Актуальність дослідження
ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ІВАНА ФРАНКА
Мельник Марта Володимирівна
УДК 821.161.2.09
Літературний портрет Романа Купчинського:
жанрові та художньо-стильові аспекти
10.01.01 – українська література
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
Львів – 2008
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України
Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент
Яремчук Ірина Володимирівна,
Львівський національний університет імені Івана Франка,
доцент кафедри української літератури імені
академіка Михайла Возняка
Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор
Хороб Степан Іванович,
Прикарпатський національний університет
імені Василя Стефаника,
завідувач кафедри української літератури,
директор Інституту філології
кандидат філологічних наук
Кузьменко Оксана Мирославівна,
Інститут народознавства НАН України,
науковий співробітник відділу фольклористики
Захист відбудеться “20” червня 2008 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.13 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1.
З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці національного університету імені Івана Франка ( м. Львів, вул. Драгоманова, 5).
Автореферат розісланий “16” травня 2008 р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради Д 35.051.13
кандидат філологічних наук, доцент Я. І. Гарасим
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність дослідження. Вибір теми зумовлений відсутністю у сучасному літературознавстві комплексного дослідження творчої особистості та літературної спадщини Романа Купчинського (1894-1976). Досі побутував дещо однобічний погляд на письменника як представника когорти стрілецьких бардів і члена групи символістів “Митуса”. Однак цей ракурс займає лише ранній (1910-1920 рр.) етап життєтворчості Р. Купчинського. Про інші періоди існують окремі згадки. Дотепер в українському літературознавстві немає жодної монографічної праці, присвяченої Р. Купчинському, в якій предметом дослідження була б творча спадщина й особистість письменника.
В умовах радянського літературознавства фахове наукове наближення до постатей, чиє літературне та громадянське “функціонування” здійснювалося через імператив національної ідеї, було цілком неможливе. Вульгаризаторськими тенденціями у колоніальному просторі вирізнялася саме та критика, що стосувалася передусім осіб, котрі були заангажовані в український національно-визвольний рух на початку ХХ ст.
В історії української літератури ім’я Р. Купчинського відоме під багатьма псевдонімами і криптонімами (Г. Ч.; М. Д.; Т. С.; ка. ка.; Гак Мусій; Галактіон Чіпка; Доля Мирон; Зиз; Мирон-Доля; Рокувабо (спільно з В. Бобинським); Роман; Учасник; Харко; Чіпка Галакт.; S; Рома; Той Сам; Стрілець Р. К., Намор), в яких, очевидно, віддзеркалено той широкий діапазон вияву внутрішнього “я”, що прагнуло максимального життєво-креативного втілення усіх своїх виявів – у поезії, белетристиці, ліро-епосі та драмі, в публіцистиці, мемуаристиці, громадській роботі, видавничій, журналістській і редакторській діяльності.
Р. Купчинського варто розглядати як митця ренесансного типу, спровокованого на творчий універсалізм енергією народження нової епохи, її духом “пересотворення світу” (Б. Криса) в ім’я національного і мистецького відродження України. Саме це має на меті автор пропонованого дослідження згідно з потребами сучасного літературознавства, яке водночас із акцентуванням на загальні процеси та закономірності звертає увагу до творчої особистості, дискваліфікованої каноном радянської методології. Адже “творча особистість, поставлена в центрі уваги історика літератури, охоплена у властивому культурно-мистецькому контексті, концептуалізує сам характер інтерпретації”, - справедливо наголошує Я. Поліщук. І це зобов’язує дослідника підходити до таких явищ із “тонким чуттям, майже із археологізмом уяви” Поліщук Я. Сучасна історія літератури як проблема / Ярослав Поліщук // Актуальні проблеми сучасної філології : літературознавство : зб. наук. праць Рівненського державного гуманітарного університету. – Вип. VІІІ. – Рівне : РДГУ, 2000. – С. ..
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у Львівському національному університеті імені Івана Франка на кафедрі української літератури ім. акад. М. Возняка. Наукові пріоритети кафедри охоплюють дослідження “білих плям” і “забутих імен” в українському літературному процесі ХХ ст. У руслі головної тематики і виконано дисертаційну роботу.
Об’єкт дослідження – літературна спадщина Р. Купчинського, що засвідчена такими групами текстів: рукописною збіркою поезій “Село”, пісенною лірикою, надрукованою у західноукраїнській періодиці початку ХХ століття (“Вісник Союза визволення України” (1915), “Діло” (1915), “Шляхи” (1916), “Стрілецький календар-альманах артистичної горстки і Пресової кватири УСВ в полі на звичайний рік 1917” (1917), “Стрілець” (1919) та ін.), драматичною поемою “Новініяда”, героїчною поемою “Великий день”, сатирично-гумористичною поемою “Скоропад”, романом-трилогією “Заметіль”, малою прозою, діаспорними виданнями (“Мисливські оповідання”, “Невиспівані пісні”), публіцистикою, мемуаристикою і сатирою, які опубліковані в періодиці міжвоєнного часу (“Українське слово” (1916), “Діло” (1925, 1927, 1933, 1935), “Літопис “Червоної калини”, “Зиз”, “Маски” (1923)) й архівних зібраннях.
Предмет дослідження – особливості творчого універсуму Р. Купчинського, у просторі якого сформувався його літературний портрет.
Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає у цілісному, систематизованому аналізі творчості Р. Купчинського, в презентації його як митця ренесансного типу. Досягнення мети передбачало здійснення конкретних завдань:
1) проведення бібліографічної роботи, спрямованої на виявлення і збір спадщини Р. Купчинського у рукописах, періодичних виданнях, збірниках;
2) пошук, аналіз і систематизація біографічного та літературно-критичного матеріалу з наступним формуванням бібліографії Р. Купчинського;
3) осмислення ідейно-естетичних можливостей письменника у сферах лірики, епосу, ліро-епосу з урахуванням особливостей його генологічної свідомості;
4) виявлення й аналіз компаративістських аспектів творчості Р. Купчинського на синхронному і діахронному рівнях;
5) накреслення силуету Р. Купчинського – журналіста і фейлетоніста.
Методологічна основа дисертації. Літературний портрет як жанр дослідження відповідає потребі аналітико-синтетичного погляду на постать митця. Він дає змогу оптимально зауважити специфіку теми (“забуті імена”), її малодослідженість у літературознавстві й належить до найбільш “культивованих” і давніх жанрів літературознавчої науки. Відповідно – покликаний зобразити цілісно неповторну творчу особистість у всій багатогранності та зв’язках із добою, на тлі літературного процесу чи його ланок, має дати естетичну оцінку творчості письменника, враховуючи конкретно-мистецькі умови, – передбачає огляд доби, фактів біографії, ідейно-тематичний, жанровий, а також стильовий аналіз творчості письменника. Джерельною основою жанру є документи, щоденники, листи, різноманітні спогади, читацькі відгуки або сама творчість письменника. Майстерно вдосконалений у наукових працях І. Франка, цей жанр міцно вкоренився у творчості його послідовників. Широкому загалові сучасників відомі портрети письменників з серії “Українські радянські письменники”, що виходила у видавництві “Радянський письменник”, і серії “Літературний портрет письменника” видавництва “Дніпро”. Такого типу збірки літературних портретів: “Розстріляне відродження” Ю. Лавріненка, “Розстріляна муза” Я. Славутича, “Високе світло”, “Продовження” Т. Салиги, “Від “Молодої музи” до “Празької школи”, “Критики і критерії” М. Ільницького, які через призму творчих індивідуальностей розкривають український літературний процес.
Методологія дослідження ґрунтується на принципах, що випливають зі специфіки предмету дослідження, а тому в основу літературознавчого аналізу лягли типологічний, порівняльно-історичний, біографічний, комплексно-системний наукові методи й елементи психоаналітичного підходу.
Науково-теоретичною базою дисертації стали праці українських літературознавців, етнопсихологів і культурологів, істориків, зокрема І. Франка, Є. Маланюка, Ю. Липи, О. Кульчицького, М. Шлемкевича, В. Яніва, Д. Донцова, І. Крип’якевича, С. Ріпецького, С. Андрусів, І. Денисюка, О. Бочковського, М. Ільницького, А. Животка, М. Жулинського, В. Неборака, В. Качкана, Ю. Коваліва, В. Нестеренка, Я. Поліщука, Т. Салиги, Л. Сеника, Г. Сивоконя, О. Кузьменко, Л. Сироти, Л. Сніцарчук, А. Ткаченка, Р. Чопика, Ю. Шаповала, М. Шкандрія, І. Яремчук, М. Литвина, К. Науменка, та зарубіжних – Л. Воронової, В. Барахова, М. Мезенцева; К. Кезбаха, К. Фортіга, Е. Фрома, Г. У. Кемпські.
Теоретичне і практичне значення роботи. Положення дисертації можуть бути використані для подальшого наукового студіювання мистецької спадщини Р. Купчинського й українського літературного процесу, з яким пов’язана діяльність письменника, для теоретичних генологічних узагальнень. Матеріали та результати дослідження можуть застосовуватись у лекційних і спеціальних курсах з історії української літератури, культурології, українознавства, історії української журналістики у високій школі, у підручниках й академічних виданнях, бібліографічних покажчиках. Опрацьовані публікації Р. Купчинського у львівській періодиці становлять основу для видання окремого збірника, а також можуть слугувати цінним першоджерельним матеріалом для укладачів антологій відповідного тематичного і жанрового спрямування.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше в українському літературознавстві творчість та індивідуальність Р. Купчинського є об’єктом системного і комплексного наукового дослідження. У ній отримало подальший розвиток визначення особливостей індивідуального стилю поезій і пісенних творів на стрілецьку тематику, з’ясовано специфічні риси їх фольклоризму, символізму й імпресіонізму. Простежено характерні вияви документалізму великої прози. Вперше розглянуто доробок митця у жанрі епіграми, фейлетону та малої прози. Проведене на основі аналізу рідкісної літератури дослідження визначає маловідомі грані у портреті письменника, а саме – як драматурга та публіциста, що дає змогу підтвердити його творчий універсум. Вперше введено у науковий обіг сучасного літературознавства архівний матеріал з поетично-прозової та епістолярної спадщини Р. Купчинського.
Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота, автореферат, опубліковані наукові статті, в яких викладено основні положення наукової роботи, виконані здобувачем самостійно.
Апробація дослідження. Дисертацію обговорено на кафедрі української літератури ім. акад. М. Возняка. Львівського національного університету ім. І. Франка. Результати роботи оприлюднено в доповідях, виголошених на таких наукових форумах:
· Всеукраїнська наукова конференція “Духовність. Культура. Нація” (Львів, 20 жовтня 2004 р.);
· Всеукраїнська наукова конференція “Духовні виміри європейської цивілізації: виклики ХХІ ст. ” (Львів, 20-21 жовтня 2005 р.);
· Міжнародна наукова конференція “Актуальні проблеми історії і теорії літератури” (Львів, 7-8 червня 2005 р.);
· Міжнародний науковий конгрес “Іван Франко: дух, наука, думка, воля” (До 150-річчя від дня народження)Львів, 20-23 жовтня 2006 р.).
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (290 позицій) і додатків. Загальний обсяг дисертації викладена на сторінках, з них основного тексту).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, Визначено мету і завдання, об’єкт і предмет дослідження. Обґрунтовано вибір методологічного інструментарію роботи – встановлені необхідні літературознавчо-методологічні засади літературного портрета як наукової студії у зв’язку з його генологічною еволюцією і розбіжностями в теоретичних працях про природу (художню чи наукову) жанру і його завдання. Окреслено зв'язок із науковими програмами, планами, темами кафедри, визначено теоретичне і практичне значення дисертації, її наукову новизну. Подано відомості про апробацію отриманих результатів і структуру роботи.
Відповідно до наскрізного генологічного принципу структурування дисертаційного дослідження розкриваються полюси лірики Р. Купчинського.
У першому розділі “Лірика Р. Купчинського: жадання чину і краси” згідно з наскрізним генологічним принципом структурування дисертаційного дослідження, розкрито у стильовому та жанровому аспектах полюси лірики Р. Купчинського.?
1. . Стан вивчення творчої особистості письменника. На відміну від своїх побратимів, колишніх українських січових стрільців Ю. Шкрумеляка та В. Бобинського, творчість яких навіть у радянський час користувалися увагою дослідників і видавців, твори Р. Купчинського залишаються невідомими широкому загалові читачів. Є, щоправда, інформація у словнику О. Дея, де згадується про псевдоніми і криптоніми Р. Купчинського. Дотепер відсутні монографічні, спеціальні дисертаційні роботи про Купчинського-митця. Параграф засвідчує недостатній ступінь осмислення творчої постаті Р. Купчинського у науковій літературі. Зважаючи на широкий проблемно-тематичний діапазон дослідницьких пошуків західноукраїнської критики 1920-1930 рр., літературознавців у діаспорі та сучасній Україні, наголосимо, що комплексного вивчення творчої постаті Р. Купчинського все ще немає. У полі зору дослідників багатогранної спадщини письменника перебував переважно один з літературних видів. Дискусійні моменти літературознавчих оцінок лише актуалізують потребу окремого дослідження про Романа Купчинського – митця-універсала, що врівноважило б напрацьовані судження стосовно нього. Висновується як значуща ідентифікаційна координата індивідуального стилю митця співвідношення сфер його художніх зацікавлень, а також генезис і особливості домінування кожної з них зосібна.
1. . Екзистенційно-естетичний імператив Р. Купчинського. Біографія Р. Купчинського тісно переплетена з національно-визвольним рухом в українській історії початку ХХ ст. Перша світова війна і стрілецька визвольна епопея інспірували його, слугувавши творчим поштовхом для розлогого ліро-епічного виразу. Ще перші поетичні спроби (вірш-дедикація М. Січинському та “Нова пісня українських січових стільців”) засвідчують Р. Купчинського як поета чину. Вірність імперативу боротьби за свободу, соборність і державність українського народу живила його музу й детермінувала. Активна позиція поета в символістському угрупуванні “Митуса” та власна стильова еволюція не перекреслили бажання чину в житті й літературній діяльності. Навіть на еміграції, під час спаду творчої продуктивності, Р. Купчинський продовжує декларувати своє “я” українця-патріота. Це підтверджує посмертне видання збірника “Погром в Україні” (1980), присвяченого українському дисидентському рухові 1970-х років.
1. . Стрілецький поетичний літопис Р. Купчинського. Відповідно до громадянських переконань Р. Купчинського, його поетичне слово стало продовженням збройного стрілецького чину. В ідейно-тематичній парадигмі громадянської лірики головним є мотив збереження української ідентичності, де суб’єктом дії фігурують символічні образи значущих ментальних категорій – ідеї Дому, ідеї героя, ідеї соборності. Екзистенційно-релігійна напруга супроводжує розвиток цих мотивів. Купчинський-поет опирається на могутнє слово Т. Шевченка, внаслідок чого алюзії “заповіту”, філософської лірики Кобзаря зринають в обрізній і ритмічній тканині його власної стрілецької поезії. Доповнюють Їх доповнюють поезії із провідним мотивом “пошуку людини”, філософія розкриття якого споріднює Р. Купчинського з творчістю О. Бабія. Суттєвим фактором символістської практики Купчинського-поета як члена “Митуси” є дотичність до скарбниці української народнопоетичної творчості. Вона живить поетику віршів Р. Купчинського на рівні образності, тропіки, поетичного синтаксису. Фольклорна стихія ліризму найбільше виявилася у жанрі пісні.
1. . Імпресіоністично-символістські координати збірки “Село”. Єдина поетична збірка “Село” й досі рукописна, демонструє найцікавіші риси індивідуального стилю митця. У ньому розкривається творчий профіль поета-симфоніста, який уміє слухати “космічні оркестри” (П. Тичина) всесвіту. Пленерність, етюдність зображення, штриховість образів, алегоризм, персоніфікація, символіка, недомовленість, семантична розмитість образу, контраст, діалогічність, полілогічність – все це простежуємо у палітрі символістсько-імпресіоністичної поетики Р. Купчинського. Асонансно-алітераційний звукопис, увага до анафор і безсполучникових синтаксичних конструкцій дають поетові змогу створити оригінальні динамічно-настроєві образи, що формують і пейзажні, й соціально значущі картини. Такий стиль одночасного розкриття суспільно-політичних та інтимних тем близький поезії П. Тичини, який, очевидно, був для нього естетичним ідеалом.
1. . Жанрові особливості літературної епітафії. Заглибленість у психологію творчої особистості формує Купчинського-епіграміста. Звернувшись до свого літературного середовища, він фіксує у коротких гумористично-сатиричних сильветках найвиразніші риси тогочасної доби. Його “портрети в профіль” стосуються головно тих персоналій, яких автор уважав тогочасними репрезентантами галицької спільноти інтелігентів. Р. Купчинський свіжо, легко, своєрідно, а головне – доброзичливо доніс до “нових днів” силуети Д. Донцова, М. Рудницького, О. Бабія, Л. Лепкого, М. Гайворонського. Подекуди несподіваний ракурс в оцінці постаті допомагає зактуалізувати сатиричний пуант, увиразнюючи індивідуально-авторський стиль цього жанру. Важливо, що природа епітафій Р. Купчинського межова, оскільки поєднує ознаки шаржу, ксеній і власне епітафії з тяжінням до останньої. Тут Р. Купчинський виступив в іпостасі літописця, який зумів своєрідно зупинити складні миттєвості українського культурного середовища міжвоєнного часу в коротких епіграмних формах.
Другий розділ – “Белетристика Р. Купчинського” присвячено її художньому світові на рівні малої та великої епічних форм і жанровим особливостям. Адже при першому ознайомленні справляють скомпліковане враження балансування між власне белетристикою і документалісти кою. До аналізу залучено стрілецькі й мисливські оповідання, короткі літературні форми зі збірки “Невиспівані пісні”, цикл “Терпкі думки” і трилогію повістей “Заметіль”.
2. . Мала проза як вияв родо-видового синтезу публіцистики, мемуаристики, белетристики. Короткі епічні літературні форми Р. Купчинського у його визначеннях конкретизовані із жанрового погляду: оповідання, нарис, спомин. Однак їх структура, спосіб образотворення засвідчують поєднання в межах одного твору документальних (хроніка, репортаж з місця події), публіцистичних (оповідання нарисового характеру, фейлетони, гумористичні анекдоти) форм із белетристичними (новелістичні тенденції виявляються через застосування прийому лейтмотивної деталі, несподіваного повороту і психологізації образу). Письменник виступає і хронікарем, що “дає” синхронні історичному моментові імпресії, і мемуаристом, який фіксує недавнє минуле в образах, посланих пам’яттю. У такий спосіб особистий життєпис Р. Купчинського, його громадянська постава, екзистенційний досвід формують тематичні обрії малої прози – стрілецький, мисливський, автобіографічний. Кожен із них показує письменницьку візію життя лише з конкретизованої тематичної точки, яка в темі не обмежує, диктує лише ракурс. Образне наповнення художнього світу підпорядковане наміру письменника власною творчістю зафіксувати-зберегти координати українського етнопростору й української людини. Образи Великого та Малого Дому, Соборної України, виплеканий із допомогою галицького інстинкту частини цілого, концепція героя, образ українця початку ХХ ст. – “цілого” і “надщербленого” – психологічно достовірний у галицькому і наддніпрянському профілях. Зразки малого епосу зі збірки “Невиспівані пісні” мають більше белетристичних переваг перед власне стрілецькими, написаними раніше, – власне домінуванням новелістичного способу організації тексту – з допомогою прийому новелістичного сокола, підтексту, психологізації образу. Цикл “Терпкі думки” ціхує їхнього автора як творчу особистість із неабиякими здатностями новеліста: вмінням згущувати проблемне тло, оперувати художніми деталями.
Прозові твори великого і малого форматів перебувають у внутрішніх текстових зв’язках. Побачена тотожність сюжетних ситуацій, персонажних рядів, специфіка розгортання мотиву стрілецьких буднів дає змогу допустити, що стрілецькі оповідання були тими “чорновиками”, початковими нарисами, з яких згодом постала трилогія “Заметіль”, виявляє одночасність виникнення різновидових творчих імпульсів, епічного і ліричного при “побудові” тексту (“Встала Україна”). Цікаво, що з часом новелістичність у коротких літературних формах Р. Купчинського посилюється. Прикладом цього є його різдвяні новели зі збірки “Невиспівані пісні” (у стрілецьких, раніших за часом написання, документальне превалює над белетристичним). У певному сенсі епіка Р. Купчинського – яскравий, белетризований документ епохи.
2. . Трилогія повістей “Заметіль” – спроба нового жанру в творчості письменника. Твір виявляє можливості Романа Купчинського як письменника великого епічного формату, здатного мислити романно. До роману наближають твір вміння письменника охопити широкий обрій життя галицької суспільності напередодні й на початку Першої світової війни. Елементи жанру роману виховання та випробування (так званий бінарний герой) теж акцентують на “романності” твору. Ампліфікація ліризованих етюдів у “Заметілі”, застосування новелістичного прийому лейтмотивної деталі новелізує трилогію, яка при цьому має ознаки великого епічного виду – романного чи повістевого. На користь дефініювання твору як повісті, трилогії повістей працює генералізація в сюжеті персонажної лінії Петра Зварича і передання через неї всіх інших відгалужень. Домінування модусу спомину в імпресійних ліричних мініатюрах і трилогії, і малої прози не дало ширше розгорнутися власне белетристичній ноті, ніж вона є насправді. “Заметіль” близька до метажанру подорожі, який “ґрунтується на хронотопі шляху, на переміщенні персонажа у просторі й часі, генетично постає зі спогадів [132, с. ]” Літературознавча енциклопедія. – Т. . – С. . , втілюючись ще з античних часів у різних творах, зразками якого вважають “Одіссею” Гомера, “Енеїду” Вергілія. У зв’язку із наскрізним мотивом дороги, мандрівки Петра Зварича до війська і у війську, що об’єднує простір трилогії, чимало її місць оформлені як мандрівні нариси, нотатки, рефлексії Зварича, за якими, звичайно, стоїть Р. Купчинський із власним військовим досвідом. Отже, можна переконатися в органічному вживлені в тканину белетристичного твору документалістики, жанру подорожнього нарису, в якому змальовані люди, події, краєвиди та враження автора, що з’явились під час подорожі. Голос Купчинського звучить і в чудових пейзажних етюдах – ліричних відступах, які психологізують персонажів, естетизують хроніку військових буднів, а ліричні відступи сповнені неординарних колористичних мазків.
Третій розділ. – “На межі епосу, лірики і драми: поеми Р. Купчинського”. Світ ліро-драмо-епосу Романа Купчинського, що творять драматична поема “Великий день”, “Новініяда” та “Скоропад”, не мав нагоди бути осмисленим як окремий жанровий межовий вияв його творчої свідомості, а останні два твори взагалі не піддавались літературознавчому аналізу. Важливим залишається цілісний погляд на поемарій, який дав би змогу побачити еволюцію письменника не лише у подачі теми, але й у структуруванні характерів персонажів, загалом в оволодінні жанром. Першою ластівкою з-поміж поем Р. Купчинського була “Новініяда” (1915). Дві інші він писав майже синхронно: “Великий день – 1920 р, “Скоропад” – 1919-1922 рр. Однак близькими є “Скоропад” і “Новініяда” у домінуванні категорії комічного, способі конструювання образів, любовних взаєминах головних героїв. Тому маємо всі підстави розглядати їх окремо від поеми “Великий день”, де, навпаки, пафосно акцентовано на категоріях піднесеного, трагічного.
3. . Жанрова специфіка комедійно-героїчних поем “Новініяда” та “Скоропад” з погляду літературної традиції. Поеми Р. Купчинського виявляють неабиякі можливості автора в діалозі з українською літературною традицією – на рівні форми та змісту. З “Енеїдою” І. Котляревського генетично зв’язані “Скоропад” і “Новініяда”, оскільки прототекст підказав певні технічні прийоми для розгортання оригінальної ідеї. Отже, “Енеїда” виступила жанровотворчим чинником, розширила сенси “Скоропада” і “Новініяди” за рахунок поліфонії авторського голосу й голосу літературної традиції. Інтертекстуальна взаємодія виявляє натяки присутності прототвору на ритмічному, лексичному рівні, у мікродеталях, структуруванні деяких епізодів і под. Щоправда, бурлескне інтонування Р. Купчинського радше куртуазне, аніж низове, без вульгарного пафосу та карикатурності, як у першотворі. Водночас за “низькими”, гробініястичними ознаками у “Скоропаді” приховані глибокі політичні сенси історичної і політичної конкретики Галичини станом на початок ХХ ст. Р. Купчинський оригінальний у власній версії бурлескно-травестійної поеми. Можна говорити також про подвійне травестування – “переодягання” його твору в шати “Енеїди” й переодягання самих персонажів, їх гру в “Лицарство Залізної Остроги”. Шаржування виказує гротескові тенденції “Скоропада” та близькість до жанру літературної епітафії у версії Р. Купчинського. Автоцитування виявляє інтертекстуальну взаємодію поміж “Новініядою”, “Скоропадом”, “Великим днем”, а разом із інтертекстами, що підтверджують типологічно близькі стрілецькі твори (“Звіт” Д. Вітовського), літературу полум’янооких пасіонаріїв (Є. Маланюк, Д. Донцов), наближає до проникнення у творчу лабораторію письменника, його роботу над задумом, означує силове поле того українського літературного простору, який мав для Р. Купчинського особливе значення.
Зовнішньо “серйозні” акорди поеми наприкінці також засвідчують внутрішнє налаштування автора на піднесено-героїчний, трагічний регістр його нового твору, поеми “Великий день”, зв’язки з якою виявляють інтертексти у тканині “Скоропада”. Шаржування як прийом художнього зображення підтверджує гротескові тенденції “Скоропада”, а також виявляє автоцитування та здатність Романа Купчинського до жанрового синтезу (поєднання в тканині одного твору рис поеми-бурлеску, поеми-травестії, поеми-гротекску, літературної епітафії).
3. . Ідейно-естетичні можливості автора у драматичній поемі “Великий день”. Роман Купчинський успішно використав можливості жанру драматичної поеми у розкритті актуального героїко-політичного змісту твору, його історіософських, націософських сенсів. Свідомість Р. Купчинсько-го – українського січового стрільця – в історичний момент національної безнадії спровокувала його як письменника звернутися до теми героїчного здвигу стрілецтва на горі Маківці.
В адоруванні хронотопу (Маківка, перше листопада) поеми у творі спостерігаються інтертекстуальні зв’язки із стрілецькою літературною творчістю: топос могили (новела Д. Вітовського “Звіт”, ліро-епічний етюд О. Бабія “На Маківці”), мотив “листопадового зриву” (поема О. Бабія “Гуцульський курінь”). Містерійний рівень драматичної поеми Р. Купчинського дав змогу встановити її літературні зв’язки із новелістичним етюдом Д. Вітовського “Звіт” на рівні спонуки до написання, на рівні прототексту, що слугують певній “схемі” епізоду “вставання з могил”, в якому Р. Купчинський оригінально сконструював фабулу. Зауважимо, що мотив “вставання з могил” є певною мірою “вічним” для стрілецької поезії, адже простежується у багатьох письменників, наприклад, у типологічно спорідненого із Р. Купчинським М. Матіїва-Мельника (“Паде пожовклй лист”), із О. Бабієм у цьому мотиві. Спостерігаємо інтертекстуальні зв’язки поеми із творчістю І. Франка (поема “Мойсей”, гімн “Не пора”). Зв'язок із “Прологом” до поеми І. Франка простежуємо на структурному рівні поеми “Великий день” – у фінальному монолозі Архистратига.
Художня парадигма образу Д. Вітовського охоплює концепцію героя, провідництва, ідею соборності України. Крім того, образ у конфліктних лініях із Духом Черні, солдатами, Сином, мужиком вміщує націософські рефлексії Р. Купчинського, ґрунтовані на його військовому досвіді; і у них він випереджує етнопсихологічні концепції Д. Донцова, Ю. Липи, Є. Маланюка, В. Липинського, і є близьким в наголосі на волюнтаристських рисах українства, потребі національної еліти, сталевості українського характеру. Через образ Духа Черні Р. Купчинський продовжує літературне осмислення проблеми української історичної традиції національного пораженства, що йде від “Чорної ради” П. Куліша. В її розгортанні автор типологічно близький до історіософських оцінок Є. Маланюка (комплекс малоросійства). Через образ Сина й образ Архистратига Михайла втілюється візіонерський рівень цієї поеми-містерії – авторське (з відстані часу бачимо, що історично правильне) бачення майбутнього покоління 30-х років, отих полум’янооких пасіонаріїв як О. Теліга, О. Ольжич, вояки і поети УПА. Поема жанрово перебуває на межі драматичної поеми та драматичного етюду (тому її можна кваліфікуватися як малу драматичну поему), містить також ліричний жанр у своїй структурі – апострофу (остання є наслідком літературного діалогу Р. Купчинського із поемою “Мойсей” Івана Франка).
“Скоропад” і “Великий день” наче сукупно містять натяки на прихований політичний сенс “Енеїди”, що помітив у ній В. Неборак, – тілесний і духовний виміри національного організму українства внаслідок життєдіяльності на енергії викорінення та вкорінення. Тільки “Енеїда” демонструє руйнівний вплив на прикладі Енея енергії викорінення; енергію ж вкорінення, віднайдення себе в своєму просторі демонструє біографія самого Котляревського. У Р. Купчинського є також максимально збенкетований, отілеснений Скоропад, наділений “центробіжною” траєкторією; єдине, що мусить подолати, – це спокусу чужинкою, з одного боку, і духовну, енергетичну квінтесенцію образу полковника Вітовського, що протистоїть абсолютній квінтесенції маргінала, по-маланюковому – малороса, Духові Черні. Ці два твори немовби інтуїтивна, захована в підтексті відповідь із іншого століття на питання, яке постало у дев’ятнадцятому. Перебування в проблемному контексті “Енеїди” засвідчує також, що Купчинський відчував актуальність загрози маргіналізації українському світові і тому розповів про це у травестійній, бурлескній із елементами гротеску манері в одному творі, і містично-візіонерській – в іншому.
У четвертому розділі “Роман Купчинський – журналіст” реконструйовано майже невідому грань його творчого обдарування, з допомогою встановлених творчих і фахових контактів із галицькими часописами та їх працівниками, аргументовано першорядність Купчинського-журналіста на галицькому “пресовому” обрії.
4. . Місце Р. Купчинського-журналіста в дискурсі української преси Галичини 1910 –1930 рр. та в еміграції. Енергійний, усюдисущий у найпередовіших періодичних виданнях Галичини Галактіон Чіпка як журналіст був народжений епохою стрілецького змагу за державність. При великій конкуренції видань, внутрішній конкуренції в тому чи іншому колективі, “схрещуванні списів” на шпальтах часописів Р. Купчинський зберігав стабільно високим рівень дописів, не втрачаючи дружби із колегами – М. Рудницьким, Л. Лепким, М. Голубцем, М. Гайворонським – від стрілецтва і до зрілих літ. Виразна національна позиція і в журналістиці стала продовженням у дії його світогляду, національної постави. Можна сказати, що боротьба Р. Купчинського словом на шпальтах галицьких видань і “Діла” зокрема, – це його особисте продовження українсько-польської війни, його лінія фронту в час пацифікації. Тема стрілецького змагу знайшла своє продовження і у фейлетонах Галактіона Чіпки.
4. . Галактіон Чіпка-фейлетоніст на сторінках щоденної львівської газети “Діло”: моментальна літературна реакція на суспільний подразник. У граційній, легкій, філігранній фейлетонній формі Купчинський визначив бацили єдинонедільності у польському державному мисленні, що працювали на “підтинання расового коріння” (Є. Маланюк) українців Галичини подібно до політики російського і радянського самодержавства, “підігрітої” несправедливими рішеннями Ліги Націй. Галицька щоденність перед проникливим оком Чіпки розкрила ознаки політики винародовлення, здійснювану польською владою і підтримуваною її інституціями, – проголошення переваги польської культури над українською, закреслення української історії через підміну цінностей у польських джерелах, поліційний контроль, політичні провокації, вкорінення у польську й українську свідомість стереотипу українця як другосортної національної істоти, зниження української мови, репресії за українське походження, цензура. Сила його узагальнень і відвертості – на рівні історіософських есеїв Євгена Маланюка.
Галактіон Чіпка своїми фейлетонами проводив суттєву профілактичну роботу на полі українського національного здоров’я – викорінював синдром малороса, вказуючи на його небезпечні вияви, утверджуючи у свідомості українців позитивні зразки моральної національної поведінки на прикладі видатних представників українства. Він творив збірний образ гідного українця із силуетів і текстів Т. Шевченка, І. Франка, В. Самійленка, П. Тичини, Остапа Вишні, стрільців Л. Лепкого, О. Бабія, М. Гайворонського, що увібрав, незважаючи на драматизм фейлетонних перипетій, усі його “веселі трагедії”, сповнені національного оптимізму.
Вибір фейлетоністики, межового жанрового утворення на грані публіцистики та художньої літератури, для творчої самореалізації, як журналіста, продуктивне самовираження у цьому жанрі, оригінальні жанрові підходи засвідчують ще раз універсалізм творчих здатностей Р. Купчинського.
У висновках синтезовано результати досліджень. Роман Купчинський – непересічна особистість в українському літературному просторі, донедавна ім’я, яке належало до багатьох “забутих” на мапі національної культури. Незважаючи на те, що сьогодні можна говорити про певну традицію літературознавчого осмислення цієї мистецької постаті, все-таки чимало із доробку Р. Купчинського залишалося “поза кадром” наукових рефлексій. Його бажання творчої реалізації стверджує величезна кількість псевдонімів і криптонімів, означуючи творчі іпостасі його “я”. У творчості Р. Купчинського проступає профіль його характеру, прикметних рис його особистості. Постійність творчих і дружніх контактів із одними і тими ж людьми впродовж цілого життя (на війні, під час співпраці у часописах, на сторінках конкуруючих видань) свідчить про велике людське вміння письменника берегти дружбу, про толерантність, шляхетність поведінки. Виняткова енергійність послужила продуктивній праці у професійному житті та у родинному колі.
Епоха стрілецького чину стала камертоном усі творчих регістрів Р. Купчинського. Велика національна потреба у “кадрах” на усіх ділянках культури та політики зумовили велику продуктивність та багатоманіття творчих виявів Р. Купчинського. Гасло “якщо не я, то хто?” – це імператив його життєпису. Адже саме Р. Купчинський поряд із іншими січовими стрільцями стоїть біля витоків стрілецької журналістики, стрілецької поезії, біля джерел української сатирично-гумористичної преси Галичини на зорі української державності ХХ ст.. Перші проби пера (вірш-дедикація М. Січинському чи перший друкований твір “Нова пісня українських січових стільців”) представляють Р. Купчинського як поета державотворчої епохи. Його поезії впливали на формування українського національного та естетичного ідеалу, на молодшу генерацію пасіонаріїв. Бажання чину спонукало Р. Купчинського задекларувати свою позицію українця-патріота у збірнику “Погром в Україні”, у якому йшлося про феномен українського дисиденства.
Творчість Р. Купчинського характеризується синтезом літературних родів та жанрів, що є наскрізним прийомом, точніше властивістю його генологічної свідомості. Ліричні жанри демонструють епічні, драматичні тенденції. У прозових формах спостерігаємо симбіоз документалістики у всій її різноманітності (мемуари, репортаж, нарис, лист, послання) із белетристикою (новела, оповідання, афоризм), лірикою (ліризм, редукція сюжету, настроєвість). Ліро-епос має тяжіння до драми. Жанрова природа епітафій – межова, бо наявне поєднання ознак шаржу, ксенію і власне епітафії з більшим тяжінням до останньої. У цьому як літописець свого часу Р. Купчинський зумів зупинити миттєвості у коротких епіграмних формах.
Водночас модус спомину є жанровим чинником його малих літературних форм. Він організовує тематично та жанрово переважну більшість прозових творів Р. Купчинського, зв’язуючи його з віддалі часу чи на синхронному рівні із подіями Першої світової війни. Пам’ятки і згадки актуалізують не тільки автобіографічний досвід, але враження з оточуючого світу, сповнюючи по вінця зразки текстів, означених автором як “оповідання”, “нарис”, “спомин”. Спосіб жанрової організації творів синтетичний, адже має елементи публіцистики (оповідання нарисового характеру, фейлетони, гумористичні анекдоти), документалістики (оповідання як хроніка, мемуари, прямий документальний репортаж з місця події) та белетристики (новелістичні тенденції проявляються через застосування прийому “сокола”, лейтмотивної деталі, несподіваного повороту, психологізації образу). Цикл “Терпкі думки” демонструє творчу особистість із неабиякими здібностями до новелістичного письма, до вміння згущувати проблемне тло, оперувати художніми деталями.
У лабораторії малої прози отримує прояв синтетизм родо-видового мислення письменника у підході до жанру твору. Тут проявилась головна риса психології творчості Р. Купчинського – одночасність вияву різновидових творчих імпульсів, епічного і ліричного при “побудові” тексту (уривок з пам’ятника “Встала Україна”).
Велика творча спадщина: стрілецький поетичний і пісенний комплекс, лірична збірка “Село”, трилогія “Заметіль”, стрілецькі оповідання, мисливські оповідання, короткі літературні форми зі збірки “Невиспівані пісні”, цикл “Терпкі думки”, поеми “Скоропад”, “Новініяда”, “Великий день”, “розсипи” фейлетонів на шпальтах “Діла” – виявляють намір письменника “оповісти, запалити і придатися” (Ю. Липа) українству на шляху державницького змагу.
Поетична творчість Р. Купчинського поєднує мотиви чину і краси, тематично втілену в стрілецькій і пейзажно-музичній ліриці. Символістська поетика у межах “митусівської” програми дозволяла їхнє народження. Звернення до фольклору було не лише даниною естетичній програмі літературної групи, а й органічною рисою світовідчуття і стилю поета. Фольклор живить його поетику на рівні образності, тропіки, поетичного синтаксису. Фольклорна стихія ліризму вирізняє його піснетворчі здобутки. В єдиній поетичній збірці “Село” втілений потяг Р. Купчинського “ins Blaue”, сконденсовано найцікавіші риси творчої індивідуальності як поета-симфоніста, що уміє слухати “космічні оркестри” (П. Тичина) Всесвіту.
Окреме місце у творчості Р. Купчинського займає сатирична лірика. У жанрі віршованої епітафії поет постав на шпальтах часопису “Маски” (1923), “увіковічнивши” творчі профілі колег по перу – Левка Лепкого, Олеся Бабія, Михайла Гайворонського, Миколи Голубця, Дмитра Донцова, Михайла Рудницького, Василя Бобинського, з якими співпрацював на полі журналістстики. Деякі епітафії були написані у співавторстві із О. Бабієм, у результаті чого виникли гумористичні силуети і самого Р. Купчинського, і його знайомих М. Кедрина, М. Рудницького, П. Лисяка. У часописі тривалий час існувала рубрика “Епітафії”, у якій друкували сатирично-гумористичні портрети відомих у Галичині сучасників не лише авторства Р. Купчинського. Окрім нього, активними дописувачами були М. Рудницький, Е. Козак. Оскільки ні сатирична лірика, ні літературна епітафія з доробку Р. Купчинського не була предметом спеціальних наукових студій, то погляд на цю ділянку творчості видається цілком умотивованим та актуальним.
У прозових творах Р. Купчинський виявив себе літописцем часу. Його художній світ не повторює реалій, документальний потік охудожнюється, хоч і залишається вірний історичній правді. Трилогія “Заметіль” присвячена визріванню в надрах стрілецького війська ідеї української державності. На прикладі головного персонажа Петра Зварича як збірного образу стрілецького юнацтва вбачаємо початки українського пасіонарного характеру, що пов’язують переважно із міжвоєнним періодом і періодом резистансу в літературі й політиці. Трилогія “Заметіль” – єдиний приклад великого епічного формату, де використано апробовані раніше художні прийоми.
Мала проза демонструє зв’язки із трилогією “Заметіль”, поемою “Скоропад” і фейлетоністикою через тотожність сюжетних ситуацій, персонажних рядів, у специфіці розгортання мотивів про стрілецькі будні. Вважаємо, що малі літературні форми були лабораторією, де здійснювалися перші спроби жанрової алхімії письменника.
Поеми Р. Купчинського засвідчують творчий потенціал автора вести діалог з українською літературною традицією на рівні форми та змісту. “Скоропад” і “Новініяда” генетично зв’язані з “Енеїдою” І. Котляревського, де прототекст підказав певні технічні прийоми для розгортання оригінальної ідеї, а взаємодія виявляється на ритмічному, лексичному рівнях, у мікродеталях, структуруванні епізодів.
Універсалізм творчих здібностей Р. Купчинського засвідчує і жанровий пошук у фейлетоністиці, що теж стала межовим виявом жанрового синтезу публіцистичної та художньої літератури. “Міксуючи” у фейлетоні інші публіцистичні форми (нарис, полемічний лист) із власне літературними (новелою, анекдотом, поезією, літературною казкою, що тяжіє до притчі, трагедією), із документальними (подорожній нарис, спомин) та мистецькими (шарж) виявами, Купчинський перебував у перманентному творчому пошуку адекватної форми для передачі гостроти суспільно-історичного моменту. Експериментальність не пошкодила ні продуктивності Купчинського-журналіста, ні якості написаного. Фейлетони зберегли легку, філігранну форму, відповідаючи засадам малого фейлетону. Фейлетони Р. Купчинського 20-30-х років ХХ ст. стали своєрідною важкою артилерією українства у боротьбі з шовіністичною політикою винародовлення періоду пацифікації. У цих творах Р. Купчинський яскраво висвітлив головні симптоми хвороби єдинонеподільності, які панували у тогочасному польському державному політикумі.
Творчість Р. Купчинського характерна синтезом літературних видів і жанрів, що є властивістю його генологічної свідомості. Ліричні жанри демонструють епічні, драматичні тенденції. У прозових формах спостерігаємо симбіоз документалістики у всій її різноманітності з белетристикою та лірикою. У мистецькому портреті Р. Купчинського домінує новелістичне мислення. Письменник уміло продукує короткі епічні форми (оповідання, нариси, новели, фейлетони) і надкороткі форми (афоризми), досягаючи майстерної концентрації образу. Ампліфікація ліризованих етюдів у “Заметілі”, застосування прийому лейтмотивної деталі новелізує трилогію, яка зберігає ознаки великого епічного твору. Універсалізм творчих здібностей Р. Купчинського засвідчує і фейлетоністика, виявляючи жанровий синтез публіцистичної та художньої літератури. “Міксуючи” у фейлетоні інші публіцистичні форми (нарис, полемічний лист) із власне літературними (новелою, анекдотом, поезією, літературною казкою, що тяжіє до притчі, трагедією), із документальними (подорожній нарис, спомин) та мистецькими (шарж) виявами, Купчинський перманентно перебував у творчому пошуку адекватної форми, щоб передати гостроту суспільно-історичного моменту.
Інтертекстуальна взаємодія із українською літературною традицією – провідна риса індивідуального стилю Р. Купчинського. Інтертексти означують силове поле українського літературного простору, який мав для Р. Купчинського вагомість і сенс. Як поет він шукає опертя в могутньому авторитеті Т. Шевченка. Алюзії до “Заповіту”, до його філософської лірики зринають в образній і ритмічній тканині стрілецької поезії.
Сутнісним національно-літературним маркером для Р. Купчинського є і творчість І. Франка, зв'язок з якою спостерігаємо на структурно-типологічному рівнях. Загалом своїми художніми рефлексіями над ментальними вадами українства в історичному процесі здобуття державності Р. Купчинський випереджує етнопсихологічні ідеї, проголошені у працях В. Липинського, Д. Донцова, Є. Маланюка.
Наша студія не ставить крапки у наближенні до секретів творчої особистості Р. Купчинського. У дослідницькій перспективі – підготовка до друку та виходу в світ усієї творчої спадщини митця: і поетичного комплексу, і коротких прозових форм, і фейлетонного доробку, що спонукатиме до ретельного осмислення творчості Р. Купчинського в широких типологічних зв’язках на синхронному і діахронному рівнях.
Основні положення дослідження викладено у таких публікаціях:
1. Мельник М. “Мисливські оповідання” Романа Купчинського / Марта Мельник // Вісник Львівського університету : серія філологічна. – 2004. – Вип. 35. – С. 289-296.
2. Мельник М. Ідеї національно-культурного відродження у фейлетонах Романа Купчинського : (20-ті – 30-ті роки ХХ ст.) / Марта Мельник // Вісник Львівського університету : серія журналістика. – 2007. – Вип. 30. – С.186-195.
3. Мельник М. Мала проза Романа Купчинського / Марта Мельник // Вісник Дрогобицького педагогічного університету. – 2007. – Вип. . – С. .
4. Мельник М. Літературний портрет : до проблеми жанрової моделі / Марта Мельник // Вісник Львівського університету : серія журналістика. – 2008. – Вип. . – С. .
5. Мельник М. Естетичні та ідейно-патріотичні виміри поезії Романа Купчинського раннього періоду творчості / Марта Мельник // Науковий вісник Чернівецького університету : слов’янська філологія. – Чернівці : Рута, 2008. Вип. . – С. .
6. Мельник М. Публіцистика Романа Купчинського / Марта Мельник // Вісник Львівського університету : серія філологічна. – Вип. 39. – Ч. 1. – С. 125 – 133. – (М-ли міжнар. наук. конф. “Актуальні проблеми теорії та історії укр. літератури”, 2005).
АНОТАЦІЯ
Мельник М. В. Літературний портрет Романа Купчинського: жанрові та художньо-стильові аспекти. – Рукопис.
Дисертація на здобуття
