КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Герасимчук Валентина Андріївна

УДК 111.852+168.522]: 82–96 “19”

Специфіка тексту філософського роману ХХ століття

Спеціальність: 09.00.08 – естетика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка на кафедрі етики, естетики та культурології філософського факультету.

Науковий консультант –

доктор філософських наук, професор Панченко Валентина Іванівна, завідувач кафедри етики, естетики та культурології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор Оніщенко Олена Ігорівна, завідувач кафедри суспільних наук Київського національного університету театру і кіно імені І.К.Карпенка-Карого;

доктор філософських наук, професор Личковах Володимир Анатолійович, завідувач кафедри філософії та культурології Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т.Г.Шевченка;

доктор філософських наук, професор Наконечна Ольга Павлівна, завідувач кафедри філософії Національного університету водного господарства та природокористування, м.Рівне.

Захист відбудеться 24 червня 2008 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.28 при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул. Володимирська 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці імені М.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий 23 травня 2008 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради І.В.Живоглядова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Культура ХХ ст. тільки тепер, на порозі ХХІ-го у повному обсязі постає об’єктом дослідження. Досі вона могла розглядатися лише у “живих” взаємозв’язках і взаємозалежностях, з проектовною орієнтацією на саморозвиток і самовияв. На сьогодні – це певний якісний етап в еволюції культури, тому аналіз та інтерпретація знакових для цієї епохи художніх текстів, надто ж у сенсі актуалізованого в них різнобарв’я філософських, естетичних ідей та смислотвірних структур має, поза сумнівом, надзвичайну наукову вагу.

Філософський роман як вершинний літературний жанровий різновид у ХХ ст., що обумовлюється і об’єктивними, і суб’єктивними чинниками, набуває статусу одного із провідних текстів культури, в якому віддзеркалилися глибинні художньо-естетичні та ідейно-духовні процеси епохи. Панівні, врізночас і позитивістські, і ірраціоналістські культурологічні течії сприяли процесу формування та функціонування широкого спектра найрізноманітніших модифікацій філософського роману, зокрема в європейській моделі, а подекуди і спричинювали його появу. Можливо, вперше в історії художнього мислення саме ХХ ст. репрезентує ситуацію більш-менш мирного співіснування концептуально різних за світоглядними, художньо-естетичними константами літературних текстів, повернувшись хоча б у такий спосіб до ідеї універсальності мистецтва, яка поєднує і художнє, і філософське пізнання (Ф.Шеллінґ). При цьому не треба забувати, що філософський роман ХХ ст. виник і “буттював” у складний період, на скресах зламу традиційних форм, різкого загострення суперечностей у різних гуманітарних сферах, та й у самому гуманітарному знанні, зокрема, в методології – між позитивізмом та ірраціоналізмом, сцієнтизмом та герменевтикою, логічно-поняттєвими підходами та загальногуманітарними; в естетиці – між культурним і цивілізаційним, класичним і некласичним, традиційним і аванґардним; в онтології – між емпіричним і трансцендентним, всезагальним і окремим, природним і культурним, духовним і тілесним, душевним і тілесним тощо.

І філософія, і філософський роман долали у ХХ ст. суперечливий шлях свого становлення. Вони часто перетиналися, опиняючись на одному проблемальному полі, перебираючи на себе, кожний, своєю чергою, і пізнавальні, і естетичні функції. Приміром, філософія, проголосивши текстоцентризм гуманітарною парадигмою ХХ ст., а мову, надто ж “поетичну” (“оселю буття”) – єдиним континуальним явищем, що продовжує експлікувати, трансформувати та формалізувати смисли, по суті, почала відходити од свого власне філософського, розгорнутого вбік нескінченності трансцендентного діалогу. Водночас вона легко долучилася до метахудожнього, також розгорнутого вбік нескінченності літературного діалогу з його образно-поетичним вираженням, усвідомлюючи “вичерпність” поняттєвої артикуляції світу на противагу “невичерпності” художньо-поетичного його осягнення. Естетизація філософії ХХ ст., налаштування її на хвилю художньої свідомості детермінується логікою сучасного гуманітарного знання, за якою близькість до гармонії та досконалості вказує і на ближчий шлях до істини. Шукаючи відповідь на питання: що таке реальність, що таке життя, і пов’язана з ними істина? – філософія, набуваючи певної форми мистецтва, у “мовній, оповідній, текстовій” царині якщо ще не віднайшла, то, бодай, гіпотетично окреслила територію очікування можливої відповіді на нього. Принаймні, у зв’язку з означеними “текстоцентричними” модусами розвитку філософського мислення у ХХ ст. природно висновується такий перебіг думки: можливо, саме вербальне мистецтво у своїх філософсько-естетичних розмислах і художньо-образних фресках і являє нам єдину реальність і модус існування істини? Можливо, істина огортається саме в таку форму? А “мовне” розуміння і є тим розумінням, яке веде до зрозуміння світу? Філософський роман, здійснюючи цю пізнавально-естетичну функцію філософії, як жодний інший літературний жанр (крім поезії), намагається наблизитися до творення мовного образу істини, що його так хочеться запеленгувати – відчути, уявити, побачити, – але поки що не складається. Натомість формується ситуація епістемологічного парадоксу: філософія, пронизуючи знаками запитання, подиву, сумніву тощо філософський роман, явлений онтологічно як літературний, вербальний текст, випереджає філософським дискурсом тексту сама себе.

Тим часом філософський роман, прилучившись до маґістрального інтелектуального діалогу ХХ ст. довкола стрижневих питань епохи, відгукнувся зустрічним, раціональним рухом щодо процесу естетизації філософії, взявши курс на філософізацію літератури, на втілення в літературному тексті інтелектуалістського типу світогляду з превалюванням у ньому розсудкового, логізованого, поняттєвого дискурсу, в деяких текстових фраґментах геть-чисто позбавленого інтуїтивно-образної художності. Слід при цьому зауважити, що така тенденція філософського роману ХХ ст. є багато в чому продовженням європейської традиції, де роман завжди корелював з філософськими течіями свого часу. І ХХ ст. тут не стало винятком. Деякі модифікації філософського роману ХХ ст., сказати б, повністю перебрали на себе функцію філософії щодо осмислення первнів буття, перетворившись, по суті, на художню філософію у всезагальному сенсі: і в її класичному, логіко-раціональному вираженні, і в некласичному, ірраціональному, претендуючи на особливий статус в культурі. Абсорбуючи in corpora і літературу, і філософію, тяжіючи до тотальності й універсальності, філософський роман певною мірою як полігенетична структура виступив в іпостасі самосвідомості гуманітарного знання.

Отже, художньо-філософський досвід ХХ ст. складався в контексті культурологічних концепцій ХХ ст. (різноваріативних “філософій життя” Ф.Ніцше, М.Гайдеґера, ідеї “благоговіння перед життям” А.Швейцера, феноменології Е.Гуссерля, філософії екзистенціалізму російського, французького і німецького зразка (М.Бердяєв, Л.Шестов, К.Ясперс, М.Бубер), філософії інтуїтивізму А.Берґсона, російського космізму, ноосферних проектів В.Вернадського, Тейяра де Шардена, психоаналітичних студій З.Фрейда, К.Юнґа тощо. З-поміж безмежжя концепцій, шкіл і напрямів найбільший вплив на культуру ХХ ст. (зауважено багатьма дослідниками) мали три потужні філософсько-культурологічні течії: марксизм і пов’язані з ним позитивістські, соціологічні школи (зокрема О.Конта, М.Вебера; у рамках цього наукового відгалуження зауважено і досягнення радянської школи, звичайно, з поправкою на ідейно-догматичні виверти), який надавав перевагу логічно-об’єктивному способу осягнення світу; ніцшеанська філософія життя з її новим, нехристиянським сприйняттям життя уповні, з трагедіями і піднесеннями, з її панестетизмом і парадоксальним “рівнянням з двома відомими” – діонісійським колективізмом і крайнім граничним індивідуалізмом; і, ясна річ, фрейдизм з відкриттям різних форм свідомості, особливо позасвідомого та різними психоаналітичними студіями, що спричинилися до цих відкриттів.

Філософська і культурологічна думка ХХ ст. водночас збагачувалася і так званою художньою філософією, – а надто текстами філософських романів – екзистенціалістськими (Ж.П.Сартр, А.Камю, Ф.Кафка), інтелектуальними (А.Мердок, В.Ґолдінг), романами культури Г.Гессе, Т.Манна, Р.Музіля та ін.). У річищі європейської літературної традиції розвивалася і російська проза ( А.Платонов, О. Зам’ятін, Л.Леонов та ін.), підґрунтям якої була творчість Ф.Достоєвського, чий вплив і на західноєвропейський роман неоціненний. З огляду на специфіку філософського роману – бути всеохопним гуманітарним знанням, оперувати універсаліями, названі автори не лише включали до своїх текстів філософські дискурси стосовно “вічних”, нерозв’язних проблем, а й добирали адекватні способи вираження, через що художня структура видозмінювалася, окреслювалася нова архітектоніка тексту. Художньо-образна структура тексту “працювала” на авторську філософсько-естетичну систему, через що кожний текст ставав індивідуальним креативним продуктом, особлива цінність якого полягала в тому, що його в естетико-культурному контексті репрезентують водночас і філософ, і письменник в одній особі. Художня філософія кожного з авторів – це намагання об’єднати у своєму тексті, навіть згармонізувати філософську, наукову і художню картини світу, чи виходячи з її універсальності, чи наближаючись до неї, в цьому вони цілком і достоту покладалися на людинознавчий аспект, на усвідомлення полісутнісної природи людини, яку можна відобразити у цілокупності, тільки поєднуючи різні форми пізнання дійсності, різні типи свідомості. Ключові імена і тексти для аналізу добиралися не тільки за ідейно-естетичною зрілістю авторів та вершинною майстерністю їхнього доробку (що насправді так), не тільки за актуальністю і суголосністю текстів епосі ХХ ст., а передовсім за їхньою субстанційністю як текстів культури. Адже кожний із залучених до аналізу письменників, проживаючи свою добу, лоґарифмував її, створюючи в різні періоди різні світоглядно-естетичні художні моделі, які можуть бути текстом культури – відображеною або спотвореною (але завжди ціннісною) картиною світу.

Актуальність роботи обумовлюється текстоцентричною парадигмою гуманітарного знання, що потребує уточнення і конкретизації багатьох її положень, а також недостатньою вивченістю такої модифікації тексту, як філософський роман (превалюють дослідження літературознавчого характеру з виходом на філософські аспекти тексту), дослідницька лакуна особливо відчутна у філософсько-естетичній та культурологічній царині.

Дослідження в багатьох своїх теоретико-методологічних спрямуваннях і положеннях орієнтується на творчі надбання відомих філософів, зокрема в царині онтології та гносеології (Ю.Габермаса, Г.Ґ.Гадамера, М.Гайдеґера, Е.Гуссерля, В.Дільтея, Р.Рорті, М.Фуко та ін.), філософської антропології та екзистенціалістської естетики (Г.Башляра, М.Бердяєва, Ж.Бодрійяра, М.Мамардашвілі, Г.Марселя, А.П’ятигорського, Ж.П.Сартра, Е.Фінка, М.Шелера, К.Ясперса та ін.), на загальногуманітарні, філософсько-естетичні, культурологічні розвідки С.Аверинцева, Л.Баткіна, М.Бахтіна, В.Біблера, Ю.Борева, Л.Виготського, Р.Інгардена, О.Лосєва, Ю.Лотмана, Я.Мукаржовського та ін.

Теоретичним підґрунтям для герменевтичних експлікацій тексту слугували фундаментальні філософсько-естетичні та культурологічні системи його розуміння та інтерпретації (Е.Бетті, П.Ільїн, Г.Косиков, Н.Маньковська, Г.Ріккерт, Ф.Шляєрмахер), різні методологічні школи (Р.Барт, В.Виноградов, Б.Ґаспаров, М.Гей, А.Ж.Ґреймас, Ж.Дерріда, У.Еко, Ж.Женетт, М.Корман, Ю.Крістева, Н. Тамарченко, П.Рікер, В. Руднєв, Ц.Тодоров, Є.Фарино, О.Фрейденберг, В.Халізєв, Х.Р.Яусс).

Аналітичний та інтерпретативний дискурс роботи сходить і до низки праць провідних дослідників проблеми специфіки тексту філософського роману в різних аспектах (Ю.Давидова, В.Днєпрова, А.Гулиги, Т.Акіндінової, Н.Бердюгіної). До аналізу та інтерпретації текстів в процесі їх конкретизації залучаються і праці теоретиків та істориків зарубіжної літератури, зокрема тих, хто безпосередньо заторкує проблематику специфіки філософського роману (А.Бєлобратов, А.Березина, С.Великовський, Н.Михальська, Н.Павлова, А.Фурсенко), враховуються дослідження російської прози (В.Агеносов, М.Бенькович, М.Дмитровська, Н.Корнієнко, С.Семенова).

Проблема специфіки тексту філософського роману ХХ ст. аналізується з огляду на теоретичні і методологічні напрацювання вітчизняних вчених – естетиків, культурологів, філософів, літературознавців. Теоретичне спрямування роботи забезпечувалося науковими розробками, зокрема, методологічних підходів до гуманітарного знання (С.Кримський, А.Лой, В.Лях, М.Попович, М.Савельєва), специфіки естетичних теорій та мистецької практики модерну і постмодерну (Т.Гуменюк, Л.Левчук, Р.Шульга), аналізу генези художнього мислення та його взаємодії з духовними і мистецькими практиками (М.Бровко, М.Ігнатенко, В.Панченко, В.Табачковський), філософії літератури, потрактування концептів естетичного, естетичних категорій в текстах культури (О.Білий), механізмів існування та перетворення естетичного на тлі духовних і ментальних зрушень в сучасній культурі (В.Личковах, О.Наконечна, Д.Скальська), проблеми художньої творчості в сучасному гуманітарному знанні (Л.Левчук, О.Оніщенко), місця та ролі естетичного чинника в процесі саморозвитку людини (В.Гриценко), моральнісних аспектів у художній та буденній свідомості (В.Мовчан, Т.Аболіна, Р.Шульга); естетико-філософський аналіз літературних текстів здійснювався в режимі консультацій з академічними і неакадемічними літературознавчими студіями, зокрема, в царині компаративістики (Д.Наливайко, М.Пригодій), дослідження зарубіжної літератури в контексті культурних і філософських процесів ХХ ст. (Т.Денисова, Н.Жлуктенко, Д.Затонський, О.Кеба, Д.Наливайко, Г.Сиваченко), модерністських та постмодерністських інтерпретацій філософської прози та поезії (М.Кодак, Е.Соловей, Л.Шевченко), у сенсі залучення структурно-семіотичних підходів до аналізу та інтерпретації тексту (Т.Гундорова, О.Забужко), огляду та аналізу загального літературного процесу ХХ ст. (О.Бондарева, О.Корнієнко А.Мережинська, Г.Семенюк).

Зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася в рамках інтеґрованої програми наукових досліджень НДР № 06 БФ 041–01 “Філософія та політологія в структурі сучасного соціогуманітарного знання” філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об’єкт дослідження – філософський роман ХХ століття.

Предмет дослідження – текст філософського роману ХХ століття.

Мета та завдання дослідження. У роботі на ґрунті філософсько-естетичного та універсально-культурологічного підходу, найновіших досліджень з філософії, естетики, культурології, літературознавства, а надто ж досягнень спеціальних знань – герменевтики, філософії та теорії тексту, логічної семантики тощо – передбачається здійснити низку реконструкцій з метою з’ясування в процесі конкретизації теоретичних очікувань від тексту філософського роману; виявити в ньому кореляти специфічного, окреслити їх у категоріях і поняттях сучасної текстової терміносистеми; експлікувати специфіку тексту філософського роману ХХ ст. на репрезентативних зразках його європейської моделі.

Відповідно до окресленої мети визначаються такі завдання:

розглянути проблемальні поля тексту філософського роману, акцентувати його філософсько-естетичну, культурологічну складову в її онтологічному і аксіологічному сенсі з тим, щоб описати істотні (специфічні) ознаки;

з урахуванням описаних істотних (специфічних) ознак сформулювати визначення ключових категорій дослідження (тексту, літературного тексту); окремо сформулювати авторську дефініцію тексту філософського роману;

визначитися з методологічними принципами та методичними підходами стосовно дослідження тексту філософського роману, зважаючи на його філософські стратегії та статус як тексту культури і тексту літератури;

експлікувати взаємозв’язки тексту філософського роману з провідними культурологічними концепціями ХХ ст. з метою з’ясування міри наближення тексту, його типу філософування до власне філософського наративу, до творення в тексті філософської картини світу чи навіть самостійної філософської системи;

розкрити специфіку і дослідити корелят специфічного в тексті філософського роману на різних рівнях (наративно-смисловому, образно-персонажному, суб’єктно-об’єктному тощо) його складної полігенетичної художньо-образної та семантико-логічної структури;

розгорнути філософські проекції тексту, репрезентовані в ньому у філософській запитальності, полемічності, інтертекстуальності, та формалізувати їх у смислах-суб’єктах і смислах-об’єктах;

дослідити у філософсько-естетичному аспекті модуси художності, підкреслити їхній трансцедентно-онтологічний сенс у тексті;

розпрозорити специфіку функціонування есеїстського наративу в тексті, проаналізувати його парадоксальну роль: відцентрові та доцентрові модуси;

простежити “нехудожні” компоненти тексту, специфічні особливості їхнього функціонування у художньому просторі тексту та роль у його інтелектуалізації та деметафоризації;

розкрити процес самоактуалізації “мислячої субстанції” тексту –автора, описати прагматичні та семантичні форми його прояву в тексті з екстраполяцією на філософсько-естетичний та культурологічний контекст ХХ ст.;

репрезентувати читацькі стратегії тексту філософського роману, проаналізувати семантику читацьких задоволень від нього, зокрема інтелектуальних рецепцій, обумовлених жанровою специфікою;

здійснити спробу класифікації тексту філософського роману за різними підставами, виявити можливі кореляти специфічного, зокрема тип філософування, притаманний певним групам моделей тексту;

залучити до філософсько-естетичного аналізу різні моделі тексту філософського роману з метою систематизації та створення широкого проблемального поля для подальшого ґрунтовного їх дослідження.

Теоретико-методологічні засади дослідження. Дисертаційна робота є філософсько-естетичним дослідженням, а реалізовані в ньому за принципом комплементарності методи аналізу та інтерпретаційні підходи можна визначити як поліметодологію, своєрідний міждисциплінарний проект, в якому загальногуманітарні підходи застосовуються до позасистемних компонентів тексту, що не піддаються точному аналізу, а сцієнтистські – створюють умови для виявлення в тексті тих типових структур, які розпрозорюють його логіко-поняттєву схему. Методологічне підґрунтя дослідження зумовлене складністю та гетерогенністю досліджуваного феномену. До процесу зрозуміння, аналізу та інтерпретації тексту залучаються сучасні методи (діалектичний, генетичний, герменевтичний, структурно-семіотичний, феноменології та інтенційного аналізу, інтертекстуальний, системний тощо) і локальні методики (принцип аналогій, матриці, екстраполяції, реконструкція, деконструкція, мотивний аналіз тощо). Запропоноване теоретико-методологічне спрямування роботи відповідає сучасному стану розвитку методології гуманітарних наук.

Суть підходу до проблеми специфіки тексту філософського роману зводиться до таких теоретичних положень:

філософсько-естетичний аналіз поєднуватиметься з універсально-культурогічним у системному вивченні загальних закономірностей розгортання художньо-естетичного процесу ХХ ст., оприявнених в текстах культури;

принципи поліметодологічного підходу мають спрямовуватися на всеохопність різних буттєвісних модусів тексту філософського роману, його складну полігенетичну структуру як тексту культури і як тексту літератури з метою якнайширшої репрезентації в тексті концепту специфічного;

експлікація корелятів специфічного в тексті здійснюватиметься в процесі виокремлення різних наративно-смислових рівнів, що дозволить якнайповніше з’ясувати природу специфіки тексту, його прагматико-семантичні домінанти;

уточнюватимуться кореляти специфічного на підставі реконструкції специфічних образно-художніх та логіко-поняттєвих структур і компонентів окремих текстів в різних європейських моделях, що відкриє простір для аналітичного та інтерпретаційного зіставлення і розрізнення значень специфічного та водночас для його систематизації і узагальнення;

здійснений за окресленою методологією аналіз та інтерпретація тексту філософського роману, надає можливість розкрити його специфіку, специфіку його визначального філософського дискурсу, власне онтологію тексту.

Наукова новизна дослідження. У дисертації вперше здійснена спроба визначити специфіку тексту філософського роману як полігенетичної художньої структури, як тексту культури і як тексту літератури, що дозволяє уточнювати філософсько-естетичний зміст тексту, його культурологічний проблемальний простір, простежувати на прагматико-семантичному рівні еволюцію тексту філософського роману впродовж ХХ ст. та окреслювати його жанрові межі. Новизна дослідження конкретизується в таких основних положеннях, які пропонуються до захисту:

- обґрунтовано необхідність поліметодологічного підходу до предмета та об’єкта дослідження, що постає як міждисциплінарний проект, який в комплементарному режимі поєднує необхідність і сцієнтистських, і загальногуманітарних підходів до аналізу та інтерпретації тексту;

- як “дослідницька суб’єктивність” розкрито багатошаровість тексту філософського роману, розокремлено його раціонально-логічні (дискретні) і образно-художні (континуальні) модуси буттєвісності, так звані наративно-смислові рівні, які репрезентують полігенетичну природу структури тексту;

- акцентовано основний маркер специфічного в тексті філософського роману – його філософський проект, зорієнтований на пошук істини, проявлений у філософській запитальності, полемічності, інтертекстуальності, в осмислених та переосмислених смислах-суб’єктах і смислах-об’єктах;

- розгорнуто категорії метахудожності, художності в тексті, підкреслено їхній зв’язок з трансцендентальною філософією, з трансцендентуванням як типом філософування, що обумовлює прорив тексту в есхатологію, у можливість мислимості немислимого, тривання вічності в ньому; художність експліковано у двох модусах: поетичному і концептуальному;

- визначено інноваційну роль есеїзму в тексті, яка проявляється через поєднання в ньому відцентрових модусів (різновекторність філософських, ідейно-естетичних спрямувань тощо) з доцентровими – прагнення будь-що на “відцентрових відрізках” тексту зберегти компоненти цілісності. Парадоксальну сутність есеїзму як інтеґрально-розбіжної субстанції тексту показано як своєрідну форму “нового синтетизму” в культурі ХХ ст.;

- на екран проблемального поля тексту філософського роману виведено поняття “нехудожності”. Простежено її епістемологічну специфіку, участь у процесах інтелектуалізації та деметафоризації тексту; обґрунтовано філософсько-естетичну доцільність “нехудожності” в художньому тексті;

- у формі полемічного дискурсу обґрунтовано тезу щодо принципового несприйняття ідеї “смерті автора” в тексті філософського роману. Навпаки – здійснено демонстрацію антитези про домінантну “поліприсутність” автора на різних рівнях тексту, в усіх його смислових і структурних компонентах;

- під кутом зору специфіки тексту філософського роману розглянуто і репрезентовану в ньому образно-персонажну сферу. Акцентовано тезу, що текст філософського роману, включивши всі знані до того модифікації героя, “підсумувавши” в такий спосіб його еволюцію, водночас запропонував персонажні варіанти типізованих і типологізованих форм узагальнення, обумовлених специфікою цього типу тексту, – персонаж-функція, персонаж-символ, персонаж-ідея, персонаж як акт, стан свідомості тощо;

- доведено, як видозмінена образно-персонажна сфера тексту видозмінює і природу психологізму, в якій спостерігається тенденція до інтелектуалізації, онтологізації. Психологічні стани замінюються буттєвісними (езистенціалами – нерозкладними актами свідомості тощо). Конкретизовано ці процеси на прикладі екзистенціалістського типу тексту філософського роману;

- продемонстровано вихід аналізу тексту на наративні типи філософування, пов’язані з культурологічними концепціями ХХ ст. (в яких поєднується і філософська, і художня складова) – екзистенціалізм (потік свідомості), діалогізм – (поліфонія, діалогізм наративу), неоміфологізм (синкретизм, синтетизм);

- досліджено процес чуттєво-смислового осягнення тексту філософського роману та різні типи задоволень від нього (естетичний, інтелектуальний, досвідно-референтний тощо). Зроблено акцент на інтелектуальному задоволенні та його співіснуванні з естетичним, вказано на можливу ситуацію подвійності у сприйнятті, що спричинюється до почуття незадоволення від тексту. Окреслено шляхи подолання цієї суперечності через усвідомлення специфіки жанру роману, розглянуту через призму універсально- культурологічного підходу.

- як експериментальний варіант подано класифікаційну схему тексту філософського роману за різними підставами (дихотомічний поділ, поділ за видотвірними ознаками: світоглядно-концептуальний, наративно-смисловий принцип); допускається і некласифікаційний підхід – розгляд тексту як дискурсу сингулярностей; водночас обґрунтовано думку, що текст філософського роману в усіх своїх моделях залишається текстом літератури, його жанровим різновидом;

- з урахуванням виокремлених, описаних і проаналізованих семіотико-культурологічних, семантико-лінгвістичних, літературознавчих властивостей тексту наведено термінологічно оформлене поняття літературного тексту;

- подано авторську дефініцію тексту філософського роману, дефінієнс якої ґрунтується на специфічних ознаках тексту, проаналізованих у дисертації:

Текст філософського роману – літературний текст, який абсорбує в собі різні типи осягнення дійності, різні типи свідомості з метою створення універсальної картини світу, і художньої, і філософської водночас; як текст культури він стоїть на сторожі її аксіологічних, буттєвісних, філософсько-антропологічних вимірів, а як текст літератури – на сторожі його жанрової форми, якій загрожує “безформна” природа його наративу – філософування як розмисли у вільному стилі.

- до естетико-культурологічного наукового кола залучено досі розрізнено відрефлектовані тексти ХХ ст. європейської моделі, що обумовлює створення стартового майданчика для подальшого системного її вивчення.

Теоретичне і практичне значення дослідження обумовлюється його актуальністю, спрямованістю на вивчення складних і суперечливих явищ в естетиці, відображених у текстах культури, зокрема, в текстах філософського роману. Основні положення дисертаційної роботи можуть використовуватися в теорії і практиці сучасної естетики, культурології, літературознавства, у навчальних курсах з естетики, культурології, теорії та історії культури, теорії літератури, а також у підготовці спецкурсів і спецсемінарів з проблем теорії тексту, в укладанні підручників і посібників, у публічних виступах.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження оприлюднювалися на наукових семінарах кафедри етики, естетики і культурології, звітних наукових конференціях філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2005–2007 роки), а також у процесі викладання навчальних курсів “Культурологія”, “Теорія та історія української та зарубіжної культури”, “Риторика”, “Теоретичні основи редагування тексту перекладу” в НТУУ “КПІ”, а також в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Основні результати дисертації викладені в одноосібній монографії “Філософський роман ХХ століття. Специфіка тексту” (22 др.арк.), у 24 статтях (у фахових виданнях, ліцензованих ВАК України) та у статтях і тезах у збірниках матеріалів наукових конференцій. Окремі (проміжні) результати дослідження були сформульовані в доповідях на міжнародних наукових та науково-практичних конференціях: “Міф і легенда у світовій літературі” (Чернівці, 2000); “ХХ століття в дзеркалі літератури і культури” (Херсон, 2001); “Проблема “іншого голосу” в мові, літературі, і культурі” (Санкт-Петербург, 2003); ХVII Оломоуцькі Дні русистів (Оломоуц, Чехія – 2003); “Мова, література і культура Росії у ХХІ столітті – теорія і практика” (Кельце, Польща – 2004); “Слов’янські літератури в контексті світової” (Мінськ, 2005); “Contemporare art – Нові території” (Київ, 2005); “Мова і культура” (Київ, 2004, 2005, 2006, 2007); Дні науки філософського факультету (Київ, 2005, 2006, 2007). Дисертація обговорювалася на кафедрі етики, естетики і культурології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Структура дисертації. Структура і обсяг дослідження обумовлена його загальною метою та завданнями. Дисертація складається зі Вступу, чотирьох Розділів, Висновків та Списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить – 411 стор., з них 360 стор. основного тексту, Список використаних джерел містить 597 позицій. Рукопис укомплектовано примітками і коментарями.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується актуальність дисертаційної теми, окреслюється проблематика дослідження, визначаються його об’єкт, предмет, мета і завдання, формулюються теоретико-методологічні засади, аналітичні та інтерпретаційні параметри вивчення, з’ясовується наукова новизна роботи, теоретичний і практичний сенс одержаних результатів, наводяться дані про їх апробацію, викладаються основні положення, що пропонуються до захисту.

У першому розділі “Філософсько-методологічна рефлексія тексту: сучасні концепції та підходи” визначається методологія аналізу та інтерпретації тексту філософського роману, з’ясовуються його специфічні особливості як вербального художнього тексту, як тексту літератури і як тексту культури, подаються дефініції категорії тексту; шляхом логічного розрізнення увиразнюється і підкреслюється його відмінність від споріднених категорій – твору, дискурсу, здійснюється спроба типології тексту філософського роману в межах його європейської моделі.

У підрозділі 1.1. “Текстоцентризм – парадигма сучасного гуманітарного знання” експлікуються текстоцентричні стратегії ХХ ст., що спричинилися до проблематизації гуманітарного знання в напрямку набуття ним чітко проявлених лінгвофілософських ознак. Уточнення категорії тексту здійснюється через відсилання до різних наукових сфер її побутування, передовсім до лінгвістики тексту, яка репрезентує текст як мовний континуум, як лінгвофілософську універсалію, зміст якої відповідає очікуванням сучасної гуманітаристики (зокрема філософії, естетиці, культурології), адже сьогодні тільки текст продукує і формалізує смисли. Конститутивні ознаки тексту – зв’язність, цілісність і осмисленість, по суті, розкрили філософську субстанційну суть тотальної зацікавленості гуманітарного знання текстом – видозмінена, часто деформована (доведена до стану розпорошеності, розмитості, абсурдності) некласичними і посткласичними парадигмами онтологічна картина світу намагається сама стати текстом, відтак повернути собі втрачену зв’язність, цілісність і осмисленість.

Зміст категорії тексту розкривається у філософсько-естетичній площині, де підкреслюється вага концепту естетичного, художнього, і в літературознавчій – де поняття літературності тексту. Обґрунтовується категорія тексту і в поняттях семіотики, яка формулює текст як “зв’язний знаковий комплекс” (Ю.Лотман), як сукупність варіацій структурного інваріанту (В.Пропп), і в поняттях філософсько-естетичного та культурологічного підходу: передовсім в сенсі розуміння Г.Ґ.Гадамером концепту естетичного не тільки як атрибутивної, але і як історично набутої здатності, тобто текст розглядається як мовленнєве утворення, яке має “позаситуативну цінність”. Вказується на презумпцію текстуальності, яка стоїть на чатах розмивання тексту як тексту, “відкритого до нескінченності”, що постулюється в багатьох аванґардних підходах до тексту.

У центрі дослідницької рефлексії підрозділу 1.2. “Розуміння та інтерпретація тексту: герменевтичний сенс” – філософська герменевтика, яка у ХХ ст. у зв’язку з текстоцентричними стратегіями гуманітарного знання повернулася до широкого естетико-культурологічного вжитку. Теоретичним забезпеченням інтерпретаційних практик щодо тексту стало розроблення філософською герменевтикою категорії розуміння. Розуміння подавалося як “духовне переживання”, шлях до якого пролягав через “вживання” в суб’єктивність автора, у творений ним іманентний світ тексту (Ф.Шляйєрмахер). Г.Ґ.Гадамер розширив смислотвірне поле розуміння низкою тез, зокрема, вважаючи, що воно випливає найперше з розуміння тлумачем себе, з усвідомлення своєї скінченності, унікальності свого досвіду, апріорі закоріненого в традицію. Врахування цих обставин сприяє розумінню тексту, осягненню його смислів і найвищому сходженню в розумінні – злиттю тексту з духовним досвідом інтерпретатора. Для М.Гайдеґера розуміння ототожнюється з буттям, буття – це і є розуміння, бути герменевтичним – це бути, бути у світі, бути відкритим. Філософія розуміння транспонується на мистецтво через одну із основних її процедур, яка й досі не втратила своєї актуальності – так зване герменевтичне коло. Зважаючи на полігенетичну структуру літературного тексту, зокрема тексту філософського роману, кружляти герменевтичним колом, долаючи горизонти очікування новими горизонтами розуміння, означає поставати із щоразу новою, доповнювальною рефлексією щодо тексту. Внаслідок такого читання експлікується множина виражень і перевиражень цілого і частин, загального й окремого, категорійного й емпіричного, цілісного і дискретного, що, зрештою, має актуалізуватися і усталитися в дослідницькій версії інтерпретації тексту. Таке читання тексту і є “герменевтичною практикою”, яка створює найсприятливіші умови для потенційної здатності тексту спричинювати рефлексію на текст як на живу суб’єктивність. “Духовний” підхід, який зважає на специфіку гуманітарного знання і є посутньою сутністю герменевтичних практик.

У підрозділі 1.3. “Комплементарність сцієнтистських і антропоцентристських підходів” відрефлектовуються різні методології під кутом зору їх можливості стати теоретичними засадами філософсько-естетичного та універсально-культурологічного аналізу та інтерпретації тексту. Виходячи з ідеї методологічного плюралізму, пошук найбільш ефективного методу для визначення, розкриття та конкретизації предмета дослідження, для розгортання проблеми та способів її розв’язання, здійснюється без обмежень на залучення до аналізу будь-яких методик, прийомів тощо. Історичний екскурс щодо взаємодії впродовж ХХ ст. сцієнтистських та антропоцентристських підходів продемонстрував різні модуси їх співіснування. Вони існували то автономно (в класичній культурній парадигмі), то як жорстка антитеза протиставлялися один одному (у модернізмі), у постмодерністському – окреслилася тенденція до комплементарності. Детермінується ця ситуація тим, що сцієнтистські підходи у всіх свох спробах віднайти для літературних явищ “незалежний, науковий і “неметафізичний” знаменник” призводили до невтішного результату: цей знаменник завжди виявлявся “у точці, яка або впритул наближається до нескінченної дискретності, або до абсолютної єдності”(К.Баршт). У сучасних естетичних практиках алґоритм їхньої взаємодії спостерігається такий: сцієнтизм, вичерпно осягнувши систему твору (формалізм), структуру твору і тексту (структуралізм), оповідні схеми тексту (наратологія), ніяк не міг спромогтися на узагальнення, які б мали філософський сенс, він постійно “зазіхав” на територію антропоцентризму, чиї підходи почасти можна назвати алогічними, проте вони поставали вмотивованим продовженням його (сцієнтизму) “логічних” схем. “Ненауковий” статус антропоцентристських підходів до тексту, не заважає їм розлогіше, об’ємніше і рельєфніше розгортати експліцитні та імпліцитні смисли тексту, і, що прикметно, часто навіть емпіричний опис виглядає переконливіше в інтерпретаційному сенсі, ніж “наукове” пояснення.

У підрозділі 1.4. “Поліметодологія: шлях до адекватності сприйняття тексту” з огляду на комплементарність епістемологічних та загальногуманітарних підходів до аналізу тексту, обґрунтовується доцільність дослідження тексту філософського роману ХХ ст., з одного боку, в широкому філософсько-естетичному та універсально-культурологічному зрізі як тексту культури та літератури, з іншого – в обмеженому дисциплінарному проекті як полігенетичну текстову структуру.

Пошук єдиної методологічної моделі аналізу та інтерпретації тексту філософського роману на засадах провідних сцієнтистських і антропоцентристських концепцій призвів до потреби формування поліметодологічного підходу, зі специфічним категорійно-поняттєвим апаратом, який би об’єднав і філософську і літературну складову предмета дослідження. На шляху до творення поліметології пропонується в рамках філософсько-естетичного аналізу так званий міждисциплінарний проект, варіант культурологічної естетики, названий умовно культурологічним літературознавством. Цей проект надає можливість побачити текст ніби одразу зусібіч, в різних ракурсах. З одного боку, він постає своєрідним методом пізнання, “переживання” і перетворення всього, що є сферою людської діяльності в тексті, надто ж у філософсько-антропологічному і аксіологічному модусі, не іґноруючи при цьому і аспектів міметичної референційності, чого останнім часом бракує в інтерпретаційних практиках, адже схоплені свідомістю автора концепти дійсності часто трансформуються в тексті на культурні, ментальні та інші коди. З іншого – культурологічне літературознавство розгортає властивості тексту як специфічного літературного тексту. Отже, культурологічна складова міждисциплінарного підходу застосовується в процесі аналізу тексту до тієї межі, за якою унеможливлюється руйнація його специфіки як літературного жанру.

Підрозділ 1.5.”Текст філософського роману: естетичні та культурні горизонти” репрезентує ті істотні ознаки літературного тексту, які виводять його аналіз на ширшу естетичну проблемальну територію, окреслюють культурний простір тексту. Текст філософського роману, який субстанційно є художньою рефлексією на запити культури в її філософсько-естетичному сенсі, відрефлектовує буттєвісні і аксіологічні підвалини тексту, який осмислює буття людини та міру осмисленості, що її сягає людина у своїх зв’язках з буттям. Адже тільки осмислення свого буття, діалог з ним прочиняє двері до сфери власне культурного існування. Аксіологічний шар тексту фіксує якісний стан культури, систему цінностей, які пронизують смисли, духовні модуси людського існування. Зауважена і така аксіологічна рефлексія, яка лягла в основу типології тексту – що різкішою і жирнішою барвою малюється в тексті межа між етико-антропологічними універсаліями – Добром і злом, то швидше текст орієнтується на культуру, на позитивно-ствердне гуманістичне світопочування і визначається як роман культури, коли ж межі між опозиціями розмиваються, або самі опозиції невмотивовано міняються знаками, текст часто сягає теориторії “чистого філософування”, і його можна визначити як філософський. А тексти з негативно-заперечним світовідчуванням у філософському антигуманному сенсі (чи постмодерністському – як хаотичної структури зі знівельованою аксіосферою), трансформуються в тексти антикультури. Отже, якщо культуру розуміти як позитивно-ствердне самоусвідомлення людини у світі, то текст філософського роману як текст культури можна вважати культурно сферою існування людини.

У підрозділі 1.6. “До проблеми визначення та типології тексту філософського роману” здійснена спроба класифікувати різні модифікації в межах обсягу поняття “філософський роман” та дати йому визначення, зважаючи на перманентний процес його розвитку впродовж ХХ ст., його постійну видозміну, розгорнуту в напрямку дискурсації, “особливої мови тексту” – своєрідного літературизованого філософування. Пропонуються різні класифікаційні схеми тексту роману орієнтовно у таких смислових імплікаціях. Текст філософського роману може бути інтелектуальний і власне філософський (дихотомічний поділ). За видотвірними ознаками здійснюється декілька поділів. За світоглядно-концептуальним принципом, за позитивним (негативним) світовідчуванням та відповідною картиною світу текст філософського роману можна класифікувати на роман культури, власне філософський роман, роман антикультури. Наративно-смисловий принцип репрезентує такий поділ тексту роману – лінійний (монологічний, діалогічний), параболічний, дискурсивний. Текст філософського роману можна розглядати і як текст без підстав, як своєрідний дискурс із сингулярною матрицею. Єдиною підставою тексту в такому разі постає автор, який через метанаратив творить свою реальність, в якій відображено його “філософію життя”, розуміння чи нерозуміння світу, що його він описує. Пропонується і класифікація тексту роману за типами філософування, що корелюють з панівними культурологічними течіями ХХ ст.: діалогічний (філософський, інтелектуальний, роман культури); трансцендентний (екзистенціалістський), синкретичний (параболічний) тощо. Звичайно, запропоновані класифікаційні схеми не є аксіомними, кожний текст може містити властивості текстів з іншої типологічної групи. Є тексти, типи модифікацій яких важко окреслити, тому зауважується лише тенденція, наближення за певними ознаками того чи іншого тексту до тієї чи іншої класифікаційної групи текстів.

Подається визначення поняття тексту філософського роману, яке враховує і сцієнтистський підхід до нього (вказівка на істотні ознаки поняття), і гуманітарний підхід, який доповнив визначення суб’єктивністю індивідуального сприйняття дослідника, а саме: акцент на певних онтологічних, аксіологічних вимірах тексту, які, звичайно ж, містять і суб’єктивні пріоритети.

У другому розділі “Транстериторіальність тексту: кореляція світоглядно-теоретичного та художнього” розгортається аналіз специфіки тексту філософського роману як складної полігенетичної структури, яка в різних конфігураціях поєднує основні типи мислення – дискретно-дискурсивний і образно-емоційний, світоглядно-теоретичний і художній; “розокремлюються” і описуються основні кореляти специфічного в тексті, наративно-смислові рівні – філософський (також ідеологічний і теоретичний дискурс), художній, есеїстський; здійснена спроба вмотивування “нехудожніх” вкраплень до художнього тексту та обґрунтовується філософсько-естетична доцільність “нехудожності” в художньому тексті. Як маркер філософічності тексту розглядається притчовість, що реконструюється в тексті з синкретичними ознаками – так званому притчовому типу романі. Отже, розглядаючи текст філософського роману як текст культури можна конституювати в ньому наявність декількох взаємоперетинних значеннєво-функційних, наративно-структурних рівнів, які у своєму смисловому поєднанні і творять текст цієї модифікації жанру та впливають на її специфіку.

У підрозділі 2.1. “Філософські проекції тексту філософського роману” оприявнюється філософські проекції автора (з варіаціями ідеологічного, теоретичного дискурсу), які якнайрельєфніше проcтупають на філософсько-полемічному, філософсько-запитальному, інтертекстуальному зрізах тексту, а також у площині вибору наративно-структурної схеми смислотворення: лінійної, притчової чи дискурсивної. Філософські проекції детермінують творення тексту своєрідної художньої філософії як специфічного способу мислення, актуалізованого у різних типах філософування. Постулюється теза, що філософський дискурс тексту філософського роману обумовлюється кореляцією в ньому двох типів мислення, які впливають на жанрову специфіку тексту, проявляючись в різних змістових і формотворчих вираженнях, створюючи полігенетичну структуру. Кореляти специфічного проявляються у прихованій і неприхованій полемічності, послабленій фабульності, у залученні до наративу одного із функціонально-смислових типів мовлення – міркування, з його логічно-смисловими одиницями – поняттям, судженням, умовисновками з розлогими демонстраціями доведень та спростувань. Теоретичний дискурс тексту реалізує комунікативну (чи інформативну) інтенцію – дати пояснення чи визначення певного об’єкта, явища тощо, обґрунтувати чи спростувати філософські теоретичні тези. Отже, оперуючи більш точними поняттями і визначеннями, ніж це узвичаєно у будь-якому іншому літературному тексті, через міркування автори заявляють свою філософську, світоглядну позицію. Подібна ціленастанова текстів філософських романів вказує на приховану чи явну їх налаштованість на полеміку, а щедре залучення до теоретичного дискурсу верифікативних висловлювань робить його емоційно-експресивним і оцінним. Філософський та теоретичний аспект тексту актуалізується у так званому романі культури.

У підрозділі 2.2. “Притчовість – маркер філософічності тексту” репрезентується притчовий (параболічний) тип роману, щільно пов’язаний з неоміфологізмом, з його архаїчно-синкретичним типом філософування. Апелюючи