ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Хлибова Наталія Олександрівна

УДК: 929 Міллер+821.111(73).09

літературна критика дж. х. міллера:

трансформація західноєвропейських теорій

10.01.05 – порівняльне літературознавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Дніпропетровськ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі грецької філології Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Козлов Олександр Спиридонович,

Севастопольський національний університет, кафедра українознавства, педагогіки і культурології

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Нарівська Валентина Данилівна, Дніпропетровський національний університет,

кафедра зарубіжної літератури

кандидат філологічних наук

Галкіна Яна Вікторівна,

Миколаївський державний університет

ім. В.О. Сухомлинського,

кафедра видавничої справи та редагування

Захист відбудеться «2» липня 2008 р. о 10:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.08.051.12 у Дніпропетровському національному університеті (49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т. Шевченка, 1).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Дніпропетровського національного університету (49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8).

Автореферат розісланий 27 травня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Глушко О.О.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дисертації визначається об’єктом дослідження. Бурхливий розвиток американської критичної думки у ХХ столітті з розмаїттям шкіл і напрямів привернув значну увагу науковців світу, утримуючи літературознавчу напругу продовж десятиліть. Відійшла в минуле її роль у статусі лише «служниці» художньої творчості, витіснилось ставлення до неї як до «другорядної літератури». На тлі дещо ослаблених позицій сучасної американської літератури (порівняно з ХІХ чи першою чвертю ХХ століття) критика стрімко набирала сили, репрезентуючи імена й новаторські концепції, як от: С. Лангер, дослідниця символічних форм пізнання, С. Фіш, У. Блейк, Н. Холланд – засновники школи «читацької реакції», Ф. Круз – представник психоаналітичного напряму, Г. Співак – компаративістка, що досліджує питання транснаціональної культурології. Серед них і Джозеф Хілліс Міллер (1928), випускник Гарвардського університету, один із найбільш впливових сучасних американських критиків, засновник двох продуктивних наукових напрямів – «критики свідомості» (або «феноменологічного») і деконструктивізму в американській їх модифікації.

Численні наукові розробки Дж. Х. Міллера теоретичного та історико-літературного характеру, перекладені декількома європейськими і східними мовами, набули неабиякої популярності. Про широке визнання набутків Дж.Х. Міллера свідчать почесні звання найбільш видатного північно-американського літературного критика ХХ століття: почесний професор досліджень у сфері англійської літератури і порівняльного літературознавства; почесний професор університетів Китаю, а також університетів Сарагоси, Барселони, почесний доктор лінгвістики. Дж.Х. Міллер має найвищу нагороду Каліфорнійського університету – медаль за міжнародне визнання у сфері літератури, критики і теорії; нагороду за наукові досягнення США від Асоціації сучасних мов, а також нагороду за видатні педагогічні заслуги, приз за досягнення в порівняльному літературознавстві та ін. Дж.Х. Міллер - член американської Академії мистецтв і наук, Асоціації сучасних мов. Викладав в університетах Йеля, Каліфорнії, Гарварда, Вашингтона, Прінстона, Вірджинії, а також Цюріха; член декількох редакційних рад всесвітньо відомих наукових видань.

Феноменологічні та деконструктивістські методологічні новації Дж.Х. Міллера були свідченням як наукової самодостатності, так і неприхованої типологічної змістовності на основі відвертої взаємодії з європейською науковою думкою (Ж. Пуле, П. де Ман, Ж. Дерріда), розробкою надзвичайно творчої, плідної методики щодо трансформації європейських концепцій на американському ґрунті, що надало йому особливої вагомості і значущості. Проте до певного часу вітчизняні літературознавці мали можливість ознайомитись лише з роботою Дж.Х. Міллера «Тріумф теорій і виробництво значень», публікація і обговорення якої було здійснене за бажанням автора в журналі «Вопросы литературы» (1990, № 5, № 6).

Науковці дійшли слушного висновку про необхідність глибокого і всебічного осягнення особливостей і методологічних засад американських літературознавчих шкіл, набутків найбільш репрезентативних їх представників, оскільки без цього неможливе адекватне розуміння літературного процесу, і не лише західного. Від певного часу українське літературознавство відчуває потужні імпульси американської критики, сприймаючи їх без ідеологічної зашореності на хвилі єдності культурних процесів. У зв’язку із цим осягнення критичної діяльності Дж.Х. Міллера не лише дає можливість проаналізувати вагомі й малодосліджені тенденції в літературознавстві США, але, що не менш важливо, – усвідомити роль європейської теоретичної думки і філософії в розвитку американської науки про літературу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконувалось у руслі комплексної теми кафедри грецької філології Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського «Проблеми античної і сучасної філології».

Мета дослідження: розкрити роль європейських традицій феноменології (Женевська школа) і деконструктивізму в становленні Дж.Х. Міллера як літературного критика.

Заявлена мета передбачала вирішення наступних завдань:

· висвітлити основні етапи наукової біографії Дж.Х. Міллера;

· виокремити ключові положення критичної думки зарубіжного і вітчизняного літературознавства в оцінці творчого надбання Дж.Х. Міллера;

· розкрити зміст взаємин і контактів Дж.Х. Міллера із західноєвропейськими школами та їх представниками;

· осягнути аспекти становлення феноменологічної думки американського критика у взаємодії з Женевською школою «критики свідомості»;

· актуалізувати основні положення концепції «осягнення свідомості»;

· обґрунтувати зміст деконструктивістських пошуків Дж.Х. Міллера;

· виявити особливості діалогу й полеміки між Дж.Х. Міллером, П. де Маном, Ж. Дерріда щодо статусу теорії літератури;

· осмислити конституальні аспекти «етики прочитання»;

· акцентувати методологічні чинники і методологічну значущість концепцій Дж. Х. Міллера.

Об’єктом дослідження дисертації є найбільш репрезентативні напрацювання з наукового доробку Дж.Х. Міллера: Charles Dickens: The World of His Novels (Чарльз Діккенс: світ його романів) (1958), The Disappearance of God: Five Nineteenth-Century Writers (Зникнення Бога: п’ять письменників ХІХ століття) (1963), Poets of Reality: Six Twentieth-Century Writers (Поети реальності: шість письменників ХХ століття) (1965), The Form of Victorian Fiction (Форма Вікторіанської прози) (1968), Thomas Hardy: Distance and Desire (Томас Гарді: віддаленість і притягання) (1970), Fiction and Repetition: Seven English Novels (Література і повтор: сім англійських романів) (1982), The Ethics of Reading (Етика прочитання) (1986), Victorian Subjects (Вікторіанські теми) (1990), Ariadne’s Thread: Story Lines (Нитка Аріадни: лінії оповіді) (1992), Others (Інші) (2001). До об’єкта дослідження включені деякі інтерв’ю Дж.Х. Міллера, а також літературно-критичний доробок, що не ввійшов до тексту монографій, з метою висвітлення як найповнішої картини формування його наукових засад, уподобань, спрямувань.

До аналізу залучені ті праці, що були введені в науковий обіг світового літературознавства і привернули значну увагу науковців, хоча здебільшого маловідомі у вітчизняному. Добір робіт підпорядковувався меті виявити як типологічні особливості європейської та американської феноменології, деконструктивізму, так і їх розбіжності, розкрити зміст полеміки між Старим і Новим світами у сфері літературознавства.

Предметом дослідження є:

· розкриття повноти і глибини змісту понять «феноменологія», «деконструктивізм» в їх американській модифікації як таких, що знайшли втілення в концепціях «естетичної ідентичності» та «етики прочитання» у типологічній співвіднесеності з концепціями Женевської школи «критики свідомості» Ж. Пуле, а також П. де Мана та Ж. Дерріда;

· осмислення методики перехідності феноменологічності і деконструктивності від європейської до американської модифікацій;

· осягнення методологічної значущості концепцій Дж.Х. Міллера, процесу реалізації її (значущості) в методологічних новаціях.

Методологічними засадами дисертації є напрацювання Ж. Дерріда, П. де Мана, Ж. Пуле, що обумовили наукові пошуки й відкриття Дж.Х. Міллера; критичні розробки і відгуки на роботи американського критика О. Вайнштейн, М. Гіршмана, І. Ільїна, О. Козлова, М. Крігера, У. Кеїна, Дж. Лоунсберга, О. Михайлова, О. Ніколюкіна, О. Цурганової; компаративні дослідження Р. Гром’яка, І. Лімборського, Д. Наливайка, що сприяли розробці методики аналізу виявленої проблеми. У зв’язку з цим бралися до уваги також наукові праці Т. Денисової, Д. Затонського.

Конкретна методика дослідження ґрунтується на застосуванні декількох типів компаративного аналізу: контактного, типологічного, генетичного. Мета й завдання дисертації обумовили необхідність застосування системної та описової методик.

Наукова новизна дисертації визначається тим, що в ній уперше в українському літературознавстві зроблена спроба ввести у вітчизняний науковий обіг творчий доробок відомого американського критика Дж.Х. Міллера. У зв’язку з цим здійснений аналіз ключових аспектів феноменологічних і деконструктивістських концепцій науковця в їх типологічній співвіднесеності із західноєвропейськими. Це дозволяє, по-перше, поглибити, увиразнити зміст понять «феноменологія», «деконструктивізм»; по-друге, осягнути набутки американської та європейської шкіл у цьому напрямі і в їх самодостатності, і в типологічній співвіднесеності; по-третє, осмислити можливості й тенденції розвитку сучасного літературознавства під кутом зору феноменології та деконструктивізму.

Теоретичне значення дисертації вбачається в можливості застосування результатів уведеного в науковий обіг фактичного матеріалу в процесі викладання курсів «Історія зарубіжної літератури», «Історія літературної критики», «Вступ до літературознавства», «Теорія літератури». Результати дослідження продукують подальші наукові пошуки.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дослідження були апробовані на міжнародних конференціях: «Проблеми сучасного зарубіжного літературознавства і мистецтва» (Севастопольський національний технічний університет, 2001, 2002, 2003); на всеукраїнських: «Нові підходи до філології у вищій школі» (Запорізький державний університет, 2002), «Література в контексті культури» (Дніпропетровський національний університет, 2004, 2005); наукових конференціях Таврійського національного університету ім. В. Вернадського 2002, 2004; «Проблеми сучасного зарубіжного літературознавства» (Севастопольський національний технічний університет, 2004, 2005, 2006).

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (197 позицій). Дослідження викладене на 178 сторінках, з них 161 сторінка основного тексту.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету й завдання роботи, наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі «Дж.Х. Міллер в оцінках зарубіжного і вітчизняного літературознавства» висвітлюється «проблема Міллера» з позиції зарубіжних і вітчизняних науковців, акцентується плюралізм думок, увиразнюється сенс і зміст наукових новацій американського критика, актуалізується необхідність їх дослідження в компаративному аспекті.

У підрозділі 1.1. «Критична думка Дж.Х. Міллера як об’єкт оцінки зарубіжних науковців» підкреслюється, що концепції Дж.Х. Міллера завжди викликали значний інтерес. Науковці жваво реагували на його пошуки, знахідки, свідченням чого є численна кількість публікацій з цього питання. Щодо жанрового розмаїття, то здебільшого це були статті. Ні американська, ні західноєвропейська критика, з якими Міллер був органічно пов’язаний, так і не спромоглися дати ґрунтовну оцінку набутку вченого в його цілісності, всеосяжності спрямувань.

Дж.Х. Міллер привернув увагу критиків-співвітчизників, коли вийшли у світ його феноменологічні праці, зокрема «Чарльз Діккенс: світ його романів» (1958), «Зникнення Бога: п’ять письменників ХІХ століття» (1963), «Поети реальності: шість письменників ХХ століття» (1965). Так, маститий американський критик М. Крігер у статті «Посередництво, мова і візійність у прочитанні літератури» (1971) з похвалою відгукнувся на феноменологічний доробок науковця: з одного боку, він атестував Міллера як «талановитого і продуктивного молодого представника «критики свідомості», а з іншого – як засновника нової феноменологічної методології, для якого важливими є передусім віра в автора, наявність твердих значень у тексті. Особливістю відгуків на наукову діяльність Міллера-феноменолога було те, що оцінка її подавалась, як правило, у контексті діяльності Женевської школи «критики свідомості». Це характерне і для відомої праці С. Лоуелл «Критики свідомості: екзистенційні структури літератури» (1968). Саме на цьому етапі були укладені компаративні засади осягнення наукового надбання вченого.

У наукових колах Міллер сприймався як найбільш послідовний в успадкуванні й розвитку традицій європейської феноменології. Його перехід до деконструктивістів (йельських) був дещо раптовим і майже не очікуваним, а тому викликав особливу зацікавленість.

Стаття У. Кеїна «Деконструктивізм в Америці: останні критичні роботи Дж.Х. Міллера» (1979) дала розгорнуту картину деконструктивістської методології Міллера. Наголос був зроблений на прогресивності постулату «самогубства» як необхідного для творчості вчинку. У даному випадку йшлося про відмову критика від феноменології. І хоча Міллер намагався переконати оточення в тому, що він далекий від безповоротності до своїх попередніх поглядів, Кеїн протиставляв цьому запевненню новацію Міллера-деконструктивіста, очевидну у спробах підірвати віру в автора, цілісність тексту, літературні традиції і впливи. Кеїн схильний вбачати в цій позиції Міллера своєрідний бунт проти Ж. Пуле.

Критики дійшли думки, що деконструктивістська методологія Міллера так і не набула переваг порівняно з феноменологічною. Найбільш суперечливі чи вразливі аспекти наукових пошуків Міллера намагався осягнути і Дж. Лоусберг у статті «Від Вікторіанської свідомості до етики прочитання: критичні роботи Дж. Хілліса Міллера» (1993). Не приховуючи своїх симпатій до Міллера, Лоусберг схилявся до думки, що його перехід до деконструктивістів «частковий» і зумовлений необхідністю розширити межі пошуків найбільш продуктивного критичного спрямування, а залежність американського критика від Ж. Дерріда надто перебільшена. Лоусберг підкреслів, що культ мови завжди був притаманний Міллеру, а критика розумілась ним як «мова про мову». Так актуалізувалась ключова думка Міллера: мова «формує свідомість, а не навпаки».

Науковці не без підстав уважали, що формування суперечливих оцінок діяльності Міллера було ним же і спровоковане, зокрема, його неоднозначним сприйняттям деконструктивізму: з одного боку, деконструктивізм визначається ним як «радикально нова сфера знань, що перевернула всі наші попередні поняття і уявлення у сфері гуманістики», а з іншого – це не більше ніж продовження «некритичної» традиції з її акцентами на «пильному прочитанні» текстів.

З різкою критикою деконструктивістських пошуків Міллера виступив Р. де Богранд у статті «Письменник, читач, критик: порівняльний аналіз критичних теорій як дискурсів» (1984). Об’єктом порівняльного аналізу була деконструктивістська методологія Дж.Х. Міллера разом з рецептивним і герменевтичним підходами, предметом – натиск нестабільності на текст, автора, критика і читача, що утверджувався деконструктивізмом, розхитування стабільності значення, привнесеного в текст читачем. Не менш вразливою позицією, на думку Богранда, є заперечення європейського логоцентризму: відкидаючи принцип ідентичності («предмет може бути не тільки самим собою, але й чимось ще»), Міллер безпідставно переносить властивість свідомості «виходити за властні межі» на будь-який предмет.

У підрозділі 1.2. «Набуток критика у висвітленні вітчизняного літературознавства: репрезентативний зміст» наголошується: якщо американська критика зробила спроби різнопланового аналізу наукових пошуків Міллера, то вітчизняне літературознавство мало можливість лише позначити деякі його аспекти у зв’язку з обмеженістю інформації. І все ж публікація навіть однієї праці – «Тріумф теорії і виробництво значень» –викликала не стільки суперечливу, скільки проблематичну її оцінку, а тому спонукала до роздумів про шляхи розвитку сучасної теорії, чому був присвячений заочний американо-радянський «круглий стіл».

Компаративний підхід дозволив його учасникам вийти за межі проблеми «текст і прочитання». Так, О. Вайнштейн (стаття «Супротив теорії чи етика прочитання») висвітлила й обґрунтувала ключові позиції Міллера-критика, а саме: полемічність, компаративність, алюзивність, перформатичність мислення і особливу (європейську за змістом) філософічність, що дає можливість говорити про «філософську теорію» Міллера, з якої він черпав «можливі значення, інтерпретації». Принципового розмежування між позиціями П. де Мана і Дж.Х. Міллера, на думку О. Вайнштейн, немає, вони відчутні лише в окремих аспектах. Що ж до ключової позиції Міллера, то вона, наголошує О. Вайнштейн, споріднена з концептуальною думкою П. де Мана: теорії загрожує небезпека застигнути, перетворитися на догму, якщо вона не буде реагувати на супротив тексту. Єдність їх позицій обумовлена збереженою повагою до школи «нової критики», до старого методу «пильного прочитання», тоді як розбіжність вбачається в тому, що П. де Ман є критиком, схильним до філософської глибини, з яскраво вираженим індивідуальним стилем мислення, екзистенціально напруженим, а Дж.Х. Міллер «на його тлі» здається відносно спокійним, більш емпіричним дослідником, орієнтованим все ж на історію, а не теорію літератури.

На відміну від безпосереднього аналізу новацій Дж.Х. Міллера, здійсненого О. Вайнштейн, відомі літературознавці О. Михайлов, Н. Автономова, М. Гіршман вдаються до теоретичних роздумів, для яких концепції Міллера були певним подразником. Неабиякого значення у зв’язку з цим набуває стаття О. Михайлова. У її назві – «З іншого берега» – виражена позиція досвідченого класичного філолога. Він чітко розмежовує класичниий підхід до вивчення літератури й сучасне інтерпретаторство. Академічний шлях «до розуміння неперевершених зразків», пробудження і вдосконалення «дару наукового дослідження», «дару ясного, чистого і певного вираження в усній і письмовій мові», протистоїть парадоксальності, симультанності, прагматичності. Що для класичного філолога є аксіомою («значення тексту змінюється з ходом історії»), те в сучасному теоретизуванні неодмінно передбачає ґрунтовні доведення. О. Михайлов не погоджується з тим, що діяльність сучасного критика підпорядкована думці «все перекроїти по- новому, все переписати, все перебудувати й перетлумачити», до того ж з відкиданням традицій і без орієнтації на ще не опановане майбутнє. На думку О. Михайлова, американський критик певною мірою відчував вразливість своєї позиції та вдавався до понять «з того берега», з класичного.

Класичну позицію О. Михайлова поділяв і підтримав М. Гіршман. Водночас він суголосний і з міркуваннями Дж.Х. Міллера, що будь-які колізії в теорії і практиці прочитання зумовлені «кризою традиційних поглядів на фундаментальні, загальнолюдські цінності». Занепокоєність М. Гіршмана викликає те, що із сучасної літературознавчої термінології зникає поняття «твір» у значенні «творчий витвір культури», через який «людський рід опановує вічність і нескінченність буття як цілісний світ». З погляду М. Гіршмана, теоретичний аналіз не є поясненням і тлумаченням осягнутого, а процесом, що поєднує таке розуміння.

С. Ломінадзе (стаття «У них і у нас») оцінює позицію Міллера щодо пріоритетності тексту перед теорією і сприймає її як виклик. За Міллером, твір як автономний духовний об’єкт припиняє буття, перетворюючись на текст, межі між текстом і інтерпретацією розмиті, а отже, і між «творчим», і «критичним» письмом; стверджується певна свобода критики і «методологічна свідомість» критика. С. Ломінадзе дійшов висновку, що «теоретично право літературного критика на таку свободу в нас ще не обґрунтовувалось».

Бажання Дж.Х. Міллера відчути свої новації через осмислення радянськими літературознавцями досягло мети. Якими б суперечливими не були позиції вітчизняних науковців щодо концепцій Дж.Х. Міллера, але вони позначили найбільш актуальні їх проблеми, і не лише як проблеми власне міллерівські, а літературознавства в цілому, продукуючи увагу до цілісного сприйняття творчого надбання американського критика і водночас методику їх осмислення, а саме: в компаративному аспекті.

У другому розділі «Дж.Х. Міллер у силовому полі західноєвропейських літературознавчих новацій 1950 – 1970-х рр.» увага зосереджена на осмисленні питання становлення Дж.Х. Міллера-феноменолога, що є найменш дослідженим у критиці.

У підрозділі 2.1 «Становлення Міллера-феноменолога на тлі Женевської школи «критики свідомості» і «критики свідомості» Ж. Пуле» аналізуються шляхи формування зв’язків європейської і американської літературно-критичної думки, а також роль Дж.Х. Міллера у становленні й розвитку феноменологічної критики в США на підставі свідчень самого критика та його колег, численних інтерв’ю, а також аналізу творчого доробку. Зокрема, підкреслюється, що значну роль у цих процесах відіграли взаємини, контакти Дж.Х. Міллера з європейськими науковцями. Американський критик був учнем і послідовником Ж. Пуле, який очолював Женевську школу «критиків свідомості».

До відомої європейської школи Дж.Х. Міллер увійшов наприкінці 50-х років, чому значною мірою сприяло знайомство, а потім і дружні стосунки з Ж. Пуле та іншими науковцями Женевської школи, що й визначило зміст феноменологічних пошуків і набутків Дж.Х. Міллера. Наголошується, що Міллер зосередився на осягненні положень феноменологічної критики в женевській модифікації, у зв’язку з цим зробив спробу визначити, чим була література для женевських критиків, і дійшов висновку, що література є «формою свідомості», «уособленням стану розуму». Саме це, за Міллером, і відрізняє позицію женевських критиків.

Першим вагомим феноменологічним дослідженням Дж.Х. Міллера була книга «Чарльз Діккенс: світ його романів» (1958), що явила новації не лише в концептуальних підходах до вивчення творчості Діккенса, але й у методиці літературного аналізу, в якому органічно перетинаються філософські сентенції, теоретизування, методологічні обґрунтування феноменологічного змісту. Так, визнаючи методологічні засади своєї праці, критик наголосив, що мав намір розглянути творчість Діккенса як вираження єдиної, цілісної свідомості, а кожний окремий роман – як фрагмент цієї свідомості. У такий спосіб Дж.Х. Міллер заявив свою типово феноменологічну вихідну позицію.

Оригінальне і розуміння Міллером зв’язку автора з твором. Критик вважав, що між ними існує не лише «прямий», а й «зворотній зв’язок». Йшлося про те, що не лише автор вибудовує художній твір, але й твір, у свою чергу, «формує» свідомість автора, збагачуючи й розширюючи її межі, або, за словами американського критика, «автор творить самого себе».

У цих роздумах дослідника виразно відчутний вплив «нової критики» з її тяжінням до автономії тексту, хоча для Міллера найбільш значущим є «особистісний творчий дух» Діккенса, тобто особистість автора, а не тексти його творів, як у «нових критиків».

У підрозділі аналізується зв’язок методології американського критика з методологією його женевського вчителя Ж. Пуле, а також опанування ним інших підходів до аналізу літератури. Зокрема, зазначається, що в ранніх критичних працях Міллера виразно помітні вкраплення «неокритицизму», чи соціокультурного підходу. Характерним є те, що Міллер-феноменолог не лише не відмовився від опанованих методик, але й зробив можливим їх поєднання з феноменологією, чим подолав певну обмеженість, характерну майже для всіх інших сучасних йому літературознавчих шкіл, і збагатив власну феноменологічну методологію, позначивши її суто міллерівськими штрихами, компаративними за своїм змістом, де європейські методики органічно поєднувались з американськими.

Феноменологічний підхід відкрив можливість Міллеру до розгляду творів Діккенса під новим кутом зору. Критик тонко відстежує зв’язок свідомості письменника зі свідомістю головного героя роману «Нотатки Піквікського клубу». Зокрема, порівняльний аналіз свідомості містера Піквіка і свідомості автора засвідчив, що на початку твору вони «контрастували», а вже у фіналі роману, коли літній Піквік, подібно до Діккенса, пізнав зворотній бік життя, вони зблизилися. Увагу критика привертає унікальна здатність письменника то «заглиблюватись» у свідомість своїх героїв, то «виходити» за її межі, тобто являти себе у «двох іпостасях».

Багато уваги Дж.Х. Міллер приділяє і розробці відповідного феноменологічно-поняттєвого ряду своїх досліджень. У зв’язку із цим ним уведене поняття «модус свідомості» як умова існування інших модусів.

У підрозділі 2.2. «Прорив до трансцендентального» з’ясовується вплив на ідеї Дж.Х. Міллера феноменологічної концепції Гуссерля. Для Гуссерля метою феноменологічної редукції був вихід на рівень трансцендентальної свідомості, тобто такої, що очищена від будь-якого досвіду, а тому є автономним джерелом власного змісту. Ця позиція Гуссерля, пропущена через набутки Женевської школи, була переломлена до ідеї наступного вагомого дослідження Міллера «Зникнення Бога» (1963). У ньому була заявлена чи не найважливіша для сучасності проблема «смерті Бога» як у реаліях, так і в літературі ХІХ-ХХ століття. Якщо для культури минулих століть характерним було відчуття Бога як чогось близького, живого, то з ХІХ століття активізувався процес його поступового «зникнення». На думку Міллера, присутність Бога у світі «як сили, що поєднувала в єдине ціле природу і людство», була вже не відчутною.

У книзі аналізується творчість п’яти авторів ХІХ століття – Т. де Квінсі, Р. Браунінга, Е. Бронте, М. Арнольда, Дж.М. Хопкінса – з особливим акцентом на тому, як у ній відобразилась спустошена зі зникненням Бога свідомість цих письменників. Кожний з них «віддалявся» від Бога своїм шляхом, тернистим і безрадісним. Надто складним був цей шлях, за Міллером, для Е. Бронте, свідченням чого є її ранні поетичні твори і роман «Грозовий перевал». У своїй свідомості й уяві письменниця намагалась поєднати непоєднуване, у зв’язку з чим переймалась пошуком «джерела» духовної сили поза власним єством, звертаючись передусім до Бога. Водночас вона прагнула до абсолютної самодостатності і самовпевненості настільки, що поривалась (бодай, в уяві) правити зовнішнім світом, а отже, і Богом, чи, як зазначає Міллер, «воліла б маніпулювати Богом на свій розсуд» Miller J.H. Disappearance of God: Five Nineteenth Century Writers. – Cambridge (Mass.) and London, England: The Belknap Press, 1975. – P. 158.. Таким чином, Бог був для неї і кумиром, і «рабом». Це протиріччя, розриваючи її душу, з усією повнотою відбилось у творах. Для героїв Е. Бронте характерний стан метання, змішання, перетину суперечливих прагнень – до влади і водночас до підкореності Богу, і до відходу від нього у свій «суверенний» світ. Е. Бронте втікала від «божевілля» реальності у світ уяви. Проте в ньому, без опори на Бога, а лише на саму себе, письменниця не знаходила спокою. Бунтівна душа Е. Бронте нагадувала Міллеру Дж. Байрона, який у такий же спосіб «втратив» Бога.

Тема зникнення Бога ключова і для наступного дослідження Міллера «Поети реальності: шість письменників ХХ століття» (1965). Аналізуючи творчість видатних англомовних поетів ХХ століття, зокрема спосіб відображення їх свідомісті, Дж.Х. Міллер зазначав: якщо домінантною рисою романтиків був дуалізм свідомості, то у творчості поетів двадцятого століття представлений надзвичайно інтенсивний розпад усього сущого «на фрагменти свідомості». «Якщо зникнення Бога стало визначальним для Вікторіанської поезії, – пише у зв’язку з цим Міллер, – то смерть – відправним пунктом для поетів ХХ століття» Miller J.H. Poets of Reality: Six Twentieth Century Writers. – Cambridge (Mass.), 1965. – P. 2.. На думку Міллера, технічний прогрес підігрівав переконання людини у своїй самодостатності і всемогутності, що призвело до її самоізоляції та нігілізму. Проте перебування на найнижчій сходинці безбожжя і нігілізму спонукало мислячих людей до напружених пошуків виходу із цієї ситуації. Але він полягав не в поверненні до Бога, а в пристосуванні до реалій зовнішнього світу. Міллер вважав таку позицію найбільш характерною для поетів, обраних ним для аналізу. Цим зумовлена і міллерівська їх номінація як «поетів реальності» (але не «поетів-реалістів» – Н.Х.).

У підрозділі наголошується, що така характеристика поетів ХХ століття могла визріти лише на ґрунті феноменологічної філософії і адекватної їй методології. У зв’язку з цим увага Міллера зосереджується не на особливостях художнього методу, а на зв’язку свідомості поета з реальністю. Поезія «приземлилась», а тому поетичний твір уже «не містив у собі ідеї предмета, а був одним із цих предметів». Щось подібне відбулось і в живопису: художники-абстракціоністи не «відображали» дійсність, а писали картини-речі, що були самодостатньою художньою реальністю.

На думку Міллера, культ предметності був своєрідним процесом „віднайдення” Бога, який вбачався не на небесах, а в кожному, навіть незначному предметі. Це було своєрідне повернення до анімізму. Ці нові риси поезії ХХ століття Міллер знайшов у творах Т. Еліота, У. Йейтса, У. Уільямса та інших письменників і детально проаналізував.

Феноменологічний період критичної діяльності Міллера завершується працями «Форма Вікторіанської прози» (1968) і «Томас Гарді: віддаленість і притягування» (1970), що засвідчили високий рівень майстерності критика щодо опанування феноменологічного підходу, визрівання відповідної методології. Так, робота про вікторіанську прозу складається із чотирьох лекцій, прочитаних Міллером в університеті Нотр Дам (1967). У полі зору критика – автор і особливості його свідомості. На думку Міллера, роман є найбільш яскравим прикладом «інтерсуб’єктивності» (intersubjectivity), оскільки в ньому наявна «значна кількість свідомостей», що перебувають «у стані взаємопроникнення».

У підрозділі акцентується думка про наявні розбіжності між близькими феноменологічними позиціями Пуле і Міллера. Зокрема, наголошуються ті аспекти, що привернули увагу американської критики. За Лоусбергом (1993), типологічність узагальнень сприяла увиразненню відмінностей. По-перше, мова в Міллера посідає більш важливе місце порівняно з Пуле. Для Міллера критика є «мовою про мову»; мова є матеріалом, який використовується для того, щоб розкрити структуру авторської свідомості. По-друге, Міллер висловлює думку про «проникнення в іншу свідомість», водночас зазначаючи, що «центральною темою значної частини літератури ... є взаємна гра свідомості зі свідомістю ..., тема інтерсуб’єктивності зрідка прямо використовується в критиці Пуле». Іншими словами, критика Пуле здійснює інтерсуб’єктивність, але не тематизує її. Міллер, на противагу позиції Пуле, цілеспрямовано «поєднує метод і тему». Інтерсуб’єктивність для Міллера не лише є частиною форми всіх романів, але й відіграє особливу роль у вікторіанській літературі й культурі. Пуле писав про узагальнений досвід людських вимірів часу, Міллер – про досвід інтерсуб’єктивності. З погляду Лоусберга, саме ці відмінності обумовили сприйняття Міллера американською критикою.

Вихідною позицією Міллера в дослідженні творчості були його переконання щодо сенсу праці критика – «переосмислити» ідеї письменника. При цьому, як підкреслюється в розділі, Міллер не сприймає юнгіанське поняття «архетип», схиляючись до думки, що в Т. Гарді скоріше відбувається дублювання аніж створення образів на ґрунті архетипів (герой – лише одна з ланок у низці рівноправних персонажів).

Говорячи про авторську свідомість і свідомість героїв Т. Гарді, Міллер вдається до визначення їх поняттями «віддаленість» і «притягування». Перше з них, до якого входить, зокрема, розлука з коханням, визначається як причина притягування, тоді як інше містить «енергію», здатну подолати «віддаленість», розлуку, хоча це може бути й віддаленість від самого себе, роздвоєність особистості.

Ще однією характерною рисою є те, що всі твори тісно пов’язані між собою за своєю «внутрішньою орієнтацією»: кожний наступний, вважав Міллер, є «алегорією попереднього». Це судження вказує на наявність елементів нової, деконструктивістської орієнтації критика. Американський критик ще сповідує методологічні засади Женевської школи. А втім, у цій книзі вже проглядаються ознаки зацікавленості деконструктивізмом. Зокрема, Міллер висловив думку про літературу як «сферу слів», що не лише відображають свідомість автора, але й формують його. Це типово деконструктивістське міркування буде домінуючим у наступних дослідженнях Міллера. Тут же це було лише позначене, тісно поєднуючись із феноменологічним розумінням змісту творчості.

У третьому розділі «Утвердження деконструктивістської платформи Дж.Х. Міллера» аналізується процес опанування Дж.Х. Міллером деконструктивістської методології.

У підрозділі 3.1. «Тріумф і супротив теорії: діалог і полеміка між Дж.Х. Міллером і П. де Маном та Ж. Дерріда» наголошується, що найбільш благодатним ґрунтом для осмислення та інтерпретації концепції Ж. Дерріда було не французьке, а американське літературознавство. «Нові критики», передусім Дж.Х. Міллер, сприяли тому, що вплив гуссерліанської і хайдеггерівської феноменології був значним, у наслідок чого читацька аудиторія була підготовлена до «ретельного прочитання». І все ж деконструктивістська відмінність між європейською і американською їх модифікаціями виразна, хоча вони й мають спільні джерела – концепцію Ж. Дерріда. Американські критики перейшли безпосередньо від феноменології до деконструктивізму, залишаючи поза увагою фазу структуралізму. У такий спосіб деконструктивізм разом зі структуралізмом заявили про себе в американській критиці одночасно в кінці 60-х років.

Перше покоління деконструктивістів (а саме: Поль де Ман, Джозеф Гартман, Джозеф Хілліс Міллер, Гарольд Блум та ін.) гуртувалось навколо університету Джона Хопкінса, а з часом – навколо Йеля. Вони так чи інакше були пов’язані з феноменологічною критикою (Міллер називає дисертацію Гартмана першою книгою континентальної феноменології в Америці; Блум продовжував ідеї «нових критиків» і Н. Фрайя). Саме ці представники деконструктивізму (термін, як відомо, був уведений Ж.Лаканом і теоретично обґрунтований Ж. Дерріда) озвучили в 1979 році програмну заяву в роботі «Деконструкція і критика», укладеній з есе Блума, де Мана, Гартмана, Міллера, Дерріда. «Йельська школа» деконструктивістів, на думку Дерріда, поповнилась власне літературною критикою, з її специфічним використанням мови і риторики. На першому етапі, аж до 1972 року, деконструктивістська теорія (в американській модифікації) була вдосконалена й завершена, а в кінці 70-х – на початку 80-х років вона поширилась і набула популярності у сфері вивчення літератури. Пізніше, навіть коли школа перестала існувати як така, її принципи й методи розсіялись в інших близьких сферах і вплинули на розвиток більшості критичних напрямів і рухів, а саме: фемінізм, психоаналіз, культурологічні, соціологічні й антропологічні дослідження.

Сенс деконструкції як специфічної методології дослідження літературного тексту полягав, як відомо, у виявленні внутрішнього протиріччя тексту, прихованих «залишків смислу», що дісталися у спадок від дискурсивних практик минулого, закріплених у мові у формі неосягнутих стереотипів мислення. Вони, у свою чергу, незалежно від автора тексту трансформуються під дією мовних кліше епохи.

У підрозділі наголошується така думка: хоча деконструктивісти довели тлумачення текстів до абсурду, піддали нищівній критиці логоцентризм європейської науки, вони все ж були текстологами, ведучи свій родовід від Фердинанда де Соссюра, який стояв біля джерел структуралізму й семіотики. Не сприймаючи логоцентризм, вони були цілком логічними й послідовними у своєму вченні. І це одне з основних внутрішніх протиріч американських деконструктивістів.

Уже в першій своїй роботі «Література і повтор: сім англійських романів», що відкривала другий період критичної діяльності, Дж.Х. Міллер заявив про своє неприйняття будь-якої теорії як орієнтира в підході до художньої творчості. Головним для критика, вважає він, є не застосування певних теорій до тлумачення творів, а їх «прочитання» і «перепрочитання». «Теорія, – пише науковець, – може бути легко спростована, а критичне прочитання – заперечене лише шляхом надто складної праці – перепрочитання» Miller J.H. Fiction and Repetition: Seven English Novels. – Cambridge (Mass.): Harvard Univ. Press, 1982. – P. 23..

Міллер, віддаючи перевагу «прочитанню» текстів, все ж має інтерес і до теоретичних питань, зокрема концепцій У. Ємпсона, К. Бьорка, А. Річардса і «нових критиків». До того ж «вільна гра» з текстом, про яку говорили деконструктивісти, теоретично була обґрунтована саме Дж.Х. Міллером. У книзі він означив свій деконструктивістський метод як «риторику прочитання», з характерним для нього інтересом до власне тексту – його слів, стилю, композиції.

Як один із найбільш важливих «риторичних» засобів письменника критик називає «повтор». Він може проявитись на вербальному рівні (повтор одних і тих же слів, фігур мови) і на більш високому (повтор подій, тем, мотивів). Це може бути й повтор архетипів, образів. Особливо активно, з погляду Міллера, застосовував прийом повтору Т. Гарді. З повтором як художнім засобом Міллер пов’язує і думку про те, що в повторі все ж наявне досить тверде значення, і це твердження критика іде врозріз з одним із фундаментальних положень деконструктивістів, які не вбачали в художньому творі твердого смислу. У підрозділі акцентуються також інші відхилення від деконструктивістських концепцій, що зустрічаються в роботах Міллера.

У підрозділі 3.2. «Концептуальний зміст «етики прочитання» підкреслюється, що опублікована в 1987 році праця Міллера «Етика прочитання» утвердила його як деконструктивіста, чітко обумовила його статус як соратника йельської групи критиків – П. де Мана, Г. Блума та ін. Свої зусилля Міллер зосередив на аналізі як художніх текстів (Дж. Еліот, А. Троллоп, Г. Джеймс), філософських (І. Кант), так і літературно-критичних (П. де Ман). Таке врівноваження художніх і нехудожніх текстів є типовим для деконструктивістів, які вміють віртуозно працювати і з тими, і з іншими. У будь-якому з текстів, на думку Міллера, наявний «етичний момент». «Я стверджую, – пише Міллер, – що існує особливий і неочікуваний зв’язок між орієнтацією на загальноприйнятні закони моралі і творчості... Етика і творчість неподільні, хоча їх взаємозв’язок не обов’язково має бути гармонійним чи симетричним». Miller J.H. The Ethics of Reading. – N.Y., 1987. – P. 2.

Як типовий деконструктивіст Міллер пов’язує етику не лише з творчістю в цілому, а й з конкретними текстами, з їх мовою, хоча в останньому випадку чітко проглядається недостатня аргументація. Пов'язати етику і фонетику виявилось не під силу навіть для озброєного деконструктивістською методологією науковця. Важко погодитись з його думкою, що етичний «момент» іманентно притаманний мові творів.

Деконструктивістський культ тексту проявив себе в тезі Міллера про те, що весь обсяг гуманітарних знань, зокрема історія і соціологія, передбачають гостру необхідність у суто літературному підґрунті, «риторичних» методах дослідження. Саме тому в першому розділі критик аналізує деякі положення філософії І. Канта. Ця ж методика застосовується ним і в наступних розділах: Міллер наводить об’ємні уривки із художніх, філософських і літературознавчих творів з метою аналізу не лише змістовного, але й «риторичного» (мовного, художнього) аспекту. Особливу увагу критик приділяє фігурам мови, передусім метафорам. Це і є, на його думку, «деконструкція тексту». Міллер неодноразово наголошував, що «риторичний аналіз тексту», тобто його «деконструкція» є найбільш правильним підходом. Він не приймає позицію відомих критиків Р. Уеллека, Дж. Бейта та ін., які вважали деконструктивізм «нігілістичним» методом дослідження літератури; він підкреслював, що деконструктивісти не заперечують наявності «визначеності і твердості» значень у тексті.

Міллер шукає тверді значення у творах на противагу своїм учителям і друзям – Ж.