціологічного ґатунку – таких, як взаємовідносини влади та інтелігенції в суспільній сфері, проблеми спадковості різних генерації інтелігенції та її соціальної мобільності (формування й домінування нових груп спеціалістів).
Серед спеціальних досліджень вищої школи, окремих університетів оригінальними методологічними підходами та прагненням до узагальнень виділяються роботи Д. Горіна, О. Іванова, С. Посохова Горин Д.К. К вопросу о “профессорской культуре” России ХІХ – начала ХХ веков / Д.К. Горин // Отечественная культура и историческая наука XVIII-XX веков: Сб. ст. – Брянск: НГПИ, 1996. – С. –57; Иванов А.Е. Высшая школа России в конце ХІХ – начале ХХ / А.Е. Иванов. – М., 1991. – 392 с.; Иванов А.Е. Ученые степени в Российской империи XVIII – 1917 г. / А.Е. Иванов. – М., 1994; Посохов С.І. Образи університетів Російської імперії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. в публіцистиці та історіографії / С.І. Посохов. – Х., 2006. – 368 с.. Значну групу публіцистичних й історіографічних матеріалів представлено біографічними дослідженнями, в яких помітне місце відводиться аналізу творчої спадщини, світоглядним і теоретичним поглядам вітчизняних науково-педагогічних працівників та громадських діячів ХІХ – початку ХХ ст. Войцехівська І.Н. Академік В. Іконников: Життєпис та бібліографія / І.Н. Войцехівська. – К., 1998. – 132 с.; Жемеров О., Селіверстов О. Засновник конструктивної географії (До 140-річчя з дня народження Андрія Миколайовича Краснова) / О. Жемеров, О. Селіверстов // Географія та основи економіки в школі. – 2002. – № . – С. –53; Синявська О.О. Історик Олексій Іванович Маркевич: Життя та діяльність: До сторіччя з дня смерті / О.О. Синявська. – Одеса, 2003. – 112 с.; Урбанский В.М. Дмитрий Граве и время / В.М. Урбанский. – К., 1998. – 266 с. Суттєвою особливістю української історіографії сучасного періоду стала увага дослідників до узагальнень наукових надбань окремих осередків науки і освіти України на теренах Російської імперії, аналіз їх внеску в розвиток різних галузей науки (Т. Коломієць, В. Савчук, С. Стельмах, О. Тарасенко) та дослідження питань участі представників науково-педагогічних колективів університетів України у місцевому самоврядуванні, у спробах українізації навчальних закладів на початку ХХ ст. (Н. Давидова), участі науково-педагогічної інтелігенції в організації вищих навчальних закладів для жінок (Т. Веселова, В. Галайба, Н. Дем’яненко, О. Мельник), розкриває особливості взаємовідносин між університетською професурою і студентами наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. (Ф. Самойлов) Галайба В. Вищі жіночі курси в Києві / В. Галайба // Київ. – 2000. – № 7 – 8. – С. –189; Давидова Н.В. Спроба українізації Харківського університету в 1907 р. / Н.В. Давидова // Наукові праці: Науково-методичний журнал. Т. . Вип. . Історичні науки. – Миколаїв, 2006. – С. –23; Коломієць Т.В. Харківське товариство поширення в народі грамотності (1869-1920 рр.) / Т.В. Коломієць. – Х., 1998. – 190 с.; Мельник О.В. Вища жіноча освіта в Одесі та інтелігенція міста (середина ХІХ – початок ХХ ст.) / О.В. Мельник // Інтелігенція і влада / Зб. наук. праць. – Вип. (2). – Ч. ІІ. – Одеса, 2002. – С. –24; Савчук В.С. Естественнонаучные общества Юга Российской империи: вторая половина ХIХ – начало ХХ в / В.С. Савчук. – Днепропетровск, 1994. – 232 с.; Самойлов Ф.О. Університетська професура Росії кінця ХІХ – початку ХХ ст.: взаємовідносини зі студентами / Ф.О. Самойлов // Наукові праці: Науково-методичний журнал. Т. . Вип. . Історичні науки. – Миколаїв, 2006. – С. –61; Стельмах С. Історична думка в Україні ХІХ – початку ХХ століття / С. Стельмах. – К., 1997. – 175 с.; Тарасенко О. Становлення та розвиток історичної освіти та науки у Київському університеті у 1834-1884 рр. / О. Тарасенко.– К., 1995. – 276 с..
Наприкінці 90-х рр. ХХ ст. – на початку ХХІ ст. почали формуватися і розвиватися групи дослідників (Київ, Харків, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Одеса), які сприяють утвердженню нових підходів у вивченні зазначеної проблематики. Ці групи набувають рис наукових шкіл. Йдеться про методологічну розробку проблем розвитку науки в системі “наука-суспільство”, механізмів взаємодії закладів освіти і науки з окремими сферами суспільного буття (політикою, економікою, культурою) тощо. Скажімо, в рамках запорізької школи (Ф. Турченко, Г. Турченко, О. Ігнатуша, І. Шугальова та ін.) Турченко Ф.Г., Турченко Г.Ф. Південна Україна: модернізація, світова війна, революція (кінець ХІХ ст. – 1921 р.): Історичні нариси / Ф.Г. Турченко, Г.Ф. Турченко, О.М. Ігнатуша. – К., 2003. – 304 с.; Турченко Г.Ф. Південна Україна в контексті формування модерної української нації (ХІХ – початок 20-х рр. ХХ ст.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора: спец. 07.00.01 “Історія України”. – Дніпропетровськ, 2006. – 39 с.; Ігнатуша О. Інституціональний розкол православної церкви в Україні: генеза і характер (ХІХ ст. – 30-ті рр. ХХ ст.) / О. Ігнатуша. – Запоріжжя, 2004. комплексно досліджується модернізаційний процес в Україні у другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст. (соціально-політичний, соціально-економічний, релігійний, освітній, культурологічний аспекти). Це дозволяє реконструювати основні процеси, які віддзеркалюють інтеграцію Півдня України в національно-територіальний комплекс України в ХІХ – на початку ХХ ст., націотворчі процеси регіону в цьому контексті. Слід погодитись з їх висновками про позитивну роль еліти, в тому числі наукової, у поступі суспільства пореформеної доби. Одеські та харківські історики займаються проблематикою, пов’язаною з особливостями розвитку наукової еліти (професорсько-викладацької) в загальному поступі українського культурно-освітнього руху другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (О. Гонтар, А. Мисечко, С. Наумов, С. Посохов та ін.) Гонтар О. Українська проблема за часів Центральної ради: співвідношення центру і регіонів / О. Гонтар // Записки історичного факультету Одеського національного уніеврситету ім. І.І. Мечникова. – Одеса, 2001. – Вип. . – С. ; Мисечко А.І. Український культурно-освітній рух на Півдні України (1900-1914 рр.): дис. … кандидата іст. наук: 07.00.01 / А.І. Мисечко. – Одеса, 1999. – 172 с.; Наумов С.О., Посохов С.І. Харківський університет у суспільно-політичному русі другої половини ХІХ – початку ХХ ст. / С.О. Наумов, С.І. Посохов // УІЖ. – 2005. –№ 1. – С. 56–70.. Спільним для цих напрямів і шкіл є вивчення регіональної історії в загальнодержавному, національному контексті, намагання розкрити шляхи українського історичного розвитку в межах глобальних соціальних систем (складових європейської й світової історії) середини ХІХ – початку ХХ ст.
Окрему групу досліджень складають дисертаційні роботи та автореферати з різних питань історії розвитку університетської освіти в Україні, організаційно-правових засад їх діяльності, урядової політики в галузі формування наукової інтелігенції ХІХ ст. (С. Водотика, Г. Косінова, О. Мартиненко, Е. Писарєва, Т. Стоян та ін.) Водотика С.Г. Історична наука УРСС 1920-х років: соціополітичні, науковоорганізаційні та концептуальні основи функціонування: дис. ... доктора іст. наук: 07.00.01 / Водотика Сергій Григорович. – К., 2001. – 398 с.; Косінова Г.О. Харківський університет наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.: дис. ... кандидата іст. наук: 07.00.01 / Косінова Ганна Олександрівна. – Х., 2003. – 288 с.; Мартыненко Е.Н. Организация научно-исследовательской работы преподавателей высших учебных заведений на Украине (ХІХ ст.): дис. … кандидата пед. наук: 13.00.01 / Мартынова Елена Николаевна. – Х., 1998. – 163 с.; Писарєва Е.А. Організаційно-правові основи діяльності університетів Російської імперії другої половини ХІХ ст. (на матеріалах України): дис. ... кандидата юрид. наук: 12.00.01 / Писарєва Елла Анатоліївна. – Х., 2001. – 223 с.; Стоян Т.А. Університетська освіта в Україні в другій половині ХІХ ст.: дис. ... кандидата іст. наук: 07.00.01 / Стоян Тетяна Анатоліївна. – К., 1999. – 199 с..
Аналіз літератури свідчить, що, незважаючи на наявність значної кількості праць з історії освіти і вищої освіти та історії різних галузей науки, питання соціального статусу, соціальної динаміки, культурологічного світу професорсько-викладацького співтовариства потребують поглиблено вивчення. Для з’ясування соціокультурних особливостей наукової інтелігенції існує достатня джерельна база та адекватна сучасним вимогам методологія.
У підрозділі 1.2 “Джерела і методологічна основа дослідження” автором подана класифікація джерел в залежності від їх інформативного спрямування. Історичне дослідження наукової інтелігенції другої половини ХІХ – початку ХХ ст. ґрунтується на різноманітній за походженням, значній за обсягом і достовірній за змістом джерельно-документальній базі. Джерела диференціюються за формою існування на неопубліковані (архівні) та опубліковані джерела, за характером їх можна класифікувати на документальні й наративні джерела.
Використані в дисертаційному дослідженні неопубліковані матеріали містяться у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ), Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (далі – ЦДІАК), Державного архіву Одеської області (далі – ДАОО), Державного архіву м. Києва (далі – ДАК), Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (далі – ІРНБУВ).
За типолого-видовим критерієм і залежно від різного інформативного спрямування джерел автор їх розглядає за певною класифікацією: 1) нормативно-правові документи щодо діяльності університетів; 2) циркуляри та розпорядження уряду стосовно діяльності університетів; 3) документи навчальної, наукової, адміністративної, фінансової діяльності університетів; 4) протоколи засідань рад університетів; 5) звіти вищих навчальних закладів, попечителів навчальних округів; 6) джерела особистого походження, що розділені на автокомулятивні (спогади, автобіографії, щоденники, особові справи, послужні списки) і джерела міжособової комунікації (листування); до цієї групи джерел можна віднести також спогади вчених про своїх університетських викладачів та колег; 7) статистичні дані.
Для дисертаційного дослідження важливе значення мали опубліковані документальні, довідкові, статистичні й узагальнюючі збірки документів та матеріали загальноросійського значення. Даний корпус джерел висвітлює значне коло питань розвитку вищої освіти, передусім статути університетів. Нормативно-правові, зокрема закони і підзаконні акти, опубліковані в “Полном собрании Законов Российской империи”, “Сборнике постановлений и распоряжений по университету св. Владимира и прочим русским университетам с 1878 по 1891 гг.”, “Сборнике постановлений по Министерству народного просвещения”, “Сборнике распоряжений по Министерству народного просвещения”. Вміщені в збірниках документальні джерела дають необхідну інформацію про головні засади царського урядового курсу щодо розвитку вищої освіти в Російській імперії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Рескрипти імператорів та розпорядження по Міністерству народної освіти дозволяють з’ясувати ідеологічне спрямування університетської освіти, її змістовний характер і пріоритети розвитку, механізми управління університетами (керівництво університету, Ради університетів, попечителі навчальних округів, Міністерство народної освіти). Названі джерела дають важливий фактичний, статистичний матеріал про організаційну структуру університетів, організацію навчальної й наукової роботи, фінансування, підготовку науково-педагогічних кадрів, наукову атестацію професорсько-викладацького складу тощо, що сприяє більш об’єктивному дослідженню даної теми.
Окрему групу документальних джерел складають статистичні та звітні матеріали університетів, що містяться в збірниках “Историко-филологический факультет Харьковского университета за первые сто лет его существования”, “Личный состав университета св. Владимира”, “Отчет о состоянии и деятельности Харьковского университета”, “Киевский университет: Документы и материалы. 1834-1984”. Звіти, статистичні матеріали та витяги з адміністративної документації висвітлюють різноманітні питання адміністративної, навчальної, фінансової діяльності університетів Наддніпрянської України.
Наративні джерела представлені періодичними виданнями (другої половини ХІХ – початку ХХ ст.), спогадами, автобіографіями, щоденниками. У дисертаційному дослідженні використано значну кількість матеріалів з газетних і журнальних публікацій загальнодержавного і місцевого рівня: “Журнал Министерства народного просвещения”, Вестник Европы”, “Голос минувшего” “Научное обозрение”, “Харьковские губернские ведомости”, “Южный край”. На їх сторінках знайшли відображення різноманітні аспекти науково-педагогічної, суспільної діяльності професорсько-викладацьких колективів; вміщено багато публікацій стосовно матеріально-правового становища приват-доцентів університетів; щодо полеміки про ефективність існуючої двоступеневої атестації наукової педагогічних працівників вітчизняних університетів та захисту двох дисертацій, відображена суворість вимог до здобувачів наукових ступенів тощо. Важливим матеріалом, що дозволяє відчути атмосферу громадського життя другої половини ХІХ – початку ХХ ст. і стосунки в середовищі наукової інтелігенції, є спогади студентів й викладачів університетів, автобіографії та щоденники відомих вчених (Д. Багалій, О. Кістяківський, М. Клер, О. Романович-Словатинський).
Внаслідок значної роботи щодо виявлення, обробки, аналізу й систематизації широкого комплексу архівних, рукописних та опублікованих джерел була створена цілком достовірна та оригінальна джерелознавча база для вивчення проблеми соціокультурної характеристики науково-педагогічної інтелігенції.
Методологічну основу роботи складає система базових гносеологічних принципів, зокрема історизму, багатофакторності, наукової об’єктивності та всебічності, методологічного плюралізму та додатковості. Теоретико-методологічні засади дисертаційного дослідження ґрунтуються на загальних поняттях і категоріях, які забезпечують систему загальнонаукових методів, методів і принципів історичного пізнання, що формуються на здобутках історичної науки та неупередженій інтерпретації соціально-культурних процесів в Україні. Для розв’язання поставлених завдань, отримання достовірних результатів на різних етапах роботи використовувались загальнонаукові методи (аналіз і синтез, аналогія, конкретизація і системний аналіз, логічний), методи соціально-гуманітарного та історичного знання (проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, порівняльно-правовий, формально-кількісний методи та метод математичної статистики). В дослідженні поєднувались традиційні історичні підходи з методами інших наук – історії педагогіки, культурології, права, економіки, статистики тощо (міждисциплінарний підхід).
У другому розділі дисертаційного дослідження “Соціальний статус науково-педагогічних працівників університетів” на засадах об’єктивності, додатковості та міждисциплінарності здійснено дослідження соціальної динаміки професорсько-викладацьких колективів, джерел їх поповнення, соціально-правового й економічного становища впродовж другої половини ХІХ – на початку ХХ ст.
У підрозділі 2.1 “Кількісний та якісний склад науково-педагогічних працівників” вказується, що на початку заснування університетів колективи науково-педагогічних працівників складались в основному із запрошених викладачів, а з другої половини ХІХ ст. стрижень колективів університетів Наддніпрянської України формувався за рахунок випускників вітчизняних навчальних закладів, перш за все університету, який закінчували випускники. Комплектація штатів науково-педагогічних працівників університетів відбувалась важко, і керівництву доводилося вживати різних заходів для вирішення проблеми недоукомплектованості колективів. Наприкінці ХІХ ст. бурхливого розвитку набуває інститут приват-доценства, при цьому співвідношення кількості штатних і позаштатних викладачів змінювалось на користь останніх. Надання можливості видатним вченим продовжувати свою професійну діяльність після 25-річної роботи, а також дозвіл Міністерства народної освіти виконувати обов’язки екстраординарних професорів магістрам деякою мірою сприяло покращенню ситуації із заміщенням вакантних посад і дозволяло університетам повноцінно працювати.
Наведений фактичний матеріал свідчить про те, що професорсько-викладацький склад українських університетів був різноманітним як у соціальному, так і в національному плані. Соціально-політичне та економічне становище в Російській імперії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. призвело до того, що професорсько-викладацьке співтовариство формувалося за рахунок представників різних соціальних верств і національностей. Це відповідало світовим тенденціям модернізації індустріального суспільства досліджуваного періоду. Представники дворянства серед загальної кількості науково-педагогічної інтелігенції поступалися різночинцям через небажання дворян віддавати своїх дітей на шлях науки. Науково-педагогічна робота вимагала значних витрат: інтелектуальних, моральних і фізичних сил, а також матеріальних коштів, а на заміну праця вченого і педагога вищої школи не давала такого швидкого кар’єрного росту, як, скажімо, військова або чиновницька служба. Не гарантувала науково-педагогічна діяльність і особливих матеріальних благ. Заняття викладацькою й науковою діяльністю обирали лише ті, для кого наука була єдиним життєвим покликанням.
З’ясовано, що збільшення загальної кількості науково-педагогічних працівників університетів на початку ХХ ст. супроводжувалося помітним підвищенням їх середнього віку. Серед професорсько-викладацького корпусу домінувала вікова група від 40 до 60 років. Зазначена вікова група – активний учасник навчально-наукового процесу, вже мала досвід і ще мала спроможність підготувати собі наукову заміну. Це в свою чергу сприяло збереженню і передачі найкращих університетських традицій (навчальних, освітніх, етнічно-моральних, громадських) наступним поколінням. У той час загальна недоукомплектованість штатів науково-педагогічними працівниками і збільшення кількості студентів на одного викладача пояснювалось процесом зміни поколінь у викладацькому корпусі університетів.
У підрозділі 2.2 “Джерела поповнення науково-педагогічних кадрів” автор розглядає систему підготовки та поповнення штатів науково-педагогічних працівників.
У дисертації засвідчено, що в другій половині ХІХ ст. сформувалася система підготовки та поповнення штатів науково-педагогічних працівників для вищої школи, основа якої мала започаткування ще в дореформений період. Підготовка наукових і викладацьких кадрів через “інститут професорських стипендіатів” у зарубіжних і вітчизняних вищих навчальних закладах за рахунок державного фінансування, спеціальних коштів університетів та власний кошт стипендіатів сприяла заміні іноземних професорів вітчизняними діячами освіти і науки та в цілому – якісному поліпшенню кадрового складу. Водночас масштаби кількісного та якісного складу професури вітчизняних університетів були настільки значними, що за допомогою лише інституту професорських стипендіатів цю проблему вирішити не вдалося. Про це свідчить і повернення наприкінці ХІХ ст. до практики підготовки професури з найбільш дефіцитних спеціальностей на базі провідних західноєвропейських університетів. Щодо медичних факультетів, як засвідчив досвід Новоросійського університету, цілком виправдала себе практика підготовки професорів з числа досвідчених лікарів-практиків. Проведений аналіз формування науково-педагогічних кадрів дозволив звернути увагу на доцільність диверсифікації джерел їх поповнення, на потребу використання різноманітних шляхів залучення до науково-педагогічної діяльності перспективної молоді. Оптимальне співвідношення цих шляхів детермінується низкою об’єктивних і суб’єктивних факторів, серед яких визначальними є потреби суспільства у висококваліфікованих фахівцях з різних галузей науки і техніки.
Аналіз діяльності інституту професорських стипендіатів в означений період свідчить, що діяв він недостатньо ефективно й через хронічне недофінансування. При гострій нестачі спеціалістів вищої наукової кваліфікації урядовці перекладали на плечі керівництва університетів та самих здобувачів наукових ступенів проблему фінансування підготовки науково-педагогічних кадрів. Водночас це збільшувало свободу майбутніх науковців, які мали можливість самостійного вибору місця й змісту проходження стажування, термінів підготовки і захисту дисертацій. Підтвердженням цього стало співвідношення підготовки кандидатів на професорські звання в межах країни і за кордоном, де зазвичай було більше свободи. Якщо в 70-х роках ХІХ ст. всього в Російській імперії готувалось близько 82,5стипендіатів, то в 1913 р. цей відсоток значно зменшується (до 47
У підрозділі 2.3 “Соціально-правове становище викладачів” надається визначення соціально-правового статусу науково-педагогічних колективів та окремих викладачів у системі ієрархічної держави як необхідного аспекту соціокультурної характеристики наукової інтелігенції, з’ясовується вплив цього статусу на виконання науково-педагогічними працівниками їх професійних обов’язків та соціальних функцій.
Слід зазначити, що прагнення до бюрократичної дріб’язкової регламентації навчальної, наукової, адміністративної діяльності професорсько-викладацького складу з боку урядовців упродовж другої половини ХІХ – початку ХХ ст. знаходилося в прямому протиріччі з об’єктивними потребами розвитку культури, науки та освіти, потенціалом і роллю науково-педагогічного складу (перш за все професорських корпорацій), набутим досвідом здійснення університетської автономії. Як позитивне дисертантом відзначено, що уряд Російської імперії був змушений дотримуватись загальних принципів розвитку різних сфер суспільства у пореформений період, зокрема у сфері вищої освіти, і до певної міри сприяв процесу підвищення соціального статусу науково-педагогічного працівника. Це надавало професорсько-викладацькому колективу університетів почуття впевненості, стабільності, соціальної захищеності, сприяло залученню до їх лав молодих кадрів, підвищувало загальну оцінку науково-педагогічної інтелігенції в очах представників інших верств суспільства.
У підрозділі 2.4 “Соціально-економічне становище науково-педагогічної інтелігенції” аналізується соціально-економічне становище, різний рівень матеріального забезпечення науково-педагогічної інтелігенції, який залежав від декількох чинників – суми посадового окладу, винагороджень за викладання та заняття виборної посади, забезпеченості родини, підробітків поза межами вузу та ін.
Виявлено, що основою життєвого добробуту значної маси професорсько-викладацького складу університетів залишалася лише науково-педагогічна праця. Її оцінка державою визначалася в установленій законом заробітній платні, причому ця оцінка була вкрай незадовільною, вона не відповідала особистим інтересам науковців і суспільним потребам щодо ролі науки та освіти в модернізації Російської імперії другої половини ХІХ – початку ХХ ст.
Належну увагу звернено дисертантом на завелику залежність професорсько-викладацьких колективів від держави, вкоріненість в станову структуру і чиновницьку бюрократію, що зумовлювали суспільно-політичну пасивність, певну відстороненість від реального життя. Разом з тим, попри всі негаразди в матеріальному забезпеченні професорсько-викладацького співтовариства, загальний соціально-економічний рівень дозволяв науково-педагогічним кадрам університетів виконувати свої професійні функції.
У третьому розділі “Науково-професійна діяльність” подається характеристика освітньо-кваліфікаційного рівня професорсько-викладацького складу, його науково-педагогічної, науково-дослідної та громадської діяльності.
У підрозділі 3.1 “Освітньо-кваліфікаційна характеристика науково-педагогічних працівників” висвітлено системи наукової атестації науково-педагогічних працівників упродовж зазначеного періоду дослідження.
Зазначається, що якість отриманої освіти, можливість отримання освіти у декількох навчальних закладах та підготовка до професорського звання як в межах країни, так і закордоном, високі вимоги до кандидатів на наукові ступені й вчені звання позитивно відбилося на загальному освітньо-науковому й кваліфікаційному рівні наукової інтелігенції університетів Наддніпрянщини.
Дисертант дослідив у порівнянні характерні і відмінні риси наукової атестації науково-педагогічних працівників вищих закладів освіти Російської імперії та західноєвропейських, показав полеміку з цього питання в наукових і громадських колах.
У дисертації обґрунтовано положення про те, що наукові ступені в Російській імперії відрізнялись від наукових ступенів країн Західної і Центральної Європи. Складена в Російській імперії система присудження ступенів і звань не просто запозичувалася з досвіду інших країн. Вітчизняна система наукової атестації розрахована на більш високі вимоги до осіб, які готувались до наукової й педагогічної діяльності.
У підрозділі 3.2 “Науково-педагогічна діяльність професорсько-викладацького корпусу” приділено увагу аналізу розподілу обов’язкового навчального навантаження, формам аудиторної та позааудиторної роботи викладачів, підготовці навчально-методичних матеріалів, участі в організації навчально-матеріальної бази університетів.
Наголошується, що в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. в університетах Наддніпрянської України законодавче оформлення кількісного навчального навантаження науково-педагогічних працівників мало безумовно позитивне значення. Відтоді професорсько-викладацькі колективи мали можливість раціонально планувати і використовувати свій час на заняття в аудиторіях, методичну і науково-дослідну працю, отримували кращі можливості брати участь у громадській діяльності тощо. Вищезазначене позитивно вплинуло на рівень підготовки до занять, якість їх проведення.
Вирішальне значення у підготовці студентів мало впровадження на початку 1870-х років практичних занять на всіх факультетах. Поліпшення навчально-допоміжної бази університетів України, впровадження і використання різних форм аудиторної, позааудиторної роботи впливало на якість теоретичної і практичної підготовки студентів, закладаються підвалини для науково-дослідної діяльності, а в цілому все це позитивно відзначилося на загальному рівні випускників вітчизняних університетів.
У підрозділі 3.3 “Науково-дослідна
