МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ

КАХОВИЧ ЮЛІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА

УДК 353:351.82

ФОРМУВАННЯ ТА ЕФЕКТИВНЕ ВИКОРИСТАННЯ

ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ

Спеціальність 08.00.03 - економіка та управління національним господарством

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата економічних наук

Донецьк – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Академії митної служби України (м. Дніпропетровськ).

Науковий керівник: кандидат економічних наук, доцент

Зайцев Володимир Євгенович,

Академія митної служби України,

доцент кафедри міжнародної економіки

Офіційні опоненти:

доктор економічних наук, професор, Дацій Олександр Іванович, головний науковий співробітник відділу інвестиційної політики та розвитку місцевого самоврядування Ради по вивченню продуктивних сил України, НАН України

(м. Київ)

кандидат економічних наук, доцент Мельникова Марина Віталіївна,

старший науковий співробітник відділу економіко-правових проблем містознавства Інституту економіко-правових досліджень НАН України

(м. Донецьк)

Захист дисертації відбудеться «17» квітня 2008 р. об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 11.128.01 у Донецькому державному університеті управління Міністерства освіти і науки України за адресою: 83015, м. Донецьк, просп. Б. Хмельницького, 108, ауд. 201.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Донецького державного університету управління Міністерства освіти і науки України за адресою: 83015, м. Донецьк, вул. Челюскінців, 163 а.

Автореферат розісланий «14» березня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Р.Р. Ларіна

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Одним з головних завдань сучасного етапу розвитку економіки України є подолання кризи, розробка та застосування сучасних методів і форм управління інноваційною діяльністю економічних систем, створення умов для її активізації і підвищення ефективності.

Важливою проблемою сучасного етапу розвитку економіки України є вдосконалення управління інноваціями на підприємствах та організаціях. Тільки на цій основі можна досягти макроекономічної стабілізації і забезпечити економічне зростання держави. Значимість проблеми зростає з урахуванням сучасного стану економіки України, що характеризується кризовими явищами, низькою конкурентоспроможністю, недостатнім сприйняттям підприємствами нововведень. Однією з причин такого становища є недостатня увага державних органів протягом тривалого періоду часу до проблем інноваційної діяльності. На низькому рівні знаходиться використання прогресивних технологій у більшості галузей національної економіки, що призводить до науково-технічного відставання від промислово-розвинутих країн. Водночас у ринкових умовах інноваційна діяльність є основою для випуску конкурентоспроможної продукції, зміцнення конкурентних позицій підприємств, підвищення ефективності виробництва.

Різним аспектам даної проблеми присвячено роботи багатьох вітчизняних і зарубіжних вчених: Л.І. Абалкіна, В.П. Александрової, Ю.М. Бажана, В.М. Геєця, В.Г. Герасимчука, М.М. Єрмошенка, С.В. Козаченка, А.Ф. Павленка, П.Г. Перерви,  С.Ф. Покропивного, В.П. Семіноженко, М.І. Туган-Барановського, Р. Фостера, Д.М. Черваньова, А.І. Яковлєва, Й. Шумпетера, Р.Р. Ларіної, С.С. Степанчука, В.С. Маєвського, О.М. Азарян та ін. Проте ряд питань цієї складної проблеми потребує подальшого теоретичного і практичного обґрунтування.

У наукових дослідженнях управління інноваційною діяльністю економічних систем недостатньо розробленими є питання удосконалення маркетингових досліджень, організації інноваційної діяльності, розробки її стратегії, а також комплексної оцінки ефективності інноваційних проектів та оцінки інноваційних ризиків. Актуальність і значення цих проблем для розвитку економіки України зумовили необхідність проведення даного дослідження, визначили тему дисертації, її мету і завдання.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукові результати, теоретичні положення й висновки дослідження було отримано в межах наукової тематики Академії митної служби України «Оптимізація системи управління в умовах розвитку міжнародної економічної інтеграції» (номер державної реєстрації 0106U008034). В рамках цієї теми автором обґрунтовані заходи, спрямовані на поліпшення умов ефективного використання інноваційного потенціалу економічних систем, що дозволяє удосконалити систему управління промисловими підприємствами в умовах розвитку міжнародної економічної інтеграції.

Мета й задачі дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в науково-теоретичному обґрунтування методичних засад і практичних рекомендацій щодо формування та ефективного використання інноваційного потенціалу економічних систем.

Для досягнення мети дослідження були поставлені і вирішені такі задачі:

досліджено теоретичні засади інноваційного потенціалу економічних систем;

проаналізовано вплив факторів на інноваційну діяльність економічної системи;

удосконалено оцінку ступеня інноваційної орієнтованості вітчизняного виробництва;

запропоновано теоретичні засади оцінки рівня інноваційності економічних систем;

визначено сегменти інноваційного потенціалу макросистеми;

удосконалено методичні підходи до оцінки величини інноваційного потенціалу економічної системи.

Об'єктом дослідження є процес формування та ефективного використання інноваційного потенціалу економічних систем.

Предметом дослідження є механізми, методи, важелі, концепції та організаційно-економічні відносини, що визначають формування та використання інноваційного потенціалу економічних систем.

Методи дослідження. Методичною основою дослідження є теорії, концепції і моделі регулювання ринкової економіки й інноваційної діяльності, що викладені в працях провідних закордонних і вітчизняних економістів. У процесі проведення дослідження використані різні теоретико-методологічні підходи і методи пізнання, а також методи й інструментальні технології наукового дослідження: абстрактно-логічний (теоретичні узагальнення і формулювання висновків), статистико-економічний (аналіз сучасного стану інноваційної політики), монографічний (при розробці методичного апарату для формування структурної та інноваційної складових), розрахунково-конструктивний та експериментальний (при оцінці інвестиційного клімату в регіоні та аналізу його структурних компонентів).

Правове поле дослідження склали чинні законодавчі та нормативні документи, що регулюють інноваційну діяльність в Україні. Інформаційну базу дослідження склали вітчизняні та зарубіжні публікації, укази Президента України, законодавчі акти Верховної Ради України, постанови Кабінету Міністрів України. Джерелом аналітичної інформації послугували матеріали первинного обліку та статистичної звітності економічних систем, офіційні статистичні дані Міністерства економіки України, результати власних досліджень.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у вирішенні наукового завдання щодо удосконалення теоретичних і методичних засад, практичних рекомендацій по формуванню та ефективному використанню інноваційного потенціалу економічних систем. Найбільш важливими науковими результатами дисертаційної роботи є наступні:

вперше:

запропоновано теоретичні засади оцінки рівня інноваційності економічних систем на основі визначення доступності наявних в науково-технічному сегменті інноваційного потенціалу новинок, які потребують споживачі;

удосконалено:

методичні підходи до оцінки ступеня інноваційної орієнтованості вітчизняного виробництва виходячи з теорії Й.Шумпетера, які передбачають п’ять основних комбінацій реалізації інновацій, що дозволяє обґрунтувати оптимальні витрати на науку і наукове обслуговування вітчизняного виробництва;

структуру інноваційного потенціалу макросистеми через визначення споживчого сегменту, до якого включено всіх фізичних і юридичних осіб, які є, з одного боку, споживачами запропонованих новинок, а, з іншого, через формування нових потреб, ініціюють подальшу діяльність інших сегментів;

методичні підходи до оцінки величини інноваційного потенціалу з урахуванням обмежень загального характеру, економічних обмежень та формальної методології через кроки: визначення еталонної величини економічного розвитку макросистеми, визначення фактичного рівня економічного розвитку виробничо-господарської системи, визначення рівня інноваційного розвитку виробничо-господарської системи;

набуло подальшого розвитку:

теоретичні засади визначення інноваційного потенціалу економічних систем через уточнення понять: «інноваційна діяльність», «новації», «нововведення», «горизонтальна та вертикальна інноваційні диверсифікації», «еволюційне і радикальне нововведення», «інноваційний потенціал національної економіки», «швидкість інноваційної діяльності»;

теоретичні підходи до обліку впливу факторів на інноваційну діяльність які ґрунтуються на: визначенні обсягів і складу інфраструктури інноваційної діяльності; наявності інноваційного наробітку і систем, які забезпечують впровадження новацій у виробництво; чітко обґрунтованій науковій базі.

Практичне значення одержаних результатів. Рекомендації щодо оцінки ступеня та величини інноваційної орієнтованості вітчизняного виробництва, оцінки величини інноваційного потенціалу з урахуванням обмежень загального характеру, економічних обмежень використані промисловими підприємствами Дніпропетровської області, зокрема ВАТ «Дніпропетровський агрегатний завод» (довідка № 92-230 від 29.05.07). Науково-методичні розробки та рекомендації щодо підвищення ефективності використання інноваційного потенціалу економічних систем використані Міністерством промислової політики України при розробці та реалізації Програм стабілізації та розвитку промислового комплексу на період до 2012 року (довідка № 01-30-430/1 від 16.11.07 р.).

Теоретичні розробки дисертаційної роботи використовуються в навчальному процесі Академії митної служби України при викладанні таких дисциплін: «Економіка підприємства», «Міжнародна економіка», «Міжнародна економічна діяльність України», «Спільне підприємництво», «Управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємств», «Міжнародна інвестиційна діяльність», «Макроекономіка» (довідка № від 31.05.2007 р.).

Особистий внесок здобувача полягає в тому, що основні ідеї та розробки стосовно визначення змісту та наукового обґрунтування необхідності удосконалення методичних засад і практичних рекомендацій щодо формування та ефективного використання інноваційного потенціалу економічних систем в галузі економіки національного господарства належать авторові. Внесок автора в колективно опубліковані праці конкретизовано у списку публікацій.

Апробація роботи дисертаційної роботи. Науковий зміст основних результатів дослідження та їх практичне застосування обговорювалися на науково-практичних конференціях: «Конкурентна стратегія України на міжнародному ринку» (м. Дніпропетровськ, 2003 р.), «Вплив інвестиційно-інноваційних заходів на підприємства України» (м. Київ, 2004 р.), «Проблеми і перспективи інвестиційної політики в регіонах України» (м. Дніпропетровськ, 2004 р.), «Актуальні питання інноваційного розвитку підприємств України» (м. Дніпропетровськ, 2007 р.).

Публікації. Основні результати досліджень опубліковано в 9 наукових працях, серед яких – 5 статей – в наукових журналах і 4 публікації – в матеріалах наукових конференцій. Загальний обсяг публікацій 3,05 д.а., з яких особисто автору належать 2,27 д.а.

Обсяг і структура дисертаційної роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, викладених на 193 сторінках комп’ютерного тексту. Робота містить 14 таблиць на 10 сторінках, 2 рисунки на 1 сторінці, список використаних джерел з 238 найменувань на 24 сторінках, 3 додатки на 3 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У розділі 1. «Теоретико-методологічні основи формування та ефективного використання інноваційного потенціалу економічних систем» визначено, що певний час у вітчизняній науці, пов'язаній з питаннями розвитку суспільного відтворення, використовувалися терміни «науково-технічний прогрес», «нова техніка», «цикл дослідження - виробництво». Причому часто в залежності від питання, що досліджується або вирішуваної проблеми, ці терміни використовувалися як взаємодоповнюючі або адекватні поняття.

Світова наука ще не виробила єдиного підходу до визначення «інновація», що на певних етапах наукових досліджень і практичної діяльності створює складності, як для розробників, так і для користувачів інноваційної продукції, причому ці складності частіше за все відбиваються на фінансовому стані підприємств, які беруть участь в інноваційному процесі. Значна тривалість інноваційного лага є свідоцтвом негативного впливу інноваційного потенціалу на економічний стан макросистеми. Цей висновок зроблений на тій основі, що вилучення економічних ресурсів із активного господарського обігу являє собою прямі втрати і збитки, що несе макросистема. Отже, необхідно розрізняти новинку і нововведення, а також і системи, що визначають характер і масштаби інноваційної дифузії. Це означає, що поняття інноваційного потенціалу слід, перш за все, пов’язувати з механізмом, який регулює масштаби і швидкість практичного використання новинок в макроекономічній системі.

Для цього, перш за все, необхідно розрізняти поняття «новація» (новинка) і «інновація» (нововведення), які навіть у відношенні до одного і того ж продукту відносяться до різних сфер економічної діяльності. В одній із сфер новація є кінцевим продуктом, призначеним для подальшого використання в інших галузях і сферах суспільного виробництва. В іншій сфері новація перетворюється в інновацію і характеризує цільові і якісні зміни системи, яка її використовує.

По-друге, необхідно відокремити ту частину діяльності, яка пов’язана із створенням самої новинки. Вважати, що та чи інша новинка є інновацією або ні, залежить від того, яким чином вона буде використовуватися в практичній діяльності, яку створила економічна система. Вона може бути використана в якості кінцевого продукту, який призначається для комерційного використання поза системою. Хоча можливий і варіант, при якому використання новинки здійснюється в межах системи, яка його створила: для зміни її економічного положення на сукупному ринку.

Теорію, яка б достатньо обґрунтовано описувала причини здійснення, динаміку масштабів інноваційної діяльності, визначала б можливі напрямки її розвитку і, по можливості, передбачала результати, світова наука ще поки не виробила. Запропоновані підходи, засновані на дослідження часткових випадків появи і розповсюдження новинок, або не були підвладні результатам наступних досліджень, або виявилися спростованими в ході їх існування. Як правило, вважається, що інноваційна діяльність починається з моменту прийняття інноваційного рішення. Однак, основа для прийняття даного рішення до сих пір залишається прерогативою осіб, що його приймають, і відповідної теоретичної бази не мають. Однозначної відповіді на питання, які новинки отримують найбільше розповсюдження (радикальні чи еволюційні), яким напрямам розробок новинок надати переваги, як розподілити між інноваціями різного рівня новизни і масштабності наявні ресурси організації, теорія інновацій надати не в змозі. Це обумовлено не тільки складністю виду економічної діяльності, що розглядається, але і невизначеністю результатів інноваційної діяльності.

Таким чином, необхідно ще раз підкреслити, що теорія інновацій і окремі частини даного процесу досліджують, як правило, лише сферу розповсюдження існуючих в суспільному виробництві новинок. Можливо саме тому, передбачуваність нововведень дуже низька за ступенем обґрунтованості. Дане положення дозволяє сформувати визначення інноваційної діяльності і охарактеризувати основні моменти її здійснення. Під інноваційною діяльністю запропоновано розуміти процес переходу економічної системи до нового рівня кількісного і якісного стану, яким вона характеризується.

Судячи з того, що слід мати на увазі не просто новинки різної масштабності, а нововведення, які будь-яким чином змінюють економічні результати функціонування господарюючого суб’єкта, в роботі виділено наступні основні поняття: «горизонтальна інноваційна диверсифікація», «вертикальна інноваційна диверсифікація», «еволюційне нововведення», «радикальне нововведення».

Горизонтальною диверсифікацією запропоновано вважати процес розповсюдження новинки серед нових споживачів на одному рівні соціально-економічної ієрархії. Процес удосконалення самої новинки запропоновано називати еволюційним нововведенням. Вертикальна диверсифікація характеризує дифузію новинки в інші рівні організаційно-економічній ієрархії, пов’язану з можливістю використання даної новинки в інших секторах і сегментах макросистеми. Появу в практичному використанні новинок радикального характеру, пропонується вважати радикальним нововведенням. В результаті поза увагою дослідників зазвичай залишається ще один не менш важливий аспект цієї діяльності, а саме рівень її достатності для неперервного і економічно доцільного розвитку національної економіки взагалі і окремих її структурних ланок в частковості.

Саме тут закладено підхід, який необхідно застосовувати при визначенні достатності інноваційної діяльності. Перш за все, для нормального здійснення інноваційної діяльності необхідна належним чином розвинута інфраструктура; по-друге, ініціація інноваційної діяльності повинна виходити від розробників, інакше попит на інновації завжди буде випереджати їх пропозицію; по-третє, рівень інноваційних розробок повинен відповідати світовому (бути на рівні світового або перевищувати його). Співвідношення названих факторів дозволило визначити, наскільки достатні розміри інноваційної діяльності в країні для того, щоб забезпечити її перманентний і ефективний розвиток. Окрім цього, ці фактори визначають самим істотним чином масштаби, динаміку й інші кількісні та якісні характеристики інноваційного потенціалу, який в даному разі ми можемо розглядати як один із найбільш значних параметрів інноваційного процесу. Отже, одна низка факторів впливу на інноваційну діяльність носить загальний характер, а інша відноситься безпосередньо до національних особливостей України.

По-перше, інфраструктура інноваційної діяльності повинна приймати участь в обсязі і складі, який повинен забезпечувати нормальне протікання інноваційної діяльності в національній економіці. Це означає, що до складу інфраструктури інноваційної діяльності входять мікросистеми, які забезпечують практичну реалізацію розроблених новинок.

По-друге, якщо ініціалізація інноваційної діяльності повинна здійснюватися розробником, то до складу інфраструктури інноваційної діяльності обов’язково повинні входити наукові підрозділи, які забезпечують розробку новацій і, таким чином, по суті формують фонд новинок або інноваційних наробіток. Тож інфраструктура інноваційної діяльності повинна включати дві основних системи підтримки, одна з яких має забезпечувати створення новинок, а друга – сприяти швидкому введенню новацій в практичну діяльність користувачів.

По-третє, наявність інноваційного наробітку і дієспроможних систем, забезпечуючи введення новацій в практику суспільного виробництва, буде недоцільною, якщо дані інфраструктури підрозділу не будуть забезпечені фінансовими активами, необхідними для виконання своїх функцій (наукової частини – для поповнення інноваційних наробіток; інфраструктурним ланкам, що забезпечують введення новинок в систему практичного використання – для поповнення своїх функцій). Таким чином, вже на стадії створення новинки необхідна особа, зацікавлена в позитивному кінцевому результаті – появі новинки. Така особа стає інвестором інноваційної діяльності.

По-четверте, ініціалізація інноваційної діяльності з боку винахідника новинки повинна мати під собою чітко обґрунтовану базу, користуючись якою, він в подальшому не матиме проблем зі збутом своєї продукції. В протилежному випадку винахідник новинки несе підвищену ступінь ризику, величина якого може бути обмежена лише корисністю даної новації.

Визначено, що науково-технічний потенціал не адекватний ні за величиною, ні за масштабами інноваційному потенціалу, хоча і істотно визначає його величину. Організаційна структура інноваційного потенціалу в достатній мірі складна, оскільки включає до свого складу різні підрозділи суспільного виробництва, починаючи з індивідуального споживання і закінчуючи вищими гілками влади у державі.

Складність проблеми інноваційного потенціалу полягає саме в структурних взаємозв’язках секторів суспільного виробництва. Оскільки динамізм у розвитку макроекономічної системи постійно зростає, не одне підприємство (виробництво), якщо воно хоче зберегти свої позиції на ринку, не може покладатися на товари, що виробляються, навіть з врахуванням їх можливого удосконалення, модифікації і модернізації. Таким чином, виробництво постійно повинне ініціювати сектор прикладних досліджень на пошуки нових ідей і розробку нових інноваційних продуктів. Це відволікає значну частину ресурсів із сфери виробництва в сектор інноваційної діяльності. З іншого боку, сектор прикладної науки не може постійно орієнтуватися на потенційні замовлення виробництва.

Складним питанням є орієнтованість інноваційного потенціалу на задоволення кінцевих потреб суб’єктів господарювання в макроекономічній системі. Всі вони розподілені на декілька певних секторів: сектор домашнього господарства, державний сектор, підприємницький сектор. В свою чергу, кожен з двох останніх секторів можна розділити ще на декілька сегментів, один з яких призначений для безпосереднього обслуговування домашніх господарств, другий – для обслуговування підприємств, що задовольняють колективні потреби членів суспільства, третій – для обслуговування підприємств, що обслуговують домашні господарства. Інноваційний потенціал є структурним елементом двох останніх секторів, причому входить до складу другого і третього сегментів останніх. Це означає, що діяльність інноваційного потенціалу не є орієнтованою безпосередньо на кінцеве споживання домашніх господарств (мається на увазі масове, а не одиничне споживання). Вона забезпечує його засобами створення нових продуктів, техніки, технології, інформації, які при їх використанні у виробничому і державному секторах, в сегментах, що обслуговують домашні господарства, які дозволяють задовольнити потреби останніх в частині нових видів матеріальних і нематеріальних благ.

Інноваційний потенціал повинен забезпечувати появу продукції, що перевершує за своїми економічними параметрами існуючий світовий рівень. Проводячи аналогію даних визначень з поняттям інноваційного потенціалу, доходимо висновку, що інноваційний потенціал представляє наявні у суспільстві можливості, пов’язані з використанням новинок, тобто, в першу чергу, наявність суми нових видів продукції, технології, технічних засобів, що дозволяють здійснювати соціальний, економічний, технологічний, технічний розвиток національної економіки. Подібне сприйняття інноваційного потенціалу також можна розглянути з двох сторін: з одного боку – це наявні інноваційні наробітки, які можуть бути використанні в народному господарстві країни з метою її перспективного розвитку; з іншого – це можливості, що обумовлюють здатність національної економіки сприйняти і використати в системі суспільного виробництва наявні нововведення.

Інноваційний потенціал визначено як наявні у виробничо-господарській системі можливості з виробництва новинок. При такому підході потенціал розглядається як можливість, яка визначає масштаби, терміни, кількість і якість інноваційної діяльності і реалізується в даній економічній системі. Важливо підкреслити, що в даному випадку ми перш за все маємо справу не з усім інноваційним потенціалом, а лише з двома його елементами. Перший елемент визначає масштаби майбутньої інноваційної діяльності, формуючи науково-технічний наробіток. Це і є науково-технічним потенціалом. Другий елемент – виробництво новинок, призначених для подальшого використання. Даний елемент входить до інноваційного потенціалу та істотно визначає масштаби і темпи горизонтальної і вертикальної диверсифікації нововведень (інноваційної дифузії).

Інноваційність вітчизняної економіки, з точки зору структури зайнятого населення, дуже низька. Більш висока частка зайнятих у сфері матеріального виробництва, у порівнянні з рівнем аналогічних показників в розвинених країнах, свідчить про високу трудомісткість технологій, що використовуються і потребують великої кількості робочої сили.

Невеликі витрати на науку і наукове обслуговування в Україні свідчать про низьку ступінь інноваційної орієнтованості на вітчизняне виробництво. В зв’язку з цим, прийняття промисловим виробництвом розроблених новинок для виробництва з метою подальшого комерційного використання, яке вже вважається інноваційною діяльністю, насправді вважати її як таку треба досить обережно. Для підтвердження даного положення запропоновано спиратися на теорію Й.Шумпетера, який назвав п’ять основних комбінацій реалізації інновацій.

У розділі 2 «Аналіз формування та ефективного використання інноваційного потенціалу економічних систем» – досліджено складність сучасних інноваційних процесів. Складність цих процесів не дозволяє здійснювати їх в рамках однієї, навіть дуже крупної, економічної системи і вимагає обов’язкової участі інших підприємств, галузей і сфер національної економіки. Інноваційний потенціал будь-якого підприємства чи будь-якої більш складної системи представляє сукупний результат діяльності різних економічних систем з переважною реалізацією результатів на макроекономічному рівні.

Інноваційний потенціал економічної системи не є арифметичною сумою інноваційних потенціалів складових її елементів і підсистем. Він скоріше передбачає їх певну синергію, точніше синергетичний ефект, який проявляється при використанні всієї сукупності потенціалів окремих підсистем і елементів, а також відповідно обумовлений наявністю двох наступних моментів. З одного боку, формування інноваційного потенціалу здійснюється спільними діями численних підприємств, що частіше за все мають належать до різних галузей – наука, освіта, промисловість, будівництво, системи користування, фінансові інститути. Дана обставина обумовлює доцільність дослідження проблем інноваційного потенціалу на міжгалузевому рівні. З іншого боку економічний результат від інноваційної діяльності може бути отриманий тим чи іншим господарюючим суб’єктом лише за умови визнання його контрагентами і партнерами (споживачами) доцільності даної діяльності. Це означає, що ефективність використання інноваційного потенціалу також проявляється за межами окремого підприємства і, отже, передбачає міжсистемне дослідження. Тому дане дослідження орієнтоване не на конкретну галузь чи іншу однорідну групу господарюючих суб’єктів, а на системний розгляд комплексу питань, що визначають формування і наступне ефективне використання інноваційного потенціалу стосовно всіх можливих учасників інноваційного процесу.

Головним висновком, який випливає із більшості науково-практичних робіт, присвячених інноваційному розвитку, є положення, яке обумовлює необхідність постійного нарощування масштабів науково-технічної і інноваційної діяльності і, отже, використання для цього все більших і більших ресурсів.

Отже, економічний розвиток країни в цілому істотним чином обумовлений інноваційним розвитком провідних галузей національного господарства, перш за все промисловістю. В результаті здійснення інноваційного розвитку відбувається економічне зростання макроекономічної або будь-якої іншої господарської системи. Під економічним розвитком (ростом) в економічний літературі слід розуміти зміну результатів функціонування народного господарства і споживаних (використаних) ресурсів, тобто характер функціонування всього національного господарства. При цьому економічний ріст інтерпретується як рух рівномірного стану у часі під впливом реакції фірм на збільшення пропозиції виробничих ресурсів в рамках заданої множини технологічних можливостей.

Дане визначення є дискусійним. По-перше, воно виключає із складу економічного розвитку зміни диверсифікації в економіці. Однак такою диверсифікацією являється будь-яка інноваційна діяльність, а також інноваційна дифузія, яка пов’язана з розповсюдженням серед господарюючих суб’єктів науково-технічних новинок. По-друге, наведене визначення не чітко трактує зміну споживаних ресурсів. Зазвичай мається на увазі, що повинне відбутися якісне зростання, при якому збільшення обсягів виробництва не пов’язане пропорційно із збільшенням обсягу ресурсів, використаних для виробництва суспільного продукту. Тож, тільки інноваційний розвиток може забезпечити зміну виробничої функції, тобто змінити структуру ресурсів, що використовуються у виробництві продукції. Окрім цього, наведені думки відомих зарубіжних спеціалістів не можна вважати достатньо обґрунтованими ще і за наступними причинами.

По-перше, можна розглядати зміну виробничої функції як результат інноваційного розвитку. Таким чином, говорити, що в результаті зміни виробничої функції виник економічний ріст, можна при рості національного добробут в розрахунку на душу населення. В протилежному випадку можливий некоректний підхід до оцінки впливу науково-технічного прогресу і інноваційної діяльності на масштаби, темпи і результати розвитку національного господарства. По-друге, зміна структури ресурсів не обов’язково пов’язана з інноваційною діяльністю. Звичайне підвищення цін на них приводить до росту фондоозброєності праці і, таким чином, до зміни співвідношення факторів праці і капіталу у випуску продукції. По-третє, зміна виробничої функції пов’язана не тільки і не стільки з окремими науково-технічними досягненнями і інноваціями, скільки з масштабами її здійснення. По-четверте, необхідно враховувати, що у відповідності з концепцією обмеженої раціональності Х.Саймона значне число господарюючих суб’єктів не ставить за мету оптимізувати результати господарюючих суб’єктів не ставлять своєю ціллю оптимізувати результати своєї діяльності, оскільки їх достатньо улаштовує раціональний варіант поведінки. По-п’яте, для визначення темпів впровадження науково-технічних досягнень або інноваційної діяльності необхідне чітке розуміння істотності даного поняття. Даний висновок зроблений виходячи із того факту, що за основу сучасного економічного розвитку досі можна взяти тезис А.Маршалла, суть якого полягає в тім, що ріст національного дивіденду залежить від неперервного розвитку техніки і накопичення довготривалих засобів виробництва.

До теперішнього часу економічна наука не виробила єдиного погляду на поняття «швидкість інноваційного розвитку», хоча в опублікованих наукових роботах до даного поняття є кілька вимог: збільшення темпів інноваційної діяльності, прискорення впровадження новинок тощо. Під швидкістю інноваційної діяльності запропоновано розуміти швидкість заміни діючих матеріальних і нематеріальних активів, що використовуються господарюючим суб’єктом. Дані табл.1 свідчать про збільшення з кожним роком обсягів наукових та науково-технічних робіт, виконаних власними силами організацій (підприємств), за видами робіт. |

Таблиця 1

Обсяг наукових та науково-технічних робіт, виконаних власними силами організацій (підприємств), за видами робіт

( у фактичних цінах; мли. грн.)

Рік | Всього | У тому числі

фундаментальні дослідження | прикладні дослідження | розробки | науково-технічні послуги

1995 | 63,6 | 3,9 | 15,7 | 41,2 | 2,8

1998 | 111,1 | 7,9 | 35,7 | 63,2 | 4,3

1999 | 137,3 | 8,6 | 31,3 | 93,2 | 4,2

2000 | 177,7 | 10,8 | 30,7 | 127,9 | 8,3

2001 | 162,8 | 14,7 | 15,2 | 119,0 | 13,9

2002 | 161,6 | 18,7 | 17,6 | 112,0 | 13,3

2003 | 220,8 | 18,8 | 23,8 | 159,3 | 18,9

2004 | 337,3 | 24,6 | 31,6 | 252,6 | 28,5

2005 | 398,8 | 35,6 | 52,0 | 273,8 | 37,4

2006 | 526,0 | 46,8 | 41,5 | 392,0 | 45,7

Загально відомий факт, що чим більші масштаби виробництва, тим більші ресурси, потребуються для підтримання темпів його розвитку. При цьому темпом економічного розвитку вважається зміна розмірів доданої вартості, створеної в процесі виробництва. Звідси слідує, що більш високі темпи економічного росту не є свідченням великих масштабів досліджуваного показника. Є очевидним, що показники, які використовуються для кількісної оцінки параметрів економічного розвитку, такі як валова додана вартість і чистий продукт, не можуть повною мірою служити характеристиками, які відображають характер інноваційного розвитку організаційно-економічної системи. Отже, під інноваційністю системи варто розуміти співвідношення обсягів виробництва доданої вартості, що виробляється за допомогою інновацій і традиційними способами. Система, нарощуючи масштаби свого інноваційного розвитку, забезпечує більш швидку горизонтальну і вертикальну диверсифікацію, своєї матеріально-технічної бази і, на цій основі, обумовлює зростання свого виробництва. Беручи до уваги сучасну концепцію економічного росту, як циклічного процесу, що розвивається по спіралі, не можна не відмітити наступний момент. Для кожного наступного циклу інноваційного розвитку потребується більше ресурсів, ніж для попереднього, оскільки оновленню підлягає більший за розмірами виробничо-господарський апарат, а за умов обмеженої величини економічних ресурсів, які суспільство може відволікти від поточного споживання заради перспективного розвитку, це означає появу обмежень напрямків інноваційного розвитку.

У розділі 3 «Розробка методичних рекомендацій з управління формуванням і ефективним використанням інноваційного потенціалу економічних систем» – визначено, що інноваційний розвиток сфери виробництва споживчих товарів і послуг потребує адекватного розвитку виробничих сфер першого сполучення. Тож, знову виникає відома проблема відносно того, чи повинно виробництво засобів виробництва розвиватися більш швидкими темпами, ніж виробництво предметів споживання. Можливі варіанти виробництва продукції подані в табл.3, яка являє собою своєрідну багатомірну матрицю інноваційних можливостей, яка характеризує співвідношення окремих факторів, які формують інноваційний потенціал. В числі цих факторів можна виділити: матеріально-технічні фактори, включаючи технологічне забезпечення; фактори, що відображають призначення нововведення; фактор відповідності призначення нововведення; фактор своєчасності здійснення нововведення; інші фактори.

Таблиця 2

Параметри використання інновацій у сфері виробництва продукції |

Нова кінцева продукція | Стара кінцева продукція | Нова проміжна продукція | Стара проміжна продукція

Нове технологічне забезпечення |

х |

х |

х |

х

Нове технічне забезпечення | х | х | х | х

Нове матеріальне забезпечення |

х |

х |

х |

х

Старе технологічне забезпечення |

х |

х |

х |

х

Старе технічне забезпечення | х | х | х | х

Старе інформаційне забезпечення |

х |

х |

х |

х

Старе матеріальне забезпечення |

х |

х |

х |

х

У цьому зв’язку необхідно відмітити, що рівень інноваційності в істотній мірі буде визначений доступністю наявних в науково-технічному сегменті інноваційного потенціалу новинок, що потребують споживачі.

На основі вище сказаного сформовано ряд важливих наслідків і їх теоретичних параметрів. Перший наслідок. Розміри інноваційного потенціалу промислового підприємства визначені загальним розміром ресурсів, які воно може направити на свій розвиток. Обмеженими за розмірами є не лише ресурси в їх звичайному розумінні – сировина, матеріали, праця, фінанси, нематеріальні активи – нові технології, ліцензії, патенти, але і такий важливий фактор, що визначає параметри будь-якої виробничо-економічної системи, як масштаби споживання. Маркетинг має справу, як правило, з другим фактором – індивідуальним споживанням і розглядає інноваційну діяльність як один з елементів системи маркетингової підтримки підприємницької діяльності. При цьому для нас це є особливо важливим, значна її частина розглядається у складі факторів зовнішнього середовища маркетингу у числі неконтрольованих службами підприємства факторів. Інноваційний потенціал будь-якого підприємства в даному випадку можна також вважати функцією від сукупного доходу макросистеми. Це дозволяє врахувати параметри, які характеризують динаміку рівня інноваційності і окремого підприємства і всієї макросистеми промислового виробництва. Новинка повинна з’явитися своєчасно. Запізніла новинка втрачає потенціал реалізації, тобто може або бути повністю незатребуваною споживачами у зв’язку зі зникненням потреби в ній, або не дати запланованої віддачі у зв’язку зі скороченням періоду ефективного споживання (скорочений життєвий цикл).

Другий наслідок. Величина інноваційного потенціалу визначається не стільки науково-технічним сегментом макросистеми, скільки її інвестиційним і освітнім секторами, які власне і визначають масштаби інноваційної діяльності. При цьому слід брати до уваги, що самі по собі наведені співвідношення не можуть повною мірою слугувати характеристикою інноваційності або неінноваційності макросистеми. Витрати на науку можуть бути незначними при загальному високому рівні інноваційної діяльності, який в даному випадку формується за рахунок набуття прав на використання новинок за кордоном. Витрати на підготовку кадрів робочої сили для практичного використання новинок відображуються у складі виробничих витрат підприємств-користувачів чи в кошторисах капітального будівництва і, отже, не відображаються у складі витрат на освіту. Отже, розміри інноваційного потенціалу визначаються не кількістю створених чи наявних новинок, а можливістю їх використання господарюючими суб’єктами та величиною економічних результатів використання новинок.

Третій наслідок. Наявність інноваційних ресурсів чи інноваційний потенціал визначений не лише загальним станом підприємства і рівнем його розвитку, але й затребуванням даних ресурсів суб’єктами економічної діяльності. В свою чергу, це визначає необхідність врахування наступних обставин: лише стабільно функціонуюче підприємство може здійснювати перманентний інноваційний розвиток; будь-який перекіс у функціонуванні виробничо-економічної системи будь-якого рівня складності, навіть у бік пріоритетного науково-технічного розвитку супроводжується скороченням ступеня її інноваційності.

Запропоновано під інноваційним потенціалом розуміти кількість економічних ресурсів, які в кожний конкретний момент суспільство може використати для свого розвитку. Ці ресурси розподіляються між трьома основними секторами макросистеми: науково-технічним, освітнім, інвестиційним. В результаті цього розподілу формуються: науково-технічний, освітній та інвестиційний потенціали. Сукупність названих сегментів і створює інноваційний потенціал макросистеми. Тут слід наголосити, що вважати інноваційним потенціалом треба не просто кількість ресурсів, яким суспільство володіє для свого перспективного розвитку, а тільки ту їх частину, яка може бути використана для збільшення обсягів або покращення якості кінцевого споживання. При цьому слід мати на увазі, що динаміка кількісних і якісних показників споживання здійснюється в інтересах споживачів, а не виробників. Зрозуміло, що тут виникають свої проблеми, пов’язані з розподілом кінцевого споживання на індивідуальне (приватне) і колективне (суспільне). Очевидно, що при цьому враховується необхідність дотримання раціональних пропозицій між кінцевим і проміжним споживанням. Науково-технічний сегмент інноваційного потенціалу забезпечує появу новинки. Освітній сегмент робить можливу дифузію новинки і її виробниче використання. Інвестиційний сектор перетворює новинку безпосередньо в інновацію. Таким чином, величина інноваційного потенціалу розраховується як підсумковий результат трьох наступних сегментів інноваційного потенціалу: наука – освіта – інвестиції. При цьому даний ланцюжок не передбачає отримання необхідного результату методом прямого сумування, а визначається як деяка рівнодіюча їх взаємного впливу.

Для того, щоб мати дійсно результативний рівень в будь-якому з названих сегментів інноваційного потенціалу, необхідно ввести в практику використання ряду певних обмежень: новинка – це тільки той рівень новацій, який відповідає світовому техніко-технологічному рівню або перевершує його; інновація – це новинки, які доводять загальний рівень результатів функціонування підприємств до світового або ще більш високого показника; інноваційний потенціал – це система ресурсного забезпечення функціонування підприємства або виробничо-економічної системи більш високого рівня складності, який відповідає світовому або вище нього.

Останнім сегментом, який визначає масштаби і інтенсивність функціонування трьох попередніх складових інноваційного потенціалу, є споживчий сектор, до якого включаються всі фізичні і юридичні особи, котрі є, з одного боку, споживачами запропонованих новинок, а, з іншого, через формування нових потреб, ініціюють подальшу діяльність інших сегментів. Інертність даного сектора приводить макросистему спочатку до стагнації, а потім до кризи. Нині необхідні додаткові кількісні і якісні критерії, які б допомогли оцінити дійсний рівень інноваційного потенціалу національної макроекономічної системи, який має забезпечити максимально можливе задоволення будь-яких потреб (при даному рівні розвитку науки, техніки, виробництва). Для макросистеми – мається на увазі індивідуальне кінцеве споживання (колективне споживання приймається лише в тому обсязі, який не зменшує масштаби індивідуального споживання). Для окремого підприємства – розміри фонду споживання, вираженні у розмірах доходів працівників.

В даному випадку задачу визначення величини інноваційного потенціалу можна розглядати як одну із задач, що вирішується в системі граничного аналізу і, отже, спирається на правила, сформовані У.Баумолем. Дані правила дозволили сформувати ряд обмежень, які слід приймати до уваги при формуванні інноваційного потенціалу виробничо-економічної системи: величина інноваційного потенціалу не може бути більше величини ресурсів, якими в кожен конкретний момент володіє система; величина кожної із складових інноваційного потенціалу не може бути більше його кінцевої величини; розмір інноваційного потенціалу повинен бути достатнім для того, щоб в кожен конкретний момент часу забезпечити введення новинки в практику виробничого використання; зміна розмірів інноваційного потенціалу не повинна зменшувати розмірів індивідуального кінцевого споживання; загальна величина інноваційного потенціалу не є сумою складових секторів потенціалу. Для того, щоб коректно оцінити величину інноваційного потенціалу введено ряд додаткових обмежень.

Обмеження загального характеру: обмеження 1 - новинки, які зменшують розміри приватного кінцевого споживання, величину науково-технічного потенціалу не змінюють.

Економічні обмеження: обмеження 2 - використання потенціалу не повинно зменшувати розміри кінцевого приватного споживання в макросистемі; обмеження 3 - новинки, які не можуть бути використанні для виробничого використання в даний конкретний момент часу, величину науково-технічного і інноваційного потенціалу не змінюють; обмеження 4 - новинки, які не змінюють кількісні оцінки параметрів функціонування виробничо-господарської системи, величину інноваційного потенціалу не змінюють.

Найбільш значним фактором, що визначає величину інноваційного потенціалу, є кількість новинок, яка може бути введена у сферу практичного застосування в даній економічній системі в конкретний період часу відносно загальної кількості новинок, які запропоновані для використання науково-технічним сегментом інноваційного потенціалу. При цьому, певна частина науково-технічних розробок, особливо орієнтованих на майбутні потреби, може в конкретний момент часу не знайти свого споживача і не змінити величину інноваційного потенціалу системи. Якщо говорити про формалізований варіант розрахунку величини інноваційного потенціалу, то він повинен враховувати вплив ряду факторів: матеріальні, фінансові та інтелектуальні ресурси;фактор часу; призначення.

В роботі обґрунтовано необхідність застосування методологічного підходу, який заснований на визначенні відхилення фактичної величини інноваційного потенціалу системи від її теоретичної (еталонної) величини. На відміну від методології, що заснована на порівнянні гіпотетичних траєкторій техніко-економічного розвитку, які в своїй основі екстраполюють тенденції ретроспективного періоду на перспективу, запропонований підхід представляє співставлення фактичного рівня інноваційного розвитку з гіпотетичною еталонною (теоретичною) величиною. Дана еталонна величина представляє собою сукупність засобів, що дозволять врахувати кращі в світі варіанти економічної діяльності.